(Гляди «Вісті Комбатанта» ч. 2/71 — «Під Білим Каменем»)
Вперед, але куди?
На авті, де я з іншими нашими вояками примістився, вермахтівці дивляться на нас з ненавистю, бо ж ми добровольці дивізії «Галичина» є причиною, що війна продовжується. Якби не ми і нам подібні — війна була б вже мабуть «капут» і ці всі вермахтівці утікали б уже прямо «нах гаймат» — на батьківщину.
Хтось там свариться за місце на автомашині, бо нас напхали, як оселедців у бочку... Я примістився стоячи на самому кінці грузовика і тому мав змогу хоч дещо бачити, що діялося довкруги нас. Інші сиділи або стояли під брезентом; одні з них перемучені дрімали, інші знову ж дискутували таки про кінець війни. Побіч мене стояв якийсь підстаршина з автоматом у руці і слідкував за околицею. Але багато і так бачити не можна, бо ми саме стояли під ліском. Направо від нас дерева росли аж до самої дороги, наліво мокре трясовиння заросле водоростом. Звідтам ліниво випливав невеличкий потічок, а за ним простягалася поляна. Саме в тому ж часі німці впровадили на поляну невеликий, десять до двадцять осіб, гурт совєтських полонених. Були вони не дальше як п'ятдесять кроків від місця, де стояла наша автомашина. Нагло з гурту полонених продерся розпучливий крик:
— Камерад, камерад, ніхт шіссен! — (Товаришу, товаришу, не стріляти!).
Але «камерад», якийсь німака, що стояв з автоматом перед групою полонених, не звертав уваги на розпачливе прохання полонених. Посипалася серія з автомата і невеличка група полонених з криком і стогоном повалилася на землю. «Камерад» підходив до кожного зокрема і поодинокими пострілами впевнювався, що полонені дійсно переставилися на другий світ. Клаптик української землі знову зросився людською кров'ю, але чиєю? Невже ж нашого ворога? А може ті полонені були «большевиками» тільки тому, що під примусом вдягли совєтську уніформу так само, як ми були «німцями», маючи на собі німецьку уніферму? Може під їхньою совєтською уніформою билося щире серце української людини, якій ось той німака проти всіх гуманітарних засад світу відобрав перед хвилиною життя?
Цю трагічну сцену бачило з нас тільки мабуть чотири або п'ять душ, які стояли на самому кінці грузовика. Розстріл полонених викликав на нашому авті негодування, особливо серед нас українців, бо мабуть кожний з нас думав однаково, що між полоненими могли бути і наші брати — українці. "Das ist ja die Ursache warum die Deutschen wieder zurueck in Galizien sind und nicht derseits der Uralgebirge. Das ist es ja warum ihr den Krieg verloren habt"* — не звертаючись до нікого особисто, я сказав голосно.
Якийсь німака, що зачув мої слова, почувся ображеним і почав сипати нецензурними епітетами під адресою українців - взагалі, а під моєю зокрема. Українці обрушилися і собі так, що німець розлобився і спрямував свій автомат прямо на мене. Німець-підстаршина, що стояв біля мене, вхопив цього зухвальця за руку і відобрав автомат. Небагато бракувало, щоби розпочався новий фронт таки на автомашині, бо в моїй обороні стали всі українці, яких на цьому авті було мабуть з десяток. Одначе більшість німців зовсім не бачила тієї сцени і не брала участи в тій перепалці. Можливо, що й між ними було немало таких, що не одобрювали такої жорстокої і нічим не виправданої поведінки з полоненими на фронті вояками.
Проти спраги — оцет
Темна ніч прилягла до землі, а ми все ще не рухалися з місця. Колона грузовиків застрягла, бо мабуть і не було куди дальше їхати. Мені зовсім не усміхалася можливість бездільно ждати в безконечність, коли рушить колона. Я зіскочив на землю, бо хотів все-таки побачити чому далі не їдемо. До мене прилучився якийсь стрілець з нашого куреня і ми повільно почали просуватися вздовж колони грузовиків.
Спрага пекла мене і далі, я все таки хотів знайти якесь джерело води. Але ніч була темна, як серед глухої осені і побачити що-небудь було майже неможливо. Просуваючися з трудом вперед, ми ствердили, що вся дорога була затарасована грузовиками та возами, запряженими в коні.
У темряві нам видалося, що направо від нас щось заблищало, як би плесо води. Ми спрямували поспішно свої кроки в тому напрямі в надії, що там знайдемо свіжу чисту воду. Наближившися до того плеса, ми справді станули над якимсь ставом, але його береги були такі болотнисті, що це становило справді проблему, як туди дібратися. Ми просувалися дуже обережно, провірюючи мокрий грунт під ногами крок за кроком, щоби тільки дістатися до цеї вимріяної води. Але всі наші зусилля були даремні. По нашому лівому боці, якщо взагалі можна було орієнтуватися в нічній пітьмі, було вже поле. Отже ліс закінчився.
Ми зійшли з дороги на поле, надто не віддалюючися від неї, і так просувалися далі наперед. «Голодній кумі хліб на умі» і так було в мене з бажанням хоч промочити уста. Вперто я розглядався більше за можливістю знайти воду, як за чим іншим. В одному місці я таки завважив, що щось ніби сіріло. Я подався в тому напрямі і вже після кількох кроків я відчув під ногами витовчену землю, на якій валялися різні залишки недавнього мабуть таборовання вояків. Я почав водити руками по землі і в руки попадалися різні порожні бляшанки з консерв та пляшок. Нарешті попала мені в руки важка пляшка — значить повна, а до того ще й закоркована. Я був певний, що це не вода, але могла бути зовсім добре якась горілка. Але яка різниця? Щонебудь, щоби тільки мокре. Але ба! Пляшка була солідно закоркована.
Хоч вешталися різні вояки, все таки ніхто не міг вдоволити мого прохання, бо такого люксусу як коркотяга ніхто при собі не мав. Пробував я витягти корок багнетом, але й це не вдалося, бо багнет мав зашироке вістря. Я почав вивертати свої кишені, щоби найти там щось пригоже отворити врешті пляшку. Але все, що міг найти — це якийсь невеликий цвях. Але й ним я нічого не міг вдіяти, бо цвях був замалий і затонкий. Корок уперто не подавався ні сюди ні туди. Врешті мені вдалося прожолобати маленьку дірочку так, що на пальцях відчув я якийсь плин. Ну, нарешті! Я перехилив пляшку до уст і втягнув в себе ковток невідомого плину. Дірка була справді маленька і на солідний ковток не було місця, але це що капнуло на язик вистачило, щоби мене переконати, що це ніякий алькоголь, чи взагалі який-небудь напиток, яким би вдалося погасити хоч частинно спрагу. По таких великих зусиллях в мене на руці була пляшка... звичайного кухонного оцту, з яким навіть і кухар не хотів возитися!
— Добре й так — подумав я в приступі філософічної резиґнації, кидаючи пляшкою об землю, — у пляшці могла бути якась фатальна медицина і тоді могло бути багато гірше.
Пригода з пляшкою настроїла мене взагалі філософічно. Я почав обмірковувати наше положення. Хіба ж не було зі мною так само, як і з цілою дивізією? Скільки рожевих мрій і надій було у нас з виїздом на фронт... І ось три тижні пізніше — нас практично як дивізії немає. Ні, це ще гірше, як спрагненому напитися оцту.
Ми дійшли до якогось схрещення доріг і повернули вліво, мабуть на південь. Вздовж дороги стояли вози нашої дивізії, а на возах стогнали наші товариші — ранені в боях. «Боже, який я щасливий, що у тих критичних хвилинах я ще можу іти самий власними ногами і ще надіятися на щасливу хвилину про вдалий прорив з цього пекла. Бо ж ось ці наші товариші на возах уже й того щастя не мають, вони здані на ласку інших і самі про себе вже не в силі турбуватися.
Так, я таки маю щастя».
Спроба мовчки філософувати мене не опускала... Що ж це таке щастя? Його таки ніхто не знає, як довго не втеліпається в якусь халепу і щойно тоді бачить, що навіть в найбільш нещасливому положенні є все таки ще щасливі, менше щасливі і зовсім нещасливі. Цим разом я належав до першої категорії: щасливих! Так філософуючи, я проходив попри вози і тут то там розпитував з якої хто частини та при нагоді розпитував за знайомими, якщо проходив попри вози з частини, в якій я мав знайомих.
Нарешті і валка возів скінчилася. Перед нами у темряві ночі сіріла невиразно дорога, а ген, напереді, щось бовваніло. Важко було сказати, чи це було нерухоме чи дуже повільно рухалося. Ми підійшли блище і щойно тоді побачили, що на дорозі стояли три піхотні гармати, які спрямували свої дула на захід. Біля них вешталися нервово німці-вермахтівці. Незабаром біля гармат зібралося нас кілька соток вояків, але це не були упорядковані військові одиниці, а таки прямо гурма вояків. Про організовані військові частини тут вже не могло бути мови.
Наступ чи втеча?
Біля тих гармат вешталися якісь старшини вермахту, гуртували вояків і заповідали наступ на большевицьку лінію фронту.
— Коли ми прорвемо фронт, за нами рушать наші вози з раненими — говорили старшини. — Але покищо нам треба з цілою силою вдарити на ворога та прорвати його оборонну лінію. Ви повертайтеся в сторону фронту, а тимчасом ми відкриємо гарматній вогонь на ворога, щоби піддержати ваш наступ.
Біля кожного гуртка з'явилися старшини вермахту і під прикриттям ночі ми почали відходити у сторону фронту. Ми повинні були наступати з хвилиною, коли гармати перестануть стріляти. Мене дивувало, що ніхто навіть не старався перевести хоч примітивного розподілу на групи.
Повільно посуваємося вперед. Перед нами вже майоріють маленькі горбки, ніби фронтові окопи, але гармати ще мовчать. Минуло п'ять хвилин, десять, проминуло може вже і пів години, а гармати як мовчали, так і мовчать далі. Ми вже зовсім наблизилися до окопів і ворог відкрив по полях в нашому напрямі тепер скажений вогонь з своїх «максимів». То тут то там можна було чути вигуки «ура!». Якісь тіні підносилися з окопів і здавалося, що скачуть вперед, але фактично ніхто не наступав. Тільки сила скорострільного вогню і крісової пальби непомірно зростала.
Протинаступу не було, бо в дійсності з нашого боку не було ніякого наступу. У нас не було зброї до наступу на сильно боронені окопи большевиків. Ми надіялися, що гарматній вогонь викличе деякий заколот по большевицькому боці і тоді ми кинемося на окопи. Але німецькі гармати мовчали, як закляті.
Ми просунулися півколом майже попри самі большевицькі окопи і повернулися назад до тої самої дороги, звідки ми вирушали в «наступ». На наше здивовання на дорозі і дальше стояли ті самі гармати, але вже... без обслуги. Гарматчики мабуть просунулися на «заздалегідь приготовані позиції». Направо від нас лежало село Княже, до якого і провадила ця дорога. Чому гармати не стріляли — не було ні часу ні потреби роздумувати. На дворі почало світати, а довкруги нас шуміла пекольна симфонія усіх родів зброї. Ген, за Ясенівцями і Княжем з сходу на захід розложилася висока гора, покрита лісом, а більше на захід поблище Княжого остався тільки слід, де колись пишався ліс: пні зрубаних дерев. В тому місці під горою засілися два большевицькі танки.
Від села Княже на схід попри Почапи і Хильчичі аж до села Ясенівці і дальше простягався похилий до півдня терен — поля, на яких, як муравлі розбитого муравлища, рухалися в різні напрями вояцькі постаті. Хто біг вниз, хто посувався повільно, а дехто таки лежачи відпочивав. Може вже й не мав ні сил ні охоти рухатися куди-небудь. Наліво від мене, яких 50 метрів у сторону ліску, серед поля селянський віз-однокінка, а побіч нього український старшина з молодою жінкою чи дівчиною.
Мені було зрозуміле, чому я опинився в такому пеклі, але ця молода жінка попала сюди тільки збігом обставин, відвідуючи в останній хвилині свого мужа чи брата і от тепер попалася! Мені зробилося її невимовно жаль, хоч не жалів ні себе ні своїх товаришів, що тут змагалися на життя і смерть.
Тепер ми вже не розлучувалися з моїм колегою з II. куреня 30-го полку. Це наставала п'ятниця, 21 липня 1944 р. Перед нами був один тільки напрям: дальше на південь до тої гори, але дорогу нам ще перетинав залізничий шлях, якого засльозені ранньою росою рейки сріблом блищали до сонця, що викочувалося на небосклін... а там.... битий шлях Золочів-Львів.
Все, що ще рухалося, прямувало на південь у сторону тої, покритої лісом, гори. Чому все туди прямувало, я не знав, але і ніхто ані не допитувався ані не застановлявся над тим. Нами керувала психологія маси, ми стали невід'ємною частиною тої маси. За залізничим насипом підносилася вкрита лісом гора і я дивився на неї, як на своє спасіння, хоч ні я ні ніхто не мав ніякої запоруки, що так в дійсності є, ні я не мав ніяких підстав леліяти такі надії.
Тепер вже в двійку бігли ми згори вниз у сторону саме того залізничого насипу, бігли, доки ставало віддиху... падали на землю, щоби трохи перевести дух і знову підривалися та бігли... Наша дорога провадила попри велику, вириту мабуть гарматнім стрільном яму і ми, довго не думаючи, вскочили до цієї ями, шукаючи в ній хоч хвилевої передишки і охорони перед кріпшаючим вогнем ворога. Артилеристи говорять, що гарматне стрільно ніколи не попадає двічі в те саме місце і тому ця яма видавалася мені спершу доволі безпечною.
Вскочивши в яму, ми вигідно простягнулися на сирій жовтій глині. Понад нами вгорі свистали кулі, людські крики і стогони наповняли повітря, іржали голосно коні. Довкола ями на свіжо відкритих її боках лежали вже відпочиваючи вермахтівці. Мені серце товклося молотом у грудях і важко було захопити повітря, а спрага мучила до безтями... Хоч у ямі відпочивав фізично, лежачи, але щось в нутрі не давало мені спокою. Щось мене тягнуло з неї.
Не кажучи ні слова, я вхопив за руку товариша недолі і прямо вирвавшись з ями, я потягнув його за собою. Він протестував, скаржучись на умучення і потребу хоч би коротенького відпочинку. «Там було і затишно і спокійно — говорив він — чого ти мене звідтам витягнув?» Заки встиг я йому щонебудь відповісти, в ту ж саму яму, від якої ми віддалилися не більше 20-25 кроків, гримнув ще один постріл і в повітря піднявся стовп землі, а в нім куски людських тіл, окремо відорвані руки, ноги. Вермахтівці, яких ми там оставили, вже не потребували турбуватися що буде дальше, їхня мандрівка там і обірвалася.
— Боже, — зітхнув я і перехрестився. — Як видно Ти ще держиш мене в своїй опіці. — Я глянув на свого товариша недолі, а він на мене. Я відчув на собі його вдячний погляд, хоч при чому була його вдячність? Я не діяв під впливом якогось розумовання, але прямо інстинкт підказував мені робити те, що я зробив.
Через долину смерти
Долина між селом Княже і Ясенівцями перетворилася у справжнє пекло. Гуки розривів стрілен, свист куль та гранатів, зойки ранених людей і несамовите іржання переляканих коней, з яких теж багато було поранених, клекіт, шум, все те перемішалося в галасливу симфонію отвореного пекла. Людині важко було в тому всему зібрати думки.
Ми лежали серед поля і як непритомними очима з шумом в вухах приглядалися, що навколо нас діялося. Підсвідомо ми гляділи на гору, яка не була аж так далеко від нас, але видавалася все-таки недосяжною. Нервовим неспокоєм наповнював мене той залізничий насип і тому я вперто розглядався, в якому місці найкраще б продістатися через нього. На мою думку, попід насип повинен би проходити якийсь отвір, але де? Він десь там повинен би бути, але я не міг таки його вглядіти. Як грізне мементо я бачив під горою дві большевицькі залізні потвори-танки, що берегли шляху Золочів-Львів.
Наліво від місця, де ми примістилися, я побачив серед поля завзятого воєнного звітодавця, який фільмував все, що навколо нього діялося. А фільмувати було що! Розриви гарматних та гранатометних стрілен раз у раз викидали вгору стовпи землі і болота, а в тому різні частини людського, або кінського тіла, дошки, різні частини військового знаряддя, каміння, цілі колеса від возів... Все літало в повітрю і викликало несамовите враження. Це все звітодавець закріплював на фільмовій плівці, щоби пізніше ще хтось міг бачити цей жахлиий образ людського терпіння і смерти. Невідомо, чи хто-небудь бачив ще той фільм опісля, бо невідомо також,чи той відважний звітодавець зумів вирватися з тої долини смерти, рятуючи свою в небезпеці проведену працю, чи може епілог фільму втопився в крові таки самого звітодавця. Яка б судьба не стрінула звітодавця і його фільм, все-таки в мене кадри цієї трагічної фільми врилися в пам'ять на ціле життя і, здається, важко буде їх забути.
Відітхнувши трохи, ми бігом кинулися знову в долину у напрямі залізничого насипу. Бігли ми зовсім не за військовими приписами, як нас учили; а радше бігли скільки нам вистачило сил. Задихавшись, ми падали на землю, щоби за хвилину знову підірватися і бігти... бігти, аж знову припадали до землі щоби зачерпнути віддиху. Нарешті ми щасливо добігли до найнижче положеної точки цієї долини, де зеленіла трава та росли розкішні голівки капусти. Щойно тепер завважили ми там невеличкий потічок, який не важко було проскочити. Раз два... і ми вже на другому боці потічка. В нас люди колись казали «не кажи гоп, доки не перескочив», в нашім випадку слід би доповнити цей висказ ще таким розумним закінченням, що перескочивши, подивися, в що ти вскочив. Так перескочивши потічок, ми відразу вскочили по коліна в багно, бо по другому боці потока стояли мочарі. Тут почали ми борсатися з болотом і прямо безнадійність почала перемішуватися з розпукою... Піт виступав на чоло. Витягнеш одну ногу з багна — друга встрягне ще глибше... Тоді витягаєш другу і так на переміну. Кріси ми повикидали на сухе місце і з трудом по деякомусь часі ми, таки вирвалися самі на сухе. Схопили ми кріси в руки і далі до залізничого насипу! Тут терен знову почав легенько підніматися.
Сонце вже добре викотилося на небо і спека липневого дня щораз більше почала дошкулювати. Щастя, що хоч у той час не було ворожого летунства. Болото в черевиках муляло ноги, але не було часу, щоби роззутися і просушити черевики і самі ноги. Ми опинилися під залізничим насипом, прилягли біля нього, щоби; набрати нових сил до нового, може й рішального скоку. По рейках видзвонювали большевицькі важкі скоростріли, а так само кулі бортової зброї, якою обстрілювали цей насип на цілій його довжині з Княжого та з Ясенівців, неритмічні марші. Залізничий насип лежав як на долоні для ворога, що засів на дзвіниці церкви в Княжім.
Набравшись трохи свіжих сил, ми підсунулися під самісінький насип, який тут сягав яких 3-4 метрів височини, Перехрестившись, одним скоком ми опинилися на самім вершку насипу, перескочили рейки і, кидаючись на землю як снопи соломи, скотилися, вниз. За нами дзеренчали і зойкали жалібно рейки, по яких били ворожі стріли, але нас охороняв вже тепер насип і вони не досягали нас. Так само ми вже були безпечні від большевицьких танків.
Скотившись з насипу зовсім вниз, я з вдоволення присів, розглядаючися довкруги, завважив усміхнене, як завжди, обличчя дивізійного лікаря Вітошинського.
— Як почуваєтеся? — впало його питання. Я й собі підсміхнувся, з вдоволенням простягнувся вигідно на землі.і тоді, відповів:
- Тепер вже краще, пане докторе, тепер вже краще... Але, он там... При тім вказав я рукою за насип.
— Знаю - відповів лікар — я також щойно вирвався з цього пекла, але й тут ще не рай. Все-таки хоч під охороною залізничого насипу можна трішки спокійніше відпочати, що я й роблю. А ви,що, думаєте робити?
- Я особисто волію вже спочивати на он тій горі — відповів я, показуючи рукою на вкриту лісом гору, яка віддалена від нас не більше як сто метрів.
Тимчасом ми скинули черевики, вичистили, їх з болота, а з браку інших скарпеток на зміну, повдягали ті самі мокрі і з болотом.. Так ми залишили лікаря. К., який все ще відпочивав, і вдвійку почали знову підсуватися в напрямі гори, від якої нас ще відгороджувало поле з доспілим.житом, а за ним ще й шлях Золочів-Львів. Терен, підносився тут вже вгору і за кілька хвилин ми знову опинилися на лінії обстрілу і тому доводилося підсуватися на ногах і руках. Понад нами свистали кулі і хоч ми повзли по землі, це ще не давало ніякої запоруки, що якась заблукана куля не може когось з нас обрати собі за жертву.
Просуватися житами не легка справа і тому ми порішили просуватися вздовж межі. Але й тут прикре розчаровання. — як довга межа — ціла вкрита трупами німецьких вояків, які мабуть, як і ми, шукали легшої дороги і знайшли тут смерть. Родилося враження, що їх тут як косар косою зрізав. Під другою межею майже такий самий образ. Виходило, що попри всі межі мусить бути однаково і тому рад-не-рад ми просувалися краями нив близько меж. За нами, ген, там за насипом, далі клекотіло та гуділо пекло, ревучи тепер всякого роду зброєю. Тепер ми посувалися дуже повільно, бо й жита стояли нам на перешкоді, раз-у-раз замотуючися між крісами і нами... в черевиках квачало болото, якого ми зовсім не могли вичистити, а спрага і втома нас викінчувала. Ми наближалися так з трудом до битого шляху, що стояв під обстрілом большевицьких танків.
Вже тепер я почав призадумуватися, як нам просовгнутися на другий бік шляху. Плян був простий: в придорожніх ровах, які звичайно були при кожному битому шляху, заховаємося перед оком ворожих танкістів, трохи відпочивши, наглими стрибками перескочимо його. Зараз за шляхом, як ми вже зорієнтувалися, почерез жита, яких двадцять і не більше як тридцять кроків стояла гора, а її підніж'я вкрите зеленим гущавником.
Ще кілька кроків і ось вже битий шлях. Але на наше розчаровання, придорожні рови не існували. Вони були зовсім замулені дощами, що йшли два чи три дні, розтоптані воєнними возами. Отже ні часу ні місця на відпочинок не було тим більше, що саме десь з заходу доносився до нас гуркіт танків. В житі пролежали може дві хвилини, а тоді одним скоком переплигли дорогу. Ми бігли таки прямо як в дощі серед куль скорострілів, які тримали під обстрілом цю дорогу так само, як перед тим був залізничий шлях під обстрілом.
Все-таки ми щасливо опинилися на сіножаті, з якою наша уніформа злялася в одне і ми перестали бути предметом ворожого прицілу. Ще кілька кроків... і там у тій гущавині наше спасення. Прожогом кинулися в гущавину, щоби позбутися враження, що ми в перегонах з смертю. Держучи кріс у правій руці, лівою я розгорнув гущавину і... застиг. Під мною вгиналися коліна ї мене огорнув страх. В гущавнику перед мною лежав вбитий дивізійник, який мабуть так, як і я, прямував сюди з вірою, що тут спасення і саме в цьому місці знайшла його смерть. Цілу долину я перебіг без страху з невгнутим бажанням вирватися з цього окруження і жити. Хоч смерть довкруги мене збирала свої жнива, я про неї не думав, тим більше, що це все були жертви з-посеред вермахтівців. Побачивши тепер українського вояка в маскувальній уніформі дивізії «Галичина», ось тут вже майже поза лінією окруження, мною заволодів страх. Нагло я відчув втому і що дальше йти не можу. Зробив декілька кроків вперед і обезсилений присів на землю.
На схід від мене піднімалася гора, що була покрита лісом. По західнім боці гора була прикра і дерева на ній були зрубані і тільки з землі сторчали пні, довкруги яких зеленіли молоденькі парості, що виростали з коріння. Поміж цими пнями стежка йшла круто вгору і нею просувалися щасливці, що вирвалися з окруження. Прийшовши дещо до себе та відпочивши хвилину, я з товаришем мандрівки, який все ще тримався мене, разом рушили тою стежкою вгору.
Через деякий час ми опинилися нагорі. Я оглянувся позад себе туди, звідки ми щойно щасливо вирвалися. Вся долина від Княжого попри Почали і Хильчиці аж до Ясенівців представляла ще той самий незатертий в пам'яті страшний образ. Це була справді долина смерти. Вояки пробігали на південь до залізничого насипу і по дорозі падали, щоби вже не піднятися... Вилітали вгору стовпи землі і болота... Окремі части людського тіла літали в повітрю... Крику вже не було чутно до місця, де ми були, але доносився якийсь приглушений шум і клекіт, а під горою гуркотіли танки.
Ті, що йшли нашим шляхом за нами, були ще в гіршому від нас положенні. Тепер згори пражило ще немилосердно сонце. Тут, на горі, впало мені в вічі ще одне характеристичне явище. Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках, хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками.
Разом з нами вгору пнявся також якийсь молоденький червоноармієць. Його хлопці захопили були в полон і він ось тепер у своїй зовсім новій уніформі йшов разом з нами, несучи на плечі скоростріл «М-42». Мене це зацікавило. Я довідався, що він з Кам'янець-Подільщини, не бажає вертатися до совєтської армії і хоче йти з нами. Що ж, його воля, тільки щоби по дорозі його не захопили десь німці, бо готові з ним поступити так само, як поступили з групою полонених вчора вечором. Якщо останеться між нашими хлопцями, все буде гаразд.
Вийшовши на саму гору, перед нами стелився новий шлях, але куди? Чи міг хто-небудь відповісти на це питання? В кожному разі в мене була постанова більше до німців не вертатися і приєднатися до рядів УПА
_______________________
* "Це є саме причина, чому німці знову опинилися в Галичині, а не по то бік гір Уралю".
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар