ПАВЛО ЯЦИШИН

48.41.4921-24.11.1980

Павло Яцишин народився 8 листопада 1921 р. в с. Григорів, Бучацького повіту. У своєму селі стає членом Т-ва "Луг" і читальні "Просвіта", співав в хорі.

У 1944 р. попадає до німецької дивізії "Вікінґ", з якою проходить бої на терені Польщі, а в листопаді того

року переносять його з іншими друзями до Української дивізії. Ранений в боях у Австрії, попадає до полону

в Італії, а відтак в Англії. 

В 1952 р. виїжджає до Канади, до Ред Лейну, де працює в копальні золота. У 1955 р. переїжджає до Вінніпеґу, де стає членом Станиці Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, Т-ва Рідна Школа ім. М. Шашкевича, інституту Просвіти.

Д-Р ЯРОСЛАВ ГИНИЛЕВИЧ

 Сотник, лікар Української Галицької Армії, професор медицини, д-р Ярослав Гинилевич, лицар-командор Ордену св. Сильвестра Папи, народився 9 квітня 1891 року в селі Шумяч, повіт Турка. Походив із стародавнього українського патріотичного роду, де його батько о. Володимир Гинилевич був визначним українським громадським діячем і про-

будителем рідної Лемківщини.

До гімназії ходив у Перемишлі, а бувши студентом медицини у Львові брав ниву участь у боротьбі з поляками за український університет і був поміж підсудними 101-им студентом у відомому політичному процесі у Львові.

Після закінчення у 1916 році медичних студій був приділений в часі Першої світової війни санітарним медиком до 41-го піхотного полку в Чернівцях і з цим полком брав участь у

боях на італійському фронті.

По розпаді австро-угорської монархії 1 листопада 1918 року зголосився до рідного війська у Львові і на наказ Тайного Військового Комітету  роззброїв австрійську військову корпусну команду. Опісля, ввечері 4 листопада був тяжко ранений.

По відступі українських частин зі Львова і після вилікування був приділений як медик до 7-ої Львівсьної бригади, в рядах якої перебув в червні 1919 року Чортківську офензиву, а після відступу УГА за Збруч у липні 1919 року -- у відомім "Чотирикутнику смерти" пережив щасливо пошесть тифу.

Після підступного роззброєння галицьких частин поляками в квітні 1920 року попав до польського табору полонених в Тухолі на Поморі.

По однорічнім побуті в Тухолі повернувся до Львова. Працював повних 19 років безкористо в клініці Народної лічниці і зібрав понад 20 тисяч польських золотих на будову українського шпиталя. Був приватним лікарем митрополита Шептицького і його брата о. ігумена Климентія Шептицького. Був також професором медичного з факультету у Львівському університеті.

Виїхавши в 1944 році на еміґрацію, замешкав стало у Мюнхені, тут відкрив свою лікарську практику, став професором УТГІ і деканом його фармацевтичного факультету, а від 1951

року був постійним головою Української Медично-Харитативної Служби.

Папа Павло VI-ий відзначив його 1964 року титулом лицаря-командора Ордену св. Сильвестра Папи.

Дмитро Микитюк

Д-р МЕД. ХІРУРГ ВОЛОДИМИР ПРОКОПОВИЧ

Світові події останніх десятиліть і значимі політичні події діяли на наші покоління з великим драматизмом. Зосібна важливим переживанням було постання Української Дивізії "Галичина", до якої зголосився д-р В. Прокопович. Закінчивши медичні студії у Львові став асистентом д-ра Ґруци одного з найкращих хірургів в Польщі. Коли проголошено Дивізію "Галичина", одним із перших лікарів зголосився д-р Прокопович.

 У звіті із своєї референтури д-р Білозор, колишній лікар УСС і УГА, а в той час санітарний референт Військової Управи, згадує тих лікарів, які першими зголосилися до Дивізії. Між ними є ім'я д-ра В. Прокоповича. Я мав нагоду бачити його в Гайделяґрі в половині 1943-го року і розмовляти з ним. Він від'їжджав саме на курс для військових лікарів, який мусіли пройти усі зголошені.

Д-р Білозор звітує про загальне положення лікарської професії під Польщею. Українців допускали тільки в обмеженій кількости до студій медицини. Тому перед Другою світовою війною на 3 мільйони українського населення ми мали тільки 360 лікарів, малу кількість дентистів і техніків та кількох тільки аптекарів. Тому кожний лікар міг зробити гарну карієру у своїй професії. Проте до Дивізії зголосилося аж 161 лікар, але це були переважно колишні військові лікарі з австрійської армії першої світової війни, та з УСС, УГА та УНР. Із зголошених принято з причини здоров'я і віку тільки 32-ох, в тому 14 у віці до 30 років. Слід додати, що в піхотній дивізії повинно бути 50 лікарів не враховуючи запасного полка.

Йоли я прибув до запасного куреня під Бродами, деяких лікарів, в тому і д-ра Прокоповича приділено уже до поодиноких частин. З пізніших звітів і розмов знаю, що д-р Прокоповича приділено до полевого шпиталя, який був розташований в селі Потутори. Командир першої сотні 29 полку поручник Михайло Ліщинський розповідав мені, ідо в днях 18-20 липня 1944 його сотня перебувала у повільному відвороті, але у постійному контакті з ворогом в напрямі на Ґуту Пеняцьку і Жарків, де його ранено. Використовуючи можливість транспорту командир сотні з іншими раненими прибув до полевого шпиталя в Почапах. Кількість ранених вояків була така велика, що персонал шпиталя міг обслужити тільки тяжко ранених, до яких належав і М. Ліщинський.

Д-р Прокопович ствердив, що в раненого почалася ґанґрена і ампутував йому руку в умовах повного браку нормальних засобів гігієни. Фронт, а з тим і бої з ворогом наближалися до Почап. М. Ліщинського і декілька інших ранених вдалося ще вивезти автом з фронтової лінії, а д-р Прокопович попав у полон, з якого видістався тільки по довгих роках.

Я побачив д-ра Прокоповича аж у Детройті у шістдесятих роках. Він щиро опікувався дивізійниками, безкорисним і постійним лікуванням генерала М. Крата продовжив йому життя на яких десять років.

Ю.Т.К.