П'ЯТА ПІСНЯ

Юрій Яновський

Голос:

Щаслива путь, у далеч ідучи!

Топчіть її, оріть важку планету.

Життя — є рух, життя — є числа числ,

І люди в них — безодень силуети.

 

Таємний час, мов ніч і мов кажан,

У темряві ховає чорні крила.

Загоїлось чимало славних ран,

Кривавих ран, що землю напоїли.

 

Над трупами солдат росте трава —

Незмінна доля і трави й солдата!

Погас вогонь і жар колишніх ватр.

На бівуаках інші ляжуть спати.

 

Засіяно поля жорстоких війн.

Розвіялись по світі ветерани.

Народи йдуть. Часи летять без змін.

Забуті тіні із могил не встануть.

 

Кружляй же, земле, у крицевім колі,

Як літо і зима, добро і зло!

 

Хор:

 

Горі з горою не зійтись ніколи.

А долі людські в'яжуться вузлом.

Роман "Чотири шаблі"

ЗУСТРІЧ З ГЕНЕРАЛОМ МИХАЙЛОМ ОМЕЛЯНОВИЧЕМ-ПАВЛЕНКОМ

Григор Божок                                        
Скатон Парк, Півд. Австралія

                 На студіях у місті Мельнику, в Чехії, було нас з 20 осіб, переважно колишніх старшин української армії. Це місто славне з виробу високоякісного вина. У місті зберігся переказ про те, що свого часу мельницьке вино пив чеський король Карло IV і знайшов його терпким і квасним; «це ж квас, — в'яже уста і кривить м'язи», — мав він тоді, будь-то би сказати... але, імовірно, з того часу якість вина поліпшили.       

                 Наш «дідусь», генерал-поручник Михайло Омелянович-Павленко, яким вояки, а тепер студенти і винороби, його називали, часто приїжджав до нас, щоб нам читати свої лекції про стратегічний похід по запіллях наших ворогів: білих москалів, яких по зуби озброїла Антанта, та червоних-комуністів, які мали досить своєї зброї і латвійських «дивізій смерти» з китайцями «твоя платить — моя стріляє»...

                      Наш дідусь у нас не був уже, як полковник ґвардії російської армії, що тремтіла перед ним, а перебував він тепер між своїми земляками на еміґрації, до яких ставився з сердечністю й людяністю. Отож перенесемося думкою в давні часи, коли виховують військовика для нових воєнних діл. Дідусь хоч і був вихований десь у Грузії, на далекій чужині і тоді дещо призабув українську мову, після революції 1917 р., коли повернувся до рідної стихії, швидко безслідно отрясся з чужого намулу. Генерал «дідусь», який став неначе вже леґендарним полководцем, стояв перед 20-ма студентами, колишніми вояками української армії, і пояснював військову тактику партизанської стратегії: Перший Зимовий Похід, як то невеликі гурти вояків української армії руйнували великі з'єднання своїх ворогів. Такої тактики військового значення ще світ не знав і жадний нарід чогось подібного не мав. На мене це діяло гіпнотизуюче, переносило мене в думках в часи козаччини 16-того століття і мені вбачалося, що ніби перед нами стоїть от. Павлюк чи інший герой того часу. А їх світлі тіні ніби шепочуть: «Чуєш? Оце — наша тінь... Ще не кінець... бо живе українська мати»... Україна багата на героїв, лише ми їх забуваємо і тому й держави не маємо... А головне, що й світ про них не знає, але повинен би знати, бо xас вже той настав...

                      Мені особисто дідусь говорив: «Одного разу каже мені господар хати, де я став на ночівлю — і чого ти зв'язався з молодняком? Сидів би собі дома й не мерз би як цуцик!... ну і щож? І цуцик помер з голоду на печі...»

                      Теж пояснював наш дідусь і забуті дії української армії: Це було 10-го листопада 1920 р. Українська армія виглядала так: на папері 3,888 старшин, 35,259 козаків, але з них було озброєних лише — 2,100 старшин, 9,713 козаків і 2,500 кінноти. А те озброєння було таке: на рушницю 10-40 набоїв, на кулемет 2600-3000, 50-100 гранат або шрапнель на гармату.

                       Ген. М. Омелянович-Павленко вимагав від польської армії набоїв і зброї на підставі параграфу 12-го Військової конвенції між Польщею та Україною. Він заявив полякам, що в українській армії не вистачає набоїв, навіть на один день бою. Тоді ген. Розвадовський, начальник польського генерального штабу, саркастично зазначив: «Ось хвалили Омеляновича-Павленка, а він, як залишився без нас, то каже, що битися буде лише один день»... Поляки зламали Варшавську Конвенцію з дня 21-го квіня 1920 року, дармащо мали від Антанти досить всякої зброї.

                       Щодо самого перемир'я, а пізніше й миру в Ризі між Польщею й Росією, то відомо, що польська дипломатія, зламавши Варшавський договір, не спромоглася не тільки стати на захист свого союзника — України, але погодилася на присутність і участь у переговорах делеґації від фіктивного ніби українського «радянського» уряду.

                       Дня 21-го листопада 1920 р. після завзятих боїв, вистрілявши всі набої, українська армія перейшла р. Збруч і склала зброю перед недавнім своїм союзником. Ми, активні учасники тодішніх подій, мусимо допильнувати, щоб бойові дії української армії 1920 року не загинули, а наші нащадки і цілий світ, щоб знав про них. Героїчна оборона Замостя під командуванням ген. М. Безручка відома. Ось що писав французький генерал М. Вейґан до Товариства колишніх вояків української армїі у Франції в 1964 році: «Побажання з нагоди роковин мого народження, яке вислала Управа Товариства оклишніх вояків української армії у Франції, мене глибоко зворушило і я шлю Вам мої найгарячіші вислови подяки. Роблю це з тим більшим вдоволенням, що я належно оцінюю ту операцію, яку провів ген. М. Безручко, командир 6-ої дивізії української армії. Та операція спинила наступ Буденного і нам дозводила таким чином посилити ту армію, яка захищала Варшаву. Прошу Вас, шановний пане полковнику, прийняти запевнення у моїй щирій пошані. Ген. М. Вейґан».

                     Така висока оцінка геройської оборони Замостя 6-ою дивізією разом з поляками стосується періоду війни після закінчення боїв під Варшавою 17 серпня 1920 р.

                     Полякам мусимо сказати: Велика битва над Вислою у серпні 1920 р. — це слава не тільки ваша. Колишні союзники, що мають ще почуття вояцької чести, завжди згадують тих, хто поруч з ними проливав свою кров за спільну тоді справу. Коли ви цього не чините, то все одно історія записала це.

До Редакції "Вістей Комбатанта"

Торонто.

                       В ім'я історичної правди прошу помістити в журналі "Вісті Комбатанта" моє спростовання на допис булавного старшого десятника Василя Масника, який (допис) був надрукований у тижневику "Новий Шлях" —  Вінніпеґ, в чч. 33 і 34 з дат 18 і 25 серпня 1973 р. під наголовком: "XI Золочівський курінь УГА у визвольних змаганнях 1918 — 1920.)  З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи)".

                      Приємно є колишньому учасникові визвольних змагань зустрічати давніх побратимів, або навіть з преси довідуватися про їхнє життя-буття, але дуже прикро вичитувати з преси фантастично-неправдиві історії про воєнні події, а ще до того, коли їх пише людина, яка не мала до тих подій ніякого відношення, і коли на добавок переплітає їх зовсім нікому непотрібними особистими нападами.

                      Я може й не відповідав би на вищезгаданий допис, але автор допису в одному місці заторкує мене особисто, тому, хоч роблю це нерадо, —  але мушу на дещо відповісти і спростувати.

                      Перше, що належить до сфери фантазій автора допису це та обставина, що він представляє себе як команданта піонерсько-технічного відділу при XI Золочівському курені. Як "командант" того відділу він доконує геройських подвигів тощо, біда лише в тому, що ніякого піонерського, ані технічного відділу при курені не було. Булавний старший десятник Василь Масник перебував весь час при курінному обозі.

                      Далі він описує завзяті бої Золочівського куреня під командою сотника Заліпського, в другій половині грудня 1918 р. за села, положені на північ від Львова: Сороки, Ляшки Муровані, Малехів і "Френелівку". Приходиться зауважити, що села Френелівки не було тоді і, мабуть, нема і тепер. Форналівка (може дехто перекручував цю назву, вимовляючи "Френелівка") — це були п'ять або шість хат, належали вони до Ляшок Мурованих і були трохи висунені в напрямі до річки Полтви. Були це т. зв. "чвораки", в яких жили фільваркові конюхи-форналі і звідси пішла ця назва, але в ніякому разі це не було село. Автор допису називає себе учасником тих боїв. В часі тих боїв, згідно з дописом п. В. М., мали згинути, крім стрільців, два хорунжі, хор. Віктор Підсонський і хор. Михайлів. Все це непристойна неправда.    
                        
                    Дійсність була така: названі села обсадив у першій половині грудня 1918 р. Радехівський курінь, яким у тому часі командував я. Одним з сотенних командантів Радехівського куреня був поручник Петро Сайкевич тепер лікар у Віндзорі, Онтаріо, який мав у районі опеціяльне призначення і незабаром був приділений до Золочівського куреня і в тому, Золочівському курені, пережив цілу кампанію, аж до його кінця у Східній Україні.

                     Не пам'ятаю точної дати, але діялося це коло 1 січня 1919 р. Команда Групи Схід з Курович повідомила команду Радехівського куреня, що на днях прийде курінь з Золочева йому на зміну, а Радехівський курінь перейде в район Винник. Рівночасно команду Радехівського куреня перебрав від мене сотник Чолган. Золочівський курінь прибув мабуть третього дня після повідомлення, під командою сотника Заліпського і перебрав готові позиції без одного стрілу.      

                     Молодший брат Віктора Підсонського, Евген Підсонський згинув около 10 січня 1919 року, коли польський полк з батерією артилерії переходив з району Рави Руської через село Малехів до Львова. Про смерть хорунжого Михайлова сотник Заліпський ніколи не згадував (інформація від сотника Заліпського).

                     Коли Радехівський курінь переходив у район Винник, — я повинен був теж іти разом з куренем, але сотник Заліпський, який знав мене ще з гімназійних часів з Золочева, просив мене перейти до його (Золочівського) куреня для організації кулеметної сотні. Він звернувся в тій справі до команди Групи Схід, і коли його прохання було позитивно полагоджене, — я, мабуть, 17 січня 1919 зголосився до служби в команді Золочівського куреня, зайнявся організацією кулеметної сотні і став заступником команданта.

                    Далі в дописі ст. десятник досить широко описує бій пробоєвої сотні 13 березня, здобуття 6 кулеметів і 2-ох польових кухонь. Оскільки мені відомо, таких випадів на тому відтинку фронту не було. Були висилані стежі в напрямі села Збоїск, перед яким стояла ворожа застава, яка, звичайно, після перестрілки відступала до Збоїск. Більші стежі під командою чотових висилано в напрямі Лисої Гори, на північ від села Брюхович, яке було весь час в польських руках.

                     Шістьома "здобутими" кулеметами і двома кухнями старший десятник мабуть вивінував свій технічний відділ, бо курінна кулеметна сотня не бачила ні одного "його" кулемета і ні одної його "здобутої" кухні.

                      Про початок польської офензиви на відтинку Винник дня 20 квітня 1919 р. п. В. М. пише так якби там був, називаючи напрям нашого відступу й оборонні лінії з назвами місцевостей, але не згадує зовсім про те, як польський літак бомбив осідок команди куреня в Дублянах. Загальний наступ на відтинок нашого куреня назначує на день 29 квітня, тим часом цей наступ мав місце 5 травня 1919 р. Того дня ранним ранком був тяжко поранений сотник Заліпський і я перебрав команду куреня.

                      В дальшому описі відступу нісенітниця гонить нісенітницю. Ст. десятник всюди уживає слово "ми" і послуговується висказами, які повинні натякати будь-то би він був курінним значковим (адьютантом); наприклад, "команда куреня дістала наказ" і т. п., називає місцевості, яких я собі не пригадую, мабуть обоз переїжджав через них.

                      Дальшим накопиченням небилиць його опису про відворот куреня, просто нема потреби займатися, але не можу поминути мовчанкою наклепу на мою особу, в той час вже команданта 8 полку ІV-ої Золочівської бриґади.

                     П. В. Масник пише: "Через Дунаїв, Поморяни дійшли ми (знову "ми") до Саранчук над Золотою Липою. Дивно було, що команда не казала знищити моста на Золотій Липі біля млина, хоч я, як командант технічного відділу звертав увагу сотникові Іванову". Це вже вершок забріханости, бо він мені "звертав увагу", а я його на очі не бачив.

                     А оправді було так: Я мав наказ іти на Потутори й обсадити відтинок фронту коло Потутор. Полк прийшов до Потутор вже по заході сонця. Щойно тут наказ змінено і мені наказано іти до Саранчук. Полк прийшов туди вже по півночі, коли на другому боці ріки були вже поляки. Якби був наказ іти просто до Саранчук, полк був би прийшов туди далеко перед заходом сонця, був би перейшов через міст і без поради "команданта технічного відділу", був би підпалив його, як це роблено з десятками мостів, чи містків під час відвороту. Заявляю, що я як командант куреня, чи пізніше як командант полку ніде й ніколи не зустрічав, ані навіть на віддаль не бачив булавного старшого десятника Василя Масника. Не знаю де й коли він залишив курінний обоз, але певно знаю, що річка Збруч коло міста Скали була для нього мабуть заглибока, бо там він її не перейшов і не нищив моста, який без нього, як багато інших мостів, був спалений, що відбулося вночі з 15 на 16 червня, а не 17, як це пише старший десятник.

                    Дивним дивом з високопарної дописки під наголовком спомину п. Масника "З матеріялів Регіонального Комітету Золочівської Округи" ніяких цитат не було. Не доведено також історії XI Золочівського куреня до 1920 року.

Павло Іванів, кол. сотник УГАрмії, Торонто, Канада.