Анна Алиськевич
Почерез цілу книжку "Українська Дивізія "Галичина", червоною ниткою тягнеться симпатія автора, його зрозуміння, приязнь і прихильність до Дивізії і українців. Може деколи він не так глибоко і ґрунтовно аналізує Дивізію, як це зробив би шеф штабу українець, проте його інтенції найкращі, а його думки і характеристика українського вояка дуже цікаві.
В першому розділі книжки Гайке старається схарактеризувати українців взагалі та українського вояка зокрема.
Слов'яни — а тим самим українці, на думку автора, люди слабих характерів і нереального розумування. Вони керуються почуваннями. В українців серце і душевні почуття панують над розумом. В очах Гайке українці запалюються солом'яним огнем, підносяться на вершок захоплення, щоб після невдач попасти знову в апатію, а то й у зневіру. Українець здібний на найбільшу любов, віддання аж до самопожертви, але рівночасно він здібний ненавидіти, керуючись тільки почуваннями. Це типова характеристика, яку про нас усе робили німці. Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю. Український вояк з пошаною ставиться до своїх священиків, особливо до головного опікуна о. Лаби.
Гайке з приємністю згадує переведені разом з Дивізійниками свята, спеціяльно різдвяний Свят-Вечір з усіми традиційними звичаями. Українці — ідеалісти, що не бачать реалістичної, об'єктивної дійсности але дійсність-уяву — побажану. Часто на такій фантазії вони базують свої дії й постанови. Вони індивідуалісти — що відкидають спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни і беззастережного послуху. Тому, на думку Гайке, українці не спромоглися створити сильного, здисциплінованого війська, не могли закріпити в собі глибоких, військових традицій.
Той індивідуалізм був теж причиною, що український вояк, назагал, відставав від німецького в муштровій службі як поставою так точністю. Українець не міг зрозуміти беззастережного послуху. Він часто інтерпретував накази, часто теж любив ходити "крутими стежками", що було, на думку Гайке, наслідком столітньої неволі, де тільки такими способами можна було щось осягнути або оминути кару.
В тісній співпраці з українським вояцтвом Гайке заобсервував багато дрібних, детайлічних рис характеру. Він пише: "Характер українця зрівноважений і привітливий. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він нерадо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-яке прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми німці називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка".
Українець не тільки дивиться на життя з чуттєвої сторони, але він і естет — бачить все, чи радше хоче бачити, гарним і добрим. Він сам ввічливий, м'який, веселий і традиційно гостинний. Але рівночасно він не встановляє швидко приязних відносин, бо сумне історичне минуле та й нещасливий сучасний стан, зробило його недовірливим і замкненим в собі. В особистих справах він більш стриманий ніж настирливий. Дуже цікаво і делікатно висловлюється Гайке — син твердого, дуже працьовитого, здисциплінованого народу — про наше легке, часом і невідповідальне ставлення до обов'язків. Він пише: "Завдяки лагідним, кліматичним умовам, які уможливлюють легку управу землі, в українців витворився певний рід звички, що не далеко стоїть лінивства". — Це шпиль словесної дипломатії!
Українські Дивізійники — всі добровольці, в більшості з Галичини. Більшість з них, це зовсім сирий, людський матеріял, без жадної військової підготови — деякі тільки з вояцькими нахилами. Маса молоді, яка вступила до Дивізії не була підготована до суворого, здисциплінованого життя. Вони з трудом переставлялися до ролі вояка, не маючи особливої схильности до військового життя та передовсім до касарняних порядків і муштри. Спочатку Дивізія нагадувала більше купу зігнаної юрби, як військову одиницю.
Характеристично і до деякої міри комічно описує автор наїзди родин і друзів на вишкільний табір Гайделяґер.
Кожної неділі відвідувачі заливали табір. Вони привозили з собою неймовірну скількість харчів і горілки. Тоді вишкільний табір набирав родинної атмосфери, а відвідини перемінялися в празник. Німець не міг у це повірити і виправдати.
Однак автор з добрими інтенціями старається все оправдати Дивізійників, підкреслюючи, що та молодь йшла до Дивізії з ідеалізму, з метою допомагати батьківщині і крім шляхетних інтенцій нічого іншого не мала. — Потребувала від німців терпеливости, зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова, але, на жаль, цього вона не дістала.
Для більшости німців прикмети українців були незнані. А якщо створювалися непорозуміння внаслідок різниць психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Автор не розуміє одного — чому українська молодь, яка пішла до Дивізії, не мала вояцьких нахилів, не мала схильности до військового життя.
У нас не було власної армії через століття неволі і серед населення Галичини не витворилася військова кляса — з традиціями тієї професії з роду в рід.
Козаччина, після її ліквідації, здебільша стала родоначальником російської армії. Служба в "москалях" була каторгою і асимілювала українців. Служба в австрійській армії тяжким примусом, що гнав українців битися за чужу справу.
Польське військо було вороже, український вояк був в ньому дискрімінований, — до старшинських шкіл українців не допускали.
Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?!
Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею боротьби і помсти.
По характеристиці вояцтва, автор говорить про українських старшин:
Переважна більшість українських старшин служила в колишній австро-угорській армії, а згодом в УГА — мало в російській, царській, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях.
Старшини польської і совєтської армії були молоді, енергійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак їх було дуже мало.
В загальному, старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (між 45 - 55) і фізичну підтоптаність не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник, сотник). Багато з них з великим трудом, часом без успіху намагалися пристосуватися до нових обставин. Про те Гайке ще раз підкреслює, що серед старшин панувало захоплення. У деяких виявлявся великий нахил до дискусій, а менше до плянової, інтенсивної праці, у декого було надто мале почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.
Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. За підставу такої оцінки автор взяв суворі німецькі військові вимоги.
Між українськими старшинами, пише Гайке, також зустрічалося яскраві приклади залізної дисципліни і службової пильности, характерности, джентелменства і лицарськости. Як приклад подає такі імена: хорунжий Юрій Крохмалюк, майор Микола Палієнко, сотник Дмитро Паліїв, сотник Любомир Макарушка, майор Евген Побігущий, генерал Павло Шандрук.
Автор звертає увагу, що не всі найкращі люди зголосилися до Дивізії, декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних постах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних мотивів.
Брак українських старшин у Дивізії негативно відбивався особливо при вишколі вояцтва.
У вишколі український вояк виявляв багато доброї волі й зацікавлення. Він здібний, скоро засвоює знання і вміло його застосовує в практиці. Спеціяльні здібності виказують Дивізійники в технічних галузях, здобуваючи, наприклад, в зенітній артилерії досконалу справність. У деяких випадках українці здобували кращі осяги як німці, як ось, українська батерія здобула 1-ше місце у швидкості обслуги та точності стріляння.
Зайняття в Нойгамері, вправи від ранку до ночі, тяжка муштра — все те вимагало великого зусилля. Але українське вояцтво сповняло це в бадьорому настрої з повним зрозумінням своїх завдань. Було обов'язкове і його дисципліна була бездоганно добра.
Вояки, переважно діти села, скоро засвоювали собі знання в теренознавстві і виявляли велику твердість і витримку в поборюванні перешкод. Інтелігенти — студенти виявили надзвичайні здібності в обчисленнях і в обслузі протизенітної і протитанкової артилерії.
Загальна оцінка українського вояка по вишколі дуже позитивна: Він виріс, загартувався, здисциплінувався, а Дивізія в цілості стала повновартісною військовою одиницею, готовою до боєвих дій.
Перший боєвий виступ частини Дивізії — це бої з совєтськими партизанами Ковпака. Боєва група не зовсім вдало виконала своє завдання, але автор пише: "Українці зі захопленням ішли до бою і включилися успішно в боєві дії. Причиною невдач не була зла постава українського вояка, але зле німецьке командування і зла підготова до зимових боїв проти загартованих і добре узброєних совєтських партизанів".
В жорстоких боях під Бродами Дивізія з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки, виказуючи мужність, відвагу, посвяту і героїзм аж до самопожертви.
Українські вояки билися хоробро, спеціяльно відзначилися в атаках і офензиві. Підповзали під ворожі танки, щоби їх зблизької віддалі поборювати. Відомий випадок, коли український підстаршина свідомо заплатив своїм життям, щоб знищити ворожий танк.
Багато вояків Дивізії нагороджено залізними хрестами за геройські вчинки, багато підвищено в ступенях за відвагу.
Не занотовано жодного випадку переходу українського Дивізійника на большевицький бік. У прориві з оточення під Бродами велику ролю відіграла Дивізія; рештки її разом з Гайке маршують на південь. Марш виснажливий, день і ніч без страви і води. Сам Гайке признається до апатії і цілковитого виснаження. Всі на краю сил, тіло відмовляє послуху розумові, а проте всі витримують і доходять до Словаччини.
Про нове формування Дивізії в Словаччині, Гайке твердить, що щодо якости людський матеріял не був такий добрий, як у першому складі. Перше українці голосилися добровільно, прямо з цивільного життя, а тепер вони приходили головно з рядів утікачів від большевиків.
На Словаччині Дивізія була кинена на очищення терену від партизанів. Тут Дивізійники виказали знамениту орієнтацію в терені, в полі і в горах. Відзначилися великим спритом у стратегії і маскуванні. Очищували терени — випираючи ворога У недоступні гори.
Дивізійники виказалися великою витривалістю, обов'язковістю в наступі і погоні за партизанами. Тут теж показалося, що вони є ліпшими в протинаступах і штурмах як в офензиві. Це відвага! За боягузство не покарано ані одного стрільця, але таки, за хоробрість багато вояків нагороджено орденами.
Дальше Гайке пише, що німецька армія була часто критикована за принцип, який знижував вояка до рівня бездушного автомата. Він уважає, що таке трактування підлеглих могло ще бути оправдане у професійному війську, але ніколи в національній, добровольчій армії, до котрої кожний вояк ішов з найкращими намірами. І тому його треба було трактувати гідно і людяно.
Ставлення вояків до словацького населення було добре. Співжиття, однак, дало й негативні наслідки: торгівлю з виміною особистого, військового виряду. Автор пояснює це теж, як притаманну рису вдачі слов'ян. Але рівночасно він виправдує їх тим, що команда не виплачувала їм досить корун, за які могли би легально робити закупи. Постій і акція Дивізії в Словаччині виявилися дуже корисними: Дивізія набрала досвіду в боях з червоною армією. Також осягнула високу фізичну справність і вийшла зі Словаччини як боєздатна й оперативна одиниця.
Загартована і здисциплінована одиниця легко виконала тяжкий і довгий марш зі Словаччини до Стирії. Маршова дисципліна і витривалість були бездоганні.
Дуже позитивно оцінює автор дії Дивізійників в боротьбі з партизанами Тіта. Успіх залежав від швидкости і несподіванки дії. Маршуючи горами після 100-кілометрового маршу, без теплої страви, ночуючи під голим небом на морозі, вояки виявили небувалу витривалість. Під час акції виказалося, що Дивізія здібна на великі зусилля навіть у найважчих кліматичних умовах.
Дальші дії проти партизанів проходили успішно, а тут як грім з ясного неба наспів наказ, щоб Дивізія здала свою зброю і весь виряд для новостворених німецьких частин. Командування Дивізії робило все можливе для зволікання з виконанням того наказу. Але, за кілька днів прибула до Дивізії спеціяльна команда для переведення розброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці як і німці, з жахом вислухали таке розпорядження, але врешті мовчки із сльозами на очах у деяких вояків здали свої кріси й кулемети. Врешті протести і заходи Вехтера принесли успіх. Прийшов наказ не здавати зброї, а чекати на дальші розпорядження.
В останніх боях у наступі для закриття фронтового прориву Ґляйхенберг - Фельдбах Дивізійники, піднесені на дусі, що їм залишено зброю, виказали велику боєву готовість і рішучість. Після завзятих боїв Дивізію здобула верхи Штраднер Коґель і Ґляйхенберг-Коґель разом зі замком Ґляйхенберґ. Успіх Дивізії у цих боях зміцнив у неї самопевність. Українці наступали вперто і добре.
На устабілізованому фронті частини Дивізії виконували свої завдання з кожного погляду дуже добре, хоча це вже були ознаки кінця війни й повного розгрому німців. Треба зазначити, що до самого кінця постачання в Дивізії функціонувало нормально. Харчування було аж до останнього дня війни дуже добре. Амуніції також було досить до кінця. З цього погляду Дивізія стояла на першому місці поміж усіма дивізіями німецької армії.
Автор згадує, що кількакратно оскаржувано Дивізію за різні надужиття при реквізиціях. Однак він твердить, що більшість тих обвинувачень були безпідставні або фальшиві. Часто самі німці, їхні бригади (Турецька Дивізія) й інші робили промахи і зловживання над цивільним населенням і старалися звалити всю вину на Українську Дивізію.
Від початку формування Дивізії аж до кінця її існування близько 600 вояків здезертирували, що на думку Гайке, було незначним числом, якщо взяти під увагу обставини, велику кількість вояків у Дивізії, та дезертирство в німецьких Дивізіях. Деякі з українців не бачили ніякої перспективи у продовжуванні боротьби по німецькій стороні й залишилися в Словаччині, щоб після пересунення фронту повернутися додому. Деякі уважали за краще продовжувати боротьбу проти большевиків в лавах УПА.
Вже перед самою капітуляцією внаслідок совєтської пропаганди українською мовою на сторону большевиків перейшло 98 вояків.
Свою характеристику Української Дивізії Гайке закінчує такими твердженнями: Українські старшинські і підстаршинські кадри склали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим вислідом. Українське вояцтво виправдало себе в найважчих обставинах жорстокої війни.
Почерез цілу книжку "Українська Дивізія "Галичина", червоною ниткою тягнеться симпатія автора, його зрозуміння, приязнь і прихильність до Дивізії і українців. Може деколи він не так глибоко і ґрунтовно аналізує Дивізію, як це зробив би шеф штабу українець, проте його інтенції найкращі, а його думки і характеристика українського вояка дуже цікаві.
В першому розділі книжки Гайке старається схарактеризувати українців взагалі та українського вояка зокрема.
Слов'яни — а тим самим українці, на думку автора, люди слабих характерів і нереального розумування. Вони керуються почуваннями. В українців серце і душевні почуття панують над розумом. В очах Гайке українці запалюються солом'яним огнем, підносяться на вершок захоплення, щоб після невдач попасти знову в апатію, а то й у зневіру. Українець здібний на найбільшу любов, віддання аж до самопожертви, але рівночасно він здібний ненавидіти, керуючись тільки почуваннями. Це типова характеристика, яку про нас усе робили німці. Перевага почувань і велика роля любови пов'язані з глибокою релігійністю. Український вояк з пошаною ставиться до своїх священиків, особливо до головного опікуна о. Лаби.
Гайке з приємністю згадує переведені разом з Дивізійниками свята, спеціяльно різдвяний Свят-Вечір з усіми традиційними звичаями. Українці — ідеалісти, що не бачать реалістичної, об'єктивної дійсности але дійсність-уяву — побажану. Часто на такій фантазії вони базують свої дії й постанови. Вони індивідуалісти — що відкидають спільне життя, яке вимагає суворої дисципліни і беззастережного послуху. Тому, на думку Гайке, українці не спромоглися створити сильного, здисциплінованого війська, не могли закріпити в собі глибоких, військових традицій.
Той індивідуалізм був теж причиною, що український вояк, назагал, відставав від німецького в муштровій службі як поставою так точністю. Українець не міг зрозуміти беззастережного послуху. Він часто інтерпретував накази, часто теж любив ходити "крутими стежками", що було, на думку Гайке, наслідком столітньої неволі, де тільки такими способами можна було щось осягнути або оминути кару.
В тісній співпраці з українським вояцтвом Гайке заобсервував багато дрібних, детайлічних рис характеру. Він пише: "Характер українця зрівноважений і привітливий. Він розсудливий і скромний. На себе дивиться з деякою дозою гумору й іронії. Такими рисами характеру українець часто намагається оминути життєві труднощі. Він нерадо говорить комусь про неприємні справи й нерадо відмовляє комусь будь-яке прохання. В таких випадках він іншого потішає або дає йому поради, або вдається до таких методів, які ми німці називаємо брехнею, але для українця вона такою не вважається. Наприклад, вояк нерадо зголошує, що міст висаджений в повітря, бо він знає, що це неприємна вістка".
Українець не тільки дивиться на життя з чуттєвої сторони, але він і естет — бачить все, чи радше хоче бачити, гарним і добрим. Він сам ввічливий, м'який, веселий і традиційно гостинний. Але рівночасно він не встановляє швидко приязних відносин, бо сумне історичне минуле та й нещасливий сучасний стан, зробило його недовірливим і замкненим в собі. В особистих справах він більш стриманий ніж настирливий. Дуже цікаво і делікатно висловлюється Гайке — син твердого, дуже працьовитого, здисциплінованого народу — про наше легке, часом і невідповідальне ставлення до обов'язків. Він пише: "Завдяки лагідним, кліматичним умовам, які уможливлюють легку управу землі, в українців витворився певний рід звички, що не далеко стоїть лінивства". — Це шпиль словесної дипломатії!
Українські Дивізійники — всі добровольці, в більшості з Галичини. Більшість з них, це зовсім сирий, людський матеріял, без жадної військової підготови — деякі тільки з вояцькими нахилами. Маса молоді, яка вступила до Дивізії не була підготована до суворого, здисциплінованого життя. Вони з трудом переставлялися до ролі вояка, не маючи особливої схильности до військового життя та передовсім до касарняних порядків і муштри. Спочатку Дивізія нагадувала більше купу зігнаної юрби, як військову одиницю.
Характеристично і до деякої міри комічно описує автор наїзди родин і друзів на вишкільний табір Гайделяґер.
Кожної неділі відвідувачі заливали табір. Вони привозили з собою неймовірну скількість харчів і горілки. Тоді вишкільний табір набирав родинної атмосфери, а відвідини перемінялися в празник. Німець не міг у це повірити і виправдати.
Однак автор з добрими інтенціями старається все оправдати Дивізійників, підкреслюючи, що та молодь йшла до Дивізії з ідеалізму, з метою допомагати батьківщині і крім шляхетних інтенцій нічого іншого не мала. — Потребувала від німців терпеливости, зрозуміння, вибачливого підходу та лагідного слова, але, на жаль, цього вона не дістала.
Для більшости німців прикмети українців були незнані. А якщо створювалися непорозуміння внаслідок різниць психіки, тоді німці, замість шукати вини у себе самих, дуже скоро приписували її українцям. Автор не розуміє одного — чому українська молодь, яка пішла до Дивізії, не мала вояцьких нахилів, не мала схильности до військового життя.
У нас не було власної армії через століття неволі і серед населення Галичини не витворилася військова кляса — з традиціями тієї професії з роду в рід.
Козаччина, після її ліквідації, здебільша стала родоначальником російської армії. Служба в "москалях" була каторгою і асимілювала українців. Служба в австрійській армії тяжким примусом, що гнав українців битися за чужу справу.
Польське військо було вороже, український вояк був в ньому дискрімінований, — до старшинських шкіл українців не допускали.
Де, коли і як мали постати в нас військові традиції?!
Короткий зрив і героїка визвольних змагань, відроджена українська армія, — криваво знищена і розгромлена. Залишилася тільки романтика тих днів, а молоде покоління перебрало від батьків не меч, а тільки ідею боротьби і помсти.
По характеристиці вояцтва, автор говорить про українських старшин:
Переважна більшість українських старшин служила в колишній австро-угорській армії, а згодом в УГА — мало в російській, царській, пізніше в Армії Української Народньої Республіки. Тільки деякі відбули службу в польській, а ще менше в совєтській арміях.
Старшини польської і совєтської армії були молоді, енергійні, вишколені у веденні модерної війни. Однак їх було дуже мало.
В загальному, старшини колишньої австрійської армії, через свій вік (між 45 - 55) і фізичну підтоптаність не підходили до фронтової війни в своїх колишніх ступенях (здебільша поручник, сотник). Багато з них з великим трудом, часом без успіху намагалися пристосуватися до нових обставин. Про те Гайке ще раз підкреслює, що серед старшин панувало захоплення. У деяких виявлявся великий нахил до дискусій, а менше до плянової, інтенсивної праці, у декого було надто мале почуття обов'язку та відповідальности за своїх підлеглих.
Така критична оцінка старших віком старшин може виглядати дуже різкою, але треба взяти до уваги особливі труднощі при формуванні Дивізії. За підставу такої оцінки автор взяв суворі німецькі військові вимоги.
Між українськими старшинами, пише Гайке, також зустрічалося яскраві приклади залізної дисципліни і службової пильности, характерности, джентелменства і лицарськости. Як приклад подає такі імена: хорунжий Юрій Крохмалюк, майор Микола Палієнко, сотник Дмитро Паліїв, сотник Любомир Макарушка, майор Евген Побігущий, генерал Павло Шандрук.
Автор звертає увагу, що не всі найкращі люди зголосилися до Дивізії, декого німецьке управління затримало на їхніх цивільних постах, а деякі відкинули участь у Дивізії з політичних мотивів.
Брак українських старшин у Дивізії негативно відбивався особливо при вишколі вояцтва.
У вишколі український вояк виявляв багато доброї волі й зацікавлення. Він здібний, скоро засвоює знання і вміло його застосовує в практиці. Спеціяльні здібності виказують Дивізійники в технічних галузях, здобуваючи, наприклад, в зенітній артилерії досконалу справність. У деяких випадках українці здобували кращі осяги як німці, як ось, українська батерія здобула 1-ше місце у швидкості обслуги та точності стріляння.
Зайняття в Нойгамері, вправи від ранку до ночі, тяжка муштра — все те вимагало великого зусилля. Але українське вояцтво сповняло це в бадьорому настрої з повним зрозумінням своїх завдань. Було обов'язкове і його дисципліна була бездоганно добра.
Вояки, переважно діти села, скоро засвоювали собі знання в теренознавстві і виявляли велику твердість і витримку в поборюванні перешкод. Інтелігенти — студенти виявили надзвичайні здібності в обчисленнях і в обслузі протизенітної і протитанкової артилерії.
Загальна оцінка українського вояка по вишколі дуже позитивна: Він виріс, загартувався, здисциплінувався, а Дивізія в цілості стала повновартісною військовою одиницею, готовою до боєвих дій.
Перший боєвий виступ частини Дивізії — це бої з совєтськими партизанами Ковпака. Боєва група не зовсім вдало виконала своє завдання, але автор пише: "Українці зі захопленням ішли до бою і включилися успішно в боєві дії. Причиною невдач не була зла постава українського вояка, але зле німецьке командування і зла підготова до зимових боїв проти загартованих і добре узброєних совєтських партизанів".
В жорстоких боях під Бродами Дивізія з найбільшою вірністю виконала свої обов'язки, виказуючи мужність, відвагу, посвяту і героїзм аж до самопожертви.
Українські вояки билися хоробро, спеціяльно відзначилися в атаках і офензиві. Підповзали під ворожі танки, щоби їх зблизької віддалі поборювати. Відомий випадок, коли український підстаршина свідомо заплатив своїм життям, щоб знищити ворожий танк.
Багато вояків Дивізії нагороджено залізними хрестами за геройські вчинки, багато підвищено в ступенях за відвагу.
Не занотовано жодного випадку переходу українського Дивізійника на большевицький бік. У прориві з оточення під Бродами велику ролю відіграла Дивізія; рештки її разом з Гайке маршують на південь. Марш виснажливий, день і ніч без страви і води. Сам Гайке признається до апатії і цілковитого виснаження. Всі на краю сил, тіло відмовляє послуху розумові, а проте всі витримують і доходять до Словаччини.
Про нове формування Дивізії в Словаччині, Гайке твердить, що щодо якости людський матеріял не був такий добрий, як у першому складі. Перше українці голосилися добровільно, прямо з цивільного життя, а тепер вони приходили головно з рядів утікачів від большевиків.
На Словаччині Дивізія була кинена на очищення терену від партизанів. Тут Дивізійники виказали знамениту орієнтацію в терені, в полі і в горах. Відзначилися великим спритом у стратегії і маскуванні. Очищували терени — випираючи ворога У недоступні гори.
Дивізійники виказалися великою витривалістю, обов'язковістю в наступі і погоні за партизанами. Тут теж показалося, що вони є ліпшими в протинаступах і штурмах як в офензиві. Це відвага! За боягузство не покарано ані одного стрільця, але таки, за хоробрість багато вояків нагороджено орденами.
Дальше Гайке пише, що німецька армія була часто критикована за принцип, який знижував вояка до рівня бездушного автомата. Він уважає, що таке трактування підлеглих могло ще бути оправдане у професійному війську, але ніколи в національній, добровольчій армії, до котрої кожний вояк ішов з найкращими намірами. І тому його треба було трактувати гідно і людяно.
Ставлення вояків до словацького населення було добре. Співжиття, однак, дало й негативні наслідки: торгівлю з виміною особистого, військового виряду. Автор пояснює це теж, як притаманну рису вдачі слов'ян. Але рівночасно він виправдує їх тим, що команда не виплачувала їм досить корун, за які могли би легально робити закупи. Постій і акція Дивізії в Словаччині виявилися дуже корисними: Дивізія набрала досвіду в боях з червоною армією. Також осягнула високу фізичну справність і вийшла зі Словаччини як боєздатна й оперативна одиниця.
Загартована і здисциплінована одиниця легко виконала тяжкий і довгий марш зі Словаччини до Стирії. Маршова дисципліна і витривалість були бездоганні.
Дуже позитивно оцінює автор дії Дивізійників в боротьбі з партизанами Тіта. Успіх залежав від швидкости і несподіванки дії. Маршуючи горами після 100-кілометрового маршу, без теплої страви, ночуючи під голим небом на морозі, вояки виявили небувалу витривалість. Під час акції виказалося, що Дивізія здібна на великі зусилля навіть у найважчих кліматичних умовах.
Дальші дії проти партизанів проходили успішно, а тут як грім з ясного неба наспів наказ, щоб Дивізія здала свою зброю і весь виряд для новостворених німецьких частин. Командування Дивізії робило все можливе для зволікання з виконанням того наказу. Але, за кілька днів прибула до Дивізії спеціяльна команда для переведення розброєння. На її вимогу Дивізія мусіла здати частину ручної зброї. Українці як і німці, з жахом вислухали таке розпорядження, але врешті мовчки із сльозами на очах у деяких вояків здали свої кріси й кулемети. Врешті протести і заходи Вехтера принесли успіх. Прийшов наказ не здавати зброї, а чекати на дальші розпорядження.
В останніх боях у наступі для закриття фронтового прориву Ґляйхенберг - Фельдбах Дивізійники, піднесені на дусі, що їм залишено зброю, виказали велику боєву готовість і рішучість. Після завзятих боїв Дивізію здобула верхи Штраднер Коґель і Ґляйхенберг-Коґель разом зі замком Ґляйхенберґ. Успіх Дивізії у цих боях зміцнив у неї самопевність. Українці наступали вперто і добре.
На устабілізованому фронті частини Дивізії виконували свої завдання з кожного погляду дуже добре, хоча це вже були ознаки кінця війни й повного розгрому німців. Треба зазначити, що до самого кінця постачання в Дивізії функціонувало нормально. Харчування було аж до останнього дня війни дуже добре. Амуніції також було досить до кінця. З цього погляду Дивізія стояла на першому місці поміж усіма дивізіями німецької армії.
Автор згадує, що кількакратно оскаржувано Дивізію за різні надужиття при реквізиціях. Однак він твердить, що більшість тих обвинувачень були безпідставні або фальшиві. Часто самі німці, їхні бригади (Турецька Дивізія) й інші робили промахи і зловживання над цивільним населенням і старалися звалити всю вину на Українську Дивізію.
Від початку формування Дивізії аж до кінця її існування близько 600 вояків здезертирували, що на думку Гайке, було незначним числом, якщо взяти під увагу обставини, велику кількість вояків у Дивізії, та дезертирство в німецьких Дивізіях. Деякі з українців не бачили ніякої перспективи у продовжуванні боротьби по німецькій стороні й залишилися в Словаччині, щоб після пересунення фронту повернутися додому. Деякі уважали за краще продовжувати боротьбу проти большевиків в лавах УПА.
Вже перед самою капітуляцією внаслідок совєтської пропаганди українською мовою на сторону большевиків перейшло 98 вояків.
Свою характеристику Української Дивізії Гайке закінчує такими твердженнями: Українські старшинські і підстаршинські кадри склали бойовий іспит в Дивізії з дуже добрим вислідом. Українське вояцтво виправдало себе в найважчих обставинах жорстокої війни.