ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 23 листопада 2008 р.

Південно-західній Кіш Вільного Козацтва на Херсонщині

Данило Лимаренко,
майор Армії УНР


Допис п. Ю. Тамарського у ч. 1 „Вісті Комбатанта" за 1962 р. під заголовком: „Українське Вільне Козацтво", пригадав мені про частину Вільного Козацтва, про яку шановний Автор не згадав, а яка в своїм часі відіграла немалу ролю у нашій визвольній боротьбі. Мене тепер ще більше переконує мудрість виразу Христа: „Ніхто не вливає нового вина у старі міхи". А всі ті „історії" про українізацію полків та корпусів старої російської армії власне і було це переливання молодого вина у старі спорохнявілі міхи. Міхи не витримали і розлізлися, а дорогоцінне вино розлилося ... І дійсно! Де поділися ті кілька- і кілька-надцятьтисячні полки і корпуси, коли постала потреба боронити нашу молоду державу? А горстки вояків, посталих на цілком новім ідеологічнім ґрунті, боролися і витримали до кінця. Українські Січові Стрільці, Запорожці, УГА, Волинська, Київська, Шоста, Залізна — Дивізії, що виросли із коріння українського ДУХА, залишилися вірними ідеї української державности до смерти.
Підґрунтя для формації майже всіх військових частин на схід від Збруча власне і творили Вільні Козацтва. Навіть повстання, що здригали Україною аж до 1930 року, чи формування Української Повстанської Армії у часі другої світової війни — все це було виявом духа і рухів колишніх Вільних Козацтв. Я тепер свято переконаний, що ідея організації Вільного Козацтва з метою боротьби за нашу державність була найглибшою і найдоцільнішою, яку лише могла вилонити наша провідна верства. Тут була зачеплена чисто українська риса характеру і його підсвідома туга за славною давниною. Разом з цим захоплено в активну дію здорові народні маси (переважно селянські), у нових формах молодої нашої держави. Ясно, що і на цім відтинку ми недописали! Але і в цім випадку вина лежить не на масах, а на середній провідній верстві, яка високі гасла реалізувала і їх оформляла, а сама ще не доросла до цього.
Я дозволив собі забрати слово про Вільні Козацтва тому, що доля судила і мені перебути певний час у його рядах і запізнатися з його складом, життям і формами, якими воно виросло з народних мас. Головне ж, запізнався з тими, які першими стали в його ряди і напоїли свідомістю цього обов'язку інших.
Хочу тут написати про південно-західній кіш Вільного Козацтва на Херсонщині, про який ніде нічого в нашій військовій мемуаристиці не зустрічав. Хочу цим самим бодай скромно віддати пошану тим, хто приклав своїх рук до його будови і тим, що там були і пізніше в інших військових формаціях може полягли на полі слави за нашу державність.
Я не знаю, хто подав гасло і від кого постала ініціятива творення у нас на Херсонщині Вільних Козацтв. У нас, у Ревуцькому, ввесь час твердили, що ідея і бажання творення ВК вийшла від Симона Петлюри. Я не знаю навіть приблизного часу зародження ВК у Ревуцькому, бо приїхав з фронту туди лише на другий день Різдва 1917 року (по ст. стилю) і застав там курінь ВК уже існуючим. Отже мене більш цікавив сам факт його існування, ніж час постання. Пізніше я довідався, що такий самий курінь ВК існує в Глодосах (10 верстов від нас на схід) і в Марковій (15 верстов від нас на північ). У Глодосах отаманом курінним був Бондаренко, а в Марковій — Кульчицький (здається). У Ревуцькому курінним отаманом був мій старий приятель ще з місцевої народної школи Дмитро Хорунжий. Щось у 1910 році він закінчив в Одесі школу технічних десятників і працював як доглядач при земських громадських роботах. Він був вище-середнього росту, кремезний бльондин і певне цьому завдячує, що його забрали до Петрограду до царської гвардії. Там він пробув від 1915 і до кінця 1917 року. За цей час він не заслужив ні одної „лички", зате політично освідомився настільки, що тепер був свідомим і завзятим українським соціял-демократом.
Моя зустріч з Хорунжим, як і мій вступ до куреня ВК в Ревуцькому стались, як і все в ці бурхливі революційні часи, цілком несподівано. Як я вже згадав, прибув я до Ревуцького 26 грудня 1917 р. о 6 годині вечора. Зараз же мене зустріли мої старі товариші, які так само зараз же потягли мене на якесь там „дуже важне" зібрання. Що це за зібрання було, я і зараз не знаю. Коли я переступив поріг великої залі Учительської Семінарії, то якраз проти себе на сцені побачив маєстатичну фіґуру Дмитра Хорунжого. Він був тоді у військовому френчі, „галіфе", чоботях і при шаблі. Своїм низьким, грудним голосом він промовляв до великої громади, що заповняла велику залю: „Від імені Куреня Вільного Козацтва в Ревуцькому зголошую вірність і послух Українській Народній Республіці. Присягаємо, що будемо боронити нашу державу від усіх її ворогів, чи то буде ворог зовнішній чи внутрішній. Для підтримки нашої Держави ми завжди готові віддати наше майно, а коли буде потрібним, то і життя!" Це була найкоротша промова, яку я почув за часів революції, а чув я їх досить! Після Д. Хорунжого виступали представники від інших організацій: Волосного Комітету, поліції, Союзу Учителів, селян, купців, ремісників тощо. Тоді вперше я почув, як після кожного промовця з грудей всіх присутніх виривалося наше могутнє „Слава!" Першим його зірвав Дмитро Хорунжий, а після нього воно вже не вгавало.
Після урочистої офіційної частини, тут же на залі відбулася забава з танцями і буфетом. Цього ж вечора, я, на пропозицію Д. Хорунжого став членом Ревучанського Куреня ВК. Це дало мені можливість запізнатися, як я вже згадав раніше, з джерелом натхнення, яке підштовхнуло юнаків до свого рідного війська. Як і треба було сподіватися, головним промотором цього стала місцева просвіта". Майже всі просвітяни-мужчини зголосилися першими у ВК. За їх прикладом пішли інші з Ревуцького, а далі і з сіл. Отже, „Просвіта" дала кадри нашому Куреневі ВК і далі стала джерелом національно-державної свідомости для інших. Дмитро Хорунжий, теперішній отаман куреня, був ще від часу заложення у нас „Просвіти" (1907 рік) увесь час її активним членом. Так само його осавул — Іван Шевченко був у нашій місцевості єдиним передплатником Чикаленківської „Ради".
Ядро Куреня чи його кадра разом зі штабом увесь час свого існування стояли в залишеному своїми господарями маєтку Олексія Івановича Ревуцького. Це було числом коло 150 козаків: Одна піша сотня коло 120 козаків, якою командував учень Воєнно-Фельшерськії морської школи М. Шевченко і одна кінна сотня — коло ЗО вершників, якою командував і яку сам організував юнак Київської Констянтинівської Школи Гарасим Нестеренко. Крім цього ще кожне село мало свою власну охорону, яка була тісно пов'язана зі штабом нашого куреня і мала там свого кінного зв'язкового. У деяких більших селах така місцева охорона досягала до 50 і більше козаків. Козак, що ніс службу мав на лівім рукаві жовто-блакитну пов'язку, а на шапці таку ж коротеньку стрічку. Кожен з гордістю говорив про себе: „Я козак!"
Загальна збірка куреня могла дати до 600 козаків. Була умовлена раптова збірка на старинний спосіб через великий дзвін нашої церкви, який було чути по всій волості. На той тривожний дзвін всі козаки зі всіх сіл негайно мали прибути на площу перед церквою в Ревуцькому, а коло церкви близько і стояв штаб куреня.
Тому, що російський протинімецький фронт увесь час розпливався і значна частина занархізованих солдатів переходила терен нашої волости, штаб куреня тримав своїх зв'язкових у важливіших комунікаційних вузлах по прилеглих волостях, як Піщаний Брід, Лиса Гора, Добрянка, Липняжка, Тишківка. Вони мали негайно доносити нам про чужі військові групи, що там з'являлися і мали тенденцію сунути в наш бік. Коли траплялося де яке насильство чи грабунок, зараз же туди висилалась відповідна кількість козаків, які й робили на місці порядок. Часом такі екскурсії виїздили й на терени прилеглих волостей. Взагалі наш курінь ВК гідно тримав прапор Української Народньої Республіки і за весь час свого існування не допустив жодного ворожого війська опанувати тереном нашої волости, а тим більше — нашим Ревуцьким. Всі частини румунського фронту, які пересовувалися через наш терен, були негайно роззброювані і з відповідними посвідками та відношеннями до українських властей пересилались далі на північ, Майже всі операції роззброєння відбувалися без спротиву і може цим можна пояснити наше шляхетне відношення до проходячих російських частин, яким залишали вози, коні, фураж, харчові запаси і навіть зброю для старшин. Пригадую лише один вийняток з цього, коли одному підполковникові відібрали золоту зброю і пістолю за те, що він почав пручатися і навіть закликав своїх підвладних до збройного спротиву.
За всю зиму, аж до приходу німців, мешканці нашої, а також прилеглих волостей користали з опіки нашого куреня і нікому волос не впав з голови. Селяни спокійно гнали горілку і гуляли, як ніколи раніше. Шлюбів цієї зими було подвійно, а то й потрійно більше, як бувало іншим часом. Не існувало тоді й контролі руху і кожен міг собі їхати, куди хотів. З останнього найбільше користали місцеві жиди, які і в ці небезпечні і повні анархії часи ухитрялися переводити свої комерційні справи. На поверхні громадського життя з'явилися і свої власні спекулянти. Особливого розголосу набрала можливість перевозу соняшникової олії до Сміли (90 верстов), де її продавалося по дуже високій ціні.
Хочу при цім підкреслити, що як видко з усього, ми були досить поінформовані про все, що робиться довкола нас. Проте я абсолютно нічого не пригадую про боротьбу Тютюнника на чолі Звенигородського Вільного Козацтва в Бір-зулі з частинами збольшевиченої 18 армії у лютім 1918 р., про що пише п. Тамарський. По-перше: Дуже сумніваюся, чи тоді взагалі існувала в Росії 18-та армія, по-друге: у цій боротьбі брав участь Кульчицький — отаман куреня ВК у Маркові, а він же був кошовим над нашими трьома куренями. Отже, ми були б про це краще поінформовані. По-трете: у лютім 1919 року Тютюнник, будучи правою рукою отамана Григорієва, оперував в тім же районі — Бірзула-Роздільна і чи не помішані тут помилково роки?
Рівно на Явдохи (1 березня ст. ст.) наш курінь у збільшенім складі, коло 150 піших і 40 кінних козаків, вирушив на станцію Адабаш, куди і прибув десь під вечір. Там вже були Глодоський і Марківський курені теж у збільшенім складі. Було там теж здається дві сотні німецької піхоти. Цього ж вечора Глодоський отаман Бондаренко пішов сам у розвідку з німецьким підстаршиною. Із засідки вони були обидва вбиті большевиками. На другий день перед ранком ще прибув батальйон німецької піхоти і зараз же пішли в наступ на Ново-Українку. Вся наша кіннота виїхала на охорону німецького лівого крила з боку ст. Плетений-Ташлик, а піхота вийшла на праве крило наступу для охорони з боку ст. Помітна. Большевики не чекали довго, а перед самим носом нашої кінноти вискочили по залізниці імпровізованим панцерником на Плетений-Ташлик. Скоро все наше і німецьке військо зійшлося на ст. Ново-Українка.
Німці тут поховали свого підстаршину, а Глодосяне повезли свого отамана до рідних Глодос. У прощальному слові німецький капітан, звертаючись до свого мертвого героя, сказав: „Ти вмер далеко від свого фатерлянду, але вмираючи тут, ти все ж умер за свій фатерлянд". Дехто злобно пояснював це так, ніби й наша Ново-Українка належить до Німеччини. Оцим і закінчилася наша спільна з німцями виправа на залізничні стації: Адабаш і Ново-Українка.
Може з тиждень по відході німців трапився у нас випадок, який дуже схвилював наше суспільство, відбився несмаком в рядах ВК і мав поганий відгомін у майбутньому. Два хлопці з Крамарських хуторів, що були обсаджені київськими переселенцями, одної ночі прийшли до Ревуцького і пограбили жидівську родину. На їхнє лихо, стежа нашого куреня схопила їх на місці вчинку і посадила „у холодну". Отаман не захотів брати на себе відповідальність наложити кару самому, а скликав сесію суду, який існував при нашому курені. Суд виніс суворий присуд: розстріл без права апеляції. Вирок виконано негайно під мурами семінарії. Там же їх обох і закопано. Пізніше большевики проголосили їх героями революції. На їхній могилі поставили червоний хрест і гарно огородили. Ні одне революційне свято пізніше не відбувалося без походу на їхню могилу, де виголошувались палкі промови на честь „героїв, пострадавших за комунізм".
На другий день Великодня 1918 року, коли більшість козаків святкували по своїх оселях у батьків, а ті, що були у Ревуцькому теж гуляли з дівчатами на селі, до Ревуцького несподівано приїхала сотня німців з гарматою і скорострілом. Наставивши гармату і скоростріл на будинок, де був штаб куреня, їхня піхота кинулась до будинку, щоб його охопити. Кілька вартових козаків вискочили через вікна в сад, де і схоронилися. Німці поламали всю зброю, яку знайшли і, здемолювавши меблі і устаткування всередині, вистрілили два рази з гармати в напрямку Скопієвої, а потім від'їхали, не сказавши нікому й слова. Скоро після цього ми почули і про Гетьманський переворот. Не знаю, як відбулася ліквідація ВК у Глодосах, але в Марковій ця подія відбулася подібно до нашої. Пізніше арештували Кульчицького і десь по дорозі застрелили. Так був ліквідований наш південно-західній Кіш Вільного Козацтва.
Під час протигетьманського повстання 40 душ Вільних Козаків під проводом Івана Шевченка на ст. Помішна сполучилися з повстанцями отамана Козубського і створили Курінь Смерти, який оперував на залізниці Помішна-Вознесенське і десь там далі. Вони носили чорну уніформу і чорні, довгі шлики і череп на шапках. Чим закінчилася їхня боротьба за волю України і де вони склали свої голови? Про це я нічого не чув.
Після українського „пучу" в Глодосах та Ревуцькому на початку травня 1920 року, большевицька карна експедиція заарештувала в Ревуцькому понад 22 членів місцевої „Просвіти", які всі були розстріляні. Багато їхніх товаришів, передбачаючи це, повтікали заздалегідь на Сибір, Казахстан, Донбас і взагалі розсіялися „по необьятной". Так Москва з корінням винищувала „злосну Петлюрівщину", „буржуазний націоналізм" і „ненависний сепаратизм". Частина учасників південно-західнього коша ВК на весні 1920 року зробили повстання під проводом Ф. Мелешка, а потім прибули до Дійової Армії УНР, де злившись з повстанцями отамана Гулого, створили 6-ий курінь Низових Запорожців 1-ої Запорозької Дивізії, де виявили вповні силу духа широкої Херсонщини і вкрили себе невмирущою славою.

Філадельфія, 26 вересня 1962 р.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації