Лист до Архиєпископа Бучка

Д-р Роман Турко 

 ОДНА ПОДІЯ З ТАБОРУ ПОЛОНЕНИХ В БЕЛЯРІЯ-РІМІНІ 

Як знаємо, Друга світова війна закінчилася 8 травня 1945 безумовною капітуляцією Німеччини, а боєві дії на східньому фронті припинено того самого дня о годині другій по полудні. Капітуляція, а з нею завішення зброї, застала українську дивізію на фронті в околиці міста Фельдбах у Штірії, Австрія, бо всі намагання ген. П. Шандрука, щоб німецьке командування дозволило відтягнути 1 УД з боєвої лінії не мало успіху, бо як собі пригадую, лиш запасні частини почали відходити на захід 24 годин перед проголошенням капітуляції. Мимо цього, що 1 УД була до останніх годин на фронті, завдяки добре зорганізованому відступові, вона без паніки відв'язалася від ворога, щасливо перейшовши міст на ріці Мур більшими або меншими групами, різними дорогами добрилася до міста Шпіталь у Каринтії. Там зложила зброю перед брітанським військовим командуванням. У тому місті ми були свідками, як козацькі частини під охороною брітанських танкеток переїжджали на схід у той напрям, звідки прийшла 1 УД. Це, що козаків везли на схід, дуже бентежило вояків, бо незабаром стало відомим, що брітанське командування насильно видає козаків як радянських громадян до СРСР. Через те, деякі вояки, котрі мали цивільний одяг подорозі почали відходити з табору, головно в напрямі Зальцбурґу. На щастя, скоро наступило заспокоєння, як брітанське командування наказало приготовлятися до від'їзду із Шпіталю до Італії. Дійсно, по кількох днях почався від'їзд групами до Італії із Шпіталю. В Італії цілу 1 УД інтерновано спочатку у місцевості Белярія, а під зиму перенесено недалеко села Мірамаре, 5 км на південь від міста Ріміні. Там 1 УД перебула до травня 1947, коли перевезено 1 УД до Великої Брітанії. 

Від самого початку інтернування у Белярії, а згодом у Мірамаре, журбою вояцтва було не тільки як дістати більше "кексів або "кальорій" чи щось закурити, але була проблема насильної видачі до СРСР, тим більше, що туди прибула військова комісія СРСР, якої завданням було допитами вишукувати громадян СРСР, яких на підставі умов в Ялті мали право насильно репатріювати до СРСР. При тій нагоді ця комісія почала намовляти до добровільного повороту додому, часто уживаючи залякування чи шантажу, наприклад: "хочете чи не хочете добровільно повертати додому, ми знайдемо дорогу, щоб вас дістати, бо у нас є багато золота, щоб вас купити". 

Мемуарну літературу про насильну видачу радянських громадян, які в німецькій уніформі воювали проти СРСР, як теж про умови в Ялті, збагатила ще одна книжка, що її написав Микола Толстой п. з. "Жертви Ялти", 1977.*) У цій книжці є один розділ присвячений українській дивізії, де автор старається вияснити, як то сталося, що помимо великого політичного й дипломатичного тиску з боку СРСР, навіть особистої інтервенції Сталіна на конференції в Потсдамі в 1945 р., 1 УД альянти не видали. Автор пояснює, що одною з причин було те, що вона знайшла опікунів, які робили все, що було в їх силі, щоб рятувати її перед видачею. На першому місці був тодішній папа Пій XII, один з найбільших противників, комунізму. Читаючи цю книижку, пригадав я собі одну подію, якої я був свідком і яка могла б мати вплив на інтервенцію папи Пія XII в обороні 1 УД. 

Як я вже згадував, брітанське командування групами перевозило 1 УД із Шпіталю в Каринтії до Італії. По дорозі групи відпочивали, переважно приділені до вермахтівських таборів, які були розкинені по північній та середущій Італії. В одній такій групі, яку приділили до вермахтівського табору, був капелян бл. п. отець О. Маркевич. В тому таборі він познайомився з німецькими капелянами й від них довідався, що вони мають вільний вихід до міста Ріміні та при тій нагоді відвідують місцевого єпископа, який до них добре ставиться. Через той факт прийшло о. Маркевичеві на думку, чи не спробувати б через нього зв'язатися з архиєпископом І. Бучком у Римі. Таку можливість він обговорив з деякими старшинами з тої групи, як: сот. Чучкевичом, лікарями Р. Ковальським, С. Сохоцьким, мною та іншими. По нараді складено листа, а о. Маркевич передав його німецьким капеляном єпископові у Ріміні. Єпископ обіцяв доручити листа до Риму, однак зазначив, що будуть деякі труднощі, бо пошта працює дуже неправильно, а транспорт добре ще не наладнаний, але при найблищій нагоді він той лист у якийсь спосіб доручить архиєпископові Бучкові. Під час розмови з німецькими священиками пригадав собі, що через кілька днів службово від'їжджає брітанський католицький капелян, який його часто відвідує, і він його попросить доручити листа від о. Маркевича. 

Несподівано приїхало до табору полонених у Белярії трьох священиків, яких архиєпископ вислав, щоб на місці дістати інформації про все, що діється, перш за все чи не заноситься на примусову видачу 1 УД до СРСР, як брітанське командування ставиться до полонених, який є моральний стан у таборі. Ті священики заявили, що лист від о. Маркевича був причиною їхнього несподіваного приїзду до табору. Інформації, які одержуть у таборі, потрібні архиєпископові Бучкові у його проханні до тодішнього папи Пія XII, щоб він інтервенював у західних альянтів, щоб вони насильно не видали 1 УД до СРСР. Те, що папа Пій XII зробив все, що було у його силі, знаємо з різних джерел, а перш усього від самого архиєпископа Бучка, коли він у квітні 1946 року відвідав полонених у Ріміні та підтвердив ці вістки.

___________________

* Див. статтю М. Сулими п.н. "Другий бік медалі", "Вісті Комбатанта" ч. 1/79 — ред.

РЕПАТРІЯЦІЯ 1945 і 1-ша УД УНА

Юрій Тис-Крохмалюк 

 Дня 11 лютого 1945 р. західні альянти підписали у Ялті договір з СРСР у якому поладнали біжучі справи і питання після воєнних проблем ¹. Найбільш тайною точкою договору була справа "репатріяції радянських громадян", які в часі війни опинилися на заході, переважно в Німеччині. Невідомо скільки тих громадян перебувало поза границями СРСР, але приблизно нараховано їх на 2 мільйони людей; це були молоді люди, вивезені насильно на роботи до Німеччини, втікачі, які не бажали попасти ще раз в обійми злочинного радянського режиму, та вояки, які створили національні з'єднання в рямцях німецьких збройних сил для боротьби проти московського імперіялізму. Число тих останніх теж невідоме, але самих українців було згідно з німецькими даними понад 200 000 людей. 

Документ договору, який підлягав умовам повної тайни ("топ сикрет") ², на який обидві сторони погодилися згідно з вимогою СРСР звучав так: 

"Договори між Союзними державами в справі воєнно-полонених і громадян тих держав. Дня 11 лютого 1945 підписали його: Й. Сталін, Франклін Рузвелт і Вінстон Черчил". 

"У згідності з тими договорами, до того часу, коли будуть виділені транспортові засоби для репатріяції громадян союзників, кожний союзник має доставляти харчі, одяги, медичну обслугу та інші запотребування громадян других союзників. Радянські старшини будуть помагати британським й американським владам в їхніх завданнях обслуговування громадян СРСР, визволених британськими і американськими збройними силами продовж часу, в якому вони будуть знаходитися на європейському континенті або в З'єднаному королівстві, очікуючи транспортів для перевозу їх домів. 

"В обслуговуванні британських підданих і американських громадян, радянській владі будуть допомагати британські й американські старшини. Коли ж тепер досягнено домовлення, три уряди зобов'язуються виявити всяку поміч згідну з потребами ведення воєнних операцій, в цілі забезпечення скорої репатріяції всіх тих воєнополонених і цивільних людей". 

Те, що около два мільйони громадян СРСР було проти режиму та перебувало в Західній Европі, було для Москви прикрим фактом. Коли додати до цього і те, що при репатріяції вийде наверх, що радянські громадяни воювали проти своєї влади, а багато більше інших не бажало вертатися під комуністичний терор, — в домовлене є сказано, що репатріяція має відбуватися скоро. У тайні задержано те, що усі партнери погоджуються, що репатріяція буде насильна, тобто будуть передані СРСР теж і ті, що не хочуть вертатися. 

Один з журналістів, Джордж Орвен, не додержався умови тайни і негайно почав акцію проти насильного вивозу людей до СРСР ^{3 .} Пізніше прилучився до осуду домовлення теж Солженіцин, уважаючи Черчіля і Рузвелта кримінальними злочинцями, які вислали свідомо мільйони політичних втікачів у Росію, де їх засудили і повбивали. Автор книжки "Остання таємниця" — (The Last Secret) пояснює, що обидва державні мужі зробили це тому, щоб зберегти умови Ялти перед реакцією СРСР; приміром, Сталін міг би не допустити до виборів у Польщі. З тої самої причини видано-передано 50 000 козаків з жінками і дітьми, які в більшості не були радянськими громадянами; вони піддалися британським збройним силам в Австрії. 

Проти такої "дипломатії" виступали британські вояки і старшини, зокрема маршал лорд Александер. Справу утруднювало теж і те, що в радянських руках було около 50 000 західньоальянтських полонених, яких захопили більшовицькі війська в німецьких таборах полонених, та вимагали в заміну повернути їм усіх своїх громадян. Згодом підписано іще два тайні документи. Один з них, що відноситься до захоплених німцями полонених Червоної армії, які згодом воювали в німецьких одностроях на західньому фронті, у британській верзії книжки "Остання таємниця" звучить: 

"Усі радянські громадяни, визволені альянтськими арміями, мають бути негайно відділені від німецьких полонених і зконцентровані у визначених місцях і площах, до яких мають бути негайно допущені радянські представники репатріяції. Для справ внутрішньої адміністрації і дисципліни ті громадяни мають бути угруповані у формації та піддані радянським законам"⁴. 

На вимогу Сталіна це репатріяційне домовлення не могло бути включене до домовлень у Ялті. Білий Дім ствердив тільки, що домовлення репатріяції має на меті тільки добро полонених. Видача полонених, що попали у руки Західних альянтів, була тільки частиною цілої проблеми репатріяції. Багато більше було цивільних людей, розсіяних на просторах Німеччини; полонених можна було висилати у суцільних транспортах і тільки згодом дійшли вістки, що їх вивезено у порти СРСР кораблями. В той час в березні і квітні 1945 була в повному розгарі офензива СРСР і ялтанські договори не можна було зреалізувати. Треба було ждати до закінчення воєнних дій і окупації Німеччини. 

Але тоді перед західними альянтами станули дві проблеми: багато не бажало репатріюватися до СРСР, інші заперечували, що вони радянські громадяни. Більшовицькі комісії вимагали видачі усіх без огляду на їхню волю і громадянські права. Представники радянського уряду обстоювали становище, що колишні громадяни балтицьких держав і земель Західньої України є радянськими громадянами, в той час коли окупацію західніх земель України, Білорусі і балтицьких держав не визнавали правно ні США, ні Велика Британія і Франція. Врешті багато втікачів не визнавало себе росіянами. Поза українцями, білорусами та поляками, проблемою стала ціла мозаїка кавказьких і турських народів, які відпекувалися спільноти з панівною нацією СРСР. Врешті на вимоги московських комісій, західні альянти вирішили видавати насильно усіх втікачів та полонених, які були розміщені в різних таборах Німеччини. 

Так після перших тижнів окупації Німеччини союзними військами, колишні жителі Східньої Европи знайшлися у трагічній ситуації. Добровільно до повороту зголосилися у радянських комісіях ті молоді люди, які німці вивезли примусово на роботи до Німеччини, переважно за списками сільської адміністрації, яка висилала переважно асоціяльний і кримінальний елемент. І саме цей елемент з п'яними криками, співами під мелодії "гармошок", під відповідними пропаґандивними транспарентами, покидав "гнилу" Европу і вертався домів. Всіх інших альянтські збройні відділи насильно вивозили вантажними автами до таборів радянської репатріяційної комісії. І тут альянти вперше побачили, що багато призначених до вивозу поповнювало самогубство, боронилися, або втікало. Полоненим-власівцям та іншим національним відділам, які були на західньому фронті і переважно самі віддавалися у полон англійцям і американцям та які ставили спротив проти видачі, до харчів додавано барбітурати, після яких збайдужілі люди дозволяли робити з собою все ⁵. 

Врешті на запити до вищих урядів західніх альянтів наспіла відповідь від американського "стейт департаменту", що згідно з ялтанською умовою мають бути видані усі радянські громадяни. Тепер залишилося нерозв'язане питаня: хто є громадянином СРСР? Козаків видали як радянських громадян, але хорватську дивізію звернено уже цілком безправно Тітові ніби тому, що хорватський уряд був залежний від німців ^5а. Проте справа була неясна і несправедлива. Видали так, як того вимагали радянські чинники, щоб не зразити собі того союзника. Це був політичний аргумент. Але проти нього були серед західніх альянтів й інші тому, що видача тих людей означала їхню смерть. 

Тепер у цілу справу включився британський маршал Александер. Він звернувся до найвищих державних чинників західних союзників з рапортом, що є багато людей, які з політичних причин не можуть вертатися до СРСР і тому їх треба закувати в кайдани і силою вивести у автах як злочинних в'язнів. Александер просив про інструкції. Із своєї сторони пропонував, щоб не вживати довше брутальної сили, а тих людей визнати політичними втікачами. Якщо влада погодиться з тою пропозицію, такий акт означатиме поворот до політики політичного азилю. І тут зазначив Александер, що азиль належиться тим, які самі прийшли на британську територію, а не тим які попали в британські руки шляхом мілітарних операцій ⁶. Александер дістав відповідь з 14 серпня 1945 року від міністра закордонних справ Ернеста Бевіна, яка звучала: "Let them go". Прийшов лист з "War Office" з інструкцією виконувати репатріяцію з можливо малими військовими силами, а це означало, щоб не вживати більших військових одиниць ⁷. 

18 серпня 1945 року Александер мав нараду з радянським ген. Василєвим, в якій заявив, що не бажає вживати сили до репатріяції ⁸. Василєв вимагав додержуватися ялтанської умови, де не говориться про бажання поодиноких людей. Александер відповів, що, якщо б він мав такий наказ, то його виконав би, а на пропозицію Василєва погодився написати до вищої інстанції. Василєв вимагав доступу радянській комісії до таборів на Креті і польських таборів в Німеччині. Александер написав до своїх начальників: "Пропоную не дати їм більше, як належиться" ⁹. 

Тими документами можна, до деякої міри пояснити трактування української дивізії — лист Бевіна до Александра з дня 14 серпня 1945 і пропозиція Александра що до кваліфікацій людей, як політичних втікачів з правом азилю. "Азиль належиться тим, які прийшли на британську територію, а не тим які попали у британські руки шляхом мілітарних операцій". 

20 лютого 1946 Папа Пій XII виступив з протестом проти насильної репатріяції і відмовлювані політичного азилю. Високі ватиканські урядовці сказали американським журналістам, що політика Ялти була "зрадою моралі і ідеалів, за які альянти боролися, та проти гуманости і справедливості"¹⁰. 

Проблемою залишилося, що робити з тими, які були польськими громадянами до вересня 1939 р. Врешті вирішено, що всі польські громадяни з 1939 р. не підлягають репатріяції, а не так, як вимагали радянські комісії, що всі ті, які жили на схід від лінії Крузона мали б бути репатріовані. На підставі цього можна вважати, що вояки української дивізії, які опинилися в полоні в Італії чи в Німеччині й Австрії не підлягали репатріяції. Це рішення введено в життя негайно після відповіді Бевіна 14 серпня 1945 р. Пізніше радянські комісії, які незаконно поривали людей з помешкань і вулиць на території цілої Німеччини і Австрії під окупацією західніх альянтів, нанесли не одної трагедії. Остання радянська комісія провірювала востаннє наших вояків в половині серпня 1945 р. 

З дальших подій слід відзначити такі дані: 

В червні 1945 р. до наших полонених приїхали два священики з Риму. В грудні приїхав до Ріміні архиєпископ Іван Бучко з Риму. В лютому промовляв в Об'єднаних Націях письменник Бажан, присвятивши свій еляборат І УД УНА. (Перша сесія ООН 3 лютого 1946). 

Доля української дивізії в тій загальній ситуації залежала від дуже тонких дипломатичних аргументів, не виявлених у тих документальних даних, які я досі зібрав. Треба провірити, чи рішення не видавати дивізію не було основане на певного роду "джентельменс аґрімент", який взяв до уваги, що Військова Управа вимогла від німецького партнера те, що дивізія воюватиме виключно проти більшовизму на східньому фронті.

_________________

¹ Foreign Relations of the United States, Diplomatic papers, у російському виданні "Тегеран, Ялта, Потсдам", сборник документов, издание 2-е дополненное, Москва, 1970.

² Там же, стор. 198. 

³ Див. Nicholas Bethell "The Last Secret", The Delivery to Stalin of over Two Million Russians by Britain and the United States, New York, 1974. 

⁴ Там же, стор. 32-33.

⁵ Там же, стор. 170. 5а) Там же, стор. 73-74. 

⁶ Крім нью-йоркського видання праці Бетгелла існує видання британське. Саме з цього видання я цитую інтервенцію маршала Александра та відповідь Бевіна. Стор. 177. 

⁷ Бетгелл подає, що згадана відповідь Бевіна є в "Форейн Офіс", ч. 37147903. 

⁸ Бетгелл, стор. 178 джерело "Вор офіс" ч. 204 440. 

⁹ Там же, дт. 178, документ WO 2346317.

¹⁰ Там же,ст.192,"Нью-Йорк тайме", 25 лютого 1946.

ПІДСТАВИ ДО СТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ У 1917/18 рр.

В. Трембіцький

Предтечею української санітарно-медичної служби, та після ще й Товариства Українського Червоного Хреста був Український клюб в Києві створений в час 1-ої світової війни з метою допомогти полоненим галичанам австрійської армії та воєнним втікачам чи евакуантам з галицької землі й Холмщини в час воєнних операцій на західньому фронті проти німецьких та австро-угорських військ. Залізничі транспорти з полоненими та особливо із евакуантами, а то й арештованими-закладниками (українськими визначними священиками, професорами, адвокатами та політичними громадськими діячами) російською окупаційною владою в Галичині проходили через Київ або таки до київської тюрми чи до тимчасових переселенчих таборів. Ось тому національно свідомі українці Києва, щоб спільними силами улегшити долю тих, яких російське великодержавіє рішило знищити, як "мазепинців", "шпіонів Австрії" та "захисників української іреденти", створили перше, так би мовити, червонохрестне товариство, яке мало приватно-громадський характер.

Організаторами допомогової акції були дружини визначних українських діячів — наукових та громадських, як ось пані Н. Дорошенко — дружина згодом міністра закордонних справ української держави, пані Шульгин — мати першого творця українського міністерства закордонних справ УНР та інші, які рішили добровільно вступити в медсестерську службу (сестер-жалібниць) до київських шпиталів, де особливо було багато хворих полонених чи переселенців.

Потерпілим евакуантам, арештантам чи полоненим і хворим передавано нову теплу білизну, харчі, а то й гроші на кращий прожиток у випадку примушеної дальшої подорожі на схід... Туди в Астрахань, а після навіть в туруханський край Сибіру відбули допоміжну поїздку пані Старицька-Черняхівська, бо ж жили там такі запроторенці, як о. Боцян — опісля єпископ в Галичині, д-р В. Охримович, М. Шухевич, пані Малицька К. та інші визначні українці, яких запроторено з метою постійного проживання.

Тому, що приплив засланців та евакуантів зростав постійно, збільшувалися й завдання Комітету, який напровесні 1915-р. творив поважну організацію. До складу головних працівників всієї допомогової справи включилися добровільно ще такі пані як: Л. О. Яновська, М. І. Іщунів, З. О. Мірна, М. П. Бухнович та старенька Кучма.

Комітет вдалося урядово зареєструвати, тобто надати йому легальні права існування під назвою "Общества помощи населенню Юга России, пострадавшему отъ военных действий". Головою цього товариства був дирекор київської філії державного банку Є. Й. Ігнатович, заступником Дмитро Дорошенко, секретарем була пані М. Іщунів, в якої помешканні містилось спершу бюро цього ж допомогового товариства.

В системі праці допомогового та санітарного Комітету було устаткування по залізничих станціях "харчевих пунктів", особливо в холодні дні осени чи зими. В праці роздачі харчів, а згодом білля, брали участь і студенти, які в вакаційний час посвятилися були цій гуманітарній справі.

Фонди Комітету були скромні, бо допомога з т. зв. "Тетіяновського російського допомогового комітету" була дуже обмежена, багато пожертв приходило від самих киян чи багатших українських родин з-поза столиці.

Тому, що деяким засланцям, які проживали в таборах Києва, тяжко було видержати злидні, багатші київські родини мали дозвіл взяти собі в "прислужну роботу" запроторонців. Таким чином деяка кількість цих же таборян мала змогу передістатися на приватне життя, щоб таким чином легше перебути воєнне лихоліття. Багато із цих залишенців в Києві чи в його околицях в час революції прислужилися творчій праці для встановлення державности України. В Києві в переселенчому таборі перебували такі відомі діячі галицької землі, як закладники: д-р С. Федак — директор львівського банку "Дністер", Кость Панківський, проф. І. Свєнціцький, інж. І. Левицький, о. Л. Цегельський та багато інших. Для них була відряджена спеціяльна допомога та нормальна опіка.

В російській імперії існувало Товариство Червоного Хреста, завданням якого було нести допомогу своїм біженцям чи евакуантам, потерпілим від воєнних операцій у прикордонній воєнній полосі. Тут розумілося простори Холмщини, Волині, Басарабії, які деякий час переходили з рук до рук напротязі 1914-15 років. Одначе російська червонохрестна організація стояла фінансово досить слабо й тому, за інтервенцією уряду імперії, допомогові червонохресті справи перекинуто і на існуючі в Україні земські уряди. При земських управах, особливо на південно-західньому фронті, створено окремі допомогові референтури. 1915-16 рр. південно-західній фронт проходив саме через територію Галичини, Басарабії та Буковини, отже йшлося в першу чергу про допомогу населенню цих же українських земель.

Весь координаційний осередок допомоги т. зв. південно-західньому фронтові містився в Києві. Спершу головою цього допомогового осередку на всю фронтову полосу був кн. Урусов, якого літом 1915 р. замінив барон Штейнгель, відомий тоді українофіль з Волині. За його головування до допомогового сектора союзу земель України увійшли такі відомі особистості українського придніпрянського світу, як Андрій Вязлов (пізніший міністер юстиції УНР), Микола Біляшевський — директор національного музею в Києві, Андрій Ніковський (міністер УНР у 1919 р.), Володимир Уляницький (член ТУП), д-р Федір Матушевський (посол УНР 1919 р. в Атенах), І. Красковський (після віце-міністер УНР та посол у 1919-20 рр. в Грузії).

Всі ці визначні люди були свідомими патріотами та розуміли своє завдання. Десятки великих шпиталів в прифронтовій полосі, десятки санітарних станиць, сотні медичних пунктів, постачальних харчевих магазинів, склади з одягом та майстерні підлягали із кінцем 1915 р. цьому центральному управлінню для допомоги воєнним потерпілим, особливо цивільному населенню.

Відділом Комітету допомоги "південно-західному фронтові" для цивільного населення, яке з приводу воєнних операцій могло потерпіти від вогню, воєнних знищень домашніх устаткувань, харчів тощо, завідував Д. Дорошенко разом із Н. В. Луначарським — братом пізнішого совєтського комісаря.

Окрему клітину в цілому допомоговому комітеті творило "Товариство охорони Жінок " із панями Мірною та Яновською у проводі.

Несено поміч сиротам, дітворі, яких рідні загинули у війні або були вивезені насильно на схід. Дітям давано допомогу харчами, одягом та навіть книжками до наново урухомлених шкіл.

Вся ця активність наших придніпрянських визначних громадян була основою та заправою до пізнішого встановлення вже вповні української допомогової та згодом цивільної санітарно-медичної служби УНР, якій із квітнем 1918 року прийшла в допомогу новопостала українська державна установа Товариство Українського Червоного Хреста.

Правда, багато заправлених в допомоговій санітарній чи червонохрестній службі із постанням державности України в листопаді 1917 р., а то й раніше, мусіло перейти на другі важливі пости, будучи там більш потрібними, та все ж таки вони залишили десятки людей, які набрали практику допомогової служби в прифронтових полосах чи в містах України. Після, в 1918 році ці люди зуміли зорганізувати льокальні санітарні чи червонохрестні станиці та діяти вже від імені своєї державної влади по всій Україні.