ПІД ҐЛЯЙХЕНБЕРҐОМ

Вол. Вашкович пор. 
1 УД УНА

                                                              (квітень — травень 1945*)

                В перших днях квітня 1945 року Українська Дивізія «Галичина» опинилися на протибольшевицькому фронті в Австрії, на відтинку Фельдбах — Ґляйхенберґ у Стирії.  Але сталось це не без пригод, бо щойно після того як: а) було відтягнено німецький наказ про роззброєння Дивізії, щоб її зброєю узброїти новосформовану німецьку дивізію «Нюренберґ» і б) після капітуляції мадярських військ над озерами Балатон.

            Примаршувавши прискореним темпом з Словінії, 1-ий курінь 29-го полку (1-го) під командою полк. Вільднера**) зайняв оборонні позиції в південно-східній Австрії, на лінії річки Мур, яких двадцять кілометрів на північ від Марбурґу. Містечко Мурек над Муром було в наших руках. Дерев'яний міст через ріку боронила мадярська протилетунська чота, випосажена «четвернятами». В повітрі над мостом взносилися надземні бальони. З східньої сторони через міст проходили валки мадярів, яких безнастанно обстрілювали з повітря тітівські літаки. Відступаючі мадяри становили мішанину війська і цивільного населення, яке втікало перед наступом большевиків.

           Курінь полк. Вільднера було повідомлено, що мадярська армія капітулювала. Нам дано припоручення роззброювати мадярські частини, які враз із цивілями відступали, чи радше втікали у напрямі Словінії.

           З уваги на капітуляцію мадярів на широкому фронті, наша команда не була зорієнтована, де находиться ворог, як теж не мала поняття, які його заміри і сила. Ми сподівалися, що по п'ятах розбитих та здеморалізованих мадярів приступом вдарять большевики. У тому самому часі я сповняв завдання зв'язкового старшини («ординанцофіцір») і був в позиції брати участь у всіх нарадах і рішеннях.

         Яких два дні після офіційної капітуляції мадярів, полк. Вільднерові було ясно, що маючи важливіші фронти, ворог не спішиться форсувати ріки Мур. Прийшла тепер на нас черга нав'язати з ворогом контакт. В тій цілі полк. Вільднер вислав на схід річки чоту хор. Омеляна Кульчицького, якої завданням було розвідати, де ворог і якими приблизно силами він диспонує. Після якої доби непевности й очікування повернулася чота Кульчицького з одним полоненим. Відомості були такі, що ворог в слабій силі приявний на лінії Фельбах, Бад Ґляй-хенберґ, Травтмансдорф і гора Зульц.

         Наступного ранку курінь Вільднера подався у напрямі розташованого ворога. Без найменших пригод ми станули під вечір у вихідних становищах села Валдсберґ.

         Тут з конечности слід завважити, що курінь Вільднера мав славу більш ніж пересічно боєздатної військової одиниці. Звідси теж рішення чи накази, силою яких цьому куріневі часто припадали найважчі фронтові завдання. Тим разом перед куренем Вільднера було завдання здобути гору Зульц, а вслід за нею теж Ґляйхенберґ-Дорф. Це була обмежена, тимчасова ціль, після якої мала наступити більша виправа Дивізії з метою здобуття довколишніх гір Штраднер і Ґляйхенберґер Коґельс.

          Над річкою і рівниною довкола Вальдсберґу стояв ранній туман, що заповідало соняшну днину. З наших позицій не видно було цілей наступу. Окремі сотні рушили з місця. За ними посунули дорогою в сторону Ґляйхенберґ-Дорф дві протитанкові гармати артилерії сотні пор. Чучкевича. Гарматами командували хорунжі Бабуняк і Кузик.

          Першою здобуто гору Зульц, що стояла подорозі до Ґляйхенберґ-Дорф і до Бад Ґляйхенберґ. Її здобув без людських втрат, здається, пор. Вол. Козак. За Зульц большевики не ставили великого спротиву. За Ґляйхенберґ-Дорф одначе вони билися дуже завзято. Наші частини ніколи не здобули того містечка в цілості. Ґляйхенберґ-Дорф був свого роду воротами до цілої мережі битих шляхів, якими ворог довозив фронтові постачання. З їх здобуттям, або втратою, обі сторони пов'язували тактичні пляни.           Зараз же після здобуття Зульц, один рій другої сотні намагався здобути причільний міст у підніжжі гори Ґляйхенберґер Коґель. Але без успіху. У гураґанному вогні ворога полягло кількох стрільців, теж був поважно ранений командант роя.

          Першого або другого дня після здобуття Зульц і частини Ґляйхенберґ-Дорф я був присутнім на обговоренні диспозиції, ціллю якої був амбітний плян здобути Штраднер Коґель, як вихідну браму на мадярську рівнину. У цьому обговоренні взяли участь полкові командири: 29-го полку — Дерн, 30-го — Форстройтер і 31-го — Панір, далі полк. Вільднер, зв'язковий старшина артилерійського полку і я. Після відносно короткої наради, на підставі якої можна було зорієнтуватися, що над цією справою вже дискутовано на вищому щаблі, порішено що слідує:

           а)  на Штраднер Коґель піде 31-ий полк;

           б)  в центрі 31-го полку піде на Штраднер Коґель курінь полк. Вільднера, що мав виконувати ролю «опанциреного вістря», як також стати прикладом для незагартованого в боях стрілецтва 31-го полку.

          Нарада відбулася в вечірніх годинах. Вслід за нею почалася перегруповка і передача позицій. Тепер було необхідним звільнити курінь Вільднера від усіх доцьогочасних льокальних завдань.

           Ключовою позицією в забезпеченні лівого крила виправи на Штраднер Коґель був Ґляйхенберґ-Дорф. З уваги на постачальні дороги і магазини, в околиці Ґляйхенберґ-Дорф му-сіли знаходитися поважні сили ворога. Відкинувши з частини цього містечка нашу залогу, ворог був у силі відтяти наступаючий 31-ий полк від його бази. До цього часу, чи пак до моменту пляну офензиви на Штраднер Коґель, частину Ґляйхенберґ-Дорф завзято і успішно боронив пор. Володимир Козак. Його місце зараз же після наради полкових командантів перебрав другий курінь 29-го полку.

           Під захід сонця почалася концентрація куреня полк. Вільднера у підніжжі Штраднер Коґель, здається в селі Вільгельмсдорф. Змучені вояки думали хоч про короткий відпочинок, коли нагло від сторони Ґляйхенберґ-Дорф почав доноситися шум битви. Було ясно, що, пронюхавши заміну сотні Козака іншою частиною, ворог постановив цей момент використати. Зовсім можливо, що ворог збагнув загальний плян офензиви 31-го полку і волів, щоб курінь Вільднера залишився на місці у формі задньої охорони.                                                                                                                                                                                                                            

           Якби воно там не було, рішальним було, що після короткої битви большевики витиснули з Ґляйхенберґ-Дорфу частини другого куреня 29-го полку, які то частини щойно замінили сотню пор. Козака.

           Полк. Вільднер був надзвичайно добрим старшиною. Як кожний професійний вояк, він був амбітний. Випозичаючи його курінь в центрах більших з'єднань цей курінь підпорядковувано командирам, що так умовно скажу, стратегічних з'єднань, які своєю славою не хотіли ділитися з ніким. В тому теж крилася небезпека, що на позиках одного дня цього куреня не стане.

           З правдивим вдоволенням прийняв Вільднер телефонічне повідомлення про здобуття большевиками решток Ґляйхенберґ-Дорф. При мені він телефонував обом полковим командирам і без труднощів переконав їх, що виправа на Штраднер без твердої руки на крилах являється самогубством. Може за годину після тої телефонної розмови зі сторони Ґляйхенберґ-Дорф знову донісся шум бою. Це поручник Козак відбивав від большевиків втрачені 2-им куренем позиції.

           Другого дня ранком 31-ий полк пішов здобувати Штраднер Коґель. Битва почалася далеко в лісі і тому її заобсервувати не було можливо. Була соняшна днина без хмарини на небі, як з лісу серед гураґанних вибухів важких гранатометів почали в паніці тікати розбиті маси вояцтва 31-го полку. Полягло там багато, в тому теж кількох молодих старшин. Видавалося, що рішальним в тій поразці був концентричний вогонь важкої зброї ворога. Теж недосвідченість вояцтва 31-го полку не була союзником наших хлопців.

                                                                  Оборона гори Зульц

           Не пам'ятаю скільки днів тривала оборона гори Зульц, бо в кризі один день видається дуже довгим і людина тратить сенс часу. В кожному разі після фіяска з виправою на Штраднер Коґель прийшла черга на Зульц, де знаходився обсерваційний пункт 29-го полку. Звідси наша артилерія отримувала команду до обстрілу ворожих скупчень, стрілецьких ровів, комунікаційних шляхів тощо. Зі Зульцу було видно як на долоні кожний ворожий крок і тому було самозрозумілим, що большевицьке командування не захоче терпіти нашого домінуючого становища і робитиме заходи, щоби нас звідси викинути.

          Після невдачі на Штраднер Коґель, сотня пор. Козака залишила Ґляйхенберґ-Дорф і зайняла оборонні становища на правому схилі гори Зульц. За виїмком штабної сотні весь перший курінь полк. Вільднера знаходився тепер на горі Зульц. Втративши надію на здобуття Штраднер Коґель, гора Зульц становила тепер найкращий в околиці оборонний пункт і його ми аж ніяк не збиралися віддати ворогові.                                                                                                                                                                                                                                                   

         В новій ситуації на відтинку 1-го куреня 29-го полку полк. Вільднера, було кілька слабих пунктів, з яких треба згадати бодай два:

         1)  На рівнині, що простягалась на право від гори Зульц ситуація була дуже пливка а через те і непевна.  Цю ситуацію спричинила хвилева розстіч 31-го полку. Існувала можливість, що ворог почне наступати на п'яти втікаючих вояків 31-го полку і без спротиву займе Травтмансдорф, загрожуючи горі Зальц окруженням.

         2)  Наліво від сотні Козака була вкопана четверта важка сотня Шнеллера, яка під оглядом людського матеріялу, а зокрема її нижчого командного складу була це чи не найкраща сотня у цілій Дивізії.  Зате її командир, сотник Шнеллер (німець) не заслуговував на найменше довір'я.  Це був налоговий пияк і щонайменше один раз був здеґрадований за панікарство при зустрічі з ворогом. Я особисто виніс враження, що він був поважно хворою людиною з розшарпаними війною нервами і як такий повинен був бути десь позаду а не командувати фронтовою частиною.

         Дальшою хибою сотн. Шнеллера була його нацистська зарозумілість, що казала йому інакше поводитися з німцями, а зовсім інакше з українцями. А це все знову залежало від того, що і коли йому було потрібним та вигідним. Самий факт, що Шнеллер був німцем і нацистом дозволяв йому на такі «скоки», про які українському старшині не могло навіть і приснитися. Одним словом, ми боялися Шнеллера, що він у скрутній ситуації може щось накоїти і, як показала дійсність, наші побоювання були зовсім виправданими.

        Мабуть із огляду на дуже пливкий і загрозливий стан після поразки 31-го полку, курінний штаб 1-го куреня 29-го полку знаходився помітно задалеко від фронту. Телефонний зв'язок був зовсім зірваний ворожою артилерією, а сам курінний штаб мусів двічі зміняти своє місце постою, але про це сотні нічого не знали. Одиноким середником зв'язку були післанці, а коли йшлося про дуже важливі справи, полк. Вільднер посилав уже мене. Я, розуміється, проклинав у таких випадках, бо в такій, постійно змінливій ситуації легко було попасти большевикам у руки, а живцем попасти в їх руки я зовсім не думав.

         Після розстічі 31-го полку в командному штабі Дивізії мусіла панувати нервозна атмосфера, бо це все відчувалося й на самих долах, у куренях та сотнях. Із крил гори Зульц приходили алярмуючі, але не справджені донесення, що ворог форсує Травтмансдорф з правдоподібною настановою прорватися на широкому фронті, відтяти Дивізію із заходу вздовж річки Мур та окружити її.

          Щоби підготовити другу оборонну лінію, на це треба було часу і тому на курінь полк. Вільднера припало завдання зв'язувати рухи ворога як найдовше. Біля полудня я поніс на гору Зульц наказ полк. Вільднера, що сотні його куреня в ніякій ситуації не сміють відступити. Гору Зульц мають боронити до останнього вояка. Щоби цьому самогубному наказові надати ще більше ваги, полк. Вільднер велів переказати, що такий наказ вийшов не від нього, але від полкового командира обер-стандартенфюрера Дерна.

          Продираючись з наказом в пів дороги поміж горою Зульц і місцем розташування курінного штабу, я зустрів відступаючу важку сотню Шнеллера. Шнеллер нічого собі з наказу не робив і навіть не пробував відступаючу сотню спинити. Він був помітно п'яний і я був змушений наказ повторити при свідках, бо побоювався, що Шнеллер вибрешеться опісля моїм коштом.

          Який кілометер дальше я зустрів відступаючу чоту хор. Семена Федюка. Йому теж я передав наказ полк. Вільднера. Такий наказ його дуже заскочив і він був дуже ним невдоволений кажучи, що Шнеллер залишив окопи, в яких давно вже ворог нишпорить. Що йому було робити, як зліва від нього несподівано постала широка люка, якої нема ким заткати?

         У пів дороги на самий верх гори Зульц я знову стрінув відступаючі сотні пор. Козака, хор. Яримовича (молодшого) і Сенюка. Відступала також чота, звана «яґдцуґ», хор Кульчицького. Був це відступ впорядкований. Вояки несли зброю і взаємно підказували собі, щоби вважати, бо в зударі з гиллям дерев розривалися сотнями «дум-дум» набої ворога. Вже самий цей факт переконував, що в недавніх наших стрілецьких ровах на самім вершку гори закріпився ворог.         

         Передавши наказ старшинам частин відступаючого куреня, ми особисто почали спиняти вояків. Це не була легка справа. Неголені, з скляним блиском в очах і земляного кольору обличчям, вояки лавою сунули попри старшин, не звертаючи уваги на новий наказ. Довелося погрожувати револьверами. Врешті зупинилися і мовчки почали вкопуватися в пів гори. Нас п'ятка старшин почала застановлятися над витвореною ситуацією. В тому періоді війни було повно звідомлень про «оборону до останнього вояка» і всі ми добре знали, чим така «оборона» кінчалася. Цілий курінь, без виїмку, дуже поважав полк. Вільднера за його розважність і людяність в бойових труднощах. Нам годі було прямо повірити в даному моменті, щоби він з безпечного місця міг видати такий недоречний наказ.

         Після якої пів години я подався з поворотом до курінного штабу. Там застав я вже сотн. Шнеллера в товаристві командира і його ад'ютанта Брудергоффера. Вони сиділи собі мирно і словом ніхто не чичиркнув про те, що Шнеллер зігнорував наказ. Коли під вечір виявилося, що ворог не просувався вперед, Вільднер почав бідкатися, що мабуть втратив «хлопців» зовсім непотрібно. Дуже врадувався, коли йому зголошено, що курінь збережений і цілий на нових становищах.

         Тут слід завважити, що німці мабуть у всіх українських частинах Дивізії творили свого роду конспірацію, в якій взаємно себе берегли від небезпеки. Я переконаний, що не ворог, але недовір'я до німців здобуло большевикам неодин фронтовий успіх. Коли б не очевидна дезерція Шнеллера і солідніше обсаджені крила, большевики були б не здобули гори Зульц тими силами, якими розпоряджали і в боротьбі з 1-им куренем 29-го полку полк. Вільднера були б понесли дуже поважні втрати. На кінець ще треба додати, що в ситуації, яка заіснувала, місце полк. Вільднера було між вояками. Він повинен був особисто провадити оборону гори Зульц «до останнього вояка».

_____________________

          *) Мій опис подій, що пов'язані з військовими операціями Української Дивізії «Галичина» в місяці квітні 1945 р. не претендує на стислість, а тим менше вичерпність, бо в мене немає жодних записок, а в пам'яті за останнє чвертьстоліття багато чого важливого затерлося. — Автор.
          **) Недалеко кінця війни полки Дивізії переіменовано на 1-ий, 2-ий і 3-ій. Курінь Вільднера: 1-ий курінь 1-го, або по старому — 29-го полку. — Автор.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                          

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ У ПЕРЕМИШЛІ

Михайло Хроновят

                                                                   Перед бурею

             Коротко перед І-ою світовою війною Австрія впровадила у двох найвищих клясах гімназій військовий вишкіл, що відбувався кожної суботи. Учні VІІ-ої і VШ-ої кляс відбували муштру на гімназійному подвірі, або в часі непогоди вчилися орудувати крісом в руханковій залі. В перемиській гімназії переводили це військове передшкілля підсташини 10-го полку піхоти, що стаціонував в Перемишлі, під сталим доглядом одного старшини. Від часу до часу відбувалися на військовій стрільниці в недалеких Пикуличах вправи в стрілянню, які кінчилися премійованим стрілянням та роздачею нагород найкращим стрільцям.

            В травні 1914 р. відбулося у Відні премійове стріляння для усіх середніх шкіл з цілої Австрії, а участь в ньому взяло по 10 учнів з кожної. На цей т. зв. «Кайзер Гульдіґунґ унд Прайс-шіссен» вислали теж і всі галицькі (як українські, так і польські) гімназії по 10 найкращих стрільців. З нашої гімназії виїхало нас теж 10-ох під проводом учителя Барнича. Між ними були: Артимович Антін, Сапрун Северин, Лазор Іван, Наконечний Федь, Денека Іван, Йовик Хригорий, Хроновят Михайло та ще двох, яких прізвища вже призабув.          

          Австрія тільки на пробу впровадила в Галичині для гімназійних учнів приписану форму однострою, яка своїм виглядом дуже зближалася до тодішньої військової уніформи. На твердій шапці носили учні металеву відзнаку: між двома вкруг зложеними галузками знаходилася буква «G», а під нею римська цифра-число даної гімназії. Від 1911 р. всі учні української гімназії носили вже на шапках українське «Ґ». Цю зміну перевели учні самі і вона скоро принялася, хоч не була ніким затверджена. На стоячому ковнірі, по обох сторонах нашиті металевої краски паски в числі від 1 до 4, які вказували, до котрої кляси учень ходить. Від І-ої до ІV-ої кл. один до чотири срібні, а від V-ої до VІІІ-ої — один до чотири золоті паски. Ця форма мала безумовно свої добрі сторони.

          Нічого дивного, що поява мундурованих галицьких гімназистів викликала у Відні певну сенсацію. Одні мали нас за вихованків військової академії, інші за учнів маринарки.

          На площі Шварценберґа у Відні, при різнокольоровій фонтані грала вечорами військова оркестра найновіші «шляґери». До нашої групи підходили цікаві і питали нас, що ми за нарід. Коли почули, що ми українці, ахнули: «А, то ви з Країни...» — Ні, кажемо, ми з Галичини! «Аус Ґаліцієн?.. дан зайд ір полен...» (З Галичини? То ви поляки). Ось, стільки знали про нас у Відні Року Божого 1914...

         Нагород з віденської стрільниці ми не привезли. Всі вони дісталися тирольцям, які стріляли своїми, отже випробуваними крісами. Користь з тієї екскурсії була хіба та, що побачили ми Відень, його музеї, цісарський «Бурґ» і т. п. Вертаючися з Відня, ми не сподівалися, що вже за кілька місяців прийдеться замінити наші гімназійні однострої на військові...

          Такий вступ конечний, щоб бодаю до деякої міри насвітлити ці передвоєнні відносини, серед яких виховувалися будучі добровольці українського леґіону, будучі «Усусуси».

                                    Стріли в Сараєві

          Після Сокільського Здвигу 28 червня 1914 р. роз'їхалися учні перемиської гімназії на добре заслужені вакації. Вже в часі вправ на площі «Сокола Батька»*) довідалися ми про стріли в Сараєві та про смерть австрійського престолонаслідника. Та це не могло нам молодим попсувати того прекрасного настрою, який ми все мали після скінчення шкільного року та одержання доброго свідоцтва, того настрою перед заслуженим відпочинком. Вправді багато тоді говорилося про неминучість війни, але вона нас молодих не лякала. Навпаки, ми молоді ждали на великі події, потрясення і з ними зв'язували наші мрії-сподівання. Як то кажуть, нам тоді було «море по коліна».

         Таки не довелося нам цим разом докінчити наших вакацій, бо вже в їх половині вибухла І. світова війна. Як це на нас подіяло — годі описати. Більшість нас молодих відчувала, що прийшов час, коли мусимо прийти до слова, до чину, то й нічого дивного, що не могли ми сидіти безчинно по різних закутинах. На щось треба було рішатися. Мені прийшлося рішатись самому, бо не мав кого порадитися, будучи в глухому куті на провінції (містечко Риботичі). Зараз декілька днів після проголошення війни, спакував я наплечник, попрощався з старенькими батьками і сів на ровер, щоб покинути моє рідне гніздо, може раз на завжди.

        Якраз того дня вимаршовував з Перемишля 10-ий п. п. на фронт. Недалеко гімназійного будинку на Добромильській вулиці я з пішехода обсервував маршуючі колони в новеньких ясних польових одностроях. (10-ий полк складався у 80% з українців, що походили з недалеких околиць Перемишля та Добромильщини). Між відходячими бачив я теж і моїх риботичан. Йшли ці молоді люди під Красник, де ждали їх перші невдачні бої, в яких більшість заплатила своїм життям через глупоту австрійських полководців. У тих-то перших боях Австрія втратила свій воєнний актив намарне і після того вже цілу війну приходилося їй намагати резервістами та «лянштурмою».

        Так, опертий на ровері, приглядався я відходячим сотням 10 п. п. назустріч їх невмольній долі. В задумі й не стямився, як пройшов останній відділ, а на моє рам'я поклав хтось свою руку. — «Що ти тут робиш, друже?» — Я оглянувся. Біля себе побачив гімназійного товариша Хомінського (походив з Острова під Перемишлем). Я розповів про свої пляни зголоситися до війська. — «О, це чудово!» — сказав він. — «Ти прийшов в сам час. Проф. Демчук реєструє таких варятів в гімназійному Інституті, де організують Січових Стрільців...» — Ми попрямували на Баштову вулицю до Інституту. Там застали вже кількох охотників, які пильно вправляли муштру на подвірю під інструкцією учителя рисунків Струхманчука.  


                                                        Перша сотня

        З кожним днем прибували свіжі добровольці, переважно гімназійні учні VII-ої і VІІІ-ої кляс. Вже по кількох днях нас перевели до «Дешевої Кухні», що поміщалася у власному будинку зараз за гімназією, з входом від вул. Тихої (за Польщі — вул. Смольки). Цей будинок притикав до гімназійного подвір'я так, що вистачило вирвати три дошки в паркані і ми мали безпосереднє сполучення з гімназійним подвір'ям, на якому зладили собі площу наших вправ. З довкільних сіл доставили нам солому до сінників та стало довозили нам харчі і таким чином ми влаштувалися в «Дешевій Кухні» на приміщення, там теж і наладнали спільну харчівню. Скромні, але смачні обіди варила нам пані Грабова, вдова по дозорці бурси св. Миколая. Головний надзір над нами перебрав місцевий адвокат, д-р Володимир Загайкевич, який виконував тоді службу при австрійській команді в ранзі поручника, відомий громадський діяч, голова місцевого Т-ва «Сокіл». Він теж і був нашим речником до військовости.

         З часом вдалося нам виєднати невеличкі приділи м'яса від війська. Всі добровольці залишалися у своїх гімназійних мундурах. Вкоротці дістали ми старі австрійські кріси на один набій (Верндля), але без набоїв. Від часу до часу приходив до нас старий, вислужений підстаршина п. Жовнір, який був знаний в робітничій організації «Воля» і старався втиснути нам своє перестаріле знання австрійської муштри з перестарілими крісами. Товариша Артимовича і мене назначено інструкторами. Крім вишколу, мали ми оба дбати теж про цілість та про порядок в приміщенні.

        Почалася завзята праця над вишколом добровольців, яких з кожним днем прибувало чимраз більше і вже в короткому часі назбиралася ціла сотня. Уложено порядок дня, якого мусіли всі точно придержуватися. Від вчасного ранку муштра на гімназійному подвір'ї, а після полудня теорія та навчання з крісом. Приспішеним темпом старались ми втовкмачити добровольцям все наше знання австрійського впоряду та службових правил. Майже щоденно приходив до нас, звичайно під вечір, д-р В. Загайкевич і йому здавали ми звіт про стан та про щоденні заняття.

        В короткому часі замінилася наша «Дешева Кухня» в справжню касарню, а гімназійне подвір'я в «Еґзециркпляц». Вже до тижня вспіли ми нашою завзятою муштрою витовкти всю траву на гімназійному подвір'ї, яка за місячі вакацій вже була так гарно підросла.

        Добровольці складалися здебільша з гімназійних учнів, отже інтеліґентний матеріял, самі дібрані хлопці, наші найближчі товариші. Та муштрувати товаришів і при тому погодити дисципліну з товариським відношенням не була така легка справа. Але мені з тов. Артимовичем якось це вдалося.

       Нелегко по стільки літах нині пригадати прізвищ стрільців з перемиської сотні. Назву тут хоч тих, яких пам'ятаю. За доповнення списка буду дуже зобов'язаний.

         1. Андрух Іван, 2. Артимович Антін, 3. Баран Евстахій, 4. Батейко Михайло, 5. Бий Олекса, 6. Волошин Іван, 7. Волошин Микола, 8. Волинець Іван, 9. Волинець Степан, 10. Верхомий Володимир, 11. Ґлова Василь, 12. Ґула Антін, 13. Дацків Яків, 14. Домарадзький Андрій, 15. Домарадзький Евген, 16. Дулеба Василь, 17. Дунай Андрій, 18. Залітач Василь, 19. Каливошка Петро, 20. Кварацяний Іван, 21. Кривов'яза Олекса, 22. Кокот Михайло, 23. Козьол Іван, 24. Кишка Іван, 25. Лесик Роман, 26. Липецький Франц, 27. Максимяк Павло, 28. Микита Петро, 29. Новаківський Семен, 30. Перчинський Степан, 31. Савула Михайло, 32. Паславський Іван, 33. Тиранський Дмитро, 34. Хомінський Мирослав, 35. Хомінський Роман, 36. Хроновят Михайло, 37. Талпаш Мирон, 38. Фільц Кость, 39. Фрідман Лев (жид), 40. Рейнарович Осип, 41. Рейнарович Омелян, 42. Масляний Евстахій, 43. Скарвінко Іван.

        Дуже відчували ми брак військового однострою, тимбільше, що наші гімназійні мундури нищилися при щоденній муштрі. Бракувало нам теж нових крісів і амуніції. А головне — ми задихалися на гімназійному подвір'ї, а щоб вийти на якусь площу вправ поза місто, не можна було добитися дозволу.

         До нас доскакували ще товариші, що жили у своїх батьків в місті (Зубелик Тадей, Роман Трешневський і ін.).

         Стрільці зорганізували прекрасний хор (був гарний тенор Степан Волинець) і щовечора влаштовували концерти на втіху жителів вул. Тихої.

          Так минали нам дні і тижні при щоденній муштрі. Ми вичерпали все наше знання, вишколили здисципліновану сотню УСС-ів і ждали нетерпеливо на вимарш. Але всі інтервенції д-ра В. Загайкевича в Начальній Команді не давали ніякого висліду і ми почали вже на добре нетерпеливитися. Тим часом почали доходити до нас слухи про перші невдачі австрійської армії на фронті. Ми стрічали в Перемишлі перших ранених, що верталися з фронту і приносили дуже невідрадні вістки про розгром австрійської армії під Красником. В міжчасі почали доходити до нас зокрема прикрі вістки про масові арешти наших людей, головно інтеліґенції, священиків та про їх вивози до концентраційних таборів в Австрії.

         Чим раз більше надоїдала нам ця муштра на вузькому подвір'ї і ми ждали нетерпеливо, щоби чимскорше вирватися звідси, дістати потрібну зброю в руки та стати до діла, на яке ми рішилися. Вже й об'їли ми сливки на гімназійних сливах, за що гримав на нас дир. Алиськевич, а нас все ще не пускали.     

                                                       Виїзд до Львова

          Врешті прийшла очікувана хвилина. Одного дня прийшов до нас д-р В. Загайкевич і покликав нас обох до канцелярії. Тут повідомив нас, що нарешті сотня УСС має відійти до Львова. Тому що дальше голосяться добровольці, один з нас двох мав би залишитися для дальшого вишколу. Після того запитав, котрий з нас двох хоче відійти з похідною сотнею, а котрий залишиться на вишколі. Однак справа не була така проста. Ми оба хотіли відійти з товаришами, яких ми не тільки вишколили, але з якими в'язала нас довголітня шкільна лавка. Нам обом не всміхалося залишатися і дальше товкти муштру на вузькому подвір'ї тоді, коли вся своя «братія» відходила. Не всміхалося це зокрема мені, що вже від тої муштри зовсім захрип. Д-р В. Загайкевич побачив, що ми оба не погодимось, вирішив сам справу. Тов. Артимовича назначив командантом похідної сотні, а мені велів дальше провадити вишкіл. Для мене це був тоді неабиякий удар, бо аж ніяк не хотілося розставатися з товаришами. Але наказ-наказом. Це рішення й спричинило те, що я не став «заводовим Усусусом» і проти своєї волі опинився в складі австрійської армії.

         Вже на другий день супроводжав я похідну сотню УСС-ів на двірець та прощався з кожним зокрема. Побачивши мій настрій, один з товаришів радив мені скритися у вагоні і непомітно від'їхати зі сотнею та залишити вишкіл. Коли я почав вагатися, тов. Фрідман порадив мені таки залишитися, мовляв, вишколиш собі другу сотню і незабаром надтягнеш з нею за нами. Почуття обов'язку таки взяло верх. З тяжким серцем глядів я за від'їжджаючими товаришами на схід. Я почував себе дуже осиротілим. Між новими добровольцями, яких я мав вишколювати, не було вже колеґ. Були це в більшості незнайомі сільські хлопці та реміснича молодь. Закусивши зуби, взявся я вишколювати їх в надії, що чейже незабаром виїду з ними та дожену І. сотню.

                                       Переслідування

         Минали знову дні серед щоденної муштри. З фронту доходили чимраз гірші вісті. Переслідування і арешти наших людей прибирали на гостроті. Невдачі австрійських генералів треба було чимсь виправдати. Кинено тому клич: «Всьому винні Рутенер-ферретер (русини-зрадники)!» Цей клич з захопленням поширювали поляки і жиди. Пішла вперта нагінка в першу чергу проти нашої інтеліґенції і під претекстом «зрадники-москвофіли» виарештовано в першу чергу священиків та активніших селян, Арештованих вели вулицями, юрба, здебільша жиди, обкидувала наших стареньких священиків камінням, опльовувала їх та кричала за ними: «ферретер!»... Між ними були і батьки тих, які билися вже на фронті, деякі в боях вже відзначилися, а чимало їх вже й полягли в боротьбі з москалями...

          Одного дня через Перемишль ескортували жандарми групу коло 50 людей і знову здебільша наших священиків. В тій групі нещасних було і декілька жінок. Коли переходили вони вул. Дворського в напрямі двірця, над'їхали напроти на конях мадярські гонведи. Хтось з вуличної товпи крикнув «ферретерс» (зрадники). Командант відділу кинув команду, гонведи повитягали шаблі, кинулися з кіньми на ескортованих і шаблями засікли всіх на смерть! Заледви одна жінка залишилася живою з тієї масакри...

          Майже щоденно вели вулицями арештованих наших, Богові духа винних людей, майже щодня відходили транспорти на захід до концентраційних таборів Талергофу, Ґмінду і інш. Вся та польсько-жидівська нагінка проти наших людей в 1914-ому році коштувала нас поверх 30 тисяч неповинних жертв. Мадярські «герої» вішали наших селян вже за саме слово «я русин»!.. Так віддячилися всякі зайди і п'явки нашого народу, що цілими віками висмоктували з нього всі соки. Так закінчилося мирне «спулжицє» трьох народів на західньо-українських землях. Це повинні би тямити особливо всі ті, які горлають про українську нетолеранцію та антисемітизм.

          Річ очевидна, що всі ті факти були не без впливу і на організацію українського леґіону. Минуло кілька тижнів серед вишколу ІІ-ої сотні. В Перемишлі почали появлятися втікачі з фронту, які своїми перебільшеними оповіданнями ширили паніку. Ночами було вже чути глухі вибухи гармат з північного сходу. Одного дня з'явився у нас тов. Іриней Чмола і від нього довідалися ми, що під впливом польських доносів, Австрія наказала зредукувати Леґіон УСС до невеличкого числа, що леґіон перевезено зі Львова до Стрия та що багато добровольців розпущено домів. Від нього довідалися ми, що перемиська сотня належала до найкраще вишколених УСС. Відомості, що привіз І. Чмола, нас дуже пригнобили.

           Після великих втрат на фронті Австрія покликала вже й 20-літніх, отже мій річник. З дому прислали мені карту покликання. Я уважав, що це до мене не стосується, що я вже військовий і думав, що не мушу ставати до набірної комісії. Всеж при найближчій нагоді показав я те покликання д-рові В. Загайкевичеві, як мойому безпосередньому начальникові. Яке ж було моє здивування, коли він, глянувши на покликання, сказав, що мені не остається нічого іншого, як зголоситися до набірної комісії, в місцевості, куди я належав, себто в Добромилі. Я недовірливо спитав: — «Чи це значить, що на тому кінчаємо наш вишкіл і кіш розв'язуємо, тим більше, що й чимало стрільців такі ж покликання дістали?» — Д-р В. Загайкевич здвигнув тільки раменами. Я зрозумів, що він знає куди більше, маючи безпосередній контакт з Начальною командою та що справа стоїть куди гірше ніж це ми нашими молодими головами могли второпати.

         З розбитим серцем прощався я з моїми добровольцями і всі ми того дня розійшлися. Я подався ще домів, попрощався, а на другий день ставився перед набірною комісією в Добромилі. Звідси перевезли новобранців до Перемишля та заквартирували нас в старих казаматах на замку. Москалі вже зближалися до Перемишля і нас рекрутів скоро вивезли у вантажних вагонах на Мадярщину, до Тата-Товарош, де примістилася кадра 10-го полку піхоти. Так то замість при Українських Січових Стрільцях опинився я «однорічним добровольцем» (примусовим) при 10 п. п., при якому залишився до 1-го листопада 1918 р.

________________________

*) Українська спортова площа у Львові.

ОСНОВИ САНІТАРНО-МЕДИЧНОЇ СЛУЖБИ В УНР

Вол. Трембіцький

                                                  (листопад 1917 — березень 1918)

              Ця стаття нашого дослідника нової української історичної доби є частиною великої праці п. н. "Український лікарський світ у будові Української Держави 1914-21".

             Українську державу проголошено 22 січня 1918 року, одначе окреме Міністерство Народнього Здоров'я й Опікування створено щойно з приходом до влади в Україні гетьманського уряду, створеного 3 травня 1918 р. Воєнні події в Україні між січнем та квітнем 1918 р. не дозволили урядам Української Народної Республіки (за прем'єрів: В. Винниченка та В. Голубовича) зайнятися творенням, попри інші міністерства, теж міністерства здоров'я. Цю важливу проблему можна було братися розв'язати сяк-так лише в час мирного існування держави.

             Час між листопадом 1917 та квітнем 1918 року був не мирним, а революційним та від кінця січня 1918 р. аж до кінця квітня воєнним, тобто оборонних дій Української Республіки із її союзниками — Центральними державами проти Московії Леніна. У тій виїмковій ситуації, де на території всієї України змагалися сили старого великодержав'я, нової ленінської революційности та українського самостійництва, метою якого було перебрати всю виконавчу владу в країні та надати їй державницький характер, санітарні справи мусіли мати радше військовий, не цивільний характер.

              Влада в той час думала військовими категоріями й тому медично-санітарна служба була підчинена військовому центрові існуючої російської влади аж до 13 листопада 1917 року, коли в Києві переведено переворот під проводом «Краєвого Комітету Охорони Революції». Цей Комітет видав відозву до всього населення України в межах дев'яти основних українських губерній. У відозві Комітет закликав усі існуючі установи далі сповняти мирно адміністративні функції, виконуючи розпорядження Комісарів, яких на місце губернаторів назначив Краєвий Комітет. Військові справи підлягали підполковникові Юрієві Капканові, а Командуючим Київською Військовою Округою назначив Комітет полк. летунства Віктора Павленка. Цьому Командуванню підлягала Медично-Санітарна Управа із існуючим генерал-інспектором старої влади, отже москвином.

               Розуміючи вагу санітарної служби в цей непевний революційний піввоєнний час, Краєвий Комітет доручив своєму довіреному в громадсько-політичній праці фельдшерові Якову Зозулі передати урядове уповноваження військовому лікареві Мортірієву Галінові доручення перебрати пост Командуючого Військово-Санітарної Управи в Україні. Однак лікар ген. Галін не погодився прийняти пропоноване йому становище, мовляв, українці ще не здатні успішно перевести таке діло.

               У своїй праці: «Кінець Російської влади в Україні» (Огляд подій та особисті спогади), Нью Йорк, 1964, Я. Зозуля не подає прізвищ інших можливих фахівців, які могли б в той час перебрати управління санітарно-медичними справами в Україні, а приходить до ствердження факту — перебрання ним самим (на розпорядження Краєвого Комітету) функції інспектора Військово-Санітарної Управи, яка містилася в будинку Військового Штабу при Банківській вулиці.

               Треба припускати, що тоді не було в Києві таких «певних українців»-лікарів, які могли б зайнятися управлінням санітарної служби, а якщо були українські лікарі, то вони були потрібні для виконування лікарських функцій по шпиталях чи по «санітарних пунктах». Інспекторський пост, ясно, вимагав медичного знання, одначе був більш адміністративною, ніж лікарською чинністю.

                В споминах Я. Зозулі, як першого інспектора Медично-Санітарного (військового) Управління Між 7-13 листопада можна спостерегти три важливі факти:

                1) загальна підпорядкованість дотогочасних службовців всякого медичного фаху та служби новій владі та рівночасно

                2) нехіть підпорядкуватися українському новому начальникові, який, як свідомий українець, не був до вподоби більшості службовцям-москвинам;                                                                                                                                                                   

                3) загальне невдоволення лікарського персоналу із нового інспектора, який своїм званням фельдшера не знаходив поваги у лікарів. На це делікатно натякали лікарі. Але вони, мабуть, розуміючи складність всієї відповідальности санітарно-медичної служби перед громадськістю та існуючою владою, яка революційним шляхом замінила (1. XI. 1917) московську владу в Києві. Все ж, директорами шпиталів (в старому будинку шпиталю та в тимчасовому приміщенні на час війни у будинках 1-ої та 2-ої гімназій) на Бібіковському Бульварі залишилися дотогочасні лікарі.

               Тому що час, коли вперше в столиці України прийшла українська влада, був непевний і можна було сподіватися реакції збоку місцевих ворожих елементів, інспекторат Санітарно-Медичного Управління дав перший наказ урядувати військовим шпиталям в повному воєнному поготівлі та в додатку відкрити в означених точках міста нові перев'язочні пункти із санітарними колонами. 

               Москвини таки не стерпіли нової влади. Контракція прийшла збоку дотогочасного московського військового командування в Києві ген. Квєціньского (поляк за походженням). Арештовано новоназначених Комісарів ще до перебрання повної контролі в Україні українським урядом. Привернення московського володіння в Києві привело до дезорганізації нової української адміністрації. Зрозуміло, що без сили в реальній формі їй не вдасться упоратися з московською зверхністю.

                Щойно 13 листопада українські збройні частини із піддержкою чеського леґіону перебрали владу в столиці та привернули владу українських народніх комісарів, які перебрали знову адміністраційні пости.

                 Такий стан тривав до 20 листопада 1917 року, коли в Україні була проголошена формально перша державність під назвою Народньої Республіки та під безпосереднім проводом Генерального Секретаріяту.   

                  В санітарно-медичній службі прийшла зміна посту інспектора. На місце інспектора Якова Зозулі прийшов на недовгий час «заурядлікар» (студент медицини) Іскра. За його урядування проголошено 25 листопада 1917 р. закон від імені Української Народньої Республіки, згідно з яким всі дотогочасні установи державні, міські та приватно-суспільні, які були створені на території УНР до дня 27 жовтня 1917 р., мали повинуватия українській державній владі. Таким чином приватна медично-санітарна служба підлягала Комісаріятові Внутрішніх Справ та Фінансів, Військово-Санітарне Управління — Комісаріятові Військових Справ та Департаментові Морських Справ при Комісаріяті Військових Справ.

                За недрукованими ще споминами Ганни Совачевої «Крізь пориви життя» в Києві були активними лікарі-українці, які виконували службу раніше та новоприбулі з провінційних міст, які включилися були в організацію місцевого Медично-Санітарного Управління. Установа містилася в готелі Бельв'ю при Володимирській вулиці. Тут гуртувалися наші лікарі та медична служба, а мотором в українізації цієї служби були лікарі Равич та Совачів. Першим здобутком Санітарно-Медичного Управління було улаштування першого санітарного поїзду, який з кінцем січня сповняв свою шпитальну службу в окрузі столиці, в боях за Київ, опісля в районі Коростеня та в напрямі на захід аж до Сарн, де поблизу проходив вже німецький фронт.

               Не маємо досі даних, як довго сповняв свої урядові чинності інспектор Іскра при поновленій владі у Києві. Треба припускати, що не довше, як до половини лютого 1918 року, коли прийшло до оформлення державного уряду та назначення чинностей в республіці додатково новими людьми, розраховуючи на поновлення наступу військ УНР на схід з допомогою військ Німеччини та Австро-Угорщини.

               В лютому 1918 року, за спогадами Я. Зозулі, евакуйовано з Києва на розпорядження санітарного інспектора армії УНР санітарний поїзд до Сарн на Поліссі. Я. Зозулю призначено за наказом військового міністра Ол. Жуковського знову інспектором Військово-Санітарного Управління в Армії.

               Командантом санітарного поїзду був Анастасій Ліхнякевич — член Центральної Ради. В часі постою між Сарнами та стацією Маневичі, (куди переходив воєнний німецький фронт), шпитальний поїзд сповняв функцію перевозу персоналу мирової делегації чи вищих урядовців УНР та від лютого 1918 р., коли почався новий наступ збройних сил Німеччини та Австро-Угорщини на схід із збройними частинами України, санітарний поїзд виконував військове завдання в перевозі ранених та шпитальної медичної допомоги військовим з'єднанням у прифронтову смугу.

               Три дні після зайняття Києва українським військом, 4 березня 1918 р., санітарний поїзд прибув з Коростеня до Києва, де перевезено ранених із поїзду в місцеві київські шпиталі.

               За згодою Міністерства Закордонних та Військових Справ вислано 10 березня 1918 р. вперше до Німеччини Військову Санітарну Місію на чолі з сотником Ср. Сиротенком та значковим Вас. Байдою для перевірки стану полонених українського роду з московської армії з метою організовання репатріяції українських полонених в Україну для поповнення місцевих військових частин.

             За інформацяіми п. Совачевої, шпитальна служба була в повному занепаді чи краще кажучи в безладі. Багато хворих вояків Української Армії в шпиталях були винищені московськими окупантами. Хто міг вчасно втекти із шпиталя на приватне приміщення — врятувався. Українська влада, яка евакуювалась з Києва в перших днях лютого 1918 року, не могла взяти з собою всіх хворих із шпиталів, куди перевезено їх з фронтової смуги на Чернигівщині та Переяславщині.

            З приїздом уряду УНР до Києва від 1-го на 2-ге березня 1918 р. почато думати про відродження санітарної управи. її очолив д-р Совачів, а головним лікарем санітарного поїзду був невідомий нам досі київський лікар жидівської національности. В усій управі київської санітарної управи було впродовж літа та осени 1918 року коло 200 людей. В склад цього штабу входили українці, жиди, москвини та всякі інші по національності професійні сили, які тоді перебували в Києві та на розпорядження гетьманського уряду стали на службу Української Держави.

           Подібну до Київської системи санітарного управління наладнано в усіх інших містах. Місцеві філії чи станиці, які підлягали були місцевим військовим командатурам чи тимчасово міському управлінню, тепер підлягали Міністерству Військових Справ в Києві.