ПІД МАЛИМИ МІНЬКАМИ (1921-1971)

Козьма Кузь

Було це в листопаді 1921 року, коли українська повстанська група під командою ген. Юрка Тютюнника пробиралась скорим маршем назад до Польщі з совєтської України. Втомлена важкими переходами, одночасно відбиваючись від настирливих оточувальних атак совєтської кінноти, група рішилась на спочинок в селі Малі-Мінки, коло Базару, на Волині, щоб згодом далі маршувати до польсько-совєтського кордону. Ми були, мабуть, коло півтора дня маршу від кордону.

Ще як сьогодні пам'ятаю, як наша колона виступила з довжезною ланкою возів і саней з раненими і вояками з відмороженими ногами о годині 11-ій передполуднем в напрямі на село Звіздаль. Наша сотня гармашів ішла посередині колони. Перед нами відкривалась прекрасна панорама. Яких півтора або може два кілометри перед нами виринало в прямій лінії село Звіздаль. З правого боку смуга голого поля в 40-50 метрів в ширину, а за тою смугою пішли рідкі, соснові бори; з лівого боку величезне замерзле болото (або може трясовина), покрите малими корчами. До того болота вливалася невеличка річка або радше потік — Звіздаль, з дерев'яним містком.

Все це було покрите глибокими замерзлими снігами. Так ми поволі витягались на Звіздаль. Може пів години ми так просувались і ніхто нічого злого не передчував. Перед мною сани-залубні, а в них якийсь полковник Київської дивізії у доброму кожусі і валянках на ногах. Мабуть має відморожені ноги, хворий — думаю — але на всякий випадок тримає доброго коня прип'ятого до залубень. Нагло... Несподівано позаду прорізав морозне повітря постріл... - Один, другий... Затріскотіли скоростріли... Людські крики... Впала якась команда... Праворуч нас я зловив невиразний, важкий, густий шум наближаючоїся кінської навали...

Була це ворожа кіннота, але в такій масі, якої я ніколи раніше не бачив у своєму житті. Тут, згадуваний полковник, з довгими козацькими вусами і в смушковій шапці блискавично виздоровів. Вискочив на свого верхового коня й кар'єром понісся наперед колони. Коли я це побачив, то рішив і собі продістатися до переду колони, але на своїх власних ногах. Туди рушили й другі вояки.

Хутко оцінюю своє положення: я в середині колони. Тут трудно битись, бо нема порядку, загальна паніка, дарма що в задній частині колони чути зриви ручних гранат та рушничну і кулеметну стрілянину. На чолі кінного відділу — генерал Тютюнник із усім штабом, панічно покинув колону, аж снігова курява знялась за ним... Люди сполошились. Счинився поважний хаос. Підгинаю польську паперову шинелю, впевняюся щодо двох англійських ґранат в кишенях з дією на 5 секунд і що сили біжу до переду колони. Що там довелось побачити, тяжко переказати. Деякі вояки на бігу стали бити з рушниць до ворога, а він купами і з прокльонами, завертав до лісу і лісом старався оточити нашу колону. Кулеметники намагалися привести свої кулемети до стріляння, але олія в них позамерзала від великого морозу і кулемети мовчали.
Хвилювання серед вояцтва непомірно зросло. Хорунжий Василів, з Кам'янця-Подільського, стояв біля саней, а з них ранений його брат, Федір, (студент учительської семинарії) слабим голосом прохав: «Кинь, Васю, на мене гранату, а сам рятуйся!» Кажу і я до нього: «Цілуй брата і рятуйся». Він не схотів. Пізніше був розстріляний в Базарі. Большевики стали стріляти позаду по колоні. Падаючи на землю, козаки ловили за ноги втікаючих, благали не лишати їх. Хорунжий Сікорський, студент Київського університету, не витримав нервово і крикнув: «Біжіть, як можете, а я більше не можу», і витягнув ґранату з кишені... Ми бігли далі... Біжучи я тільки думав, чи дістанусь до того дерев'яного містка, що перекинутий через річку Звіздаль. Як не добіжу вчасно, пропав і... смерть неминуча!...

Добігши до с. Звіздаль, побачили перед собою високу снігову браму. Проскочив її!.. І тут немов чудо сталось: яких 20 - 25 козаків і старшин вискочили із села Звіздаль і з коліна стали бити у ворожу кінноту, що перерізувала шлях відступу. Ворожа кіннота знову відскочила до ліса і стала тепер об'їжджати с. Звіздаль з північного боку. Це мене врятувало. Секунду думав, куди: чи в село, чи по слідах нашої кінноти. Надії у мене не було жадної. Бог скерував мене: я побіг за слідами. Тут по сніговому полю розсипалась ворожа кіннота і стала добивати втікаючих одинцем. Але їхні коні скоро втомилися, вони глибоко загрузували в снігу і так зменшували свій розгін. Я вискочив з того смертельного кільця і так добіг до поручника Ковалевського, старшини польської армії, котрий також брав участь в поході. Він тримав одною рукою Кольта, а другою тягнув коня. Червона стрічка крови значила шлях на снігу. Кінь його ранений. — «Кидайте коня і рятуйтесь», — кричу. Але він цупко держав коня за поводи. За хвилину почув я відривні постріли позаду себе. Побіг я далі і оглянувся. Три ворожі кіннотники поралися вже біля нього. Побіг я далі.

На одному містку стоять сани. Візника нема, коні вже не можуть далі бігти, виснажені. На санях лежить людина і благальним голосом до мене: «Братчику, не лишайте мене». Це був підполковник X., той самий, який кричав на мене на старшинському зібранні: «Ви вбиваєте нашого духа, ви большевик, ви трус». Те засідання мало місце на Волині, на самому кордоні, щоб поділитись враженнями, що нам робити в справі зброї, амуніції, одягу, взуття і т. д. Тому, що абсолютно нічого не дістали від поляків, я мав відвагу сказати правду у вічі, що ми при таких обставинах ідемо на м'ясорубку. Розуміється, всі були проти мене, а цей підполковник, особливо різко виступив проти мене. І тепер судьба якраз призначила мені зустрінути його на цьому містку. Він лежав безпомічний. Не знаю, чи був ранений, чи мав обморожені ноги. На щастя в тому моменті над"їхали якісь сани з валізами. Коні добрі. Два джури при санях з рушницями. «Стій!» — крикнув я. Вирвав від одного джури рушницю і в одну мінуту розкидав ті чортові валізи по снігу. — «Хто йшов душу класти, а хто думав про валізи» — промайнуло в голові. — «Бери його», — і з візником перенесли раненого на сани і вперед. Це тривало не більше дві-три мінути, але й той короткий час міг бути рішальним для нас.

На мості стояли, опершись о поруччя — три дядьки. — «Там, там є «ваші» — відповідають на моє питання, — вказуючи руками на невеликий хутір. Вже смеркалось, була п'ята година. Несподівано із-за корча показалася постать на коні. Був це начальник штабу групи, ген, штабу пол. Отмарнштейн. «Ви останні?» — питає. — «За нами нікого нема» — відповідаю. Так ми дістались на хутір. Тут я зустрів полк. Лисогора, командира 9-ої бриґади, 3-ої дивізії. Лежав на санях ранений в бою під містечком Чоповичами, на Київщині (в тім бою був убитий його заступник, один з кращих старшин 3-ої дивізії. Прізвища вже не пам'ятаю). Він втирав сльози і питав, чи врятуємось. Лице його синє від морозу, а біля нього притулилась його вірна дружина, польського роду. Вона пішла разом з ним. (Казали, що вона кинула ґранату в сторону ворожої кінноти, коли та хотіла завернути сани, і так врятувала себе і чоловіка).

Тут був увесь кінний відділ, біля 65 - 70 шабель. Думаю, що нас, що врятувались пішком, не було більше як 8 - 9 людей.

Відпочивши яких двадцять хвилин, ми вирушили далі на захід, до Польщі. Вся колона залишилась у руках ворога. Було це 17-го листопада 1921 року. Переходили ми через терен розташовання совєтських війсь. — «Стой! Какая часть? — Стрелять буду!» Але ми ні звуку. «Часовой» не стріляв, а ми йшли далі. Всю ніч з 17 на 18 листопада через Овруч на захід, корчами, лісами, через воду і мочарами. Так само весь день і всю ніч з 18 на 19 листопада і аж на четверту годину ранку того же дня вийшли ми на польсько-совєтський кордон. Два кіннотники скочили до сусіднього сільця, що було поблизу, довідатись, хто там. Господар через віконце зразу пізнав гостей й шепнув тихо в сінях: — «Їх тут повно».

Ми подались до кордону. Підійшли до плоту, тримаючи коней на поводах. Там стояли два перелякані польські вояки. Один із них запровадив нас до найближчого села, де знаходився штаб польського батальйону. Нас розброєно й ми відпочивали, здається, два чи три дні. Опісля етапним порядком, залізницею перевезли до таборів.

В Бересть-Литовському зустрів нас польський генерал, начальник пограничного корпусу. Казав, що повинен нас покарати за бешкети на кордоні (ми взяли були 40 коней із сідлами та рушницями від польських пограничників). Але через те, що нас зустріла така судьба, прощає нам і наказав видати нам гарячий обід.

Приїхавши до м. Каліша до табору, мені зараз дістався у руки обіжник наказу совєтської армії, який починався такими словами: «Так називаємая «петлюровська» армія, не раз нами битая...» Ідалі: «-..Изрублено в бою 400 чоловєк...; расстреляно 359...; 41 человєк послано в Києв на провєрку...» Значить вже маємо 800 людей, тепер 100 -110 ранених, які остались на возах і санях і нас біля 75 душ врятованих, — все це складає вихідну цифру біля 1000 людей. Стільки нас було, вирушаючи в похід в Україну. На основі різних джерел, можна було ствердити, що большевики мали 169 людей убитими і раненими. Але точного числа годі було устійнити.

Большевицька слідча комісія на чолі з «товарищем» Ґамарніком і Котовським засудила на розстріл 359 старшин і козаків. Присуд виконано 21 листопада 1921 року в містечку Базар, на Волині.
Так закінчився цей похід, який увійшов до історії наших Визвольних Змагань під назвою «Листопадовий рейд», а опісля як «Другий Зимовий Похід».

Останній привал української дивізії

Більшість бійців «Галичини» після Другої світової війни опинилися в Англії. Справжніх учасників та свідків, які могли би дати відповідь на важкі запитання, залишаються одиниці. Їхня доля – урок історії

«Я не міг спати. Постійно думав: Господи! Мій рідний батько служив у німецькій дивізії СС!..» Стрункий світловолосий молодий чоловік розмовляв зі мною ледь відчутною східноанглійською говіркою. Української він не розумів, хоча коли називався, то разом із його ім’ям Майкл пролунало прізвище Мельник. Того дня майже 18 років тому він приніс із собою товсту теку старанно розкладених у пластикових кишеньках копій документів і чорно-білих фотографій чоловіків у явно німецьких військових одностроях часів Другої світової. «Ось це, – показав він на одну світлину, – мій батько».

Майклові, який народився в маленькому містечку Норвіч в англійському графстві Норфолк, судилося бути одним із тих людей повоєнного покоління, яким довелося самим шукати відповіді на запитання: що робили їхні рідні в часи війни і чому? Ускладнюючою обставиною для Мельника-молодшого виявилося те, що його батько був українцем, який по війні опинився в Британії, одружився з місцевою дівчиною Роуз і ніколи не вважав за потрібне багато розповідати про пережите.

Можливо, допитливий син і витягнув би чимало спогадів із тата, але втратив його в шестирічному віці. Коли йому виповнилося приблизно 20, Майкл спробував випитати небагатьох, як виявилося, не дуже балакучих українських друзів батька. Проте відразу зрозумів, що розібратися буде нелегко, адже скупі розповіді були несподівано складними і заплутаними, зокрема тих людей, які воювали під час війни по різні боки фронтів і часом у трьох різних арміях. Хотів хлопець також дізнатися: як так сталося, що його мати, яка була ветераном війни в британській армії, котра воювала з німецькою, зійшлася з його батьком і виростила трьох дітей? Майкл Мельник починав шукати пояснення, а також факти, які їх підтверджували б.


ЛЕГКІ ВІДПОВІДІ НА ВАЖКІ ЗАПИТАННЯ

Приблизно в той самий час про дивізію «Галичина» мені випала нагода розмовляти з набагато досвідченішою людиною, політиком і тоді ще лідером українських соціалістів Олександром Морозом. СПУ під його проводом виступила проти будь-яких офіційних заходів в Україні з нагоди 50-ї річниці створення дивізії. «Нічого там не треба вивчати і дізнаватися, – голос пана Мороза в телефонній трубці лунав твердо і впевнено, – вони служили в німецькій армії! Цього знати досить. Гітлерівська Німеччина була переможена й засуджена міжнародною спільнотою. Більше жодних досліджень проводити не потрібно». Очевидно, що він висловлював думку більшої частини української владної та політичної еліти.

Такі погляди панівні в Києві й досі. Хоча на сьогодні є одна відмінність порівняно із серединою 1990-х – набагато більше інформації про причини, обставини і наслідки створення дивізії «Галичина». Але доступна вона переважно фахівцям: дослідникам і, можливо, затятим ентузіастам історії. Як наслідок – дивізію досі часто використовують у політичних і навіть геополітичних баталіях ті, хто хоче експлуатувати цей історичний епізод для таврування всього українства.

Є історики, що формулюють політикам закиди, у яких дивізію СС часів Другої світової війни навмисно плутають із підрозділами Українських січових стрільців періоду Першої світової, усе те домішують до Української повстанської армії і без докорів сумління називають фашизмом. Для тих поколінь, яким ніколи не роз’яснювали, що саме відбувалося і чому, такі звинувачення лунають гучно й переконливо. У наші дні мова йде про політичні баталії, геополітичні цілі, пропаганду та полеміку істориків, але ще не так давно в цьому ідеологічному протистоянні були справжні жертви.

З ВИСОТИ ХХІ СТОРІЧЧЯ

Якось у західній частині Лондона в просторій хатині з малопомітними, але відчутними українськими елементами інтер’єру я розмовляв із поважного віку чоловіком Михайлом Шкромидою. Він люб’язно запросив мене додому і за обідом мав розповісти про дивізію «Галичина», у якій числився аж до самого кінця, коли навесні 1945-го близько 14 тис. дивізійників перейшли Австрію зі Східного фронту на Західний, щоб здатися там британським військам.

Коли я витяг записник і сказав, що хотів би занотовувати деякі факти, вираз обличчя пана Михайла змінився, він почав говорити затинаючись і гублячись у думках. Я вирішив сховати блокнот і бути не журналістом, а просто співрозмовником, зацікавленим представником покоління українців, які навчалися в радянських школах і яким не дозволялося знати історію. Найбільше в його розповіді вразило навіть не те, якими сповненими конфліктів були взаємини між українськими солдатами дивізії та німецькими офіцерами, що становили всю вищу командну ланку. І навіть не те, як після розгрому під Бродами в липні 1944-го деякі вцілілі дивізійники навмисне забруднювали скинуту уніформу кров’ю й підкладали трупам свої документи, щоб вважатися загиблими, і йшли геть від німців, шукаючи в лісі підрозділи УПА...

Найглибше врізалося в пам’ять те, як у таборах «переміщених» осіб у західній зоні окупації в Австрії, а потім у таборах полонених в Італії галичани вигадували побратимам із великої України біографії, щоб ті могли називатися також західноукраїнцями, які не визнавали себе радянськими громадянами, аби уникнути депортації до сталінського СРСР. Так Іваненко з Київщини ставав Іванцівим із маленького села під Перемишлем і рятувався таким чином від комісій радянських спецслужбістів, які вишукували колишніх співвітчизників у таборах біженців та полонених і за байдужої згоди західних союзників відправляли їх одразу ж у руки НКВС та ГУЛАГи.

У «Галичині» були переважно галичани та українці із земель, які до війни контролювала Польща, але не лише вони. У переформованій після Бродів та перейменованій у листопаді 1944 року на Першу українську дивізію були також українці з-поміж радянських військовополонених, цивільних, вивезених на примусові роботи до Німеччини, представники інших військових формувань. У хаосі війни людські долі складалися дивовижно, але переважно трагічно.


ПРО ПОЧАТОК

Найпоширеніше і найпростіше запитання до дивізійників: хіба вони мусили йти служити німцям? Хіба не знали про нелюдську сутність гітлеризму? Критики кажуть, що тисячі менш поінформованих українців, вочевидь, зробили невиправну помилку, ставши до лав дивізії, а на обізнаніших представниках української еліти з «Галичини», мовляв, лежить відповідальність за недалекоглядні, а то й зловмисні кроки. Одному з учасників переговорів з німцями Михайлові Добрянському, якому також випало доживати віку в Лондоні, судилося не раз відповідати на такі закиди. Під час війни він був одним із керівників базованого в Кракові Українського центрального комітету на чолі з науковцем Володимиром Кубійовичем, що намагався захищати політичні та соціальні інтереси нашого населення на окупованих німцями територіях.

Верхівку УЦК становили освічені та помірковані інтелектуали зрілого покоління, які мали досвід політичної діяльності в довоєнній Польщі і яким було не по дорозі з революціонерами ОУН, а особливо з послідовниками Степана Бандери. Політичні діячі, які до війни намагалися порозумітися з Варшавою, вважали відчайдушну партизанську боротьбу УПА на всі фронти нерозсудливою. Саме старший соратник пана Добрянського професор Володимир Кубійович очолив переговори з німцями, вважаючи, що Німеччина «дихає на ладан», що Європу очікують приблизно такі самі катастрофічні зміни, як і після Першої світової війни, коли розвалилися імперії і лише народи з військовою потугою змогли сформувати свої держави.

Українці тоді програли, а молода тогочасна Польща стала не лише володарем на західноукраїнських землях, а й прикладом, болісним нагадуванням про те, чого могла досягти Українська Народна Республіка. В останніх розмовах у 90-х роках ХХ століття в Лондоні Михайло Добрянський зі старечим відчаєм чоловіка, який поспішав, поки ще був живий, пояснити наступним поколінням уроки історії, майже викрикував: «Це був єдиний очевидний на той час вихід. Німці й так насильно рекрутували українців».

Німеччина справді набирала українців, часто примусово, в різні військові формування, використовуючи їх як гарматне м’ясо для своєї армії, що відступала. За словами Добрянського та Кубійовича, вони сподівалися змусити німців принаймні зараховувати їх в одну військову одиницю. Решту вимог УЦК було відкинуто, окрім хіба що обіцянок, що дивізія, яка створювалася за ініціативою і рішенням саме німців, мала бути саме фронтовою і залучатися тільки на Східному фронті, щоб не допустити повернення сталінського більшовизму. У 1940-х роках галичани вже знали, що 21 місяць радянської влади супроводжувався десятками тисяч розстріляних та сотнями тисяч репресованих, і багато хто усвідомлював, що на зміну німецьким окупантам йдуть, напевне, такі ж.

Старші українські політики Галичини були переконані, що в період боротьби однієї антиукраїнської імперії з іншою втрачати нагоду створення вишколеного та озброєного українського формування було би непростимо. Навчені в університетах Відня інтелігенти вважали, що історія чітко вказувала їм напрям дій. Вони знали про польські легіони ХІХ сторіччя у військах Наполеона Бонапарта, які йшли служити Французькій імперії, щоб воювати проти іншої, ворожої полякам Російської. Вони також бачили, що на початку ХХ століття недовге існування УНР і ЗУНР було б іще коротшим, якби не підрозділи українських галичан зі створених в армії Австро-Угорщини Січових стрільців.

Але чи усвідомлювали тогочасні активісти, що, ставши до лав німецького Вермахту, будуть назавжди заплямовані гітлеризмом? Деякі історики кажуть, що частково вони розуміли це, але вважали, що Гітлеру все одно настане кінець, а в м’ясорубці світової війни армія українцям буде потрібна щоразу більше. На непросте становище «Галичини» в німецькій армії вказує у виданих у Лондоні мемуарах колишній дивізійник Володимир Ґоцький, переповідаючи, як у літню ніч 1944 року довкола казарм дивізії в Ногаймері німці виставили кулеметників і кілька днів нікого не випускали. Це сталося після замаху групи німецьких офіцерів на Гітлера в Берліні. За словами Ґоцького, «вони не знали, на якому боці могла би виступити «Галичина».

Саме брак довіри між німецькими офіцерами та українськими солдатами дивізії називають однією з причин розгрому під Бродами в липні 1944-го. На думку професора Кубійовича, зафіксовану в передмові до однієї з перших книжок про «Галичину», «...Більшість німецьких старшин в Дивізії і, зокрема, її командир не хотіли зрозуміти її політичного значення. Для тих, що спричинилися до її створення – як німців, так і українців, та для тисяч українських вояків це була українська Дивізія з німецьким керівництвом. Для загалу німецьких старшин це була звичайна німецька дивізія, сформована з українців... Непорозуміння політичної ролі Дивізії спричинило її катастрофу під Бродами».


НОВЕ ПОКОЛІННЯ «ДИВІЗІЙНИКІВ»

В українській церкві у серці Лондона ще до середини 1990-х була майже непорушна традиція: під час недільних богослужінь праворуч від входу сиділи чоловіки. Вони майже завжди були в костюмах і з краватками. Ліворуч – жінки, деякі в капелюшках. З роками, особливо в рядах праворуч, ставало помітно, як голови парафіян, багато з яких були ветеранами дивізії, біліли і їх ставало щоразу менше. Тих, хто може ділитися власними спогадами про події війни, залишається жменька.

Але склалося так, що саме влітку 2011 року почала втілюватися ідея нової ветеранської організації в Англії. Зусилля хочуть об’єднати нащадки дивізійників.

Одним з активістів, ймовірно, буде Майкл Мельник. За батьків беруться відповідати діти. Їм буде нелегко, але вони здатні донести факти і свою думку сміливіше та вміліше.

Через 15 років самовідданої праці Мельник видав книжку про дивізію «Галичина» англійською мовою. Насичену архівними документами, фотографіями та свідченнями «To Battle» (англ. «До бою») із неабиякою цікавістю сприйняли фахівці-історики. Тепер Майкл розглядає пропозицію німецького видавництва опублікувати розширену версію свого дослідження. «Перша книжка, – каже він, – вмістила лише третю частину зібраних матеріалів». Майкл Мельник хотів би додати в неї більше особистих спогадів людей. Деякі розповіді з огляду на свою трагічність не дають йому спокою і досі. Історія може бути уроком для людей лише тоді, коли її знають.

ТИЖДЕНЬ

СЕМЕН ФЕДУНЬ

1899-1971

старший десятник УГА

Народився дня 26 серпня 1899 року у селі Пуків Рогатинського повіту (Галичина). Народну школу закінчив у родинному селі й опісля вступив до української гімназії в Рогатині, але через воєнні дії в Галичині не міг її докінчити, бо вже 19 лютого 1917 року, як 18-літній юнак був мобілізований до австрійської армії і по закінченні рекрутського та підстаршинського вишколу був кинений на австрійсько-італійський фронт. Під кінець війни був переведений до поліційних частин і повнив службу на польській території, де його застав і Листопадовий Зрив у Галичині.

Події на рідних землях тягнули молодого вояка у рідні сторони і він із труднощами діставшись до Галичини вже 10 листопада був у рядах Української Галицької Армії, а 16 листопада 1918 р. вже брав участь у пробоєвому курені сотника Панькова на хирівському відтинку польсько-українського фронту. В 1919 року, перебуваючи у Карпатській групі УГА, опинився на території Чехословаччини і був інтернований у Німецькому Яблінному. Щойно 22 серпня 1921 року він повернув до родинного села Пукова, де влючився в громадське та культурно-політичне життя, де став одним із передових громадських діячів, займаючи відповідальні становища у таких громадських установах як кооперативи "Згода", у касі Стефчика, у відділі Сільського Господаря, у Просвіті, Рідній Школі тощо.

Як резервіст польської армії, брав участь у польсько-німецькій війні у 1939 році, з якої щасливо вернувся додому. За часів німецької окупації Галичини в 1941-1944 напочатку виконував незавидну ролю солтиса у своєму родинному селі, а опісля був волосним війтом. Перебуваючи на цих постах, робив усе можливе, щоб уникнути конфлікту із німецькими чинниками, щоб не допустити до відомих німецьких звірств на терені його волости. Легко це не приходилось, бо вже в 1943-44 роках на теренах його волости діяли відділи українського підпілля, УПА. В 1943 році був активним співучасником формування української дивізії "Галичина", в якій пізніше служило і його двох синів: Іван та Ярослав.
                                                                                                                                       .
Його активність в українському життю не віщувала нічого доброго із поворотом совєтської влади і тому в 1944 році він зі своєю родиною покинув рідний Пуків і Україну і подався на Захід. Опинившись у скитальчому таборі Гайденав у Німеччині щойно по чотирьох роках удалося йому з родиною виїхати до Канади, 23 червня 1948 року. Його молодший син Ярослав перебував у таборі полонених 1 Укр. Дивізії в Ріміні, Італія, звідки дістався до Франції, але внаслідок важких ран з часів війни, помер у 1954 р.

Прибувши до Канади, Семен Федунь вступив у члени Української Стрілецької Громади ще таки осінню того самого року, в якій совісно виконував усі свої членські обов'язки аж до кінця свого життя.