ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 25 жовтня 2015 р.

ЗГАДКА ПРО МИНУЛЕ


                       У Відні проживає тепер (на 1971 р.) колишній старшина Українських Збройних Сил інж. Юрій Курманович. Батько його о. Лев Курманович походив з Холмщини. Народжений в селі Запитові, коло Львова, середню освіту закінчив в українській гімназії у Львові. В 1918 році вступив до австрійської армії і служив в 4 полку до 2 листопада 1918.

                      По повороті додому вступив до Української Армії. Служив під Львовом в батерії хорунжого Вельничука, походженням з Буковини. В 1919 році закінчив старшинську артилерійську школу в Станиславові (тепер Івано-Франківське) під проводом сотника Сітницького, поручника Мацюка і булавного Веґерля. Там зорганізовано було окрему батерію під командою сотника Сітницького. Та батерія в цілості опісля перейшла під напором поляків враз з цілою УГА за річку Збруч в простори східньо-українських земель. Там її розв'язано, окремих одноріч них приділено до батерій 3 Бережанської Бригади. Комендантом полку був отаман Шепарович, а комендантом батерії сотник Скацель, чех з походження. Вкінці 1919 року сотник Скацель, в тифозній гарячці, позбавив себе життя при помочі револьвера. В батерії був ще поручник Галасса, який помер на тиф, чотар Остап Огар з Тернополя та булавний Кульчицький з Львова. Всі вони це високо ідейні одиниці, які вірно служили Українській Державі.

                    Батерія брала участь в боях під Бердичевом, Житомиром, Коростенем, Каменець-Подільським і ін. Останной бій батерії був в Романівці, коло Києва, де поляки захопили її в неволю. Інж. Ю. Курманович пережив плямистий і поворотний тифи в Тульчині.

                    Після закінчення війни інж. Курманович вернувся додому, але вже в листопаді 1921 року виїхав до Відня, де і дотепер проживає з родиною. Там закінчив лісовий відділ «Гохшулє фір Боденкультур».

                    При тому треба згадати, що сотник Скацель оженився був на дуже гарній дівчині, дочці українського священика в Житомирі.

                    В батерії служили ще: підхорунжий Дмитро Цимбаліста, підхорунжий Володимир Левицький і підхорунжий Володимир Радзикевич (тепер лікар).

                    Юрій Курманович служив в Українській Армії в ранзі підхорунжого. Тепер Уряд Української Народньої Республіки в екзилю підніс його до ранги хорунжого і наділив воєнним хрестом заслуги.

вівторок, 20 жовтня 2015 р.

ІВАН КОСТЬ

Гаврило Гордієнко

                     Читаючи спогади Василя Вериги "Прорив з окруження" на ст. 37 «ВК» ч. 3-4, натрапив я на рядки: «Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках (підкреслення моє Г. Г.), хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками». Прочитав і призадумався, мов би майбутнє стояло перед очима, яка це грізна сила народиться на Світ Божий, коли український юнак допадеться до своєї національної зброї?!

                     Одному із героїчних юнаків нашої доби й присвячено ці рядки. Іван Кость народився, виріс і вчився в Синовіру-Товчці, Волівської округи (тепер Міжгірський район) на Закарпатті. Відбувши військову службу в чехословацькому війську, Іван Кость служив, як пограничник, і року 1938, коли творилася держава Карпатської України, він був приділений до пограничного посту в селі Торунь на польському кордоні.

                    Одного вечора в жовтні 1938 року Іван Кость відбув свою зміну, повернувся до касарні, повечеряв і почав грати в карти з товаришами по службі, які, крім нього, всі були чехи. 

                    Ще не дуже й звечеріло, а в горах у жовтні місяці смеркає скоро, в околиці поштового уряду, там таки в Торуні, почулися вистріли. Мабуть — напад на пошту польських терористів, які тоді вешталися в Карпатській Україні в прикордонних лісах.

                     Іван Кость лишає розвагу — гру в карти, хватає свій карабін і збирається вибігати на звуки вистрілів. А його товариші — чехи кажуть йому: «Іване, сиди, не рухайся, не твоя зміна». А Іван Кость їм на те: «Не моя зміна, але моя Україна. І з карабіном в руках вибіг рятувати «свою Україну».

                     Не врятував Іван Кость ані «своєї України», ані себе, кілька куль пронизали його тіло й Іван Кость поляг смертю славних в обороні «своєї України». В найближчу суботу в його рідному селі Синевиру відбувся величавий похорон молодого героя. Була розкішна соняшна осіння днина, на довколишніх верхах чорніли смутком смереки, золотом вкривалися буки та ще де-не-де багряніли явори, пригадуючи кров молодого Івана Костя пролиту за «свою Україну».
Похорон звеличали чота чехо-словацького війська та чота жандармерії. Коли вояки з почесної чоти гідно трималися, як і належить в такому випадкові, то жандарська чота більш уважно приглядалася на довколишні ліси, сподіваючись провокацій польських терористів.

                     З численних сіл прибули люди віддати останню пошану місцевому героєві. Людей було так багато, що вояки в жалібному поході мали труднощі йти військовим ладом і кроком, бо цивільні люди йшли не «в ногу»!

                     Поховали Івана Костя на найпочеснішому місці в селі, коло великої мурованої церкви, щоби його могила стало нагадувала всім, хто буде там проходити, молодого героя, який поклав, що мав найдорожчого, своє життя за «свою Україну», що й підкреслювали численні промовці над свіжою могилою!

                    На жаль, о. Шімша, греко-католицький (тепер він уже православний!) парох Синевира, в своєму слові декілька разів ужив вислову «нещасна куля перервала нитку молодого життя Івана Костя», ні разу не уточнивши, чия то була куля! Не дивно, бо ж о. Шімша був мадярського роду і його та Україна, за яку поляг Іван Кость, зовсім не цікавила.

                      Для повноти контрасту між героїчним місцевим громадянином Іваном Костем і його службовиками товаришами чехами треба додати ще такий факт. Коли року 1938 Чехословацька республіка опинилася в небезпеці, для кращої охорони границь були створені допоміжні відділи, до яких входили, крім пограничників, ще жандарми та колишні вояки чехословацької армії, які перебували в цивілю і ще не були мобілізовані. В жовтні 1938 року один   такий   відділ   збільшеної охорони границі вийшов на нічну службу на північ від Синевирської Поляни. Провідником був старший ранґою пограничник, крім нього були пограничники, жандарми і місцевий українець, поштовий робітник (уже помер) на прізвище Галатиба, від якого я й знаю цю пригоду.

                       Причаїлася ця група в кущах недалеко самої границі з Польщею. Десь коло півночі почувся рух з боку Польщі й на віддалі дослівно десять кроків пробиралися польські терористи з Польщі до Карпатської України.

                        Відділ збільшеної охорони був озброєний в карабіни, пістолі й ручні гранати. Начальник відділу наказав строгий спокій, хоч інші пропонували закидати терористів гранатами. Але начальник відділу пояснив, що він, як чехо-словацький леґіонер, має вже багато років служби й до повної пенсії йому залишилось зовсім небагато, то чому він має ризикувати своїм життям, або каліцтвом, бо ж терористи напевно будуть відстрілюватися.

                        Так пройшли польські терористи на територію Карпатської України! Може якраз з їхньої злочинної руки й загинув Іван Кость, який боронив «свою Україну» і не в свою зміну.
А чехи не боронили своєї батьківщини ані в «зміну», ані поза «зміну», тому й дійшли до подій 1968 року!

неділя, 11 жовтня 2015 р.

ЗАГАДОЧНЕ ВБИВСТВО В ПОЛЬЩІ

                      Літом цього року польське пресове аґенство (ПАП) подало вістку з Варшави, що там у власному мешканні вбито 50-річного публіциста Яна Ґергардта.

                      Він був відомий як автор протиукраїнської книжки "Луни в Бєщадах" і інших, а крім того був автором численних статтей в польських журналах і газетах про саму УПА, як теж про боротьбу польського війська проти УПА. Він був активним учасником тої боротьби і в ранзі полковника польських військ оставив серед українського населення Лемківщини та Закерзоння якнайгіршу пам'ять. Він особисто знущався над українським населенням і відзначився незвичайною жорстокістю підчас допитів полонених членів УПА.

                      Релігія та її видимі представники в особах українських священиків були для нього червоною плахтою. Про нього оповідають, що в організованню нападів на українські села він мав певну методу. Насамперед особисто стріляв до хреста на церкві.

                     А що був він добрим стрільцем, то нераз вдавалося йому хрест зламати. Такий "подвиг" він скрупулятно записував у свойому записнику і тоді викрикував до своїх вояків, що він "розстріляв українського "бога" — отже його вояки, можуть безкарно палити, грабити і мордувати, на що польські вояки тільки чекали.

                     На вістку про наближення банди Ґергарда, люди оставляли весь свій мізерний дорібок, залишали села і рятували життя, криючись по лісах. Двічі відділи УПА розбили банду Ґергарда, але крім поранень, йому особисто нічого не ставалось і він наново організував з нових добровольців нову банду. З невідомих причин, покинув службу у війську і зіаймався виключно літературно-публіцистичною  діяльністю.

                     Факт подання самої сухої вістки без ніяких коментарів, як теж факт, що слідство в тій справі не провадить поліція, але спеціяльиа комісія міністерства внутрішніх справ, кидає тінь таємничости на це вбивство.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації