Лев Струк,
кол.хор.УГА
Сот. Ґадзінський арештував ген. Тарнавського, але в польовому штабі полк. Іванов (москаль) звільнив генерала. Стрільці хвилювалися і навіть збиралися групки стрільців, щоби виступити збройно в обороні Генерала. В той час наших Командирів ген. Микитку і Ціріца начальний ревком УГА видав большевикам. Большевики пропонували їм вступити на службу в червоній армії, але вони відмовилися. В казаматах ВЧК у Москві їх винищили.
Врешті під кінець квітня старшини УГА не могли вже довше терпіти відношення большевиків до УГА і рішили зірвати з большевиками. 23 і 24-го квітня II і III галицькі Бриґади виступили проти большевиків. На Комдта 1-го повстання був намічений ген. Кравс (Комдт. III Корпусу, в якому я служив), але найбільше активним тоді в протибольшевицькому русі був Комдт. кінного полку отам. Шепарович, який, не вичекавши загального порозуміння, виступив збройно з кінним полком і пробився до Дієвої армії ген. Павленка. III галицька Бриґада не пішла тоді за намовою отам. Шепаровича, бо ген. Кравс здавав собі справу, що Бриґада знаходиться в несприятливому терені та мусить спершу дістати певні відомості про загальне протибольшевицьке повстання. Але, переконавшися, що поголоски про повстання покищо не правдиві, III Бриґада вийшла через Жмеринку на протипольський фронт. Всі три Бриґади знайшлися на протипольському фронті, однак вони були відсепаровані большевицькими дивізіями.
В тому часі, пам'ятаю, дійшло до мене і деяких старшин до відома, що політком большевицької дивізії Кручинський, який був на фронті, відносився до галичан прихильно. Він став в обороні галичан проти обвинувачення галичан тодішнім прем'єром УСРР Раковським і сказав йому прилюдно, що він, Раковський, не був на фронті і не знає, як хоробро галичани билися з поляками, а дальше сказав, що велика вина по стороні большевиків, бо вони не зуміли підійти гідно до галичан і відштовхнули їх від себе.
23 і 24-го квітня II і III Бриґади почали протибольшевицькі дії. Польська офензива мала початися 24 квітня. Не відомо, чи сот. Головінський знав про плянований речинець польської офензиви. Згодом виявилося, що виступ УГА відбувся передчасно і тому не вдався. Це можна пояснити вичерпанням терпеливости: "що буде — хай буде".
II і III Бриґади відкрили в згаданих днях фронт і почали роззброювати большевицькі боєві частини, при чому приходило до завзятих боїв. Другого дня повстання, себто 24 квітня я попав в полон до большевиків. Про мою і друзів долю у полоні згадаю тільки коротко, що я почув команду большевицького командира: "Не убивати нікого, а брати живими". Так я з 22-ма друзями попав в большевицький полон. Подаю прізвища деяких друзів: чет. Скрупський Степан, хор. Струк Лев (розповідач), підхор. Комаринський Володимир, підхор. Лозовий Роман, бул. дес. Онуфрійчук Семен, ст. дес. Дячишин Василь, дес. Хлипавка, стрільці Качмарик, Когут, Федорко, Боклащук, Драбик, Котик, Климів, Лучечко, Лобода і ін. Підхор.Лозовий, стр. Федорко і Климів були легко ранені, але, щоби не розлучитися з друзями, скривали свої рани, проте швидко так послабли, що їх вилучили з групи.
На станції Жмеринка зроблено перегляд нашого особистого майна. В дорозі до Жмеринки поведінка охорони була погана, однак в Жмеринці після зміни охорони поводилися з нами пристойно. В перевірці нашого майна забрали нам дуплікати уніформ і взуття, давши нам право до вибору. На станції Жмеринка зібралося нас коло 150. В першу чергу почали вишукувати старшин. Не вдалося нам врятувати чет. Скрупського, бо був не тільки гарний собою, але й гордий. По такій селекції вивезли нас в степ Херсонської губернії, де ми мазали дьохтьом хворі коні. На цьому пасовиську ми лікували коней і з ними там під голим небом ночували. В гарні літні вечорі ми часто співали пісню "Колись герої ми були і билися з ляхами, тепер немічні і слабі воюєм батогами". Після вилікування коней ми возили награбоване большевиками майно. В малому містечку в районі Липівця, де був горільчаний завод, ми стрінули кінноту Будьонного, яка там празникувала. В тому містечку на горбку гуртом жили жиди, а внизу був ставок. Будьонновці після ограблення жидів заганяли їх в ставок. Згадаю ще про пригоду на постою в Білій Церкві. Зайшов до нашої групи колишній галицький вояк (провокатор) та показав нам урядове письмо, щоби йому виготовити список полонених з заподанням військового вишколу і зброї. Я і Комаринський виготовили список, а на другий день нас заарештували. Покликали на допит 8 стрільців, але стрільці згідно зізнали, що нам доручили писати тому, що ми більше грамотні від інших і по 3 днях нас звільнили.
У такій мандрівці ми опинилися в Білому Камені в Галичині. Під час постою в Бродах я нав'язав знайомство з місцевими українцями і старався за цивільний одяг. Але не пощастило негайно використати обіцяний цивільний одяг, бо з Бродів ми виїхали до Білого Каменя, а відтіль на північ в напрямку Почаєво. Не знайшовши нагоди до втечі, я опинився аж в околиці Миколаєва, Херсонської губернії. Після мирового договору між Польщею і Совєтами осінню 1920 р. большевики заявили нам, що ми не є вже полоненими, дістанемо військовий виряд та підемо викінчити армію Вранґля. Я тоді рішився таки втікати, бо не хотів з зброєю закріплювати большевицьку владу. Довірив свою постанову дес. Хлипавці, а той знайшов ще двох охочих і ми вчвірку — Хлипавка, Качмарик, Боклащук і я — почали добиватися в Галичину. Я за добру плахту гарної шкіри на чоботи здобув посвідку, що Червона армія забрала нас в Галичині на підводу і ми забрили аж сюди, коні наші погинули і ми вертаємося в Галичину. Ми рішили підождати, коли большевики будуть виїздити, а ми залишимося в селі, поміняємо свої одяги і в дорогу. Приміщення на горищі над стайнею дав нам десятський села. Там перебули ми останню ніч до виїзду большевиків, Але нам не пощастило. Місцеві міліціонери схопили мене, Хлипавку і Качмарика. Четвертий наш втікач Боклащук, гуцул з Косівщини, не попав в їх руки, скочив в стирту соломи, кололи штиками стирту, але Боклащук пропав як камінь у воду. Він таки добився до дому, бо згодом описав мені свою дорогу. Нас відставили до недалекого міста в руки Чека. Опівночі покликали нас на допит, на якому ми заявили, що ми галичани. Червона армія забрала нас з кіньми для транспорту воєнного майна і ми аж тут опинилися. Наші коні погинули і ми вертаємося в Галичину. На щастя, між допитувачами був, мабуть, один українець. На світанку прийшов до камери, в якій ми сиділи, той вояк, озброєний в пістолю і ручні гранати, відправив караула, вивів нас в коридор і заявив: "Втікайте в оці двері прямо через сад, а там недалеко ліс". Я вагався, бо боявся провокації, а тоді він відчіпив дві ручні гранати, дав мені в руку: "На маєш на оборону, тепер віриш?" Я скочив в двері, а вони за мною. Швидко потім ми почули детонацію ручних гранат. Не знаю, хто він був і яка його доля. Ніччю ми вернулися в село, де нас накрили були. Свого доброго одягу я вже не знайшов, зате віднайшов калитку з грішми, яка, мабуть, випала з кишені плаща, що його вкрав господар, і той цього не помітив. Уявляєте, яка радість і вихід з прикрого становища, бо там царські рублі, австрійські корони та кілька золотих монет!
Я купив старі лахи, проміняв свої добрі чоботи, які зраджували моє походження, і пішли в дорогу. Проте ми знову попались в руки большевикам. Посадили нас в порожню хату під догляд одного з них, інші два пішли шукати підводи, щоби нас відставити до найближчої Чека. Халепа знову, думаю, як вискочити з неї. Оглянув я добре того типа і ствердив, що він байдужий на все і непроворний. У догідному моменті ми в трьох окружили непроворного, роззброїли і замкнули в коморі. Щасливо добрили за село в кущі, а в малому ліску покинули зброю непроворного. Добилися до якогось хутора і в стирті соломи пересиділи добу, укладаючи дальший плян дороги. Заходили лише світанком до старовірів, де блимав ще каганець, купити хліба на дорогу. Були деякі пригоди, поки ми наблизилися до границі біля Гусятина. Ніч морозна, сніг, ідемо лісом 15 до 20 метрів від дороги, дорогою ішов один чоловік, я пропоную перебігти його, вийти на дорогу і взяти на спитки, так і зробили. Виявилося, що це інвалід без руки, який займався пачкарством тютюну. Він показав нам дорогу, але, мабуть, злобно порадив іти до хати, перед якою стояв большевицький караул. Цим разом ми просто перекупили його, він узяв царські рублі і мовчки зайшов до будки.
Ми щасливо перейшли Збруч в Гусятині і там же друзі розпрощалися. Я подався на залізничу станцію Копичинці, купив квиток і чекаю поїзду. Там підійшов до мене якийсь старший віком українець, перестеріг перед польською поліцією і поміг влізти до потягу, а там — скритися під лавкою під час контролі документів. Контролю документів я перележав під лавкою, але лежу дальше. Входить ще одна контроля, а що поїзд був не освітлений, контрольори з свічкою в руці шукали чогось під лавками. Я подумав, що хтось доніс і мене шукають. Серце мало не розірвалося. Підійшов контрольор, пхав руку під лавку і мацав моє стегно. "Гм, нє, то нє кукурудза" — каже і залишив мене під лавкою. Комусь вкрали кукурудзу і вони шукали. В Тисьмениці мій опікун підлікував мої ноги, відживив, випровадив мене через Станиславів і дав мені свою урядову посвідку з його прізвищем. Я, прочитавши, звернув йому увагу, що там є вік 52 роки, а я маю 22. Він засміявся і порадив: "Як прийде до чого, то скажите, що ви неписьменні і замість взяти з полиці свою, взяли братову". Я добрив щасливо додому в три дні перед Різдвяними Святами, які були дуже радісні для мене і моєї рідні...
Чікаґо, 20 жовтня 1974.
кол.хор.УГА
(Спомин)
Весною 1920 р. три Бриґади УГА опинилися на протипольському фронті в районі Чуднова, Літиня і Бару. Галицькі Бриґади були тоді формально в союзі з червоною армією, це була вже "ЧУГА". З початком квітня відчувалося, що старшини і стрільці були дуже невдоволені з союзу з большевиками. Почалася виміна думок між поодинокими Бриґадами, щораз ставало ясніше, що розрив з червоною армією неминучий. Ми намагалися вдержувати зв'язок з Командуванням Дієвої армії ген. Павленка. У Бриґадах були таємні Комітети в складі дуже довірених старшин. Тодішні обставини вимагали великої обережности, бо деякі старшини — на превеликий жаль — беззастережно служили большевикам. Про поведінку пор. Струхманчука слід згадати, як він на одному скликаному ним мітінґу почав хвалити майбутнє щасливе життя народу під комуністичним режимом, але перш за все треба, мовляв, винищити ворогів народу, себто буржуїв і їх прихильників. "Такими ворогами народу є Ваші старшини і їх треба знищити". Між стрільцями знайшовся один відважний, який імпульсивно закричав: "Добре, товаришу Струхманчук, але почнемо від Вас, бо Ви також старшина УГА, а щодо інших, то почекаємо на другий мітінґ, що рішить наше стрілецтво". Стрілецтво загриміло оплесками, а пор. С., збентежений і вистрашений, зник з мітінґу.Сот. Ґадзінський арештував ген. Тарнавського, але в польовому штабі полк. Іванов (москаль) звільнив генерала. Стрільці хвилювалися і навіть збиралися групки стрільців, щоби виступити збройно в обороні Генерала. В той час наших Командирів ген. Микитку і Ціріца начальний ревком УГА видав большевикам. Большевики пропонували їм вступити на службу в червоній армії, але вони відмовилися. В казаматах ВЧК у Москві їх винищили.
Врешті під кінець квітня старшини УГА не могли вже довше терпіти відношення большевиків до УГА і рішили зірвати з большевиками. 23 і 24-го квітня II і III галицькі Бриґади виступили проти большевиків. На Комдта 1-го повстання був намічений ген. Кравс (Комдт. III Корпусу, в якому я служив), але найбільше активним тоді в протибольшевицькому русі був Комдт. кінного полку отам. Шепарович, який, не вичекавши загального порозуміння, виступив збройно з кінним полком і пробився до Дієвої армії ген. Павленка. III галицька Бриґада не пішла тоді за намовою отам. Шепаровича, бо ген. Кравс здавав собі справу, що Бриґада знаходиться в несприятливому терені та мусить спершу дістати певні відомості про загальне протибольшевицьке повстання. Але, переконавшися, що поголоски про повстання покищо не правдиві, III Бриґада вийшла через Жмеринку на протипольський фронт. Всі три Бриґади знайшлися на протипольському фронті, однак вони були відсепаровані большевицькими дивізіями.
В тому часі, пам'ятаю, дійшло до мене і деяких старшин до відома, що політком большевицької дивізії Кручинський, який був на фронті, відносився до галичан прихильно. Він став в обороні галичан проти обвинувачення галичан тодішнім прем'єром УСРР Раковським і сказав йому прилюдно, що він, Раковський, не був на фронті і не знає, як хоробро галичани билися з поляками, а дальше сказав, що велика вина по стороні большевиків, бо вони не зуміли підійти гідно до галичан і відштовхнули їх від себе.
23 і 24-го квітня II і III Бриґади почали протибольшевицькі дії. Польська офензива мала початися 24 квітня. Не відомо, чи сот. Головінський знав про плянований речинець польської офензиви. Згодом виявилося, що виступ УГА відбувся передчасно і тому не вдався. Це можна пояснити вичерпанням терпеливости: "що буде — хай буде".
II і III Бриґади відкрили в згаданих днях фронт і почали роззброювати большевицькі боєві частини, при чому приходило до завзятих боїв. Другого дня повстання, себто 24 квітня я попав в полон до большевиків. Про мою і друзів долю у полоні згадаю тільки коротко, що я почув команду большевицького командира: "Не убивати нікого, а брати живими". Так я з 22-ма друзями попав в большевицький полон. Подаю прізвища деяких друзів: чет. Скрупський Степан, хор. Струк Лев (розповідач), підхор. Комаринський Володимир, підхор. Лозовий Роман, бул. дес. Онуфрійчук Семен, ст. дес. Дячишин Василь, дес. Хлипавка, стрільці Качмарик, Когут, Федорко, Боклащук, Драбик, Котик, Климів, Лучечко, Лобода і ін. Підхор.Лозовий, стр. Федорко і Климів були легко ранені, але, щоби не розлучитися з друзями, скривали свої рани, проте швидко так послабли, що їх вилучили з групи.
На станції Жмеринка зроблено перегляд нашого особистого майна. В дорозі до Жмеринки поведінка охорони була погана, однак в Жмеринці після зміни охорони поводилися з нами пристойно. В перевірці нашого майна забрали нам дуплікати уніформ і взуття, давши нам право до вибору. На станції Жмеринка зібралося нас коло 150. В першу чергу почали вишукувати старшин. Не вдалося нам врятувати чет. Скрупського, бо був не тільки гарний собою, але й гордий. По такій селекції вивезли нас в степ Херсонської губернії, де ми мазали дьохтьом хворі коні. На цьому пасовиську ми лікували коней і з ними там під голим небом ночували. В гарні літні вечорі ми часто співали пісню "Колись герої ми були і билися з ляхами, тепер немічні і слабі воюєм батогами". Після вилікування коней ми возили награбоване большевиками майно. В малому містечку в районі Липівця, де був горільчаний завод, ми стрінули кінноту Будьонного, яка там празникувала. В тому містечку на горбку гуртом жили жиди, а внизу був ставок. Будьонновці після ограблення жидів заганяли їх в ставок. Згадаю ще про пригоду на постою в Білій Церкві. Зайшов до нашої групи колишній галицький вояк (провокатор) та показав нам урядове письмо, щоби йому виготовити список полонених з заподанням військового вишколу і зброї. Я і Комаринський виготовили список, а на другий день нас заарештували. Покликали на допит 8 стрільців, але стрільці згідно зізнали, що нам доручили писати тому, що ми більше грамотні від інших і по 3 днях нас звільнили.
У такій мандрівці ми опинилися в Білому Камені в Галичині. Під час постою в Бродах я нав'язав знайомство з місцевими українцями і старався за цивільний одяг. Але не пощастило негайно використати обіцяний цивільний одяг, бо з Бродів ми виїхали до Білого Каменя, а відтіль на північ в напрямку Почаєво. Не знайшовши нагоди до втечі, я опинився аж в околиці Миколаєва, Херсонської губернії. Після мирового договору між Польщею і Совєтами осінню 1920 р. большевики заявили нам, що ми не є вже полоненими, дістанемо військовий виряд та підемо викінчити армію Вранґля. Я тоді рішився таки втікати, бо не хотів з зброєю закріплювати большевицьку владу. Довірив свою постанову дес. Хлипавці, а той знайшов ще двох охочих і ми вчвірку — Хлипавка, Качмарик, Боклащук і я — почали добиватися в Галичину. Я за добру плахту гарної шкіри на чоботи здобув посвідку, що Червона армія забрала нас в Галичині на підводу і ми забрили аж сюди, коні наші погинули і ми вертаємося в Галичину. Ми рішили підождати, коли большевики будуть виїздити, а ми залишимося в селі, поміняємо свої одяги і в дорогу. Приміщення на горищі над стайнею дав нам десятський села. Там перебули ми останню ніч до виїзду большевиків, Але нам не пощастило. Місцеві міліціонери схопили мене, Хлипавку і Качмарика. Четвертий наш втікач Боклащук, гуцул з Косівщини, не попав в їх руки, скочив в стирту соломи, кололи штиками стирту, але Боклащук пропав як камінь у воду. Він таки добився до дому, бо згодом описав мені свою дорогу. Нас відставили до недалекого міста в руки Чека. Опівночі покликали нас на допит, на якому ми заявили, що ми галичани. Червона армія забрала нас з кіньми для транспорту воєнного майна і ми аж тут опинилися. Наші коні погинули і ми вертаємося в Галичину. На щастя, між допитувачами був, мабуть, один українець. На світанку прийшов до камери, в якій ми сиділи, той вояк, озброєний в пістолю і ручні гранати, відправив караула, вивів нас в коридор і заявив: "Втікайте в оці двері прямо через сад, а там недалеко ліс". Я вагався, бо боявся провокації, а тоді він відчіпив дві ручні гранати, дав мені в руку: "На маєш на оборону, тепер віриш?" Я скочив в двері, а вони за мною. Швидко потім ми почули детонацію ручних гранат. Не знаю, хто він був і яка його доля. Ніччю ми вернулися в село, де нас накрили були. Свого доброго одягу я вже не знайшов, зате віднайшов калитку з грішми, яка, мабуть, випала з кишені плаща, що його вкрав господар, і той цього не помітив. Уявляєте, яка радість і вихід з прикрого становища, бо там царські рублі, австрійські корони та кілька золотих монет!
Я купив старі лахи, проміняв свої добрі чоботи, які зраджували моє походження, і пішли в дорогу. Проте ми знову попались в руки большевикам. Посадили нас в порожню хату під догляд одного з них, інші два пішли шукати підводи, щоби нас відставити до найближчої Чека. Халепа знову, думаю, як вискочити з неї. Оглянув я добре того типа і ствердив, що він байдужий на все і непроворний. У догідному моменті ми в трьох окружили непроворного, роззброїли і замкнули в коморі. Щасливо добрили за село в кущі, а в малому ліску покинули зброю непроворного. Добилися до якогось хутора і в стирті соломи пересиділи добу, укладаючи дальший плян дороги. Заходили лише світанком до старовірів, де блимав ще каганець, купити хліба на дорогу. Були деякі пригоди, поки ми наблизилися до границі біля Гусятина. Ніч морозна, сніг, ідемо лісом 15 до 20 метрів від дороги, дорогою ішов один чоловік, я пропоную перебігти його, вийти на дорогу і взяти на спитки, так і зробили. Виявилося, що це інвалід без руки, який займався пачкарством тютюну. Він показав нам дорогу, але, мабуть, злобно порадив іти до хати, перед якою стояв большевицький караул. Цим разом ми просто перекупили його, він узяв царські рублі і мовчки зайшов до будки.
Ми щасливо перейшли Збруч в Гусятині і там же друзі розпрощалися. Я подався на залізничу станцію Копичинці, купив квиток і чекаю поїзду. Там підійшов до мене якийсь старший віком українець, перестеріг перед польською поліцією і поміг влізти до потягу, а там — скритися під лавкою під час контролі документів. Контролю документів я перележав під лавкою, але лежу дальше. Входить ще одна контроля, а що поїзд був не освітлений, контрольори з свічкою в руці шукали чогось під лавками. Я подумав, що хтось доніс і мене шукають. Серце мало не розірвалося. Підійшов контрольор, пхав руку під лавку і мацав моє стегно. "Гм, нє, то нє кукурудза" — каже і залишив мене під лавкою. Комусь вкрали кукурудзу і вони шукали. В Тисьмениці мій опікун підлікував мої ноги, відживив, випровадив мене через Станиславів і дав мені свою урядову посвідку з його прізвищем. Я, прочитавши, звернув йому увагу, що там є вік 52 роки, а я маю 22. Він засміявся і порадив: "Як прийде до чого, то скажите, що ви неписьменні і замість взяти з полиці свою, взяли братову". Я добрив щасливо додому в три дні перед Різдвяними Святами, які були дуже радісні для мене і моєї рідні...
Чікаґо, 20 жовтня 1974.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар