Спомини
Ярослав ВЕНЬҐЕР
Під кінець червня 1944 року сонце пече гарненько, а ми вставилися в маршову колону з нашими досить важкими наплечниками, один німець, „обершарфюрер”, подав нам команду: „Ходом руш!”. Маршируємо гарною широкою вулицею, німець – „Пісня!”.
Почали ми співати, але пісня не йде, бо від гарячої й довгої дороги в горлі засохло. Німець крикнув: „Лід авс!”. Ми припинили співати, а німець з докором каже: „Я бачу, що ви не вмієте співати, то ми будемо вчити вас”.
Нам стало соромно, й майже через ціле місто промарширували до наших приміщень, гарної двоповерхової будівлі з плоским дахом, великими вікнами. Увійшли ми крізь браму на досить широке подвір’я, де стояла колона вояків, готова до відходу. Ті вояки були з латишської дивізії, що тут проходили підстаршинський вишкіл.
На подвір’ї привітали нас бунчужний-„штабшарфюрер” і сотенний-„компанішеф”. Оба високого росту, гарно збудовані та в гарних мундирах. Збоку стояло десь 15 німців-підстаршин, приглядалися до нас, коли вони будуть „товкти” нами, вишколювати нас на майбутніх підсташин таких, як вони.
Перша ніч в Любляні. Німці тимчасово порозводили нас на нічліг по кімнатах. По вечері ми помилися і о 10-ій годині свисток до спання. Вночі щось почало кусати нас, ми кілька разів світили світло, на тілі завважили маленькі червоні плямки. Наш рух завважив службовий підстаршина й прийшов до нашої кімнати. Ми показали йому червоні
знаки на нашому тілі від укусів.
Вранці після сніданку прийшов сотенний. Після формального вирівняння та зголошення відчислення почалося сортування після росту, від найвищих до найменших, як під шнур. Мене приділили до першої чоти.
Через блощиці нам наказано забрати речі з кімнат, тимчасово збоку подвір’я розставити шатра. Наші кімнати наповнили газом, вікна й двері щільно позачиняли. Так дім стояв чотири дні, тільки були відчинені двері до умивальниці, туалетів, кухні та магазинів з харчами і зброєю, бо ті приміщення містилися в долішній частині будинку.
Після дизенфекції на п’ятий день відчинили будинок, ми старанно все почистили, луску зі згинулих блощиць і все помили, сінники наповнили свіжою соломою. До великої кімнати приділили два рої, 24 вояки. В кімнаті попід стінами двоповерхові дерев’яні ліжка і великі шафи – одна на трьох вояків, що нам не зовсім така трьохспілка була вигідна для втримання порядку в шафі, посередині – два великі столи, при яких ми вранці снідали, а ввечері чистили зброю.
То був дуже гарний будинок, з гарними кімнатами, широкими коридорами, в коридорах просторі заглиблення, в яких стояли широкі скрині, зависокі до пояса, наповнені піском і камінчиками. В них ми пізніше виробляли рельєф терену, як підстаршина в терені має керувати роєм, і яку зброю повинен застусовувати в різних випадках. Коридори вистелені таким матеріялом як плюш, борщового кольору, який ми за дижуром мусили чистити в обідню пору й вечером вогкими шматами.
Внизу була заля з лавками й таблицями для навчання військових предметів. Також раз на тиждень наш сотенний проводив з нами одногодинний „унтеріхт” – урок. На мапі показував перебіг бойових дій німецьких армій та потішав, що хоч фронти заламуюються, але
Німеччина скоро буде мати нову зброю, то виграє війну.
Першого дня видали нам зброю, дали по два скоростріли МҐ-42 на рій, запасову цівку, льорнету і пістолет, дві скриньки з амуніцією (500 набоїв у лентах). Це все носилося на вправи в поле за чергою. Тому що там були сильні тітовські партизани, то до кріса нам дали по 10 гострих набоїв, які носилося весь час в набійниці-„патронаші”.
За кілька днів кожен з нас дістав пістолет „08” і маґазинки з набоями. Пістолет лежав у шафі, а вішалося його на пояс біля багнета на лівому боці для особистої оборони тоді, як вояк йшов у місто, або в неділю – до церкви.
Любляна – гарне місто, столиця Словенії, з численними овочевими садами і виноградниками. Публічний транспорт: трамваї. Тоді альянти не бомбардували міста, як Німеччину. В місті стояв ґарнізон вермахту, а наша школа була на краю міста. Будинок мав плоский дах, то часами в неділю по полудні, як ми мали вільний час, зсередини отвором вилазили на дах відпочивати на складаних полотняних кріслах.
На підстаршинському курсі ми вивчали читання військових польових мапів, рисування шкіців і на них орієнтаційний знак для проводження дій в чужому терені з компасом, командування роєм, чотою, звітування німецькою мовою та таке інше.
Крім того, страшна дисципліна та надзвичайна чистота. Весь час треба було щось чистити – „завбтмахен”, а чистити було що: свої житлові кімнати, умивальниці, туалети, широкі коридори, від ранку до 10-ї ночі. Ночей спокійних було мало – часті алярми, нічні вправи. На обід збірка цілої сотні на подвір’ї, службовий підстаршина командує:
„Перший ряд два кроки вперед, другий ряд крок вперед!” Тоді йде й оглядає кожному воякові руки і їдунки. Якщо він завважив не вмиті руки чи брудні їдунки, він вояка наганяв до умивальниці, а згодом ще раз зголоситися до службового, який добре вояка насварив, а часами ще й покарав кількома: „Лягай–вставай!”.
Тут харчі були трохи кращі, ніж в Нойгаммері, на обід – риж і ґуляш. Спочатку це для нас був люксус, і говорили собі, що дають нам риж тому, що ми на підстаршинській школі (ніби ми вже є якась еліта?). Незабаром ми почали відчувати голод, і одного разу на вечірній збірці для видавання наказів („бефель авзґабе”) ми набрались відваги та зголосили бунчужному, що почуваємося голодні, та гадаємо, що то, мабуть, від рижу? Він виглядав строгий, але був вирозумілий, та нераз казав нам: „Як щось нам потрібно, бути відважним, зголосити йому”. Він вислухав нас по-батьківськи. „Якщо хочемо, то замість рижу, ми можемо мати бараболю”. Так і сталося. Від бараболі почувалися більше ситими. З тої зміни кухарі були задоволені, бо їм було легше мити кітли, бо риж прилипав та пригарав.
Нашу першу чоту німці назвали „алярм цуґ”-алярмова чота. Нашим чотовим був десятник („унтершарфюрер”) Ріхтер, пристійний мужчина. Він мав на лівому рукаві блюзи знаки танків – на фронті знищив три танки. З усіх підстаршин був найбільш респектований німцями і нами. Ми зчасом привикли до нього, а він до нас, то на чолі з ним наша чота також стала більш респектована в сотні, ніж інші три чоти.
Нашу алярмову чоту Ріхтер так витренерував, що ми до шістьох хвилин мусили бути готові в бойовому виряді. Ми мали спеціяльне завдання. Нам видали багато гострої амуніції і ґранат, які ми в скринях тримали під нашими ліжками, так що, не дай Боже, якоїсь неуважности з ґранатами, всі могли б бути висаджені в повітря. Як увечорі готувалися до спання, все мусили собі приготувати, що як вночі службовий підстаршина на коридорі засвистав і крикнув „Алярм!!!”, що відносився до нашої чоти, ми напотемки вбиралися, хапали з-під ліжок скрині з амуніцією та бігли сходами вниз на подвір’я, де стояв спеціяльний автобус. Ми швидко сідали в нього, крізь отворені вікна на два боки виставляли скоростріли, а автобус мчав крізь ліситий і загрожений терен під портове місто Трієст.
Там німці сподівалися висадити альянських парашутистів, а ми мали завдання не дати їм там осісти. Таких виїздів ми мали багато та, на наше щастя, висадки не було. Лиш один Бог знає, чим така висадка була б закінчилася. То була жорстока війна, а ми, українські вояки, в німецьких уніформах під німецьким командуванням і на чужій території не мали ніякого виходу, мусили виконувати накази.
В Нойгаммері ми щонеділі брали організовану участь в польовій Службі Божій. У Любляні вже проминуло дві неділі бездільно. Ми на вечірній збірці сказали бунчужному, що ми хотіли б у неділю ходити на Богослуження. Він поставився до нас з вирозумінням і сказав, що в місті є римо-католицькі костели і православна церква, і запитав, скільки між нами є православних? Піднесли руки може десять вояків, які походили з Волині. „До котрої церкви ви б хотіли ходити?”– запитав. Ми, всі, неначе змовилися, відповіли: „До православної”.
„В неділю гарно вберіться, в кожного при поясі багнет і пістолет „08”, на голові шолом, такий-то унтершарфюрер поведе вас до церкви”,–сказав. Ми всі дуже зраділи.
Наступила неділя, ми всі гарно вичистилися, виштрамувалися, бо йдемо до церкви між цивільних людей, то хочемо показати себе, що ми, українці, неабиякі вояки, не гірші за німців.160 молодих вояків увійшли в церкву та зайняли місця при стіні по правій стороні. Цивільні парафіяяни несміливо, з помітним острахом, споглядали на нас. Мабуть, наш бунчужний був порозумівся з церквою, бо правий бік був вільний.
Стоячи, помолилися і уважно слухаємо Богослуження, багато не розуміємо, але шануємо святість. На хорах гарно співав мішаний церковний хор, а ми заслухалися в гарні мелодії та в глибокій задумі линули думками в далеку рідну Україну, думали, що там тепер діється з нашими рідними? Що там московський „визволитель” від німецьких нацистів напевно шаліє над українським народом.
Почали ходити з тацею та нас обминають. Хтось з передніх вояків
взяв тацю між нас, і ми складаємо нашу скромну пожертву.
Після Богослуження починаємо з цивілістами говорити під церквою. Говоримо, що ми не німці, ми українці з Української дивізії, перебуваємо тут тимчасово, скажіть вашим партизанам не стріляти в нас, вояків з левиком на лівому рукаві й на правій петлиці ковніра. Старші словенці дуже радо розмовляли з нами, казали, що ми є слов’яни.
Відтоді ми щонеділі ходили до церкви самі без німця, тільки службовий підстаршина робив з нами на подвір’ї збірку та оглядав нас, чи ми чисто і добре вбрані, та наказав, щоб ми на таку-то годину повернулися з церкви. Так ми нав’язали знайомство з багатьма словенцями. При розмовах ми старалися говорити про комуністичну систему, про
більшовизм, про більшовицькі звірства в Україні, і тому ми надягнули німецький однострій, щоб при сприятливій обстановці бути готовими помститися за всі заподіяні звірства над українським народом.
Дні минали, наш підстаршинський вишкіл проходив за військовими законами, ми поступово засвоювали військове знання. Наші вишкільники-німці передавали нам військове знання щиро.
20-го липня 1944 року ми, як звичайно, на ранішній збірці стоїмо готові до вимаршу в поле на вправи, але несподівано службовий підстаршина покликав нашого сотенного до канцелярії до телефону. Незабаром він повернувся на площу, щось тихо сказав бунчужному, а тоді скликав на бік всіх підстаршин і зарядив бойове поготівля: наказав розійтися по кімнатах, з ліжок зібрати простирадла й коци, зв’язати й залишити на ліжках. Тоді збірка зі зброєю на подвір’ї, розділили по кількох вояків на рогах поза школою на варту, на дах післали
чотирьох вояків з протилетунськими скорострілами, решта вояків зі зброєю в руках, в бойовому поготівлі, в незнаному вичікуванні та напруженні сиділи на подвір’ї біля будинку.
По обід йшли ми чотами, наші вишкільники-німці сиділи окремо від нас з автоматами в руках. Нам здавалося, що вони споглядають на нас якось недовірливо. Можливо, що нам так тільки здавалося. Ми відчули, що щось не в порядку, щось десь мусило статися дуже важливого. Ввечері на подвір’ї збірка. Сотенний сказав, що алярм відкликаний. Дещо пізніше на вечірній збірці сотенний сказав нам, що сьогодні був атентат на фюрера Адольфа Гітлера, але атентат не вдався, фюрер живий і навіть не пошкоджений. Нам стало ясно, чому цілий день ми просиділи в бойовому поготівлі.
Кілька тижнів після атентату на Гітлера, один вояк дістав листа від свого товариша з Нойгаммеру, що наша Дивізія на східному фронті під Бродами попала в більшовицьке оточення. Дивізію розбито.
Ми продовжували вишкіл, тепер з „фавстпатроне” – з протитанковими ґранатами. Ціла наша сотня з нашими вишкільниками трамваями з тою зброєю поїхала на край міста, а тоді цілою сотнею рушили дальше. Між горами побачили два радянські танки, на які ми
стріляли, а інструкції подавав унтершарфюрер Ріхтер.
Макух за те десять діб відсидів у карцері, в маленькій кімнатці, лише на хлібі й воді. Він та інших п’ять вояків за інші провини були відкинені від іспитів.
У воєнний час у Німеччині та в окупованих німцями країнах все було на спеціяльні картки, так звані „бецуґшайн”. На цигарки вояки діставали „равхен-карте” по 30 цигарок на десять днів. Наш бунчужний так дбав за наше здоров’я, що заборонив нам курити аж поки не з’їли обіду. Він казав нам, що ми, молоді, весь час бігаємо обладовані важкою зброєю, наші легені важко працюють, а на снідання ми тільки напивалися чорної гіркої кави. Бо всі харчі – хліб і дещо до хліба – ми з’їдали ще увечорі.
В Любляні одної неділі нас чотирьох пішло в місто й вступили до одної кафейки (словенці називають „госцільна”). Купили по склянці пива і кажемо, що ми б хотіли щось з’їсти добре та недороге. Словінець подумав з хвилину, і каже: „Я зготую вам гарячої каші з фасолями й помащу шкварками”. Ми погодилися. Каша дуже смакувала нам. Відтоді ми майже кожної неділі заходили до тої „госцільни”. І ще іншим порадили.
Одного разу один вояк з нашої кімнати захворів, його завезли до військового шпиталю при ґарнізоні вермахту. Там знайшли вошу. Наш бунчужний зарядив збірку цілої сотні, на збірці накричав на нас (мабуть що за ту вошу). Він наказав зібрати з ліжок коци і простирадла. З тими клунками на плечах ми марширували через ціле місто до тюрми, де скинули все з себе і здали до парні. За той ми час під душами милися. Після парні наші мундури були дуже вим’яті, так нам було встидно йти через місто.
Одного разу на вправах у лісі напала на нас мала група тітовських партизан, а наші скорострільчики посіяли по них сліпими кулями, партизани налякалися і повтікали.
Ми проводили вправи переважно в лісах, на сіножатях, а часами й у великих садах, що були поза містом. Там ми збирали яблука, що лежали на землі, забирали додому в хлібарках, у школі запихали їх у сінники й, коли хотіли, їли їх. Бунчужний занюхав запах яблук та на вечірній збірці за це накричав на нас, казав, що в нашій кімнаті натряс з сінників два мішки яблук. Він дав їх до кухні, щоб з них зварили компот.
Одного дня у вересні ми мали навчання як переправлятися через річку. Сотенний вказав на кілька способів. Опісля пішли в поле на вправи. Коли зблизилися до річки, нараз сотенний кричить: „Ворожі танки!”. Ми всі миттю кинулися у воду переправлятися на другий бік річки, вода була досить глибока, ми тримали руки зі зброєю вгору. Обмокли до нитки та сильно змерзли. Тоді сотенний дав команду: „Лягай, вставай, бігом, лягай, вставай” й так може півгодини. І, дійсно, добре загрілися та висушилися.
Наш Ріхтер мав дівчину словенку, що жила близько школи. Нераз далеко за містом між лісами, коли ми мали вправи, та дівчина приїздила ровером до Ріхтера. Бувало й так, що він відходив у якійсь справі до іншої чоти, а в той час вона приїхала, тоді ми мали добру
нагоду поговорити з нею. Вона була гарна і мудра, приємно було з нею говорити на різні теми.
Наш вишкіл наближався до кінця. На одній ранішній збірці бунчужний запитав, чи може є між нами хтось, що вміє малювати карикатури. Один вояк зголосився. Він на вправи з нами не пішов, а залишився та намалював кілька картин. Німець сподобав собі його
карикатури й сказав намалювати більше фраґментів з нашого вишколу, щоб не боявся, а намалював сотенного й бунчужного, як бувало вони на збірці кричали на нас, особливо бунчужний, який на вечірній збірці вичитував нам всі наші щоденні „гріхи” з чорного нотися, що
носив його на грудях між ґудзиками в піджаку. Той нотис ми називали „чорна книга наших щоденних „гріхів”. Також одна група підготовляла сценку-інсценізацію, як вояк-дижурний чистить кімнату, сміття ховає до шафи, перед спанням голосить дижурному підстаршині, що все
впорядку. Дижурний підстаршина знаходить, що не було „ін ордунґ”, і всі порохи пальцем згортає воякові на ніс, а бідний вояк стоїть на струнко та спокійно витримує тую наругу над ним. Так в дійсності багато разів було, особливо на рекрутському вишколі.
У жовтні прийшов день іспитів, приїхало кількох німецьких старшин з іншого відділу. Як невтральні, вони проводили іспити два дні, всіх і нас покараних. Ми добре вив’язалися з німецької команди та всіх правил. Наші вишкільники були дуже задоволені, бо то для них також була похвала і репутація. Настав прощальний вечір – „камерад-шафт”. Цілий день ми приготовляли столи, прибирали, кругом на стінах причіпляли карикатури. Запрошено офіцерів з вермахтівського ґарнізону. Привезли велику бочку червоного вина. Всі засіли за столи, програму вечора підготовив наш бунчужний, промовляли він і сотенний. Товариський вечір проходив у дуже веселій і товариській атмосфері, всі вояки почувалися дуже свобідно, не „натягалися” до наших німаків, а гості-старшини з вермахту і ССів з великим захопленням оглядали карикатури на стінах, ну і насміялися, аж за животи трималися. Нашого „художника” хвалили, плескали по плечах; вони також насміялися з інсценізації, та з великим зацікавленням розмовляли з нами, бо вони ще з українцями не зустрічалися. Наші вишкільники хвалили нас, казали, що ми є дуже добрі здисципліновані вояки.
Наш бунчужний вийшов на сцену й заспівав баритоном. Це була несподіванка, що він так гарно співає. Ті, що були записані до „чорної книжки” за наші провини, в той вечір на зміну йшли на варту кругом школи, дві години варти, а чотири години вільного.
Вишкіл для нас закінчився. Готуємося до від’їзду. З жалем залишили нашу школу. На станцію прийшли бунчужний та кілька підстаршин. На станції темно – це ж війна. В темряві сотенний дрожачим голосом похвалив нас за нашу здисциплінованість та побажав нам щастя. Бунчужний говорив по-батьківськи, майже зі сльозами на очах. Признався, що він любив нас, а те, що він зачасто гримав на нас, то вимагала військова дисципліна і порядок. Попрощалися наші вишкільники потисненням руки по-дружньому. Один з них залишився як
комендант транспорту. Ми були зворушені таким щирим прощанням.
Десь біля півночі поїзд рушив в напрямі Австрії до Словаччини, де дислокувалася Дивізія. Їдемо у товарних вагонах з тривогою, бо не знаємо, що нас може стрінути в дорозі. Кожний поїзд пхав наперед льокомотиви два або три вагони зі землею, які на замінованих рейках вилітали б у повітря, а поїзд охорониться.
Наш поїзд їхав повільно через Відень до міста Жіліни, де примістився штаб Дивізії. Нас поприділювали до сотень і, на моє прохання, я повернувся до моєї 2-ої сотні 29-го полка.
Ярослав ВЕНЬҐЕР
Під кінець червня 1944 року сонце пече гарненько, а ми вставилися в маршову колону з нашими досить важкими наплечниками, один німець, „обершарфюрер”, подав нам команду: „Ходом руш!”. Маршируємо гарною широкою вулицею, німець – „Пісня!”.
Почали ми співати, але пісня не йде, бо від гарячої й довгої дороги в горлі засохло. Німець крикнув: „Лід авс!”. Ми припинили співати, а німець з докором каже: „Я бачу, що ви не вмієте співати, то ми будемо вчити вас”.
Нам стало соромно, й майже через ціле місто промарширували до наших приміщень, гарної двоповерхової будівлі з плоским дахом, великими вікнами. Увійшли ми крізь браму на досить широке подвір’я, де стояла колона вояків, готова до відходу. Ті вояки були з латишської дивізії, що тут проходили підстаршинський вишкіл.
На подвір’ї привітали нас бунчужний-„штабшарфюрер” і сотенний-„компанішеф”. Оба високого росту, гарно збудовані та в гарних мундирах. Збоку стояло десь 15 німців-підстаршин, приглядалися до нас, коли вони будуть „товкти” нами, вишколювати нас на майбутніх підсташин таких, як вони.
Перша ніч в Любляні. Німці тимчасово порозводили нас на нічліг по кімнатах. По вечері ми помилися і о 10-ій годині свисток до спання. Вночі щось почало кусати нас, ми кілька разів світили світло, на тілі завважили маленькі червоні плямки. Наш рух завважив службовий підстаршина й прийшов до нашої кімнати. Ми показали йому червоні
знаки на нашому тілі від укусів.
Вранці після сніданку прийшов сотенний. Після формального вирівняння та зголошення відчислення почалося сортування після росту, від найвищих до найменших, як під шнур. Мене приділили до першої чоти.
Через блощиці нам наказано забрати речі з кімнат, тимчасово збоку подвір’я розставити шатра. Наші кімнати наповнили газом, вікна й двері щільно позачиняли. Так дім стояв чотири дні, тільки були відчинені двері до умивальниці, туалетів, кухні та магазинів з харчами і зброєю, бо ті приміщення містилися в долішній частині будинку.
Після дизенфекції на п’ятий день відчинили будинок, ми старанно все почистили, луску зі згинулих блощиць і все помили, сінники наповнили свіжою соломою. До великої кімнати приділили два рої, 24 вояки. В кімнаті попід стінами двоповерхові дерев’яні ліжка і великі шафи – одна на трьох вояків, що нам не зовсім така трьохспілка була вигідна для втримання порядку в шафі, посередині – два великі столи, при яких ми вранці снідали, а ввечері чистили зброю.
То був дуже гарний будинок, з гарними кімнатами, широкими коридорами, в коридорах просторі заглиблення, в яких стояли широкі скрині, зависокі до пояса, наповнені піском і камінчиками. В них ми пізніше виробляли рельєф терену, як підстаршина в терені має керувати роєм, і яку зброю повинен застусовувати в різних випадках. Коридори вистелені таким матеріялом як плюш, борщового кольору, який ми за дижуром мусили чистити в обідню пору й вечером вогкими шматами.
Внизу була заля з лавками й таблицями для навчання військових предметів. Також раз на тиждень наш сотенний проводив з нами одногодинний „унтеріхт” – урок. На мапі показував перебіг бойових дій німецьких армій та потішав, що хоч фронти заламуюються, але
Німеччина скоро буде мати нову зброю, то виграє війну.
Першого дня видали нам зброю, дали по два скоростріли МҐ-42 на рій, запасову цівку, льорнету і пістолет, дві скриньки з амуніцією (500 набоїв у лентах). Це все носилося на вправи в поле за чергою. Тому що там були сильні тітовські партизани, то до кріса нам дали по 10 гострих набоїв, які носилося весь час в набійниці-„патронаші”.
За кілька днів кожен з нас дістав пістолет „08” і маґазинки з набоями. Пістолет лежав у шафі, а вішалося його на пояс біля багнета на лівому боці для особистої оборони тоді, як вояк йшов у місто, або в неділю – до церкви.
Любляна – гарне місто, столиця Словенії, з численними овочевими садами і виноградниками. Публічний транспорт: трамваї. Тоді альянти не бомбардували міста, як Німеччину. В місті стояв ґарнізон вермахту, а наша школа була на краю міста. Будинок мав плоский дах, то часами в неділю по полудні, як ми мали вільний час, зсередини отвором вилазили на дах відпочивати на складаних полотняних кріслах.
На підстаршинському курсі ми вивчали читання військових польових мапів, рисування шкіців і на них орієнтаційний знак для проводження дій в чужому терені з компасом, командування роєм, чотою, звітування німецькою мовою та таке інше.
Крім того, страшна дисципліна та надзвичайна чистота. Весь час треба було щось чистити – „завбтмахен”, а чистити було що: свої житлові кімнати, умивальниці, туалети, широкі коридори, від ранку до 10-ї ночі. Ночей спокійних було мало – часті алярми, нічні вправи. На обід збірка цілої сотні на подвір’ї, службовий підстаршина командує:
„Перший ряд два кроки вперед, другий ряд крок вперед!” Тоді йде й оглядає кожному воякові руки і їдунки. Якщо він завважив не вмиті руки чи брудні їдунки, він вояка наганяв до умивальниці, а згодом ще раз зголоситися до службового, який добре вояка насварив, а часами ще й покарав кількома: „Лягай–вставай!”.
Тут харчі були трохи кращі, ніж в Нойгаммері, на обід – риж і ґуляш. Спочатку це для нас був люксус, і говорили собі, що дають нам риж тому, що ми на підстаршинській школі (ніби ми вже є якась еліта?). Незабаром ми почали відчувати голод, і одного разу на вечірній збірці для видавання наказів („бефель авзґабе”) ми набрались відваги та зголосили бунчужному, що почуваємося голодні, та гадаємо, що то, мабуть, від рижу? Він виглядав строгий, але був вирозумілий, та нераз казав нам: „Як щось нам потрібно, бути відважним, зголосити йому”. Він вислухав нас по-батьківськи. „Якщо хочемо, то замість рижу, ми можемо мати бараболю”. Так і сталося. Від бараболі почувалися більше ситими. З тої зміни кухарі були задоволені, бо їм було легше мити кітли, бо риж прилипав та пригарав.
Нашу першу чоту німці назвали „алярм цуґ”-алярмова чота. Нашим чотовим був десятник („унтершарфюрер”) Ріхтер, пристійний мужчина. Він мав на лівому рукаві блюзи знаки танків – на фронті знищив три танки. З усіх підстаршин був найбільш респектований німцями і нами. Ми зчасом привикли до нього, а він до нас, то на чолі з ним наша чота також стала більш респектована в сотні, ніж інші три чоти.
Нашу алярмову чоту Ріхтер так витренерував, що ми до шістьох хвилин мусили бути готові в бойовому виряді. Ми мали спеціяльне завдання. Нам видали багато гострої амуніції і ґранат, які ми в скринях тримали під нашими ліжками, так що, не дай Боже, якоїсь неуважности з ґранатами, всі могли б бути висаджені в повітря. Як увечорі готувалися до спання, все мусили собі приготувати, що як вночі службовий підстаршина на коридорі засвистав і крикнув „Алярм!!!”, що відносився до нашої чоти, ми напотемки вбиралися, хапали з-під ліжок скрині з амуніцією та бігли сходами вниз на подвір’я, де стояв спеціяльний автобус. Ми швидко сідали в нього, крізь отворені вікна на два боки виставляли скоростріли, а автобус мчав крізь ліситий і загрожений терен під портове місто Трієст.
Там німці сподівалися висадити альянських парашутистів, а ми мали завдання не дати їм там осісти. Таких виїздів ми мали багато та, на наше щастя, висадки не було. Лиш один Бог знає, чим така висадка була б закінчилася. То була жорстока війна, а ми, українські вояки, в німецьких уніформах під німецьким командуванням і на чужій території не мали ніякого виходу, мусили виконувати накази.
В Нойгаммері ми щонеділі брали організовану участь в польовій Службі Божій. У Любляні вже проминуло дві неділі бездільно. Ми на вечірній збірці сказали бунчужному, що ми хотіли б у неділю ходити на Богослуження. Він поставився до нас з вирозумінням і сказав, що в місті є римо-католицькі костели і православна церква, і запитав, скільки між нами є православних? Піднесли руки може десять вояків, які походили з Волині. „До котрої церкви ви б хотіли ходити?”– запитав. Ми, всі, неначе змовилися, відповіли: „До православної”.
„В неділю гарно вберіться, в кожного при поясі багнет і пістолет „08”, на голові шолом, такий-то унтершарфюрер поведе вас до церкви”,–сказав. Ми всі дуже зраділи.
Наступила неділя, ми всі гарно вичистилися, виштрамувалися, бо йдемо до церкви між цивільних людей, то хочемо показати себе, що ми, українці, неабиякі вояки, не гірші за німців.160 молодих вояків увійшли в церкву та зайняли місця при стіні по правій стороні. Цивільні парафіяяни несміливо, з помітним острахом, споглядали на нас. Мабуть, наш бунчужний був порозумівся з церквою, бо правий бік був вільний.
Стоячи, помолилися і уважно слухаємо Богослуження, багато не розуміємо, але шануємо святість. На хорах гарно співав мішаний церковний хор, а ми заслухалися в гарні мелодії та в глибокій задумі линули думками в далеку рідну Україну, думали, що там тепер діється з нашими рідними? Що там московський „визволитель” від німецьких нацистів напевно шаліє над українським народом.
Почали ходити з тацею та нас обминають. Хтось з передніх вояків
взяв тацю між нас, і ми складаємо нашу скромну пожертву.
Після Богослуження починаємо з цивілістами говорити під церквою. Говоримо, що ми не німці, ми українці з Української дивізії, перебуваємо тут тимчасово, скажіть вашим партизанам не стріляти в нас, вояків з левиком на лівому рукаві й на правій петлиці ковніра. Старші словенці дуже радо розмовляли з нами, казали, що ми є слов’яни.
Відтоді ми щонеділі ходили до церкви самі без німця, тільки службовий підстаршина робив з нами на подвір’ї збірку та оглядав нас, чи ми чисто і добре вбрані, та наказав, щоб ми на таку-то годину повернулися з церкви. Так ми нав’язали знайомство з багатьма словенцями. При розмовах ми старалися говорити про комуністичну систему, про
більшовизм, про більшовицькі звірства в Україні, і тому ми надягнули німецький однострій, щоб при сприятливій обстановці бути готовими помститися за всі заподіяні звірства над українським народом.
Дні минали, наш підстаршинський вишкіл проходив за військовими законами, ми поступово засвоювали військове знання. Наші вишкільники-німці передавали нам військове знання щиро.
20-го липня 1944 року ми, як звичайно, на ранішній збірці стоїмо готові до вимаршу в поле на вправи, але несподівано службовий підстаршина покликав нашого сотенного до канцелярії до телефону. Незабаром він повернувся на площу, щось тихо сказав бунчужному, а тоді скликав на бік всіх підстаршин і зарядив бойове поготівля: наказав розійтися по кімнатах, з ліжок зібрати простирадла й коци, зв’язати й залишити на ліжках. Тоді збірка зі зброєю на подвір’ї, розділили по кількох вояків на рогах поза школою на варту, на дах післали
чотирьох вояків з протилетунськими скорострілами, решта вояків зі зброєю в руках, в бойовому поготівлі, в незнаному вичікуванні та напруженні сиділи на подвір’ї біля будинку.
По обід йшли ми чотами, наші вишкільники-німці сиділи окремо від нас з автоматами в руках. Нам здавалося, що вони споглядають на нас якось недовірливо. Можливо, що нам так тільки здавалося. Ми відчули, що щось не в порядку, щось десь мусило статися дуже важливого. Ввечері на подвір’ї збірка. Сотенний сказав, що алярм відкликаний. Дещо пізніше на вечірній збірці сотенний сказав нам, що сьогодні був атентат на фюрера Адольфа Гітлера, але атентат не вдався, фюрер живий і навіть не пошкоджений. Нам стало ясно, чому цілий день ми просиділи в бойовому поготівлі.
Кілька тижнів після атентату на Гітлера, один вояк дістав листа від свого товариша з Нойгаммеру, що наша Дивізія на східному фронті під Бродами попала в більшовицьке оточення. Дивізію розбито.
Ми продовжували вишкіл, тепер з „фавстпатроне” – з протитанковими ґранатами. Ціла наша сотня з нашими вишкільниками трамваями з тою зброєю поїхала на край міста, а тоді цілою сотнею рушили дальше. Між горами побачили два радянські танки, на які ми
стріляли, а інструкції подавав унтершарфюрер Ріхтер.
Найлегшим днем тижня був четвер. У другому кінці міста була висока гора, під нею – стрільниця. Майже кожного четверга до полудня ми там мали гостре стріляння, опісля обід, після обіду ми перебиралися з „драліхів” у вихідний мундир і йшли в місто плавати до великого басейну під відкритим небом, з чистенькою теплою водою. По боках були будки з душами. З іншого боку була каварня, де можна було купити каву чи пиво. Після плавання ми йшли в кіно. Нам висвітлювали документальні воєнні фронтові фільми.
Якийсь час поза містом у бункрах ми тримали варту проти тітовських партизан. На дорогах проводили контролю. Одного ранку ми зареквірували багато харчових продуктів, які везла автомашина з міста в гори партизанам.
Зчасом бували з нашими вишкільниками зудари. На вправи ми брали скриньки гострої амуніції до скорострілів, які кожного дня носили за чергою. Одного ранку з моєї групи ніхто їх на збірку не виніс. В останній хвилині це завважив наш ройовий і післав мене по скриньку. Я відповів, що я вчора носив її, а німець крикнув: „Принеси скриньку, ми пізніше посортуємо”. З тою скринькою я вийшов у поле.
Почалися вправи, наступ на „ворога”, біжимо, падаємо, вкопуємося,
встаємо і далі біжимо. Ми лежали на землі, я крикнув до ройового, щоб він дав скриньку нести комусь іншому, бо я вчора носив. Німець крикнув: „Носи ти, носи ти!”. Мене сильно знервувало, я кинув скринькою до німця та крикнув: „Носіть самі!”. Ройовий скриньку підняв і
крикнув: „Веньґер! пасма авх!”(Опам’ятайся). Я зрозумів, що зле зробив, необдумано поступив, буду мати клопіт. Але вже було запізно.
Після обіду дижурний підстаршина покликав мене до канцелярії до карного звіту -„рапорту”. В канцелярії застав сотенного, бунчужного і мого групового. Я стукнув обцасами, став на струнко, засалютував та зголосився: „Шіце ґранадір Веньґер!” Тоді бунчужний питає мене: „Ви сьогодні кинули скринькою амуніції до свого унтершарфюрера на
полі вправ”. Я відповів: „Яволь”, (так). Він питає, чому так зробив? Я, як міг, так розповів їм причину. Бунчужний каже, що Німеччина завзято воює і амуніцією не розкидається. Я пояснив, що був дуже перемучений і що дуже жалкую, що так зробив, і дуже за те перепрошую.
Вони оба кажуть, що за такий проступок я міг би бути строго покараний, бо то воєнний час, але ми покараємо чим іншим. Вони покарали мене тим, що відкинули мене від кінцевих іспитів. Іншими словами, я не осягну підстаршинського ступеня. В душі злий був сам на себе, що так багато пролив поту і не буду підстаршиною.
Не я один був покараний, було таких кілька. Один вояк, на прізвище Макух, з люті розбив кольбу скоростріла. Одного гарячого дня на глухій вулиці з гострими камінчиками, з якоїсь причини дуже „товк” нами наш „ґрупенфюрер”. Було то перед обідною порою, сонце пекло, піт з порохами заливав очі, а наш німець командує: „Лягай! Вставай!”
Гострі камінчики немилосердно кололи в лікті і коліна, і так ми падали та вставали безліч разів. З тої злости Макух гримнув скорострілом об каміння так сильно, що кольба потріскала на куски. Ми всі налякалися, а здається найбільше наш ройовий. Макух оправдував себе тим, що йому з перемуки скоростріл випав з рук, як він падав і вставав.
У воєнний час у Німеччині та в окупованих німцями країнах все було на спеціяльні картки, так звані „бецуґшайн”. На цигарки вояки діставали „равхен-карте” по 30 цигарок на десять днів. Наш бунчужний так дбав за наше здоров’я, що заборонив нам курити аж поки не з’їли обіду. Він казав нам, що ми, молоді, весь час бігаємо обладовані важкою зброєю, наші легені важко працюють, а на снідання ми тільки напивалися чорної гіркої кави. Бо всі харчі – хліб і дещо до хліба – ми з’їдали ще увечорі.
В Любляні одної неділі нас чотирьох пішло в місто й вступили до одної кафейки (словенці називають „госцільна”). Купили по склянці пива і кажемо, що ми б хотіли щось з’їсти добре та недороге. Словінець подумав з хвилину, і каже: „Я зготую вам гарячої каші з фасолями й помащу шкварками”. Ми погодилися. Каша дуже смакувала нам. Відтоді ми майже кожної неділі заходили до тої „госцільни”. І ще іншим порадили.
Одного разу один вояк з нашої кімнати захворів, його завезли до військового шпиталю при ґарнізоні вермахту. Там знайшли вошу. Наш бунчужний зарядив збірку цілої сотні, на збірці накричав на нас (мабуть що за ту вошу). Він наказав зібрати з ліжок коци і простирадла. З тими клунками на плечах ми марширували через ціле місто до тюрми, де скинули все з себе і здали до парні. За той ми час під душами милися. Після парні наші мундури були дуже вим’яті, так нам було встидно йти через місто.
Одного разу на вправах у лісі напала на нас мала група тітовських партизан, а наші скорострільчики посіяли по них сліпими кулями, партизани налякалися і повтікали.
Ми проводили вправи переважно в лісах, на сіножатях, а часами й у великих садах, що були поза містом. Там ми збирали яблука, що лежали на землі, забирали додому в хлібарках, у школі запихали їх у сінники й, коли хотіли, їли їх. Бунчужний занюхав запах яблук та на вечірній збірці за це накричав на нас, казав, що в нашій кімнаті натряс з сінників два мішки яблук. Він дав їх до кухні, щоб з них зварили компот.
Одного дня у вересні ми мали навчання як переправлятися через річку. Сотенний вказав на кілька способів. Опісля пішли в поле на вправи. Коли зблизилися до річки, нараз сотенний кричить: „Ворожі танки!”. Ми всі миттю кинулися у воду переправлятися на другий бік річки, вода була досить глибока, ми тримали руки зі зброєю вгору. Обмокли до нитки та сильно змерзли. Тоді сотенний дав команду: „Лягай, вставай, бігом, лягай, вставай” й так може півгодини. І, дійсно, добре загрілися та висушилися.
Наш Ріхтер мав дівчину словенку, що жила близько школи. Нераз далеко за містом між лісами, коли ми мали вправи, та дівчина приїздила ровером до Ріхтера. Бувало й так, що він відходив у якійсь справі до іншої чоти, а в той час вона приїхала, тоді ми мали добру
нагоду поговорити з нею. Вона була гарна і мудра, приємно було з нею говорити на різні теми.
Наш вишкіл наближався до кінця. На одній ранішній збірці бунчужний запитав, чи може є між нами хтось, що вміє малювати карикатури. Один вояк зголосився. Він на вправи з нами не пішов, а залишився та намалював кілька картин. Німець сподобав собі його
карикатури й сказав намалювати більше фраґментів з нашого вишколу, щоб не боявся, а намалював сотенного й бунчужного, як бувало вони на збірці кричали на нас, особливо бунчужний, який на вечірній збірці вичитував нам всі наші щоденні „гріхи” з чорного нотися, що
носив його на грудях між ґудзиками в піджаку. Той нотис ми називали „чорна книга наших щоденних „гріхів”. Також одна група підготовляла сценку-інсценізацію, як вояк-дижурний чистить кімнату, сміття ховає до шафи, перед спанням голосить дижурному підстаршині, що все
впорядку. Дижурний підстаршина знаходить, що не було „ін ордунґ”, і всі порохи пальцем згортає воякові на ніс, а бідний вояк стоїть на струнко та спокійно витримує тую наругу над ним. Так в дійсності багато разів було, особливо на рекрутському вишколі.
У жовтні прийшов день іспитів, приїхало кількох німецьких старшин з іншого відділу. Як невтральні, вони проводили іспити два дні, всіх і нас покараних. Ми добре вив’язалися з німецької команди та всіх правил. Наші вишкільники були дуже задоволені, бо то для них також була похвала і репутація. Настав прощальний вечір – „камерад-шафт”. Цілий день ми приготовляли столи, прибирали, кругом на стінах причіпляли карикатури. Запрошено офіцерів з вермахтівського ґарнізону. Привезли велику бочку червоного вина. Всі засіли за столи, програму вечора підготовив наш бунчужний, промовляли він і сотенний. Товариський вечір проходив у дуже веселій і товариській атмосфері, всі вояки почувалися дуже свобідно, не „натягалися” до наших німаків, а гості-старшини з вермахту і ССів з великим захопленням оглядали карикатури на стінах, ну і насміялися, аж за животи трималися. Нашого „художника” хвалили, плескали по плечах; вони також насміялися з інсценізації, та з великим зацікавленням розмовляли з нами, бо вони ще з українцями не зустрічалися. Наші вишкільники хвалили нас, казали, що ми є дуже добрі здисципліновані вояки.
Наш бунчужний вийшов на сцену й заспівав баритоном. Це була несподіванка, що він так гарно співає. Ті, що були записані до „чорної книжки” за наші провини, в той вечір на зміну йшли на варту кругом школи, дві години варти, а чотири години вільного.
Вишкіл для нас закінчився. Готуємося до від’їзду. З жалем залишили нашу школу. На станцію прийшли бунчужний та кілька підстаршин. На станції темно – це ж війна. В темряві сотенний дрожачим голосом похвалив нас за нашу здисциплінованість та побажав нам щастя. Бунчужний говорив по-батьківськи, майже зі сльозами на очах. Признався, що він любив нас, а те, що він зачасто гримав на нас, то вимагала військова дисципліна і порядок. Попрощалися наші вишкільники потисненням руки по-дружньому. Один з них залишився як
комендант транспорту. Ми були зворушені таким щирим прощанням.
Десь біля півночі поїзд рушив в напрямі Австрії до Словаччини, де дислокувалася Дивізія. Їдемо у товарних вагонах з тривогою, бо не знаємо, що нас може стрінути в дорозі. Кожний поїзд пхав наперед льокомотиви два або три вагони зі землею, які на замінованих рейках вилітали б у повітря, а поїзд охорониться.
Наш поїзд їхав повільно через Відень до міста Жіліни, де примістився штаб Дивізії. Нас поприділювали до сотень і, на моє прохання, я повернувся до моєї 2-ої сотні 29-го полка.
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар