НАВКОЛО БАЗАРУ

М. Битинський
Пполк. армії УНР

У трагічну історію 359 героїв-мучеників під Базаром віддавна вже вплітається досить різних оповідань, а надто накопичується і значна кількість неточностей, які туманним серпанком прикривають правдиву базарську подію. А далі, очевидно, ті неточності будуть ще збільшуватись і міцно наростати на історію Базару, викликаючи, можливо, не один сумнів щодо правдивости навіть деяких певних фактів. Щоб запобігти цьому, варто вже тепер, за досить ще свіжої пам'яти про Базарську трагедію і про первісні джерела переказів про неї, взятися за спростовання всякої вільної і невільної фальші, якою став обростати Базар.

Серед лицарів 2-го Зимового походу 1921 року та 359-ти героїв, що їх розстріляно під Базаром на Волині, особливо виділилося і уславилося ім'я звичайного собі українського рядового козака Степана Щербака. Серед багатьох героїв, що відзначилися високими вояцькими чеснотами у боротьбі за державність України, ім'я Щербака світиться особливою відмінною славою, він заслужив собі особливе право на пошану.

В селі Малі Міньки вояків із повстанської групи ген. Ю. Тютюнника по гарячому завзятому бою полонили червоноармійці і замкнули в місцевій церкві. Через якийсь час до церкви зайшли большевицькі комісари на чолі з командиром червоної кінноти Котовським і, обминаючи старшин та звертаючись до козаків, стали їх намовляти, щоб вступили до совєтського війська, обіцяючи при тому прощення і помилування за виступ і боротьбу проти совєтської влади; сам Котовський обіцяв взяти охочих, як хоробрих, завзятих бійців, до своєї кінноти. Полонені козаки були дуже схвильовані такими спокусами ворога і пригноблено мовчали.

Раптом з гурту виступив вперед Щербак: «Від себе і своїх товаришів, яких знаю, заявляю, що ніхто з нас до вашого війська служити не піде, бо всі ми бились за Україну і присягались битись до загину. Ми знаємо, що нас чекає, але знайте і ви, що смерть наша вам не проститься, і за наші муки помститься ввесь народ. А коли про вашу ганебну роботу дізнаються козаки, то вони нищитимуть все, що має якийсь зв'язок з вами, каторжани. Бийте! Ми на смерть готові!!!»

По цій рішучій вояцькій відповіді ніхто з козаків не рухнувся, а большевицькі комісари із слісними обличчями поспішно вийшли з церкви.

Отже перша з неточностей чи пак помилок, які появляються в нашій пресі, стосується саме особи одного з найбільших героїв Базару, козака Щербака, що дав таку гідну відповідь большевицьким комісарам. Плутання полягає в неточному уживанні імени Щербака. Одні називають його Степаном, інші — Федором. А був навіть такий випадок, коли один пан-отець, бувший старшина в Січовій стр. дивізії у своїх спогадах у пресі подав, що прославлений героєм Щербак, служив у нього раніш джурою і називався Микола.

Отож, три імені купчаться біля героя. Мусимо, нарешті, точно встановити і зафіксувати правду. Щодо імені Миколи, то його найлегше відкинути, не зважаючи і на свідчення старшини, що був одної дивізії з героєм Щербаком. Можливо у пан-отця і був такий джура Щербак, але це, безперечно, не той, що уславився під Базаром, бо в реєстрі 359 розстріляних базарців немає ніякого Миколи Щербака.  

Натомість у тому реєстрі є справді зазначено аж два Щербаки — Стефан і Федір (під ч. 121), і це певно дало притоку до їх змішування. Однак ще у 1922 р. культ освіт. від. штабу 6 дивізії сконстатував, що справжнє ім'я героя Щербака є Степан. Це доведено тим, що Щербак сам у своїй промові до комісарів назвав себе козаком 6 Січової стріл. дивізії, а в реєстрах вояків, що вийшли в 2-ий Зимовий похід від 6 дивізії, значиться лише один Щербак з іменем Степана.

Отож таку тверду мужню відповідь дав козак Степан Щербак підступному ворогові. Козацьким словом ствердив незламну вірність батьківщині, ісповідував нашу найвищу правду, засвідчив заповіт боротьби. Подібно лише давні християни мужньо і просто свідчили перед тиранами в обличчі смерти Правду Божу і визнання своєї непохитньої віри.

Як бачиться, Щербак належав до типу людей, які непомітно і раптово виростають на героїв. До пори-часу невидимо дрімають могутні моральні сили їхнього великого духа, прикриті звичайною тихою скромністю в сірій життєвій буденщині, поки не збудять їх, не викличуть до раптової акції відповідні обставини і випадок. Без цього, можливо, ті незбагнуті духові сили людини ніколи і не збудились би і не виявили б своїх незвичайних властивостей. А збуджені якимсь душевним потрясенням чи взнесенням раптом розцвітають чарівною моральною красою і діють з вражаючою блискавичністю й ефектовністю.

Отак ніхто не знав і знати не міг приречення долі того тихого і скромного звичайного рядового козака Щербака, бо нічим особливим він себе ніде не виявляв, аж поки під трагічним Базаром не прийшов його час і судилось йому дати рішучу відсіч підступному ворогові. Звичайно, біографій таких, сказати б, раптовоявлених героїв, що виникають несподівано, здебільша у воєнних обставинах, не пишуть, бо про них з правила майже нічого невідомо, однак про Щербака на основі пізніше зібраних, хоч би і дуже скупих відомостей, дещо можна таки сказати.

Найперше про події в Міньківській церкві і про подвиг Щербака оповіли ті, кому чудом пощастило уникнути смерти по катастрофі 2-го Зимового походу і добитися знова до вояцьких таборів інтернованих у Польщі. Серед тих поворотців траплялись і такі рідкі щасливці, що перебували в самій церкві і втекли з гурту полонених, коли їх вночі перетранспортовували з с. Міньок на суд до м. Базару. В таборі Щипйорно культурно-освітній відділ табору списував протоколи зізнань поворотців про різні подробиці, а в тому запротоколував й оповідання свідків про виступ Щербака, які в основному були між собою згідні і щодо промови його в церкві.

Мені в той час довелося працювати в таборовому культосвітньому відділі і мати якраз справу з тими протоколами, з яких я почерпнув відомості про Щербака та характеристику його особи, окреслену його товаришами по службі. Тепер ось і витягаю з пам'яті ті уривчасті спогади.

Найголовніше, що непохибно відомо, що Щербак, як то він сам зазначив, був козаком 6-ої Січової Стрілецької Дивізії Армії УНР. Потім було певно встановлено, що він належав до складу 17 пішої бригади (не пам'ятаю, якого куреня) і впросився добровольцем до однієї з сотень 16. п. бригади полк. Р. Сушка, який очолював із своєю частиною одну з повстанських груп у Зимовому поході. Поза тим інших певних відомостей немає. Часу і місця його народження не встановлено; до дивізії вступив він в фортеці Берестя з якимсь поповненням при укомплектуванні її в тому місті. Про родинний стан Щербака та про соціяльне походження також нічого не відомо.

Далі — зовнішній фізичний портрет і внутрішній духовий образ Щербака можна менше-більше імовірно змалювати лише на основі даних його характеристики, які подавали його побратими козаки і старшини при опиті. З того виходить, що Щербак мав приблизно біля 30 років (хоч ніхто не відважився твердити це категорично), був вищесереднього росту, стрункої худорлявої комплексії; обличчя у нього також було худорляве з темним, ніби сіруватим відтінком. Волосся на голові мав наче б темне і короткі, рижуваті вуса. Погляд був у нього м'який і лагідний, який, однак, ставав іноді і суворим.

Про вдачу Щербака відкликались його товариші похвально. Казали, що був це дуже спокійний, тихий, ввічливий і делікатний чоловік, добрий, акуратний вояк-службовик і вірний щирий товариш. Найбільш, мовляв, вражала в ньому якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим друзям. А іноді його зосередженість у самому собі («задуманість» — як її окреслювали) і ніби нечуйність до зовнішнього світу ставали і неприємними для приявних.

На загал же, як оповідали найближчі товариші Щербака, він не цурався товариства, а іноді і сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил в гуморі. Так само любив мовчки слухати чужі оповідання про різні пригоди інших, а сам не забирав слова. Степан дуже не любив сварок і дуже часто на свій, якийсь особливий спосіб мирив розсварених, розгніваних між собою суперників.

Щербак був грамотний, одначе, як оповідали, з трудом читав книжки; його більше займали і приваблювали газети та журнали. Мабуть, як здогадувались його товариші, також і писав він слабувато, хоч, як твердили інші, завжди носив при собі якийсь засмальцований зошит з записами, можливо з піснями, бо співи дуже любив слухати, але сам не вмів співати. Курив міцний тютюн і любив при нагоді багато випити.

Про хоробрість і взагалі про вояцьку поведінку Щербака товариші його нічого певного й особливого не сказали, бо, очевидно, якимись відмінними якостями вій не відзначався, з маси не виділявся. Тому й окреслювали вояцькі чесноти Щербака дуже поверхово і загально, мовляв, «був він не гірший, як ми і всі інші». Та й справді, як бачиться, був собі Щербак у буденному житті таки такий звичайний, як і всі інші вояки його оточення; був він пересічною особою з різними людськими і добрими якостями і хибами, за якими проте чаївся невидимо великий дух героя, що зразу в усій повній могутності виявився в критичний момент рішучого діяння і, таким чином, скромний і непомітний вояк козак Степан Щербак прекрасним виявом отого свого могутнього геройського духа в обличчі смерти прославив у безсмерті і своє ім'я, прославив і рідну дивізію, і все українське військо і народ, що вилонив із себе героя.

Другою суперечністю, що утворилась навколо Базару, є існування двох версій відносно місця геройського виступу С. Щербака. Дехто вважає, що його знаменита промова мала місце у церкві в Міньках, де були якийсь час замкнені полонені українські вояки перед присудом та екзекуцією в Базарі; інші ж твердять, що своє тверде слово сказав С. Щербак на місці самої кривавої розправи над готовою могилою.

Для розв'язання цього питання мусимо звернутися до первісних джерел відомостей про цю подію. Перші такі вістки про заломання 2-го Зимового походу (тоді він ще називався «Листопадовий рейд») та про нещасливу долю полонених принесли до таборів інтернованої Армії УНР у Польщі втікачі, яким по розгромі ген. Ю. Тютюнника пощастило уникнути полону і смерти. (До речі — ті перші втікачі принесли і реєстр 359 розстріляних, який зірвали зі стіни якогось залізничного двірця на Волині). Серед тих сумних вістунів були люди, що вислизнули з большевицьких рук і з-над р. Звіздаль, і з сіл Великі та Малі Міньки, де відбувались головні події перед Базаром, а два з них були такі, що утікли по дорозі до Базару, коли полонених вели на суд із церкви у Міньках (Григор'як...). Усі ті поворотці однозгідно стверджують, що С. Щербак виголосив свою промову до комісарів у церкві в Міньках.

Ці перші свідоцтва учасників Листопадового походу були також уперше й зафіксовані в таборовій тодішній пресі Щипйорна і Каліша. Найраніш про виступ С. Щербака було надруковано в часописі 6 див. «Нове Життя», а дещо пізніше у спеціяльній дивізійній збірці «На Руїнах», присвяченій жертвам Листопадового походу в ґрунтовній розвідці про цей рейд ген. Тютюнника, де згадано й історію С. Щербака. Так само у своїх усних доповідях для таборян ще у 1922 р. старшини, учасники того рейду (прик. полк. Р. Сушко), підкреслювали геройський виступ С. Щербака у церкві.

Версія про промову Щербака перед самим розстрілом над могилою, появилася значно пізніше, і невідомо, хто саме був її автором. Такої довшої промови в часі екзекуції, очевидно, Щербак і не міг би виголошувати, бо певно комісари і не захотіли б її слухати. Правда, над могилою сказав дуже коротке підбадьорююче слово пполк. Кузьменко, після чого українське вояцтво почало співати гимн, заглушений і перерваний зараз же сальвами з кулеметів. Отож, можливо промова Кузьменка над могилою підсунула комусь думку і про виступ С. Щербака на тому місці.

Ще одне неясне питання щодо самої могили героїв. Про це також існують дві суперечливі версії. Одна з них твердить, що могилу собі копали самі полонені козаки, а інша вістка подає, що ту могилу приготовили за пару днів зігнані силою з поблизьких хуторів місцеві селяни. Очевидно, треба радше признати рацію другій версії. Бо ж, правдоподібно, самі большевики не ризикували б заанґажовувати до цього діла значну масу полонених, які могли з завзяття відмовити ганебного для них послуху. А змушувати козацтво зброєю і вбивствами без суду, який в ті дні відбувався в Базарі, певно було не в інтересах червоних, бо вони тоді якраз хотіли показати населенню України, що діють ніби на основі якогось права.

Але мимо цих припущень, один учасник Листопадового походу, що врятувався, пполк. Равич-Каменський, підтверджує саме ту вістку, що могилу для базарців викопали під примусом місцеві селяни з хуторів біля Базару. Сам пполк. Равич у той час із відмороженими ногами переховувався на одному із тих хуторів і чув не раз оповідання схвильованих селян про копання ними могили. Те ж саме і в згаданому вже збірнику «На руїнах» подано, що базарську могилу викопали місцеві хуторяни.