Смерть під «Львовом» на Словенії

В. Верига

Був кінець березня 1945 р. і 9-та сотня ЗО-го полку, повернувшись з походу на тітовську 14-ту партизанську дивізію, відпочивала на своїх старих місцях. Друга й третя чота була на постою в селі Добрна (Нойгавз) на Словенії, що розшикувалось вздовж потока Добрніце, 19 км. на південний захід від міста Цельє. В північнозахідній частині села на горбі стояла готицького стилю церква, а побіч неї, на захід — дяківка, а на схід — проборство. Дяківка була опорожнена і в ній примістились наші обі чоти.

Село Добрна — це відома лікувально-відпочивальна оселя, на північ якої простягався чудовий парк та пансіони з джерелами гарячої води, і ця частина називалася Тепліце Добрна (Бад Нойгавз).

Був це латинський Великий тиждень і чарівна гірська околиця поспішно вдягалась у свої весняні шати, повні зелені й квітів.

Наш постій у цьому селі, помимо того, що це була відпочинкова оселя, відпочинком, а тим більше приємним, не був. Дві чоти, що приміщувалися на дяківці, були в безпосередньому сусідстві ліса, який кінчався на подвір'ї дяківки. Сотенна канцелярія, два старшини, хор. Андрій Питляр — сотенний та Василь Тафійчук — чотовий, разом із сотенним штабом, приміщувалися у гарному двоповерховому будинку зараз напроти церкви.

Кожна ніч проходила в очікуванні всього найгіршого, бо тітовські партизани були довкруги й тероризували своєю невидимою приявністю не тільки нас, але й цивільне населення. З уваги на це, наші зв'язки із цивільним населенням були практично жадні, раз тому, що це було заборонено наказом вищого командування, а також тому, що партизани мстилися жорстоко на всіх тих, що мали які-небудь контакти із німцями. А ми ж мали німецькі уніформи і на вияснення «хто ми», не було ні нагоди ані навіть потреби витрачувати часу. Несприятливе положення вимагало, щоб одна чота без перерви була у стані поготівля.

Тому, що це був кінець місяця, треба було їхати до штабу ІІІ-го куреня, який приміщувався у місцевості Вітаньє (Вайтенстайн) за 22 км. на північний схід від нашого постою. Це була моя черга, бо треба було привезти гроші й харчові припаси. Я і харчовий мусіли їхати, а наш супровід, який звичайно складався з трьох до чотирьох вояків, сотенний залишив мені до вибору. На той час у сотні було кількох хворих у висліді нашого «Айнзацу» на партизан, а між ними був і десятник Юрко Зеленяк.

В моїх розпитах за добровольцями, яких що правда ніколи не бракувало, я звернувся із запитом до Зеленяка, чи він не хотів би переїхатися. Він дещо вагався, але хор. Питляр заборонив йому виїжджати й на тому справа скінчилася. Довелось мені їхати з іншими п'ятьма вояками.

Дорога до Вітаньє проходила частинно широкою долиною, окруженою високими лісистими горами, мабуть, кілометрів два на південь до головної дороги, що йшла від містечка Вільньє (Воллєн) на захід від нас, де приміщувався штаб 30-го полку. Тут дорога бігла вздовж річки Добрніце із заходу на схід аж до села Стрмец (Нойкірх), де проходив шлях із Цельє на північ до місцевости Вітаньє, де приміщувався ІІІ-ий курінь 30-го полку. Від села Стрмец дорога до Вітаньє проходила глибокою долиною річки Гудіньє. По дорозі за яких два кілометри знаходився замок «Ейнид/Ціллі», де стояла одна чота 9-ої сотні під командуванням старшого десятника Івана Сільничого, родом з Полтавщини.

Дорога круто вилася глибокою долиною річки, здебільша на захід від неї, і куди не глянь — все лісисті гори, тільки над нашими головами синіло ясне блакитне небо. Місцями скелі нависали аж над дорогу так, що їхалось немов попід міст. Кращих становищ для партизанів годі собі навіть уявити.

Коли доводилось нам їхати цією дорогою, а їхали ми часом і по два рази в тиждень, на нас тремтіла шкіра. Правда, ніхто ніколи не їхав одинцем а все групою 5-6 чоловік. Але так, як кожний раз перед тим, так і тепер доля була ласкава для нас і ми без пригод заїхали до Вітаньє і, полагодивши все як слід, повернулись назад.

В поворотній дорозі ми ще вступили до замку «Ейнид», залишили нашій чоті її приділ і вирушили дальше в дорогу. Найбільш небезпечна частина дороги була за нами. Нам залишилось ще яких дев'ять-десять кілометрів дороги, яка за одним виїмком проходила відкритом полем.

Було десь коло години 3-ої по полудні, коли ми виїхали з замку Ейнид. По дорозі ми ще вступили до 12-ої сотні, яка приміщувалася на фільварку в селі Стрмец, де треба було полагодити якусь справу на доручення штабу ІІІ-го куреня.

Я зайшов до канцелярії 12-ої сотні, а хлопці із мого супроводу розбіглися поговорити із своїми товаришами. За хвилин десять я уже був готовий вертатися до своєї сотні. Вийшовши на подвір'я, я завважив групу вояків із 9-ої сотні, які весело розмовляли із стрільцями 12-ої сотні. Між ними я завважив десятника Юрка Зеленяка та ст. стр. Степана Пастернака, оба, що були на списку хворих 9-ої сотні.

Я підійшов до Зеленяка й запитав, що вони тут роблять.

— Командир III куреня майор Віттенмаєр повертав із штабу полку, в супроводі стрільців із штабової сотні й повернув до нашої сотні, щоб йому змінити конвой, — сказав Ю. Зеленяк, — і я зголосився вести групу.

— Але ж ти, будучи звільнений лікарем із служби не повинен був їхати, — завважив я. Сотенний був проти того, щоб ти їхав зі мною, а з тим німцем тебе пустив?

Сотенний А. Питляр не хотів пустити ні мене, ані Пастернака тому, що хворі, але ми випросилися, бо навкучило ходити навкруги тієї клятої дяківки. Я жалів, що не поїхав з тобою і скористав із другої нагоди супроводити командира куреня. Зрештою, ми супроводжали його тільки сюди до 12-ої сотні, а звідси він дістане другий супровід.

— В такому разі, ви вже можете вертатися до сотні. Може б ти скликав свою групу, щоб ми верталися разом, буде веселіше й безпечніше, — запропонував я Зеленякові.

— Ні, ти краще їдь із своєю групою, я хочу ще побачитись із кількома моїми знайомими. За яких 10-15 хвилин ми вирушимо за вами.

Сонце повільно наближалось до гірських вершків і я волів не тративши часу їхати до Добрної, чи як ми називали до Бад Нойгавз.

— Як хочеш, — сказав я на прощання Зеленякові, — побачимось у сотні.

Наші коні рушили з місця і ми виїхали з фільварку на битий гостинець. Перед нами ще яких 8-9 кілометрів дороги на захід. Праворуч тече маленька річка Добрніце, обабіч якої простяглась, мабуть, по пів кілометра рівнина, яка звужувалася в західньому напрямку, творячи великий трикутник, що закінчувався біля села Лемберґ. Кожний раз, коли ми переїжджали через це невеличке село, чи радше присілок, побачивши жовту таблицю із чорним написом «Лємберґ», завжди жартували, що ми вже в себе дома — у Львові. Кажу дома, бо всі в Дивізії казали, що вони зі Львова, а тільки деякі признавлись перед австрійцями чи словінцями, що вони з провінції, а не з самого міста.

За цим маленьким «Львовом» заліснений південний горб доходив аж до самої річки і через те дорога тут проходила поміж Її стрімким і глибоким, на яких 3-4 метри, берегом від півночі, та густим лісом, довжиною не більше двадцяти метрів, від півдня. Це було стратегічно найнебезпечніше місце на цьому відтинку нашої дороги. Так само північний горб наближався до річки в цьому самому місці, так що природа творила тут немов шийку від пляшки, через яку проходив гостинець. Зараз за цими залісненими горбами долина знову розширювалась у формі трикутника, шириною до пів кілометра у західному напрямку та, мабуть, із півтора кілометра довжиною, звужуючись у північному напрямку до села Добрна, місця нашого постою.

На наше щастя ми спокійно проїхали і цей відтинок і за якого пів кілометра ми звернули із дороги, що вела до Веленя, на право й поїхали до місця постою. Через яких десять хвилин ми були на місці. Була десь година 5-та пополудні. Хор. А. Питляр вже нетерпеливо очікував нашого повороту і почав розпитувати про новини в курені та про групу Ю. Зеленяка.

В цьому моменті весняну тишу прорізала серія скорострільного вогню десь зі сторони Лємберґу. Одна, друга й третя, — та знову тиша. Одна чота нашої сотні завжди була в стані поготівля і за п'ять хвилин вирушила в сторону Лємберґу. Хор. Питляр провадив чоту. Хлопці бігли, щоб скоріше дістатись на місце, звідки пролунали стріли, пильно наслухуючи, але всюди було спокійно й тихо. Але за дорогою, що вела попри Лемберґ на Велньє, на південний захід від села, серед поля стояв наш віз із одним конем. Хлопці підбігли до воза й побачили, що віз стримала молода деревина, в яку коні вгналися. Один кінь лежав забитий при возі.
На возі лежав один прострілений але ще живий вояк (прізвища якого не пам'ятаю). Інших п'ятьох вояків, дес. Юрко Зеленяк, ст. стр. Степан Пастернак, стр. Петро Блоха (родом з Запоріжжя), Володимир Балюк і стр. Яремко вже спочивали вічним сном на узбіччі між дорогою а річкою. Усі молоді хлопці, з яких найстарший Петро Блоха мав 24 роки. Прострілений вояк розповів, що всі вони їхали на возі із готовими до стрілу крісами й на перший постріл усі зіскочили на землю, тільки він повалився на віз ранений. Інших п'ятьох шукали охорони перед наскоком, якраз в тому місці, де заліснений горбок коло присілка Лемберґ доходив аж до дороги. Оборона була й так неможлива, бо напад був несподіваний. Виглядало, що партизани постріляли ранених вояків, не турбуючись поглянути на віз, який сполошені коні потягнули в іншому напрямку, і так шостий вояк врятувався від смерти.

Десять-п'ятнадцять хвилин різниці в часі між переїздом нашої групи а групи Зеленяка позбавила життя п'ятьох молодих хлопців.

Небаром прийшла й друга чота, але розшуки за партизанами були неможливі, бо заходила ніч, а в нас не було легкої автоматичної зброї, якою володіли партизани. Сотня забрала побитих товаришів і на другий день при співучасті словінського священика їх похоронено в парку біля відпочинкових павільйонів. Словінська земля вкрилась ще п'ятьма могилами українських вояків, що впали в боротьбі із комунізмом далеко від рідної землі.

Ще того самого дня, 1 квітня 1945 р., 9-та сотня 30-го полку покинула Добрну, залишаючи своїх товаришів на вічний спочинок. Чи стоять ще ті могили під розкішними деревами парку, невідомо... Сотня відійшла в напрямі міста Марібору на стрічу невідомого завтра.

ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАЦЬКИЙ ім. ГЕТ. Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО ПОЛК

Степан Лазуренко
Полковник Армії УНР
Командир Богданівського Полку.

Щаслива доля судила мені впродовж 3-ох років не лише брати збройну і активну участь у визвольній боротьбі України 1917 - 1920 років, але також бути співтворцем, а пізніше і командиром першої регулярної військової одиниці, новітньої Української Армії — Першого Українського Козацького ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полку, який і започаткував відродження Української Армії та вславив себе в боротьбі за волю і незалежність України.
Революція у Росії у березні 1917 р. національною хвилею поширилась і в Україні, особливо в її столиці Києві. Почали стихійно творитися українські революційні організації, товариства та комітети, а найбільше після створення у Києві 17 березня 1917 р. Української Центральної Ради та 19 березня 1917 р. великої багатотисячної національної маніфестації на Хрещатику. Тоді ж і створилося у Києві Військове Товариство ім. Гетьмана Павла Полуботка та військовий клюб його імени, де домінуючою була теж ідея Самостійної України, та де вели національно-освідомлюючу роботу серед вояків-українців. Військове Товариство разом з Військовим Організаційним Комітетом УНР на початку квітня 1917 року почало заходи в справі створення українських військових частин, бо в російській армії тоді вже були національні частини, а саме: польський і чесько-словацький корпуси, батальйон лотиських стрільців і т. ін. Проти формування українських військових частин рішуче виступив Тимчасовий російський уряд.
Найбільше тому противився комісар Тимчасового російського уряду в Києві, що потім став начальником Київської військової округи, полковник Оберучев, який назвав «українізацію штика» зрадою Росії, а тих, що хочуть служити в українських частинах під українськими прапорами — дезертирами, які не хочуть іти на фронт. Але події складалися так, що організація Першого Богданівського Полку почала творитися проти волі і без дозволу російської влади.
1 травня 1917 р. на Сирецькому полі під Києвом відбулося українське військове свято «Перших Квітів». У святі взяли участь вояки-українці з різних частин Київської залоги, які вже були підготовані Військовим Клюбом Гетьмана Полуботка і самочинно проголосили себе — Першим Українським Козацьким ім. Гетьмана Богдана Хмельницького Полком. За кілька днів було переведено організацію полку. В полку було сформовано кадри, які пізніше розгорнулися б в дивізію, а саме: гарматчиків, кулеметчиків, кіннотчиків, воєнної інженерії та ін. Полк складався із 16-ти сотень — приблизно 4 тисячі вояків. Не дивлячись на погрози навіть розігнати полк багнетами, як дезертирів генералом Брусіловим, полк продовжував своє існування і організацію. Побачивши здисциплінованість і рішучість Богданівців, ген. Брусілов і міністер Керенський змінили свою думку щодо створеного Богданівського полку і вони дали дозвіл на його існування, при умові, що він буде складатися з добровольців, не підлягаючих призовові до армії, та що в полку залишиться лише 500 осіб, як кадр, а решту розпуститься. Від Військового Клюбу ім. Полуботка полк одержав прекрасний оксамитний прапор, вишитий золотом, черницями Флорівського манастиря. З одного боку на малиновому тлі вигаптовано золотом погруддя Богдана Хмельницького, а з другого — темнозелений напис: «Перший Український Козацький імени Гетьмана Богдана Хмельницького Полк». Під цим прапором полк склав першу свою присягу служити Україні, яку і виконав в 3-літній боротьбі за ЇЇ державність.
На Першому Всеукраїнському Військовому З'їзді, що відбувся у Києві 5-12 (с.с.) травня 1917 р. Богданівці з своїм прапором несли почесну варту і З'їзд потвердив існування полку з усім його попереднім складом та затвердив його назву. Богданівський полк став опорою українського національного руху і основою створення Української Армії.
Першими старшинами Богданівського полку, при його проголошенні 1 травня 1917 р. на Сирці були: командир — сотник Путник-Гребенюк, сотенні: Ярошенко, Дмитраченко, Лук'янів, Ізбицький та Мичка. Після реорганізації полку, яка настала після Першого Всеукраїнського Військового З'їзду і дозволу на формування Богданівського полку ген. Брусіловим і міністром Керенським, старшинський склад був такий: Командир полку — підполковник Юрко Капкан, адьютант — підпоручник Олександер Шаповал, його помічник — хорунжий Микола Галаган. Полковим священиком був о. Микола Мариніч, курінним 1-го куреня — сотник Кириченко, 2-го — сотник Лазуренко Степан, 3-го — сотник Іван Забудецький. Полковими лікарями — Коломійцев Сергій, Бризгун Кость, Журавель Андрій і Христенко. Сотенними-поручниками: Барвінський Борис, Журавський, Ливицький, Сологуб Микола, Калениченко, Іванюта, сотник Макогін (кубанець). Підпоручники: Шаповал Мефодій, Яворський, Лощенко Семен, Іван Островершенко; хорунжі: Петро Певний, Мищенко Михайло, Антін Турянський; кулеметної сотні — сотник Дмитро Лебедів. Молодші старшини: хорунжий Вергун, (Астраханського козачого війська), Павленко Валентин, Слісаренко, Івко, Заболотний, Падалка Микола, Довбня Мефодій, Лук'янів, Мар'яненко, Сонців, Шулешко Іван, Некраха, Каленіченко, Загорулько, Стешенко та ін., прізвища яких уже не пам'ятаю. Військовими урядовцями були: Андрущенко, Хоха, Микита Маркович, Бойко Пилип, та Попович (капельмайстер). До полку вступив добровольцем поет Григорій Чупринка. Перед виїздом на фронт прибув підполковник Васильківський і сотник Хілобоченко.
Та не довго довелося Богданівцям бути в Києві. Вороги наших національних прагнень примусили Богданівський полк залишити Київ і виїхати на фронт. І 26 липня 1917 р. по дорозі на південнозахідній фронт коло Поста Волинського, в 6 км. від Києва, вночі мій ІІ-ий курінь несподівано був обстріляний з обидвох боків рушничним і кулеметним вогнем. Це вчинив Кірасирський полк за наказом полк. Оберучева. Жертвою цього дикого й ганебного нападу було 16 вбитих та 30 ранених Богданівців. Убитих відвезено до Києва і урочисто з переведенням великої демонстрації на вулицях Києва, похоронено в братській могилі у Флорівського манастиря. Це була пролита перша кров і перші жертви Богданівців за Україну. На фронті в Галичині, коло Старого Скалату, Богданівці були майже до кінця жовтня 1917 року, до захоплення влади большевиками в Петрограді. Тоді полк самочинно залишив фронт і повернувся до Києва, де обставини вимагали його присутности.
Незабаром по нашому поверненні до Києва, 7 листопада 1917 р, проголошено Третій Універсал. Під час урочистого проголошення на Софійській площі був Богданівський полк. Біля пам'ятника Богдана Хмельницького після урочистої Служби Божої та молебня у Софійському Соборі, зібралися члени Української Центральної Ради на чолі з головою проф. Михайлом Грушевським, його заступником проф. Сергієм Єфремовим та членами Уряду на чолі з Володимиром Винниченком й Симоном Петлюрою. Були там також представники Антанти: Англії, Франції, Італії, Румунії, Бельгії та ін. Вся площа була заповнена українським громадянством, та не лише площа, а балькони, вікна в будинках, дахи, огорожі, дерева і т. п. Ми Богданівці зі зброєю, ще в шинелях російської армії, колоною стояли також біля пам'ятника Богдана Хмельницького. Після короткого звернення Голови УЦРади проф. М. Грушвеського до українського народу, Генеральний Секретар Микола Ковальський відчитав Третій Універсал, в якому пролунали слова: «Віднині Україна стає Українською Народною Республікою». Під голосні дзвони в церквах нарід і військо в захопленні кричали: «Слава»! «Слава»! «Слава»! А потім усі присутні стали на коліна і проспівали: «Ще не вмерла Україна». Це був надзвичайно зворушливий історичний момент. Його ніколи нам не забути. Після цього перед членами УЦР, Уряду та представниками Антанти, під звуки запорозького маршу, Богданівці стрункими рядами, з наїженими багнетами, чітко крокуючи пройшли церемоніяльним маршом і на привітання голосно відповідали: «Слава»! А за нами пройшли юнаки військових шкіл матроси-чорноморці Гайдамацького куреня з Одеси, д-ра Луценка, кінний відділ кубанських козаків, кінний полк ім. Т. Шевченка, Полуботківський полк, відділ гірських гармат і ін.
Хоч Третім Універсалом не було проголошено Суверенної Народної Республіки, але фактично вона стала незалежною і суверенною, і це формально сталося два місяці згодом — 22-го січня 1918 р. Четвертим Універсалом.
Та не довго панував цей радісний настрій у Києві серед українського громадянства. Большевики, захопивши владу в Росії і проголосивши «самовизначення народів аж до відокремлення», зразу взялися за здавлення українського самостійницького руху. Спочатку вони збиралися захопити владу в Києві при допомозі розаґітованих російських
військових частин, що стояли залогою у Києві, і це вони мали зробити вночі на 25 листопада 1917 р., але ми їх випередили тої ночі за наказом Українського Уряду. Богданівський полк обеззброїв російські полки і вояків-неукраїнців вивезено за межі України. При їх роззброюванні згинув один Богданівець, а шістьох було поранених. Вдруге большевики пробували захопити владу «леґально» за допомогою «совета робочих селянських і салдатських депутатів», з'їзд яких відбувся у Києві 3-го грудня 1917 р. Але більшість того з'їзду висловила довір'я УЦРаді, а зокрема Голові проф. М. Грушевському. Тоді большевицькі делегати залишили з'їзд у Києві і переїхали до Харкова, де і продовжували свій з'їзд і 13 грудня 1917 року при 124 делегатах створили «Центральний Виконавчий Комітет України», як противагу до УЦРади і «уряд» народних комісарів — проти Генерального Секретаріяту. Тоді ж на заклик цього «уряду» прибули з Росії большевицькі військові відділи — червона гвардія, які підступно роззброїли ЗО-ий Український піший полк у Харкові та почали творити спеціяльну 30-тисячну червону армію для нападу на Україну. В першій половині грудня 1917 р. одна військова большевицька група вимаршувала з Харкова через вузлову станцію Лозова на Січеслав (Катеринослав) для захоплення багатого індустріяльного Донбасу і відрізання його від України. Друга військова група Муравйова вирушила на Полтаву-Київ. Проти цієї групи було вислано до Полтави мій 3-ій курінь Богданівського полку, сотню матросів Чорноморської фльоти, кінну сотню полку ім. Т. Шевченка і 4 автопанцерники. (Ні матроси, ані панцерники тоді зі мною не виїхали). А з погіршенням ситуації на цьому відтинку (можливе повстання розаґітованої салдатні полтавської залоги, 4-ий запасний полк та відділ військової авіації та ін.) прибув до Полтави ввесь Богданівський полк, який і повів рішучу боротьбу з п'ятою колоною та забезпечив Полтаву від нападу большевицьких військ як з Харкова так і від сторони Лозови. Та після вбивства большевиками нашого командира полку сотника Сергія Ластовченка за наказом від секретаря військових справ Миколи Порша, (Симон Петлюра перед тим уступив з уряду), полк залишив Полтаву і повернувся до Києва, де і перевів часткову демобілізацію для тих, хто бажав його залишити. В ніч з 14 на 15 січня 1918 р. вибухло большевицьке повстання в Арсеналі, себто, в майстернях зброї. Почалися важкі й завзяті бої під Арсеналом. Першими виступили проти арсенальців Богданівці. Крім богданівців взяли участь полуботківці, дорошенківці, богунівці, наливайківці, Сагайдачного, юнаки військових шкіл, Січові Стрільці, Вільне козацтво, всі частини, які прийшли на заклик Українського Уряду. Та це не були полки, а рештки з них — окремі невеликі групи, які не мали ні спільного пляну діяння ні єдиного військового командування. Кожна група діяла по своїй ініціятиві і на різних дільницях навколо Арсеналу. В той же час, як йшли бої під Арсеналом, большевики організували збройний виступ-повстання також на вантажній станції «Київ II», захопили її, та просунулись на Деміївку на Великій Васильківській і до Бесарабки, в залізничних майстернях біля пасажирської станції на Подолі, і дійшли по Великій Володимирській майже до будинку Української Центральної Ради, де їх відігнала військова охорона ЦР, та довго ще штурмували готель «Прага», що його захопили большевики.
Стягнувши українські збройні сили під Арсенал і на придушення вогнищ повстань згаданих большевиків в різних місцях столиці, група большевицьких військ Муравйова посунула на Київ з Полтави, яку зайняла після виїзду Богданівського полку. Муравйов майже не зустрічав спротиву з нашого боку, бо майже все українське військо, як і Кіш Слобідської України Симона Петлюри, відкликано для придушення повстання в самому Києві. Третя група большевицьких військ була вислана для захоплення Києва з Курська через Ворожбу — Бахмач — Ніжин. Проти цієї групи вислано рештки військової резерви не лише Студентський курінь, як часто у нас пишуть і говорять, але й курінь Юнаків військової школи під командою сотника А. Гончаренка, гарматній відділ підпоручника Семена Лощенка та збройний відділ з різних військових частин. Під Крутами відбулася відома крутянська трагедія в зустрічному бою з переважаючими силами большевиків.
Бої під Арсеналом затяглися, бо це була стара майстерня зброї, з грубими, масивними стінами з цегли, наче б фортеця, об яку розбивались усі наші зусилля заволодіти нею. Тільки як дійшов Слобідський Гайдамацький Кіш з його організатором і командиром Симоном Петлюрою, після шостиденних безперервних, вдень і вночі боїв і двох останніх днів штурму, 21 січня 1918 р. повстання в Арсеналі зліквідовано. Але в цей час з Полтави під Київ підійшли вже війська Муравйова, захопили Дарницю, Броварі, Слобідку й околиці і почали обстрілювати з далекобійних, тяжких гармат Київ. Почалася друга фаза боїв за Київ — за нашу державність.
Невеликі, нашвидку зорганізовані українські військові групи довго протиставились значно переважаючим силам большевиків (12-15 тисяч, а ми мали 4-5 тисяч). Большевики пройшли Дніпро і з боями стали просуватися на Печерську в Царському саду, Купецькому, в Липках, по Нікольській, Олександрівській, частково Інститутській, Левашівській, Банковій, Виноградській та інших вулицях. Зайняли з боями електрівню, в обороні якої полягли всі 150 матросів-чорноморців, Поділ і до Житнього базару, Володимирську гору, станцію «Київ II», Деміївку, Велику Васильківську. Бої не припинялися ні вдень, ані вночі. А над Києвом увесь час рвалися гарматні набої, особливо над його центром. Над Києвом в різних місцях стояла заграва — горіли будинки і багатоповерховий будинок голови Української Центральної Ради проф. М. Грушевського. На 11-ий день боїв у Києві, в ніч з 25 на 26 січня 1918 р. Український Уряд, щоб не наражувати столицю на повне її знищення гарматнім вогнем, наказав оборонцям Києва залишити місто і вирушити по Бресть-Литовському шляху на Святошин — Ігнатівку. Пізно вночі під гуркіт розривів гарматніх набоїв, заграви пожеж та окремих пострілів з рушниць і черг з кулеметів, залишили ми — оборонці Київ. Мене, як коменданта оборони державного банку на Інститутській вулиці, повідомив в останню хвилину про залишення Києва хорунжий Михайло Мищенко і довелось мені вже перебігати з козаками Хрещатик під вогнем кулеметів і рушниць большевиків, які вже були в Купецькому саду і на Володимирівській гірці.
Фізично виснажені, морально пригноблені, ми все ж не втратили надії на свою перемогу і повернення до Києва. Зібралися ми в Святошині — Ігнатівці. Було нас — оборонців Києва лише коло трьох тисяч. Там ми провели реорганізацію війська — створили окремий Запорозький Загін, який пізніше у березні в Києві розгорнувся у бригаду, в Полтаві в кінці березня — у Запорозьку Дивізію і в Харкові — в Запорозький корпус.
З Святошина - Ігнатівки вирушили ми похідним порядком по Бресть-Литовському шляху на Коростишів — Житомир, де всіли до вагонів і виїхали на Коростень. З Коростеня богданівці з дорошенківцями та двома гірськими гарматами виїхали до Ушамира проти збольшевиченого Фінляндського корпусу, який залишив фронт і пішов на Житомир. Обстрілявши його з гармат і кулеметів, спричинили серед большевиків паніку. Вони розбіглися, а ми повернулися потягом до Житомира. Тут ми довідалися про підписання Берестейського мирного договору з Центральними державами та про їхню військову допомогу, щоб прогнати большевиків з України. На ст. Житомир стали прибувати потягами перші ешелони з німецьким військом, а ми — Окремий Запорізький Загін — вирушили на звільнення Києва від банд Муравйова. 1 березня 1918 р. ми ввійшли в Київ, де нас радісно зустрічало населення після пережитих ними страхіть.

ГОСТІ В ДИВІЗІЇ

В днях 2-5 червня, на Зелені Свята, 1944 року, перед виїздом Дивізії на фронт до Галичини, до вишкільного табору в Нойгаммері прибула численна делегація з України - члени Військової Управи, представники Українського Центрального Комітету, деякі батьки вояків - усіх понад 50 осіб. В суботу З червня відбулися маневри всієї дивізії, які закінчилися дефілядою.


Зліва: д-р Володимир Пушкар, заступник фінансового відділу УЦК; проф. Северин Левицький -- "Сірий лев", керманич Українського учительського об'єднання праці,
згодом начальний пластун, сот. Аверкій Гончаренко — курінний комендант 1-ої Юнацької військової школи ім. гетьмана Богдана Хмельницького в Києві 1917 року
-- він з одною сотнею Юнацької школи брав участь у боях з більшовиками, що закінчилися трагічно під Крутами; два нерозпізнані старшини Дивізії.


Сот. Дмитро Паліїв (зліва спереду), референт українських старшин у штабі Дивізії, інформує членів делегації про бойові вправи. Справа спереду (в чорному
плащі) полк. Ф. Бізанц, голова ВУ; посередині (в капелюсі в довгому плащі)
проф. Володимир Кубійович, голова УЦК; 2-ий справа (в ясному плащі) проф.
Зенон Зелений, член ВУ. (Фото Романа Крохмалюка.)