Бурштин

В. Сім’янців

Вже, коли добре розвиднилося, проїжджали ми дуже близько біля села, його ж назви не знаю, та, мабуть, і тоді не знав. Село це лежало вліво від напрямку нашого руху рівнобіжно з Дністром. З коминів хат уже, чи ще курилося.
Повз берега Дністра так багато садків, левад, лук, лісків і перелісків. А добре утримувані прибережні меліораційні канали протікали в берегах густо зарослих кучерявим верболозом, ділили терен на правильні чотирикутники, застелені килимами чистеньких лук, по яких безжурно і не спішачи, перекочувалася зелені аж сині хвилі одна за одною, ховаючись під верболозом.
Ранок був свіженький — від Дністра тягло холодком.
Матово-павутинний покров роси на траві розтинали сліди проїхавших вершників у зелено виблискуючі бинди.
Рідкі крісові постріли з берега Дністра м'якенько розпливалися , в пухнатих берегах і десь далеко на горбках відбивалися луною. Деньок обіцяв, та й був, гаряченький.
Переїхали якусь твердішу доріжку і я почув, що права передня підкова щось не теє. Скочив з коня. „Мудей" подав ніжку — підкова тріснула. Нова, недавно кований кінь. Таке мені ще не траплялося.
Зголосив начальству, а за мною і Гриць Українець, що і в нього щось з підковою. Дозволено було нам заїхати в село. Трохи відірване від села господарство якраз виявилося як кузня — ну, й щастя ж! |
У мене в торбах (кобурах) були резервові пригнені підкови так, що перековування не забрало багато часу. У „Мошка" Грицевого треба було тільки притягти вухналі. Поки коваль порався з кіньми, тітка винесла нам хліба й молока. Снідали ми біля воріт, стоячи так, щоб нам було видно, куди поїхали наші — і довга вулиця села. Далеченько по вулиці показалася колона піхоти, може з півсотні, і прямували сюди до нас. Тепер уже видно було, що то не наші. Я допитливо дивився на спокійного Гриця. А Гриць випитував тітку: скільки їх тут і в селі, куди їдуть і все отаке. Тітка розповідає, очевидно і не знаючи, хто ми. То, мовляв, зміна з берега. Ще за темня змінюються і це ті, що вночі були на березі, їдуть в село відпочивати.
Посідали на коней, подякували та й поїхали доганяти своїх. І тут уже з балачки з Грицем я довідався, що ми на большевицькому березі. Коли ж і як перебрили Дністер я не знав, я і Гриць не хотіли вірити. Я приєднався до сотні перед світом, а звечора був посланий до гарматчиків, і там, примостившись на якійсь скриньці з набоями, проспав „царство небесне".
По отих виблискуючих слідах зеленої потолоченої трави, а далі уже і по забитих ми пізнавали, де пройшли наші. Але як скоренько наші пересувались — дві години ми добре гнали коней, аж догнали. Тепер нас з Грицем спарували. Гриць прецікава людина. Колись при зустрічі з Червоними Гайдамаками — викликав на двобій між фронтом. І бився і переміг. Спокійний, хоробрий, розсудливий. Все у нього було по Гоголю — чи не самого Тараса Бульбу він грав. Все у Гриця виходило добре, тільки окаянні ріденькі, та ще й до того золотисті вусики, ніяк не хотіли рости, хоч смикав він ті хвостики денно і ніччю. Був сильний бльондин з блакитними очима. Але як входив у загрозу, очиці йому світили гартом криці. Гарний був Гриць, а його вороний, горбоносий „Мошко" — один з ліпших коней сотні (десь зачепився хтось з Мошкових предків з Карабахом).
Сотня лишалася на місці, а нам з Грицем наказ: проїхати вперед там якусь віддаль і донести, що бачили, чули і таке інше — розглянутися по терену.
Поїхали. В’їхали в ліс. Це вже по горбах. Старий ліс. Благодать Божа! Гриць розказує про свої лиси (чи не був він з Волині?). А обоє дихаємо на повні груди, холодок і пахощі лісу. Роздоріжжя. 3-права входить до нашої дороги простка з мало пакоченої дороги. Рішили – Гриць їде помаленьки вперед, а я, скоренько огляну простку. Не пройшло може і п'ять хвилин — на Грицевому відтинку стрілянина, що її ліс переспівав у десятках відгуків луною, на різні голоси: сполохав птахів і пригадав мені, що я не на прогулянці в лісі (та ж там було гарно), а воюю.
„Мудей" не звик до лісу і навіть тиша лісна, що все ж щось шепоче, полошила, видно, його. Ввесь напружений він ніби чекав, що ось щось вискочить, з цієї височенної „трави", що так щільно закривала йому розгляд. Стриг вухами, робив очима і бокував з одного берега до другого простки.
Спішу на „з'єднання сил" — вискакую на головну дорогу і — нічогісінько — тихо. Та й мені до дідька хто здався: Де Гриць?
їду, їду — помаленько. Розглядаюся на всі боки. Тихо в лісі! Сліди: Гриць їхав вперед, тепер багато слідів, видно тупцювались на місці отут, так багато слідів. Ну, а де Гриць? Аж он і Гриць — далеченько, їхав кроком Гриць. З’їхалися. Дивлюсь на Гриця — „що?", мовляв. Смика свої мишачі хвостики блискає очима...
Втекли, буденівці. Сім чоловік нарахував. Не кавалеристи. Я як вздрів їх, шаблю геть — „Слава!" — і вперед. А вони, падлюки, стріляють і навтікача. На не-кавалеристів огірчувався вусатий Гриць.
Тікали — виходить, знають, що наші тут. Їх небагато і нікого, видно, не мали за собою. Так міркували старшини після нашого звіту. І дістали ми нове завдання: спуститися по можливості найближче до Дністра, вибрати добре місце, щоб далеко було видно і слідкувати за тереном.
Між іншим, отакі, сказати б „очі" увесь час то повертались то від'їжджали від сотні. Наша сотня у той день була вартова і на ній лежали усякі полкові служби. І
Вибрали таке дуже гарне місце біля містечка через меліораційний канал, що протікав повз річки. У верболозах сховали коні. Луки рівнесенькі, що підходили майже до Дністра, давали широке поле для бачення, а з другого боку поля по горбках, що піднімалися невеликими схилами ген туди, де ми лишили сотню. Кругом видно — а ми сховані.
Витрусили всі кишені і скрутили одну убогу цигарку, що смерділа більше потерухою зі всяких решток, що набиваються в кутиках кишень. Тягли ту цигарку по черзі і пригадували ті добрі ґатунки цигарок, які колись траплялося курити. І
Стоїмо, оглядаємо, але тихо і ніде нічого. Селяни-ґазди не вийшли в поле, бо мали довголітній досвід з воєн, що перекотились через Дністер. Птаство і звірина теж рішилася оподаль бути від того, де вештається військо, і не встрявати в справу, до якої їм немає діла.
Мовляв, цур їм отим людям, хай без нас ламають собі ребра. А з того всього пусто і від безділля нудно. Уже думали, чи не скупатися, або хоч ноги побрьохати у водиці, що ліниво ворушила гілочками — зачепить, пограється і пустить, гілочка ніби обтріпає воду і знов зануриться.
Коні тупали час від часу, щоб відігнати надокучливу комаху.
Все вже з Грицем обдивились і до всього прислухались. Нудно, і на сон хилить.
„А, диви, скільки того!" — кличе мене Гриць. Від коней, куди я заліз, від нічого робити, і помагав коням ганяти всяку твар, що липла на них. „Є на що подивитись — багатенько!". — розглядали ми довгий ланцюг, що посувався по луках, рівнобіжно з Дністром, перебрівши поперечний канал — виринаючи якраз з верболозів. За якийсь час показалася друга лава. Соток чотири-п'ять сунулися в обох лавах.
На кого наступати, коли наші у них на крилі?
Так тихо і помалу повзли ті лави, що знову хоч лягай спати. Почулося у нас, як буває в таких випадках — от як би кулемет і т. д. І з тих балачок за хвилю і ми самі сміялися — „Якби!" І рішили, що з усіх „якби" було б найліпше, якби ми їх забрали в полон — тоді була б причина сміятися. Третя лава не показувалася. А за часок вони були вже так близько, що чути було, як передаються накази по лаві. І нам ще веселіше. Вирішили ми, що по п'ять набоїв зіпсуємо, вибираючи спершу отих, що трохи позаду від лави.
Що тих десять пострілів наробили? — за мент було по параді і все втопилося в траву.
І стрілянину підняли, та то ми вже були за горбком.
Уже далі нас з Грицем в той день нікуди не посилали — лишились ми в сотні.
Аж приїхали в містечко якесь. Майдан чималий. На майдані весь наш полк (чи були інші частини, не пригадую). Наказ від коней не відходити. Наші гармати б'ють до Дністра через наші голови. З майдану гарно видно місцевість аж до порослого деревами берега Дністра.
Дорога від містечка збігає до берега і обсаджена деревами.
На березі клекоче бій — густа крісова й кулеметна стрілянина. Видно, де кладуть набої наші гармати. Добре бачити, як по дорогах перескакують обози, чи що там, то показуючись то ховаючись за деревами.
Виходить такий прокладинець: з того боку Дністра наші, з цього — большевики, потім ми у них в запіллі, потім їхнє запілля за нами. Це в головному, а скільки, так би мовити, місцевих закруток, де протягом хвилини міняється, хто у кого в запіллі — така покручена нерозбериха.
Стоїть так розгорнутий лицем до Дністра. На правому фланзі штаб полку, потім перший курінь, потім наш, другий. Старші купками перед фронтом, ми, кожен у свого коня, перекидаємося зауваженнями, хто що побачив там на березі. Полк приготований до бою. Все вже посіріло, припорошене пилком, Це ж уже години — години на конях і нічого ані коням ані нам — тільки хлебчемо, як де дістанемось до неї. А ще тільки повернуло з полудня, до вечора ще далеченько.
Чомусь наш дивізіон (курінь) думав, що він на черзі у випадку потреби, йти перший вперед. Але чуємо, йде дивізіон перший вниз до Дністра і веде його сам полковник Дяченко. Ми лишаємось в резерві. Почалося, не голосне, з підтрушуванням, нарікання. І то нарікання чисто господарського порядку. Там внизу перебігали може тачани а може таки і „справжні обози". „На обози" казали „бач повів своїх, а якби піхота, напевно б не забулося, що наша черга". І не диво, ворожі обози тоді було — і коні і сідла, і набої, ну і якесь барахло. А барахло, то щось і для коней і для нас. Бо постачання майже не було ніякого. А було б більше правди, як би оце „майже" не було написано.
Не довго нарікали, повели і нас до Дністра і то швидким ходом. Назустріч нам: коні без їздців, їздці без коней, хто йшов сам, а кого вже і несли. А на березі не вщухало — фронт грав.
Проскакували якесь сільце. Несуть і полковника Дяченка. На якійсь драбині лежить полковник голічерева, а одна нога п'ятою догори.
Чув я власними вухами, що маємо „дякувати" першій сотні — казав полковник Дяченко. А потім розказували, що налетіли на кулемети і перша сотня „тицнулася" і пустила свого полковника на кулемет. Буває і таке, хоч перша сотня підбиралася з найхоробріших.
А ще й до кінця дня було далеко. Скупчилися знову ми після того в полі, між горбками, як би в долинці — сховані. І звідтіль мали ми вирушити на Бурштин. Стояли і чекали якогось гасла — чекали. А чекати і в „гарячому" часі неприємно, та й голоситься порожній шлунок. Одне тільки, добре, що жарти — це така „цілюща водиця". І треба щоб тільки в одному гуртку остось зачав, а вже все регочеться. А цього, дякувати Богові, у нашій сотні ніколи не бракувало — дотепу й сміху. Сердитим місця не було між нами. А як коли і жарти висихали, приходила пісня, а у неї уже кінця не було. Там тоді співати не можна було, тож смішили та реготались.
Заворушилось. Поручник Василь Ш. підібрав чоловік двадцять, щоб їхати в Бурштин. Попав і я в цей відділ. Не то розвідчики, не то зв'язок, не то авангард. З-за горбків спускаємося знову в долину Дністра. І знов луки перед нами розділені каналами та насипними дорогами, як ніби на греблях. Дороги обсаджені старими деревами — добре не криють нас.
Під'їжджаємо уже майже під самий Бурштин і бачимо як декілька тачанок з кулеметами, що тільки коні хватять ногами, вилітають проти нас спершу здавалося, але потім частина з них завернула назад до Бурштина, а частина втекла бічною дорогою, такою як і ми їхали, на греблі, вправо.
Під'їхавши до того роздоріжжя, пор. Ш. лишив мене на тому роздоріжжі, щоб бува ті тачанки не вернулися, з пару ще козаками. Але я випросив у нього, якщо тільки хто під'їде з підстаршини, передати цей пункт, а сам дожену його. Поручника В.Ш. любили в сотні, а я зокрема користувався у нього навіть дружбою — ми були з ним на ти. Над'їхав якраз Степан і, як не лаявся, але наказ поручника мусів виконати і лишився доглядати дороги.
Щоб уникнути обстрілу сотні, перекидались ми по відкритій місцевості меншими групами, які мали скупчуватися біля містечка.
Знайшов я пор. Ш. з відділом, який зріс уже в той час, може вдвоє. Збитою купою все ще стояло за двома першими хатами, чомусь порожніми, вліво від дороги, а вправо був парк. Знайшовши очима поручника, питаю:
„Чого це там збилися докупи і чого стоїмо?"
„Подивися за хату, он за той ріг (показував мені крайній ріг другої хати) коли ти такий цікавий" — з усмішкою відповів мені поручник Ш.
Я висунувся за хату. За хатами стояв високий пліт з колючим дротом, все порослий чимсь зеленим, і тягнув десь до села. А за ним видно було знов хати, садки. В плоті проти мене діра так, що тільки пролізе людина. Від діри в плоті і до хати стояли один за одним чоловік до десятка большевиків, далі за плотом густо один за одним теж стояли большевики і біля хати уже було їх видно дуже багато.
Атакувати, ясно, перешкоджував дротяний пліт. Та й стояло їх проти нас сотні.
Побачивши так близько большевиків, я навіть з веселою нотою в голосі вигукнув:
„Брасайтє аружіє, товаріщі!"
Що і зробили ті, що стояли по цей бік плоту, крім переднього, мабуть командира. Той не поклав, а підняв рушницю і з кількох кроків вистрілив. Кінь, як проколотий ґумовий бальончик, легко клався мені між ногами. Я зробивши тільки крок, переступивши через коня, був уже закритий рогом хати.
Тепер стріли тріщали прямо біля нас.
По нас не стріляли, а нас розстрілювали — з віддалі десяти-п'ятнадцяти кроків.
Все кинулось в парк через дорогу. Гриць Українець звільнив мені стремено, щоб я сідав за ним. Але тут же впала кобила „Маруся" під Шкетом, за Грицем сів Шкет.
Кобила „Маруся" найстарший кінь сотні, ще від самого заснування полку на весні 1911 року. У „Марусі" куля перебила ліву передню ногу нижче коліна.
В парк продиралися через може 5-6 метрів широкий пролом в плоті. Спрямувався і я туди — нас, піших, уже було більше. Туди ж скривалися і ті, що підходили за нами до Бурштина. Збилося у малого отвору багато коней і людей. А большевики ввесь цей час стріляють.
Тут уже був і Степан, якраз на коні перед плотом та пхав мені свій спис. При входженні в ліс, чи парк списи треба кидати. Ще й жартували, що поїду на списі, як колись малим хлопчиком на паличці.
Але хвилини були погані. Падали і коні і люди ще і в парку.
Большевики посунули за нами в парк, бо на дорогу їм відступ загородили наші, що ввесь гас підходили до містечка.
І аж тепер підійшов той полк, якого ми так довго чекали.
Думаю, за оцей якраз момент і вівся спір між полковником П. Дяченком та вже сьогодні покійним генералом К. Смовським на сторінках „Голосу Комбатанта".
Якийсь, не з нашої сотні, козак притримав мені коня з тих, які бігли без їздців. До того часу я відмовлявся сідати позаду когось.
За хвилину оббігли ми той парк і були на цьому нещасному місці і збирали ранених.
З кимсь ми підняли козака Пирога. (Я колись, раніше, помагав йому, як він був контужений камінням, що його розкинуло гарматне стрільно). Пиріг був ранений кулею у спину, що пройшла наскрізь, мав дві багнетні рани, одна в обличчя нижче ока і друга в живіт. Чоботи большевики зняли. Забрали ми Пирога і понесли до тієї хати, де
перед хвилиною був повний двір большевиків. Коли несли Пирога, подивився я на „Мудея" — ще дихав. Внесли Пирога в хату. І отут незабутня зворушлива хвилина. Стояло гарно прибране ліжко. Глянув я, з Пирога кров тече крізь шинель. Глянув на тітку.
„Скидайте, тітко, оце все з ліжка!"
Тітка аж наче злякано: „Ні, каже, кладіть так, як є".
Були в Бурштині якісь бараки для потерпівших в час війни — „американськими" їх називали. І з тих бараків привели лікаря і він оглянув ранених і Пирога. В сінях сказав мені лікар, що справа безнадійна. Смертельна рана багнетом в живіт, бо по ударі большевик повернув багнет і щось там порозривав. Там ми і лишили сл. п. Пирога. Коли прощалися, казав мені Пиріг, звідкіля він з Київщини та щоб передав рідні, де він і як помер. Лікар обіцяв забрати його до свого шпиталю. Повернувся до „Мудея". Уже добитий в ухо. Хотів хоч напоїти його перед смертю, та й того не зробив.
Тринадцять коней тільки одна сотня лишила на тому маленькому клаптикові дороги від хати до парку. Ранені чи вбиті козаки були з інших сотень. Ранений був в шию „Охрин" — кінь заступника командира полку сотн. Браже. Лютував і мстив за свого „Охрина" сот. Браже (так він висловлював назву свого коня, був він балтієць).
З большевиків, мабуть, таки ніхто з Бурштина не втік. На дорогу їх не пустили, з парку відігнали і мусіли вони відступати до наддністровських болот, відкіль їм вийти не дали. „Мудей" мій найліпший кінь, якого я мав в житті. Про нього хочу колись написати окремо спомин. Тепер же тільки: вперше був ранений під М'ястківкою осколком в ногу, вдруге списом в груди і третій, останній раз знов у груди, куля з нього не вийшла.
Був то чорний день для Чорного Полку, для нашої Третьої Сотні і для мене.

Січень 1962.