ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 3 березня 2010 р.

ПІД ЗАВАЛОВОМ.

Горячий день в боях українського стрілецтва.

По сильнім приготованю пролому артилєрийським огнем заняло ліве крило нашої бригади ворожі позициї по лівім березі Золотої Липи біля Носова. На скільки доволі легко було вдертися у ворожі окопи на склонї узгіря, що піднімалось над рікою, на стільки на горі боронилися Москалі розпучливо. Щоби помогти свому лівому крилу, центр бригади, що стояло проти Завалова одержав приказ ударити також на ворога. Тут було вже, много тяжше, ніж під Носовом. Там приготовила все артилєрия: зрила московські окопи, понищила дротяні перепони, фізично і морально прибила ворога, який під таким страшним огнем стратив певність себе, ориєнтацию і охоту боронитися. Тут, під Заваловом не могла співдїлати артилерия. Тут треба було зачинати крісом, а кінчити ручним гранатом і багнетом.

Другий курінь У. С. С. під проводом Василя Дїдушка стояв як резерва полку. Стояв від досьвіта, при стопі кріс і спокійно ждав на свою чергу. Вам, шо читаєте страхітя проломів, дивним здаватиметься, як можна стояти спокійно, коли від двох годин чуєте побіч себе страшну канонаду кільканайцяти батерий, тріскіт машинових крісів, коли поміж вас свищуть московські кульки і бачите як по одному вертають ті, яких перед годиною, півгодини відправляли висловом „до побаченя". Вертають з червоною відзнакою — відзнакою з власної крови, вертають на ношах. А в уяві питаєте себе, кілько то вже ніколи не верне? Ви не будете спокійно стояти, але для сих дїтий, що вже нераз переходили страшні хвилі, для них се — звичайна річ. Для сих дїтий в сім моменті важне тільки питаня: як там на перед, де вже зайшли наші? Стискають в руцї кріс, і як давні наполєонцї ждуть — на свою чергу.

І вона прийшла. Полк, якого ми резерву становили при переправі через ріку, поніс великі втрати. Приходить приказ:

— Резерва зараз скріпить розстрільну, пірве її з собою вперед і буде становити охорону її правого крила.

Приказ ясний. Скоро через Золоту Липу, майже бігом через зруйнований Завалів, тільки під двором, в Заставчім, що пишається, мов замок, хвилька віддиху. Тут диспозиції. Курінний отаман дає приказ:

— Сотня Мельника в розстрільній на ліво від дороги, сотня Вітовського на право від дороги, сотня Левицького, остаючи по заду сотні Вітовського, фронт прямовісно до московських окопів, звивати се, що в окопах остане.

В послїдній хвили іде приказ, що сотня Левицького остає в дворі, як резерва.

— Сотня за мною, руш!

І рушили.

Сотня Вітовського розвинулася зараз. Хоча московські кульки бзикали мов пчоли, рушила сотня вперед. Перед нею мале заглубленє, за нею малий хребет, на нїм видно ворожі дротяні перепони, з того висновок, що за ними московські окопи. Рівно, мов на параді, посувалась розстрільна. Нараз з московських окопів почали падати стріли. Крім того геть, десь далеко з переду, з лїса почав парити на нас московський машиновий кріс.

Дійшли і добігли аж до кільчастого дроту. Ціла сотня прилягла до землі.

— Перетинати дроти! — команда сотника. Мов вужі приповзло кількох стрільців з ножицями під дроти. Але ножиць замало. Вже без приказу сунеться на животах ціла сотня. Хвилї видаються годинами. Вітер шумить, тріскоче московський машиновий кріс, а вони, лежачи на землі, лопаткою, багнетом, ножиком перетинають дроти, мостять собі дорогу в ворожий окіп. Перша чета — командант, четар П. Пасіка — пересувається ще дальше на право. Москалі в рові пізнають небезпеку; що можуть бути окружені, поволи висуваються ровом. Сього не бачиться, але пізнається по чимраз слабших стрілах.

Дроти перерізані, ціла сотня бігом, з багнетом на крісї, впадає в ворожий окіп. Ще видно послїдних Москалів, що втікають. Далеко на право від нас чути завзятий бій, ми стоїмо на рівновижі того бою. Дальше посуватися не можна. Сотник рішається остати на сій позициї i з московських ровів зробити для себе окопи. І знов праця, хто що має під рукою, тим перебудовує московський рів. Сeї позициї пустити не вільно! Лиш одна чета за слаба охорони власного крила.

Коби надійшов вже угорський баталїон, що мав стати на право від нас!

Минає кільканайцять хвиль, на праве крило ніхто не приходить. Мимо всего, на случай московського протиприступу, занята позиция мусить бути оборонена, се знав і розумів кождий стрілець.

Ворожий протиприступ не дав на себе довго ждати.

Сунуться з лїса маси сірого московського солдатства. Послїдні резерви.

— Пане Сотник! Против нас переважаюча сила Москалів! — доносить сторожа.

Перед нами мала заглубина, куди часть Москалїв розвивається проти нас. Друга часть заходить з боку. Намір Москалів ясний; приступом з фронту, з правого боку, а коли вдасться, то й на наші зади — знищити нас, опісля криловий приступ на тих, що вже ріку перейшли. Плян із страшними для нас наслідками. На дармо булиби всі нинішні жертви, на дармо плила би кров, одним таким шахом знищили б цілий наш пролім.

Але хтож має їх здержати?

Їx є цілий баталїон, 1000 крісів, а нас — одна слаба сотня, 70 і кілька стрільців! Була хвиля, ока момент, в якім треба було рішитись: або заздалегіть ратувати сотню і перед переважаючою силою непомітно завернути взад ровом, або, не сподіючись навіть ніякої помочи, кинути сотню на Москалів, на певну смерть, але здержати їх, доки можна. Нехай ніхто опісля не скаже, що стрільці пустили, що через них наша побіда замінилась в катастрофу.

Оден такий момент, де дві одвічальности стоять проти себе, за житє дорогих людий, і за дальший і оконечний вислїд цілоденного бою — коли такий момент пережиєте, то скажіть собі, що ви вже дуже богато пережили.

— Передати приказ дальше: Зараз з рова! Сотня фронт на право. Чета Балюка і Іваненка продовжують ліве крило Пасіки. За всяку ціну відперти Москалів!

Сотник рішився посьвятити сотню... Тріскотить московський машиновий кріс, тріскають у воздусї кулі дум-дум, а вони, якісь такі маленькі, такі ще діти, вискакують з рова, їх сїмдесять іде против цілої тисячі, ідуть, щоби ніхто ніколи не посьмів сказати, що українські січові стрільці пустили ворога. Ідуть, щоб собою охоронити цілу боєву лінію. Кілька ворожих стрілів вже чути з заду. Починається страшний крісовий огонь. Перестав бити московський кріс, щоб своїх не ранити. Вже де-не де приходить до стрічі на багнети. Сотник пориває найблизші два „цуги» 55-го полку краєвої оборони і кидає їх на поміч своїм хлопцям.

— Vorwаrts! — кричить їх комендант, хорунжий Кіндлєр. Vorwаrts! — і поцілений кулею в голову, гине на місци.

А московська лава суне одна за другою. Простір між стрільцями і Москалями меншає, ворог вже з заду. Одинока вже лінія відвороту— на лїво, здобутим московським ровом. Але був приказ: за всяку ціну відперти ворога! Такий приказ мусить бути виконаний.

Мов чорна хмара окружує Москва горстку стрільців. Її перстень затискається чимраз більше, ще хвилька і зриваються стрільці.

Залопотіли кольби по московських головах, мов жало оси в'їдався стрілецький багнет в груди. Захиталась московська маса, подасться взад, але в тій хвилі приходить їй поміч. Наче филя, відбившись від скали, подасть ся взад, щоб опісля з іще більшою скаженістю ударити на свою перешкоду. З такою скаженістю ударяли ще раз Москалі на проріджену вже сильно групку стрільців.

А вони держали ся. Падав котрий з них ранений, то ще піднімався на коліна і стріляв прямо в голову чи груди Москалеві. І падав, щоб більше вже не встати. Тут не було вже команди. Тут бив ся оден проти пятьнайцяти.

Тут можна було продати своє житє дуже дорого. І стрільці продавали. Схопившись за ногу, упав четар Балюк. Піднїмається, клякає і послїдними патронами з револьвера кладе ще кількох Москалів. Поцілений в груди, паде, шепоче:

— Всі мої папери передайте сотникови! — і гине.

А он стрілець Николюк веде раненого товариша. Ранений не може довго йти, що кілька кроків відпочиває, а його проводир кладе його на землю, обертається, кладе Москаля, помагає встати раненому товаришови і веде його дальше. В рові сидять наші санїтети. Цілі в крови. Перевязують, бандажують. Паде ранений в груди десятник Смольницький, паде з розтрісканою ногою Колїсняк. Хто може, висувається ранений сам, хто не може — лежить, а понад ним, побіч него крик, вереск, зойк.

Там перша чета, старі гренадири сотенні відпирають ворога, що вже був з заду зайшов їx. Каторош, з поважним лицем кинув кріс, розставив ноги, щоб сильнїйше стояти і спокійно— як тоді, коли його фотогрували — кидає в Москалів ручні гранати. Розскакуються, мов ражені громом, кільканайцять вється судорожно на землі. А він спокійно виймає з-за ременя другий гранат і, хоч знає, що сам від него може згинути найскорше, знов кидає.

– За всяку ціну Москалів відперти!—був приказ.

Руки млїють, кров ллється, а стрільці не уступають. Їх сотня ще ніколи не уступала. В сам час пересунулася сотня Мельника на право і стала коло кладовища в рові. Тепер вже можна... Стрільці наче відчули, що з заду вже є поміч, зникали оден по другім в здобутім московськім рові. Зникають, але не уступають, з роза ще здержують напір Москалів.

Ще хвилька і з рова біля кладовища гримнула сальва, за нею друга, третя. А командант батериї, що стояв ще на правім березі Золотої Липи, ще вагався. Доси не міг стріляти, бо мав перед собою скуплену масу, своїх і ворогів. Тепер між ними кільканайцять кроків, але помилитись о кільканайцять кроків, не встрілившись перед тим, може знищити тих, яких ратувати хотів. Але... Зашипіло у воздусї, стряслась земля від експльозиї, перший гранат — добре. Гранат за гранатом, шрапнель за шрапнелем розкидав мертвих і сїк оловяним дощем Москалів, котрі ще були в живих. Артилєрия ратувала тих, що цїною свого житя і крови здержали таку ворожу силу, тих, що своїми трупами загатили ворогови дорогу і недопустили, щоб день побіди замінився в катастрофу. Аж тоді, під охороною артилєриї і крісового огню своїх товаришів, злучилась сотня Вітовського з сотнею Мельника, пересунувшись на її лїве крило.

Трийцять шість ранених, чотири труни, але здержали ворога, як був приказ.

Наступаючого дня досьвіта попращали ранених товаришів, без слів познімали шапки перед мертвими —і пішли дальше за ворогом, на широке, безмежне Поділє.

За ними остало поле, покрите стосами ворожих, трупів.

«Діло». - 1915.- 6-7 листопада.

ПІД ВПЛИВОМ ІВАНА ФРАНКА МОЛОДЬ ІШЛА ДО УСС

Степан Небеш

Величезне враження викликав у гімназійної молоді приїзд Івана Франка до Тернополя в 1912 р. Зустріч відбулася в залі «Міщанського Братства». Залю виповнили по береги переважно гімназійні учні старших кляс та їхні вчителі. Коли на сцену вийшов Іван Франко всіх приявних, неначе наелектризованих, огорнув небувалий настрій. Це ж завітав до нас великий гість, що особисто читатиме свій найцінніший твір «Мойсей». Він безпосередньо вкаже нам усім шлях, що ним треба йти і встановляти на ньому власні справедливі закони. З запертим віддихом гляділи слухачі на достойну особу — постать поета. Він у задумі про минуле та задивлений у майбутнє, поважно, тихим голосом, лагідно почав:

Наблизився з народом своїм
О межу к Палестині...»
«Сорок літ проблукавши Мойсей
По арабській пустині

Як скінчив читати «Мойсея» вернувся до «Прологу» і перших реченнях

«Народе мій замучений, розбитий
Мов паралітик той...»

почав плакати, що надзвичайно зворушило приявних.

Стриманим віддихом читав поет і стриманим віддихом слухали його приявні, аж до безсмертного віщування:

«Та прийде час і ти огнистим
видом засядеш у народів вольних колі...»

Сильним, грімким і щирим оплескам не було кінця.Кожний думав, що поет додасть до прочитаного ще кілька слів. Але поет спокійно сидів при столику непорушно склавши руки на коліна і нічого не сказав. Він дивився з радісним виразом лиця на розентузіязмованих слухачів, вдоволений, що зміст його безсмертного твору молодь правильно зрозуміла. Свої враження із зустрічі з поетом і висновки з твору «Мойсей» молодь передала тоді своїм батькам, а читаючи «Мойсея» у читальнях «Просвіти» защеплювала в серцях народу ідею його визволення.

Настала перша світова війна у 1914 р. Українська Національна Рада рішила творити український леґіон при австрійській армії. Австрійська влада, всупереч спротивові поляків, дозволила на створення леґіону Українських Січових Стрільців, хоча в обмеженому числі добровольців — 2,500. Молодь послухала заклику Івана Франка «Нумо до праці, брати!». До УСС зголосилось 28,000 юнаків та, на жаль, велика більшість мусіли вертатись домів.

Тут не місце переповідати історію та заслуги Українських Січових Стрільців, бо про це появились вже окремі книжки. Хочу тільки підкреслити, що на світогляд усусусів величезний вплив мали твори Івана Франка і безпосередня зустріч з Іваном Франком. Тому не дивниця, що мрією кожного юнака, що бачив колись Івана Франка, було ще раз побачити поета.

Для мене це щастя прийшло в 1916 р. на весні, коли я лікувався в Захисті УСС у Львові, при вул. П. Скарги у колишній дяківській бурсі. Правда, я в Захисті вже не побачив поета, бо він перейшов до дарованого йому дому при вул. Софії, саме перед Великоднем. Але зате оповідали мені мої товариші: В. Паньків, О. Зарневич і ін., що Іван Франко перебував у Захисті УСС дуже радо. (Д-р Володимир Щуровський лікар, зокрема опікувався поетом). Поет перевів у Захисті Різдво і перебував там до кінця січня 1916 р., почуваючись щасливим між усусусами.

Іван Франко слухав колядок у час Святої Вечері у січні 1916 р. Слухав стрілецьких пісень, що їх УСС співали: «Ой, у лузі», «Гей нумо браття до зброї», «Їхав стрілець...», «Ой наступає та чорна хмара...» і т. п. 28-го травня 1916 року помер Іван Франко. Хористи при коші УСС, у Свистільниках, не могли взяти участи в похоронах Франка, бо в той сам день о. О. Нижанківський благословив пам'ятник Т. Шевченкові у Завадові біля Стрия і цього торжества не можна вже було перекласти на інший день, а хор грав поважну ролю при відслоненні того пам'ятника.

Сьогодні, пишучи цей спогад, бачу з точки зору віддаленої на 57 літ, ясну пов'язаність тодішніх подій. Гостина Івана Франка у Тернополі спричинила, що до УСС добровільно вступали такі мої шкільні товариші: О. Пристай, Гриць Бабій, Лонгин Андрієвський, Іван Мойсей, Антін Король, Осип Кисіль, Маріян Крушельницький (1917), що згодом виявився першорядним драматичним артистом, Гриць Гладкий, усі учні 8-ої кляси. Також Янухрій Бортник був мистцем слова. Микола Королюк, після візити Франка в Тернополі, давав відчити про Івана Франка на тайних сходинах Студентського Гуртка і доручив кожному членові Гуртка вивчати твір Івана Франка «Мойсей» напам'ять. Микола Королюк був відтак сотником УГА і командантом Куреня Корпусу Січових Стрільців. Осип Кисіль почав писати поезії, проф. Петро Карманський, прочитавши кілька його віршів, заохотив його розвивати свій талант. Микола Стрільчик писав оповідання та був добрим декляматором і актором.

Не тільки я, але багато-багато подібних мені колишніх юнаків-усусусів зберегли на все своє життя найглибший пієтизм до Івана Франка, як того, що надхнув їх ідеями, що мали вирішний вплив на весь їхній життьовий шлях. Тому всі ми вважали і вважаємо Івана Франка не тільки найбільшим після Тараса Шевченка поетом-пророком народу, але й безпосереднім нашим учителем і духовим батьком.

У 17-ті роковини боїв У. C. C. на Маківці.

(28. III. — 12. V. 1915)
 
17 літ минає від хвилини, коли українські Січові Стрільці в рідних Карпатах воювали австрійською зброєю проти своїх невблаганих ворогів — московської армії. На тім майже 1000 метровім шпилі між Тухлею і Головецьком ви­сипали могили 34-ом юнакам-героям.

Ці могили це наш перший військовий цвинтар. На Маківці повинен станути величавий памятник, гідний жертви героїв, що там спочивають, а сама Маківка повинна стати прощею для земляків-патріотів.

Покищо Філія Т-ва Охорони Воєнних Могил у Сколім, на спілку з матірнім Т-во-м, помістять у церкві в Грабівці Скільськім (сільці у підніжжя Маківки) пропамятну металеву таблицю з іменами похованих на Маківці УСС. Найпізніше за 3 роки у 20-літні роковини боїв на Маківці повинен станути там тривкий памятник.

Гроші на цю ціль повинно зложити все українське громадянство, бо для самої скільської округи, де лежить Маківка, це за тяжко. Жертви на памятник на Маківці просимо слати до Кредитової кооперативи „Верховина" на руки о. декана Мосори Мих. в Сколім, з допискою „Фонд Маківки", або до матірнього Т-ва Охорони Воєнних Могил у Львові, на туж ціль.

Ось імена У.С.С. похованих на Маківці: 

1. Михайло Біланчук, 2. Ілько Бешметюк, 3. Ілько Ганущак, 4. Юрко Ґригорчук, 5. Ілько Грицак, б. Олекса Ґригорчук, 7. Танас Дуприйлук, 8. Василь Ілийчук, 9. Василь Вітинюк, 10. Федь Карпин, 11. Іван Кишка, 12. Осип Koнюшевський, 13. Олекса Курендаж, 14. Іван Лаврук, 15. Микола Максимюк, 16. Осип Матковський, 17. Михайло Мицканюк с. Василя, 18. Дмитро Мицканюк, 19. Микола Мицканюк, 20. Іван Ребельчук, 21. Василь Палійчук, 22. Дмитро Петрів, 23. Кость Попелюк, 24. Федір Пик, 25. Дмитро Савчук, 26. Омелян Страшиньчук, 27. Іван Тимчишин, 28. Пилип Тимчишин, 29. Борис Ткачук, ЗО. Федь Ткачук, 31. Дмитро Формусяк, 32. Юліян Шевчук, 33. Дмитро Звілинюк 34. Микола Юзьвак.

Виділ Філії Т-ва Охорони Воєнних Могил у Сколім.
„ДІЛО” 7.05.1932

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації