ПРАВДА ПРО ТЮТЮННИКА

Гриць Маслівець, кол. полк. Армії УНР      

                                   Очевидно мова про генерала Юрія Тютюнника. Біографії його не знаю, крім того, що народився він у селі Кирилівці на Київщині, себто в тому самому селі, де народився Тарас Шевченко. Це я чув безпосередньо від нього під час якогось обіду в старшинському зібранні 4-го Київського кінного полку, який належав до 4-ої Київської стрілецької дивізії, командиром якої був ген. Тютюнник. Особисто його я знав від другої половини 1919 р. Про кінець 1919 і цілий 1920 рік не буду писати, бо про те було більше писано і тим, кого хід подій в Україні з того часу цікавить, про те відомо. Відомо також, що головною спружиною, головним чинником і керівником цілого нашого Зимового Походу від його початку до самого кінця в дійсності був Тютюнник. Ім'я ген. М. Омеляновича-Павленка, як командира цілої груп військ УНР, що від 6 грудня до 6 травня 1920 перебувала в Зимовому Поході, нам, учасникам цього Походу стало відоме аж під кінець Походу. До то часу з видатніших наших старшин Зимового Походу ми знали Тютюнника, Загродського, Дяченка, Алмазова, Чорного, Вітка, Вовка, Нельговського, Блащаневича та ще декількох, прізвищ яких вже не пам'ятаю. Про ген. Омеляновича-Павленка я особисто почув — і тоді з ним познайомився — аж у перших днях травня 1920 р. Тоді, як ми проривались через совєтський фронт біля Вапнярки на з'єднання з частинами ген. Удовиченка.

                               Знаємо також, що десь на початку 1921 р.( тоді, коли ціла Армія УНР була в польських таборах інтернованих, Тютюнник осівся у Львові і звідти налагоджував зв'язки з Україною за Збручем. Восені того ж 1921 р. 4 Київська дивізія за малим винятком та з додатком декількох десятків старшин і козаків з інших дивізій, конспіровано вирушила потягами з табору Олександрів Куявський у два напрямки: більшість на схід у напрямку Корця на Волині, а меншість, саме 4 Київський кінний полк, в напрямку на Копичинці в Галичині. Більша група під командою Тютюнника отримала назву "Волинська", а менша, під командою свого к-ра полку Палія-Сидорянського — "Подільська".

                                 Повертаюся назад: вліті 1920 р., коли ми поруч польської армії тримали фронт вздовж Дністра, до нашого полку прибуло зо штабу дивізії декілька старшин на доповнення. Це були старшини, які, або з різних причин не були з нами в Зимовому Поході і, побувши вже в польському таборі, після підписання Варшавського договору зголосились знову до Армії УНР, або старшини-українці з кол. Денікінської армії, які також уже побували в польських таборах і також приголосились до Армії УНР. У числі їх до нашого полку прибув хор. Петро Заярний. Він кульгав на ногу і з тієї причини його призначено було завідувати полковою зброєю. На тому пості він у нашому полку перебув до 20 листопада 1920. Коли цього дня під тиском червоних ми перейшли Збруч на Захід, хор. Заярного з нами не було. Як виявилось пізніше, він залишився на схід від Збруча і помандрував додому на Київщину. Він також був з Кирилівки і ген. Тютюнник знав його ще звідти.

                                  Вертаюсь знову до листопада 1921. Листопадовий Похід закінчився для обох груп невдачно. Волинська група при переході польського кордону на Схід мала біля 1,200 людей, а повернулася дещо понад 100 осіб. Подільська, 15 жовтня переходячи Збруч на Схід, мала біля 620 людей, а повернулася з 120 особами. Тютюнник і після Листопадового Походу осівся у Львові і знову почав нав'язувати зв'язки з Наддніпрянщиною. Саме тоді до нього прибув з Київщини ніби зв'язковим від повстанців отой Петро Заярний, що про нього була мова вище. Він отримав від Тютюнника директиви і поїхав назад. У короткому часі отакі приїзди і від'їзди Заярного відбулися декілька разів.

                                   Знову мушу повернутись назад до часів Зимового Походу. Цей Похід був суцільним і безперервним рухом усіх складників війська впродовж 5 місяців. Зупинки на ніч траплялися досить часто, на день — рідше, а на 2 дні зовсім рідко. Терен — Поділля, Київщина, на короткий час Полтавщина, знову Київщина, знову Поділля, Херсонщина і на закінчення знову Поділля. Ціла зима і половина весни. В цьому русі поодинокі частини займали для свого маршу то ширший, то часом вужчий, зустрічалися, розминалися, або йшли тим самим шляхом. У цьому безнастанному русі в силу обставин найрухливішою була кіннота, повільнішими піхота та артилерія з обозами. Піхота пересувалася на возах, або санях, залежно до обставин. Обоз так само, а кіннота й гарматники мали своїх коней. Отже в тому русі майже щодня доводилося бачити на одних санях чи возі молоду жінку з немовлятком. Це була дружина ген. Тютюнника. Для нас — кінного полку — місце знаходження в колоні під час маршу саней чи воза з дружиною Тютюнника було наче "барометром" ситуації щодо ближчої чи дальшої присутности ворога. Коли сані з Тютюнничкою, як ми самі між собою коротко висловлювались, були на марші десь між саньми обозними, піхотними чи гарматними — значить ворога близько немає; коли ж сані з Тютюнничкою тримач лись хвоста останнього верхівця нашого полку, ворог був безпосередньо близько. А до того ще, коли в русі по тій самій дорозі в той самий час неперед ішов наш полк, в голові його на коні був Тютюнник, а за бунчужним 4-ої сотні були сані з Тютюнничкою, небезпека була спереду, якщо ж наш полк посувався за піхотою, обозом і гарматниками та з Тютюнником на чолі полку, а сані з Тютюнничкою, що завжди мала в руках загорнене в кожух немовля, посувалися за останньою гарматою перед нашим полком — небезпека напевно позаду. Ще інша можливість — Тютюнник разом із дружиною і немовлям у санях, верховий його кінь біля тих саней і сані ці посуваються десь за нашим доглядом у колоні — небезпеки нема з жадного боку. Отже сані чи віз із дружиною генерала Тютюнника ясно і виразно нам промовляли про ситуацію. Такий "барометр" нам був потрібний, бо Тютюнник самий був скупий на слово, писаних наказів і розпоряджень не було можливости видавати і рух відбувався за усними наказами Тютюнника, якого часто доводилось бачити з мапою в руках. На коні, на санях, на возі чи вночі, в метелицю, він розглядав мапу під полою кожуха тоді, як дехто інший присвічував йому сірником.

                                     Напевно не пам'ятаю коли, але провдоподібно під час відступу від Жмеринки в другій половині жовтня 1920 р., вже після Зимового Походу і після закінчення польського перемир'я з червоними, дружина Тютюнника з дитиною та з деякими нашими обозами опинилась у руках червоних. Мабуть, це було саме тоді, коли якась більша кінна частина червоних — чи не Котовський — знову — на короткий час вдерлася в наш фронт і відрізала сполучення дивізії зо штабом Армії, що був тоді в Проскурові. До штабу Армії саме перед тим був викликаний на нараду Тютюнник. Отже дивізія була на короткий час відрізана і від штабу Армії, і від свого командира. Мабуть тоді пані Тютюнник з дитиною попала в руки червоних. Факт є, що Тютюнник був знову з нами, але її не було... Так минув кінець 1920 р. і цілий 1921 рік: він тут, а вона десь там.

                                     Продовжую — після нещасливого Листопадового Походу до Тютюнника у Львів крім Заярного приїздили і від'їздили назад зв'язкові від повстанців з України (Львів тоді був під Польщею) і настирливо домагалися приїзду до них Тютюнника. Тютюнник ставився обережно і з недовірою до цих вимог. Свої вимоги "зв'язкові" мотивували тим, що вся Київщина і Поділля є вповні готові до нового повстання проти москалів. Бракує лише самого Тютюнника і його наказів. Тютюнник і вірив, і не вірив, він вагався. Тоді знову приїхав Заярний з власноручним листом від дружини Тютюнника. Повторювала те саме, про що його повідомляли "зв'язкові" і закликала вірити і приїздити негайно. Тютюнник повірив...

                                        Вночі Тютюнник був у домовлений час на місці на західньому березі Збруча. З другого боку підплив човен, Тютюнник увійшов до нього... і замість повстанців опинився в руках Чрезвичайки. "Зв'язкові" і лист Тютюнникової — все було виконане під наганами червоних, Заярного тримали "в шаху" — не виконаєш і не вернешся — твоя жінка і рідня будуть розстріляні. Заярний встиг одружитись за той час, що ми були в таборах інтернованих та в Листопадовому Поході. Далі про Тютюнника знаємо, що червоні приневолили його викладати в старшинській школі і навчати слухачів про його принципи ведення партизанської війни. В цьому большевики вважали Тютюнника авторитетом. До його викладів фільмували інсценізації. Це все діялося так довго, доки не витягли від нього все їм потрібне. Потім замкнули його у Харкові до в'язниці, пізніше перевезли його до московської Луб'янки. Там, мабуть, його і застрілили, нікуди далі не вивозячи. Дружина відвідувала його і в харківській і в московській в'язницях, аж доки при наступних призначених відвідинах дістала повідомлення, що "таково в спісках заключонних у нас нєт".

                                      Тютюнник не був говіркий, я ніколи не бачив, щоб він сміявся. Завжди був насуплений. Холодний, сміливий, рішення приймав швидко. Вимагав скорого і точного виконання : наказів. Але не бачив я проявів суворости, або жорстокости. Своєю замкнутістю й мовчазністю він очевидно не викликав теплої прихильности, але самою своєю присутністю ширив до себе незламне довір'я і певність. Товариства не цурався, але в товаристві при столі, за їжою та чаркою був, як усе, мовчазний. Це мабуть викликало в свою чергу враження, що він надутий. Я цього не сказав би; мав він свою тверду мету і свою і власну думку, як ту мету осягнути. Накази від свого начальства виконував, але завжди старався вигородити для себе максимум можливостей для власної ініціятиви.

                                    Про подробиці потраплення Тютюнника в руки червоних довідався я під час другої світової війни, коли Харків був окупований німцями. Заярного знав і добре його пам'ятаю, знав я особисто також дружину Тютюнника. Розумна, гарна і мила жінка. Їхня дитина була єдиною, що перебула у віці немовляти цілий Зимовий Похід з нами. Тютюнника хіба можна пожалувати в його жахливій недолі. Але жаль якось не в'яжеться з його уявою. Я особисто мав до нього та маю й тепер пошану і повне довір'я, а про закінчення його кар'єри та життя можу лише сказати: шкода його, він заслужив на інший, кращий кінець.

             22 червня 1966

ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА 1918-1923

Д-р В. Трембіцький

                                   Така офіційна назва постала вперше за даними проф. Д. Дорошенка та Р. Смаль-Стоцького у лютому 1919 року, коли прийшло офіційно до юридичного об'єднання двох червонохрестних установ в одну, замінивши слово "українське" на "всеукраїнське". Одначе, реальне об'єднання наступило ще тоді (як вислід акту соборности із 22 січня 1919 р.), а аж із переходом Української Галицької Армії на територію УНР, тобто в другій половині липня 1919 р. До того часу, тобто до початку 1919 р. існувало "Товариство Українського Червоного Хреста", історію якого треба розглядати окремо, бо до часу створення ТУЧХ та далі аж до 1923 року існування Санітарно-Медичного Управління, як установи, яка творила автономну частину при міністерствах Військових та Морських справ (в першу чергу) і при Міністерстві Внутрішніх Справ та Здоров'я й Опікування і заступала Товариство Українського Червоного Хреста.  

                                 Санітарно-Медичне Управління фактично мало більш військовий  характер;   Товариство  Українського  Червоного Хреста було більш цивільного характеру, установою зовнішньо- та внутрішньо-українського характеру. Ось тому історію діяльности Товариства Українського Червоного Хреста треба поділити на дві галузі державних дій:

                                  а) внутрішнього українського характеру, тобто на території республіки та б) міжнароднього характеру, яка починалася із взаємин цієї установи з посольствами, місіями, консульськими установами в Україні та міністерствами чи червоно-хрестними Товариствами різних держав через окремі представництва УЧХ, або його департаментами при українських закордонних дипломатичних представництвах і консулятах.

                                Батьком чи творцем Товариства Українського Червоного Хреста був лікар д-р Євген Лукасевич, який своїми особистими зв'язками, своєю ініціятивою як в Україні, так у характері першого українського урядового представника в червоно-хрестній країні Швайцарії, дав основи під внутрішній та зовнішній організаційний характер Українського Червоного Хреста як урядової санітарної організації України для зв'язку з закордонними українськими відділами (представництвами) та із державами, громадяни яких проживали в рр. 1918/20 в Українській Державі або які транзитом через Українську Державу мали проїздити в інші країни східньої Европи. Окреме місце в діяльності УЧХ становили проблеми військового характеру, коли йшло про допомогу Міжнародного Червоного Хреста чи антантських держав УНР в добі переговорів із антантськими представниками від липня 1919 року по кінець 1920.

                              Організація червоно-хрестної служби зосереджувалася на початку на з'єднанні в рямках Українського Червоного Хреста українських лікарів та медсестер, які до того часу належали до їхньої професійної організації "Общини Сестер-Жалібниць Червоного Хреста". Урядово Товариство Українського Червоного Хреста постало, як сказано було, 18 квітня 1918 р., затверджене законом та признане як автономний департмент Міністерства Внутрішніх Справ. Від того часу воно становило окрему широко-автономну одиницю; від травня 1918 року, коли було створене окреме Міністерство Здоров'я та Опікування, воно було його департаментом. Підвідділи того департаменту були відкриті при міністерствах: закордонних справ (для зв'язку з посольствами та державами світу); внутрішніх справ (для активности в поодиноких великих міських центрах, портах та в прикодонних станціях республіки); при міністерстві фінансів та торгівлі й промисловости (для фінансово-закупівних операцій в державі та за кордоном) та при міністерстві військових і морських справ, де треба було мати зв'язки з військовим санітарно-медичним управлінням.

                             В Україні Український Червоний Хрест звертався до Київських чи Одеських чужинецьких консулів чи червоно-хрестних представників при консулятах чужих держав (акредитованих при Уряді Української Держави (Республіки), за допомогою, або з інтервенцією нести опіку громадянам Української Держави, на території даної держави, коли там не було ще акредитованої української червоно-хрестної, або санітарної місії.

                            В Києві департамент Українського Червоного Хреста мав контакти із тридцяти державами, які впродовж 1918/19 років мали дипломатичні та консульські зв'язки з урядом України*.

                              Поза межами Української Держави Товариство Українського Червоного Хреста мало контакти через українське посольство та місії й Консуляти, або через своїх уповноважених по санітарно-медичних справах із відповідними міністерствами даних держав, або Товариствами Червоного Хреста поодиноких держав.

                              Першими закордонними представниками санітарно-медичної служби були д-р Андрій Журавель в Берліні та згодом у Відні при першому посольстві УНР. Це медично-санітарні місії спершу від Міністерства Військових Справ та Санітарно-Медичного Управління УНР були відряджені до вище згаданих держав для допомоги українським воякам, які офіційно були московськими полоненими в центральних державах та для приспішення їхнього повороту в Україну для включення до збройних частин Української Республіки.

                               Рівночасно урядувала військова репатріяційна служба УНР в Закавказькій Федерації при першому представництві в Тіблісі від квітня 1918 року, де голові репатріяційного представництва п. Куцякові допомагали місцеві лікарі і сестерська служба та в часі транспортування репатріянтів, зокрема вояків, т. зв. колись існуючого "Кавказького фронту", служила медична морська служба УНР на кораблях Української Чорноіморської Фльоти.

                               За гетьманського управління були посилені додатковим штатом людей червонохрестні представництва в Німеччині та Австрії, післано окрему місію в Совітську Росію та створено медичну опіку при першому військовому відділі на Українському Далекому Сході, куди в липні 1918 року прибув перший консул Української (гетьманської) Держави п. Твердовський. Йшло про створення українських збройних частин із наших вояків на манджурській залізниці із осідком у місті Харбіні та із наших вояків на території Зеленої України (Зеленого Клину) з метою відправи цих же формацій в європейську Україну.

                               До вересня 1918 р., як сказано вище, головою Товариства Українського Червоного Хреста був д-р Євген Лукасевич, якого замінив д-р Петровський з приводу номінації д-ра Лукасевича на представника Української Держави в Швейцарії, країни відомої із міжнародної самаританської служби, де містилася централя Міжнародного Червоного Хреста, на яку покладалося багато надій в Києві.

                                 Незалежно від вищезгаданого числа державних представництв, акредитованих в Україні, українські червонохрестні представники мали в 1918/20 роках ще контакт із трьома державами, від яких представників у 1918 році в Києві ще не могло бути. Деякі держави ще тоді не існували (Чехословаччина, Мадярщииа, Латвія), інші знову, Франція, Англія, З'єднані Стейти Америки, мали своїх представників короткий час у Києві (до лютого 1918 р.), або осінню 1919 року (Кам'янець Подільський), але "не мали з Україною сталого санітарно-медичного ні політичного контакту. В ЗСА велику прислугу вчинила Україні українська еміграція, яка старалася самотужки, або через Американський Червоний Хрест знайти допомогу українській армії, будучи в постійному контакті із офіційним представником УНР, послом Євгеном Бачинським.

                              Наприкінці 1918 року перед близьким упадком гетьманського уряду пост д-ра Петровського перебрав ген. д-р Андрій Оконенко, який й залишився був на тому пості при республіканському уряді Директорії, одначе, на короткий час, бо вже в лютому пост президента УЧХ перебрав А. Вязлов, колишній сенатор та якийсь час міністер справедливости УНР. За його президентури був випрацюваний статут Товариства Українського Червоного Хреста. Цей статут був оформлений державним законом 8 липня 1919 року.

                               В листопаді 1919 р., коли А. Вязлов помер теж у "чотирокутнику смерти", на його місце повернувся знову ген. д-р А. Оконенко, який сповняв своє урядування до кінця державности України в 1921 році.

                            Одначе урядування д-ра Оконенка було переважно поза Україною у Відні, де містилася вся централя червонохрестної служби для зв'язку з усіма представництвами УЧХ у державах Европи (в Берліні, Женеві, Празі, Римі, Београді, Букарешті, Варшаві) та таборах полонених і переселенців з України в західньо-европейські держави.

                           Для закордонного зв'язку були призначені д-ром Оконенком: д-р Борис Матяшенко до мирової делегації УНР в Парижі (для переговорів з антантськими потугами в справі допомоги Україні); д-р П. Холодний та д-р К. Воєвідка до Берліна, д-р Вербинець до Београду, д-р Є. Лукасевич (із 1920 роком) у Варшаві. Д. Дорошенко (колишній міністер закордонних справ у добі гетьманату) був назначений шефом для санітарної опіки до балканських держав, спершу до Београду на місце д-ра Вербинця (у вересні 1919 р.), згодом від кінця жовтня до Букарешту, звідкіля у січні 1921 р. виїхав до Відня. До Італії призначено урядом УНР О. Севрюка для репатріяції звідтіля 100,000 українських полонених. Як д-р Окопенко так і Д. Дорошенко відбували часто довші поїздки до різних європейських держав, щоб на місці з місцевими органами міністерств здоров'я, або Червоного Хреста влегшити долю українських утікачів і полонених.

                            Одначе до приїзду в Італію О. Севрюка на пост голови санітарно-медичної служби УНР, тут деякий час заступав Український Червоний Хрест о. Лев Сембратович, як уповноважений ЗУНР після й УНР, для зв'язку з Товариствами Червоного Хреста різних держав та для опіки над полоненими українського роду. Згідно із відомостями радника Української Дипломатичної Місії в Римі, Лучинського, о. Сембратович був відомий в кругах Ватикану та Риму як колись довгочасний мешканець столичного міста. Як людина, за Лучинським, о. Лев Сембратович був дуже енергійний та відомий своєю активністю для допомоги тим, що хотіли виїхати з Галичини у вільний світ, зокрема в Канаду, рятуючися від арештів, переслідувань та загальної нужди, яка до 1914 року була в Галичині, на Західній Україні.

                              Одначе активність о. Сембратовича в Італії (грудень 1919, січень 1920) була більш душпастирського характеру, як відпоручника Української Дипломатичної Місії до Ватикану, ось тому для справ полонених тут була (назначена 25 лютого 1919 р. Міністерством Закордонних та Військових Справ УНР) Надзвичайна Санітарна Місія УНР для воєнно-полонених, зложена із чотирьох осіб: О. Севрюка — голови Місії, отамана І. Коссака —  містоголови, Вол. Бандрівського — секретаря, о. Їжака.** —  четаря, К. Парфановича, четаря Черняхівського та підпроручника І. Рибчина — членів Місії***).

                              Для урядування Санітарної Місії призначено суму 147,000 гривень, бо згідно з статистикою уряду УНР та Місії для полонених в Італії, тут перебувало в таборах полонених (найбільший на острові Азінарі) коло 100,000 українців, із яких 30,000 були приднірянці, колишні вояки московської армії, та 70,000 громадяни Галичини, Буковини та Закарпаття. Серед полонених було 500 старшин, колишніх членів австро-угорської армії.

                           Треба, одначе, з прикрістю ствердити, що полонені в Італії мали дуже недостатню опіку від Місії, яка в пляні мала:

                            1) зібрати всіх українців — полонених із різних таборів в один національний табір; 2) нести їм духовно-релігійну поміч у формі рідних богослужб та культурницької допомоги; 3) служити полоненим своєю пресою, редагованою місією та членами із табору полонених; 4) старатися (на спосіб поляків та москалів) сформувати з полонених український легіон.

                           Праця репатріяційної військово-санітарної місії була дуже тяжкою, бо національна свідомість вояцтва була нестійка. Одні подавали себе за "австрійців", інші за галичан ("з Галичини", "руських", а навіть лише "греко-католиків". Лише старшинський склад полонених був національно вироблений та виступав під українським іменем.

                            Старшини мали контакт із Українським Пресовим Бюром у Льозанні, головою якого був ред. Степанківський. Звідсіля приходив до табору полонених часопис "Юкран", повний вісток про події в Українській Державі та Західньо-Українській Народній Республіці. Під впливом життя в Україні, полонені створили в своїх таборах свою військову асоціяцію "Українську Громаду", якої основою було 13 колишніх австрійських старшин. Як організована одиниця, полонені зверталися до українських пресових та дипломатичних представництв в Швайцарії та Франції за порадами, допомогою та конкретними пропозиціями: перетворення з маси полонених в український леґіон.

ЗАХОДИ УКРАЇНСЬКИХ УРЯДІВ У СПРАВІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВОЯКІВ УКРАЇНЦІВ З         ІТАЛІЙСЬКОГО ПОЛОНУ


                                 Для документації соціального та політичного положення полонених нижче подаємо зміст пару листів тих полонених до тогочасних українських пресових органів.
                                                                                                                                                                             Бібієна, пов. Ареццо (Тоскана), 24 грудня 1918.

                                                    Пане Редакторе!

                               З "Кор'єре д'Італія" я довідався, що в Льозанні виходить український часопис у французькій мові "Україна". Я спішу Вас попросити надіслати нам числа за останні три місяці для мене і моїх товаришів, також українських старшин. Ми полонені з 25 червня 1915 р., і не маємо жодних вісток про нашу батьківщину. Життя українців-полоиених дуже мізерне, як і повсюду в інших таборах. Спробуйте закласти українсько-італійське товариство, щоб об'єднати наші зусилля. Чи робиться щось в цьому напрямку в Римі?..."

                                Дня 31 грудня цей самий старшина писав знову:

                                ..."Італійський уряд вже звільнив румунів і тепер іде черга на поляків, що організують свої леґіони. Вони потягнули за собою хитрощами і обманом багато українців греко-католиків і жидів, як поляків. Більшість цих вояків обурена. Вони не знають ані слова по-польськи й є добрі українські патріоти. Треба, щоб українські політики не забували про своїх земляків полонених і вжили відповідних заходів..."

                               Ось ще один лист з Касіно (пров. Казерта) з 10 лютого 1919:

                               "Тепер нас тут зібрано 150 українських старшин в одному таборі з німцями й мадярами, і наше становище не з блискучих. Ми просимо Вас зробити все можливе, щоб Італійський уряд зформував з нас, українських полонених, регулярну армію, яку було б вжито тільки для боротьби проти наших ворогів в Україні. Якщо це не можливо, ми Вас просимо зробити зусилля, щоб наш уряд осягнув в «італійського уряду якнайшвидшої нашої відсилки додому. Ми Вас просимо також присилати нам новини, щоб полегшити наш стан..."

                              В Інормативному Бюлетені Українського Пресового Бюра в Парижі з 28 травня (а потім в першому числі в "Ля Воче дель Україна") був видрукуваний такий характерний лист (в уривках) з датою 23 травня 1919 на адресу п. Сидоренка, Голови Делегації на Мирову Конференцію:

                                  "Пане Голово!
                                 Асоціяція українських старшин воєннополонених "Українська Громада" подає Вам наступне:

                                Ми, 130 старшин українців колишньої австрійської армії, знаходимося в одному з найбільших таборів Італії, разом з німцями і мадярами. Воєннополонені інших слов'янських націй як чехи, поляки і югослов'яни, якщо не відіслані додому, то згруповані відповідно до їх національности в окремих концентраційних таборах. Тільки українці не користуються цією привілегією і мусять, як вже сказано, поділяти полон з німцями і мадярами зазнаючи однакового з ними поводження... Наша доля, з точки погляду відживлення, і наш матеріяльний стан ще більш-менш зносні, — гігієнічні умовини дуже несприятливі. Досить сказати, що тридцять люду живе в одній вузькій кімнаті, і що пошесті як тиф, коштували вже нам людських жертв. Наше моральне життя ще гірше. Наша організація старшин "Українська Громада", що має на меті підтримувати приятельські зносини та сприяти до студій, не може нас цілком задовольнити; крім цього наш теперішній стан не дає нам надій; неможливість працювати для нашого майбутнього нашої Батьківщини постійно гризе наше серце, спустошує душу, нищить наші найкращі сили і то саме тоді, коли вони так необхідні на Батьківщині.

                                Як тільки нас взято в полон, ми все мали й маємо ідею про створення з нас українського леґіону для допомоги і під командою Директорії в її боротьбі проти большевиків на території Української Республіки. В тій цілі, ми українські старшини, зверталися з численними проханнями і декляраціями до військового італійського командування і листувалися з українськими представниками в Швайцарії й у Відні. Італійське командування відповіло, що ми самі не компетентні в цій справі, але наш Уряд повинен зробити відповідні кроки перед Італійським Урядом задля створення леґіону з українців. І тому, ми тепер надіємося тільки на наш Уряд і на його представників у Державах Антанти, що вони допоможуть нам повернутися на рідну землю для боротьби проти наших ворогів і для допомоги в розбудові нашої Держави. Історичний момент, його вирішальна важливість для нашої країни і для її політичного існування не дозволять нехтувати ані одною людиною. А тут іде справа не про одну людину, а про добре здисципліновану армію, складену з багатьох тисяч люду. Ми дозволяємо собі звернути Вашу увагу на факт, що війська Східньої Галичини знаходилися майже в цілості на західньо-південному італійському фронті, і що ідея леґіону зустріла і серед простих рядовиків якнайкраще, однозгідне прийняття. Створення українського леґіону — було б порятунком для нас усіх. Умовини життя старшин ні в якому разі не можуть бути порівняні зі становищем більшости наших рядових полонених. Вони сконцентровані в великих таборах або працюють в хліборобських округах, де підсоння для них неможливе. Внаслідок того, щонайменше половина хорує на малярію, а поміж полоненими, що знаходяться по таборах, пошесті переводять велике спустошення. В нашому таборі, на 3.000 вояків 500 українців. Гігієнічні умовини та їжа доводять до того, що наші вояки не можуть витримувати хвороби і вмирають. Був час, коли щодня вмирало кілька. Врятувати наших вояків полонених — святий обов'язок Батьківщини. Звертаючи цей заклик до нашої Делегації, ми її просимо:

                                      1. Поробити заходи перед Італійським Урядом і перед представниками Антанти про індивідуальну відсилку на Україну всіх полонених;

                                      2. У випадку, коли б індивідуальна відсилка була неможлива в скорому часі, поробити заходи про створення українського леґіону в Італії з метою допомоги нашому Урядові в його боротьбі проти большевиків;

                                      3. Просимо нашу Делеґацію зволити вислати нам відповідь в справі нашої відсилки на Україну.

                                    В твердому переконанні, що Ви, як Голова Делеґації, негайно ужиєте заходів для поліпшення нашої долі, ми Вам засилаємо вислови і т. д.****)

                                    В другому місці Книжки-Споминів ст. 50-51 Е. Онацький подає стан полонених в таборах Італії:

                                    Дев'ятого ж вересня отам. І. Коссак, що ще ждав візи у Відні, подав В. Темницькому рапорт про стан полонених в Італії, складений на підставі звідомлень, поворотців із полону — четаря Вас. Палієва, кол. заступника голови, і хорунжого Євгена Булки, кол. секретаря організації полонених із табору Кверча коло Вітербо (90 кілометрів від Риму). Він давав мені його для ознайомлення, і я його скопіював, бо він дуже допоміг мені зрозуміти стан наших полонених в Італії.

                                  "...Від липня 1916 р. відокремлено полонених старшин від мужви (рядовиків — Є. О.). Мужву гуртовано в великих таборах по кілька тисяч людей, а старшин у менших — по кілька сот. Жили вони в бараках, а також у старих в'язницях, манастирях і т. п., серед дуже лихих гігієнічних умов. Харч був спершу, до кінця 1917 року, зовсім можливий, опісля значно погіршився, так що мужва навіть нездужала з причини поганого відживлення.

                                 "По таборах існували лише малі лічниці, яких зовсім не вистачало для великого числа недужих. Панувала головне пропасниця, еспанська гарячка, тиф і т. п., задля чого багато людей умирало. Італійських лікарів було замало, і тому довіряли опіку над здоров'ям полонених жидам та мадярам. Ліків недужим не давали, і не було т. зв. дієти. До лічниць відсилано лише у виїмкових випадках. Там поводилося недужим зовсім добре:

                                 "Одіж та білизну видавано полоненим всюди за потребою.

                                 "Італійці відносилися до наших полонених і їх домагань байдуже, бо вважали український народ російським племенем, яке зрадило справу союзної Росії. Тому то обходилися з нами, як із австрофілами. Попри дуже часті домагання, оставлено наших полонених разом із німцями та мадярами. У цих же мішаних таборах полишено вільну руку підстаршинам австрійської армії, звичайно чужородним та жидам, які часто знущалися над нашими людьми та визискували їх при кожній нагоді.

                                 "В особистих переговорах із полоненими італійські власті поводилися чемно, однак проявляли велику вразливість та крутійство. Тому то полоненим дуже тяжко доводилося досягнути здійснення якихось своїх домагань. Однак, все-таки в деяких таборах місцеві команди потурали нашим полоненим, поліпшуючи їм харч та гуртуючи їх окремо серед даного табору. Так було на острові Азінара, де вдалося українським однорічним добровольцям дістатися до канцелярійної служби та переконати італійські власті, що український народ ніколи не вів війни з італійською державою.

                                "Найживіша та найнебезпечніша з ворожих агітацій, на думку інформаторів, польська. Тисячі полонених українців-галичан затягнено до польських леґіонів, спонукуючи їх так до поліпшення долі обітницями скорого повороту додому, а навіть дорогою поіменних наказів таборових команд. Такі накази (приміром, у Касіно) появлялися особливо в останньому часі, відколи проголошено рішення Мирової конференції про признання Сх. Галичини Польщі. Здається, що з самого табору Касіно до 1000 наших полонених пішло до польської армії. Приходили навіть листи від наших новобранців армії Галлера з Франції. Зі старшин зголосив свою приналежність до польської держави лише один кол. член українського старшинського гуртка в Касіно сотник І. Дяк, уважаючи себе українцем з Зах. Галичини.

                              "Румунська агітація користувалася кількома українськими перевертнями, приміром, кол. член українського старшинського гуртка в Касіно хорунжий Лесь Скигар. Він мав заявити, що лише на основі порішення долі Буковини приступає до румунських леґіонів та не перестає бути свідомим українцем. Агітацію також вів перевертень четар Йоанець. Значніших успіхів, мабуть, не було.

                               "Найбільш відомі серед полонених російські агітатори кн. Волконський і галицький москвофіл Федір Марущак. Вони об'їздили майже всі табори полонених в Італії, агітуючи за вступ до армії Денікіна. В січні 1919 прибули на острів Азінару з Трієнту через Касіно полонені надднапрянці в числі коло 3.000. Їх приміщено в окремім таборі, відділивши від москалів. З початком березня прибули на Азінару Волконський та Марущак та вербували добровольців. Місцева італійська команда не сповнила їх бажання з'єднання табору наддніпрянців з москалями, ані також бажання галицьких українців з'єднання табору наддніпрянців із галичанами. До армії Денікіна згодились вступити лише галицькі москвофіли та невелике число наддніпрянців, щоб скорше вернутися додому.

                                  "Число всіх полонених українців в Італії подавали навіть самі італійські команди з початком 1919 року понад 80.000. З причини завзятої ворожої агітації це число зменшилося, мабуть, наполовину, в наслідок вступу до ворожих військ. Агітацію було підпирано дуже доброю платнею і харчами та обіцянками скорого повороту додому, звідки полонені більше року не одержували вістей.

                                   "Листування українською мовою було заборонене, приміром у Ля Кверче."

                                   На основі вищенаведених звідомлень, листів справа репатріяції між 80-100.000 наших полонених з Італії в Україну мала першорядне значення. На цю тему говорено на засіданнях уряду УНР на початку 1919 року. Ось тому 15 лютня 1919 Головний Отаман Військ УНР видав був навіть відповідне уповноваження колишньому послові УНР у Берліні О. Севрюкові обняти пост голови місії в справах санітарно-допомоговій та репатріяційній в Італії. В цій справі посол Севрюк їздив був до Риму 20 травня, та мусів скоро покинути Італію, маючи там цілу низку труднощів з боку італійських урядових чиників, які вважали О. Севрюка некомпетентним захищати полонених колишньої австрійської армії. З цієї причини для кращого контакту з полоненими Рада Державних Секретарів ЗУНР в порозумінні з урядом УНР (м. з. справ В. Темницьким), додала до складу людей Санітарної Місії УНР отамана І. Коссака. Таким чином "усоборнену" місію під головуванням І. Коссака та від 5 липня 1919 р. знову таки під командою О. Севрюка рішено вдруге вислати до Риму.*****)

                                  5 липня 1919 р. уряд УНР повідомив був посла УНР в Римі Д. Антоновича про призначення нового складу спеціяльної Санітарної Місії для репатріяції полонених в Італії. До цього часу (тобто від 17 квітня 1919 р.) справою полонених займалася Дипломатична Місія УНР в Римі.

                                   Для повної леґальности діянь Санітарної Місії УНР в Італії, уряд УНР затвердив 25 липня 1919 р. віденське рішення від 29/30. VI. 1919 р. окремою постановою та призначив 147.000 гривень на витрати для репатріяції полонених на протяг часу 3-ох місяців. Для документації цього факту, нижче подаємо закон уряду про затвердження Місії, її персональний склад та фінансові її потреби.

                                                                        4.422
                                     Іменем Української Республіки
                                   Затверджуємо: 25 липня 1919 року.
                                                                                                                   Голова Директоії Петлюра.
                                                                                                                   Член: А. Макаренко
                                                                                                                   Член-Секретарь Ф. Швець.
                             Посвідчую: Державний Секретарь Л. Шрамченко
                                         Ухвалена Кабінетом Народніх Міністрів

                                                                      Постанова

                  про вислання до Італії місії в справі евакуації із Італії військово-полонених українців

                                 1. Вислати до Італії місію в справі евакуації із Італії військово-полонених українців.

                                 2. Склад місії та розмір коштів на її утримання визначити згідно з доданим до цього штатом місії.

                                3. Доручити Військовому Міністру в порозумінні з Міністрами Народнього Господарства та Закордонних Справ дати місії відповідну існтрукцію.

                               4. Асигнувати в розпорядження Військового Міністра з коштів Державної Скарбниці за рахунок військового фонду сто сорок сім тисяч (147.000) гривень на витрати по утриманню місії на протязі трьох місяців і передати в розпордження Голови місії на ту ж мету пятьдесят тисяч (50.00) гривень, які залишилися невитраченими з числа 100.000 гривень, асигнованих в розпорядження Військового Міністра постановою від 30 квітня 1919 року "про асигнуваня 100.000 гривень на поповнення військового фонту".

                             5. Доручити Міністру Фінансів видати місії суму, яку він визнає необхідним, з числа асигнованих по п. 4-му цієї постанови грошей, закордонною валютою; по фіксованому курсу - гривня рівняється одній короні.

                                                                               Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос 
                                                                                                Військовий Міністр Полковник Петрів

                                                                                                                              на протязі 3-х місяців
                                                                               Голова Кабінету Народніх Міністрів Б. Мартос
                                                                                    Військовий Міністр Полковник Петрів
                                                                                      (В. Д. 3., 30 вип., 15 серпня 1919 року).

                                 Через труднощі, які місія мала із виїздом до Риму, вона прибула там щойно 5 вересня 1919 р., тобто в той час, коли деяка кількість полонених  наддніпрянців була  завербована російським посольством в Римі до денікінських збройних частин в Україні,****** деяка частина попала в польські збройні частини, мобілізовані польською санітарною репатріяційною комісією в Італії та деяка частина як "австрійських підданих" репатріювалася в... Австрію, де перейшла в новий вже український табір полонених в Тиролі, та Старії. Тут ці вояки-полонені підлягали безпосередньо Українській Санітарно-Військовій Місії при представництві Українського Червоного Хреста у Відні.

                                  З повищих причин праця прибулої Військово-Санітарної Місії до Риму у вересні 1919 р. була з перших днів праці складною та через це не вив'язувалася з своїх завдань як слід. Лише дуже малу кількість українських полонених удалося червонохресній місії УНР перевезти з Італії до українських біженецьких таборів в Австрію чи до Румунії для дальшого перевозу їх в Україну.

                                  Деяку прислугу Українському Червоному Хрестові та українській державній справі зробили лікарі, які очолювали не лише санітарні, а й дипломатично-політичні представництва України. Цими шефами українських дипломатичних представництв були: д-р Федір Матушевський в Атенах та д-р А. Стаховський в Лондоні. Як фахові люди, вони зовсім вдало вив'язувалися із своїх червоно-хрестних обов'язків в служінні своїм людям в їх мандруванню до рідного краю. Одначе немає даних на те, чи в Атенах, а ще краще в Лондоні вдалося цим двом нашим послам роздобути якесь лікарське приладдя та медикаменти, щоб їх якомога найшвидше переслати до найближчих червонохрестних станиць УНР в Берліні (для Лондону) та в Букарешті (для Атен).

ГЕРАЛЬДИЧНІ ЗНАКИ ЧЕРВОНО-ХРЕСНО-САНІТАРНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ 1918/20 РР.

____________________

*  Австро-Угорщини, Азербайджану, Бельгії, Білорусі, Болгарії, Данії, Донської Республіки, Еспанії, Естонії, Фінляндії, Франції, Греції, Голяндії, Грузії, Італії, Китаю, Кубані, Литви, Німеччини, Норвегії, Персії, Польщі, Португалії, Румунії, Сибіру, Совітської Росії, Швайцарії, Швеції, Туреччини та Вірменії. Консуляти цих держав були розміщені в Києві (30 установ), в Одесі (20), Миколаєві 5, Харкові 6 та в Катеринославі й Полтаві по одному консуляті.

**      Не вспів приїхати з Галичини окупованої поляками.

***    Рангове уточнення Місії в Італії було затверджене 15 серпня 1919.

****) Онацький Евген: Українська Дипломатична Місія в Італії за перших шість місяців своєї діяльности, Календар Альманах 1956 рік, Буенос Айрес, 1955, ст. 45-47, 50-51.

*****) Після відбутої наради 29 червня 1919 р. у Відні в складі посла УНР, В. Мишинського, посла ЗУНР барона М. Василька, уповноваженого до справ полонених в Італії О. Севрюка, повноваженого урядом ЗОУНР до справ полонених Ів. Коссака, представника Української Військово-Санітарної Місії для справ полонених в Австрії сот. К. Чайки, міністра закордонних справ УНР В. Темницького та уповноваженого від Державного Секретаріяту ЗОУНР О. Бурачинського.
******) Цією справою займався військовий аташе російського посольства кн. Волконський.

ПРОТИПАНЦИРНА БРИГАДА "ВІЛЬНА УКРАЇНА"

Петро Дяченко
 ген. шт. генерал-хорунжий

                                 Цей спомин, який є радше історичним військовим нарисом, знайдено між паперами генерала Петра Дяченка, який помер 22 квітня 1965 р. в Америці. — Редакція.


                                  Протипанцерна бриґада була однією з частин Української Національної Армії. Її формування почато 22-го лютого 1945 року з наказу СС Фюрунґ-Гавптаму за порозумінням з ген. П. Шандруком.

                                  Звідки взято її рядовий і підстаршинський склад? У Берліні в тому часі протипожежні відділи в 85% складалися з українців, з-поміж яких і було доручено взяти 500 людей для зформування куреня майбутньої бриґади. До її формування викликано полк. ген. штабу Петра Дяченка, що в тому часі командував 3-ім українським пішим полком, який 21 лютого прибув до Берліна, разом з своїм ад'ютантом пор. Гладичем. Серед пожарників находилося доволі велике число підстаршин з совєтської армії, натомість старшин майже не було. 22 лютого полк. Дяченко, в товаристві німецького капітана, приїхав до одного з відділів протипожежних. На площі були вишиковані понад 500 пожежників. По короткій промові, в якій полк. Дяченко з'ясував ціль свого приїзду, і запропонував усім, що бажають битися в рядах Української Національної Армії проти червоних москалів, виступити... Як на команду всі 500 людей виступили. Аби не руйнувати відділу, дозволено взяти тільки 75 людей і тими щасливцями були краяни полк. Дяченка, полтавці з Миргородщини. Майже те саме повторювалося і по інших відділах. Усі мали вже досить німців і всі хотіли служити у власній армії.

                                25-го лютого 1945 року відділ 500 осіб з Берліна, був перевезений до міста Німека, яких 40 кілометрів на захід від Берліна на дальше формування і вишкіл. Тут і був зформований 1-ий курінь бригади в складі 3-ох мисливських сотень, підстаршинської сотні, кулеметної, мінометної і господарчої чот. Сотня складалась з 5-ти мисливських роїв, в кожному рої 21 мужчин. Командиром роя мав бути старшина, або підстаршина з старшинськими правами та двох заступників. Така організація була накинута німцями на взір їхніх протипанцирних частин і подібна до організації парашутних відділів.

                                З першого таки дня відчувся великий брак старшин, навіть на пости к-рів сотень, не говорячи вже про обсаду роїв. На к-ра вишкільної сотні був призначений пор. Гладич, на решту сотень поліційні старшини, прекрасні муштровики, але не обізнані з службою в полю. На чотах вогневі підстаршини. Майже з першого дня навчань відчувалася потреба пророблення з к-рами сотень і з к-рами вогневих чот їхніх минутових програм. Ці відправи займали багато часу, але вже по пару днях старшини розуміли свого к-ра, а він їх... Наприкінці лютого, з Берліна стали прибувати дезертири з пожежних відділів, з яких почато формувати 2-ий курінь.

                                1-ий курінь мав за озброєння "штурмові кріси", на жаль, для 2-го куреня не стало тої прекрасної зброї і були озброєні звичайними крісами. Кулеметники мали два тяжкі кулемети, мінометники два міномети.

                                 28 бригаду відвідав ген. Шандрук, який від нас прийняв присягу на вірність Україні. Після присяги, курені продефілювали перед генералом, сотні рушили на вправи. Того теж дня, на спеціяльне запрошення, приїхали бандуристи Китастого, які вечором дали концерт. Козакам бригади подобався "Марш Україна" і вже другого дня вишкільна сотня пор. Гладича співала, підкреслюючи слова: "Бий до останнього свого набою, за Україну поляж головою!!!" Перед виїздом ген. Шандрук вказав на цілу низку недотягнень у вишколі, так, наче за нецілу неділю можна би було з колишніх поліцистів, а потім пожежників зробити військо...

                                 Другого дня по присязі, приїхав німецький генерал, якому під руки попалась вишкільна сотня Гладича, з якою він пробув майже до полудня. Від нього довідались, що чогось подібного він не бачив від 1941 року і що він старий вояк відпочив, глядячи на муштру сотні. Будь же тут мудрий, свій — самі недотягнення, а чужий не має слів признання...

                                 З квітня 1945 року бригаду завантажено в ешелони і підвезено ближче до фронту до міста Гляц. Під час переїзду до штабу бригади були прикомандировані німці, капітан та двох підстаршин, які з свого приділу в вагоні не виходили і не втручались до жадних справ. Ще в Німеку до бригади почали прибувати старшини з Праги, яких надсилав ген. Шандрук

— переважно старі емігранти і від полк. Дацька з совєтської армії, та масово протипожежники з Берліна. В Гляцу, як і в Німеку курені школилися за програмою, складеною полк. Дяченком.  Німці до справ вишколу не вмішувалися.  Тут же перевів докладну інспекцію обох куренів ген. граф фон Штрахвіц, якому власне підлягали всі такі бригади. Ген. Штрахвіц знайшов наш вишкіл достаточним і наказав зформувати моторизовану сотню, для якої в скорому часі прислав мотоциклі, і бути готовими до виїзду на фронт. Поповнення, яке надходило з Праги, здебільша не відповідало бригаді. Старшини — старі емігранти після пару навіть не форсовних вправ хворіли і їх відсилалось з поворотом. Мужва ж — це був здебільша молодняк 16-17 років, серед яких вибиралося сильніших фізично, а решту до Праги. З новоприбулих з Берліна та молодняка з Праги був зформований 3-ій курінь. Бригада в той час налічувала до 2,000 людей. 12-го квітня бригада мала такий склад:

                                  Командир бригади — полк. Дяченко, ад'ютант — пор. Юрків, к-р 1-го куреня — сотн. Фурс, к-р 1-шої сотні — хор. Гончарук, к-р 2-ої сотні — хор. Максименко, к-р 3-ої — хор. Дмитренко, старшина для доручень — сотн. Арсенів, к-р 2-го куреня — пор. Гладич, старшина для доручень — хор. Матківський, к-р 4-ої сотні — Кириленко, к-р 5-ої сотні — (невідомий), к-р 6-ої сотні Федоренко, к-р 3-го куреня — пор. Старовійт, к-р вогневого куреня — (не подано), к-р мотосотні — хор. Іваненко, господарчий відділ — хор. Яременко, чота жандармів — сотн. Сокальський, чота санітарна — німець лікар і 6 сестер українок.

                                 Начальником штабу був призначений пор. Татарський, який майже два тижні блукав по Німеччині, а до бригади не знайшов дороги.

                                Майже в 100% бригада складалася з охотників, що були приготовані до найважчих завдань. У великій більшості вік стрільців не переходив 23 років. Сотні складалися за принципом земляцтва, як от наприклад: до першої сотні належали Миргородці, до 2-ої Лубенці, 3-тя сотня Чернигівці. Були рої, що складалися не тільки з земляків, але і дуже часто споріднених поміж собою. До своїх відділів вони відносились з великою любов'ю і кожне завдання намагались виконувати якнайкраще. Бригада, майже зовсім незалежна в стадії вишколу від німців, стрільцям імпонувала, а постійні похвали на інспекціях приймали, як заслужену належність. Звідти й родилась віра в своїх командирів. Особливо добре був дібраний 1-ий курінь, він був і найкраще вишколений, у 2-му курені вирізнялась 4-та сотня, так звана УПА, бо кадрами були 32 упісти, які долучились до бригади в районі Глаца. 15-го квітня бриґаду зібрано по тривозі і завантажено в три ешелони, які відправлено на фронт.

                                   В першім транспорті від'їхав штаб бригади, 1-ий курінь та мотосотня. Ввечорі того ж дня, не доїжджаючи 12 кілометрів до Бавцена, транспорт був обстріляний кулеметним і гарматнім вогнем. За наказом к-ра бригади 1-ий курінь, просто з вагонів, пішов у наступ і відкинув ворожі патрулі за перші висоти. Відомості про ворога були, що Бавцен оточений і борониться.

                                 Майже перед самим виїздом на фронт до бриґади були приділені 4 старшини вермахту — всі з німецьких протипанцерних частин. При штабі залишився майор Мартін. Офіційно вони звалися зв'язковими і як такі не мішались до вишколу, а пізніше вже на фронті і до бойових наказів. Взагалі з своїми німцями бриґада не мала клопоту, бо навіть за такими дрібницями, як горілка, мусіли звертатись до к-ра бриґади, бо без його підпису не могли отримати з магазину.

                                Завданням бриґади було — втримати зайняті позиції і не допустити до розширення прориву. Бригада ввійшла в склад корпусу "Герман Ґерінґ". Впродовж ночі стежі устійнили перебіг фронту ворога й пов'язались з сусідами. Бриґада двома куренями зайняла становища, 3-ій був у резерві. Ворог тримався пасивно і тільки час до часу його танки гарматнім вогнем обстрілювали район розташування бриґади.

                              17 квітня бриґада отримала наказ сильними відділами повести розвідку в напрямку Бавцену і пов'язатись з німцями, що боронилися в оточеному місті. Завдання це було доручене 4-ій сотні УПА, мотопатрулям і 2-ій сотні. Завдання це було виконане патрулею 2-ої сотні, яка, знищивши два танки Т-34, прорвалася в Бавцен, з якого припровадили двох німців із "фольксштурму", що обороняли місто. Тут уже почався клопіт з сотнею УПА, яка замість на тили ворожі, потрапила продертись на власні і над вечір другого дня знайшлася в 20-ти клм. від фронту. К-р сотні оправдувався тим, що він не може поборювати совєтські танки, бо там можуть бути українці! Припертий к-ром бриґади — признався, що має наказ "друга Омелька" за ніяку ціну не встрявати в бій. На перший раз дарувалось, з попередженням, що як ще щось подібного повториться, то буде без суду розстріляний... Бідний хлопчина, бо знайшовся в положенні без виходу, бо мав аж двох командирів і не знав, чиї накази виконувати...

                               22 квітня ввечорі 3-тя сотня з наказу к-ра куреня сотн. Фурса перейшла в наступ, виперла ворога з його становищ та зайняла залізничну станцію. Взято 12 полонених і що головне — вагон з тютюном.

                               23 квітня бриґада двома своїми куренями, при незначному спротиві ворога, просунулась на 5 клм. вперед і затрималась, не доходячи до автобану Дрезден-Бавцен. По старому висимо в повітрі, не маючи безпосереднього зв'язку з німецькими частинами.

                               В наступі патрулі мотосотні окружили з півтора десятка ворожих піхотинців, які по короткій стрілянині покидали зброю, а їхній командир утік до пивниці і на пропозицію скласти зброю відповідав стрілами з автомата. Над'їхав к-р бригади, який наказав взяти живого... Кинуто дві гранати сльозоточивих — не помогли, душився без повітря, але відповідав стрілами; щойно дві зачепних перервали забаву. Шкода, цей герой був грузином за національністю, груди всі в орденах від Леніна до слави включно.

                               27 квітня донесли патрулі, вислані ще попереднього дня, що на передпіллі великий рух. Шосейний шлях, що веде з Бавцену на Дрезден, заповнений відступаючою піхотою й обозами. На світанку того ж дня на відтинок 1-го куреня був к-р бригади та з власної ініціятиви наказав наступ 2-ій і 3-ій сотням. Наступ цей заламався в кулеметному і мінометному вогні ворога, що перейшов навіть до протинаступу, прорвав оборонну лінію 1-ої сотні й почав виходити на тили бригади. Десь перед 8-ою годиною, від штабу бриґади прийшло донесення, що ворог загрожує вже безпосередньо штабові.

                              Командир бриґади, наказавши к-рам куренів триматись далі, а сам своїм "фольксваґеном" бічними дорогами і полями продістався до штабу, зібравши всіх, що були під руками, включно до штабовиків і німецьких шоферів (у тому часі бриґада мала вже дві приділених німецьких автоколони), з тією збираниною перейшов в контрнаступ, який провадив особисто, не злазячи з авта. Залишивши понад 30 забитих, ворог почав відступати, густо застелюючи поле своїми трупами. По виході на лінію власних сотень, щоб не дати ворогові опам'ятатись, к-р бригади наказав перейти в наступ 5-ій і 6-ій сотням, який провадив особисто пор. Гладич. Ворог не витримав цієї бравурної атаки і почав здаватись. Майже в тім самім часі, з власної ініціятиви, перейшла в наступ і 2-га сотня. Майже все передпілля забіліло простиралами, а то сорочками, що їх червоні підносили на багнетах. Пробували комісари і к-ри червоних стріляти до власних людей, але всі були знищені своїми. До 11-ої години вранці бриґада мала вже такі трофеї: понад 300 полонених рядовиків, 10 офіцерів, переважно молодших лейтенантів, к-ра дивізії полк. Лілевського, 4 гармати протипанцерні, 5 полкових мінометів, коло 20 кулеметів, велику кількість гарматної і рушничної амуніції і понад 200 пар коней з возами, навантаженими різним військовим майном.

                              Був уповні розбитий 19-ий піший полк 7-ої польської дивізії, в складі якої 25-30% було не поляків, а командний склад від к-ра сотні і вище не поляки. Були серед полонених і наші землячки, щось до 50 людей, які ще того ж таки дня увійшли в склад бриґади. Завданням того полку було прикрити відступ дивізії з-під Бавцена. Причиною масової здачі в полон була неможливість відвороту. Патрулі і частина 1-ої сотні, що лишились на тилах ворога, з лісків і забудувань вогнем "штурмґеверів" не давали можливости відступу ворожим частинам. Одночасно з нашим наступом над'їхали 6 німецьких "квочок" (автоматичні 37 м/м гарматки на опанцерених автах), які у великій мірі причинилися до розбиття 7-го полку.

                               Після полудня того ж таки дня, приїхав до штабу бригади к-р корпусу і особисто причепив к-рові бригади "залізний хрест", наказавши подати список старшин і козаків для відзначень. К-р корпусу виявився дуже милим "старшим паном", який сам запросився до нас на вечерю, щоб краще запізнатися з нами, його цікавила частина, яка в 8-му році війни ще хоче воювати. Майже до капітуляції був нашим щоденним гостем. Дякуючи йому, в пізніших часах бриґада була злюзована і відійшла за Ельбу, що хоч частинно нас урятувало. Багато допоміг нами зфабрикований наказ від ген. Шандрука, аби бригада йшла на злучення з 1-ою дивізією.

                               В годинах пополудневих почали прибувати полонені та підвозити трофеї. Привезли і раненого к-ра ворожої дивізії. Одягнутий в польську уніформу. Ще на фронті відмовився від перев'язки, те саме зробив і при штабі. Надійшов к-р бригади і заговорив з ним по польськи — відповів по російськи, польської мови майже не знав. Запропонував йому горілку, а знаючи, що совєти не узнають чарок — наляв до склянки. Випивши, подякував і попросив ще пів склянки. А тепер, хай роблять перев'язку. Котрийсь з наших автоматників добре проїхався, бо дві кулі мав по ногах і три по ребрах. Не хотів спочатку вірити, що його полк розбили наших три сотні, які цілковито не мали тяжкої зброї. Майже до вечора проговорив з нашим к-ром бригади та цікавився, що ми робимо з полоненими. На запитання полк. Дяченка, "а якби я до вас попав у полон?" "Краще не будемо про це говорити..." Другого дня був відісланий до штабу корпусу, а перед тим просився, аби його лишити при бриґаді та не відсилати до німців. В бриґаді розпочався рух, вогневий курінь — нарешті має зброю, дістали коні. 2-ий курінь озброївся совєтськими автоматами. В сотнях набралися певности і минув той страх перед большевиками. Зле виходили на цьому німці, бо не було ночі без випадку, на оклик: "стій, гасло!" німці відповідали стрілами, а черга з нашого автомата майже завше була цільною... Відтинок бриґади був обставлений таблицями, якими заборонялось німцям нічний рух в районі бриґади.

                            2 травня, з наказу корпусу, бриґада перейшла в наступ. Зламала легкий опір, вийшла на наказну лінію. Всі сотні знайшлися на своїх місцях, бракувало тільки 4-ої УПА, яка, як видно, виконуючи накази свого провідника, здезертирувала. Розіслані стежі мотосотні знайшли її в 16-ти кілометрах від штабу бриґади на власних тилах. Відчуваючи скорий кінець війни, к-р бриґади боронив перед німцями к-ра сотні, які жадали віддачі його під суд, який звичайно виніс би присуд на розстріл. Тим провідником в той час був священик, який взявся не за своє діло.

                         5 травня к-р бриґади був викликаний до штабу корпусу, в якому д-р "наш" старший пан поінформував, що на його особисте прохання, командуючий фронтом дав дозвіл бригаді відійти на лінію ріки Ельби і далі йти на злучення з дивізією "Галичина". Бриґада в той час була частинно змоторизована, вогневий курінь на кінній тязі, а решта мусіла йти на піхоту.

Вечором бриґаду злюзувала німецька змоторизована частина. Майже одночасно на північ від нас почалась гарматня підготовка і то такої сили, що не чути було нормальної розмови — треба було кричати. На північ від Дрездена совєти проривали фронт в напрямку на Прагу.

                          По цілонічнім марші і по пару годинах відпочинку бриґада рушила далі, аби вийти на захід від лінії ріки Ельби. В пополудневих годинах надлетіли совєтські штурмовики, які бортовою зброєю внеможливили дальший марш. Серед наших були вбиті і ранені. Багато побитих коней.

                           7 травня у вечірніх годинах бриґада осягнула лінію Ельби в районі Тетчев. Міст ушкоджений совєтськими літаками. Вислано патролі в тому районі шукати переправи. В Чехах повстання — обезброюють німців. Донесення від стеж, Авсіґ в руках чеських повстанців. Бриґада повертає знову на Тетчен. Німці кидають зброю. При мості на Ельбі, к-р бриґади видає наказ, аби сотнями, а де не можна, то роями, або поєдинчо прориватись до американців. Пробиватись до Ваймара. Іти зі зброєю, як довго можна. Вже в ранніх годинах 8 травня стало відомим, що бриґада оточена. На всіх дорогах, що провадили на Прагу, посувалися совєтські танки і змоторизована піхота. К-р бриґади, що виїхав зі стежею мотосотні вперед — відтятий від бриґади. Ми від німців довідалися про цілковиту капітуляцію Німеччини. Положення, в якому знайшлась бриґада, — майже безнадійне. Треба було пройти понад 200 кілометрів тереном, зайнятим совєтами, з того половину Судетами, з чеським населенням, яке ворожо ставилось до всіх в німецьких уніформах. Що найгірше — ніхто не знав, де є американці...

                             На всіх дорогах видко було десятки тисяч німців, яких вели на схід, між ними, пов'язаних колючим дротом з спеціяльною вартою, — то провадили наших, або калмиків. Лишилось вночі бездоріжжям пробиратись на захід. Нарешті, границя американська. Великі тисячі чекають на відкриття границі, що має наступити після прибуття совєтської місії. Вночі стрілянина з кулеметів, то американці затримують нетерпеливих. Є серед них ранені і забиті. Нарешті і цей фільтр за нами. 25-30% стану бриґади знайшлися на тилах американців, решта дісталась до совєтської неволі, або згинула.

                            За своє коротке існування, бо не цілих три місяці, бриґада вироблялась на добру частину. Були, правда, недотягнення, які з часом удалось би усунути, але все покривав молодечий запал і жертвенність. Школилися і билися для України. Представлені до нагородження німецькими "залізними хрестами" в більшості відмовлялись, просячи нагороди бойових українських. Упоминались за свої відзнаки, аби не носити чужих. Не хотіли вірити, що по 30-тилітнім існуванню Української Армії — не маємо бойових нагород і відзнак. Приходилося переконувати, що з часом німецькі хрести будуть замінені на свої. Не було своїх правильників, користались чужими — знову потіхою було, що десь під Берліном засідає комісія з 1-ої дивізії, яка подібно в скорому часі видасть підручник служби польової та муштрової.

                            Приходилось в штабі від початку і до кінця імпровізувати. З нашою непідготовленістю стид було перед своїми і чужинцями, бо таки не мали нічого свого, і так, здається, є і по сьогоднішній-день...