Іван Хома, пор.УПА
Проминуло багато років від того часу, коли я залишив рідні землі. Ще більше часу пройшло відтоді, коли я в рядах Української Повстанської Армії — подружив з другом Моряком. Це був час, коли УПА ще сильним фронтом, боронила свій нарід перед насильством ворога. Пізніше з другом Моряком нам простелився спільний шлях на Захід.
Не легко було розставатися, з друзями зброї. Залишаючи рідні землі, мені здавалося, немов би зраджував рідну землю. Чим ближче ми підходили до большевицько-польського кордону, тим на душі ставало тяжче і тяжче.
Перейшовши щасливо границю, ми зупинилися на декілька хвилин на узгір'ї, звідки був прекрасний вид на Сян і околиці. Я до болю відчував розлуку з рідним краєм. Мені хотілося бодай сказати тим горам. — чому від них відходжу.
Друг Моряк зауважив мої переживання. Він підійшов до мене і тихо промовив: «Мені теж не легко відходити...» А потім повернувся лицем на схід, підніс руку, ніби на прощання, і, неначе клятву виголосив: «Україно, прости! Ми тебе не залишаємо, ми скоро повернемось назад».
Моряк — гарний, чорнявий, стрункий, середнього росту, веселої вдачі, і дуже товариський. Він ніколи не визнавав перемоги ворога над собою, ніколи не приявляв утоми, завжди був готовий іти в бій. Літом 1947 р. він з групою повстанців перейшов з Закерзоння в Україну. Його зверхником, у тому часі був друг Потап, що працював в ділянці служби безпеки. Мені доводилося дуже часто чути похвальні вислови Потапа про молодого Моряка.
В повстанській дійсності деколи траплялося так, що вояк, опинившись в нових обставинах, важко достосовувався до них. Одначе таких познак не було у друга Моряка, хоч по приході в Україну дійсність для нього змінилася на далеко гіршу. Моряк своєю поведінкою виробив собі довір'я друзів, командирів і зверхників. Тому йому часто давали завдання, які вимагали власне повного довір'я. Одне з них, наприклад — це охорона к-ра Рена, який, з важливим завданням перейшов з Закерзоння на схід в Україну.
В місяці серпні 1949 р. під час наступу большевиків на повстанський табір на горі Маґура, Моряка поранено в ліву ногу вище коліна. Наступ большевиків був дуже сильний і виглядало, що ніхто не вийде живий з ворожого оточення. Моряк багив, як у завзятому бою гинуть друг за другом. Не зважаючи на своє поранення, він вистрілює всі свої набої з автомата. Опісля лише з пістолею в руці почав повзати від одного вбитого до другого, збираючи від них зброю та амуніцію та продовжуючи вогонь по ворогові. Таким чином він уможливив відступ багатьом, друзям, залишаючися сам в таборі. А коли гураґанний вогонь большевиків дещо притих, Моряк кинув в'язку гранат і останками сил продерся в бік густого лісу, вириваючись з ворожого оточення. Перед вечором, він наткнувся на пастухів під лісом, які ним заопікувалися та передали його місцевим повстанцям.
Я зустрінув Моряка вже після бою 23 серпня в лісі над селом Орявчик. Ще сьогодні бачу його, як він переживав втрату своїх друзів та горів бажанням, помстити їхню смерть.
Моряк був ще дуже слабий, але помалу вже приходив до сил, та заявляв, що він вже готовий до дальших завдань.
Пізною осінню 1949 р., пробираючись на Захід, наша група опинилася, в дуже важких умовинах. Большевики зосередили свої сили, щоб не пропустити нас на американську окупаційну зону. Сніг чи радше наші сліди на снігу давали большевикам можливість устійнювати місце нашого постою і тому не раз доводилося нам прориватися з большевицького оточення. В одному з таких оточень Моряка поранено розривною кулею в праву руку вище ліктя. Розривна куля проломила і розтрощила кість.
Сильна большевицька погоня, голод, холод, сніг, обтяження раненим створювало майже безвиглядну ситуацію для повстанців. Моряка часто треба було нести на плечах або на ношах, а ми були й без того виснажені. Коли наші сили почали чимраз більш підупадати, чотові Рубан і Пас-Юрко прийшли до висновку, що треба нам розстатися, з раненим Моряком, якщо маємо виконати наше доручення.
Командир групи Орест здавав собі добре справу з важкого положення і теж шукав найкращого виходу з нього, але це була ситуація, в якій не було багато можливостей. Думка обох готових була логічна, але як було можна розстатися з другом, коли він ще живий? Командир Орест наказав дальший марш.
Коли ми привіталися, я дізнався, що це духовник, до якого я мав листа з Мюнхену від п. Колгаринського, отець д-р Поліха.
Вислухавши мене, о. д-р Поліха пішов зі мною до шпиталю і тут ми вже обидва почали переглядати картотеку. В архівному відділі ми втратили багато часу, а прізвища Моряк так, і не знайшли. Тоді ми почали знову від початку, але вже не шукали Моряка, а пацієнта, що мав прострілену руку. По довшому часі натрапляємо на такого хворого на прізвище Степан Вішко. До тих паперів підшиті документи хворого на прізвище Павло Ющенко.
Дуже ввічливі були сестри шпиталю. Вони розшукали всі документи, що були пов'язані з тими двома прізвищами. Маючи вже все потрібне перед собою, ми ствердили, що Ющенко — це сл. п. Моряк. Тут я прийшов до висновку, що Моряк перше прізвище подав неправдиве, маючи надію, що він вийде зі шпиталю. Коли ж побачив, що його стан безвихідний, він подав правдиві дані про себе. Вони в документах подані так:
Ющенко Павло, народжений 25. 5. 1924 р. в Вішко, православний, поранений 26. 11. 1.949 р. До шпиталю привіз його «Унфаль-амбулянс» ч. 72.1240006, помер 6. 12. 1949 р. о год. 19.30, протокол секції 11585.773 8. 12. 49 р. Протокол підписав д-р Бауер. В шпиталі був під опікою д-ра Дірнберґа. Причина смерти — тетанус. У відділі секції знайдено, що Ющенка похоронено на цвинтарі Санкт Мартін, віддаленому 15 км. від міста.
Попрощавшися з о. д-ром Поліхою і подякувавши за велику допомогу, а поїхав на цвинтар.
В канцелярії цвинтаря мені сказали, що Ющенка в 1950 р. перевезли на цвинтар в Астен. Їду туди. Адміністратор цвинтаря, — людина добра, і помагав мені, як тільки міг. На жаль, в церковних книгах не знайшов жадної нотатки про Ющенка. Ходили ми разом на цвинтар і шукали прізвища Ющенка, але і це нікого не дало. Адміністратор цвинтаря старався мене переконати, що це мусить бути якась помилка, бо він цвинтарем опікується понад двадцять років і про перевезення якогось тіла на їх цвинтар не пам'ятає. Він висловив мені своє співчуття, жалував, що не може більше допомогти і пішов додому.
Я був уже дуже голодний і перетомлений, тому пішов до найближгого ресторану, щоб щось перекусити. Тут старався нав'язати розмову з власником гостинниці та присутніми гістьми. Але ніхто не пригадував нічого, що могло б мене навести на слід Ющенка.
Одначе, хоч не було в цьому жадної логіки, я ще раз вернувся на цвинтар. В глибокому снігу я бродив від могили до могили — без успіху. Добре перемерз, тому постановив вертатися. Вже при брамі я ще раз чомусь зупинився, неначе б хотів з кимось попрощатися. В тій хвилині мій зір зупинився на православному хресті. Я побіг назад. На хресті побачив вирізьблений тризуб і прізвище «Ющенко». Нерви мої нараз відпружилися, я відчув велику втому. Я довго стояв над могилою і молився.
Користаючи ще з денного світла, я зробив кілька світлин. Потім ще раз вернувся до гостинниці. Задоволений з приводу вже неочікуваного успіху, я гостив усіх присутніх в ресторані. Може гості дивилися на мене як, на дивака, але я відчував свого роду вдоволення, якщо в таких випадках загалом можна відбувати вдоволення. Декілька австрійців виявили охоту побачити місце спочинку Ющенка-Моряка. Там вони зробили мені з того
Пор. Іван Хома над могилою друга Ющенка-Моряка в Астен, Австрія.
Проминуло багато років від того часу, коли я залишив рідні землі. Ще більше часу пройшло відтоді, коли я в рядах Української Повстанської Армії — подружив з другом Моряком. Це був час, коли УПА ще сильним фронтом, боронила свій нарід перед насильством ворога. Пізніше з другом Моряком нам простелився спільний шлях на Захід.
Не легко було розставатися, з друзями зброї. Залишаючи рідні землі, мені здавалося, немов би зраджував рідну землю. Чим ближче ми підходили до большевицько-польського кордону, тим на душі ставало тяжче і тяжче.
Перейшовши щасливо границю, ми зупинилися на декілька хвилин на узгір'ї, звідки був прекрасний вид на Сян і околиці. Я до болю відчував розлуку з рідним краєм. Мені хотілося бодай сказати тим горам. — чому від них відходжу.
Друг Моряк зауважив мої переживання. Він підійшов до мене і тихо промовив: «Мені теж не легко відходити...» А потім повернувся лицем на схід, підніс руку, ніби на прощання, і, неначе клятву виголосив: «Україно, прости! Ми тебе не залишаємо, ми скоро повернемось назад».
Моряк — гарний, чорнявий, стрункий, середнього росту, веселої вдачі, і дуже товариський. Він ніколи не визнавав перемоги ворога над собою, ніколи не приявляв утоми, завжди був готовий іти в бій. Літом 1947 р. він з групою повстанців перейшов з Закерзоння в Україну. Його зверхником, у тому часі був друг Потап, що працював в ділянці служби безпеки. Мені доводилося дуже часто чути похвальні вислови Потапа про молодого Моряка.
В повстанській дійсності деколи траплялося так, що вояк, опинившись в нових обставинах, важко достосовувався до них. Одначе таких познак не було у друга Моряка, хоч по приході в Україну дійсність для нього змінилася на далеко гіршу. Моряк своєю поведінкою виробив собі довір'я друзів, командирів і зверхників. Тому йому часто давали завдання, які вимагали власне повного довір'я. Одне з них, наприклад — це охорона к-ра Рена, який, з важливим завданням перейшов з Закерзоння на схід в Україну.
В місяці серпні 1949 р. під час наступу большевиків на повстанський табір на горі Маґура, Моряка поранено в ліву ногу вище коліна. Наступ большевиків був дуже сильний і виглядало, що ніхто не вийде живий з ворожого оточення. Моряк багив, як у завзятому бою гинуть друг за другом. Не зважаючи на своє поранення, він вистрілює всі свої набої з автомата. Опісля лише з пістолею в руці почав повзати від одного вбитого до другого, збираючи від них зброю та амуніцію та продовжуючи вогонь по ворогові. Таким чином він уможливив відступ багатьом, друзям, залишаючися сам в таборі. А коли гураґанний вогонь большевиків дещо притих, Моряк кинув в'язку гранат і останками сил продерся в бік густого лісу, вириваючись з ворожого оточення. Перед вечором, він наткнувся на пастухів під лісом, які ним заопікувалися та передали його місцевим повстанцям.
Я зустрінув Моряка вже після бою 23 серпня в лісі над селом Орявчик. Ще сьогодні бачу його, як він переживав втрату своїх друзів та горів бажанням, помстити їхню смерть.
Моряк був ще дуже слабий, але помалу вже приходив до сил, та заявляв, що він вже готовий до дальших завдань.
Пізною осінню 1949 р., пробираючись на Захід, наша група опинилася, в дуже важких умовинах. Большевики зосередили свої сили, щоб не пропустити нас на американську окупаційну зону. Сніг чи радше наші сліди на снігу давали большевикам можливість устійнювати місце нашого постою і тому не раз доводилося нам прориватися з большевицького оточення. В одному з таких оточень Моряка поранено розривною кулею в праву руку вище ліктя. Розривна куля проломила і розтрощила кість.
Сильна большевицька погоня, голод, холод, сніг, обтяження раненим створювало майже безвиглядну ситуацію для повстанців. Моряка часто треба було нести на плечах або на ношах, а ми були й без того виснажені. Коли наші сили почали чимраз більш підупадати, чотові Рубан і Пас-Юрко прийшли до висновку, що треба нам розстатися, з раненим Моряком, якщо маємо виконати наше доручення.
Командир групи Орест здавав собі добре справу з важкого положення і теж шукав найкращого виходу з нього, але це була ситуація, в якій не було багато можливостей. Думка обох готових була логічна, але як було можна розстатися з другом, коли він ще живий? Командир Орест наказав дальший марш.
Треба було сходити з гори в долину. Перший сходить Рубан, другий Пас, третій ранений Моряк і інші. Рубан, фізично найбільше сильний, скотився перший з гори вниз мов мала лявіна. Ніхто не міг втриматися на сніговій горі, що вже говорити про раненого? Моряк, падаючи, знепритомнів. Ми почали відтирати його. Чотові знову висловили думку, що з раненим нам не виконати завдань.
Коли Моряк прийшов до притомности він рухом руки покликав командира до себе. Цей підійшов і допоміг Морякові присісти на пеньку. Якусь хвилину запанувала мовчанка, а потім Моряк промовив: «Друже зверхнику, я розумію і здаю собі справу з нашого дуже важкого положення — ми у безвихідній ситуації. Перед вами ще важне завдання. Не обтяжуйте себе мною. Не наражуйте на ще більшу небезпеку себе через мене. Прошу вас сповніть мою волю. Дострільте мене і накрийте моє тіло десь тут землею, а коли земля замерзла, то снігом. Без мене вам буде далеко легше. Рятуйте себе і пошту, що при вас». По короткій перерві він додав: «Мені не прикро вмирати — це за Україну, хоч дуже жаль, що не накриє мене українська земля. Зверхнику, прошу не думайте багато, а сповніть мою волю».
Командир Орест задеревів. Він стояв ще декілька хвилин і думав, а потім витягнув пістолю «Токарева» і з нею в руці підійшов до обидвох готових, що сиділи на боці і розмовляли. Він рішуче заявив обидвом готовим: «Коли ще раз зачую розмову на тему Моряка, змісця застрілю одного з вас; першим буде той, хто буде ближче мене. Моряка беремо на плечі і несемо так довго, як це тільки буде можливе. З ним розстанемось в останніх хвилинах нашого життя. Зрозуміло?» Оба готові тільки відповіли: «Так, друже командире».
Добившися до американської окупаційної зони Австрії, ми примістили Моряка в лікарні міста Лінц. Та врятувати Моряка не було вже сили. 6 грудня 1949 р. він помер. В 1950 р. наказом Ч. 1 Української Головної Визвольної Ради в Україні його відзначено Золотим Хрестом Бойової Заслуги першої кляси, - найвище відзначення Української Повстанської Армії.
Знаюги Моряка з України і останнього часу його життя, не раз я думав про нього. Хотілося знати, хто його поховав, і де спочили тлінні останки цього хороброго воїна УПА. Я декілька разів запитував різних друзів, які повинні були б знати про це, але не одержував від них відповіді довгими роками. Потім мені сказали, що Моряк похований на цвинтарі в місті Лінц і правдоподібно хтось поставив йому пам'ятник. Я постановив собі, що як тільки буду мати можливість відвідати Европу, знайду могилу Моряка.
Нагода прийшли досить пізно, бо аж весною 1970 р. Прибувши до Европи, я був певний, що в українських установах у Мюнхені знайду якісь записки про нього. На превеликий жаль, я помилився. Діставши дві адреси людей, які живуть у Лінці, мені нічого іншого не залишилося, як поїхати туди й вести розшуки на власну руку.
До Лінцу я приїхав 14 березня 1910 р. Зараз на другий день я розшукав о. д-ра Стасюка, адресу якого дістав у Мюнхені. Я розказав йому хто я, і про що мені йдеться. Священик здивовано прислухувався, а потім дав мені таку відповідь: «Це досить безвиглядна справа. Ви хочете когось знайти після таких довгих років? Я в тому часі був тут парохом, але про такого чоловіка нічого не чув і не знаю».
Однак відповідь о. д-ра Стасюка мене не зневірила. Взявши таксівку, я поїхав до міста Штаєр. Тут Моряк зустрівся вперше з австрійською поліцією в американській зоні Австрії. Тут він дістав перші застрики проти інфекції і звідси його вже автом відіслано до Лінцу.
На основі зібраних вістей у Штаєрі, я міг думати, що Моряка перевезено до Загального Шпиталю в Лінцу і я, не тратячи часу, знову їду до Лінцу.
В лікарні з допомогою сестер я переглянув цілий архів, але — на жаль — прізвища «Моряк» не знайшов. Зневірений вийшов з лікарні і в шпитальнім подвір'ї, присівши на лавці, почав міркувати, що мені далі робити. Нараз мій зір зупинився на хресті між домами. В мене промайнула думка, що це хрест на шпитальній каплиці, і що можливо, в каплиці є священик, який може мені допомогти.
Я вернувся до канцелярії шпиталю і сказав, що хотів би бачити священика, якщо він тут. Священик, до якого потелефонував урядник, сказав прийти до нього до каплиці.
Коли ми привіталися, я дізнався, що це духовник, до якого я мав листа з Мюнхену від п. Колгаринського, отець д-р Поліха.
Вислухавши мене, о. д-р Поліха пішов зі мною до шпиталю і тут ми вже обидва почали переглядати картотеку. В архівному відділі ми втратили багато часу, а прізвища Моряк так, і не знайшли. Тоді ми почали знову від початку, але вже не шукали Моряка, а пацієнта, що мав прострілену руку. По довшому часі натрапляємо на такого хворого на прізвище Степан Вішко. До тих паперів підшиті документи хворого на прізвище Павло Ющенко.
Дуже ввічливі були сестри шпиталю. Вони розшукали всі документи, що були пов'язані з тими двома прізвищами. Маючи вже все потрібне перед собою, ми ствердили, що Ющенко — це сл. п. Моряк. Тут я прийшов до висновку, що Моряк перше прізвище подав неправдиве, маючи надію, що він вийде зі шпиталю. Коли ж побачив, що його стан безвихідний, він подав правдиві дані про себе. Вони в документах подані так:
Ющенко Павло, народжений 25. 5. 1924 р. в Вішко, православний, поранений 26. 11. 1.949 р. До шпиталю привіз його «Унфаль-амбулянс» ч. 72.1240006, помер 6. 12. 1949 р. о год. 19.30, протокол секції 11585.773 8. 12. 49 р. Протокол підписав д-р Бауер. В шпиталі був під опікою д-ра Дірнберґа. Причина смерти — тетанус. У відділі секції знайдено, що Ющенка похоронено на цвинтарі Санкт Мартін, віддаленому 15 км. від міста.
Попрощавшися з о. д-ром Поліхою і подякувавши за велику допомогу, а поїхав на цвинтар.
В канцелярії цвинтаря мені сказали, що Ющенка в 1950 р. перевезли на цвинтар в Астен. Їду туди. Адміністратор цвинтаря, — людина добра, і помагав мені, як тільки міг. На жаль, в церковних книгах не знайшов жадної нотатки про Ющенка. Ходили ми разом на цвинтар і шукали прізвища Ющенка, але і це нікого не дало. Адміністратор цвинтаря старався мене переконати, що це мусить бути якась помилка, бо він цвинтарем опікується понад двадцять років і про перевезення якогось тіла на їх цвинтар не пам'ятає. Він висловив мені своє співчуття, жалував, що не може більше допомогти і пішов додому.
Я був уже дуже голодний і перетомлений, тому пішов до найближгого ресторану, щоб щось перекусити. Тут старався нав'язати розмову з власником гостинниці та присутніми гістьми. Але ніхто не пригадував нічого, що могло б мене навести на слід Ющенка.
Одначе, хоч не було в цьому жадної логіки, я ще раз вернувся на цвинтар. В глибокому снігу я бродив від могили до могили — без успіху. Добре перемерз, тому постановив вертатися. Вже при брамі я ще раз чомусь зупинився, неначе б хотів з кимось попрощатися. В тій хвилині мій зір зупинився на православному хресті. Я побіг назад. На хресті побачив вирізьблений тризуб і прізвище «Ющенко». Нерви мої нараз відпружилися, я відчув велику втому. Я довго стояв над могилою і молився.
Користаючи ще з денного світла, я зробив кілька світлин. Потім ще раз вернувся до гостинниці. Задоволений з приводу вже неочікуваного успіху, я гостив усіх присутніх в ресторані. Може гості дивилися на мене як, на дивака, але я відчував свого роду вдоволення, якщо в таких випадках загалом можна відбувати вдоволення. Декілька австрійців виявили охоту побачити місце спочинку Ющенка-Моряка. Там вони зробили мені з того
апарату ще кілька знімок. Потім я пішов ще раз до церковного уряду. Тут я просив про опіку над гробом та залишив гроші на Служби Божі. Вночі я виїхав з Астен. Велике спасибі о. д-рові Полісі за його допомогу у розшуках та людям, доброї волі, які, не знаючи Ющенка-Моряка, опікувалися ним в часі лікування і подбали про його могилу.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар