РОСІЙСЬКІ ЛЕҐІОНИ ГЕНРІХА ГІММЛЕРА

 Ігор Лосєв
"День"

                     В Москві у видавництві «ЯУЗА-ПРЕСС» вийшла книга Дмитра Жукова й Івана Ковтуна «Російські есесівці в бою». З неї випливає, що наймасовішим (в абсолютних цифрах) у військах СС було саме російське представництво (в іноземних формуваннях). Ні фламандці, ні скандинави, ні естонці, ні латиші, ні українці, ні білоруси змагатися тут із росіянами не можуть. Автори московської книги стверджують: «Приблизна кількість росіян, які пішли на співробітництво з СС, можна визначити в 100—120 тисяч осіб. Ця цифра, додамо, не може бути абсолютно точною, оскільки в низці випадків росіяни записувалися на службу як українці, білоруси, козаків, інґерманландці тощо» (с. 238—239). Отже, йдеться про десятки повнокровних армійських дивізій, що воювали на боці Гітлера. Особливе місце тут займає 15-й козачий кавалерійський корпус СС, в якому служило 25 000 росіян. При головному штабі СС був створений спеціальний орган — Резерв козачих військ. Воювали російські есесівці під біло-синьо-червоним прапором, а також під Андріївським прапором. Коли була створена перша російська національна бригада СС «Дружина» отаман генерал-лейтенант Є.І. Балабін у листі розповів про враження свого представника, що здійснив візит у цю військову частину: «Мій представник у генерал-губернаторстві під’єсаул Мойсеєв... побував у Любліні і там провів день під біло-синьо-червоним прапором у російському батальйоні СС».

                   Чудово зарекомендував себе у воїнстві Генріха Гіммлера й особливий російський полк СС «Варяг» («врагу не сдается наш гордый «Варяг»), сформований колишніми денікінськими офіцерами. Варто нагадати, що нині в Росії А.І. Денікін — національний герой, який оспівується особисто В.В. Путіним. Командував есесівським полком колишній капітан російської імператорської ґвардії та офіцер Добровольчої армії Денікіна Михайло Олександрович Семенов. У Гітлера денікінець дослужився до штандартенфюрера СС. Як пишуть Жуков і Ковтун: «Серед особистого складу полку була значна кількість колишніх радянських військовополонених, при цьому близько 60% колишніх радянських офіцерів обіймали командні посади» (с. 136).

 РОСІЙСЬКА ВИЗВОЛЬНА АРМІЯ (РВА)

                   До кінця війни в складі РВА під командуванням колишнього радянського генерал-лейтенанта А. Власова діяли дві дивізії (близько 50 тис. осіб). До речі, 1920 року юний Андрій Власов у складі Червоної армії брав участь у каральних операціях проти українських повстанців на півдні Україні. В його штабі зібралася «блискуча плеяда» колишніх «пролетарських» генералів і полковників. Ось, наприклад, генерал-майор Благовєщенський І., колишній начальник Військово-морського училища ППО в місті Лібаві (Балтійський флот). Або генерал-майор Буняченко С., уродженець Курської губернії, також, між іншим, учасник каральних експедицій проти українських повстанців у період Громадянської війни. Щоправда, генерала він отримав уже у Власова, у совєтів далі полковника не пішов. А ось ще генерал-лейтенант РВА Жиленков Г. В цивільному житті секретар Ростокінського райкому ВКП(б) Москви. 1941 року — член Військової ради 32-ї армії, бригадний комісар.

                 Закутний Д.Є. — уродженець Ростовської області, генерал-майор РСЧА, командир XXI стрілецького корпусу РСЧА. Звєрєв Г. — генерал-майор РВА й радянський полковник. Малишкін В.Ф. — радянський генерал-майор, начальник штабу 19-ї армії. Мальцев В.І. — полковник радянських ВПС, з 1942 року — німецький бургомістр Ялти, керував формуванням у районі Сімферополя російських добровольчих частин вермахту. Меандров М. — полковник РСЧА, начальник оперативного відділу штабу 6-ї армії. Трухін Ф.І. — радянський генерал-майор, начальник оперативного відділу штабу Прибалтійського військового округу.

                 Були в РВА свої Герої Радянського Союзу: старший лейтенант, учасник фінської війни, в РВА командував російською ескадрильєю Антилевський Б. і капітан Бичков, також льотчик.

                 Про РВА в СРСР і нинішній Росії говорять найохочіше, очевидно, внаслідок загальної чисельної незначності її, і для того, щоб не привертати увагу до так званих «гіві» (від німецької абревіатури, що означає добровільних російських помічників вермахту). На відміну від РВА, «гіві» налічували близько 800 тисяч осіб. Симптоматично, що коли в СРСР переклали на російську мову й видали щоденники німецького генерала-полковника Гальдера, то вичистили всі численні згадки про «добровільних помічників».

ХТО Й КОГО ШАНУЄ?

                 Український морський офіцер Вадим Махно, укладач найцікавішого довідника про російські формування СС, написав у газеті «Флот України»: «За віру і Вітчизну» — це напис на меморіальній плиті, встановленій 1994 року в місті Москві за адресою Ленінградський проспект, 73А в храмі Всіх Святих на Патріаршому Подвір’ї з особистого благословення Патріарха Московського і Всієї Русі предстоятеля російської православної церкви Алексія II.

                  Наводжу повний текст: «Отаманам Краснову, Шкуро, Павлову, Доманову, Фон Панвіцу, Султан-Гірею Клич, Зборовському.

                 Генералам Туркулу, Гольмстон-Смисловському, Скородумову, Штейфону. Козакам 15-го Кавалерійського корпусу, полеглим за віру і Вітчизну». Хто ж ці отамани та генерали?

                 Вадим Махно називає їхні німецькі звання і посади:

                 генерал кавалерії Краснов (генерал-лейтенант вермахту), з 1944 року — начальник Головного управління Козачих військ Головного управління СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                 Генерал-лейтенант Шкуро, з 1944 року — начальник Козачого резерву Головного управління військ СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                  Групенфюрер СС, генерал-лейтенант військ СС Фон Панвіц — командир 15-го Козачого кавалерійського корпусу СС, страчений 1947 року як військовий злочинець;

                 Генерал-майор Туркул — командир запасної бригади Козачого резерву Головного управління СС;

                 Генерал-майор Конюхов — командир 3-ї бригади 15-го корпусу військ СС;

                 Генерал-майор вермахту Штейфон — командир Російського охоронного корпусу вермахту в Сербії;

                 Полковник вермахту Зборовський — командир 1-го Зведеного козачого полку охоронного корпусу Штейфона;

                Генерал-майор Скородумов — сформував Російський охоронний корпус вермахту в Сербії;

               Полковник вермахту Павлов;

               Генерал-майор вермахту Гольмстон-Смисловський — командував Особливою дивізією «Росія» Абвера, 1-ю Російською національною дивізією вермахту, Російською національною армією вермахту.

               Капітан I рангу Вадим Махно в кінці публікації повідомив досить красномовний факт: «...2007 року в станиці Єланська Ростовської області поставлений меморіальний комплекс (музей і архів) генералу Краснову...»

Коментар автора

                    Тягнені владою російські історичні інституції та окремі дослідники непропорційно багато часу приділяють тому, що відбувається в історичному дискурсі сусідніх держав, забуваючи, що в їхньому власному минулому є чимало недодосліджених, контраверсійних і цікавих моментів.

                   У цьому контексті: що є варті всілякі пропозиції про створення якихось російсько-українських спільних історичних комісій, якихось спільних підручників тощо? У російській культурі, в духовній сфері, в історичній науці (яка все більше перетворюється в пропаганду), здається, остаточно й безповоротно переміг Подвійний Стандарт, що став альфою й омеґою свідомости. Російська культура на наших очах втрачає свої діялогічні інтенції, стаючи культурою монологу, дуже гучного, оглушливого монологу, коли неможливо почути Іншого.

ЛЕОНІД МУХА. АВТОБІОГРАФІЯ

                 Народився 23 травня 1926 року у Варшаві, в сім'ї політичного еміґранта, старшини Армії УНР. По закінченні другої кляси у Варшаві, батьки віддали мене до школи в Дрогобиччі, виховувався в захоронці. З приходом більшовиків переведений в дитячий будинок у Стрию, де продовжив навчання в медичному технікумі. Повернувся назад в Дрогобич, і в грудні 1941 р. переїхав до матері у Варшаву.

                  В березні 1942 року прийнятий на навчання в ремісничу школу Конарського. В квітні вивезений до Лодзі, по закінченні навчання отримав фах токаря, з 1 червня
1942 року почав працювати у Франкфурті на Майні на фабриці „Ферайнігте Дойче Метальверке". Пропрацювавши рік, отримав відпустку і повернувся додому.

                 У Варшаві зголосився до прийомної комісії в УДК і був прийнятий в ряди Дивізії. Покликання отримав у жовтні 1943 р. в 5-ту сотню 29-го полку в Гайделяґрі. В лютому 1944 р. виїхав з „форкомандо" в Нойгаммер, куди в кінці березня переїхала закінчувати вишкіл Дивізія. В перших днях квітня був направлений на підстаршинський вишкіл в Ляуенбурґ, який закінчив до серпня, і випускників відправлено в Дивізію на фронт під Броди. Доїхали до Кракова, де всіх завернули в Нойгаммер, куди прибували частини, які вийшли з оточення. Був призначений вишкільним підстаршиною.

                   В кінці вересня переведений у бойову групу Вільднера в обслугу важкого кулемету МҐ-42 для підсилення другої чоти 10-ї (згодом 2-ї) сотні. В грудні, після повернення в Жіліну, бойову групу кинено в складі бойової групи Дерна на закриття вилому фронту на південь від Банської Щавниці. В бою був поранений і лікувався в шпиталі в Годоніні до початку лютого.

                  Після одужання приїхав в Марбурґ (Марібор в Словенії), де дочекався приходу сотні. Нагороджений за Словаччину срібною плашкою за рукопашні бої. Приймав участь в поборюванні партизанів в Словенії. У дорозі на фронт перед Ляйбніцом ми повернули на дорогу, яка довела нас до Травтмасдорфу. На цьому повороті ночували в лісі, роззброювали мадярів та стріляли в тітовський літак, який все-таки був збитий.

                 Останній місяць, в боях біля замку Ґляйхенбурґ, поранений вдруге 8 травня підчас відступу на захід. Лікувався в шпиталі у Кляґенфурті і переданий совєтам насильно 8 червня 1945 року, тому що назвався українцем. В неволі доліковувався в совєтських шпиталях більше місяця, і в серпні з табору в Фельдбаху відправлений в Сибір у Кемеровську область, де проходив державну перевірку в Перевірочно-фільтраційному таборі (ПФЛ) виселку Байдаєвка біля Новокузнецька (тоді м. Сталінськ). Арештований 21.06.1948 року, був засуджений на 25 років позбавлення волі за „зраду батьківщини" (???). Покарання відбував на Колимі, звідки звільнився по амнестії в грудні 1955 року. Повернувся в Байдаєвку на місце поселення та продовжував працювати в копальні вугілля. В січні 1957 року оженився і переїхав з дружиною, яка була з сім'єю виселена, в с. Рудники Миколаївського району. Мене не приписали та вигнали в Донбас.

                  Згодом, завдяки родинним зв'язкам, повернувся в Рудники і почав працювати слюсарем на фабриці виробів залізобетонних конструкцій (вуйко дружини працював шофером - возив начальника будівельного тресту). Працював, а вечорами вчився. Закінчив навчання у вечірній школі, згодом у Львівському житлово-комунальному технікумі. Став працювати бригадиром, згодом майстром арматурного цеху, продовжував учитися в технікумі. Закінчив у липні 1966 р. Запросили працювати виконробом-начальником районної ремонтно-будівельної контори, де проходив виробничу практику.
                               .         :..
                 На Миколаївському цементному заводі створено дільницю Львівського ремонтно-будівельного управління (РБУ) і мене (судженого) запросили на посаду виконроба. Останні 12 років, до виходу на пенсію в 1989 році, працював старшим виконробом.

                  В Галицькому Братстві 1-ї УД УНА з 1992 року. Автор спогадів „З Австрії на Колиму" в 2003 р. Я радий, що написав спомини, які розпродав миттєво. Залишився невеликий запас 3-го накладу. Також добру роботу виконала кижечка „Дивізія Галичина в запитаннях і відповідях", яку я зредагував. З 2005 по 2010 роки голова КУ Галицького Братства. З д-ром Дражньовським зустрічався у Фельдбаху в 1995 році і на могилах. Тоді нагородив мене Срібним хрестом Об'єднання б. Вояків Українців у Великій Британії Петро Кіщук з Англії. Нагороджений „Золотим Хрестом за особливі заслуги" Головною Управою Братства. Окрім того, нагороджений грамотами і подяками, відзнаками влад різних рівнів та громадських об'єднань. Написав ряд статтей на загально-політичну тематику та стосовно 1-ї УД УНА. Виїжджав на зустрічі з читачами і молоддю в більшість областей України. Дружина померла в 2006 році; діти та всі внуки отримали вищу освіту. Син - ліквідатор аварії на Чорнобильській АЕС.

СТЕПАН ВАЙДА: ГЕРОЙ СОЮЗУ, ЧЛЕН ОУН

Визначні постаті

                  Ім'я Степана Вайди сьогодні маловідоме. І недаремно. Вайда прожив всього 23 роки, але був членом Організації Українських Націоналістів та став Героєм Радянського Союзу.

                  Степан Миколайович Вайда народився 17 січня 1922 року на Закарпатті. Під час навчання в семінарії в Мукачево він вступив до українського культурно-просвітницького товариства „Просвіта" і невдовзі опинився в лавах Організації Українських Націоналістів, ставши членом мукачівського Проводу ОУН.

                   Вайда вирішив присвятити себе вчителюванню, однак доля розпорядилася інакше. В 1938 році розпочалася боротьба за незалежність Карпатської України від Чехо-Словаччини, і Вайда брав участь у створенні Карпатської Січі, яка прийняла на себе перший удар угорських військ у березні 1939 року - тоді для українців і почалася Друга світова війна. Карпатські січовики були першими, хто вступив у бій з Угорщиною - сателітом гітлерівської Німеччини.

 4 грудня 1938 року в м. Хуст відбувся 1-й З'їзд Карпатської Січі.
Добровольцями зголосилося близько 15 тисяч. 15 березня 1939 року
січовики прийняли нерівний 30-годинний бій з угорською армією.
На світлині: командир-,, командант " Карпатської Січі Дмитро
Климпуш (у центрі в чорній шапці) та група січових офіцерів.

             Після угорської окупації краю Степан Вайда перейшов до Галичини, щоби не потрапити до мадярських концентраційних таборів.

              За роки 1939-1944 через мадярські тюрми та концентраційні табори перейшло 133 396 закарпатців, з них 54 982 були вбиті; на свободі безпідставно й без суду мадяри замучили й розстріляли 27 644 людей. Вистачало показати на когось пальцем, що він українець, що в мадярів було тотожне з поняттям січовика, партизана, тобто - ворог Мадярщини, щоб його мучити й розстріляти. Ці нечувані звірства доконували на українцях місцеві мадяри та їхні поплентачі-москвофіли.

                    Розподіл Польщі поміж Гітлером і Сталіном у вересні 1939 року давав закарпатським українцям надію на порятунок. Від 15 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. перейшло до Галичини, тоді вже УРСР, понад 55 000 українців - молоді люди, 90% мужчин і 10% жінок. Однак там засуджували їх за нелегальний перехід радянського кордону і поголовно відправляли до трудових таборів, де в період культу особи Сталіна панувало беріївське свавілля. Фізично понищених закарпатців розвозили по концентраційних таборах „неісходимого" Сибіру. Тяжкі каторжні роботи в лісах і копальнях, без відповідного харчування, гігієни й відпочинку, кінчалося хворобами, найчастіше тифом. В тих нелюдських умовах в'язні могли витримувати лише один або два роки. В таборах згинуло 80% закарпатських українців.

                Від повного фізичного винищення закарпатців врятувала можливість вступити в чехо-словацьку закордонну армію в СРСР, яка почала формуватися з громадян ЧСР на підставі домовлености між урядами ЧСР та СРСР.

                Закордонний чехо-словацький уряд у Лондоні плянував спочатку зформувати закордонну чехо-словацьку армію в Англії, але більшовики не погодилися.У вересні 1939 року 93 чехи втекли через Краків до СРСР. Цей „леґіон" чехи вважають за основоположника чехо-словацької закордонної армії в СРСР. 5 лютого 1942 року його було перевезено до Бузулука, недалеко від Куйбишева. На кінець 1942 року національний склад батальйону виглядав так: 277 чехів, 21 словаків, 286 євреїв і 1 780 українців із Закарпаття.

              С. Вайда був інтернований в Росії, в Оренбурзькій області. Він вступив до першого окремого чехо-словацького батальйону Людвіка Свободи. З метою конспірації Вайда записався як чех - допомогло нетипове для українця прізвище. В батальйоні Свободи Вайда став танкістом. А в 1943 році ОУНівець Вайда - вже командир танкової чоти. Батальйон прийняв бойове хрещення у боях під Харковом біля села Соколове 8 березня 1943 р. Генерал Свобода пише: „Напад СС дивізії відбито з великими втратами для ворога: 19 танків, 6 транспортерів і багато іншого воєнного матеріялу. Вони залишили на полі бою понад 300 вбитих. Наші втрати були 86 вбитих і 56 ранених".

            До цих втрат ген. Свобода не зараховує 450 вбитих закарпатців, не згадуючи про участь закарпатських українців в бою під Соколовим, немовби їх там взагалі не було. З великими втратами повернувся перший чехо-словацький батальйон до Бузулуку, де його членів-українців зустріла неприємна новина.

             На пропозицію командування батальйону, Президія Верховної Ради СРСР нагородила орденами і медалями 84 чехів і євреїв, котрі взагалі в бою не були, а надпоручника Отакара Яроша, що згинув в церкві, — героєм СРСР. Закарпатські українці, як гарматне м'ясо, залишилися без згадки.

              Таке відношення прискорило створення ОУН в чехо-словацькій заграничній армії в СРСР. Завдання організації було дуже важке і смертельно небезпечне. Організація працювала глибоко конспіровано.

              Влітку 1943 року С. Вайда бере участь у визволенні Києва, в 1944 - Білої Церкви. У квітні 1944 року Перша чехо-словацька бригада була перебазована з Волині на Буковину в район Чернівців і Снятина в Галичині. Сюди привезли 12 тисяч волинських чехів і 8 тисяч закарпатських українців.

               В 1945 році Степан Вайда вже був командиром танкової сотні, а потім і цілого батальйону (який, до речі, приблизно на 80% складався з українців-вихідців із Закарпаття). 6 квітня 1945 року в бою на Дуклінському перевалі Вайда загинув. У своїх спогадах Людвік Свобода напише: „Вечором 6 квітня 1945 р. ми понесли велику втрату. Командувач 2-го танкового батальйону надпоручник Вайда, який попереднього дня сам знищив два танки, автоматичну гармату, дві зенітні гармати і декілька мінометів і скорострільних гнізд, цей відважний закарпатський українець сьогодні був вбитий німецьким ворогом".

              Але це - офіційна радянська версія загибелі Вайди. Цілком імовірно, що його ліквідували радянські спецслужби, коли їм вдалося виявити діяльність Вайди в лавах ОУН. Просто розстріляти Вайду в 1945-му не могли - він вже мав багато нагород, в тому числі орден Леніна, і був досить помітною людиною в чехо-словацькому леґіоні Людвіка Слободи. Тому і довелося радянським спецслужбам зробити справу „по-тихому", а радянському генералу Свободі „згадати" версію про героїчну загибель в бою...

             10 серпня 1945 р. наказом Президії Верховної Ради СРСР за героїзм та майстерне командування підрозділом Степанові Миколайовичу Вайді було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. А в 1990 році в місті Тячів на Закарпатті було поставлено пам'ятник.

Дмитро Снєгирьов
"Народні блоги" http://starogit.do.am/publ/1-1-0-4044