Історія і сучасність
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
У квітні 2000 року Верховна Рада України ухвалила закон „Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", який під страхом кримінального переслідування забороняє всі форми „фальсифікації історії Великої Вітчизняної війни в наукових дослідженнях, навчальній літературі, підручниках та засобах масової інформації". Щоправда, відповідні поправки до Кримінального кодексу депутати внести чи то забули, чи то не змогли: адже насправді йдеться про спробу запровадження забороненої Конституцією політичної цензури. Ба більше: хто, крім самих учених, може визначити: містять чи не містять наукові студії фальсифікацію? І то після дискусії в науковому співтоваристві і перевірки фактів...
Тим часом історія війни, яку закликають „не переписувати" і суворо забороняють „фальсифікувати", в Україні для масової свідомості й досі являє собою суму мітологем ще совєтського часу, поєднаних із сучасними російськими (бо ж число телесеріялів та кінофільмів на воєнну тему, вироблених у Москві за останніх 20 років, важко порахувати) та дивовижним чином переплетених із мітологемами національно-визвольних змагань. І йдеться не лише про найширший загал, а й про певну частину інтелектуалів - як на сході, так і на заході країни.
Коли ж і як вона почалася?
Найперший із цих мітів, совєтський за походженням, свідчить, що Друга світова війна для України почалася 22 червня 1941 року, а до того буяла десь далеко. Дивна річ: наче й не було польсько-німецької війни у вересні 1939 року, коли у складі Війська Польського билися понд 100 тисяч етнічних українців; не було й походу Червоної армії на захід, коли на чолі з Тимошенком та Хрущовим був спеціяльно розгорнутий Український фронт, коли з УРСР було мобілізовано півмільйона чоловіків; не було й совєтсько-фінської Зимової війни, на якій гинули цілі дивізії, сформовані в Україні, як-от 44-а... І наче не було десятків тисяч загиблих і ще більшого числа поранених - усе витіснено совєтською легендою про „миролюбного Сталіна" та „зловмисного Гітлера", який зненацька напав на сумирний СССР..
Менш поширений, але живий навіть у середовищі фахових істориків міт - про героїчну боротьбу Червоної армії в 1941-42 роках. Якщо ця боротьба була, то куди поділися вісім тисяч танків, які були в червні 1941 року розташовані на території УРСР (із них близько тисячі найновіших КВ та Т-34)? Як змогла німецька танкова група фон Клейста, в якій налічувалося 799 бойових одиниць, вщент розгромити і знищити вдесятеро більші сили противника? Чому під Києвом у полон здалися 665 тисяч червоноармійців? Чому кількість тих, хто ухилився від призову, була однаково великою і на Галичині, і на Донеччині? Чому, зрештою, маючи кількісну перевагу в живій силі і техніці, Червона армія на території сучасної України, за винятком окремих пунктів, усюди невпинно відступала до зими 1941-42 років?
Другий фронт і армія-визолителька
Ще один міт - про „другий фронт", відкриття якого Сталін вимагав у союзників, і які начебто тягнули з цим. А де ж тоді був „перший" фронт? Нацистська Німеччина та більшовицький СРСР були півтора роки де-факто і де-юре союзники й уклали угоди про поділ Старого Світу на „зони інтересів". Десятки мільйонів жителів європейських держав опинилися в зоні німецької окупації, десятки мільйонів - на територіях, приєднаних до СРСР. Без масштабної допомоги з боку СРСР, яка включала промислову сировину, продукти харчування, транзит критично важливого імпорту, Німеччина протрималася б максимум півроку. І тільки в листопаді-грудні 1940 року стосунки між союзниками погіршилися - Берлін і Москва не змогли домовитися про обшири подальшого поділу світу: Гітлер прагнув спрямувати совєтську експансію в напрямі Індії та Ірану, а Сталін хотів узяти під контроль Балкани, чорноморські протоки, Ірак та Фінляндію. Отож перший фронт - це був фронт демократичних держав проти світового тоталітаризму, і лише згодом, уже внаслідок конфлікту „Гітлер-Сталін" виник і справжній „другий фронт" - між двома тоталітарними режимами.
Далі - досі популярний де-не-де й у Західній Европі міт про Червону армію-визволительку. За визначенням армія тоталітарної держави не може нікого визволяти, адже її вояки-бранці та носії відповідної антигуманної ідеології, вони невільні самі. Червона армія лише замінювала один тоталітарний режим іншим; символом цього „звільнення" можна вважати „переформатування" нацистського табору смерті Бухенвальд: після 1945 року переможці відправляли до нього не лише нацистів, а і недобитих нацистами „буржуазних демократів", які „заважали будівництву соціялізму на німецькій землі". Власне, й стосовно України Червона армія навряд чи була визволителькою: це, зокрема, засвідчує ставлення до „визволених", яких мільйонами брали до війська і мільйонами кидали на кулемети.
і ...нас убивали, ми убивали
Нарешті, сам міт про „Велику Вітчизняну війну". Її справжня назва - „Велика Вітчизняна війна Совєтського Союзу", назву цю дав їй особисто Сталін ще напередодні 22 червня 1941 року. Йшлося про розширення меж „соціялістичної вітчизни, як це було в 1939-40 роках, і невипадково газета „Правда" писала про нові союзні республіки, які, можливо, ближчим часом увійдуть до СРСР. Склалося інакше, і пропаґанда на місце однієї „вітчизни" підставила іншу - мовляв, ми тільки захищалися від ворога...
Ці та інші міти, зустрічаючись із мітологією українського Опору, де стверджується, що лише лінія ОУН була єдино правильною за умов війни, - створюють серйозний конфлікт у суспільстві. Бо ж за всього героїзму українських націоналістів і їхньої відданості не чужим вождям, а своїй Батьківщині, їхня позиція на початку совєтсько-німецької війни навряд чи заслуговує на безапеляційно високу оцінку (тим більше, що в обох відламках ОУН на той час не було єдности в оцінках ситуації й визначенні стратегії на майбутнє). Що й справді заслуговує на визнання - це демократичний поворот у діяльності ОУН (бандерівців), який відбувся 1943 року. Проте і по тому війна, в якій з обох боків брали участь сотні тисяч українців, не надається до спрощень. Як лаконічно зазначав останній головний командир УПА Василь Кук, „нас убивали, ми убивали".
...Втрати українців у Другій світовій війні були колосальними.
У своїх фронтових щоденниках Олександр Довженко писав про 13 мільйонів загиблих. Ця цифра зустрічається й у спогадах тодішнього секретаря ЦК КП(б)У Микити Хрущова. У „Книзі пам'яті України", де ретельно зібрані дані про загиблих, йдеться про понад 10 мільйонів загиблих загалом, з них понад 6 мільйонів - у боях. Проте тут викликає сумнів методологія підрахунку: чому до числа жертв Другої світової війни зараховують тих, хто загинув у таборі смерти Освєнцім, і не рахують тих, хто загинув у ПечорЛАҐу? Це ще одне свідчення того, що міти й напівправда супроводжують українську історію війни. Синтеза багатьох часткових правд та деконструкція мітів - справа істориків. Але не лише їх: також і мас-медія, і громадськости.
НЕОБҐРУНТОВАНІ ОБВИНУВАЧЕННЯ
-
*Василь ВЕРИГА*
Почавши від 1971 р. в канадській пресі щораз то частіше почали появлятися
вісті про воєнних злочинців, які в часі другої світової війн...
1 рік тому
Немає коментарів:
Дописати коментар