ДАВНЄ І СЬОГОЧАСНЕ

                      Рідшають ряди наших ветеранських організацій, залишають нас назавжди так старші як і молодші наші побратими, залежно від того, кому Парка скоріше схоче перетяти нитку життя. Такий закон: одні відходять, інші здобувають мистецтво війни, спеціялізуються, вишколюються в генеральному штабі армії США.

                       І так, вістун УГА Тома Подола, старий еміґрант, відійшов з цього світу на 84 році життя. Цей скромний, колишній підстаршина (капраль) саперів австрійської армії, вступив до УГА 1 листопада 1918 року в Перемишлі, у місті, в якому побачив світ.

                     Українська армія, а радше тодішня сукупність військовиків, які зайняли місто Перемишль, — не мала великих надій утримати великий гарнізон і мостовий причілок 10-го корпусу з його велизечними складами зброї і військового майна. Тому тріюмвірат командантів, що займали Перемишль зі сходу і полудня, сотники Укарма, Павлик і Сенечко хотіли зірвати залізнодорожний міст на ріці Сяні, щоби зупинити наступ польських панцерних потягів. Два пішоходні мости, залізний і дерев'яний, було легко оборонити кулеметами. Треба було зірвати залізнодорожний. Отже названий тріюмвірат шукав людей до підмінування мосту. Зголосився Тома Подола, перемиський міщанин, мулярський майстер за фахом і сапер австрійської армії. Він одержав наказ знайти собі ще двох помічників, що він зробив і зголосив, що все готове. Тоді названі старшини пішли до д-ра Теофіля Кормоша, лідера перемиських українців і представили йому справу.

                     Д-р Кормош рішуче заборонив позбутися моста. Мовляв, ми мусимо вдержати міжнародне сполучення поїздів Відень — Краків — Букарешт. В місті є жидівська міліція, є
організація залізничників і робітничі організації, є соціалістичний посол Ліберман, є наш робітничий лідер Жовнір. Ми мусимо полагодити спір з поляками переговорами, а жидам і полякам запевнити свободу і правопорядок. Отож д-р Т. Кормош заборонив рушати міст. Дальші події відомі. Саперний відділ розійшовся. Тома Подола, командир відділу і свого роду історична постать, помер в Чікаго і був похоронений 5 квітня 1974 року. До смерти жалівся, що "цивілі" не дали йому знищити моста, що було військовою конечністю.

                     Д-р Володимир Помірко, ветеринарний лікар, заступник голови Відділу ОбВУА в Чікаго, помер 7-го квітня на 69 році життя. Широко знаний пластовий діяч, народний робітник і церковний муж довір'я, член Братства св. Андрія при новозбудованому соборі св. Володимира і Ольги, умів, завдяки своїй вдачі здобути собі велике коло приятелів. Великі маси народу облягали похоронний заклад Музики і Сина під час парастасу і панахиди. Довга валка авт відпровадила Покійного на український цвинтар св. Миколая. Шість священиків взяли участь у похороні, між ними теж о. монс. І. Прокопович з Дірборн біля Дітройту, близький кревний Покійного. Д-р Помірко служив у польській армії і попав до німецького полону на початку другої світової війни.

                    Мирон Дахнівський, колишній голова Відділу ОбВУА в Чікаго, майор американської армії в резерві, перейшов був вишкіл старшин генерального штабу у військовій школі у Форті Лівенворті, Кензас. Лівенворт дав таких славних американських генералів як Мек Артур, Айзенгауер, Арнолд, Бредлі і багато інших, що були командирами за другої світової війни і війни в Азії.

                    В березні і квітні 1974 р. курс генерального штабу закінчили 153 курсанти, переважно зі ступенями майорів, підполковників і 4 в рангах капітанів.

                    Українці надалі сторонять від військових шкіл, як це робили колись за Росії й Австрії. Внаслідок недостачі власних старшин генерального штабу УГАрмія наймала німців, які, хоч були льояльними і набралися навіть сантименту до України, проте не знали її проблематики, не знали відносин і не розуміли революції.

                     На закінчення хочу ще додати, що з колишньої Стрілецької Громади в Америці, яка мала 9 гуртків, чікаґський гурток ч. 6 вдержався найдовше. Гурток числив 32 особи; зі смертю Томи Подоли, залишилися два, кол. хорунжий УСС Гриць Сенів і автор цих рядків.

Степан Куропась, голова Відділу ОбВУА,
в Чікаґо, Ілл.

ЗНАЙОМИЙ ГОЛОС...

Лев Шан-ський                         
     

                     (На марґінесі антиукраїнських провокацій російської газети)

                       В Нью-Йорку появляється російський щоденник: "Новое Русское Слово". За попереднього редактора М. Е. Вейнбаума ця газета була відома із своїх антиукраїнських випадів. При газеті видавався навіть "український" додаток "Східняк" з явно провокативною метою. У ньому і в самій газеті бувало чимало травлі проти всяких українських "самостійників" і "сепаратистів", а вже особливою увагою оточувались "вредні" галичани із своїм "лідером" проф. Добрянським.

                      Коли ж помер М. Е. Вейнбаум і редакцію перейняли нові редактори, то спочатку могло здаватися, що антиукраїнським провокаціям у газеті настав кінець. Бо, справді, чого ж російській еміґрантській газеті провокувати конфлікт з українськими еміґрантами? Але, це так тільки здавалося. Із шпальт газети залунав знову знайомий голос. Нова редакція  газети теж дозволила на грубшу антиукраїнську провокацію. Маємо на думці статтю д-ра Петра Луб"яненка, п. н. "Как стать врачом в Америке", що появилася в номері газети з 28 січня ц. р.

                      У цій статті, автор, який, до речі, називає себе українцем, розповідає, як стати у США лікарем людині, що була "совєтським врачом". Треба, насамперед, стати санітарем у лічниці, а вивчивши англійську мову, можна до сімох років отримати американський "лайсенс". Тепер прибуває із СССР багато совєтських лікарів — жидів, і автор вирішив подати своїм "колегам" вказівки, як найскоріше здобути "лайсенс" на американського лікаря. Але, при чому тут антиукраїнська провокація?

                      Вона є і то доволі грубшого характеру. Автор, що називає себе українцем, перестерігає перед антисемітизмом українців-галичан, нових еміґрантів із СССР і взагалі жидівських читачів "Нового Русского Слова", яких мусить бути багато. Робить це дуже хитро, із спеціяльним знанням методики провокації. Він не обвинувачує сам, а вкладає обвинувачення в уста жида, що прийшов на працю санітара до лікарні, в якій працював автор. Конкретно обвинувачує старшин і вояків дивізії "Галичина" у мордах жидів. Ось що автор пише дослівно в своїй статті: "До лікарні прийшов як другий санітар один чудом зацілілий жид із гітлерівського кацету. У нього "Дивізія Галичина" на очах, по-звірячому, зарубала й заколола багнетами всіх членів його сім'ї, а йому самому розрізали кути рота до вух, перемінюючи його в "людину, що сміється" і кинули в кацет. Це була добірна дивізія СС із галичан-українців, які із скаженою жорстокістю, що бентежила навіть німців, розправлялася з жидами, намагаючись вислужитися перед Гітлером. Гірших звірів не було".

                       Скільки вмів про Дивізію "Галичина" сказати автор статті в "Новому Русскому Слові", і хто може сумніватися в правдивості його слів, коли це пише "українець", людина, що потерпіла з цього приводу тому, що її, як "українця" прогнано з праці в лікарні. З цього часу, щоб не наражуватись на дальші прикрості, д-р Петро Луб'яненко чи як там звучить його справжнє прізвище, став найменувати себе "карпато-русом", щоб не терпіти за гріхи українців. Цікаво, що автор рішився подати "свою" інформацію про Дивізію "Галичина" саме новим еміґрантам із СССР, серед яких не бракує людей, що в своїх книжках, спогадах і виступах висловлюються дуже прихильно про українців, як Шифрін, Радиґін, Кляйнер та інші. Це дійсно дуже хитро задумана антиукраїнська провокація.

                     Очевидно, годі було б говорити про провокацію, якщо б ревеляції д-ра П. Луб'яненка були правдиві. Вони є наскрізь брехливими, і про це, мабуть, добре знає сам автор. Саме тепер, у Німеччині, появилася німецькою мовою повна історія Дивізії "Галичина", написана шефом її штабу, майором Вольфом-Дітріхом Гайке. У цій книзі, п. н. "Вони бажали волі" ("Зі вольтен ді Фрайгайт") написано докладно історію Дивізії, описано кожний її день. З неї кожна заінтересована людина може довідатися, що дивізія "Галичина" була бойовою, фронтовою одиницею, а не каральним загоном СС і поліції. Цей характер Дивізії є добре відомий у всьому світі, бо досліджень історії дивізії "Галичина" було більше: в минулому просліджували її урядові чинники західніх альянтів, у тому теж польські еміґраційні чинники й жидівські організації, що вишукували воєнних злочинців. Результат цих досліджень був корисний для старшин і вояків дивізії "Галичина", бо їх не тільки не видали Совєтам, але й признано їм комбатантські права, що уможливили старшинам і воякам дивізії "Галичина" поселитись у Вел. Брітанії або еміґрувати до США, Канади й Австралії. До речі, від 1945 р., коли дивізія "Галичина" (вже тоді 1-ша Українська Дивізія УНА) здалась у полон брітанцям, не було дослівно ні одного випадку, щоб старшину чи вояка дивізії поставлено перед суд, як "воєнного злочинця". Навіть ніхто з німецьких офіцерів дивізії перед судом, як "воєнний злочинець" не ставав. Очевидно, якщо б такі випадки, як описані в російській газеті, мали місце, то не обійшлось би німецьким й українським старшинам і воякам Дивізії без суду. А вже перші перед суд мали б стати хіба капеляни, тобто її польові священики, яких дивізія "Галичина" мала подостатком, власне за те, що, мовляв, вони дозволили на такі антихристиянські вчинки.

                     Це не є полеміка з автором статті, якого трактуємо, як школеного пропаґандиста, який знає, що говорить і з якою метою, він це робить. Ми тільки бажаємо нагадати цьому "українському" авторові про "славну" російську СС бриґаду під командою "бриґадієра" М. Камінського. Про цю "знамениту" бриґаду існує ціла література. Кудою ця бриґада не пройшла, по ній залишалися тільки згарища й руїни, і трупи помордованих жінок, дітей, мужчин. Це не перебільшення! Сторінки історії варшавського повстання, написані німецьким дослідником Гансом фон Краннгальсом ("Дер Варшаер Авфштанд 1944", Франкфурт н/М, 1964) рябіють від описів "збройних чинів" бриґади М. Камінського у Варшаві, під час повстання в серпні-вересні
1944 р.                                    

                     Найхарактеристичніший приклад подамо в цьому місці. 5 серпня 1944 р. СС бриґада Камінського зайняла варшавське передмістя — Охоту. Вояки бриґади вдерлись до Інституту ім. Кюрі-Склодовської, в якому перебували жінки, хворі на рака. Усіх цих жінок, як теж медичних сестер, "орли" Камінського знасилували, а потім постріляли їх в їхніх ліжках. (Краннгальс, цит. твір, ст. 134). Справді, навіть німців збентежила жорстокість цієї бриґади, бо вони її вивели з Варшави, а потім розстріляли її командира (Камінського). Як причину подано, що вояки бриґади насилували у Варшаві теж німок, а потім їх розстрілювали.

                    А втім, і про жорстокість росіян не будемо сперечатись з "українським" автором у російській газеті. Жорстокість росіян — це є історична категорія, і про неї є об'ємиста література. Аннали Другої світової війни розповідають про неперевершену жорстокість бійців Червоної армії не тільки в зайнятих ворожих територіях (Німеччина, Угорщина, Румунія), але й у т. зв. "визволених" територіях (Польща, Чехо-Словаччина, Австрія, Югославія). Винною у ній є незбагненна російська душа, якої в світі ніхто не знає і ніхто не розуміє. Перед автором цих рядків, цю російську душу виявив капітан Мартинов із Свєрдловська, директор "шкіряного заводу н-р 1" у Відні, в якого я намагався проміняти годинник за шкіряний плащ. Виявилось, що капітан не був заінтересований у годинниках, бо зібрав їх багато, в формі воєнних трофеїв. Він показував мені ці годинники й розповідав історію здобуття кожного з них. Серед них був плятиновий жіночий годинник, викладений брилянтами. "Цього я зняв з руки венґерської графині", хвалився капітан. "Вона дуже плакала й побивалася, і я не міг стерпіти її сліз. Мені стало "жалко" її і я пристельнув її із свого нагана".
Це автетичний коментар для зрозуміння незбагненної російської душі.

    (За "Америкою" ч. 30 з 12.2.1974 р.)

ВОНИ ХОТІЛИ СВОБОДИ: ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДИВІЗІЇ

Проф. д-р Степан Горак


               Професор історії в "Eastern Illinois University" д-р Степан Горак зладив для англомовного "Українського Квартальника", що виходить в Ню Йорку, як одно з видань УККА, статтю-рецензію на твір Вольфа-Дітріха Гайке "Sie wollten Freiheit", про який була окрема стаття в 2-му числі нашого журналу, див. Ф. Кордуба "Особливо вартісне видання". Ш. Професор переслав нам також свою працю і ми з вдячністю містимо її в українському перекладі.      Редакція

                     Історія людства та зокрема західньої культури, у додатку до численних інших аспектів, вартостей і чеснот, розвинула потребу пошани для вояків, які віддавали себе на послуги своїм батьківщинам і народам у дусі найкращої традиції героїзму, льояльности і гідности. Признання для відваги і лицарства воюючої армії було від сторіч поклоном перед тими, які боролися за справу, яка була свята для нації і суспільства. Пошану для хоробрости поділяли часто однаково земляки, як їх вороги. Історія також ставиться з признанням супроти військових з'єднань, які чесно боролися, виявляючи хоробрість на бойовищах, не заплямлюючи себе жорстокими вчинками і злочинами у відношенні до безборонного цивільного населення. Військові історики, як також воєнні ветерани, мали і тепер мають змогу вирішувати, котрі військові формації — і де — переступили межі свого обов'язку та лицарської повинности і ставали звичайними вбивниками.

                         Вольф-Дітріх Гайке,  старшина генерального штабу  німецького Вермахту і згодом старшина генерального штабу Української Дивізії Галичина є автором книжки, якій присвячуємо ці рядки. Він, разом із тисячами ветеранів тієї військової формації, належить до тих, які гідно відбувши свою військову службу — не залишив позаду себе нічого, чого потребував би соромитись. Це насправді небуденна історія, коли взяти на увагу загальну брутальність Другої світової війни й інших сучасних воєн, характеристичних щораз більшим бестіяльством. Отож, не вважаючи на об'єктивність і щирість, що їх виявив той Автор у найавторитетнішому звідомленні, проголошеному негайно після війни у бритійському таборі,* — читається цю книжку не для того, щоби пізнати, як постала та формація, її вишкіл, бої на фронті й інші події, поки вона піддалася бритійській армії. На тлі існуючих перекручувань, успіхів ворожої пропаганди і загальної іґноранції, типічної для Заходу щодо подій на Сході Европи, докладне знання новітньої української й європейської історії є невідхильною передумовою.

                     Спроба українців здобути незалежну державу в рр. 1917-18 не вдалася внаслідку інвазії Совєтської Росії проти новоствореної Української Народньої Республіки і польсько-української війни у рр. 1918-1919, за якою прийшла окупація Західньої України. За постановами Ризького договору (1921) між Польщею і Совєтською Росією — Україну знову поділено між двох її історичних ворогів — Польщу й Росію. Внаслідку прийшли події, що стали найбільшою трагедією того народу. Під совєтською окупацією згинуло яких 8 мільйонів українців, як наслідок політичних "чисток" і штучного голоду, спричиненого у 1932-33 рр. Масові депортації тисячів невинних людей у вагонах для звірят до сибірських кацетів і вбивства тисячів арештованих у в'язницях по всій країні відступаючими комісарами — створили в Україні атмосферу жаху та ненависти до комуністичної системи.

                       У Західній Україні, польський уряд, всупереч своїм зобов'язанням признати їй автономію, повів політику терору і кривавої "пацифікації" населення (1930). Захід був глухий на скарги українців, які мали заплатити дорогу ціну за "мир в Европі". У тому самому часі  українці  були  свідками,  як у Мюнхені західні демократії підписали у 1938 році договір з Гітлером коштом Чехо-Словаччини, — як у 1939 р. Гітлер і Сталін підписали пакт коштом Польщі, після чого західні демократії байдуже придивлялися, як нацистська Німеччина почала ліквідувати жидів,** даючи зате від листопада 1941 р. величезну поміч, за законом про позику і винайм, Сталінові, який, як учить історія, був найбільшим убивником за всі часи.***

                      Договорення Рузвелта, Черчіла і Сталіна на конференції в Тегерані не могло захоплювати українців. Стало ясно, що Захід передасть цілу Східню Европу Сталінові, — страхітлива перспектива для всіх тих, які вже придбали досвід, що таке совєтський тоталітаризм.      
                                      
                     Українці, які опинилися під двома тиранськими режимами та яких західні демократії цілком не добачували у часах, коли вони, українці, боролися за збереження себе при житті, прийшли до висновку, що в тому канібальському віці можлива тільки самооборана. Таким чином організацію Української Повстанської Армії (УПА) з початком 1942 р. треба вважати, як засіб оборони проти нацистського апарату в Україні та, в тому самому часі, проти російських ватаг, грабуючих і тероризуючих українське населення.

                    З тією самою ідеєю, щоби стати вільними і сильними, 30.000 молодих українців вступили літом 1943 р. до "Української Дивізії Галичина". Використали шанс — як орудувати новітньою зброєю і як дістати її в свої руки — це дальше виправдання створення тієї формації. Перспектива, що червона армія знову "визволить" їх, на те, щоби — як і в минулому — винищити, перспектива поділити долю жидів, винищуваних нацистами, причинилась у великій мірі до рішення українців взяти зброю від нацистської Німеччини, особливо тоді, коли З'єднані Стейти постачали Сталінові зброю, яку той використовував проти українців. Як довго американська демократія вважала за річ слушну і доцільну співпрацювати з совєтською тиранією, українці й інші поярмлені народи ледве чи могли дозволити собі на люксус академічних дискусій про моральну вартість своєї дії. До речі, величезна більшість українців ніколи не вважала Совєтів за свою батьківщину. Навпаки, Совєтську Росію вважали за ворога й окупанта й тому українці мали право й обов'язок боротися за свою свободу, як уважали за доцільне. У тій розпучливій ситуації виринула надія, що вони обидва — нацизм і комунізм — згинуть, і що прийде можливість будувати новий лад. "Надіючись проти надії" український провід схвалив політику — взяти зброю для оборони безборонного 40-мільйонового народу.

                       Сьогодні, в тридцять років пізніше, не тільки українці, але й багато інших мають написати наново і зревідувати свої підручники історії, бо "суд світу" можна викривати й заглушувати тільки на короткий час. Олександер Солженіцин, в добавок до численних менше відомих, є найбільш переконливим свідком тієї правди. Цю історичну правду й докази на українські мотиви добре удокументував німецький автор, який був одним з тих нечисленних німців, які вміли зрозуміти народи й події краще, аніж ввесь нацистський "естаблішмент". "Вступ" до книжки п. Гайке подає рямці й коротке історичне тло української історії і подій, що довели до рішення створити ту українську військову формацію. Як наслідок нездібности нацистів скласти позитивну політичну програму у війні проти Совєтського Союзу — мусіла прийти німецька програ й катастрофа. Спроба направити злочини, доконані на Сході, прийшла запізно та, при існуванні у влади нацистського режиму, ніколи не мала навіть шансу вимазати минулі промахи та приєднати на сторону німців українців й інші народи. Автор зробив добре — включивши у свою книжку глибокодраматичного листа одної невідомої української жінки до дружини високого німецького урядовця в Галичині в жовтні 1943 року. Того листа могли б підписати легко мільйони інших жінок, бо він говорить простою і ясною мовою про українські переживання, трагедії, надії і розчарування німецькою політикою на всіх окупованих землях.

                        Історик мусить клясифікувати того листа, як типовий "голос народу", що має більше значення ніж багато книжок на ту й причетну тематику. Лист закінчується висновком: "Німцям уже ніколи не можна вірити, а насправді ми знали це вже після подій в Карпатській Україні". (У березні 1939 р. Гітлер дав дозвіл Мадярщині окупувати новостворену вільну Карпато-Українську Республіку — С. Г.). "Тепер не маємо нічого, бо все є тільки для німців... не маємо нічого, бо німці все нам забрали...". На такому тлі Автор подає історію Дивізії, якої — без уваги на всі порівнювання й аналізи — не слід ставити на одну дошку з військовими формаціями інших ненімецьких народів, особливо формаціями бельгійців, голляндців і норвежців. Майже механічне звідомлення про події, із збереженням подивугідної докладности, охоплює стадії рекрутації і вишколу та вислання Дивізії вперше на фронтову лінію під Броди, разом із споминами про жалюгідне рішення кинути те військове з'єднання без попереднього досвіду до тієї найкритичнішої битви, як визначував плян совєтської офензиви. Інші частини книжки охоплюють нове формування Дивізії у Нойгаммері, між вереснем і груднем 1944 р., розташування Дивізії у Словаччині, перекинення її до Стирії і на другий фронт проти совєтських військ, і вкінці відтягнення Дивізії з фронту в сторону бритійських ліній та захоплення її в полон бритійською армією. Найбільш символічний епізод історії Дивізії стався наприкінці квітня 1945, коли прибув до неї український генерал Павло Шандрук, який став головнокомандуючим Української Національної Армії, і відтоді Дивізія стала відома, як "Перша Українська Дивізія УНА".

                      Склавши нову присягу вірности вже виключно українському народові — та формація перестала бути підлеглою німецьким збройним силам. Тут треба підкреслити, що Дивізія від самого початку зобов'язалася воювати виключно на східньому фронті проти Совєтської Росії і що ту передумову для її створення визнало німецьке військове командування. Також щодо інших подробиць внутрішньої структури Дивізії — вона різнилася від інших німецьких фронтових СС-дивізій. Приявність українських духовників, участь у церковних відправах, високий відсоток українських старшин середніх і нижчих ступнів, як теж відзнака галицького лева на комірі і лівому рамені уніформи, врешті введений генералом Шандруком український національний герб Тризуба на шапці, виразно вказували на безпереривне українське змагання й наполягання на збереження своєї виключної національної особовости.

                     В.-Д. Гайке перший признає це і з пошаною та глибокою симпатією стверджує у висновку: "Українці — у добрій вірі і для доброї справи, бо за волю і незалежність своєї країни, вхопили за меч і зберегли його незаплямленим до кінця". Патріоти і шляхетні вояки, перевівши три роки в бритійських і американських таборах полонених, ніколи не були обвинувачені тими, яким піддалися, в будь яких злочинах. З другого боку, фальшування і викривлювання фактів совєтською історіографією не всилі переконати й обманути читача, бо завданням тиранії та її звеличників не є шукати правду, як вона виринає з попелища крови й ненависти, що є прикметними рисами кожної війни в минулому й сучасному.

                       Безпосередня оповідацька мова, чесний критицизм у відношенні до помилок по обох сторонах, знання предмету, як його вимагається від фахівця, робить ту книжку поважним причинком до пізнання історії Другої світової війни. Водночас, шість нарисів різних боїв, організаційної структури Дивізії та численні світлини спричиняються до легкої лектури тексту навіть для тих, які недосконало володіють німецькою мовою. А втім, маючи на увазі важливість цієї сторінки новітньої історії, автор цих завваг прагнув би, щоби та книжка появилася в англійському перекладі, щоби вона стала доступною для американських істориків Другої світової війни. Однаково сам предмет, як колишні члени Української Дивізії, заслуговують на щось більше, як тільки поголоски і спрощування, які все ще покутують в деяких колах американського наукового світу.                                                                                                   

____________________

*  Воно було спершу проголошене в серії статтей у "Вістях" кол. вояків І УД УНА і після того як монографія, у "Записках НТШ" т. 188 (1970).
** Дивись, наприклад:  Arthur D. Morse: While Six Million Died. A Chronicle of American Apathy (New York, An Ace Book, 1967.
*** Див. Robert Conquest: The Great Terror: Stalin's Purge of the Thirties (New York, Macmillan,  1968).