ПРИЧИНОК ДО ДОЛІ ДИВІЗІЙНИКІВ У СОВЄТСЬКОМУ ПОЛОНІ.

При темі "совєтський полон дивізійників" розуміють звичайно всього полон від липня 1944 р., після брідської битви. А майже невідомою залишається доля відприсків 1-ої УД після капітуляції Німеччини (8. V. 1945).
Щоб ознайомити нашу читацьку громаду і з цею, майже невисвітленою проблемою, подаємо уривки з листів тих щасливців, що їм пощастило вижити.
В.В. пише 12. X. 1990: "В 2-й половині січня 1945 р. я виїхав з групою 120 вояків 1-ої УД УНА з міста Чадца на Словаччині на вишкіл протипанцерних стрільців ("Пак"), який мав проходити в околицях Растенбурґу в Східній Прусії, але тому що наближався фронт, нас із м. Франкфурту над Одрою повезли на полігон на Чехії бл. м. Бенешова й там ми проходили вишкіл у селі Великі Кновіце недалеко м. Зедельчане. Але тодішні неуспіхи на фронтах враз із т. зв. "фюреровим наказом" (про першість оборонних зусиль) не дали нам змоги повністю закінчити вишкіл. Десь у половині лютого нас як піхотну частину (гармати ми залишили, бо при них кінчили вишкіл латвійські добровольці) завантажено у залізничні вагони й почерез міста Табор і Будєйовіце ми прибули до м. Лінцу в Австрії. Звідти ми вирушили в напрямі Відня; десь в околиці м. Кремсу нашу групу розділено на дві частини й приділено до двох окремих полків Дивізії "Тотенкопф". Я попав до полку "Теодор Айке" та з ним, після коротких фронтових пригод, ми 10-го травня 1945 р. в с. Нойкірху, що положене 20-25 км на схід від Лінцу, піддалися американцям, а ті нас після трьох днів передали відділам Совєтської армії.
Наша група, що її передали американці більшовикам, налічувала бл. 18 000 вояків, серед яких можна було зустріти вояків з різних німецьких дивізій, що входили до складу 6-ої армії, якою командував фельдмаршал Шернер. Тоді почалася моя "одіссея": у залізничних вагонах почерез Словаччину, Мадярщину, Румунію, Чорне море до м. Симферополя на Кримі. Роками прийшлося з іншим прізвищем удавати німця-шльонзака, якого село й сім'ю виселено на Захід, і так туди згодом звільнитися."
Інакша доля зустріла Є. М., що пише: "Після капітуляції Німеччини я попав з фронту в Тироль у французький полон і там мене репатріяційна комісія повернула "на батьківщину" — в Московську область, звідки після півтора року пощастило вернутися додому, та не надовго: бо в 1947р. я був заарештований, засуджений на 10 р. та вивезений у Сибір у Заполяр'я в "виправно-трудові табори" крайньої Півночі. Дотерміново я був весною 1955 р. звільнений враз зі справою т. зв. "німецьких леґіонів" і щасливо повернувся додому. Від 1980 р. живу на пенсії."
О.Г.

УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА"

Михайло Федоренко

Ще донедавна ми знали про неї менше, ніж просто мало. Радянські історики, що вряди-годи згадували її, вибухали нестримною лайкою.

Двадцять років тому Клим Дмитрук, що заробляв на хліб насущний боротьбою з так званим українським буржуазним націоналізмом, писав у книжці "Свастика на сутанах" (видана, звичайно ж, у "Політвидаві", який продукував офіціозну ідеологочну продукцію):

"Націоналістичні верховоди поряд із святоюрськими "достойниками" галасливо агітували молодих галичан вступати до "СС Дивізіон Галіцієн". Серед завзятих аґітаторів зустрічаємо немало оунівських писак, що, звивши сьогодні кубельце на Заході, одчайдушно "доводять" незалежність "політичного курсу ОУН від німецької потуги"... На роль одного з провідних ідеологів націоналізму на Заході претендує тепер вихованець уніятів Лев Шанковський, який останнім часом видав кілька книжок і статей про "самостійницький курс ОУН" у період другої світової війни. Та під час створення дивізії Шанковський і гадки не мав про "самостійницькі змагання". В довжелезних статтях у "Львівських вістях" зразковий виученик нацистського міністерства пропаганди, за його таки власними словами, над усе старався "зацікавити широкі кола українського громадянства організацією нашої (?) майбутньої військової одиниці". В статті "Що таке модерна стрілецька дивізія?"... Шанковський, вихваляючи "бойову міць" формованої фашистами дивізії, агітував молодих галичан записуватися до неї, щоб у лавах німецької армії якнайскоріше взяти участь у "боротьбі з одвічним ворогом - Москвою".

Перепрошую читача за довжелезну цитату. Наводячи її, я хотів показати два, сказати б, типові моменти з писань радянських істориків про дивізію "Галичина". Перший - виставляння дивізійників такими собі яничарами, зарізяками, розбійниками, що пішли на службу до фашистів, аби боротися проти рідного народу. Другий - огульне, навіть брутальне перекреслювання досліджень, істориків з політичної еміґрації, постійне нав'язування читачеві думки, що їхні твори - то звичайнісінька апологія злочинів, безсовісні самовиправдання, політична демагогія.
Чи й треба казати, що навішування ярликів - абсолютно непродуктивний метод роботи історика, який повинен перш за все осмислювати прихований механізм подій, прагнути зрозуміти логіку вибору людей, поставлених у трагічні ситуації, коли жорстока епоха категорично змушує визначитися: з ким ти і проти кого, за що готовий накласти головою на безжальній косовиці смерти.

Під час другої світової війни український народ опинився між двома імперіялістичними хижаками - фашизмом в особі Німеччини та комунізмом на чолі з кремлівськими верховодами. Тяжко було йому зорієнтуватися, яке зло страшніше. Одні намагалися вірити Сталінові і його опричникам, інші сподівалися, що війна може принести крах більшовицькому режимові і його імперії, пов'язували з нею сподівання визволити Україну з імперіяльних пут, утворити незалежну державу. Тільки сьогодні нам стає відомо, яким масовим був опір червоній комуністичній ідеології в Україні в часи, починаючи від 17-го року. Новим етапом боротьби з нею стали передвоєнні і воєнні роки. "Оця боротьба велася у різних формах - у формі підпільних організацій, громадського спротив і опозиційних зговорень, та, врешті, ця боротьба змушувала навіть одягти чужий, часто ненависний, мундир. Між тими, які в дуже молодому віці побачили жорстокість більшовизму на тисячах невинних жертв у тюрмах Галичини при втечі перед німецьким наступом 1941 року та пізнали нащівну силу російського комунізму для України, опинилися ті, яким майже п'ятдесят років тому довелося одягнути німецький мундир. їх називають "дивізійниками", а були вони вояками дивізії у системі німецької зброї СС (Waffen - SS), яку спершу називали "Галичина", а згодом - 1-ою Українською дивізією Української Національної Армії, - пишеться в передмові до книги "Українська дивізія "Галичина" (Матеріали до історії), виданій 1990 року Братством колишніх вояків 1-ої УД (Торонто - Нью-Йорк).
Як відомо, сп"янілі від своїх перемог над Червоною армією, німці в перші місяці війни анітрохи не допускали навіть самої думки про створення в складі збройних сил вермахту іншонаціональних частин. Навіть два батальйони "Нахтіґаль" та "Ролянд", утворених ще до початку війни Організацією Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери, було розформовано. Але катастрофа під Сталінґрадом змусила фашистських верховод переглянути свої категоричні самонастанови й погодитися на формування для вермахту воєнних структур з національним принципом. Власне, ще до Сталінґраду було утворено так звану РОА (Российскую Освободительную Армию), штабом якої буцімто керував Андрєй Власов, колишній червоний генерал. Але насправді Власов був командиром без війська - навербовані в концтаборах і з перебіжчиків батальйони закріплялися за німецькими дивізіями, а штаб Власова використовувався тільки як пропоґандистська та вербувальна інституція. Доречно сказати, що за документами педантичних у таких речах німців усього в різних дивізіях налічувалося майже мільйон солдатів РОА.

Губернатор Отто Вехтер вважав Галичину - колишню провінцію Австрії - абсолютно "своєю" територією. Впливовий, високопоставлений чиновник в усій ієрархії Фатерлянду мислив трохи інакше за інших діячів, які не мали бажання "ділитися золотом перемог над Москвою зі східними тубільцями". Як пише в своїй монографії "Військова Управа та Українська дивізія "Галичина" Роман Колісник (Наукове Товариство ім. Шевченка в Канаді, Торонто, 1990): "Галичину Вехтер уважав за спеціяльну країну, в якій якнайскоріше слід відновити німецькі впливи, що перервалися з упадком австро-угорської імперії. Він хотів "перевиховати" українську молодь Галичини, виплекати в ній "галицьку" реґіональну свідомість", щоб в майбутньому "злити цю свідомість у загальну німецьку"... Для цієї мети він бачив можливість у створенні української дивізії, яка, з одного боку, скріпила б німецькі збройні сили, а з другого, мала б вирішальний вплив на виховання української молоді з метою її "германізації".

У березні 1943-го Вехтер одержав од Гіммлера благословення створити "галицьку дивізію", що ввійде до складу частин СС. А вже в квітні розпочато набір до неї добровольців. Як свідчить дослідник з Канади Мирослав Малецький, за травень і червень, зголосилося понад вісімдесят тисяч. Однак до дивізії було відібрано тільки тринадцять тисяч.

Провідник Українського Центрального Комітету Володимир Кубійович згодом у своїх спогадах писав: "Постало питання, чи нам солідаризуватися з творенням дивізії, чи це має бути тільки ініціативою німців. Думки були поділені. Були застереження, що дивізія постає в час, коли доля Німеччини майже вирішена, що з творенням дивізії не пов'язані політичні зобов'язання з боку німців, що німцям не можна довіряти, а врешті - що існування дивізії утруднить наше становище в майбутньому щодо західних альянтів... Дивізія "Галичина" постала б і без нас, але тоді український чинник не мав би впливу на її характер і на захист інтересів українського вояцтва. Дивізія скріплювала наш стан посідання в Галичині та могла його зміцнити й на інших землях. Тільки в складі німецьких збройних сил могло постати регулярне добре вишколене й озброєне велике українське з'єднання, яке при сприятливій для нас ситуації могло стати зародком української національної армії, без якої не могла б існувати українська держава; можна було мати деяку надію, що цією сприятливою ситуацією буде хаос, що постане на українських землях після програної німцями війни". Отже, покладено було - всупереч розрахункам фашистських керівників - цілковито взяти під опіку всі пов'язані з "Галичиною" справи, яка бачилася українським політичним діячам із зовсім іншим призначенням, аніж їй відводили діячі вермахту. Ветерани Армії УНР і колишні "усусуси" (українські січові стрільці) - хто був молодший - поспішали записатися до дивізії, старші ж узяли на себе клопіт по роз'ясненню в масах не деклярованої офіційно мети створення її, окресленню політичних перспектив України за тієї умови, якщо вона матиме національні збройні формування.

До створеної німецьким командуванням Військової Управи, яка мала опікуватися справами "Галичини", ввійшло чимало відомих українських політичних діячів: Осип Навроцький, Андрій Палій, о. Василь Лаба, Михайло Кушнір, Володимир Білозір, Михайло Хронов'ят, Іван Рудницький, Євген Пиндус, Степан Волинець, Любомир Макарушка, Юрій Крохмалюк, Зенон Зелений...

"Хто були люди, які погодилися увійти до Військової Управи у воєнний час, після битви під Сталінґрадом, коли Східний фронт повільно, але безупинно котився на Захід? - пише уже згадуваний попереду Р. Колісник. - Чому вони взяли на себе нелегкий обов'язок виконувати завдання у своїх відділах, будучи свідками німецьких порядків в Галичині й нестерпного гніту та визиску в наддніпрянській Україні та на Волині?.. Без сумніву, на їхнє рішення мав вплив Володимир Кубійович, провідник Українського Центрального Комітету, якого вони всі ближче знали". В. Кубійович вирізнявся з-поміж інших тодішніх політичних лідерів рідкісно глибоким державним мисленням, умінням прогнозувати події і ситуації, а також знаходити в кожній із них несподіваний ефект. Дивізія "Галичина" - одне з промовистих тому свідчень. Досить також сказати, що цій справі великої ваги надавав митрополит Андрей Шептицький, який твердо стояв на тому, що Україна повинна мати свою армію.

Водночас з'явилися і протидивізіині тенденції- головно з середовища ОУН. Значна частина з її керівників категорично вважала, що тільки УПА може бути єдиною вирішальною силою в боротьбі за вільну Україну, а "Галичина" - то справа і принизлива, і неефективна. Вони намагалися протидіяти формуванню дивізії, зірвати набір до неї, випускали листівки з закликом до населення не вірити в українськість цього з'єднання в рамках збройних сил вермахту. Однак згодом реальні контакти частин дивізії та УПА засвідчили, що вони в кінцевому підсумку мають одну й ту ж мету, що між ними немає принципового антагонізму, отож воякам не складає особливих труднощів знайти порозуміння. Історики з діаспори наводять чимало прикладів того, як ішли упісти на вишкіл до "Галичини", а потім поверталися назад, як дивізійники передавали їм зброю та амуніцію, як упісти часто переховували їх у своїх лісових володіннях.

До речі, відомий польський політичний діяч, міністер Ігнат Матушевський, розповідаючи своїм співвітчизникам про українську дивізію "Галичина", на сторінках "Газети Польської" писав так: "Ось аргументи, якими виправдовували українці конечність військової співпраці з німцями"... Ми не маємо іншого вибору. Нас чекає смерть зарізуваних баранів. Воліємо боронитися. Вигляди того, що чекає українців у Галичині, дає поступування москалів на Радянській Україні. Винищено там уже перед війною цілу інтеліґенцію, а всіх, що бажали хоч би культурної автономії, заслано щонайменше на Воркуту. Сьогодні поведінка Совєтів виглядає так, якби йшлося про винищення самого українського племени. Екзекуції йдуть в ліку на мільйони. Ми змушені до позірної співпраці з німцями. Перш за все тому, що як виявляється й ви, поляки, окрім союзу з Англією та Америкою, не маєте можливости перешкодити, щоб Совєти на польських землях не поводилися як найгірші варвари. Отож, не думайте, що співпрацюємо з німцями для перемоги Німеччини. Просто не хочемо, щоб перемога Англії, Америки та Польщі над Гітлером застала нас у гробах. Тому будемо боронитися..." За свідченнями істориків, польський міністр ніколи не відзначався проукраїнськими симпатіями. Тому в його словах не могло бути ніякої апології "Галичини". Тільки виразна констатація фактів, об'єктивна інформація про них своїх співвітчизників.

Війна йшла до свого завершення. Німці зазнавали поразок і повільно відсувалися на Захід. Дивізію "Галичина" було кинуто на оборону Львова під Броди. Тут Червона армія зосередила величезні сили для наступу. Завдяки раптовому проривові вона взяла в оточення кілька німецьких дивізій, а разом з ними і українську "Галичину", яка зазнала в тих жорстоких боях великих втрат. Згодом колишній поручник піхотного полку дивізії Любомир Ортинський писав про той факт у контексті визвольних змагань українського народу від часів громадянської війни: "Ми пішли під Броди, щоб на визвольному шляху поставити ще один дороговказ, що веде до Волі. Там, у стіп Маркіянової гори, принесли ми кровну жертву молодого українського покоління, що зроджене в бурі революції, виховане на традиціях Маківки, Крутів, Чортківсьої офензиви і Львівських "Бриґідок", зміст і ціль свого життя вбачало у здійсненні заповіту великого Коновальця: "Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї". Як бачимо, не приречену гітлерівську Німеччину боронили вчорашні гімназисти й студенти - очевидно, кожен з них добре знав, що її справа безнадійно програна. Вони розуміли, що на них покладена та ж роль, яка була в студентів та гімназистів, які понад чверть століття тому вирушали з Києва під Крути. Галицькі юнаки, як це відчуваємо із спогадів уцілілих у вогненних смерчах, вважали себе духовними спадкоємцями тих, що йшли на вірну смерть, заступаючи дорогу червоній орді під орудою ката українського народу Муравйова.

"Галичина" вирвалася з оточення, її передали до Чехословаччини, далі посилали для боротьби з Тітовськими партизанами в Юґославію. У березні 1945 року було створено Український Національний Комітет, який одразу ж видав деклярацію про початки формування Української Національної Армії (командувачем її було призначено генерал-поручника Павла Шандрука). "Галичина" входила до неї під назвою Першої української дивізії. Але війна вже скінчилася. До конфлікту між колишніми союзниками, ймовірність якого припускали українські провідники, не дійшло.

Дивізія (за винятком тих, хто перейшов до УПА й продовжував боротьбу) здалася в полон англійським військам. Вояки її тривалий час перебували в таборах інтернованих. Сталін категорично вимагав од союзників, аби йому видали дивізійників на розправу. Над їхніми головами заламувалися силові лінії великої політики держав-переможниць. Видати Москві полонених означало цілковито визнати її зверхність там, де вона для цього не мала ніяких прав чи підстав.

1948 року вояків-дивізійників було відпущено з полону, й вони стали ще однією хвилею української політичної еміґрації, що попливла до далеких чужих берегів. 1949 року в Мюнхені заснувалося Братство колишніх вояків Першої дивізії Української Національної Армії. Нині головна його управа в Канаді і США. Братство надає нам велику допомогу в справі розбудови незалежної української держави. Нарешті завершилося те, про що мріяли вони, беручи до рук зброю, в що не переставали вірити впродовж цих довгих десятиліть у чужих краях. □

("Народна газета", Київ, ч. 48-49, 1992)

ЧИ БУЛИ ДИВІЗІЙНИКИ КОЛЯБОРАНТАМИ?

Ігор Федик

Ще донедавна згадувати в Україні про дивізію "Галичина" було смертельним гріхом, тому будь-яка інформація про її утворення і бойові дії була за сімома заслонами. Радянські пропаґандивно-карні органи засекретили її, сховали від народу, від учених і політиків. А якщо й траплялася якась невеличка інформація, то вона була настільки спотворена і перекручена, що кожну краплинку історичної правди доводилося "розшифровувати".
Та й тепер, коли про діяльність дивізії появився друкований матеріял, а молоді галичани, не шкодуючи сил і часу, з запалом будували пам'ятник полеглим українським воякам під Бродами, реакціонери зруйнували цей пам'ятник національної звитяги.
На жаль, тернистий і водночас геройський шлях 1 УД УНА і сьогодні трактується за висловом Володимира Дашковича, деякими "принципіялістами лише - як коляборантський шлях.
Переді мною книга відомого українського історика з діяспори Ореста Субтельного: "Україна. Історія", що вийшла друком у 1991 р. в Києві. Книга користується величезною популярністю в Україні, є майже в кожній родині в Галичині, в кожного учня школи. Чекають на неї по всій Україні. Справді-бо, нарешті дочекалися такої історичної книги, якої треба. Годиться її перевидати і швидше розповсюдити на південних і східних теренах України, по школах, ліцеях, вищих школах, офіцерських курсах тощо. Це була б, я думаю, найбільша вдяка професорові, який чимало попрацював, щоб її написати.
Майже напам'ять знаю цю книгу Ореста Субтельного. Вчу по ній дітей. Але одна думка професора не дає мені спокою. Щось не дає мені повністю згодитися з ним. Скільки не читаю - сумніваюсь.
Шановний професор у пошуках історичної правди і, мабуть, будучи "принципіялістом", один із підрозділів своєї книги (стор. 408-410) назвав "коляборанціонізм" і в ньому подав коротеньку історію творення дивізії "Галичина". Оце мене і мучить. Хочу спробувати заперечити авторові книги ось у який спосіб. Насамперед спитаю: "Чи й справді 82 тис. галицьких юнаків добровільно записуючись у це формування знали і усвідомлювали, що вони - насамперед коляборанти, а не патріоти рідної землі?!. Чи 13 тис. вояків дивізії "Галичина" в смертельному котлі під Бродами і Золочевом вмирали також із такими внутрішніми переконаннями?! Я розумію, що історія вірить фактам, подіям. Але є ще психологія! Є психологічні чинники як окремих особистостей, так і нації. Я не вірю (і не тільки я, а й навіть мої учні) і ніколи не повір'ю, що Україну, ідею національної держави, одвічне і незбагненне прагнення до волі заступили, затінили якісь інші сподівання, політичні розрахунки чи ще щось. Це психологічно і національно неможливо.
Вони вмирали за Україну, а не за політичний компроміс. Колябораціонізм - це трагедія тактики, це драма компромісу, це драматичний пошук дороги до волі, а не внутрішня характеристика дивізійників, не їх національне переконання. Вони спроможні були на подвиг в ім'я вільної України, однак історична ситуація їм запропонувала саме такі умови подвигу.
Не мали себе за коляборантів, а лише за патріотів-вояків і ті, хто після жорстоких боїв у Словенії та Австрії перебував у Ріміні, а далі - на важких роботах в Англії та в інших державах. Не вважають вони себе такими і нині.
Україна до смерти для них - не знищена, життєва мета та ідея, до якої вони йшли чесно (ця чесність вимірювалася не чим іншим, а життям!), вірячи, що може шляхом компромісу вдасться здобути власну державу.
Можна пошукати в історії чимало аналогій, де українці шукали компромісу з кимось, щоб у якийсь спосіб наблизити власну державу. Чи можна вважати Петра Дорошенка коляборантом, він же хотів здобути волю Україні за допомогою чужинського війська. Не був ним і гетьман Іван Мазепа, закликаючи військо Карла ХІІ в Україну. Не були коляборантами і вояки УГА, які тимчасово приєдналися до більшовиків. Не можемо звинувачувати і Симона Петлюру за договір 22 квітня 1922 р. з поляками.
Була мета - українська держава - і був історичний контекст, несприятливий для України, де перетиналися різні чинники, внутрішні і зовнішні, скриті і явні, де перехрещувалися наміри і долі багатьох народів, де розігрувалися політиками "живі" шахові партії. На цій історичній площині опинилися наші хлопці, що мали надію при допомозі чужинців подолати найстрашнішу і найпотворнішу диявольську силу XX сторіччя. Вони йшли з однією страшною силою проти ще страшнішої. Вони не відсиджувалися у затишку, вони не ховалися по домівках, вони вийшли історії назустріч, вони пробували вписатися в історичний контекст. Кінець - драматичний, важкий. Але ж драматичним був і початок, і дорога. Чи не так?
Зрештою, напевно, вони думали, що в процесі цієї страшної, кривавої, історичної драми щось таки зміниться, і будівництво української держави матиме інший поворот. Спитаймося хоч би у поляків, чи були їх прадіди коляборантами, які десятками тисяч вступали в армію Наполеона, щоб визволити Польщу? Таких історичних аналогій є багато в долях різних народів.
Ми не мали держави, ми хотіли її мати, тому вмирали наші юнаки за свою ідею в чужинецьких арміях з надією створити свою українську армію, створити українську державу.

("Поклик сумління", Львів, ч.З, листопад 1992)