Павло Бабець
Я народився на Закарпатті і в 1935 р. вступив до реальної гімназії в Хусті, де я також став членом молодечої організації "Пласт". У бурхливі роки 1938-39, коли закарпатська вітка українського народу ставала до самостійного життя, середньо-шкільна молодь горнулася в ряди оборонців свого краю і в січні 1939 р. я вступив до молоді "Карпатської Січі". В березні 1939 р. ми, молодь Карпатської України, взяли активну участь зі зброєю в руках проти мадярських наїзників. Сили були надто нерівні і в короткому часі мадяри жорстоко зліквідували державність Карпатської України та повели жорстоку політику переслідування українського національного руху. Вже в 1940 р. вони позвільнювали з урядів та виключили зі шкіл усіх, кого вважали своїми ворогами.
В цей час західньо-українські землі, які безпосередньо межували з територією Карпатської України, знаходилися вже в складі Української Радянської Соціялістичної Республіки, яка мала бути державою українського народу. Мадярські переслідування доводили до розпачі свідомих українців і багато з них, не знаючи дійсного стану на північ від Карпат, сподівалися, що там хоч і комуністична, але всеж таки українська влада, яка зрозуміє незавидне становище недавніх борців за українську державу на Закарпатті. У висліді цього більш активні українці, головно молодь, почали втікати із Закарпаття до Галичини, яких разом назбиралося біля 80,000 осіб. Вони переходили кордон переважно в околиці Ясіня, Рахова-Богдану, Синьовирська Поляна та Воловець у Карпатах.
Але усіх нас українських втікачів з Мадярщини виловили совєтські пограничні війська та передали в руки НКВД, яке нас потрактувало як шпигунів і тому допитували нас днями і ночами. Коли ми в голоді перебували в в'язницях НКВД в Ворохті, Надвірній, Станиславові та у Львові, не обійшлося без побоїв. Нам усім енкаведисти закидали, що ми шпигуни, диверсанти або взагалі скриті вороги Совєтського Союзу. Їх соціялістична "мораль" дозволяла їм нас побивати, катувати, вбивати або в кращому випадку вислати на Сибір, що й врешті сталося з нами.
Вивезли нас до концентраційного табору в Старобільську, Луганської області. Ніякого, очевидно, суду над нами не було, бо нас українців Закарпаття, які шукали волі в Радянській Україні, що мала б бути державою українського народу, Москва засудила заочно, присуджуючи кожному з нас від трьох до сім років. В Старобільську нас тільки приводили сотнями в велику кімнату, щоби відчитати, скільки років кому присуджено та подали напрям нашого заслання: Воркута або Кулґуєв-Вайґач над берегами Північного моря.
Московське "правосуддя", з огляду на те, що я був тоді ще малолітнім (у 1941 р. було мені 16 років) присудило мені "тільки"... три роки "трудової колонії" в Карело-Фінській ССР, у місцевості Надвойцев на північ від Петрозаводська. Цей табір був окружений з трьох боків малими озерами, які сполу чає Біломорський канал, що його копали в'язні в 1930-36 роках. Тут згинуло тоді біля чверть мільйона людей від голоду і цинги. Молодь, яка перебувала у цьому таборі, працювала від шостої години ранку до другої по обіді на лісопильному заводі. Від третьої години до сьомої перебувала у школі, у таборовій десятирічці.
У цьому таборі ми не мали навіть часу добре розглянутися та побачити, як тече вода в Біломорському каналі, з якого одна з застав (шлюз) була таки близько нашого табору, коли почалася німецько-совєтська війна. В околиці каналу почали налітати німецькі та фінляндські літаки, намагаючись знищити шлюзу. Зараз же після першого бомбардування НКВД поспішно зібрало нас усіх молодих, що їх там знаходилося кілька соток і пішком погнали нас на схід у сторону гір Уралу й дальше уральським хребтом до Верхатурської Трудової Колонії (ВТК), яка знаходилася біля міста Свердловська. Там режим був подібний як і в таборі Надвойцев, але в 1942 р. там почався великий голод, від якого померло багато наших хлопців, частина із нас захворіла на сухоти. Я сам захворів на запалення легенів, але на щастя вже з кінцем того ж самого 1942 р. мене перевели до табору біля міста Бузулук, на схід від Куйбишева, в РСФСР, де розпочалося формування Чехо-словацького корпусу.
Чесько-словацькі військові частини почали формуватися десь в половині 1942 р. зараз після того, як екзильний уряд Чехо-Словаччини з осідком у Лондоні договорився з Москвою у справі спільної боротьби з Німеччиною. Командиром чехословацької частини став тоді 47-ми річний підполковник Людвік Свобода. Формація спочатку начислювала 1,200 вояків і називалася "Перший самостійний чехо-словацький прапор в СССР". Половина вояків у цій першій військовій формації — це були українці, яких НКВД звільняло з концентраційних таборів і справляло до чехо-словацького легіону.
Спочатку старшинами були тільки ті, які мали старшинські ранги ще в передвоєнній Чехо-Словаччині, як Костович, Савинець, Мондич та Гриб (майор, поручник і два останні — підпоручники) та кілька десятників підстаршин. Молодих хлопців брали до московських спеціялізованих військових шкіл (танкових, артилерійських, повітряних, саперних, піхотних та мото-парадесантних). Окремі військові школи для чехо-словацьких старшин всякого роду зброї були в Бузулуку, де навчання відбувалося в чеській мові. Старшинські школи закінчили нас 20 українців першими. Такі школи були пізніше в Новохоперську на Вороніжчині, Садаґурі на Буковині та перед закінченням війни в Попраді на Словаччині. Пізніше в цілому корпусі більшість старшин були українці, бо й самий корпус складався на 85% з українців. Вийшовши з старшинських шкіл, вони відповідно авансували і вже перед закінченням війни молоді старшини доходили до ступнів майорів та підполковників. Вони командували сотнями, прапорами (чотири сотні) або й полком. Підполк. Костович командував артилерією, Озброєння було совєтське, умундуровання англійського війська, харчі... американські.
Перше бойове хрещення наш "Перший прапор" одержав на Харківщині (Соколово, Артіховка, Миргород). Заки формація розвинулася в Першу бригаду, фронт пересунувся дальше на захід і ми зводили бої на Київщині (Київ, Васильків, Біла Церква, Руда, Жашків) і на Волині (Рівно, Дубно, Луцьк), вже силами І. корпусу в Галичині (Львів, Станиславів, Дрогобич, Стецева, Поточиська), на Буковині (Чернівці, Садигура) і врешті вже як корпус (без нумерації в понятті всіх чехословацьких частин) в околицях Перемишля, Дуклі, Ясло, Пряшів через цілу Словаччину в напрямі на "злату" Прагу.
Ідучи так від боїв до боїв, уживали ми командної чеської мови, але пісні співали таки українські. Газети читали чеські та українські, з яких тепер пригадую собі "Наше військо", "Напрямок Прага" та "Вістки з фронту та цілого світу". З населенням України ми були в постійнім зв'язку, бо наші частини квартирували і по містах і по селах. Українське населення нас любило, ми їм помагали харчами, спільна в нас була мова; вороги населення — москалі та німці — були і нашими ворогами. Часто нам говорили, що ще дочекаємося тієї радісної хвилини, як вулицями Києва маршувати будуть наші, українські війська. Плакали, як ми відходили, бо знали, що на наше місце прийдуть москалі. Найбільше боялися їх жінки; чоловіки втікали до лісів, щоб їх силою не забирали до війська й звідтам прямо на фронт.
Переважно всіх українців НКВД називало зрадниками Совєтського Союзу. З тих українців, що служили в совєтському війську і говорили рідною, українською мовою, москалі насміхалися, називали їх "хахлами", знов же всіх не-москвинів з Кавказу називали "нацменами". Українське населення мусіло мовчки виконувати накази москалів. Коли хтось противився їхній брудній лайці чи поведінці, йому відразу причіпляли ярлик "фашиста", або називали бандитом УПА і такий мав щастя, коли його москаль безкарно не застрілив на місці.
У місті Василькові публічно повісили трьох вояків УПА, щоб тим застрашити місцеве населення. В Києві населення розповідало нам про звірства москалів та злочини НКВД перед приходом німців. НКВД розстріляло тоді багато людей за те тільки, що вони не хотіли відступати разом з совєтською армією.
Перебуваючи на українських теренах, стрінулися ми також з Українською Повстанською Армією. Перші зв'язки з УПА ми нав'язали в околиці Рівного на Волині. Звичайно зв'язки наладнували дівчата, але теж і хлопці, переодягнуті в мундури совєтських вояків. Ряди корпусу поповнили волинські чехи, яких родини ми відвідували (в районі Здолбунова, Боратин, Луцьк); там одверто говорили, що всі села є властиво під зарядом УПА. Як ми пізніше самі переконувалися, не тільки Волинь, але й Львівщина, Станиславівщина, Карпати — це все було під владою УПА.
Відносини між нами й УПА були потаємно дружні. Для УПА ми передавали все, що могли і чого вони потребували. В околиці Луцька УПА потребувало ліків та мап і це все ми їм дали в селі Шклин і Сєневичівці. На Станиславівщині потребували знати, коли прийдуть карні відділи НКВД виловлювати до війська, зокрема потребували "путьовки" з печаткою, яких ми мали подостатком. Потребували компасів, мап і ліків. Все це дістали від нас в с. Стецева і Поточиськах. В околиці Перемишля потребували димових ракет, мін, ракетниць і знову мап, ліків та компасів. Все це вони дістали від нас за виїмком мін. Від нас дістали інструкції про укладання мін і пізніше УПА мало вже більше мін, як ми в чехо-словацькій армії.
В вересні 1944 р. зайшла помилка і відділ УПА силою відобрав нашим хлопцям 76 мм протитанкові гармати та легкі міномети, які вже одначе на другий день ранком нам звернули. Але це викликало підозріння в москалів і вони до наших частин вислали сотню своїх інструкторів, яких приділено до всіх наших фронтових і тилових частин. В цей час ми вже прямували на Дуклю і далі на Пряшівщину.
На Закарпатті були боївки УПА з місцевих людей та тих, що під натиском москалів утікали на ту сторону Карпат, особливо з околиці Станиславова. Осередком тих боївок був Рахів, Бичків та Кобилецька Поляна. Саме Закарпаття не мало своєї кадри, бо майже всі свідомі українці були змушені відійти в часі, або після окупації Закарпаття Мадярщиною, москалі, прийшовши в Карпатську Україну осінню 1944 р., дуже слідкували за національним рухом і переслідували його, що врешті допровадило до ліквідації греко-католицької Церкви та манастирів. Священиків, що не хотіли переходити на московське православія, судили як зрадників і саджали в тюрми, або висилали на заслання в далекі сибірські тайги.
Перебуваючи в Чехо-словацькому корпусі на теренах Західньої України, совєтська військова влада нас інформувала про існування української дивізії "Галичина". Але вперше про неї вони заговорили щойно після боїв під Бродами, де Дивізія понесла поважні втрати. Тоді москалі трубіли по всіх фронтових відділах, що біля Бродів зліквідовано українську дивізію так, як зліквідовано армію ген. Павлюса під Сталінградом.
В березні 1945 р. корпус зупинився на Словаччині в околиці Св. Мартіна, Вруток, Жіліни, Чадци та Раєця. Коли населення довідалося, що ми українці, розповідали нам, що недавно ще там квартирувала Українська Дивізія, що хлопці гарно співали, з людьми добре обходилися та що боронили їх перед московськими червоними партизанами, які часто нападали на села та відбирали бідному населенню харчі або й останню забирали корову, яка кормила молоком дітей. Здається, що найбільше згадували дівчата і найбільше жаліли, що хлопці мусіли відходити.
Чехо-словацька армія вислала на поміч словацьким партизанам десантну бригаду, але згідно за словами командира цієї бригади, генерала Пржікрила, бригада не добре приземлилася в околиці Три Дуби і кількох вояків там згинуло. Коли остаточно десант прибув до Банської Бистриці, то властиво повстання, організоване Москвою, фактично було вже зліквідоване. Самий командир бригади мусів, замішавшись між звичайних партизанів, утікати майже босий. Опісля пригадував собі, що до нього якийсь вояк уже був наставив кріс, але генерал ще мав змогу крикнути, щоб не стріляти. Вояк не стрілив, а за цей час генерал босими ногами таки втік снігами. Пригадував собі генерал також, що той вояк мав на рукаві макету льва. З того часу генерал постійно випивав на здоров'я того вояка, що його не застрілив, та грів переморожені ноги.
Після приходу до Праги корпус розвинувся в "Першу Чехо-словацьку армію", а її частини порозділювано по всіх містах Чехії, Моравії, Шлеська та Словаччини. Я спочатку був тоді старшиною злучених штабів, потім командував "парадною сотнею" міста Праги, коли туди приїжджали такі визначні військові особистості, як ген. Айзенгавер, ген. Патон, маршал Монтґомері, маршал Йосип Броз-Тіто, ген. Де Ґоль і врешті московські маршали Конєв, Рокосовський і Малиновський.
Літом 1946 р. я відбув першу службову поїздку до Німеччини як командант чехо-словацького військового ешалону, який відповідав за перевіз речей УНРРА із Франції та Західньої Німеччини. Тоді я відвідав табір українських біженців в Ашафенбурзі "Ля Ґарде", де командантом табору був Михайло Торбач. В цьому ж таки таборі я стрінув свого товариша із гімназійної лавки Юрка Грицюка та професорку української мови Балицьку, яка вчила мене української мови в гімназії в Хусті.
Багато з нас ще в рр. 1947-49 співпрацювало з УПА чи то посередньо чи безпосередньо таки на терені Чехо-Словаччи-ни. Про це остаточно довідалася розвідка і в 1949 р. у Празі арештовано та засуджено групу 42 осіб за співпрацю з УПА між ними і мене. На судовому процесі мене засуджено на кару смерти, Богдана Ковалика на доживоття, священика Павла Гучка на 15 років і т. п. Але доля виявилась ласкавішою до мене, чим чеський комуністичний суд і вироку смерти не було виконано. Мій час ще був не прийшов.
____________________________
*) Автор спомину виготовив книжку до друку під наг. "Смерть не страшна".
Я народився на Закарпатті і в 1935 р. вступив до реальної гімназії в Хусті, де я також став членом молодечої організації "Пласт". У бурхливі роки 1938-39, коли закарпатська вітка українського народу ставала до самостійного життя, середньо-шкільна молодь горнулася в ряди оборонців свого краю і в січні 1939 р. я вступив до молоді "Карпатської Січі". В березні 1939 р. ми, молодь Карпатської України, взяли активну участь зі зброєю в руках проти мадярських наїзників. Сили були надто нерівні і в короткому часі мадяри жорстоко зліквідували державність Карпатської України та повели жорстоку політику переслідування українського національного руху. Вже в 1940 р. вони позвільнювали з урядів та виключили зі шкіл усіх, кого вважали своїми ворогами.
В цей час західньо-українські землі, які безпосередньо межували з територією Карпатської України, знаходилися вже в складі Української Радянської Соціялістичної Республіки, яка мала бути державою українського народу. Мадярські переслідування доводили до розпачі свідомих українців і багато з них, не знаючи дійсного стану на північ від Карпат, сподівалися, що там хоч і комуністична, але всеж таки українська влада, яка зрозуміє незавидне становище недавніх борців за українську державу на Закарпатті. У висліді цього більш активні українці, головно молодь, почали втікати із Закарпаття до Галичини, яких разом назбиралося біля 80,000 осіб. Вони переходили кордон переважно в околиці Ясіня, Рахова-Богдану, Синьовирська Поляна та Воловець у Карпатах.
Але усіх нас українських втікачів з Мадярщини виловили совєтські пограничні війська та передали в руки НКВД, яке нас потрактувало як шпигунів і тому допитували нас днями і ночами. Коли ми в голоді перебували в в'язницях НКВД в Ворохті, Надвірній, Станиславові та у Львові, не обійшлося без побоїв. Нам усім енкаведисти закидали, що ми шпигуни, диверсанти або взагалі скриті вороги Совєтського Союзу. Їх соціялістична "мораль" дозволяла їм нас побивати, катувати, вбивати або в кращому випадку вислати на Сибір, що й врешті сталося з нами.
Вивезли нас до концентраційного табору в Старобільську, Луганської області. Ніякого, очевидно, суду над нами не було, бо нас українців Закарпаття, які шукали волі в Радянській Україні, що мала б бути державою українського народу, Москва засудила заочно, присуджуючи кожному з нас від трьох до сім років. В Старобільську нас тільки приводили сотнями в велику кімнату, щоби відчитати, скільки років кому присуджено та подали напрям нашого заслання: Воркута або Кулґуєв-Вайґач над берегами Північного моря.
Московське "правосуддя", з огляду на те, що я був тоді ще малолітнім (у 1941 р. було мені 16 років) присудило мені "тільки"... три роки "трудової колонії" в Карело-Фінській ССР, у місцевості Надвойцев на північ від Петрозаводська. Цей табір був окружений з трьох боків малими озерами, які сполу чає Біломорський канал, що його копали в'язні в 1930-36 роках. Тут згинуло тоді біля чверть мільйона людей від голоду і цинги. Молодь, яка перебувала у цьому таборі, працювала від шостої години ранку до другої по обіді на лісопильному заводі. Від третьої години до сьомої перебувала у школі, у таборовій десятирічці.
У цьому таборі ми не мали навіть часу добре розглянутися та побачити, як тече вода в Біломорському каналі, з якого одна з застав (шлюз) була таки близько нашого табору, коли почалася німецько-совєтська війна. В околиці каналу почали налітати німецькі та фінляндські літаки, намагаючись знищити шлюзу. Зараз же після першого бомбардування НКВД поспішно зібрало нас усіх молодих, що їх там знаходилося кілька соток і пішком погнали нас на схід у сторону гір Уралу й дальше уральським хребтом до Верхатурської Трудової Колонії (ВТК), яка знаходилася біля міста Свердловська. Там режим був подібний як і в таборі Надвойцев, але в 1942 р. там почався великий голод, від якого померло багато наших хлопців, частина із нас захворіла на сухоти. Я сам захворів на запалення легенів, але на щастя вже з кінцем того ж самого 1942 р. мене перевели до табору біля міста Бузулук, на схід від Куйбишева, в РСФСР, де розпочалося формування Чехо-словацького корпусу.
Чесько-словацькі військові частини почали формуватися десь в половині 1942 р. зараз після того, як екзильний уряд Чехо-Словаччини з осідком у Лондоні договорився з Москвою у справі спільної боротьби з Німеччиною. Командиром чехословацької частини став тоді 47-ми річний підполковник Людвік Свобода. Формація спочатку начислювала 1,200 вояків і називалася "Перший самостійний чехо-словацький прапор в СССР". Половина вояків у цій першій військовій формації — це були українці, яких НКВД звільняло з концентраційних таборів і справляло до чехо-словацького легіону.
Спочатку старшинами були тільки ті, які мали старшинські ранги ще в передвоєнній Чехо-Словаччині, як Костович, Савинець, Мондич та Гриб (майор, поручник і два останні — підпоручники) та кілька десятників підстаршин. Молодих хлопців брали до московських спеціялізованих військових шкіл (танкових, артилерійських, повітряних, саперних, піхотних та мото-парадесантних). Окремі військові школи для чехо-словацьких старшин всякого роду зброї були в Бузулуку, де навчання відбувалося в чеській мові. Старшинські школи закінчили нас 20 українців першими. Такі школи були пізніше в Новохоперську на Вороніжчині, Садаґурі на Буковині та перед закінченням війни в Попраді на Словаччині. Пізніше в цілому корпусі більшість старшин були українці, бо й самий корпус складався на 85% з українців. Вийшовши з старшинських шкіл, вони відповідно авансували і вже перед закінченням війни молоді старшини доходили до ступнів майорів та підполковників. Вони командували сотнями, прапорами (чотири сотні) або й полком. Підполк. Костович командував артилерією, Озброєння було совєтське, умундуровання англійського війська, харчі... американські.
Перше бойове хрещення наш "Перший прапор" одержав на Харківщині (Соколово, Артіховка, Миргород). Заки формація розвинулася в Першу бригаду, фронт пересунувся дальше на захід і ми зводили бої на Київщині (Київ, Васильків, Біла Церква, Руда, Жашків) і на Волині (Рівно, Дубно, Луцьк), вже силами І. корпусу в Галичині (Львів, Станиславів, Дрогобич, Стецева, Поточиська), на Буковині (Чернівці, Садигура) і врешті вже як корпус (без нумерації в понятті всіх чехословацьких частин) в околицях Перемишля, Дуклі, Ясло, Пряшів через цілу Словаччину в напрямі на "злату" Прагу.
Ідучи так від боїв до боїв, уживали ми командної чеської мови, але пісні співали таки українські. Газети читали чеські та українські, з яких тепер пригадую собі "Наше військо", "Напрямок Прага" та "Вістки з фронту та цілого світу". З населенням України ми були в постійнім зв'язку, бо наші частини квартирували і по містах і по селах. Українське населення нас любило, ми їм помагали харчами, спільна в нас була мова; вороги населення — москалі та німці — були і нашими ворогами. Часто нам говорили, що ще дочекаємося тієї радісної хвилини, як вулицями Києва маршувати будуть наші, українські війська. Плакали, як ми відходили, бо знали, що на наше місце прийдуть москалі. Найбільше боялися їх жінки; чоловіки втікали до лісів, щоб їх силою не забирали до війська й звідтам прямо на фронт.
Переважно всіх українців НКВД називало зрадниками Совєтського Союзу. З тих українців, що служили в совєтському війську і говорили рідною, українською мовою, москалі насміхалися, називали їх "хахлами", знов же всіх не-москвинів з Кавказу називали "нацменами". Українське населення мусіло мовчки виконувати накази москалів. Коли хтось противився їхній брудній лайці чи поведінці, йому відразу причіпляли ярлик "фашиста", або називали бандитом УПА і такий мав щастя, коли його москаль безкарно не застрілив на місці.
У місті Василькові публічно повісили трьох вояків УПА, щоб тим застрашити місцеве населення. В Києві населення розповідало нам про звірства москалів та злочини НКВД перед приходом німців. НКВД розстріляло тоді багато людей за те тільки, що вони не хотіли відступати разом з совєтською армією.
Перебуваючи на українських теренах, стрінулися ми також з Українською Повстанською Армією. Перші зв'язки з УПА ми нав'язали в околиці Рівного на Волині. Звичайно зв'язки наладнували дівчата, але теж і хлопці, переодягнуті в мундури совєтських вояків. Ряди корпусу поповнили волинські чехи, яких родини ми відвідували (в районі Здолбунова, Боратин, Луцьк); там одверто говорили, що всі села є властиво під зарядом УПА. Як ми пізніше самі переконувалися, не тільки Волинь, але й Львівщина, Станиславівщина, Карпати — це все було під владою УПА.
Відносини між нами й УПА були потаємно дружні. Для УПА ми передавали все, що могли і чого вони потребували. В околиці Луцька УПА потребувало ліків та мап і це все ми їм дали в селі Шклин і Сєневичівці. На Станиславівщині потребували знати, коли прийдуть карні відділи НКВД виловлювати до війська, зокрема потребували "путьовки" з печаткою, яких ми мали подостатком. Потребували компасів, мап і ліків. Все це дістали від нас в с. Стецева і Поточиськах. В околиці Перемишля потребували димових ракет, мін, ракетниць і знову мап, ліків та компасів. Все це вони дістали від нас за виїмком мін. Від нас дістали інструкції про укладання мін і пізніше УПА мало вже більше мін, як ми в чехо-словацькій армії.
В вересні 1944 р. зайшла помилка і відділ УПА силою відобрав нашим хлопцям 76 мм протитанкові гармати та легкі міномети, які вже одначе на другий день ранком нам звернули. Але це викликало підозріння в москалів і вони до наших частин вислали сотню своїх інструкторів, яких приділено до всіх наших фронтових і тилових частин. В цей час ми вже прямували на Дуклю і далі на Пряшівщину.
На Закарпатті були боївки УПА з місцевих людей та тих, що під натиском москалів утікали на ту сторону Карпат, особливо з околиці Станиславова. Осередком тих боївок був Рахів, Бичків та Кобилецька Поляна. Саме Закарпаття не мало своєї кадри, бо майже всі свідомі українці були змушені відійти в часі, або після окупації Закарпаття Мадярщиною, москалі, прийшовши в Карпатську Україну осінню 1944 р., дуже слідкували за національним рухом і переслідували його, що врешті допровадило до ліквідації греко-католицької Церкви та манастирів. Священиків, що не хотіли переходити на московське православія, судили як зрадників і саджали в тюрми, або висилали на заслання в далекі сибірські тайги.
Перебуваючи в Чехо-словацькому корпусі на теренах Західньої України, совєтська військова влада нас інформувала про існування української дивізії "Галичина". Але вперше про неї вони заговорили щойно після боїв під Бродами, де Дивізія понесла поважні втрати. Тоді москалі трубіли по всіх фронтових відділах, що біля Бродів зліквідовано українську дивізію так, як зліквідовано армію ген. Павлюса під Сталінградом.
В березні 1945 р. корпус зупинився на Словаччині в околиці Св. Мартіна, Вруток, Жіліни, Чадци та Раєця. Коли населення довідалося, що ми українці, розповідали нам, що недавно ще там квартирувала Українська Дивізія, що хлопці гарно співали, з людьми добре обходилися та що боронили їх перед московськими червоними партизанами, які часто нападали на села та відбирали бідному населенню харчі або й останню забирали корову, яка кормила молоком дітей. Здається, що найбільше згадували дівчата і найбільше жаліли, що хлопці мусіли відходити.
Чехо-словацька армія вислала на поміч словацьким партизанам десантну бригаду, але згідно за словами командира цієї бригади, генерала Пржікрила, бригада не добре приземлилася в околиці Три Дуби і кількох вояків там згинуло. Коли остаточно десант прибув до Банської Бистриці, то властиво повстання, організоване Москвою, фактично було вже зліквідоване. Самий командир бригади мусів, замішавшись між звичайних партизанів, утікати майже босий. Опісля пригадував собі, що до нього якийсь вояк уже був наставив кріс, але генерал ще мав змогу крикнути, щоб не стріляти. Вояк не стрілив, а за цей час генерал босими ногами таки втік снігами. Пригадував собі генерал також, що той вояк мав на рукаві макету льва. З того часу генерал постійно випивав на здоров'я того вояка, що його не застрілив, та грів переморожені ноги.
Після приходу до Праги корпус розвинувся в "Першу Чехо-словацьку армію", а її частини порозділювано по всіх містах Чехії, Моравії, Шлеська та Словаччини. Я спочатку був тоді старшиною злучених штабів, потім командував "парадною сотнею" міста Праги, коли туди приїжджали такі визначні військові особистості, як ген. Айзенгавер, ген. Патон, маршал Монтґомері, маршал Йосип Броз-Тіто, ген. Де Ґоль і врешті московські маршали Конєв, Рокосовський і Малиновський.
Літом 1946 р. я відбув першу службову поїздку до Німеччини як командант чехо-словацького військового ешалону, який відповідав за перевіз речей УНРРА із Франції та Західньої Німеччини. Тоді я відвідав табір українських біженців в Ашафенбурзі "Ля Ґарде", де командантом табору був Михайло Торбач. В цьому ж таки таборі я стрінув свого товариша із гімназійної лавки Юрка Грицюка та професорку української мови Балицьку, яка вчила мене української мови в гімназії в Хусті.
В 1946 р. я демобілізувався і записався на студії в Карловому університеті в Празі і так зрештою зробила більшість українців, які походили також із Західної України: Галичини й Буковини. В нашому корпусі було ще й около сотні "росіян" з-за Уралу, які в дійсності були дітьми вивезених українських родин. Деякі з них пристали до нас українців, а інші зістали "ні рибою ні раком", ще інші подавали себе таки за москалів. Пізніше дехто із українців повернувся на Закарпаття, дехто таки утік до Західної Німеччини. Українці, які осталися у війську, тепер уже є професійними старшинами у різних рангах, підполковники, полковники, навіть генерали.
____________________________
*) Автор спомину виготовив книжку до друку під наг. "Смерть не страшна".
Публікації
Немає коментарів:
Дописати коментар