Польська Вища Військова Школа

УКРАЇНСЬКІ СТАРШИНИ НА ЧУЖИНІ

Петро Самутин
Генштабу генерал-хорунжий
Армії УНР

Досвід польської війни 1918-1920 років виявив надзвичайний брак старшин до праці в штабах. Тому, зараз же по закінченні війни, першим кроком польського генерального штабу була організація відповідної школи (Академія генерального штабу), — де могли б вишколюватись старшини до праці в штабах як в часі миру так і в часі війни. Першим командантом Вищої Військової Школи був старшина французької армії генштабу полковник Форі, з цілою екіпою старшин тої ж армії — в ролі професорів.
Вища Військова Школа у Варшаві приміщувалась в будинку при вулиці Кошиковій 71-71 А. Майже в сусідстві містилась Вища Школа Інтендантури та на другому боці вулиці великий манеж, де відбувалась наука кінної їзди для курсантів.
Особисто я переступив пороги тієї „Святині військових наук" восені 1931 і застав цілий професорський склад вже виключно польський. Разом зі мною був покликаний до школи сотник Армії УНР Аркадій Валійський з 81 полку піхоти в Гродно.
Курс Школи — 2-річний плюс кількамісячний підготовчий. Чомусь назвали це „підготовчим курсом", але в дійсності були це звичайні іспити та пізнавання професорами фреквентів. Після іспитів фреквенти роз'їзджались по своїх частинах і потім були викликувані спеціяльними наказами до проходження курсу.
Під час мого перебування на „підготовчому курсі" було (оскільки мене не милить пам'ять) — коло 127 фреквентів. Прийнятих було 57 старшин, в тому 2 лікарі в ранзі майора та ми контрактовані старшини Армії УНР в ранзі капітанів (сотників).
Після підготовчого курсу я вернувся до свого полку 13 п. п. в Пултуську та небагато мав надій, що мене покличуть до ВШВ, бо добре знав, що я „зрізався" з тактики саперів. В пізнішому справа вияснилась: Професор тактики саперів дав мені завдання „відтинок оборони полку піхоти" і приділ саперських матеріялів і всі облічення я мусів проробити тільки на один курінь, з чого я не міг вив'язатися і, ясно, що моя оборона з приділеними мені матеріялами (кільчастий дріт, кілки, міни і т. п.) була аж надто слабо розбудована. На це звернув увагу один із керівників тактики піхоти і та помилка була би коштувала мені школи.
Вища Військова Школа ділилась на два річники: перший річник (1-ий курс) і другий річник (2-ий курс). Курсанти (слухачі) — старшини від поручника почавши і на підполковнику скінчивши (підполковник Важибок) мій старший на курсі, або так званий „баца". Підполковник Важибок мав, як мені здавалося, десь коло 38-39 років, хоч вік був обмежений до ЗО р. Це був старий леґіоніст, поважний і симпатичний пан. Більшість старшин мого річника — це „стара война" з бойовим досвідом, хоч була вже й досить велика група старшин чисто польської школи. За родами зброї старшин можна поділити так: а) піхота 40%, б) артилерія 25%, в) кіннота 25%, решта припадала на старшин авіяції, саперів і зв'язку. Кожний старшина мусів перед вступом до ВШВ закінчити з добрим успіхом званий за місцевістю „Рембертув", Досвідний Центр вишколення старшин всіх родів зброї. В основі „Рембертув" підготовляв старшин на командирів куренів. Я і сотник Аркадій Валійський мали „Рембертув" вже поза собою.
Всіх, що їх покликано до проходження курсу у ВШВ, чекала ще одна досить прикра пригода: це медичний огляд, якому надавалось надзвичайної ваги. Під цим оглядом школа не мала жадних сантиментів і маленький брак в організмі виеліміновував вас з рядів курсантів. Я і мій приятель сотник А. Валійський спокійно йшли і на цей останній іспит, бо знали, що були ж ми діти здорової української землі.

Курс ВШВ — 1931-1933 роки.

Командантом ВШВ був генерального штабу генерал бриґади Тадеуш Кутшеба, народжений 15.IV 1886, помер після німецької неволі в 1946 році — Німеччина. У 1920 році брав участь в поході в Україну в ролі начальника штабу 3-ої польської армії (командир — генерал Сміґли-Ридз). В склад тієї армії входила також українська VІ-та Січова Стрілецька дивізія в командуванні генштабу полковника Марка Безручка. Своїм тактом і прикладом зразкового вояка і начальника штабу армії ген. Кутшеба здобув собі великі симпатії у старшин VІ-ої С.Стр. дивізії, що співпрацювали з ним в часі походу на Київ і відвороту з України. Генерал Т. Кутшеба був одним із активних учасників в опрацюванні плянів походу в Україну. Був великим прихильником створення сильної Української Держави на сході Европи та військового союзу з Україною в боротьбі з московським імперіялізмом. Праця генерала Т. Кутшеби „Виправа Кійовска 1920", видана в 1937 році, може послужити за зразок — як треба опрацьовувати подібні кампанії. У польсько-німецькій війні був командувачем Армії „Познань" в ранзі генерала дивізії. Показав себе, як один з найздібніших генералів на оперативному щаблі, командуючи групою Армій — „Познань" і „Помор'я", перевів і зорганізував одну з найбільших битв над річкою Бзурою („Кутновська битва"). Ця битва, що розпочалась 9-го вересня 1939 року, була повним заскоченням для німців, що мали страшну перевагу матеріяльну і людську. Ця битва увійшла вже в історію воєн, як клясичний приклад прекрасної організації самого наступу і відірвання від ворога, а сам генерал дивізії Т. Кутшеба, як один з найздібніших генералів польського війська. (Це признання дали покійному генералові Кутшебі його противники німці).
Надзвичайні вимоги і велику увагу звертав генерал Кутшеба в підготовці курсантів до праць в штабі бриґади, дивізії, групи оперативної та армії. Він завжди підкреслював нам: „Ви мусите бути дуже добрими безіменними працівниками штабів і до тієї ролі ми вас приготовляємо і наставляємо". Може меншу ролю надавав він підготові курсантів, як будучих командирів — бриґад, дивізій, оперативних груп, але частинно курсанти пройшли і цей щабель.
Він завжди підкреслював нам: „Коли будете добрими працівниками штабів, будете працювати над собою, тоді і штука тактики та операції прийде вам легше". Треба думати, що ці завваги нашого генерала не були тільки підходом, а й інструкціями згори. В кожному разі дворічний курс ВШВ давав польській армії добрі кадри „безіменних працівників штабового ремесла".
Бракувало нам курсантам ще одного року навчання, щоб опанувати оперативний бік воєнного мистецтва. Видно бракувало на це часу і коштів в бюджеті польського військового міністерства.
Безперечно, генерал Т. Кутшеба, як командант ВШВ був на властивому місці. Користувався він великою професорською повагою у складі ВШВ і був для них великим авторитетом. Знав кожного курсанта по імені і призвищу, знав кожного з нас позитивні і негативні сторони, знав напевне більше про нас, як ми самі про себе. Він жив курсом і для курсантів.
Найголовнішим предметом у ВШВ була загальна тактика. На другому місці безперечно треба поставити — службу штабів. На першому курсі темою студій була — дивізія, на другому курсі — самостійна оперативна група і армія. На обох курсах більшу увагу звертали на тактичні студії і тільки, наче побічно, на студії оперативного характеру. Може була це і добра метода опанувати якнайкраще тактику, і потім приходити самому до справ оперативного характеру, вже під час служби в лавах армії. Придавали велику увагу співпраці різних родів зброї та співпраці з сусідніми формаціями. Не мали ми часу на студії тактики панцерної зброї і цей предмет займав дуже мало часу. Уже після закінчення ВШВ дуже інтенсивно розпочались спеціяльні виклади на цю тему.
Керівником першого курсу був генштабу полковник Клімецький (в пізнішому генерал і начальник штабу польського начального вождя генерала В. Сікорського — згинули обидва в летунській катастрофі над Ґібральтаром).
Керівником другого курсу був генштабу полковник М. Літинський (28.ІХ 1895 — 18.IV 1959 — у війні 1939 року був начальником штабу армії „Познань" — генерала Т. Кутшеби).
Керівником тактики піхоти був генштабу полк. Надаховський. Його помічниками (асистентами) — генштабу підполк. Сальоні та майори генштабу Вілімовський і Пясецький. Предмет тактики піхоти стояв на дуже високому рівні. Підполковника Сальоні я знав ще перед ВШВ з 13 п. п., де він відбував стаж, як командир куреня.
Тактика артилерії: Першим керівником за моїх часів був генштабу майор Ян Цяловіч (в пізнішому підполковник) згодом генштабу майор і підполковник Ціба. Він ставив великі вимоги до слухачів та спеціяльно до своїх колег по фаху.
Тактика кавалерії: Керівник полковник князь Друцький-Любецький, асистенти — генштабу майор Грабовський і майор Нажимський (оскільки пам'ять мене не милить). На другому році прийшов до нас генштабу майор Рудницький (потім генерал).
Служба штабів: Особисто для мене та, гадаю, і для багатьох курсантів це був один із найважчих предметів. Спершу я був непевний себе при розв'язуванні різних завдань з цього предмету. Вже всередині навчального року на другому курсі ця непевність залишила мене і я глибоко полюбив цей предмет.
На першому річнику керівником того трудного предмету був генштабу пполковник Суліславський, потім з бігом часу — генштабу пполковник Сосабовський, помічниками були генштабу капітан Банах і капітан Квятковський. Цей предмет стояв на дуже високому рівні, а у відношенні до курсантів ставились великі вимоги щодо знання і опанування предмету. Генштабу пполковник Сосабовський був надзвичайно вимагаючим, але одночасно дуже багато давав від себе і як казали: „спав зі службою штабів",
Часто на грах воєнних, тільки згадка про те, що так напевно зробив „сам Сосабовський" — заспокоювала критиків.
Тактика зв'язку: Керівник полковник Цепа та його асистент майор Стебельський.
Тактика саперів: Керівник геншт. майор Хойновський і геншт. капітан Тушинський. Справляли нам великі клопоти при всяких обліченнях (чисто математичних) при вживанні різних саперських матеріалів та спеціально в обороні „сталій". Часто вибачали нам нашу недосконалість, бо ми ж не інженери.
Тактика авіяції: Генштабу майор, потім пполковник Ромейко, помічник майор Шнук. Більшість з нас курсантів, за вийнятком летунів, „літали в небі", так бодай було зі мною. Як сьогодні пригадую собі, я ні разу в своїх самостійних працях про авіяцію, не робив так, як цього вимагала логіка.
Відділ П-ий (Розвідка і контррозвідка):
Прізвищ професорів не знаю, бо нам їх ніколи не представляли. Обидва предмети дуже мене цікавили, але на деякі виклади з цих предметів ми (себто я і сотник Валійський) не були допущені. В таких випадках, наш „баца" пполковник Важибок, напередодні делікатно попереджував нас: „Панове завтра від такої до такої години вільні". Ми обидва були раді: діставали годину відпочинку і не обтяжували себе різними „тайнами".
Воєнна історія: Генштабу капітан Павлік і ротмістр Дзєвановський. Предмет дуже всіх цікавив, бо викладали його приступно і нічого від нас не вимагали.
Мови: Професор Гандельсман — німецька і наш відомий поет Євген Маланюк — російська. На першому курсі я пішов на мову „російську", але довідався про це генерал Кутшеба і на другий рік мене з „тріскотом" перекинув на німецьку. Професор Гандельсман про це знав і дуже часто „турбував" мене з німецької. Він дивувався, чому я, знаючи російську мову, записався на цю мову. Моя відповідь була проста і ясна: „Пане професоре — мені і без німецької дуже тяжко, ви ж хіба спостерігаєте, що я і в польській ще недалеко заїхав". Хоч польську літературну мову я знав не гірше моїх колег поляків, але вимова чи акцент таки залишилися полтавськими. Після такої щирої заяви — професор Гандельсман перестав мене занадто турбувати.
Шоферський курс: Викладовців прізвищ не пам'ятаю. Знаю тільки, що були це старшини спеціяльних автових частин. Крім теорії — відбували курсанти практичну їзду на вантажних автомобілях марки: „Урзус".
Протипанцерна оборона (ОППАНЦ)
Протилетунська оборона (ОПЛ) (активна і пасивна)
Належала до професорів загальної тактики і тактики авіяції. Відбувалась в рамах наших тактичних чи теж оперативних розгр.
Кінна їзда: Оскільки не помиляюсь, вів її ротмістр Твердохліб. В часі непогоди їзда відбувалась в манежі, в погоду виїзджали в поле за Варшаву. Це був для нас відпочинок.
З професорів ВШВ слід ще згадати генштабу пполковників Мосора і Марецького.
Самостійні групові праці: Ця праця полягала на тому, що творились групи 5-6 курсантів і ми тоді працювали дома. Праці з загальної тактики і служби штабів. Така праця тривала 2-4 дні. Звичайно це було так: Збірались на помешканні одного з курсантів (там же при ВШВ), що не був обтяжений родиною. Сиділи три-чотири години, приймали „рішення" („децизію") і дальше розпрацювання покладалося на одного з групи. Той, що йому припадала ця роля, мусів розпрацювати все в деталях. Видати всі розпорядження, видати і надрукувати всі накази, поробити всі схеми і шкіци. Ця праця вимагала надзвичайної напруги. В останньому дні всі збірались, переглядали ще раз докладно працю, вносили деякі коректури й „урочисто" віддавали керівникові курсу. Відповідальність за добру чи злу працю несла вся група. Бувало, ролю виконавця в своїй групі я брав добровільно на себе. За це віддячувались мені — кавою і чаркою в одній із варшавських кавярень.
Самостійні шкільні праці:
Дуже часто мали ми так звані „Самостійні шкільні праці". Давалось завдання і під контролею одного або і двох професорів ми мусіли розпрацювати його. Кожний сидів за своїм столом без права порозуміватись з сусідом. На це зверталось велику увагу. Головна трудність була — знайти правильну „децизію", бо виконання було вже легше. Всі намагалися бодай приблизно розв'язати вправу докладно так, як розв'язала її професура школи. Признаюсь, що мені ця штука ані разу не вдалась.
Час праці від 8-ої до 14-ої, або від 9-ої до 14-ої. Ці години обов'язували нас на клясових навчаннях щоденно. Працювати більше означених годин — не вільно, не дивлячись на те чи ваша праця була закінчена, чи теж ні. Я мав свою методу праці, довго думав над рішенням і на саме писання праці залишалось дуже мало часу. Хоч мої праці далеко відбігали від так званих офіційних „розв'язок", я завжди діставав дуже добру оцінку. При пізніших так званих обговореннях праць — подавалась на обговорення праця „офіційна" — школи, оригінальні праці курсантів і найгірші праці.
Це були для всіх курсантів дуже прикрі хвилини напруженого вичікування, відомі, зрештою, усім — учням і студентам.
Характеризуючи загально наших викладовців-професорів, мушу об'єктивно ствердити, що вони були не тільки фахівцями у свому ділі, але й відзначалися особистим тактом і товариською культурою. Політичних моментів ніколи там не заторкувано. Тому й між контрактовими старшинами українцями і польськими професорами чи іншими слухачами-старшинами не було ніяких конфліктів.
Для більшої орієнтації подаю — в хронологічному порядкові — предмети, що їх навчали у ВВШ.:
1. Загальна тактика, 2. Служба штабів, 3. Тактика піхоти, 4. Тактика артилерії, 5. Тактика кавалерії, 6. Тактика авіяції, 7. Тактика саперів, 8. Тактика зв'язку, 9. Розвідка і контррозвідка, 10. ОППАНЦ (Протипанцерна оборона), 11. ОПЛ(Протилетунська оборона), 12. Кінна їзда, 13. Курс їзди самоходом, 14. Мови (німецька і російська). До того доходять: 15. Воєнні гри, 16. Тактичні подорожі, 17. Крайознавчі подорожі, 18. Історичні подорожі, 19. Праця вузлових залізничних стацій (так звані „Роздільчі стації та їх пропустна здатність), 20. Учбові лети (літаки РВД), 21. Оглядини морської надводної і підводної фльоти в Ґдині. (Оскивія і Гель).
Підставові теми, що опрацьовували у ВВШ:
1. Організація маршу великих одиниць (дивізії та бриґади кавал.), 2. Зустрічний бій, 3. Оборона (позиційна і тимчасова), 4. Наступ, 5. Наступ на уміцнену позицію, 6. Оборона на широкому фронті (т. зв. рухова), 7. Переслідування ворога, 8. Відворот (відірвання від ворога), 9. Опізнювання ворога, 10. Розвідка (наземна, повітряна і аґентурна).
Кидається у вічі відсутність такої теми, як ужиття великих панцерних з'єднань (танків) змоторизованих і змеханізованих частин. Предмет ужиття панцерних частин входив в рамці загальної тактики і то в дуже малих з'єднаннях. Звертали увагу на протипанцерну оборону.
Воєнні гри: Після остаточного закінчення циклю і розпрацювання підставових тем — відбувалась воєнна гра. Ця гра проходила в стінах ВВШ, що мала для такої гри всі удогіднення.
Воєнна гра була або односторонньою (коли цілу ситуацію створювали курсантам професори) і так званою двосторонньою, де професори подавали засновки (ситуацію), а курсанти розпрацьовували і „бились" на мапах. Завданням професури було: не допустити до нереальних ситуацій і нелогічних підходів. Виступали дві сторони: А) Блакитна і В) Червона. Ці дві сторони були одна від одної абсолютно ізольовані, та ніхто й не намагався входити в контакт з „ворогом". Темами для воєнної гри служили клясичні історичні приклади з 1-ої світової війни (Напр. операції в Східній Прусії, Лодзька операція і т. п.).
Організація воєнної гри стояла на дуже високому рівні. Тривала така гра від 3-5 днів та вимагала великого напруження не тільки від курсантів, але може ще більшого від професури.
На таку воєнну гру звичайно прибували генерали-інспектори армій, начальники військових округ (ДОК), старшини Головного Штабу та старшини (делеґати) Генерального Інспекторату збройних сил. Воєнна гра — була іспитом не тільки для курсантів, але, може, у ще більшій мірі — для професорського складу ВВШ та її керівництва. Наші „почесні гості" з великою увагою прислухались та нотували не тільки слова курсантів, а ще більше кожну заввагу „керівників воєнної гри". На воєнних грах керівництво прикладало всіх зусиль аби зблизити нас та поставити в зближені умови війни і воєнних ситуацій. Тут не допускалось жадних „імпровізацій" з боку керівництва. Курсанти були забезпечені всім, чого треба було для праці штабу — включно з дуже добрими друкарщицями для писання всіх оперативних наказів і розпорядків. Телефонічні сполучення й апарати „морзе" — працювали так, як би це була дійсна війна.
На воєнних грах звертали увагу на: 1) Логічне розумування у прийманні рішення (децизії), 2) Гармонізацію праці в штабах: армії, оперативної групи, дивізії піхоти і самостійної бриґади кавалерії, 3) Своєчасне видання наказів і додаткових, попереджуючих кожну акцію, розпоряджень, 4) Контролю виконання наказів підлеглими, 5) Добре функціонування служб тилу на всіх щаблях — від армії до куреня включно, 6) Працю розвідки, 7) Вжиття летунства, саперів, зв'язку. Не порушували такої галузі, як воєнна пропаґанда, бо на це не ставало часу, хоч вряди-годи і про це згадувалось.
На воєнних грах знову давалась нам взнаки праця „кватирмистра". Ми почували себе непевними у цьому предметі і не завидували тому, хто діставався на це становище, хоч кожний з нас мусів перейти і цей „тернистий шлях". До „кватирмистра" ставились важкі вимоги і горе тому, що зробив якісь промахи.
Звертали велику увагу на реальний підхід і на обчислення часу. Не могли ви прийняти, що ваша дивізія піхоти може пройти ЗО клм. в п'ять годин і негайно ввійти до бою. (Це, як приклад). Треба було тямити, що частини повинні входити до кожної акції боєздатними і що не можна томити їх непродуманими наказами. Організація кожної акції мусіла бути на 100% зближеною до дійсних умов бою. Не допускалось жадних „фантазій" — на цьому і полягала праця штабів. Могли статися різні несподіванки в часі акції, але вони не могли вносити заколот в праці штабу. Професура придивлялась до вашої праці в штабі і ваші нерви мусіли бути в порядку. На спокій в праці, на відпочинок підлеглих відділів, на непродумані накази, що вичерпували фізично і нервово підлеглі відділи, звертали велику увагу.
Кінчалась воєнна гра, але не кінчались наші хвилювання і неспокій. Наступав кульмінаційний пункт: це обговорення, чи як казали по-польськи „омувєнє".
На великих чорних таблицях представлені були положення обох сторін (блакитної і гервоної). Один із керівників курсу подавав загальне положення сторін. Потім змінювались на таблицях схеми і шкіци і з'являлись різні ситуації сторін. Вже тут ми відчували — які помилки зробили „сторони" в часі воєнної гри. Розгляд гри чи обговорення проходило з певними деталями. Торкалось це кожного предмету.
Останнє слово забирав командант ВВШ генерал Кутшеба. Його мова ніколи не була довгою. Він нікого не „гнітив", нікого не обвинувачував, його промова була так сконструйована, що нам відразу були ясні всі наші добрі і злі сторони.
В часі воєнної гри ген. Кутшеба виступав лише як обсерватор і спостерігач, але його спостереження були такі влучні і правдиві, що курсанти приймали їх з захопленням. По кожній воєнній грі курсанти діставали 2-3 дні відпочинку. Треба було добре виспатись, забути про все. Наступало відпруження.

Тактичні подорожі:

Не були ці подорожі легші, а може ще більш томливі, як воєнні гри, але всі курсанти хотіли вирватись зі „стін школи" та зачерпнути „вільного повітря". Пізнавали країну, жили природою.
Такі подорожі відбувались в спеціяльному потязі. Курсанти і професура мали в ньому всі удогіднення. Добре ліжко, прекрасну їдальню, спеціяльні вагони до праці та лазничку.
На першому курсі такі подорожі відбувались кінно і автами, на другому курсі — тільки автами (УРЗУС). За нашим потягом їхав спеціяльний транспорт з верховими кіньми і автами. Професура їхала в терен легковими машинами.
Все наше життя проходило в потязі. Не користали ми з готелів ані з приватних помешкань. Тактичні подорожі розпочинались в травні і тривали до осені — з малими перервами для відпочинку чи теж інших занять. Кожну тактичну подорож приготовляла спеціяльна група професорів ВВШ. Така група виїздила перед тим в терен і переводила цілу розгру обраної теми.
Дуже часто тактичні подорожі відбувались разом з І-им і ІІ-им курсом. Теми, що розпрацьовували курсанти в терені: а) зустрічний бій, б) наступ і переслідування ворога, в) оборона на широкому фронті (рухова).
Організація „сталої" — позиційної оборони і формування природних перешкод було окремою темою на подорожах. Тут на першому місці стояла організація вогнів артилерії, важкої піхотної зброї, саперські праці, ужиток і обчислення саперських матеріялів та амуніції. В тактичних подорожах побували ми на півдні, півночі, сході, як рівнож на заході і в центральній Польщі. Кожна обрана тема була зближена до майбутніх воєнних розгр. Більше уваги приділювали Сходові, як Заходові.
Вже в дорозі, себто під час їзди потягом, курсанти діставали так званий „Засновок", себто тему до розгри. Кожний з курсантів мав приділену йому функцію (подам ці функції пізніше). Розпочиналась уже в потязі напружена і тяжка праця „воєнного ремесла". Розпрацьовувались всі накази і розпорядження. Приготовлялись схеми і шкіци. На другий день, а бувало часто і в тому самому дні вирушали в „терен". (Потяг ставав на якійсь стації, положеній близько району наших дій. Звичайно потяг відставляли на сліпі рейки). Нам не відомо було, куди їдемо. Призначали одного з курсантів, що повинен довести цілу „кавалькаду" до пункту, вказаного керівником на мапі.
Добре переведена аналіза терену — це вже великий успіх в дальшій розгрі.
Дальше вже йшла нормальна розгра — як під час воєнної гри. Керівництво створювало різні ситуації, але тут уже, маючи перед очима „живу картину", легше було приймати рішення. Перед вечором ми вертались до потягу, коротка перерва на обід і знову приступали до опрацювання оперативних наказів і розпоряджень. Ці накази мусіли бути здані на час, аби керівництво мало час на їх контролю ще цього самого дня. Так нас на протязі 3-5 днів перекидали в різні „висоти" на мапі. Закінчувалась розгра обраної теми і на одній з висот наступало знову обговорення.

Санітарна служба.

Як на воєнних грах, так і в тактичних подорожах входила завжди, як завдання до розв'язання, тема „Санітарна служба". Курсанти повинні були зорганізувати так звані головні і помічничі „Опатрункові пункти". Такі пункти мусіли бути так розташовані, щоб відповідали та збігались з вашим тактичним чи теж оперативним заміром. Мусіли лежати на лініях найбільшого і логічного відпливу ранених і хворих.
До розв'язки також належало перевести евакуацію важко і легко ранених та хворих. Треба було вміло використати приділені засоби санітарного транспорту та амуніційні колони. Керівництво подавало у відсотках важко ранених, легко ранених і хворих.
Уладження збірних пунктів для полонених входило до предмету служби штабів — властиво ІV-го відділу.

Функції, що їх курсанти виконували на воєнних грах і тактичних подорожах:

1. Командувачі Армії, 2. Командири Оперативних Груп, 3. Командири Дивізій піхоти, 4. Командири Дивізій кінноти, 5. Командири бриґад кінноти, 6. Начальники Штабу Армії, 7. Начальники Штабу Оперативної Групи, 8. Начальники Штабу дивізій, 9. Начальники Штабу бриґад, 10. Начальники І-го відділу (організаційного), 11. Начальники П-го відділу (розвідчого), 12. Начальники Ш-го відділу (оперативного), 13. Начальники IV-го відділу (кватирмистерство), 14. Начальники артилерії (Групи оперативної дивізії, бриґади), 15. Начальники саперів, 16. Начальники зв'язку, 17. Начальники авіяції, 18. Кватирмистр — (армії, оперативної Групи, дивізії, бриґади), 19. Начальники санітарної служби.
Безперечно, не всі були такими щасливими, щоб дістати приділ „Командувача армії" чи „Оперативної групи", але решту функцій кожний курсант мусів пройти обов'язково.

Крайознавчі подорожі:
1. Горішній Шлеськ. Пізнання гірничої промисловости та організації праці на одній з гут. Докладно оглянули працю та її організацію найбільшої на той час „Гути покою".
2. Карпати: Випадовою базою була для нас Ворохта. Звідтіля на піхоту до Заросляка і на Говерлю, з поворотом верталися іншою дорогою. У самій Ворохті проводили 2 дні і насолоджувались добре приготовленими пстругами. Це був 100% відпочинок.
Історичні подорожі:
Запам'яталась мені подорож в район Лодзі, де докладно була нам представлена „Лодзька битва" з І-ої світової війни та облога Збаража — гетьманом Хмельницьким.
Цей предмет нас усіх дуже цікавив, був ведений живо й, головно, об'єктивно, без жадної пропаґанди і „політичної прикраси".
Праця вузлових стацій (роздільчих).
Проробили таку на ст. Жирардів. Далась вона нам взнаки і не належала до приємних.
Учбові лети: Відбувались на Мокотовському летовищі, приділявся нам якийсь старшина пільот і з ним відбували ми приписані лети. Всі поспішали на ці „лети" — бо ж там ми відпочивали. Від нас нічого не вимагалось.
Оглядання морської фльоти: Той, хто любить море і не боїться морської хвороби, — був надзвичайно вдоволений. Проїхались ми на контрторпедовці „Вихор" по Балтику вдень і вночі та опустились на підводному човні під воду. Враження незабутнє. Після такої „прогулянки" — ще давали нам два дні відпочинку на
Гелю.

Література і підручники, що з них користали курсанти.

Той, хто вступав в стіни ВВШ безперечно повинен був добре знати історію воєн і воєнної штуки. На студії цих предметів в школі не було часу. Користали ми з так званих зшитків („зошитів"). („Зошити тактичні" — „Зошити артилерії", „Зошити піхоти" і т. п.). Ці „зошити" видавались групою професорів ВВШ, там розпрацьовувались всі теми, що їх в пізнішому повинні були розробляти курсанти. „Зошити" були добре редаговані і служили нам на кожний приклад — як напрямні. Безперечно — студії цих „зошитів" забирали нам багато часу, але це було необхідністю.
Відпустки: Під осінь, по закінченні тактичних подорожей, курсанти діставали шість тижнів відпустки. Перед роз'їздом на відпустку — збирались в актовій залі всі курсанти і професори. Входив генштабу ген. Т. Кутшеба і дуже коротко прощав, бажаючи доброго відпочинку.
Остання „кота" (висота). Кінець серпня 1933 року. Зближався довгожданий час закінчення ІІ-го курсу і ВВШ. Наша остання тактична подорож відбувалася в районі: Збараж-Тернопіль. Недоспані ночі, останні напружені дні, але перед нами не початок — а кінець. Всі чекають останньої традиційної „коти".
Нарешті... „Кота 427". Тут закінчився наш останній „бій" з професорами ВВШ! Останнє обговорення теми... Слово команданта ВВШ. Продуманість та стриманість у „похвалах". З'являється „касино" ВВШ, обслуга роздає всім чарки до шампана. З наповненими чарками курсанти підходять до генерала Т. Кутшеби і професорів. Дякують, потім на авта і повною парою до потягу. Там чекає нас добрий обід і продовження... „останньої коти". Не дивлячись на втому, вичерпаність нервову і фізичну, „остання кота" триває майже цілу ніч.
Засипляємо десь над ранком. Перед Варшавою нас будять. Маємо великі клопоти з приведенням себе до порядку.
Закінчення ВВШ. 1-ий вересень 1933 рік. Десь коло години 10-ої рано всі курсанти і професори ВВШ збираються в актовій залі. Одягнені всі по службовому. Входить командант ВВШ генштабу генерал Т. Кутшеба в асисті ад'ютантів і заступника команданта пполковника генштабу Мнішка. Керівник ІІ-го курсу здає рапорт. Відчитується наказ про закінчення ВВШ і вручення дипломів та іменних відзнак.
Контрактові старшини дістають так зване „Засвядченє" й іменну відзнаку ВВШ. Коротке прощальне слово знову виголосив генерал Кутшеба.
Вечором того ж дня відбувся парадний бенкет в найкращому готелі Варшави „Польонія". На обіді тільки курсанти — без професорів. Всі курсанти з'явились в „шасерах" і аксельбантах, з відзнакою ВВШ
на правому боці. На бенкеті кожний мусів сказати коротке слово. Бенкет протягнувся далеко за північ.

Висновки:

1. Чи ВВШ у Варшаві — стояла на висоті свого завдання?
Відповідаю: Так. Щорічно ВВШ давала польському війську 55-60 — добре приготовлених старшин Генштабу (дипломованих), до праць в штабах, починаючи від бриґади кавалерії, дивізії піхоти, ДОК, Головного Штабу, Генерального Інспекторату Збройних Сил та до деякої міри шкільництва.

2. Чи курсанти перебуваючи у ВВШ вив'язувалися з покладених на них обов'язків?
Відповідаю: Так. — Кандидати до ВВШ переходили через добре сито перед тим, як переступали пороги ВВШ. Не було жадної „протекції". Помилився би той, хто подумав би перейти курс ВВШ „фуксом". Марна трата часу, здискваліфікують і ваша кар'єра — скінчена.

3. Чи важко було курсантам? — Так.

4. Чи 2-хрічний курс ВВШ був вистачаючим для підготови:
а) Старшин до праць в штабах, б) Старшин як командирів (в пізнішому — великих з'єднань? На питання під а) відповідаю — так. На питання під б) — відповідаю — ні.
Бракувало курсантам ще одного року ВВШ, щоб пройти „функції" не тільки „великих тактиків" і „малих операторів" а й „операторів". Розумію під цим: Оперативну групу і Армію. Не мали ми також змоги запізнатись в командуванні великими панцерними з'єднаннями.

5. Чи курсанти (контрактові старшини) відчували якусь різницю в трактуванні і ставленні до них, як керівництва ВВШ так і курсантів? Відповідаю: Ні.
Всі були добрими „колегами". Мій приятель сотник Аркадій Валійський і я — завжди пам'ятали, що репрезентуємо тут не тільки себе, але і корпус старшин Армії УНР, а тому — тільки наша праця і відповідне поведення могли з'єднати нам повагу і пошану. На старшому курсі мали ми ще двох контрактових старшин — грузина поручника Миколу Матикашвілі і азербайджанця майора Єдігара.

6. Чи наші українські чинники цікавились контрактовими старшинами, що перебували у ВВШ?
Відповідаю: Так.
а) Св. пам. генштабу генерал-хорунжому В. Сальському ми мусіли майже щомісяця здавати докладний звіт про наші успіхи і невдачі.
б) Св. пам. Андрій Миколаєвич Лівицький — Президент і Головний отаман УНР в екзилі — запрошував нас до себе і до подробиць випитував нас абсолютно про все. Радів з наших успіхів і потішав нас та підтримував на дусі. Він був не тільки нашим найвищим зверхником, але опікуном і батьком.
в) Тримав нас в курсі міжнародного положення професор д-р Роман Смаль-Стоцький.

7. Чи закінчення ВВШ підносило ваш авторитет в очах ваших зверхників і підлеглих в часі вашої праці в штабах і лінії?
Відповідаю: Помилився би той, хто думав би, що „Академічна відзнака", ношена на правому боці, вистачала в майбутньому. Тільки ваша праця підносила ваш авторитет і тим самим авторитет ВВШ.
Коротко: ВВШ давала вам деякі права, але одночасно накладала на вас і великі обов'язки та відповідальність. Той, хто про це пам'ятав, був щасливим в службі.

Закінчення.

Минув 31 рік — як залишив я стіни ВВШ у Варшаві. Змінилася карта світу. Знову стоїмо над невирішеними проблемами та продовжуємо боротьбу за волю своїх народів.
Відійшли в кращий світ мої найближчі зверхники: св. пам. Андрій Миколаєвич Лівицький — президент УНР і міністр В. С. генштабу генерал В. Сальський. Відійшли в кращий світ і мої „тимчасові" зверхники і вчителі: генштабу генерал-дивізії Тадеуш Кутшеба — коман-дант ВВШ. Обидва керівники курсів: генерал генштабу Клімецький і генштабу полковник М. Літинський.
Невідома мені доля більшости моїх „однокашників" по курсі 1931-1933 рік ВВШ. Напевно багато з них віддали своє життя в обороні прав свого народу. Хай всі вони сплять спокійно, виконали свій обов'язок до кінця. Ті ж мої колеги, що поділили нашу еміграційну долю у розпорошенні в чужинному світі, напевне одностайно мріють про поворот у вільну незалежну батьківщину.
Не судила доля віддати набуте знання і всі сили рідному українському війську. Це може найбільший жаль, що гнітить кожного українського абсольвента високої військової школи.

1964 рік на чужині.

Початки УПА на Лемківщині

С. Г.

... на Поліссі і Волині новостворені відділи Української Повстанської Армії стали зводити свої перші бої рівночасно з німецьким окупантом і з большевицькими партизанами.
Мені не прийшлося бути там, де ті відділи творилися, але я був свідком, як організувалися перші сотні УПА на Лемківщині. І так назавжди залишиться в мене той живий образ, як росли сотні УПА спільними силами українських вояків з різних армій, з широкою піддержкою від місцевого населення.

З малих збройних груп творилися сотні та курені і ставали складовими частинами українських збройних сил. В їх рядах „рам'я об рам'я" стояв в боротьбі із ворогом бандерівець з мельниківцем, бувший червоноармієць з дивізійником, старшина УНР-УГА-УСС з випусником старшинської школи УПА, лемко з полтавцем, інтелігент та робітник із селянином.
Нехай говорять факти.

Був червень 1944 року. Хоч вже два роки Українська Повстанська Армії воювала на Волині і Галичині то західні Карпати, головно Лемківщина, ще не бачили свойого війська. Багато вісток і розповідань про бої УПА можна було почути між населенням; часто йдуть поголоски, що сотні УПА зближаються і на ті терени.

Тим часом більшість українських земель вже під большевиками. Німецько-большевицький фронт швидко посувався щораз дальше на захід. Всі дороги та залізничні лінії завантажені німецькими військами, що в безперервному відступі. Між валками війська також вантажні вагони, а на дорогах вози з нашими біженцями. Лемківщина, цей далеко на захід висунений клаптик української землі, також у прифронтовій гарячці. На її території тисячі українських біженців, між ними десятки боєздатних мужчин, які не хотіли покидати рідних земель, а бажали вступити в ряди УПА.

Підпільна сітка ОУН тих теренів стала перед проблемою. Безпосереднього зв'язку до УПА не було, а охотників збиралося щораз більше, не тільки з-посеред біженців, але також серед місцевих мешканців. Ми почали збирати всіх добровольців в околиці села Вислік Великий з ціллю оформити з них тимчасову сотню. Нам було відомо, що відділи УПА діють в околиці Сянки-Турка, тому туди планували спрямувати цю зорганізовану збройну групу.

Справа не така легка, як здавалося, тому, що між тими кандидатами, які прибували, не було старшин. Та це тривало не довго, бо до нас зголосилися, втікаючи з німецьких допоміжних частин, два старшини — Евген та Лесь. Вони плянували перейти в ряди УПА разом з своїми вояками українцями, але німці викрили їх замір, частину цю роззброїли та перевезли на Словаччину так, що тільки їм двом вдалося втекти. Кілька днів пізніше з'явився між ними Веселий ще з двома вояками з дивізії „Галичина". Веселий закінчив підстаршинську школу, брав участь у боях під Бродами, після розбиття дивізії його прилучили до німецьких частин, які билися коло Сянока, звідсіля він рішився перейти до УПА.

Команду над новозорганізованою сотнею у Вислоці обійняв Евген. При кінці липня 1944 року пощастило видертись з німецької тюрми у Кракові і приєднатись до нас поручникові Мізерному. Він мав за собою найбільш військового досвіду, брав участь в боях на Закарпатській Україні, був в леґіоні 1939 року, перейшов німецький вишкіл. Прохали ми поручника Мізерного перебрати командування, але він не дав своєї згоди, мотивуючи тим, що потребує кілька тижнів відпруження, щоб відпочати після тюремних переживань. Фактично досить було глянути на нього, щоб ствердити, наскільки виснажена ця людина. Все ж пор. Мізерний пристав до групи Евгена, не обіймаючи жодної функції, з ціллю дістатися до Головного Командування УПА і віддати себе до його диспозиції.

В той сам час в околицях Балигорода з'явилася інша велика збройна група, або, як вона себе звала, сотня, під командою Лиса, яка прибула сюди з-під Перемишля. Тут команду над нею перебрав Бурлака, в якого більше вояцької заправи, починаючи ще з Закарпатської Січі. Ця сотня також у марші в напрямку Турки, де хотіла зв'язатися з Головним Командуванням УПА.
В серпні 1944 року обі ті сотні, себто Евгена та Бурлаки, з'єдналися разом в селі Керниця. До них долучились ще менші боївки ОУН. До них між іншим, також прилучився Бір, який перебрав одну з боївок в околицях Команчі і побільшив її охотниками поліцистами з місцевих станиць.
Тепер виринуло важливе питання, кому перебрати команду над цілістю. І знову ж таки найкраще на цей пост надається пор. Мізерний. Цим разом, під натиском своїх давніх друзів по зброї, він погодився очолити новозорганізований курінь. Поручник Мізерний — теперішній командир Рен — перебираючи команду поставив такі свої категоричні вимоги: 1. Новозорганізований курінь мусить податися в ліси, де треба буде його основно переорганізувати та військово вишколити. До цього часу курінь не може брати участи в жодних боєвих акціях за виїмком оборонних. 2. Команду перебирає тимчасово, поки не зв'яжеться із Головним Командуванням УПА, яке назначить командний склад і вирішить про дальшу долю куреня.
Командир Рен поступав постепенно. Підшукував найбільш догідний для вишколу лісовий масив в околицях сіл Ступосани-Насічне, так зване Букове Бердо, і туди завів свої сотні. Вже в короткому часі командир Рен нав'язав контакт з командою Тактичного Відтинка УПА.
Головна Команда УПА затвердила командира Рена на пості курінного та поручила йому перевести всі потрібні персональні зміни й вишколювання куреня.

Вже на Буковому Берді в серпні 1944 року приєдналася до куреня Рена ще одна збройна група, а саме сотня, яку зорганізувала ОУН полк. А. Мельника та яка дотепер вишколювалася в лісах коло села Волосатого. З її рядів рекрутувались такі командири УПА, як командир чоти легкої артилерії при курені Тарас, дальше чотові: Павленко, Ванька, Марко, командир сотенної ПЖ Голий та інші.

Перед командиром Реном стало важке завдання: в короткому часі перетворити свій вишкільний курінь в боєву одиницю і продертись з ним у большевицьке запілля.

Якими людьми розпоряджав курінь? Поважний процент становила ідейна молодь, в більшості сільська, яка не мала жодного військового вишколу, решта це вояки, які переходили вишкіл у різних арміях. Між ними були навіть такі, що служили ще в австрійській армії, а передусім ті, що набирали військового знання в арміях большевицькій, німецькій, польській, чехословацькій, мадярській, словацькій, включно до французького чужинецького леґіону. Були також і ті, що служили в українських формаціях УНР, УГА, УСС як також і ті, що в рядах Січі воювали на Закарпатській Україні. Мали ми учасників українських леґіонів 1939 і 1941 років як і нових учасників української Дивізії. Відносно досить було тих, що навчились поводитися з крісом в українській поліції.

Найбільш пошани в мене для тих, що мали за собою перебуті бої у визвольних змаганнях 1917-1920 років і опісля добровільно зголосились в ряди УПА. Це були люди старшого віку і для них пристосуватися до важких умовин партизанської боротьби не те саме, що для молодих, фізично сильніших вояків. Назвім хоч би бунчужного Н. в сотні Веселого — старшину армії УНР (помер, захворівши на висипний тиф на весну 1945 р.), Дідика — курінного інтенданта, пізнішого командира сотні, учасника УСС (згинув на чесько-словацькому кордоні при переході частин на Захід), або сотника УГА — доброго вишкільника, якого псевдоніма не пам'ятаю, бо ми звикли просто кликати його „сотник" (1945-1947 працював в штабі Тактичного Відтинка УПА „Лемко").
Щодо озброєння куреня, то треба сказати, що зброя була із різних армій, але початково було найбільше німецької, мадярської та словацької. Тому, що курінь готовився переходити в большевицьке запілля, курінний Рен старався роздобути якнайбільше большевицької зброї. Ми рахувались з тим, що одиноким джерелом запасів нашої амуніції і надальше буде те, що ми здобудемо від ворога — тому зброя інших родів вже швидко буде непридатна.

Не зважаючи на те, що остаточне оформлення куреня ще не закінчене, військовий вишкіл переходив безперебійно. Курінний Рен переводив облік всіх вояків, орієнтувався скільки і з якими кваліфікаціями мав старшин та підстаршин і після того визначував функції. І треба ствердити, що не грало тут жодної ролі, чи вояк набув військового знання в німецькій чи большевицькій армії, покінчив підстаршинську або старшинську школу в УПА чи в Дивізії, не було ніякої різниці, чи прийшов з сотні зорганізованої одною чи другою ОУН. З хвилиною, коли курінь став формально одиницею УПА, кожний з нас був тільки вояком Української Повстанської Армії.

Командир Рен старався поставити кожного вояка на пост, на який він найкраще годився, беручи під увагу його військові кваліфікації.

Одначе воно не було легкою справою, бо не завжди заподаний військовий ступінь ішов в парі з умінням практично виказати себе, як старшина чи підстаршина. Найбільше труднощів було обсадити такі відповідальні пости в повстанській армії, як командир сотні. Не багато було тих, що мали старшинський ступінь; ще важливішим було те, скільки такий старшина мав бойового досвіду та чи його вміння командувати сотнею в реґулярній армії робило його здатним на пост командира сотні в повстанській формації. Треба додати, що в нас були також старшини добрі вишкільники, але не надавалися на боєвих партизанських командирів і тільки як вишкільники причинилися до пізніших успіхів нашого куреня.

Багато разів приходилося Ренові перегруповувати сотні, зміняти функції. Він вміло вив'язувався з свого завдання; до переведення того не вистачало тільки самої військової дисципліни, але часто вимагало особистого такту. Візьмім приклад. Перша сотня в курені рахувалася за найкращу і її командиром назначив курінний Евгена. В короткому часі показалося, що Евген, хоч перейшов добрий німецький вишкіл, не підходив до тієї функції. Командир зняв його з того посту і на його місце поставив Веселого, який мав покінчену підстаршинську школу в Дивізії. Одначе, щоб не вразити Евгена, який належав до дуже амбітних, Рен відіслав його до диспозиції команди Тактичного Відтинка УПА.

Так само вміло поступав із провідниками теренової сітки ОУН, які займали різні пости у своїх теренах, а з хвилиною наближення фронту голосилися до куреня. Яку функцію приходилось їм обняти в відділі, залежало виключно від військового знання. Хто з них не мав військових кваліфікацій став рядовим вояком. Як звичайно всюди, так і тут, траплялося, що знаходились люди з перечуленими амбіціями. Деколи приходилося командирові куреня стрінути людей, яким важко було освідомити собі, що вони не на свойому адміністративному пості в підпіллі, але в рядах УПА. Проте курінний Рен легко давав собі з ними раду.

У час формування куреня трапився, наприклад, такий випадок. В перших днях вишколу на Буковому Берді один з провідників бажав, щоб курінний після відібрання звіту дижурного старшини ще звітував йому. Рен вияснив йому в рішучій але витриманій формі, що він міг вимагати це від сотні, яка організувалася коло Вислока на його терені і не підлягала ще командуванню УПА, але не тепер, коли курінь є складовою частиною Української Повстанської Армії. Луговий мусів це прийняти до відома і в кілька місяців пізніше він перейшов з нами фронт в характері рядового вояка.

З початком вересня 1944 року оформлення нашого куреня майже закінчено. Командиром першої сотні став Веселий, другої Бульба, третьої Бурлака а четвертої Іскра. Крім цього існувала при курені чота легкої артилерії, якої командиром був Тарас.

Тепер, коли вже курінь мав характер військово вартісної одиниці, командир Рен вислав чотирьох своїх старшин і сотенних Бульбу та Бурлаку, курінного адьютанта Біра та мене до Команди Повстанського Відтинка УПА зі звітами, при тому подав до затвердження свій командний склад і запитував про дальші накази. В нас не було телефонного ні радієвого зв'язку, ми послугувалися живим зв'язком і тому не контактувалися так часто.

Командир відтинка вислухав звітів не сам, з ним ще два командири. Звіт наш був вичерпний і командири не ставили багато додаткових питань; ми бачили, що вони вдоволені, а найкращим доказом того був наказ, який ми привезли Ренові. Йому підпорядковано всі в околиці діючі сотні УПА і доручено пробитися з ними через німецько-большевицький фронт у большевицьке запілля.
Не дуже весело прийняв цю вістку командир Рен, бо здавав собі справу з надзвичайно трудного і відповідального завдання. Наш курінь не мав ще за собою більшого практичного боєвого досвіду, зате його позитивом було те, що приблизно в сімдесять відсотках він складався з місцевих лемків та бойків, які добре надавалися до маневрування в гірському терені. Інші сотні, над якими тепер перебирав командування Рен, мали вже за собою не один бій, головно сотні Байди, Нечая, Чорного і Громенка. Зате деяким з них важко маршувати по верхах гір, пробиватися дебрами, орієнтуватися в густих лісах.

Не легко це було передусім сотні Байди, якої вояки із східніх областей України ще не звикли до гір. їм сприяє те, що більшість з них мали вже військову заправу з червоної армії і в відділах УПА. Можливо, що ще важче було сотні Осипа, якої вояки походили здебільша з околиць Перемишля і не тільки не мали досвіду оперувати в горах, але ще й не мали боєвої заправи.

Два-три тижні перед ліквідацією вишкільного табору на Буковому Берді Командування УПА прислало шістьох нових випусників старшинської школи УПА "Оленів" до розпорядження курінного, між ними Левка, Сокола та Лісовика. Всі вони були молоді і мали закінчену середню освіту. Не один із них снував мрії, що по закінченні старшинської школи йому прийдеться зразу стати командиром повстанської сотні і повести свій відділ в бої. Та внедовзі дійсність показала, що стати повстанським сотенним не так легко, не досить було мати старшинську школу й бути ідейним, але треба було виявити раніше ще багато інших позитивних прикмет та передусім набрати практичного досвіду.

І тут ще раз треба ствердити об'єктивність нашого командира в наділюванні функцій. Тому, хто покінчив старшинську школу УПА, не давав ніякої вищости над тим, який набрав військового знання в іншій армії і виявляв себе здібнішим. І так Левко обняв пост чотового, Лісовик став бунчужним в сотні Бурлаки, а Сокіл виховником.

Карпатська природа сприяла повстанцям, вересень був теплий та погідний і саме добігав кінця. Командир Рен скликав важливу нараду курінного штабу із приявністю всіх сотенних — останню на Буковому Берді — і вияснив свій плян пробою через фронт. Дня 24 вересня 1944 року, силою понад двох тисяч бійців, ми вирушили з місця постою в напрямі фронту.

Боєві акції української кінноти у вересні 1920 року

Іван Цапко

Рейд ОКД в запіллю ворога. 1-ша бригада захопила Тернопіль 19.ІХ. Акції 2-ої бригади під Сороцьком і Скалатом 18-19.ІХ.

18-го вересня 1920 р. о год. 12-ій, сотні від кожного полку Окремої Кінної Дивізії, взяли участь в поворот боєвого старшини 2-го кінного Уманського Запорожського полку хорунжого Данила Холошина, вбитого 17 вересня в бою під Теребовлею большевицьким жидом-комісарем. Хорунжого Д. Холошина, з військовою пошаною поховано на цвинтарі в с. Островчику.
Ще зранку 18-го вересня було відомо про рішення командира ОКД, а саме: акція нашої кінноти полягає в рейдах по запіллю ворога, щоб очистити від ворога пляцдарм до Збруча.
1-ша бригада йде в напрямку на Тернопіль, а 2-га бриґада з якою має бути й штаб ОКДивізії, має наступати в напрямку на с. Сороцько й м. Скалат. В цей час наша розвідка виявила, що в районі сс. Струсів-Дарахів, що є з правого боку р. Серета є кіннота 8 кінної „Червоного Козацтва" дивізії, яка направляється в запілля нашої армії. Для ліквідації цього ворожого заміру від 2-ої бригади було вислано 4-ий кінний Ніжинський полк. Своєю несподіваною появою й зручним боєвим маневром під Дараховим, обстрілявши кулеметним вогнем ворога з двох боків й два рази переходячи в атаку, полк змусив ворожу кінноту змінити свій марш й прориватися в напрямку на с. Микулинці.
Того ж дня 18-го вересня о годині 13.30, 2-га бриґада вирушила в наступ в напрямку на Сороцько, в авангарді йшли дві сотні від 3-го кінного полку. Вислані дві години перед маршом бриґади роз'їзди донесли, що в 6 кілометрах від Сороцька завважено лави кінноти й до 200 ворожої піхоти. Авангард 2-ої бриґади з наказу командира ОКДивізії був підсилений частиною від 2-го кінного Запорожського полку, який мав допомогти в разі потреби, в атаці 2-ій бриґаді. Очевидно, ворог пробував знов підійти до Теребовлі й коли там вже не буде української кінноти спробувати знов обсадити місто. За ворожою піхотою, що пересувалася в розстрільнях на віддалі одного кілометра за нею, рухалась піхотна колона. Виставивши всі свої кулемети на позиції й під їхній вогонь, 2-га бриґада перейшла в лави й розпочала атаку. В цій атаці взяв участь 2-ий кінний Запорожський полк, що прикривав ліве крило 2-ої бриґади, йдучи поруч з 4-им кінним Ніжинським полком. Ворожі розстрільні й рідкі лави їхньої кінноти на крилах потерпіли великі втрати від атаки нашої кінноти; рубаючи ворога, наші полки обскочили й притиснули до містка колону ворожої піхоти. В цій атаці було захоплено до 90 полонених большевиків, 2 кулемети, 13 коней з сідлами, й 12 фір військового обозу. Після бою 2-ий кінний Запорожський полк, отримавши подяку за боєві дії від командира ОКДивізії, пішов в напрямку на с. Лошнів, на з'єднання зі своєю 1-ою бриґадою. 1-ша бриґада о 3-ій год. по полудні мала вирушити на Тернопіль із завданням: захопити залізничну станцію й містечко Борки Великі, перервати зв'язок червоних на шосе й залізниці, які йдуть з Тернополя на Волочиське, й зробити налет на Тернопіль зі сходу та тим допомогти 8 польській пішій дивізії, яка має провадити наступ із заходу. 1-ша бриґада вирушила в запілля ворога, маючи за артилерію лише 1 полеву гармату, правда під командою десвідченого й хороброго гарматчика, сотника Олександра Мартинева.
На допиті полонених червоних кіннотчиків в штабі Окремої Кінної Дивізії, виявлено, що в околицях Сороцька мають ще перебувати частини 8 сов. кінної дивізії „Червоного Козацтва" з артилерією та сов. кінної бриґади, що оперувала з 41 сов. див.. Ці частини стоять по лісах. Виконуючи наказ, 2-га бриґада ОКД о 16-ій год. підійшла під Сороцько, маючи в аванґарді дві сотні 3-го кінного Чигиринського полку. Наші роз'їзди доповіли, що в самому с. Сороцько є ворожа піхота з розбитої під Теребовлею 41 сов. пішої дивізії та невеликий відділ з 60 сов. пішої дивізії, разом до 350 червоноармійців, з частиною обозу 60 сов. пішої дивізії. З наказу командира ОКДивізії ген.-хор. І. Омеляновича-Павленка, дивізіон 3-го кінного полку й дві сотні 4-го кінного полку перейшли в наступ й захопили село. Взято до полону 100 большевиків, захоплено було віз (тачанку) з канцелярією 540 піш. полку 60 сов. пішої дивізії, й великий обоз 11-го порядку тієї ж дивізії, погоничі того обозу розбіглися. Тут же під Сороцьком, з північно-східнього боку появилася ворожа кіннота в силі до 800 шабель, на цю кінноту негайно пішла в атаку 2-га бриґада ОКД. Рішуча атака нашої бриґади дала той наслідок, що ворожа кіннота завернула й почала відходити на с. Ілавче. Ворога переслідував 3 кілометри аж до лісу 4-ий кінний полк, звідки повернувся з полоненими й трофеями; було захоплено 18 червоних кіннотчиків, 1 кулемет „Максима" на тачанці з упряжкою (тачанка при швидкому відступі ворожої кінноти впала до рівчака зло-мавши колесо) й 1 санітарна двохколка з медикаментами. Після цього бою, 2-га бриґада виставивши охорону й надіславши стежі в напрямку на Скалат, заночувала в с. Сороцько.
На ранок 19 вересня о 7 годині 2-га бриґада продовжувала наступ в напрямку на Скалат. О 8 годині йшовший в аванґарді бриґади 4-ий кінний полк виявив колону ворожої кінноти в силі до 900-1000 шабель з 2-ма дивізіонами полевої артилерії, що рухалась в північному напрямку, дорогою на с. Митниця, можливо з району с. Ілавче. 4-ий кінний полк перейшов в лави й заатакував ворога. Ворожа артилерія, щоб не бути заскоченою на поході, чвалом подалась на Митницю, проскочила село й пішла на с. Магдалівку, а за нею й червона кіннота, яку переслідував 4-ий кінний полк. Полк повернувся до с. Митниця, де вже була решта 2-ої бриґади й звідтам продовжувався наступ на Скалат. О 12 год. 2-га бриґада ОКД зломала спротив ворожої піхоти на доступах до Скалату, яка кинулася втікати до міста. Полки 2-ої бриґади на плечах ворога вскочили до м. Скалату, захоплюючи 157 червоноармійців і 4 червоних командирів, та обозну валку. Невеликий відділ ворожої кінноти участи в цьому бою не взяв й спішно відійшов в напрямку на Іванівку й перейшов р. Збруч. В м. Скалаті також було відбито у ворога й звільнено до 300 полонених з польського війська (про що було і в Наказі Військам Дієвої Армії УНР ч. 0181 — 26.ІХ-1920 р.). Далі наші роз'їзди провадили розвідку вже на Збручі.
По 16-ій годині до Скалату підійшли передові частини 2-ої Волинської стрілецької дивізії, які розташувались в місті й зайняли позиції в напрямку на схід та північ. Після відпочинку, під час якого населення Скалату вітало й обдаровувало чим могло своїх визволителів з-під червоних, 2-га бриґада ОКД отримала наказ командира дивізії перейти знов до с. Сороцька, де й стала враз із штабом ОКДивізії, як резерв, для власної безпеки висилаючи в певних напрямках розвідчі роз'їзди.
За цей час операцій 2-ої бриґади, 1-ша бриґада ОКД мала надзвичайно успішні акції, а саме — 19 вересня ця бриґада налетом зі сходу, бравурною атакою захопила м. Тернопіль, беручи чисельних полонених та трофеї і вже в місті зустрілася з передовими частинами 8 польської пішої дивізії, що провадила наступ із заходу. 20 вересня 1-ша бриґада мала успішний бій з ворожою кіннотою в районі Волочиська, ця кіннота прорвалась з району сс. Сороцько та Митниці, де мала бій 19 вересня з полками 2-ої бриґади ОКД.
21 вересня 2-га бриґада й штаб Окремої Кінної Дивізії ще стояли в с. Сороцько, коли перед полуднем прибула через Скалат 1-ша бриґада, після вдалого рейду в запіллю ворога на Тернопіль.