ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 3 вересня 2013 р.

ME ESCAPE? NEVER, SAYS LAST POW. „Я БУДУ ВТІКАТИ? НІКОЛИ!”—СКАЗАВ ОСТАННІЙ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИЙ.

                       Друкуємо в перекладі з англійської малий репортаж, поміщений 7 лютого 1988 року в часописі Sunday Express („Сандей експрес”), Alex Lindsay (Алекса Ліндсея) про останнього військовополоненого дивізійника в таборі у
Шотляндії. Для історії…

                         Василь Хомончак не був звичайним військово-
полоненим. Він вирішив жити самотньо в таборі полонених, бо полюбив спосіб життя британців. Його побратими залишили підтоптані бараки й почали нове життя в Британії та за кордоном у 1948 році. Усі 450, які тут перебували.

                         Але Василь Хомончак залишився в таборі.

                        –Я люблю тут і для мене це почесть,–це його коротке пояснення.

                        Він залишився жити в „шталяґу”, збудовному з рифлених азбестових плит у Локербі, Дамфрісшіре (Lockerbie, Dumfriesshire).

                       Позаду його гарного городу й садка простягається болотнисте місце, де колись полонені виходили на збірку. Але в бараку ч. 6 живе далі 67-річний Василь, який спорядив собі просте, але приютне приміщення. Посередині залізна піч з рурою через дах огріває це житло.

                      Дивізійник Василь був інтернований в Італії, в 1947 році усіх перевезено до Британії, де він „запустив глибоко коріння”.

                      Перед його дверима виросла яблуня з зернятка яблука, решту якого він необачно викинув через вікно понад 40 років тому. Восени він їсть яблука з неї. Колючим дротом обгороджені тільки його курник і голуб’яча клітка для охорони від диких лисів.

                       Василь працював 30 років лісничим у маєтку Касмілк (Castlemilk), в якому був табір. Він тут жив даром. Йому було пропоновано не одне порядне помешкання в містечку, але він воліє залишитися у своєму бараку, мабуть, він став для нього важливим символом.

                       У пабі-барі і в крамницях Локербі він став популярним і здобув собі
респект.

                       Він теж був майсторм у перетворенні одного бараку на каплицю, в якій місячно відправляються Богослуження для українців околиці.

                       Своїм ломаним шотляндсько-англійським говором він сказав:

                      –Я маю все, що потребую. Британія добра для мене. Я можу піти до пабу й говорити, що мені на умі, навіть критикувати уряд. Чи я полонений? Я мав більшу свободу в таборі, як би я коли-небудь мав в моїй батьківщині.

середа, 21 серпня 2013 р.

САНІТАРНА БЛЬОКАДА УКРАЇНИ 1919 РОКУ

д.р В. Трембіцький

                                       Це, так сказати, окрема тема в історії санігарно-медичної служби України за часів урядування Директорії Української Народної Республіки. На стосування санітарної бльокади супроти України вплинули:

                                       1)  Послідовна проросійська, єдинонеділимська політика Франції з її антантськими союзниками: Англією, Італією, З'єднаними Стейтами Америки.

                                        2)  Сильні ще політичні впливи російських чинників з-під покрову генералів Денікіна та Колчака.

                                        3)   Невміння української дипломатії хоч як переконати Захід — тобто Антанту, що існування самостійної України, як держави, було б корисним, тобто лише Україна могла б гарантувати мир в усьому чорноморському просторі держав та східнього Середземномор'я, коли б у Москві залишилася червона російська влада. В дійсності ситуація була така, що в Росії російські маси селянства та робітництва сприяли тоді радше ленінській владі, як захисникам старого російського порядку під командою ген. Денікіна.                                                    
                                        4)  Неможливість створити хоч 100.000-ну армію з числа аж 35.000.000 населення Української Республіки. Вся трагедія Наддніпрянщини була в тому, що мала масу етнічного українського населення з мінімальним відсотком свідомого активу в державницькому аспекті. Загально кажучи, вся трагедія народу була в його слабій національній свідомості.

                                        Одначе не можна поминути факту, що в 1919/20 роках, якщо якісь держави захотіли б реально допомогти воюючій Україні, вона, оця недорозвинена країна, була б таки вдержалася. Брак зброї та санітарних припасів були основною проблемою української катастрофи. Про це знала Антанта та її духовий керманич на сході Европи — денікінська Росія.

                                       Долю України були б поділили і Польща та три Балтійські республіки, якщо ці країни не мали  б тоді конкретної допомоги від Антанти. А в додатку треба тут замітити, що національна свідомість балтійських народів та особливо поляків була куди вища за українську.
                                       
                                       Антанта вірила в реальність відродження нової російської імперії і допомагала Денікінові, а не УНР. Так прийшло внаслідку антантської політики і її допомоги союзній "білій" Росії до бльокади Української Республіки мілітарно та навіть санітарно якнайбільш антигуманним способом у воєнних діях. Антантська бльокада заіснувала як зброя проти сепаратизму в Росії, який загрожував існуванню російської імперії, як противаги до Великої Німеччини. А тому, що Україна становила ядро господарського потенціялу старії Росії, вона стала центром уваги в російській політиці на сході Европи.

                                       Антантсько-французька санітарна бльокада привела до того, що навіть в Румунії вона зуміла контролювати доставу медичних припасів (не кажучи вже про зброю), для України крізь прикордонні станиці Румунії на р. Дністрі в Атаках та Резіні.

                                        Польща в той грізний час (весна-літо 1919 р.) ще воювала з Україною то за Галичину, то за західню Волинь. Вона вважала своїм обов'язком тримати вірний союз не лише з Парижем, але й із Денікіним, мріючи встановити кордони на сході по лінії другого розподілу Польщі, що відповідали пізніше приблизно лінії Ризького договору з 1921 року.

                                        Як виглядала Україна в часі санітарної бльокади Антантою, можуть послужити статистичні дані та інформації від українських лікарів Дієвої Армії УНР та УГА: д-р В. Білозор, д-р Ганківський, д-р Білецький, д-р К. Воєвідка та інші, які подали свої звіти на сторінках хоча б "Українського Лікарського Вісника" та по багатьох журналах і альманахах, видаваних в Галичині та в Празі. Про санітарний стан України в часі облоги України Антантою подали в публічних виступах та на сторнках преси в Італії тамошні кореспонденти, а то її посли до італійського нарляменту, та пресові агенції з Румунії, Голляндії та Австрії.

                                        За даними очевидців, українських лікарів, число померлих від сипного тифу та холери в перші дні листопада 1919 року дійшло до 80%. Із 44 старшин, що вийшли тоді з військової школи в Кам'янці-Подільському, за три тижні 22 померли, а 20 захворіли і тільки два ввійшли в кадри війська. Такий стан постав був через шалений брак санітарних припасів, лікарств та медичного персоналу: лікарів звичайних, хірургів, санітарів, лаборантів, аптекарів та медсестер. Хворіли та вмирали не лише вояки, а теж і цивільні по приватних домах, в яких у багатьох випадках, кімнати були перемінені у тимчасові санітарні станиці, лікарні, перев"язочні пункти.

                                      Армії бракувало теплого одягу, чобіт, покривал, білизни, ліжок та врешті, звичайної води, яка в зимову пору при кінці 1919 року в багатьох випадках сильно замерзала.

                                      За даними, взятими з різних публікацій про відносини в українських арміях, з комбатантських журналів, видань деяких організацій тошо, між лютим та травнем 1919 р. захворінь на плямистий тиф серед лікарів було 34. В жовтні 1919 р. 70% кількісного стану Української Галицької Армії було хворих на тиф. 20.000 тобто близько 50% всієї фронтової УГА лежало в шпиталях, 8.000 по приватних хатах. Усі більші ждальні залізничих стацій були завалені хворими, раненими, реконвалесцентами та, врешті, померлими, яких тяжко було поховати, особливо в часі гострої зими, коли земля на велику глибину була замерзлою.

                                       В додатку через нестачу харчів, в армії та й серед цивільної людности панували сухоти (ТБЦ). Брак харчів заспокоювано частинно заміною запасів цукру з військових складів за харчі у селян. Цей факт теж доказує, який стан панував серед широких мас селянства у відношенні до своєї армії та держави. В січні 1919 р. багато вояків було хворих на "еспанку", яка теж давалася взнаки нашій армії. В аптеках бракувало камфори, кокаїни, неосальварсану. Видужуючі з тифу хворіли поворотно.

                                       Це був час державної трагедії, бо — раз гинула армія, конала й вся тяжко здобута держава. Вмирали чи хворіли на епідемічні недуги не лише вояки, старшини, а й лікарі, медична обслуга і цивільне населення, яке силою обставин мусіло мати зв"язок з "пошесними людьми" та ділити їхнє горе.

                                       Щоб ще наглядніше представини картину санітарного становища в дієвій армії УНР, нижче дозволимо собі подати характеристику цього питання українським військовим істориком ген.Удовиченком, з його знаменної праці: "Україна в боротьбі за державність", виданої 1954 р. в Вінніпеґу, в Канаді. Там же автор так змальовує санітарне положення українського війська:

                                       "Вкінці 1919 року Українська Армія разом з Урядом та урядовими установами зосередилися в районі Любар — Остропіль. Само собою постає питання, чому Об'єднана Українська Армія (Галицька і Наддніпрянська) в складі до 80.000 бійців при 250 гарматах потерпіла поразку? Чи бракувало їй героїзму, організованости, вмілого керування? Наш короткий нарис боротьби Української Армії може посвідчити, що їй не бракувало героїзму. Ні одна з армій, що боролись за визволення свого народу, як, наприклад, естонська, литовська, латвійська, фінляндська, не були в таких жахливих умовах, як Українська Армія. Ізольована, без стратегічного запілля, вичерпавши всі запаси зброї й амуніції, Українська Армія буквально боролася з голими руками. Вище керування перебувало в руках найкращих і досвідчених старшин генштабу, які придбали собі славу ще за часів великої війни.

                                      Але чи могла ця армія, навіть під проводом досвідчених керівників, при такому матеріяльному стані, в якому вона перебувала, маючи перед собою дві московські армії: білу і червону, а ззаду — незабезпечене запілля з боку поляків — подолати ворога? Вже в вересні 1919 року в рядах армії вибухла епідемія тифу, яка в листопаді звалила щонайменше 3/4 складу козаків і старшин. Повна відсутність медикаментів, брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих шпиталів, не давали змоги боротись з цією пошестю. Врешті, яким тоді був український шпиталь? Хворих вояків клали на підлозі, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і дверей, при 15-тиступневім морозі.

                                      Там, де шпиталь міг примістити 100 хворих, тепер їх було до 2000; при них один лікар, без медикаментів, та два-три санітари. Медичний персонал з великою самопожертвою виконував свої обов'язки, але його також нищила хвороба. Часто-густо хворі мусіли обслуговувати самі себе. Трупи померлих по кілька днів лежали незабраними. Ті вояки, що вже видужували, виривали у замерзлій землі ями та скидали туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід, бруд, воші — ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови "лікування" у шпиталях привели до того, що більшість хворого вояцтва воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян. Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими вояками. Тихо, без нарікань і скарг, з надзвичайним нелюдським терпінням, вояки переносили свої страждання. Кожний з них, хто міг вже стояти на ногах, спішив розшукати свою частину та приєднатись до неї. Вже на 1 листопада 1919 року із загальної кількости хворих вмерло до 10.000 вояків. На протязі зими з 1919 на 1920 рік число померлих від тифу дійшло до 25.000 людей.

                                       Щодо населення, то на Правобережжі до 50 відсотків його також лежало в тифі.

                                       Увесь світ знав про страхіття, яке переживала Україна, але ні міжнародня організація Червоного Хреста, ні окремі благодійні європейські організації не вважали за потрібне, хоч би з почуття гуманности, вислати в Україну медичну допомогу. Як уже згадано вище, навіть те санітарне майно, що його куплено за українські гроші за кордоном, після великих клопотань лише частково було допущене на територію України...". 

                                        На сторінці 124 дано ще ось яку характеристику: 

                                        "...Ґрунтові шляхи, взагалі, були в такому жахливому стані, що на половині переходу більшість коней не могла витягнути возів та пристали. Розпачливі благання хворих і ранених вояків неслися з цих возів: "Не кидайте нас". Найтяжче враження робили ті вояки, що вже видужували після тифу, або ті, що були легко поранені. Вони, напіводягнені, з купою шмаття на ногах замість чобіт, рішили пішки йти за армією. Самопосвята і глибоке переконання у своїй ідеї мусіли мати ці герої, щоб перетерпіти усі ті лиха. Не всилі тут описати ті муки, що тоді переніс український вояк. В колоні йшов пішки й єдиний духовний пастир, священик П. Пащевський.

                                          Перший день руху армії був надзвичайно тяжким, але тверда воля командуючого ген. М. Омельяновича-Павленка, твердість духа, що виявляли вояки, з повним напруженням фізичних сил, допомогли виконати завданя першого дня походу, себто зробити 40-кілометровий перехід.

                                         ...В цей час походу по шляху з Білої Церкви, через Ставище — Жашків — Умань відходила колона кінноти денікінської армії в складі кількох полків. В районі Жашкова ця колона здибалась з нашою 3-ою дивізією. Після короткого бою Денікінська кіннота сильно пошматувала 3-тю дивізію, захопивши наш санітарний обоз з хворими вояками. Більшість безборонних козаків денікінці порубали. Але пізніше цей денікінський відділ було в свою чергу цілковито знищено українськими повстанцями".*)

                                    Тепер ще один рапорт, цим разом від депутата італійського парламенту Чікотті з 12 грудня 1919 р., згідно із нотаткою щоденника-записника Евгена Онацького, члена Української Дипломатичної Місії в Римі.

                                   "12 грудня 1919.

                                    В італійському парляменті відбулася дискусія над внеском соціялістів про визнання Совєтської Росії. Депутат Ґраціядеї виголосив палку промову, в якій назвав Леніна "справжнім великим державним діячем". Почувши це, всі соціалістичні депутати посхоплювалися зі своїх місць і довго оплескували ім'я Леніна, вигукуючи: "Хай живе Ленін".

                                   Поміж промовцями великий успіх мав депутат Чікотті, соціаліст, що все ж не забув і про Україну.

                                   "Домагаємося, — говорив він, — щоб Італія не брала участи в злочинній і цинічній політиці Антанти у відношенні до Росії і в не менш жалюгідній у відношенні до України, якій відібрано всі засоби до існування, і вже діє санітарна бльокада, — жорстоке вдосконалення економічної бльокади, — і в цій нещасній країні лютують тиф і холера, діти, жінки й старі люди вмирають тисячами через брак ліків".

                                    При цьому Чікотті зачитав нашу статтю, видруковану в "Іль темпо" з 7. XII. Вона зробила на присутніх, як відзначають звітодавці велике враження. Тому подаю її тут у перекладі:

                                     "Численні українські втікачі прибули до Швайцарії внаслідок недавніх подій і евакуації Кам'янця. З їх оповідань про становище на Україні випливає, що відпорність українського війська зломано головно через брак припасів. Військо винищували тиф і холера, що поширилися з блискавичною швидкістю через брак ліків і санітарного матеріалу. Цей брак завдячується бльокаді України, що через неї поїзди Червоного Хреста мусіли повертатися назад.

                                      "Уже в початках листопада для всіх на Україні було очевидним, що катастрофа наближалася швидкими кроками. Щоб переконатися в цьому, вистачало рахувати протягом кількох днів людей, що мерли від різних хвороб, які лютували як військовими, так і серед цивільного населення. Число вояків, померлих від висипного тифу та від холери у перші дні листопада дійшло фантастичної цифри — 80%. Хворі вмирали переважно через повний брак санітарних матеріялів, ліків, лікарського персоналу. Ось один тільки приклад: із 44 старшин, що вийшли останніми часами із військової школи в Кам"янці, за три тижні 22 вмерли, 20 захворіли, і тільки двоє ввійшли в кадри війська.

                                      "Лягти до шпиталю — означало бути присудженим на певну смерть. Тому вояки воліли тягтися за військом, аж поки падали мертві. Ясно, що в таких обставинах і військові лікарі легко підпадали заразі, і їх число меншало з дня на день. Три тижні тому їх нараховувалося ще 30; тепер, після смерти шести з них, залишилося 24. Також міністер здоров'я (Одрина — Є. О.) захворів (і скоро помер — Є. О.).

                                      "В середині країни нема хати, де б не було хворих. В Кам'янці безперестанний похід похоронних процесій. Уряд зробив усе можливе, щоб спинити пошесті, але його зусилля були марні. Він організував загальні реквізиції в цивільного населення всього того, що могло б служити хворим. Реквізовано білизну, залишаючи тільки по три речі кожного роду на особу. З жіночих сорочок і простирал роблено бинди й перев'язки.

                                    "Один поїзд швайцарського Червоного Хреста з санітарними матеріялами, внаслідок бльокади, простояв три тижні в Атаках біля Могилева, не маючи можливостей дістатися на Україну внаслідок санітарної бльокади. Втікачі оповіли, що коли вони від'їздили, поїзд все ще там стояв.

                                    "Зараза тим швидше поширилася, що зовсім нема одягу, особливо взуття, і це ж справжнє нещастя, з огляду на холод і сніги теперішньої пори року. Вояки, ідучи на варту, діставали по черзі пару черевиків, які, повернувшися, мусіли віддавати тим, хто їх заміняв, самі ж мусіли вертатися до касарень босі. Не дивно, отже, що цілі полки, не маючи білизни на переміну, робилися здобиччю вошей, що розносять висипний тиф.

                                     "Той, що нам про все це розповів, відвідав важливий залізничий вузол Жмеринку. Двірець, колись гарний і розкішно вмебльований,  мав вигляд покійницької. В чекальні  третьої кляси трупи вояків були накопичені один на один, бо не вистачало часу їх ховати. В чекальні другої кляси — лави хворих, на матрацах, без коців. На навколишніх дорогах — трупи нещасних, що впавши знесилені, не могли дістатися до станції.

                                    "Один представник американського Червоного Хреста, побачивши це все, не міг стримати сліз, кажучи, що він ніколи не міг би собі уявити, що бльокада Антанти виклике такі жахливі наслідки і що тому на Антанті тяжить тепер страшна відповідальність.

                                    "Нема потреби передавати почуття українців.

                                    "До останього моменту вони надіялися на санітарну допомогу Европи, вірили в її гуманність що повинна бути поза всякою політикою. Але бльокада, якої честь і ініціятива належать Англії, дуже швидко перетворилася на бльокаду санітарну. Увесь народ засуджено до частинної загибелі від пошестей. І все це тільки тому, що антантські дипломати досі не змогли вирішити, що за режим має бути в майбутній Росії...".

                                    Коли Чікотті закінчив читати, деякі депутати почали кричати:

                                    "Ось вам християнське милосердя!"

                                    Інші:

                                    "Ось вам Версальський мир!"

_________________________
*) Удовиченко О. "Україна у війні за державність", ст. 119 124, Вінніпег, 1954.


субота, 27 липня 2013 р.

У 30-ЛІТТЯ 1-ОЇ УД УНА

Д-р М. Малецький

                                                       "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України".


                                       Під цим кличем відзначала наша громада у широкому світі 25-ліття і тепер відзначає вже 30-ліття створення Української Дивізії.

                                       Чому і чим саме ця дата, — дата творення Дивізії — являється важливою, чому їй надаємо таку велику вагу, що вона собою представляє та що символізує?
Відповідь на ці питання включає в собі рівночасно первні розумового та емоційного порядку. Відповідь ця можлива тільки в розумінні та контексті суспільно-національних процесів, які відбувалися тоді в українському народі.

                                       Киньмо на хвилину оком назад і погляньмо на ситуацію на рідних землях з-перед 30-ти років. Війна вже в четвертому році, донедавна переможні німецькі армії зазнають щораз то дошкульніших ударів на всіх фронтах, території окуповані німцями опановуються явніше діями підпільних патріотичних організацій, воєнна німецька господарка дезінтегрується. Для критичного аналітика тодішньої ситуації війна для держав осі була вже програною.

                                      І саме в той час, у квітні (28) 1943 р., певні німецькі кола на чолі з львівським губернатором Вехтером дістають згоду вищих чинників на творення української дивізії. Український Центральний Комітет, що його очолював проф. Вол. Кубійович, піддержує цю ініціятиву. Щоправда Український Центральний Комітет репрезентував тоді лише наш леґальний сектор, функції політичного проводу залишилися за українським підпіллям. Проте впливу УЦК на певні прошарки українського громадянства не можна було не доцінювати. Створено Військову Управу і дуже скоро приступлено до набору добровільців. Відповідь українського громадянства, а спеціяльно молоді, була дуже ентузіястична й уже по кількох тижнях кількість зареєстрованих добровольців перейшла була 80 тисяч.

                                      Насувається мимоволі питання: В чому причина цього ентузіязму? Бо ж з актом творення дивізії не були зв'язані ніякі німецькі політичні концесії українському народові. Це мала бути тільки одна дивізія, а це майже ніщо в порівнянні з тим, що ми хотіли і могли створити; назву дали їй "Галичина", що мало і символізувало реґіоналізм і заперечувало наші змагання до повної незалежности; вищий командний склад мав бути німецький. А все ж таки, молодь пішла.

                                       "Український Центральний Комітет і Військова Управа розуміли і те, що, чи український чинник згодиться чи ні — німці дивізію створять. Німецькі урядові чинники постійно ставили українську громадськість перед доконаними фактами, а завданням Українського Центрального Комітету було допомагати українцям у ситуаціях, у які їх ставили німці.

                                         Проф. Кубійович так формулює свої міркування: 

                                        "Якщо йдеться про дивізію, то за активну участь в її організації та за співвідповідальність українських чинників промовляли такі моменти. Ми хотіли творити українську збройну силу і треба було використати кожний момент, враховуючи весь риск. Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріпляла наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити і на інших українських землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне, добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації мало стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни. Завдяки Дивізії українська справа входила в деякій мірі на міжнародну арену".

                                            Митрополит Шептицький уважав також, що треба піти на великий риск, якщо йдеться про творення зародка української армії.

                                             Створення Дивізії занепокоїло й большевиків. Це ж міг бути початок нової німецької політики на сході — співпраця з українцями, а це тоді у 1943 р., було для большевиків загрозливе, і тому, мабуть, большевики влітку 1943 р. кинули в Галичину кращі партизанські відділи ген. Ковпака, за сотні кілометрів від їхньої бази. Завдання партизанів було наочно показати українцям слабість німецької влади в Галичині, залишити своїх аґентів і спричинити замішання і хаос, які вже панували в Центральній і Східній Україні. Треба сказати, що рейд Ковпака частково досяг своєї мети. Натомість большевикам не вдалося здеморалізувати добровільців, які зголосилися до Дивізії.

                                               Це ті розумові міркування, які дають відповідь на наше на початку поставлене питання.

                                               Емоційні елементи нашого рішення, очевидно, не можна змірити. Вже саме бажання мати свою державу, боротися за неї в рамках добре вишколених з'єднань, свідомість, що тільки збройно можна здійснити і закріпити вільне життя на своїй вільній землі, вказують, які глибокі мотиви мав тодішній ентузіязм.

                                               Тодішній підпільний провід Організації Українських Націоналістів офіційно поставився негативно до концепції творення дивізії. Річ зрозуміла — офіційна згода на одну дивізію та ще в такій формі була б запереченням його ідеалів; неофіційно одначе, ОУН вислала до Дивізії багато людей, а подекуди навіть заохочувала деяких, бо не всі надавалися до партизанської боротьби в рядах тоді також формованої Української Повстанської Армії. ОУН здавала собі докладно справу з того, що вишколені військом одиниці можуть у відповідному моменті вирішити нашу визвольну боротьбу. Мемуаристи однозгідно стверджують, що співпраця УПА з Дивізією в час побуту на рідних землях завжди була якнайкраща.

                                              Стрілецькі, підстаршинські і старшинські вишколи, формування бойових одиниць в рамках Дивізії, бої під Бродами, переформування після тієї битви, бої у Словаччині, Югославії, капітуляція і полон добре всім відомі, і над цим не треба тут зупинятися.

                                              Що нас повинно сьогодні більше цікавити і над чим треба б застановитися — це роля Дивізії у процесі українських визвольних змагань, її вклад у цю боротьбу та наслідки її вкладу.

                                               Процес національного визволення українського народу довгий і складний. Хмельницький, Мазепа і їх доба, козацькі заворушення і повстання XVIII століття, література і духове відродження XIX століття з таким велетнем духа як Шевченко, заслання і каторги кращих синів українського народу — це конечний і тернистий шлях цього процесу. Прийшли роки 1-ої світової війни, а з цим перша революційна спроба ширшого масштабу в модерних часах. Дослівно з нічого творилося військо, державна адміністрація, відбудовувалася національна господарка. Геройські подвиги нашої збройної сили, що проявилися в діях Армії Української Національної Республіки, Січових Стрільців, Галицької Армії свідчили ясно і недвозначно про волю українського народу жити власним життям. І хоч змагання ті не увінчалися успіхом — тобто закріпленням здобутого — проте вони зрушили і спрямували процес нашого визволення з еволюційного на масовий всенародний революційний шлях. Визвольні змаганнь 1917-21 років створили базу й атмосферу, в якій виросло покоління свідомих і консеквентних борців за волю. До того покоління належати було нашим привілеєм. І як тільки трапилася нагода вступити в ряди збройних формацій, — це покоління відгукнулося з ентузіязмом, байдуже, що форма нам не відповідала. Не форма була суттєвого, рішило наше внутрішнє наставлення, наша свідомість і відповідальність бути гідними наслідниками наших батьків.

                                      Читаючи мемуарні книги з часів 2-ої світової війни, з її мілітарних операцій, а пишуть їх переважно командуючі генерали і полководці, дивізія в інших арміях — це взагалі найменша одиниця, яка згадується при стратегічних чи тактичних операціях. Чому в нас вона набрала такого значення? Факт створення Дивізії важливий не задля числа її учасників, але важливий як символ безкомпромісової та безперервної боротьби українського народу, — символ продовження нашої збройної традиції; без неї забракло б цього конечного кільця у безперервному ланцюзі подій, що ведуть до наміченої мети. З того погляду Дивізія виконала своє завдання. Ставши найбільшою і найкраще зорганізованою бойовою одиницею в часі 2-ої світової війни, вона ще раз засвідчила готовість українського народу використати всяку нагоду, щоб раз остаточно і з успіхом закінчити свою боротьбу.

                                         Дивізія спершу мала назву "Галичина". Щойно, коли німці були змушені залишити наші землі та хотіли рятувати втрачене, що було неможливе, погодилися на створення Українського Національного Комітету на чолі з ген. Шандруком. І хоч це вже були хвилини перед дванадцятою годиною, Український Національний Комітет не міг виконати своїх завдань, з якими ще рік перед тим він правдоподібно міг би був легко впоратися, все ж таки ми радо та з захопленнях прийняли перейменування Дивізії "Галичина" на 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії. Присяга, зложена ген. Шандрукові на вірність українському народові та тризубці на шапках - це власне були ті символи, які ми на початку творення Дивізії, мали тільки в глибині своєї душі, а які виявляли наше наставлення і цілеспрямування. І цю назву ми прийняли та послуговуємося нею до сьогодні. І так вона перейде до історії, бо вона відповідала правдивим намірам творців і учасників Дивізії.

                                           Перший свій бій Дивізія, як організована, мілітарна одиниця, програла під Бродами разом з німецькою армією. Чи дійсно вона програла війну? У моєму переконанні — ні! Факт сьогодні відомий, що велике число наших друзів, що не вирвалися з брідського кільця, посилили ряди вже тоді геройської УПАрмії. Їх вклад у цю боротьбу великий, але цей аспект ще чекає на дослідження.

                                             У рамках ювілейного відзначування варт згадати наступну подію. При одній нагоді відбулася розмова однієї людини з вільного світу з молодим українцем з рідних земель. Коли при цьому заторкнено питання Дивізії, цей українець відверто заявив, що в подібних обставинах від пішов би нашими слідами. Беручи на увагу неперебірчиву кампанію, яку совєтський режим веде проти нас — таке визнання молодої людини, це не лише признання, але підтвердження нашого переконання, що жертви життя і крови наших друзів не пішли надаремно.

                                             Внаслідок закінчення воєнних дій, більшість Дивізії попала до альянтського полону. Постала небезпека видання нас большевикам, бо кільканадцять тисяч борців за волю у західньому світі — це загроза режимові, це живий доказ і заперечення того образу, який вони хотіли собі створити серед західнього світу.

                                            Одначе здоровий глузд альянтського командування переміг. Дивізію регабілітовано, признаючи, що навіть у чужому уніформі можна боротися за свою справу, і членам Дивізії відчинилися двері масової еміґрації.

                                            Тридцять років минає від часу нашого поселення на нових континентах, в нових країнах. Роки залишили знак у зверхному вигляді, одначе вони не змінили нашого наставлення, нашого переконання, що ідеї, за які ми боролися, правильні. Здається мені, що на кожному кроці підтверджують наші члени конкретним ділом, своєю активною участю у громадськім і політичнім житті, свою готовість стояти за слушну справу. Здається немає сьогодні ділянки у зрізничкованому житті нашої спільноти на еміґрації, де не знаходиться наш член на відповідальному місці.

                                            Прибравши зорганізовану форму Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, наше членство зуміло задержати солідарність і єдність. Братство стало тим форумом, де зустрічаються його члени різних політичних переконань, але де завжди знаходять спільну мову. Зрозуміння інтересів цілого українського загалу, якого ми навчилися власне в Дивізії, керує нашими починаннями і серед несприятливих еміґраційних умовин. Гасло наших святкувань "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України" є ядром наших прагнень і змагань в минулому, наших спроб у сучасному та мета наших прямувань у майбутньому. Воно лягло в основу творення усіх наших військових формацій XX століття, українських армій Визвольних Змагань, Української Повстанської Армії, Першої Української Дивізії.

                                             Вістки з України наповняють нас гордістю. 30 років — більше чим чверть століття — це поява на історичній арені нового покоління, яке сміло підняло прапор самостійності!, скривавлений та дорого заплачений життям наших батьків та друзів. Боротьба там розгортається. Процес національного визволення, всеобіймаючої української революції сходить у третій остаточний етап. Не поміг жорстокий терор сталінського абсолютизму, не помогла перфідія і облуда його наслідників. І хоч український народ зазнав великих біологічних і культурних втрат, ідея вільно жити показалася сильнішою. Покоління Мороза, Чорновола та тисячів других нам знаних і незнаних — це доказ, а рівночасно запорука, що перемога буде за нами. А цю перемогу завершить остаточно в слушний час, а може він вже недалекий, свідомий український вояк.

                                             Події в Україні нас утверджують, але рівночасно нас зобов'язують. Головне завдання української еміґраційної спільноти допомогти українському народові в його боротьбі. Без виконання цього завдання сенс життя нас, як політичної еміґрації, втрачений. Розпоряджаючи скромними людськими і матеріяльними ресурсами нам треба їх концентрувати, а не роздрібнювати. Тільки сконцентрованими зусиллями доб'ємося успіхів.

                                              Багато проблем, що сьогодні хвилюють українську громадськість на еміґрації, в Україні не існують, а деякі вже стали категоріями історичного порядку. Тому часто виглядаємо тут, як новітні Дон Кіхоти в боротьбі з вітряками.

                                              У першій мірі нам треба жити сучасністю, і, не забуваючи минулого, сміло дивитися у майбутнє.

                                              Політичне зрізничкування, хоч потрібне, в громадськім еміграційнім житті мусить уступити місце принципові доцільности і компетентности. Жити сучасним значить зрозуміти та вичути ритм суспільно-політичних процесів в Україні, до них достосуватися та спільно крокувати у світле майбутнє.

                                          А далі, до поширення нашого гасла "За свій рідний край, за стрілецький звичай, за волю України" словами "За закріплення та всесторонню розбудову української держави".

                                          Ціль наших святкувань пригадати та ще раз вказати на ці істини. Ми хотіли б, щоб вони дійшли до свідомости всіх, а перш за все до свідомости нашого молодого покоління. І, якщо наші святкування хоч частково це осягнуть, якщо причиняться до перегляду наших позицій, спрецизування напрямку та сконкретизування дії, тоді вони виконали свою мету.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації