ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 10 березня 2018 р.

НАМ ПИШУТЬ...




Високоповажаний Пане Редакторе!


Українського публіциста, Р. Рахманного, поважають його прихильники й ідеологічні противники за те, що він пише "чорнилом і кров'ю". Проте у своїй статті "Слово про незалякану націю" ("Свобода", 25 вересня 1975 р.) він у серйозні роздумування  вмішав декілька спірних думок.

Він твердить, що "УПА була регулярною армією, бо мала власну структуру регулярної армії... мала власні мобілізаційні округи, свою жандармерію, свої власні системи постачання, зв'язку та інформації". Це тільки одна сторона медалі, бо важливіший той факт, що регулярна армія тісно пов'язана з існуванням власної держави, нормальним вишколом, регулярним постачанням харчів і зброї, квартирами та шпиталями для лікування поранених вояків. Навіть попавши в полон, вояк регулярної армії має сяку-таку надію вижити й повернутися додому.

Бійці УПА ніколи не користувалися такими благами. Доводилось усе імпровізувати. Відділи УПА формувалися не на території власної держави, але в мішку ворожих, окупаційних дивізій, серед найбільш несприятливих обставин. Приходилось добувати все — почавши від шнурівки, а скінчивши на кулеметі — від ворога. Замість теплих касарень — холодні підземні бункри чи ліс; замість теплої їжі — постійний голод. А що вже говорити про систему зв'язку та інформації? Щоб не зрадити свого місця постою, треба було зимою бристи по шию у холодній воді до далекого села за конечними інформаціями. А коли приходилось йти в полон... то в бункрах, звичайно, можна було почути сухі постріли у власні скроні, чи вибухи гранат. Таких діявольських перешкод і дійсности не зустрічала на бойових шляхах ніяка армія у світі.

Також дивною виглядає атака спрямована в бік "книжників". Цю свою атаку Р. Рахманний озброює цитатою із листа О. Безбородька, мовляв, героїчний дух України в нас подівся тому, "бо місце козацтва в нас зайняли книжники". Зрештою, для Рахманного "книжники" майже непотрібні, бо "збройної боротьби не замінить ніяка наукова праця". Це в одному місці, а в іншому він собі перечить, бо твердить, що "визволитися... може нація озброєна власною політичною думкою і власною зброєю". Що праці книжників не менш грізні для ворога, ніж зброя, можуть доказати праці І. Дзюби та В. Чорновола, які є на списках усіх поважних наукових видань, що займаються проблемою національних меншин у СССР. Зрештою самий Р. Рахманнй, який під час, 2-ої світової війни рейдував по Україні з пістолетом в кишені, замінив цю боротьбу на професію "книжника", з чого нам усім вийшла користь.

 Треба також взяти під сумнів твердження автора про втрати УПА: "Дослідники пояснюють, що УПА й ОУН... мали відносно малі втрати в людях у боях з ворогами... вчені знають, що ці втрати були мінімальні". Я перекажу слова колишнього вояка УПА, який повернувся в Галичину після двадцятилітньої каторги. Він говорив: "Боротьба УПА коштувала нас дуже дорого. Включивши до числа поляглих бійців ще тих, що попали на Сибір за співпрацю з партизанами, то наші втрати сягають до мільйона. Якщо до цієї цифри ще додати їхніх ненароджених дітей... якщо вони всі сьогодні жили б, ми не випустили б зі Львова Чорновола". Або, що пише Ю. Борець, також колишній упівець: "...сотня вже не була такою, як колись. У минулому вона нараховувала понад двісті вояків, а через її ряди за останні кілька років перейшло більше, як шістьсот повстанців... А сьогодні (мабуть 1948 р.) вона мала всього 48 вояків". ("У вирі боротьби", ст. 313-314). У моїх руках є докладний список втрат мого села. Тільки в одній братській могилі спочиває дві сотні вояків УПА. Безстрашні селяни привозили їх із побоєвищ і нагих хоронили в одній могилі, щоб по смерті їх не розпізнав ворог. Помножіть ці дві сотні через тисячі галицьких і волинських сіл, тоді й мільйонова втрата не стане фантазією. Також треба б згадати про безповоротну втрату Лемківщини. Зменшувати наші втрати сьогодні — це вода на більшовицький млин. Вони будуть старатися переконувати світ, що УПА — це авантюра малої горстки людей, а не боротьба цілого народу. Зрештою, готовлячись до майбутньої збройної розправи з наїздником, треба скласти докладний балянс наших сил і втрат.

Щоб заспокоїти своє власне сумління ("який був сенс нашої збройної боротьби?") чи з інших причин, Р. Рахманний висуває дуже небезпечну теорію, висновок якої не важко відгадати: якщо в 1933 р. могло згинути понад сім мільйонів українців з голоду, якщо "під Бродами по стороні німців українцям пропало приблизно десять тисяч самого квіту бойової молоді", то тоді будь-якому провідникові вільно піднімати, а то й насильно мобілізувати, на безвиглядну боротьбу ввесь український народ.

Важко порівнювати загибіль сім мільйонів українців з голоду серед обставин, над якими ми не мали контролі, чи втрату під Бродами десять тисяч дивізійників (цифри дещо перебільшені; до того багато вояків дивізії після битви перейшло в лави УПА), які там опинилися добровільно в боротьбі за ту саму ідею, що бійці УПА, з загальною мобілізацією на боротьбу проти ворога, не маючи ніякого вигляду на перемогу (коли багато провідників опинилося закордоном) і послуговуючися такою пропагандою, як от: "німці вже війну програли, а більшовики самі розлетяться". Ми повинні затямити, що з нашої вини не сміє згинути ні одна українська людина.

Чи доцільна була боротьба УПА? Не тільки доцільна, але й конечна, бо кожний народ повинен боронити свою честь і право на існування. Але з нашого боку, крім безмежної посвяти й жертвенности, було забагато безвідповідальности. Не зустріли ми жорстокої війни одним фронтом. Не стали ми разом у козацькому колі та не рішили спільно, як нам бути. Не доцільно було проводити насильної мобілізації, бо добровольців до УПА і так не бракувало. Як показав досвід, то сексоти й стрибки, при допомозі яких остаточно зліквідовано УПА, рекрутувались головним чином із насильно мобілізованих бійців УПА. Треба було договоритися з поляками й завести мир на польському фронті. Можливо, що це було б врятувало для нас Лемківщину. Що поляки "не татари", може свідчити той факт, що українці у Варшаві "дихають свобідніше", ніж їхні брати у Львові.

Можна було б також застосувати іншу бойову тактику — не зводити боїв відділами, а за зразком ірляндських революціонерів — бити ворога на його власній землі. Одна-дві тисячі очайдушних бійців, кинених у вороже запілля, могли б викликати паніку в цілому СССР. Така тактика усунула б також марево спільної відповідальности, в наслідок якої часто гинули цілі наші села.   
                                                                                                                
Даремний також заклик Р. Рахманного до упівців: "Поверніть нам єдину УПА". Це від них не залежить, а від тих, які в 1941 р. розбили єдину ОУН й досі ширять серед української еміґрації міжусобиці.

На кінець годиться додати, що аналіза минулих подій повинна базуватися на всіх даних — позитивних і негативних — бо в такий спосіб ми зможемо поліпшити себе, усуваючи, де можливо, наші недоліки.


З правдивою пошаною
В. Сірський



Немає коментарів:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації