ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 30 червня 2013 р.

ВІЙСЬКОВИК І КООПЕРАТОР

Андрій КАЧОР                                                                                  

                                                                  Пам'яті сотника Томи Котика

                                  ...

                                 Тома Котик, це колишній професійний старшина австрійської і української армій і передовий кооперативний працівник, який ціле своє життя виконував свої родинні та громадські обов'язки як справжній старшина-джентлмен.

                                 Не багато було в нас таких родин, що плекали військову традицію і виховували своїх дітей в дусі військової дисципліни та кодексу доброї поведінки,  посилали  своїх  синів  до військових  шкіл,  щоб  вони  набули військову професію, як професію свого життя. Такою була родина Котиків. Тома Котик народився 20 вересня 1890 року, в Лисці, повіт Богородчани,  в Галичині,  у  свідомій  українській, військовій  родині. Батько Томи, професійний старшина австрійської армії, мав двох синів і обидвох виховав також на професійних військовиків; старшого Юліяна віддав до Терезіянум, кадетської школи у Відні, а молодшого Тому післав до кадетської школи у Львові. Оба сини закінчили ці школи з відзначенням. Тома закінчив її в 1911 році. Обох молодих кадетів, по закінченні школи, приділено до того самого 56 полку австрійської піхоти. Обох в 1914 році вислано на російський фронт. Юліян на цьому фронті загинув, а Тома був важко ранений і пізніше довго лікувався у військовій лікарні в Кракові.

                                  З документів знаємо, що Т. Котик 1 травня 1915 року був іменований професійним поручником 56 полку, що відтак цей ступінь визнало польське міністерство військових справ, окремим письмом з дня 6 лютого 1925 р., за підписом майора Млинарського, шефа у Відділу того міністерства.

                                 Листопадовий Зрив у 1918 році застає поручника Т. Котика в Перемишлі. Він зараз же голоситься до служби в Українській Галицькій Армії і як професійний старшина зразу відходить на фронт. Ті, що його знали з військової служби, говорили, що Тома Котик належав до дуже відважних і хоробрих старшин; був добрим прикладом бойового старшини, який не вмів ховатися або залишатися позаду, коли треба було йти в бій і тим боєм керувати. Він усе йшов в перших лавах із стрільцями. 24 грудня 1918 року попав до польського полону.

                               Покійний, на жаль, не залишив своїх військових споминів і тому не багато знаємо про його військову службу. З його документів знаємо певно, що вже 28 лютого 1919 р. Т. Котик утік з польського полону і знову зголосився до служби в УГА. Як доброго військового фахівця, його приділено до Секретаріату Військових Справ, до Відділу Доповнення Війська. Одначе Т. Котик, це перш усього старшина-фронтовик і тому він сам робить заходи, щоб його приділено до фронтових частин. Це стається 15 травня 1919 р., коли його приділено адьютантом групи сотника Януша. Це був час, коли поляки почали свою травневу офензиву при допомозі шости дивізій ген. Галлєра, зформованих у Франції. Частини сотника Януша діяли, мабуть, в околицях Самбора. В документах не знаходимо назв місць. Знаходимо тільки дату 27 травня 1919 р., коли поручник Т. Котик вдруге попадає в польський полон, в якому перебував п'ять місяців у різних таборах. Увесь час думає про втечу, але здійснити це вдається йому аж 5 листопада 1919 р.

                                  Знову пробує добитися до своїх частин УГА, одначе УГА була вже за Збручем і добитися до неї було дуже важко. Довідавшись, що частина УГА перебуває на території Чехословаччини, Т. Котик переходить чеський кордон і 17 грудня 1919 р. добивається до Німецького Яблінного, де були чехами інтерновані частина симбірської і гірська Бригади, які, як знаємо, зформовано в окрему Українську Бригаду (біля 80 старшин і 5,000 вояків) під командою спершу полковника А. Вариводи, а відтак ген. В. Курмановича з надією повороту на Україну.

                                 Тут Т. Котика приділено до Запасного Коша. У цьому Коші він був дуже діяльний, у Булавному Відділі. Тут, розпорядком Військової канцелярії Уряду ЗУНР, поручник Тома Котик, 20 серпня 1920 р., був іменований сотником УГА.      
                     
                                 Коли ген. А. Кравс у серпні 1920 р. перейшов Карпати і опинився із своєю частиною в Запасному Коші, сотник Т. Котик був призначений його адьютантом. Відтак, по від'їзді ген. А. Кравса до Відня, сот. Т. Котик став адьютантом ген. В. Курмановича.

                                У Німецькому Яблінному сотник Т. Котик перебував до 20 листопада, 1921 р., тобто до часу, коли службово його приділено до другого військового табору УГА в Йозефові, з призначенням до 1. Старшинської Сотні. Тут він був членом Комісії для провірки старшинських ступенів і першим адьютантом Головної Команди частин УГА в Йозефові, в Чехо-Словаччині. Командантом був ген. А. Вольф.

                               За свою діяльність в УГА і в таборах українських військових частин у Чехо-Словаччині, сотник Т. Котик одержав від президента Е. Петрушевича окрему подяку на письмі, яка звучить: "Оцінюючи Ваше повне посвяти виконування службових обов'язків серед найтяжчих умовин, висловлюю Вам моє повне признання і подяку". Письмо це писане в Берліні, 16 жовтня 1923 р. і має власноручний підпис президента д-ра Е. Петрушевича.

                            Свою військову кар'єру, якій думав присвятити ціле своє життя, Тома Котик закінчив у Йозефові, коли побачив безнадійність повороту до продовжування збройної боротьби в Україні, яка була окупована большевиками і поляками, не враховуючи румунської, мадярської і чеської окупації деяких частин України.

                           Коли виринула проблема рішати про своє майбутнє, ще далеко перед ліквідацією українських військових таборів у Чехословаччині, Тома Котик, по довшій застанові, рішився взяти студійну відпустку і піти студіювати молочарство. Крайова Військова Команда в Празі таку відпустку йому дала, на час від 1 вересня 1923 р. до 15 липня 1924 р.

                           Тома Котик знаючи добре німецьку мову записується до німецької молочарської школи у Фрідлянді, яка належала до одної з кращих молочарських шкіл у Чехо-Словаччині. Школу цю Т. Котик закінчив, з дуже добрим поступом, 31 липня 1924 р. і, зараз же, покинув гостинну Чехо-Словаччину, щоб своїм новим фахом знову служити, як вояк і старшина, свому народові на новому фронті, на цей раз на господарсько-кооперативному.

                             Свою молочарську кар'єру Т. Котик розпочинає в Станиславові, разом з такими діячами цього руху, також колишніми вояками і старшинами УГА, як Олекса Лис, Андрій Мудрик, інж. Андрій Палій і інші, а закінчив її на пості начальника Головного Торговельного Відділу "Маслосоюзу" у Львові, входячи рівночасно до Дирекції, цього ж Союзу, як заступник.                            

                              Далі не буду спинятися на його праці в Станиславові, Тернополі, Луцьку, але коротко спинюся на його найбільш відповідальній праці у Львові, в централі "Маслосоюзу", де працював  від січня  1929  року до 19 липня 1944 року.          .                                                    

                               Праця начальника Головного Торговельного Відділу "Маслосоюзу'' у Львові була дуже відповідальна, бо цей Відділ був показником торговельної справности всієї української молочарської кооперації в Галичині. Т. Котик це розумів і цю працю виконував з почуттям великої відповідальности, акуратно і здисципліновано, без надії на якесь вирізнення або відзначення, а в переконанні, що він знову на фронті, на господарському фронті, і як старшина-військовик він за цей фронт відповідає. Він далі виконував ролю "адьютанта''-дорадника в Головному Штабі цього фронту, бо ж він був найближчим співробітником і дорадником Дирекції "Маслосоюзу", а зокрема інж. А. Палія, що очолював Торговельний Відділ і Дирекцію "Маслосоюзу".

                                Торговельний Відділ "Маслосоюзу" у Львові спершу приміщувався в будинку "Сільського Господаря", при вулиці Костюшка, а відтак в будинку "Народної Гостинниці", при тій же вулиці. Щойно в 1932 році всі бюра і Торговельний Відділ перенесено до власного будинку при вулиці Ґловацького, де можна було модерно урядити власну міську молочарю, лабораторію, холодильник та всі магазини і майстерні.

                                  Завдання Головного Торговельного Відділу було вести таку торговельну політику, щоб не мати на внутрішньому ринку забагато масла, щоб втримати ціни на молочарські продукти на певній висоті і щоб не відстрашити покупця на свої вироби, бо це було б руїною для цілого молочарського виробництва. Рівночасно, і це було найголовнішим завданням молочарських кооператив, треба було задовольнити членів молочарських кооператив, які часто не розуміли економічної засади пропозиції і попиту на продукти на торговельному ринку.

                                   І хоч вся ця журба, всі ці клопоти з калькуляцією цін купівлі і продажу масла, журба за консервування непроданих  товарів,  журба  за своєчасну виплату молочарням за доставлені продукти, за виклопотання. потрібного кредиту на вдержання  експорту та на  заплату непроданого масла, що його місяцями треба було тримати в холодниках на догідний час збуту, хоч все це лежало тягарем на плечах інж. А. Палія, то велика частина співвідповідальности спадала також на спину Томи Котика, як торговельного референта Головного Торговельного Відділу централі "Маслосоюзу",  бо він мусів усі пляни і розпорядки дирекції практично реалізувати. А це не було так легко, як би здавалося. Інші Торговельні Відділи "Маслосоюзу", по других містах Галичини чи Волині, тих клопотів не мали. У них торговельна політика дуже упрощувалася:  мали масла більше як було їм потрібно для місцевого ринку — висилали  його до Львова, Т. Котикові; коли ж бракувало їм товару, телефонували до Львова і Т. Котик потрібний їм товар зараз висилав. Інакше було у Львові. Т. Котик мусів всі вимоги начальників Торговельних Відділів з других міст задовольнити, тобто мусів знати  скільки має зайвого товару, щоб цей товар продати у Львові, експортувати за кордон, або коли його бракувало закупити і на час доставити своїм Відділам, чи крамницям.

                               Одною з важчих  торговельних  проблем був експорт і імпорт товарів. Особливо великі вимоги польського уряду були до експорту масла. Головний Торговельний Відділ  "Маслосоюзу"  висилав наше, українське масло до Німеччини і Англії,  деколи до Данії,  Франції і  Палестини, а навіть до далекої Манджурії і там треба було конкурувати з маслом данським, литовським, латвійським, а навіть українським з УРСР, що знову не було так просто. І тут з допомогою Торговельному Відділові приходив Організаційний Відділ, під кермою А. Мудрика і інж. М. Хронов'ята, який ніс  відповідальність за  якість молочарської продукції.   Організаційному Відділові допомагав знову ж "Сільський Господар" з цілим штабом агрономів і господарських діячів у Централі,  по філіях і місцевих організаціях. І саме ця співпраця давала блискучі осяги.

                                 Тома Котик був головним співробітником і співініціятором цієї великої, для загалу не видної, але дуже відповідальної праці. І так було аж до приходу большевиків на західноукраїнські землі, які зліквідували всі наші кооперативні установи, в тому і "Маслосоюз", разом з Районовими Молочарнями і все їхня майно знаціоналізували і передали до вжитку новому окупантові.                                            

                                .У липні 1944 року Т. Котик, разом з родиною, покидає Львів і мандрує разом я друзями-маслосоюзниками крізь Словаччину до Німеччини, щоб звідси, по кількох роках виїхати до ЗСА.

                                  Від 1949 року сотник Т. Котик проживав з родиною в Балтиморі, де включився зараз в життя невеликої української громади, з українською католицькою церквою, з українськими товариствами й організаціями, в яких він був завжди активний і жертвенний.
Покійний осиротив дружину Марію, з дому Супінських з Тернополя, дочку Христю Лисобей, відому пластову діячку, сина Юрія та трьох внуків.

                                  Ця моя згадка про діяльність бл. п. Т. Котика, хай буде замість грудки рідної землі на його могилу від друзів-маслосоюзників, з якими він все співпрацював і був членом-"Братства Маслосоюзників", а також від мене особисто; його я пізнав у Львові, працюючи в Організаційному Відділі "Маслосоюзу'' і все його високо цінив і респектував за активність, солідність і незвичайну працьовитість, і  заразом маслосоюзну дружність.

вівторок, 25 червня 2013 р.

Сотник УСС інж. аґр. Михайло Девоссер

НА  СЛУЖБІ  НАРОДУ

  (1895 —  1973)

                                                           «Шістсот хлопців йде зі мною» Ю. Федькович (Довбуш)

                             До китиці квітів на останній відмарш пок. сотникові М. Девоссерові від тих колишніх новобранців, які не всилі цеї китиці йому покласти.  


                              За законом асоціяції, мабуть, буває так, що якась подія, яка нас сильніше вражає, стає якби поштовхом і викликає в пам'яті давно пережите і, здавалося б, майже забуте. Тоді минуле з'являється знов живим і свіжим на екрані пам'яти.

                            Для мене таким поштовхом, який викликав у пам'яті образи давно пережитого, був несподіваний похорон бл. п. сотника УСС інж. Михайла Девоссера.

                            Не часто приїжджаю з Монтреалу до Торонта та в квітні цього року, прибувши у відвідини до своїх приятелів, я дізнався, що не стало в живих колись такого популярного і любленого всім УСС-трілецтвом сотника М. Девоссера. На панахиду того дня було вже пізно іти. Похорон був визначений на другий день. Не треба говорити, що я вважав своїм обов'язком віддати останню прислугу не тільки визначному старшині УСС, але й співтоваришеві, з яким довелося колись пережити добрі і прикрі часи і події в українському війську, дні слави і бурі, дні спеки і виснажливих маршів і блукань-походів по завіяних сніговіями подільських бездоріжжях.

                           Під впливом сумної хвилі і прощального слова, що його виголосив сотн. Ст. Булак, проводжаючи Покійного в останній похід, з якого повороту немає, влучна і прецизна характеристика Покійного, викликали у мене ряд образів з минулого, і між ними одну подію з зазбручанського Поділля, з Гайсинщини, яка може служити характеристикою тої частини українських збройних сил, яка звала себе УСС-ами, а зокрема вона теж характеризує сл. п. сотника М. Девоссера.

                            Коли знеможена, славна УГА перейшла ріку Збруч для з'єднання з Дієвою Армією УНР і зараз включилася у спільний переможний похід проти другого, тим разом московського наїзника, який своєю перевагою вспів вже відтиснути ослаблену геройською обороною Батьківщини українську Дієву Армію до вузького клаптика подільської, вже майже призбручанської території, — з'єднані армії не тільки відкинули ворога з зайнятих і сплюндрованих ним теренів, але бравурними своїми атаками за один місяць зайняли столицю України Київ. На звільнених від ворога теренах, переважно на Поділлі розташувалися запільні частини УГА, в тому і частини славної бригади УСС, яка силою трьох хоробрих полків держала фронт в околицях східної Гайсинщини (Христинівка і околиці). Запасними частинами УСС був Кіш в селі Косинівці б. Нової Ушиці і 15 км на захід в Кам'янеччині, Вишкіл УСС в селі Привороття, в якому колись містилося знане "духовне училище", та в сусідних селах Нефедівці та дещо на захід Вихватнівці.

                           Вишкіл мав тоді (серпень-вересень 1919 р.) біля шість сотень вже підготованих на фронт стрільців, які зголосилися до УСС добровільно (їх вік 17-20 років) ще в час славної чортківської офензиви. Тому, що ті сотні мали поповнити незабаром фронт, команда почала робити заходи у відповідних державних референтурах УНР про дозвіл на призов добровольців із звільнених теренів України (Поділля, Волинь). Після довгих клопотань, нарешті одержано дозвіл на рекрутацію новобранців на добровільній базі, віком 18-22 років, з застереженням, тільки в районі розташування бригади, зн. у Гайсинщині. Негайно виїхали в терен призовні комісії... і сталося "чудо". Почала спонтанно зголошуватися переважно сільська молодь, навіть старшого віку. Старших віком комісії не приймали з огляду на застереження у виданому дозволі, але обіцяли їм, що вони будуть покликані в додаткових призовах. Дивне воно тим, що Армії УНР призов не вдавався. Призовники просто ігнорували всі заклики до обов'язку військової служби в рядах своєї армії для оборони батьківщини. А тут без ніякого примусу набір пройшов знаменито. Це явище дасться пояснити високими прикметами галицького вояка: зразкова поведінка, безглядна дисципліна, патріотизм, самопосвята, вірність ідеї, для якої він одягнув військовий однострій (хоч тепер тільки клапті з нього), а зокрема стрілецький звичай і традиція від 1914 року.

                                    Вже з половини вересня почали прибувати транспорти новобранців через Кіш до Вишколу. Перші новобранці зі східних земель до Леґіону Українських Січових Стрільців.

                                    За які три тижні назбиралося їх 600 добірних хлопців-новобранців. З них створено осібний вишкільний курінь під командою досвідченого вишкільника, тоді поручника М. Девоссера. М. Девоссер зі "старої войни" з 1914 р., інвалід, втратив око у весняній австрійській офензиві 1915 р. на відтинку фронту Гузіїв-Болехів. По виході з лічниці, зі скляною протезою, незважаючи на те, що міг звільнитися з військової служби, голоситься знову до своїх УСС, де його призначено інструктором новобранців, в ранзі хорунжого, у вишколі Коша. Згодом, коли Вишкіл УСС став окремою, на той час (1916 р.) фаховою одиницею, — М. Девоссер переходить туди, де займає пост добірного вишкільника — сотенного в чергуючихся сотнях.

                                       Новобранці-гайсинці скоро зживаються з новим для них військовим ладом. Залюбки присвоюють собі галицько-українську команду, віддані всеціло свому курінному і своїм безпосереднім сотенним та підстаршинам (шкода, що вже забулися їхні прізвища) і з запалом навчаються і воєнної штуки і під час освітніх викладів дізнаються "чиї вони діти" і за що борються. Це все треба приписати тактові, методі навчання і загальному підходові, що їх застосував товарисько-веселий, 24-літній курінний і йому підчинений старшинський і підстаршинський інструкторський штаб. З правдивим ентузіязмом та подивом приглядалося галицьке стрілецтво тим стрійним 4-ом сотням, як вони вранці, йдучи на вправи через село Привороття, або вертаючися рівним військовим маршем співали своїх пісень або вже і стрілецьких, у своїх таки ще домашніх "піджаках" чи кожушках (військових мундирів і взуття було обмаль), у високих чоботях, в кашкетах, селянських шапках, деякі у стрілецьких шапках або шапках "петлюрівках" (за стрілецькими "мазепинками" був тоді попит), — точно вибивали ногами такт. Серце радувалося на вид такого добірного, один в одного, дебело-стрункого вояка. Дійсно "хлопці бо то хлопці як соколи".

                                        Попереду отаман, поручник М. Девоссер, гордий з такого війська, мазепинка у нього збита на правий бік і спідня губа теж з правого боку дещо прикушена. Він підспівує разом зі своїм військом і час до часу відповідає на поздоровлення зустрічним, а коли зустрічають старшин вищої ранґи, то поздоровляє їх ціла сотня, або курінь на команду "в право, чи ліво глянь"... аж земля стогне. Приглядаючися такому видові, мимохіть приходило на думку порівнання з легендарним Довбушем і його безстрашними хлопцями. З таким військом хоч "гори перевертай".

                                         Деяка кількість тих новобранців ще була в Коші, очікувала на військове оформлення і тим часом відбувала вже військовий передвишкіл.

                                          Родилися оптимістичні надії на нове військо, якщо справи рекрутації пішли б таким шляхом далі. Якби влада УНР, замість витрачати гроші на підмогу різним "отаманам" на їхні, мовляв, тисячні (неконтрольовані!) підпільні "геройські армії", які тільки чекають на гасло до загального повстання в запіллі ворога (все це на ділі було далеке від правди), була асигнувала ті суми на цю нову, свіжу, не змучену армію, а для цього були всі дані, як показав приклад призову, переведений УСС-ми, — то до ранньої весни можна вже було б розпочати нову, успішну воєнну кампанію.

                                           Але несподівано сталося щось протилежне і просто незрозуміле. Приплив нових, заповіджених контингентів припинився. Комусь там на верхах державного управління невсмак було, що галицькій частині (УСС) так блискуче і швидко удався такий імпозантний призов квіту добровольців, і це спонукало заборону дальшої рекрутації.

                                          Приблизно за місяць після тієї незрозумілої, фальшивою амбіцією підпертої заборони, прийшов новий удар — листопадова катастрофа обидвох армій, Дієвої і УГА. В обличчі мілітарних і політичних невдач, рішила Дієва Армія піддатися під польський "покров", а УГА під біло-російський. Настав трагічний розбрат.

                                          Галицькі частини одержали наказ концентруватися в околицях полуднево-східного Поділля (Бірзуля-Балта-Ананіїв). В такій ситуації прийшло питання, що робити з майже вже вишколеними гайсинцями, серед яких вже так прийнялася стрілецька ментальність.

                                       Задля псевдо-льояльности до руху придніпрянської армії і її польської орієнтації, по довгих нарадах в Начальній Команді УГА (чи може таки в Команді Бригади УСС) вирішено гайсинців здемобілізувати, давши їм вільний вибір, або йти на захід з відділами Дієвої Армії, або вертатися додому.

                                         Настала чиста розпука у всіх гайсинців, стали зі сльозами (дослівно) в очах проситися ділити долю з УСС-ми; попали в розпуку любі соколи.

                                        Переконував своїх зверхників і їхній отаман поручник М. Девоссер і інші старшини, щоб тих вірних хлопців не лишати на поталу, бо ніхто не знає, яка ситуація буде завтра, чи не доведеться ще незадовго УГАрмії віджити, бо і денікінці вже небоєздатні, а як зударяться з большевиками, теж не дуже міцними, то чи одні і другі не розпадуться, а тоді пустити оцих гайсинців на вербункову акцію в їхні околиці, то кожний з них приведе може й сотню таких як сам і то зі зброєю, бо по селах є зброя і "до зброї". Персвазії не помогли, і сумно було дивитися як ті гарні хлопці, вже вояки, гуртами розходилися з жалем, хто куди.

                                       Посумнів і поручник Девоссер. Втратив притаманну йому бадьорість і веселість і, мабуть, цей спомин був йому такий болючий, що він на моє звернення з-перед кількох років, щоб він написав спомин про цю історію, не відповів нічого і не лишив про неї ніде згадки.

                                         Відійшли вже в останній похід свідки історії новобранців УСС-ів зі східнього Поділля і та цікава сторінка кінцевої епопеї Вишколу УСС вже пилом припала. Ніде, мабуть, її не записано, хоч є ще в живих кілька свідків, які про неї знають, як от колишні УСС дир. К. Бородайко (Чікаґо), інж. Вінтоняк (Нью Йорк), дир. І. Поритко (Філядельфія), дир. Б. Яхно (Аргентина). Може я невміло і незугарно її тут представив, але присвячую її щиро пам'яті сотника М. Девоссера від його вірних гайсинців, які певне вкрили б всю його могилу "білим квітом".

                         Ю. Гарасимів, колишній УСС



четвер, 20 червня 2013 р.

ПЕРШІ КРОКИ НА ДРУГОМУ ЕТАПІ

В. Ґоцький

                                        (Уривки споминів з табору полонених Дивізійників в Англії)

                                         У Горблінґу застали ми добре впорядкований робочий табір з німецькою залогою. А що німці поступово виїздять додому, тож наші зразу приступили до перебирання всяких функцій в таборовій адміністрації. Зараз першого дня командант Долинка зі своїм заступником Литвиновичем скликали нараду старших бараків, призначених ще перед виїздом у Шеффілді. Так спільними силами обдумано розподіл функцій та оминено всяких позакулісових ходів при їх приділі. Це була влучна розв'язка, бо запобігла проявам бунту, самоволі чи протекційности. А що інтеліґентного елементу та всяких фахівців досить, то було з чого вибирати.

                                      Одинока наша біда з перекладачем, чи радше перекладачами. З Лондону прислали нам як перекладача пор. Новосільця, а на місці ми застали вже присланого англійськими військовими чинниками поручника-поляка. Новосілець малоініціятивний і не хотів нікому накидатися. Знову ж поляк всюди нишпорив, нав'язував знайомства та пробував накидати свою думку. Флеґматичні Долинка та Литвинович зразу прямо не встигали протиставитися його втручанням у наше життя, а коли виразно йому сказали, щоби не пхав свого носа до не своїх справ, то він справді трохи охолов, але, щоби не втрачати теплого місця, почав негативно впливати на англійську команду, підсовуючи їй свої пляни, часто суперечні з плянами нашої команди.            
                   

                                                                           Мов білі раби

                                       Зараз другого дня перед вечором мали ми нагоду пережити цікаву для нас церемонію. Англійці виплачували нам авансом по 2 шіл. 6 пенсів таборовими бонами на дрібні видатки. Під бараком розставлено столи. Біля них засіли наші писарі, які вичитували кожного полоненого по азбучному порядку. Він підходив до столу, ставав перед англійським майором-платником на струнко, "бив в дах" і приймав гроші.

                                     Майор виплачував особисто, дотримуючись сірого такого церемоніялу. Відповідав на поздоровлення, мачав пальці у вогку губку, відраховував бони і тоді знову "бив в дах". Все йшло гладко, аж один наш селепко дещо переробив той церемоніял по свому. Вдарив в дах, замачав пальці у губку і тоді приняв гроші від майора.

                                      Чомусь цілий той церемоніял мені дуже нагадував подібні сцени виплати чорним невільникам в Африці...

                                                                     Вільний вихід поза табір

                                      Того ж самого вечора відчитано нам розпорядження про вільний вихід поза табір від год. 5 до 9 вечора. Одинока передумова, щоби бути пристойно вдягненому та добре вичищеному. Віддалятися можна не дальше як на 9 миль від табору та не дозволено користуватися публічним транспортом. І хлопці пішли та якихось особливих вражень не принесли. Пішли ми з Климом Роснецьким теж розглянутись кругом. Сільце маленьке, ледве кілька менших та більших фарм. Доми муровані з цегли або каменя. Рістня така ж як у нас. Цікаво, що модерні домики мають вікна майже до самої землі. Живоплоти чергуються із старезними мурами. Ніяких парканів ні дротяних огорож. Доріжки дивно круті, але всі асфальтовані та обкопані ровами. На полі мов у колгоспі ржавіють всякі господарські машини. Одинокі комбайни прикриті брезентом. На полях видно курники та свинушники. Як кури так і свині ходять по полі без догляду. Тільки корови загороджені звичайним дротом, але наелекризованим. Кажуть, що зимують теж на полі без жадного прикриття. Тільки їх підкормлюють.


                                                                         Неділя, 15 червня 1947

                                      Англіканський священик з церкви, що зразу біля табору, запросив наших людей на своє Богослуження. Наша команда поручила йти православним, а католикам, хто бажає. Пішло нас щось 200 людей. Церква камінна, простора та людей мало. Співають гимни, між якими священик читає уривки з Святого Письма або проповідує.

                                      Парох сказав своїм людям, що тепер сюди приїхали українці, які втратили свою Батьківщину, родину та свої доми. Просив, щоби поставилися до нас з повним вирозумінням та співчуттям та щоби старалися нам заступити хоч в незначній мірі все те, що ми втратили.

                                        Потім за допомогою перекладача пор. Новосілця звернувся до нас. Він запевнив нас, що тут ми знайдемо все, що людині до життя потрібне. Візвав нас до витривалості! у вірі та в пошануванні до місцевих звичаїв, а Всевишній напевно дозволить нам скоро вернутися до своєї Батьківщини.

                                        Хлопці назагал вподобали собі  таке приняття.

                                        Є ще одна радісна новина. Наші футболісти отримали спортовий виряд по німцях, але за один комплет треба заплатити. Саме нині, по виплаті серед симпатиків спорту ведеться збірка на цей виряд.

                                       У таборі створено відділ таборової поліції зложений з 24 людей. Вони різняться від звичайних таборовиків тим, що під час служби носять білі камашки, білі пояси та опаску на рамені. Крім внутрішньої служби в таборі будуть теж патрулювати в селах, біля кнайп та біля кіна, щоби не було якихось авантур.

                                       В таборі в неділю пожвавлений рух, бо приходять німці розміщені по приватних квартирах у фармерів чи по сателітних менших таборах, щоби обміняти білля, постіль чи черевики, щоб скупатися в лазні та поробити закупи в кантині, ну й поговорити з колегами. А що їм раз в місяць можна посилати через фельдпост посилки додому, тож купують всячину й шлють. Саме через них мушу чепіти в магазині та приймати до направи взуття чи одяг або обмінювати їх.

                                                            За працею не встигаєш днів лічити...

                                        Колись писав Шевченко: "лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю..." А мені в неволі дні зайцями скачуть і часу не хватає, щоби щось у записник вписати. Дні женуть у шаленому темпі, повні руху, гамору та турбот. Зразу брав активну участь в організаційних початках, а далі, коли став переймати від німців всі одягові та варстатні магазини, то пішло все
круговертом.    
                                                                                          :
                                        Магазин перебрав порожний. Та зараз же в неділю отримав 100 пар гумових чобіт, що їх треба було роздати людям призначеним до меліораційних робіт. А в понеділок отримав 500 дреліхових одягів для тих, що йдуть на працю до фармерів.

                                        В таборі зорганізовано всякі варстати й пущено їх в рух. Фризієрський, кравецький, шевський, столярський. У фризієрні за папіроску можна підстригтися. Працюють там постійно три фризієри. Кравецький  варстат  веде Лущанець, бувало. Вони сон зганяли нашій команді, яка була прямо безрадна. Та здається дуже толерантному полковникові Армстронґові треба завдячувати, що рутина приучування нашого брата до англійських порядків прибрала лагідну, але не менш успішну форму. Хоча часто наші люди створювали справжний балаган, беручи букву розпоряджень, то полковник при людях того ніби не помічав. Хвалив порядки, подивляв помисловість всяких прикрас, а при тому зауважував, що варто би зробити ще це й те, або того не робити, чи щось поправити. Так наші люди і не зчулись, як почали втягатися в рямки нових порядків. Та одного не відучилися до кінця, їсти в бараках, а не в їдальні. Вони їдальню уважали за місце видачі харчів та зустрічі з колегами з інших бараків. А всякі перекуски, закуски чи хочби спільну Святу Вечерю таки влаштовували у своїх спальних бараках.

                                                            Про працю та відносини

                                        Наші люди засадничо працюють для трьох міністерств. Для Сільсько-господарського Міністерства, для Міністерства Праці та для Міністерства Військового Постачання. Вся ця праця майже невільнича. Бо відмовитися не можна від неї легально. За працю майже нічого не платять (18-0 шіл. бонами на декаду). А зароблені нами гроші побирають всякі уряди та установи за наш транспорт до Англії, за наше утримання, за видані нам лахи. Значить, назва "білі невільники" не така далека від правди.

                                       Праця легша, але теж дуже виснажлива та втомлююча. Найгірше при молоченні (поспіх), при копанні бараболь та при каналізації. Формани та господарі ставляться назагал добре, часто підгодовують людей теплою стравою та обдаровують папіросами. Але інколи бувають теж прикрі дисонанси, як всюди.

                                       Наше графство Лінкольншайр поділене на дві господарські округи — Кестівен та Голенд. А що наш табір на самому пограничі, тож люди працюють для обох згаданих округ. Щоби не було замішання при виході до праці, групи мають свої криптоніми, що їх легко запамятати. І так до Кестівену йдуть всякі звірята: корови, осли, слони тощо, а до Голенду виходять міста: Полтава, Канів, Одеса, Коломия.

                                     Теж у нашому Сільсько-господарському Комітеті сидять два урядовці-англійці, від кожної округи один, а наші писарі працюють для них разом як писарі та перекладачі.

                                    Цікаво ще й те, що шофер бере на лору 30 або й більше людей. Розвозить їх по фармерах, а сам стає працювати з останньою групою. Бо шофер теж з полонених.

                                    Хоч праця виснажує людей відвиклих вже від праці на полі, то вечором завжди багато виходить до села погуляти. Хваляться, що понав'язували вже знайомства з дівчатами, чи, як вони кажуть, дівчата самі нав'язуються. Виглядає, що під цим оглядом "шафа буде грати".

                                    Прикро лише, що на разі ніякого контакту ані з Лондоном ані з сусідніми таборами немає. Цікаво як в таких умовинах влаштується наше життя, як наладнається культурна робота?          
                               :

                                                                А що про нас пишуть англійці?

                                    Кантина переповнена вечорами нашими хлопцями, що грають в шахи, чи слухають радієвої музики.

                                   Світлиця-читальня існує, але там примістилися німці, що інвентаризують майно, яке є власністю Велфару, організації, яка допомагає культурно полоненим. Там є деякі англійські газети, як теж кілька німецьких, але доступ до них на разі закритий. Лише по знайомству можна часом визичити на вечір щось почитати.

                                   Попала мені раз "Ню Кронікл" за 10 червня 1947, в якій я знайшов допис під доволі оригінальним наголовком "Українці в Англії були провірені..." Значить опінію маємо таку погану, що аж після провірки нам дозволено сюди прибути. Читаю таке: "...Мр. Гектор МекНіл, державний міністр, відповідав в Парляменті у справі положення українських полонених тут, та у справі, чи немає між ними воєнних злочинців. Мр. МекНіл сказав, що ці люди були членами Української Дивізії при Вермахті. Вони були перевірені у 1945 большевицькою комісією, а в 1947 бритійською комісією для втікачів. Ніяких воєнних злочинців не знайдено. Він додав, що совєтський уряд вимагав видачі тих людей, але з уваги, що подавляюча більшість тих людей походить з теренів влучених до СССР щойно після 1939 року, бритійський уряд не бачив ніяких підстав виконати це домагання. Положення тих людей у Великій Британії подібне до положення інших полонених. Він переконаний, що ці люди в скорому часі знайдуть тут затруднення..."

                                       Не виглядає, щоби байка про "воєнних злочинців", поширена серед англійців, походила лише з московського джерела! Напевне тут на місці діють нам на шкоду наші "випробувані приятелі", "браця поляци".

                                      Другий цікавий допис, це лист Трейсі Філінса у "Манчестер Ґардіян" за 12 червня 1947. Філіпс, добре зорієнтований у наших справах, старається вияснити англійцям, чому ми билися по німецькій стороні, чому нас ще з Італії не видано большевикам, а зачислено до групи людей, що добровільно склали зброю альянтам.        

                                       Він велику увагу присвячує ідейному та релігійному прив'язанню до своєї землі та традиції. Він підкреслює нашу пов'язаність з західньою ментальністю. Далі вказує, що наші брати це найкращі колонізатори Канади, Америки чи Аргентини. А при кінці пише так: "Більшість з них це дорослі, здорові молоді люди у віці від 18 до 30. Вони походять з найкращого фармерського народу в Европі. У них високо розвинене почуття взаємної допомоги, що дозволило їм зорганізувати взірцево кооперативну систему, яка до певної міри заступала їм власний уряд. Їхні табори в Англії згідно з рапортами у Міністерстві Праці, стають зразковими під оглядом чистоти, самодисципліни та розумного впорядкування..."

                                       Цікаво чи цей допис диктований почуттям справедливости та об'єктивности, властивої деяким англійцям, чи може інспірований урядом, щоби відперти всякі закиди, якими нас стараються очорнити наші "приятелі". Чи воно сяк чи так, — допис добрий, бо й нас самих до дечого зобов'язує.

                                                                    Перша пошта прийшла...

                                         Врешті 22 червня прийшла довгоочікувана пошта. На разі це листи від наших колег, що залишилися покищо у Шеффілді, та від тих, що їх приділено до сусідніх таборів. Є теж листи від наших дівчат-санітарок. До Шеффілду прибув наш останній транспорт, а раніше ще наш шпиталь та інваліди. Дівчата нарікають на важкі умовини праці у шпиталях, та на факт, що їх із статусу ДП, який вони мали досі, переведено на статус ПОВ (полонених). Значить, в роках 1945-47 вони були ДП, а прибувши до Англії — попали в полон. Чи не парадокс?

                                         Колеги з інших робочих таборів з гумором описують свої будні. Як бачимо — їх доля багато важча, як наша, бо у нас хоч порядок є та спокій. До Шеффілду приїздив, делегат УЦБюра з Лондону, канадієць, Библів. Привіз багато нашої преси. Може й до нас хтось загляне.

                                          Розворушений тими листами засів і я до писання. Написав до сестри у Німеччині, до колеги Білика у Мадриді та до д-ра Пенсака в Ріміні, щоби впевнитись, чи наше (редакційне) майно добре забезпечено, а разом з тим і мої записники та щоденник.

                                          Вечором пішов я подивитись на футбольний меч наших з місцевими німцями. Гра погана, а вислід 13-1 у користь німців промовисто говорить сам про себе. Потім пішли оглядати околицю, а що вечір був вітряний, то загнались аж поза Пойнтон. Краєвид нагадує наше Поділля. Кам'яні будівлі роблять враження, що це не село а містечко. Але інші фармерські забудування підкреслюють сільський характер краєвиду.

                                        У самих фармах видно велике занедбання. Помимо комплектної механізації видно такі речі, як заржавіле знаряддя без прикриття на полі, як худоба під голим небом літом та зимою, як багно по коліна на самому подівр'ї, хоча кругом все виасфальтоване. Чи знак війни, брак рук до праці, чи може англійський консерватизм не встигає наздогнати здобутки механізації?                                   

                                          А вже люди, то цілком чужі. Як зовнішньо, так і поведінкою. Коли здоровляться, то мов собаки гаркають, а головою кивають не до переду, а якось набік, немов би дістали нервовий шок. Вдягаються всі по-міському. Жінки більше п'ють та курять, як мужчини.
В неділю приїхав до нас німецький капелян. Наші масово виповнили каплицю і навіть співали під час Богослуження, чим приявні німці не дуже були вдоволені. Багато теж ходило до англіканської церкви.

                                        Так пройшов нам перший тиждень таборування у робочому таборі Горблінґ недалеко Сліфорду у графстві Лінкольншайр.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації