УКРАЇНІКА В ПОЛЬСЬКОМУ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ВІЙСЬКОВОМУ АРХІВІ У ВАРШАВІ

Орест Корчак-Городиський


Мимо війни і німецької окупації Варшави в І939-44 рр., в польських архівах залишилося дуже багато цінного матеріялу, який стосується до українців чи української проблеми. Українські архівні збірки з музеїв-бібліотек, організацій чи приватних осіб підпали в час останньої війни неповоротному знищенні, а ті, що ще оціліли в краю, не скоро зможуть бути публіковані. В сучасній Польщі постала гейби нова "українська школа", автори якої публікують цікаві висліди своїх дослідних праць, головно з ділянки історії.

В журналі "Найновіші події" ("Дзєє найновше"), річник V, зш. 4 з 1973 р., ст. 303-10, є цікава стаття Тадея Вавжинського "Джерельні матеріяли про діяльність національних меншин в Польщі в рр. 1921-39", що є в Центральному військовому архіві.  
                                                                
Автор згадує, що військові чинники були особливо зацікавлені українською національною меншиною, менше білоруською, з тої простої причини, що обі ті національносте творили 17% цілого населення і мешкали компактною масою у східній і південно-східній частині тодішньої Польщі. Національний склад війська, в якому українці творили великий відсоток, також являвся проблемою для польських органів безпеки.

Безглузда політика польських урядів щодо національних меншин, які творили 1/3 всього населення, наставила їх негативно до польської держави, що само собою віддзеркалювалося у настроях новобранців. Військова служба також не допомагала їм набирати польського патріотичного духа. Польська держава була замалою, щоб могти "розпорошити" неприхильний їй елемент до такої міри, щоб він не був проблемою для безпеки. Офійційна польська пропаганда не мала впливу на українських новобранців.

Джерельні матеріяли, що стосуються цих питань зберігаються в Центральному військовому архіві, і вони згруповані в актах Генерального інспекторату збройних сил, Міністерства військових справ і Генерального штабу. Крім документів Центрального архіву, упорядковуються там також матеріяли поодиноких воєнних округ і поодиноких родів зброї. Ці матеріяли автор ділить на три такі групи: 1) Архівні матеріяли з інформаціями про політичну, суспільну, культурну, освітню і господарську діяльність національних меншин. 2) Акти, що віддзеркалюють політику військової влади щодо національних меншин. 3) Акти, які стосуються проблематики національних меншин в армії.

До першої групи слід зарахувати два об'ємисті інформаційні реферати про національні меншини в Польщі. Перший з них, мабуть, з 1932 р., п. н. "Політичні угрупування" подає число й розміщення українців, білорусів, литовців і росіян, описує їх історію, політичні програми, діячів, пресу, політичні угрупування, культурно-освітні і господарські установи та їх ставлення до польської держави. Той документ був зладжений ДОК III (Командування корпусної округи) — Гродно (том 54-ий). Другий реферат, виготовлений в ДОК І — Варшава в 1937 р. (том 207-й), складається з трьох частин: а) число й розміщення національних меншин в Польщі, б) суспільно-політичні організації національних меншин і в) зауваження і висновки.

Багато інформацій про меншини є в місячних звітах люблінського, поліського й волинського воєводів, але, на жаль, не всі вони збереглися в цілості. В них є інформації про Комуністичну партію Західньої України (КПЗУ), Сельробу, Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Організацію українських націоналістів (ОУН), Соціялістичну партію, Українське волинське об'єднання, російські товариства, про релігійні справи й розповсюдження нелегальної української і білоруської літератури.

Багато інформацій є у звітах референтів безпеки ("двійки" — О. Г.) корпусних округ. У звіті Корпусної округи IX — Берестя над Бугом (том 31-й) подано про діяльність українців в околиці 9-ої дивізії (Замостя) в рр. 1929-31 і 1934-36. У тижневих звітах відділу безпеки ДОК II — Люблін, за червень і липень 1938 р., є інформація про діяльність КПЗУ і участь українських селян в Селянському святі, що його влаштувало "Стронніцтво людове".

Про литовців звітується в ДОК III — Гродно, з липня 1938 р.

У звітах самостійного відділу безпеки ДОК VI — Львів, з 1939 р. подається характеристику настроїв українського населення та згадується про усвідомлюючу роботу ОУН серед українського населення та про пронімецькі настрої частини населення. Хоч преса горлала про саботажі й акти терору, проте звітодавець із околиць Станиславова бачив також в тому усвідомлюючу дію ОУН на українського рекрута. Ці документи ще й цікаві тим, що вони описують події в час великого національного піднесення у зв'язку з подіями на Карпатській Україні.

Командир ДОК X — Перемишль, ген.-бриґ. В. Вєчоркевич, на відправі старшин дня 10 лютого 1939 р. (том 46-й) вручив усім еляборат, у якому звернув увагу на зріст української активности, на вербування молоді до відділів "Січ" (мабуть, до "Січі" в Карпатській Україні), а на землях на захід від Сяну рекомендував прийняти рішучі заходи щодо асиміляції українців з огляду на безпеку центральної промислової округи. Проте важко собі уявити оті заходи, коли взяти до уваги, що в тій окрузі майже не було українців.

Хоч польський уряд і в загальному преса не хотіли бачити української проблеми, зате звіти розвідки бачили загрозу для польської держави. Українці завжди були й будуть проблемою для кожного окупанта, а особливо тоді, коли виступають об'єднано.

У тижневих звітах референтів безпеки округи І — Варшава і II — Люблін (том 143-й) подано характеристики литовців, білорусів і росіян. Стверджено погіршення ситуації білорусів та їхня вимога автономії. Російська еміґрація поділена, монархісти виявляли пронімецькі симпатії. Та найбільше уваги присвячено українській колонії в Варшаві. У тих звітах згадується про зацікавлення українців Закарпатською Руссю, настрій серед скрайніх і поміркованих націоналістичних кіл, ставлення українців до польонізаційної акції на Холмщині, про критику польської адміністрації, яка закриває українські організації, а їх членів арештує. Мабуть, польська розвідка звітувала про українських студентів у Варшаві, які були носіями націоналістичних ідей та які нав'язували контакти з українцями на військовій службі у варшавських гарнізонах. Нема там одначе згадки про т. зв. "стару" еміґрацію УНР, можливо, що вона була під меншою обсервацією.

У томі 106 а поміщено зарядження ДОК II щодо міждивізійних маневрів (серпень 1938 р.) та подано інформації про повіти Луцьк, Дубно, Здовбунів і Крем'янець на Волині.

Звіт зв'язкового старшини 2-го відділу ДОК VII — Познань, подає характеристику поодиноких політичних груп серед українських старшин інтернованих в Стшалкові (том 85-й).

У матеріялах Державної команди поповнень ДОК X — Перемишль, з рр. 1931-32, (том 8-й) є докладні дані про національну структуру, релігію, кооперацію, політичні й громадські організації та відношення меншин до держави з повітів: Перемишль, Добромиль, Городок Ягайлонський, Яворів, Мостиська, Рудки, Самбір, Старий Самбір, Турка, Ярослав, Любачів і Дрогобич. Там подані карти, таблиці і статистичні дані. Подібні інформації подано у звітах ДОК III і II (том 20-й). У звіті останньої округи є карта, яка ілюструє розміщення КПЗУ і ОУН.

Матеріяли другої групи стосуються до участи війська в наступних акціях: 1) Забезпечення виборів до Сойму й Сенату в 1922 р. у Східній Малопольщі (Галичині — О. Г.). 2) Т. зв. ревіндикаційно-польонізаційна акція на Холмщині. 3) Активізація шляхти заґродової.

До першої точки автор подає наступне пояснення: "В 1922 р. українські політичні партії проголосили бойкот виборів на знак протесту проти прилучення Східньої Галичини до Польщі". Польська адміністрація не почувала себе сильною на тих землях і, побоючись збройного виступу українських націоналітичних угрупувань, звернулася за евентуальною допомогою до війська, мотивуючи це тим, що поліційні сили були невистачальні.

В інструкціях ген. дивізії В. Єнджеєвського, ДОК VI — Львів з 22. 10. 1922 р. подано характеристику терену, схеми розміщення війська та норми співдії війська на випадок розрухів (том 44-й). Ще докладніші інформації подано в операційних наказах командирів 11-ої (Станиславів) і 12-ої (Тернопіль) піхотних дивізій, які мали не допустити евентуальних українських відділів із Словаччини. Інспектор армії ген. Станислав Геллер видав також наказ про поведінку війська під час виборів з 31 грудня 1922 р. Інформації про ці справи можна знайти в наказах і комунікатах командира ударної групи "Покуття", ген.-бриґ. Ф. Павліка (24-та піхотна дивізія в Ярославі) тощо (томи 10, 28 і 43-й).

Польська  адміністрація  почувала  себе  непевною  в  Галичині аж до вибуху війни в 1939 р. Страх перед українською свідомістю й діями поляки компенсували такими безглуздими протизаходами, як пацифікація, масові арешти населення. Крім цього, польський вояк, який в загальному походив з неукраїнських земель, був малосвідомий і не мав зрозуміння до наказів зверхників, чому він мав би жорстоко поводитися з місцевим сільським населенням під час виборів. Це ще більше захитувало непевність польської  адміністрації.  Друга більша акція війська в Східній Галичині була пов'язана з переводженням бранки в 1923 р., що викликало рішучу реакцію з українського боку. Звіти, інструкції, розпорядження тощо можна знайти в актах ДОК VIII — Торунь (том 184 а), 11-ої піхотної дивізії (Станиславів) (том 28-й) і 60-го піхотного полку Острів Великопольський (том 43-й).

В 1930-их рр. військові чинники розпочали акцію навертання православного населення на римо-католицизм на Поліссі, Волині і Холмщииі. Ревіндікаційну акцію на Холмщині вели командири 3-ої Леґіонової піхотної дивізії (ген.-бриґ. Б. Ольбрихт і полк. М. Турковський). Акція розпочалася в кінці 1936 р., а у збережених документах (1937-39 рр.) є пропозиції про передання православних церков римо-католицькій ієрархії, звіти з діяльности Т-ва розвитку східніх земель і протоколи засідань координаційного комітету при ДОК II — Люблін.

Далеко ширший засяг і розголос здобуло військо в т.зв. "акції шляхти заґродової" (акція ксьондза Мйодонського —  О. Г.). Ціллю тієї акції була "репольонізація і  асиміляція зукраїнізованої після розборів Польщі шляхти заґродової". Згідно з даними військової адміністрації, 10% населення східніх воєвідств була т. зв. "заґродова шляхта". Акція почалася в
1934 р.

В архівах зберігається два реферати на ту тему: "Справа шляхти заґродової на Сході Польщі" з січня 1938., ДОК X —  Перемишль і еляборат пполк. М. Коцура, командира 53-го піхотного полку (Стрий). У першому автор аналізує історичні процеси, які вплинули на затрату (польської — О. Г.) національної свідомости широких кіл заґродової шляхти, подає її чисельність і розміщення (том  17-й). У другому автор згадує реакцію українців в повітах Долина, Стрий і Жидачів та дає поради, як зміцнити польський стан посідання в шкільництві, кооперації і самоуправі. В 11-ій піхотній дивізії (Станиславів) було створено експериментальні греко-католицькі шляхетські сотні, якими особливо цікавилися виховні чинники війська (березень  1938 р.)

Варто згадати ще про розпорядження Міністерства військових справ від 27 березня 1939 р. і командира ДОК II — Люблін, у яких підкреслювалося конечність пошанування матеріяльного майна і релігійних практик національних меншин та відношення війська до населення "руської і української" національности. Маю вражіння, що ті розпорядження були видані внаслідок напруження перед 2-ою світовою війною. Військові чинники почали здавати собі справу, що в війську було 1/3 національних меншин, які не були задоволені польською владою. Правда, як стверджують польські історики, під час війни не було якогось масового дезертирства чи саботажних акцій з боку національних меншостей, проте не можна твердити, що вони воювали за Польщу з патріотизму.

У третій групі є документи, які характеризують національну структуру польського війська. Там теж подана характеристика вояцтва, виховання у війську та дезертиство.

Збереглися документи ДОК II (том 51-й) з 1936-37 рр., ДОК VIII (томи: 98а, 150а, 171, 285-й), ДОК IV — Лодзь (томи 15а і 16-й). В судових документах ДОК II (том 51-й), 17-ої піхотної дивізії в Ґнєзно  (том 39-й) і 28-ої піхотної дивізії з Варшави (том 66-й) подана статистика про дезертирів окремих національностей. І так у першому півріччі 1934 р. здезертирувало 825 вояків, в тому 79 українців, 19 росіян і 4 білорусів. У звідомленнях 28-ої піхотної дивізії за друге півріччя подано, що українці творили 0.2%, а білоруси 0.02% усіх дезертирів. У польському війську виготовлялися також спеціяльні звіти про поодинокі національності, де подавано загальну характеристику вояцтва,  їхню  мораль, ставлення до держави, свідомість,  статистику національних меншин у різних родах зброї тощо. Такі звіти збереглися з ДОК X — Перемишль за другу половину 1934 р., 2-ої піхотної дивізії (Кельце) за час від 1 грудня 1936 до 1 червня 1937 р. (том 17-й). У звіті 14-ої піхотної дивізії (Познань) згадується про підсилену  агітацію серед українців в 14-му полку легкої артилерії (Познань) і про збільшення впливів ОУН (том 21-й). Подібні теми можна знайти у звітах інших полків. Командир 2-го полку легкої артилерії звітував в квітні 1937 р. про відмову українських вояків в 2-му піхотному полку виконати наказ.

На спеціяльну увагу заслуговує протокол відправи старшин розвідки ДОК X — Перемишль з 26 січня 1939 р. Час був "гарячий" і обговорювано такі справи, як настрої серед українського вояцтва, зацікавлення подіями на Карпатській Україні (Русі), агітація визначних членів ОУН у війську, наставлення до польської держави. Старшини розвідки були затривожені малим відсотком поляків в деяких частинах, наприклад, в 23-му полку легкої артилерії національні меншини творили 43%, а в деяких підрозділах навіть 60%.

В актах 68-го піхотного полку (Вжесня Великопольська) є два еляборати: "Програма праці над національною ревіндикацією зрутенізованих і знімчених рекрутів" (30 березня 1934 р.) і "Програма виховної праці над вояками німецької і руської національностей" (30 березня 1939 р.) (томи: 200 і 214-й).

Українські вояки занесли українську проблему в корінні польські землі, де вони не тільки не піддавалися польонізації, але ще освідомлювали поляків про українські справи.

На зарядження ДОК V — Краків командир 5-го полку кінних стрільців (Тарнів) приготовив "Звіт з освітньо-виховної акції серед вояків руської і української національностей". (Не знаємо, яка була різниця між тими національностями). У ній вказувано на потребу виховної праці серед рекрутів і резервістів тих "національностей з Волині і Надбужського поясу", які були під сильним впливом комуністичної і націоналістичної ідеології. У напрямних, правдоподібно з 1928 р., для проводження гутірок з вояками із східніх земель Польщі, рекомендовано підкреслювати, що ненависть поміж поляками і русинами на протязі віків — це наслідок російських і німецьких інтриґ.

Можливо, що ця документація допоможе нашим історикам дослідити їх основніше. Це була б корисна праця, яка заповнила б прогалину в українсько-польських відносинах у війську та у політиці військових чинників щодо українців.