ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 31 січня 2010 р.

НА ЧИСТІ ВОДИ

Д-р Осип Колодницький
кол. хорунжий 7-го гарматного полку УГА  
   

• Відомий видавець Дмитро Микитюк із Вінніпеґу безумовно заслужив собі на признання, що своєю ініціятивою, енергією і фондами видав вже три томи "Матеріялів до історії УГА", де зібрано велике число військово-історичних фактів і даних. А втім, ті книжки, як усі інші, можуть і повинні підлягати критичній, позитивній чи негативній оцінці, писаній завжди спокійно, у конструктивному піході до самої справи, себто до історичної правди. Тому містимо критично-аналістичну статтю активного старшини УГА, д-ра О. Колодницького, перевівши в ній тільки невеличкі суто технічні скорочення, без порушення суттєвих закидів. — Редакція.

Недавно появився друком 3-тій том матеріялів до історії УГА, виданий Д. Микитюком, за редакцією Колеґії під проводом Є. Зибликевича. Матеріяли всіх 3-х томів мали би стати підставою синтетичної історії УГА.

Та заки до того дійде, треба буде переглянути всі ті матеріяли, та очистити їх з багатьох помилок, які існують в усіх 3-х томах, побіч дуже добрих нарисів висококваліфікованих авторів.

Ціллю цих моїх зауваг є звернути увагу на хиби у розділі про артилерію УГА.

Приготовляючи матеріяли до першого тому, видавець звернувся до визначного артилериста, кол. команданта 2-го гарматного полку, сотн. Стефана Мацькевича, з проханням написати нарис історії артилерії УГА, що він і зробив. Яке ж було розчарування сотн. Мацькевича, перечитавши розділ після появи 1-го тому? Він висловив свій жаль в листі до мене і знає про це також і видавець.

Кілька конкретних прикладів. На ст. 82/1 автор Д. Микитюк пише про "дивізіон артилерії", даючи від себе пояснення в дужках ("один полк легкої і один важкої"). Не розуміючи слова "дивізіон" автор думає, що в склад дивізіону входять два полки. Дальше на сторінці 84/1 пише: "З артилерійських полків І і III корпусів УГА, зорганізовано по одному легкому дивізіонові, а з полків ІІ-го корпусу створено один тяжкий дивізіон, яким командував сотник Ю. Шепарович". На сторінці 99/1 написано, що 7-ий гарматний полк мав 4 легких батерій і одну батерію тяжких гавбиць, що не згідне з правдою, що полк мав три батерії полевих гармат і дві батерії полевих гавбиць (жадних тяжких гавбиць не мав), його комендантом був не сотник Маркіян, а Маріян Кречковський, санітарним шефом був не д-р Крохмальський, а д-р Крохмальний. (Це, можливо, друкарські помилки). Сотник А. Степанів згинув не під Жидачевом, а під Журавном. Цих помилок не зробив первісний автор, на яких покликується при кінці розділів дійсний автор, підписаний буквами Д. М.

Про схему для УГА після переформування корпусів в бригади ЧУГА, зрозуміло подав О. Сохоцький на стор. 236/1 і сотник О. Станимір в своїй книжці "Моя участь у визвольних змаганнях", виданій 1966 р. Не можна підозрівати, що редактори, самі колишні старшини, без огляду на те, чи вони піхотні чи артилеристи, не знають, що це є і з чого складається дивізіон, або що будь-де на світі існувала батерія з 12-ти далекострільних гармат (стор. 96/2). Як же в дійсності виглядала справа з артилерією 1-ої Бригади УСС — ЧУГА? Отже, був в ній один полк легкої артилерії, що складався з 4-х батерій по 4-ри 3-дюймові гармати в кожній, той сам, що раніше називався 3-тій Гарматний полк ІІІ-ої Бережанської бригади, яким, як і раніше, командував отаман Ю. Шепарович. Полк брав участь в боях на фронті в околиці Чуднова і по проломанні фронту поляками розпався: 1-ша і 2-га батерії увійшли в Житомирі в склад армії УНР, 3-тя батерія сотника В. Зубрицького перебилась на схід, дійшла з іншими частинами в околицю границі Сквірського і Таращанського повітів, в селі Лобачів відірвалась від большевиків, в містечку П'ятигори віддала одну гармату повстанцям (не отамана Волинця) полк. Барамана, в селі Нижча Кропивна склала зброю перед поляками разом з іншими рештками частин УГА, була відведена до Винниці, 4-та батерія поручн. Т. Мацькова, як то видно з його нарису в III томі стор. 93, була роззброєна поляками в Калинівці. От це правда про легкий гарматний полк 1-ої Бригади УСС — ЧУГА. Крім вище описаного легкого полку (не дивізіону) 1-ої Бригади УСС — ЧУГА, був в ній ще тяжкий гарматний дивізіон, що складався з двох батерій — одної далекострільної (2 гармати) під командою сотника Катхе і другої тяжких 6-ти дюймових (около 15 см.) гавбиць, дві гармати під командою поручн. Романа Олексія. Командантом цього тяжкого дивізіону був сотн. Іван Медвідь. Цей дивізіон був створений з неповного гарматного полку, бо перед приходом большевиків до Ольгополя комендант 7-го полку, сотн. Маріян Кречковський взяв одну батерію, що стояла тоді в селі Слобода Ольгопільська, подався в напрямі рейдуючої Армії УНР і успішно получився з нею. В тій батерії був поручн. Ернест Єгер, австрійський німець, який пізніше згинув під Базаром разом з нашими героями, і четар Павло Маґас. Ані 1-ий полк отамана Воєвідки не увійшов в склад легкого полку 1-ої бригади УСС — ЧУГА, ані в склад тяжкого дивізіону. Тяжкий дивізіон був незалежний, нічого спільного з легким полком отамана Ю. Шепаровича не мав, ані участи в боях під Чудновом не брав. Відступив на схід після проломання фронту поляками, з іншими недобитками бригади дійшов до села Лобачів, 1-го травня 1920 року після роззброєння команди бригади старшинами артилеристами саме цього тяжкого дивізіону в селі Лобачів відв'язався від большевиків. Саме сотник Медвідь звільнив з-під арешту коменданта бригади М. Барана і комісара Кручинського, зобов'язавши їх словом чести боронити галичан перед большевицькими властями, де зайде того потреба, що, як після того показалось, вони виконали. Разом з рештками бригади в скількості коло 2500 людей він перейшов 10 травня в селі Нижня Кропивна на сторону поляків, які після домовлення з висланою делегацією до команди польської дивізії в Немирові, відставили ті рештки, а з ними і тяжкий дивізіон до Вінниці до диспозиції Уряду УНР, який проте їх не прийняв. Політичним комісарем того тяжкого дивізіону за большевиків був кол. четар УСС Юліян Вассіян (не Касіян!) пізніший ідеолог ОУН, який кілька років тому помер в Чікаґо. Отже, всякі інші твердження у всіх трьох томах УГА в нарисах, підписаних сотн. Курилюком, поручн. П. Прудиусом, ппоручн. Мацьковим, видавцем Д. Микитюком і іншими — не відповідають правді. Дивною річчю є, що в біографіях видавця Д. Микитюка в книжці "Україна у війні за Державність" ген. Удовиченка і в матеріялах до історії УГА (які, між іншим, різняться між собою) згадано, що Д. Микитюк був з останньою бойовою частиною УГА під командою полк. Бізанца, отже був там, де знаходився той контроверсійний тяжкий дивізіон, мусів бачити довгий час і той дивізіон, ті тяжкі гармати Бізанца, Медведя і інших згаданих тут людей і все те неначе забув.

А вже нарис про 7-ий гарматний полк був, видно, так страшенно скорочений, що не тільки переплутано там особи і ступні, але й пропущено прізвище команданта полку. Трудно теж повірити, що в уступі "3-ій гарматний полк" на сторінці 93/Ш поручн. Тимофей Мацьків, старий артилерист, інструктор старшинської школи, написав таку "артилерійську єресь", що до тяжкого дивізіону увійшли всі 4 легкі батерії 3-го гарматного полку, між ними і його батерія, з якою він воював під Чудновом. Підозріваю, що це речення змінив видавець. Підозріле також наступне речення, що "дальша доля його (Мацькова) батерії 3-го полку, подібна до долі 1-ої бригади ЧУГА". Цю форму стрічаємо наприкінці різних інших нарисів, скорочуваних видавцем. Не можна казати, що доля якоїсь частини армії подібна до долі іншої, бо це не наукове окреслювання. Наприклад, інша доля була батерії Зубрицького, — інша батерії Мацькова. Різне було постання різних частин, різне діяння і різний їх кінець. Зате, що бригада, полк чи батерія зробили — майже нема згадки в нарисах, підписаних буквами Д. М. чи повним іменем видавця.

Скільки ж гармат мала УГА? Генерал Удовиченко у своїй книжці "Україна у війні за Державність", виданій Д. Микитюком, каже, що при кінці січня 1919 року загальний стан галицьких корпусів доходив до 50.000 при 60 гарматах. Якщо візьмемо на увагу, що творення артилерії відбувалося в перших місяцях, коли то виряд діставався в наші руки майже виключно з роззброєння повертаючих зі сходу австрійських частин, то при кінці січня 1919 р. творення артилерії УГА майже було закінчене, за вийнятком невеликої скількости, присланої урядом УНР. Ото ж оцінку ген. Удовиченка треба уважати надто арбітральною. Сотник С. Мацьків каже: Артилерія УГА перевищала польську артилерію Дієвої Армії. В січні уведено артилерію в організаційні рамці і створено 12 полків по 4-5 батерій з 4-6 гарматами в кожній батерії. Скромно беручи, цифру 60, подану ген. Удовиченком, треба було би помножити найменше через три, що дасть 180. Пізніше принято норму для полку 4 батерії по 4 гармати так, що в 12 полках було понад 170 гармат, бо декотрі батерії мали по 5 гармат, як то видно з нарису команданта 9-го полку сотн. Василя Бабія, що 28 квітня 1919 р. віддав полякам 18 гармат.

Польський автор, полк. Губерт, подає на підставі щоденника ген. М. Павленка стан артилерії УГА в дні 17 квітня 1919 р. на 201 гармату, а тим самим дані, подані ген. Удовиченком, далеко відбігають від правди.

Тут хочу згадати про ще одну річ. Первісна назва VІІ-ої Бригади була Стрийська. Про це згадує Л. Шанковський. Пізніше Стрийською названа ХІ-та Бригада, а VІІ-ма дістала назву Львівська. Вона належала під Львовом до Ш-го Корпусу, і аж пізніше перенесено її до ІІ-го Корпусу. Коли саме, чому, серед яких обставин, треба би це компетентно і фахово насвітлити.

Всі ці завваги написано в ім'я історичної правди. Коли видані п. Д. Микитюком 3 томи "Матеріялів до історії УГА" мають дійсно прислужитися совісному історикові Української Галицької Армії, він мусить докладно перевірити їх та відділити зерно від кукіля.

четвер, 28 січня 2010 р.

ДЕЩО ПРО БІЙ ПІД КУПЧИНЦЯМИ

Пор. УСС Кость Третяк
командант сотні скорострілів

В часі польського наступу на Чортків, — було це безпосередньо перед т. зв. Чортківською офензивою УГА, — одержав І-ший Курінь полку УСС від Команди Бригади УСС приказ переправитись в брід через ріку Серет на правий його берег та ударити на "тили" польських наступаючих частин. І-ший Курінь, який вже знаходився на лівому березі ріки Серет на полуднє від Чорткова, дійсно переправився на зареквірованих в сусідніх селах селянських підводах через брід ріки Серету на північ від Ягольниці, та почав прибирати належну бойову поставу, щоб рушити вперед в північно західньому напрямку. З невідомих спонук, командант 1-го Куреня УСС, пор. Онуфрій Іванович переправив курінь знову на лівий берег р. Серет. І-ший Курінь УСС приміщено після цього в найближчому від Чорткова селі, але він не брав участи в перших боях прориву польського фронту під Чортковом. Пор. О. Івановича зняли із посту команданта куреня та замінили пор. Володимиром Старосельцем. Пор. Староселець обняв команду куреня декілька днів пізніше, а доперва в бою під Теребовлею командував він вже куренем. Похід 1-го куреня УСС відбувався такими місцевостями та з такими боями: Чортків-Вигнанка (бій першого дня, 8. VI. 1919 р., перед вечером після проломання польського фронту), бій в селі Романівка, бій перед Теребовлею, який тривав цілий день, (11. VI.) та в ньому відкинено взад польські частини, які боронили мосту перед замком Теребовельським, дальший похід через Струсів, Дарахів, Бурканів (відпочинок 1 день) дальше похід через Соснів-Весела, через Йозефівку, бій під Ходачковом Великим, 15. VI., ( в часі наступу на Ходачків Вел. був ранений кмдт. 3-тої сотні четар Василь Кривоус).

Не відпочиваючи після бою під Ходачковом, рушив курінь дальше вперед мурованкою в північно-західнім напрямку. В часі походу, запримітив кмдт. куреня пор. Староселець, що на ліво від куреня, що просувався в забезпеченому бойовому порядку, за незначним підвищенням терену, у віддалі понад 2 км. іде бій, себто чути скорострільний вогонь, а деколи також артилерійські вистріли. В часі цього походу, йшов я, як кмдт. сотні скорострілів, разом із кмд-том куреня пор. Староселцем, його адьютантом чет. В. Калиною та гуртом вістових із телефонічної стежі, на переді сотні, яка очолювала наш похід. Наявність того бою ліворуч від нашого походу впереді, спонукала команданта куреня змінити напрям походу та повернути курінь лавою (не розстрільною) через зеленіючі лани збіжжя. Коли курінь знайшовся на вершку горба, чи пак підвищення в терені, розтелився перед нами вид залізничої станції Купчинці, віддаленої від нас приблизно на 2 км., яка знаходилася тоді в руках поляків. Із залізничних вагонів саме висідала польська піхота, в кількості приблизно 2-ох куренів, яка опісля рушала гуртками вперед в південно-східнім і в південному напрямку. Ці польські частини, віддалившись приблизно 200 кроків від станції Купчинці, розвивались в розстрільну. Нам, наступаючому 1-му куреневі УСС, не було видно бойової лінії, проти якої розвивалась польська піхота в розстрільну. Як тільки наш курінь знайшовся на вершку горба, згл. підвищеного терену, із напрямку, в якому посувалась польска розстрільна, одержали ми артилерійський вогонь. Обстріляно нас поодинокими ґранатами. Це заставило 1-ший курінь УСС скорими скоками видістатись із під артилерійського обстрілу та відбувати похід вперед вже розстрільною. Рівночасно із цим прийшлося нам вдатись в бій із малими польськими відділами, які відлучились від польських частин на станції Купчинці та почали нас обстрілювати крісовим огнем. В тім моменті, коли між куренем УСС та польськими відділами розпочалась крісова перестрілка, перестала невидна нам артилерія обстрілювати нас ґранатами. Мабуть була це українська артилерія, яка помилково взяла наступаючий з-за горбка 1-ший Курінь УСС за скріплення тих польських частин, що вели протинаступ із станції Купчинці.
Деякий час після цього, приблизно за пів години, як 1-ший Курінь УСС зв'язався боєм із польськими відділами, завернула назад ціла польська розстрільнна, що вела протинаступ в південному напрямі від станції Купчинці, та почала відворот, майже не вдаючись у бій із куренем УСС. Відступаючим польським частинам пришилося вертатися вздовж лівого берега ріки та бути весь час свого відступу під нашим крісовим і скорострільним вогнем. Терен в цьому місці був легко нахилений в західньому напрямку аж до ріки, яка була, мабуть, глибока та широка. На правому (західньому) березі розтяглися мочаристі сіножаті. З того приводу відступаючі польські відділи навіть не пробували переправлялись на правий західній берег ріки, але відступали, більшими і меншими гуртами, в безпорядку, все під обстрілом 1-го куреня УСС.

Видіставшись з-під обстрілу 1-го куреня УСС, відступаючі польські військові відділи у віддалі понад 2 км. упорякувались в маршому кольону і подались вперед в північно-західньому напрямку.
В повищому відтинку бою, знаходились в бою із 1-м куренем УСС польські відділи в силі приблизно 2-ох куренів. Несподівана поява куреня УСС на польських "тилах", та сила вогню куреня УСС, заставила польські частини радше відійти, як пробувати наступати на курінь УСС.
Бойова сила 1-го куреня УСС в тому часі виносила понад 400 крісів, та не менше 12 важких скорострілів.

Після того бою переважала в курені УСС думка, що наш курінь був би не видержав наступу польських частин тому, що стрільці були перевтомлені попереднім майже цілонічним походом із Бурканова та ранком звели бій із поляками під Ходачковом Великим. Беручи під увагу чисельність польського військового відділу та перспективу довшого і затяжнішого бою, ми не мали б змоги доповнити в бою запасу стрілива, бо наші бойові амуніційні обози були далеко позаду.

Після короткого відпочинку недалеко села Городище подався 1-ший курінь УСС в похід-погоню за відступаючими польськими відділами в західньому напрямку, через Козову, Куропатники, Шибалин під Бережани.

вівторок, 26 січня 2010 р.

Востаннє на стежі в Карпатах

Мирон Заклинський

Коло села Волівця на Закарпатті мали москалі багато війська і такі міцні становища, що ніяк не вдавалося вигнати їх звідтіль. Тому дивізія, чи пак група, полк Пйома, до якої наша сотня належала від половини грудня 1914 р., повинна була обійти москалів, відтяти їм зв'язок і відступ через Бескид і так змусити їх покинути Волівець і Закарпаття. Не знаю, чи австрійський плян був саме такий, але так говорили про нього Стрільці. Наша дивізія справді вигнала москалів з кількох сіл, як Либухора, Гусне, Латірка, Нишкаровичі.

Відразу з Либухори вислав сотник Вітовський кілька стеж. Я пішов з досвідченим провідником Іваненком. Наша стежа збилася з дороги, заночувала в селі Гусному і не післала навіть звідомлення до сотника, бо не було що посилати.

Другого дня прийшли ми до сотні, до Нишкарович. Сотня мала строге поготівля. Ніхто не скинув ані плаща. На горбі, напроти хат, стояли кілька батерій і завзято обстрілювали якесь московське становище. Гримали здоровенно. Незабаром перестали, мабуть вигнали москалів.

Перед вечором прийшов сотник Вітовський на нашу кватиру, де було нас найбільше, щось 50 люда і спитав, хто зголоситься на охотника, щоб негайно вибратися в дорогу і передати звідомлення нашої групи одній бригаді. Справа важна і невідкладна. Заблудити не вільно. Треба буде йти бодай пів ночі, а завтра відшукати на одній горі, яку сотник показав на мапі, зв'язкових нашої бригади з сусідньою і передати їм звідомлення. Для того, хто це виконає, вистарає сотник відзначення. Зголосилися чотири дуже талановиті і досвідчені стежові провідники: чотар Трух, вістуни Балюк і Мінчак та стрілець Матчак. Ні один з них не схотів лишитися і всі чотири вибралися зараз у дорогу. Сотник вислав їх різними дорогами з тим самим звідомленням з огляду на його важність.

Ранком на збірці — було це 31 грудня 1914 р. — викликав сотник щось шістьох командантів стеж, показав їм на мапі, куди котрий повинен іти і що дослідити та наказав брати на стежі по сім-вісім стрільців. Я пристав до стежі Герасимовича, бо не було тих, з ким я був би найрадше йшов. Наше завдання було: перейти через гору Високий Верх і переконатися, чи в селі НН є москалі. Ми пішли через село Латірку, звідки вигнано москалів попередньої ночі. Там стали ми на короткий відпочинок, а хто хотів, міг піти в село купити щось до їди. Наш обоз не прибув на час із їжею. Дехто і на вечеру не мав що їсти, а снідання не їв майже ніхто, бо запасів ми не мали.

Отож кількох нас пішли добути щось їстивне. Я пішов з товаришем Козаком. Ідемо вулицею, аж тут кричить до нас зза потока якийсь офіцер: "Вас зухен зі гір ім дорфе? Вас воллєн зі гір?"* — Я прийшов над потік і кажу йому: "Вір зінд украініше шіцен".** — Він негайно змінив тон і каже: "Ах зо! Но, ві гетс?"*** — Я пояснив йому, що наш обоз не прибув на час, тому ми шукаємо в селі за їжею. Він відповів: "Ебен десгальб бін іх гір ім дорфе".**** Ми "засалютували" і відійшли.

Село дуже бідне, годі щось купити, навіть вареної бараболі. Врешті в одній хаті напитали ми молоко і вівсяний ощипок. Молоко було сире, а варити не було часу. Я не привик до невареного, насилу випив і ще купив кусень ощипка. Він був не смачний і сухий, наче спекли його з отруб і полови. А тут у бойківських горах їдять люди такі ощипки, бо хліба не мають.

Вернулись ми до своїх і почали йти під гору. За кілька хвилин не міг я ні кроком ступити вперед, так втомився і задихався. Більшість стрільців таксамо. Командант стежі вістун Гарасимович нетерпеливився, хоч і сам втомився, бо вже пізня година. Відпочавши хвилин кілька — йдемо дальше. Наплечники давлять, тягнуть до долу, бо в них багато набоїв, тяжко приходиться кожний крок. Врешті знову треба спочивати. Отак спочивали ми кілька разів, заки вийшли на гору. Ми сідали в сніг, щоб дати ногам хоч короткий спочинок. Опісля дуже важко було вставати.

На горі стояла густа мряка і звіялась метелиця. Нічого не було видко, крім найближчих дерев. Комендант нашої стежі не мав компаса — і не мав його ні один з наших провідників стеж, — а мапу мав таку загальну й неточну, що не було на ній ані тої гори, на якій ми стояли, ані села, що до нього ми повинні були дійти. Він радився з нами, куди нам іти, але ми також не мали уяви, бо, походивши по горі серед мряки, втратили всяку орієнтацію. Отже він повів нас якимись недавніми слідами, що ще не зовсім були присипані снігом. Але таких слідів було немало в різних напрямках. Ми знову зупинились і нараджувалися. Аж тут надійшли до нас три стрільці. Питаємо, чи не знають, у якому напрямі лежить таке-то село — ні, не знають. Належать, кажуть, до сотні Будзиновського, до стежі Гнатевича. Він вислав їх наперед, як "око", але вони втратили свою стежу з очей і оце не годні серед мряки знати її. Гарасимович казав їм іти з нами — і ми пішли далі. Ми не держалися вже жадної стежки, лиш брили в щораз глибший сніг. Дальше пішли якимсь узбіччям, де лежали постинані смереки. Вони дуже гальмували наш хід. Через кожну треба було перелазити і змерзнути при тому здорово в руки.

У мене був годі такий настрій, як бував уже нераз серед важкої гарівки. Я перестав відчувати пригноблення задля втоми, не дбав про те, що сильно змерз в руки і що ось ми блукаємо вертепами і не знати, коли і куди зайдемо. Навпаки в мене збудилася цікавість, чим закінчиться ця наша блуканина вблизу москалів. Як вийдемо з цієї халепи? Що ще чекає нас сьогодні?

Врешті вийшли ми знову на якусь стежку, що вела довгим хребтом горба і пішли по ній. Сніг перестав падати, але мряка стояла по-давньому. Нараз почули ми наліво від нас кілька стрілів і грімкі, збірнні оклики: Гурра! — такі, як при наступі на багнети, або при ловлі більшої частини. Ми станули, насторожилися, але нічого більше не почули. Пішли ми дальше. Від нашої стежки розійшлися кілька бічних стежок, а де-не-де видніли коло неї витоптані в снігу місця: знак, що там стояли вартові. Але чиї? Ми посувались осторожно вперед і дійшли за якої чверть години до малої будки. Видно було, що тут довго перебували вояки. По написах і залишених речах, як "ляндштурмацький" плащ, бачили ми, що тут були наші, але були також речі москалів. Годі було зміркувати, хто був тут останній, таксамо, як ми не знали, чи ті стежки і місця вартових витоптали наші, чи москалі. Ми йшли хребтом уже доволі довго, отже по всякій вірогідності були ми вже в районі москалів. Як би не мряка, ми легко зорієнтувались би, куди ми зайшли, а так годі. Дехто пропонував вислати частину стежі стежкою, що вела в долину, а друга частина, щоб тут зачекала. Але командант і більшість були проти того, щоб сходити в ту мряку, де легко можна попасти в руки москалям. Командант нашої стежі не належав до тих провідників, що в таких випадках видають наказ, покликавшись на свою командантську владу. Він радився з нами, що робити. Кількох з-поміж нас, я також, дораджували вертатися до сотні, бо це єдина дорога, яку ми відсіль менше-більше знаємо. Раз ми серед мряки втратили орієнтацію, то з нашої стежі й так нічого не вийде, командант не згодився, бо ще завчасно, годі вертатися тепер до сотника з нічим.

Одначе з того місця таки треба було завертати. Якої чверть години вертались ми тою самою дорогою, аж у одному місці, де склін гори не був стрімкий, звернув наш командант мовчки в долину — і ми за ним. Шмат часу бродили ми в глибокому снігу, аж попали знову на стежку. Попри неї був проведений телефонічний дріт, але ми не пертяли його, бо не знали, наш він, чи московський. Долина стала широка, повинно би десь близько бути й село. Дальше натрапили ми на лісову дорогу. Вона була вузька, лиш на ширину одного воза, і була вкопана глибоко в землю, так, що закривала нас по груди. Врешті зійшли ми над потік. За ліском видко було церковну баню і кілька хат. З ліса чути було стукіт сокири.

Ми сіли спочивати, так, щоб нас не видко було зі села. Командант вислав трьох стрільців у село, щоб розвідали в першу чергу, як воно називається і чиє військо в ньому. Ми відпочивали доволі вигідно. Хто мав що їсти, той їв, хто скинув кріс, хлібники і ремені та інакше припинав, щоб менше тиснуло в рамена і в плечі. Інший розлягся на снігу, щоб краще відпочати.

Аж тут скорим кроком вертаються наші три товариші. Бачимо, як один з них, товариш Максимів, бистро і неспокійно зиркає на лісок над нами, що ми на його краю сиділи. Ов, щось не добре! — Коли вони зблизилися, каже він спішно: "Це Ростока коло Бескида. Повно москалів!" — Герасимович негайно наказує вертатись тою самою дорогою. Скорим кроком, майже бігцем, подались ми під гору, схиляючись, щоб нас не помітили москалі. Максимів тимчасом оповідав прихапцем, як вони, скриваючись, дійшли до перших хат і там побачили бабу коло води. Баба аж у поли вдарила з несподіванки, та й каже: "Тікайте, бо тут москалі". Він спитав, чи багато москалів, а вона каже, багато, є в цій хаті також, на лавах сидять, а інші пішли в ліс, дрова рубати. Він спитав ще, як село називається і баба сказала, що Ростока. Але він ухам своїм не вірив і спитав ще, чи тота Ростока, що коло Бескида. "Ая, каже баба, не далеко відси до Бескида". Тоді вони в ноги. По його з'ясуванні ситуації почали ми ще швидше йти, аж віддиху не ставало — і ще нижче схилялися, щоб не помітили нас ті москалі, що рубали так близько в ліску.

Поспішаючи дійшли ми до такого місця, де росли довкола дороги дерева і кущі, що заслонювали нас. Тут ми на хвилину задержалися, бо командант виняв мапу, щоб придивитись, куди це ми зайшли. Завсіди осторожний товариш Береза розглядався крізь дерева. Нараз гукнув: "Обходять нас!" — і негайно відчинив безпечник свого кріса. Командант заборонив стріляти і видав наказ: "Навпростець до ліса!" — Хтось спитав тов. Березу, скільки їх і чи далеко. Береза поінформував, що бачив їх із двадцять. Кожний несе кріс у руці, хочуть перетяти нам вище дорогу. Одначе ми вже скрутили з дороги й узбіччям йшли і підбігали до ліса. Дехто був такий збентежений, що біг глибоким снігом з усіх сил, не думавши про те, що як виб'ється з сил, то остане позаду всіх. Покищо позаду біг я з Герасимовичем. Ми оба дихали, як ковальські міхи. Я помітив, що наші товариші занадто хвилюються, що й не змогли б цільно стріляти, якщо зараз треба було б оборонятися. Всетаки один з них перетяв телефонні дроти, що ми їх раніше бачили. На щастя, ліс недалеко, перші добігли вже. Добігли й ми. Тут уже безпечніше. Яри тут і гущавина, ще й під гору треба дертися, але ми вдоволенні з того, там легше втекти, якщо москалі відшукали б нас по наших слідах. Мені відкись і сил прибуло.

Аж вибігли ми на поляну. Тут зупинилися. Поляна була довга і широка, з кількома стежками. Могли нас на ній стрінути, або й заскочити москалі, їх тут мабуть доволі на стійках і пільних сторожах. Отже біжимо щосил, прибігли знову до ліса, аж тут гущавина така, що годі вдертися. — "Сейчас до ліса!" — кричить тихо командант. Ми вдерлися силою в ті хащі. Ідемо, аж дивлюся — зі мною йдуть лиш два товариші, Максимів і Барган, Починаємо кликати — ніхто не відзивається. Голосно гукати боялись ми, бо пам'ятали, як ми ще глибоко в районі москалів. Та ж ми під самим Бескидом!

Немає ради — треба самим іти. Вважаємо, щоб іти в доброму напрямі. Коли рідшали дерева, бачили ми здалека перед собою той хребет, яким ішли зраня. Як доберемося туди, не буде вже потреби боятися москалів.

Скільки ми тоді тих ярів і гущавин попереходили, скільки потічків поперескакували, проваль обійшли! Сніг усюди по коліна. Всі дерева обліплені ним. Коли продирались ми крізь гущавину, цілі стоси снігу сипалися з гілля на нас. Ми вже й не обтрясали його з себе, білі, як мельники, лиш уважали, щоб за шию не попав. Отак ішли ми і все зближалися до нашої цілі. Кроку не звільнювали. Як би це в літі, ми давно вже не дбали би про москалів. Могли б відпочивати і не спішитися. Але тепер годі, хоча цілий організм домагається відпочинку. Ми добре пам'ятали, що лишили за собою на снігу стежку і що вона нераз перетиналася з салдатськими стежками. А ще й сонце незабаром зайде, а ми лиш менше-більше знаємо, як дійти до сотні.

Могло минути з півтора години, відколи ми згубилися від нашої стежі, заки ми вийшли на хребет і незабаром побачили за ним село. Саме заходило сонце. Ми пізнали, що це Латірка, куди ми ранком переходили — і тепер безпечно зійшли до неї.

Зараз зайшли ми до одної хати на кватиру. У ґаздів могли ми купити лиш бараболь, але у моїх товаришів знайшлося ще трохи хліба і консервова кава, а в мене кусень солонини. За яку годину мали ми солідну вечерю: бараболю з солониною і каву з хлібом. За той час устигли ми трохи відпочати. Ноги перемокли по коліна і плащ промок наскрізь та став дуже важкий. Ми поклали черевики і все промокле на піч, щоб до ранку висохло — і розмовляли з ґаздою. Годі було пізнати, українець він, чи москвофіл. Це врешті природне, бо село переходило вже кілька разів з рук у руки, населення мусіло стати хитре супроти обох воюючих сторін і держатися девізи: Моя хата зкраю. Але ми були в доброму настрою й оповідали ґаздам, як ми втекли того дня від москалів, оповідали й про інші пригоди, та й щодо висліду війни були оптимістами.

Одначе скоро почав нас морити сон. Ґазди внесли соломи і постелили на землі. Хто накрився плащем, якщо він не перемок наскрізь або встиг уже напів висохнути, а хто блюзою, бо в хаті було тепло. Поснули ми негайно. Я не спав твердо. Інколи прокидався. Почував утому в цілому тілі та сонність. Хоча знову засипляв я, іноді верталася частина свідомости, бо я знав у такі хвилини, де находжуся і що робив задня.

Нараз я прокинувся і побачив, що ґазда йде до дверей. Очевидно, хтось постукав і той стукіт збудив його й мене. Я не дбав про те і знову почав западати в сон. Ґазда вернувся до хати, сказав півголосом до жінки: "Москалі" — та взявся світити каганець. Це слово протверезило мене, але аж тоді набрало повного змісту, коли я почув у сінях стукіт багатьох чобіт і голоси. Я зрозумів, що москалі в селі, що вже в нас у сінях. У моїй голові завертілася маса думок. Відразу мигнула думка: Візьмуть у полон — і рівночасно, що це для Січового Стрільця дуже небезпечна справа. Ми не думали тоді так, як у початку війни, що Січових Стрільців карають смертю, але й були певні, що не гладять. Я сперся на лікоть і оглянув хату, чи не вдалось би десь сховатися. Ні, немає де! Такі сховки, як за печею, чи під тапчаном є занадто примітивні — там певно найдуть. І немає вже часу. Вони зараз відчинять двері та як побачуть мене серед хати, готові стріляти. Я негайно спустив голову і замкнув очі. Це під впливом нової думки, що тепер ще наймудріша річ — удати, що сплю. Всі ті думки пронеслися миттю.

У тій хвилині відчинилися двері і я побачив крізь відхилені повіки, що до хати війшли декілька москалів, а кілька заглядали через двері. Перший, що ввійшов з крісом, зверненим проти нас, станув серед хати і гукнув: "Давай вінтовкі". Ґазда вказав йому рукою на наші кріси в куті, інші салдати взяли їх, а він знову гукнув до нас: "Собирайтєсь, собирайтєсь! Скарєй!" Товариш Барган збудився ще при першому оклику і якось відрухово показав також рукою в кут, де стояли наші кріси. Потім почав оглядатися за своїми речами. Від розмов і руху в хаті збудився також товариш Максимів. Коли він побачив повну хату москалів, видав глухий оклик, у якому бриніли збентеження і злість. Ми почали збиратись, а салдати все наглили. Один з-поміж них, видко підстаршина, хотів довідатися щось від нас про розміщення австрійського війська.

В московській неволі

Коли ми зібралися, салдати вивели нас із хати. Перед хатою поломали приклади наших крісів. Опісля повели нас стежкою під гору. Їхній старший призначив двох, щоб нас вели, а з рештою вернувся до села. Казав, що коли пошукати добре по селі, то можна набрати цілу сотню австрійців. Ми подалися з двома вартовими під гору. Почали ми розглядатись, чи не можна би втекти від наших вартових. Одначе околиця не була відповідна для втечі. До ліса було 30-40 метрів. Заки ми забігли б туди по глибокому снігу, вартові мали б час віддати по кілька стрілів. Попід сам ліс також вела стежка і нею ввесь час проходили менші і більші частини, або й поодинокі салдати. Вони гукали до наших вартових, чи не проходила сюди така-то частина. Частини виглядали здалека, як темні гурми. Москалі глибоко бродили в снігу, байдужні якісь і похмурі. Якої залізної руки треба було, щоб їх такими масами вигнати з рідних хат і примусити тут, у далекому чужому краю бродити снігами у високих горах у морозну ніч!

У розмові з нашими салдатами пізнали ми, що це добродушні люди і почали зараз тихцем умовлятися, що казати, коли будуть допитувати нас, із якого ми полку, шо за одні, тощо. Свої тодішні стрілецькі відзнаки, — смерекові галузки на шапках, — поскидали ми вже давніше. Тепер ми умовились, що ми з 33 стрийського полку, рекрути, що донедавна вишколювалися в Дебречені, на Мадярщині.

Згори надійшов нашою стежкою знову відділ салдатів, під проводом старшини. Він зупинив нас і почав випитувати, де наші війська. Ми відповіли, що на всіх горах, що поза нами і в селах. На питання, котрі батальйони є в цих селах, ми відповіли, що не знаємо. Він оглядав нас і спитав: "А пачіму ви такіє маладиє?" — Ми відповіли, що ми новобранці. По вигляді його лиця, а частинно і по мові, можна було пізнати, що це поляк. Ми почали знову умовлятися, щоб наші зізнання годилися в подрібностях, бо сподівалися, що нас будуть точно випитувати. Одначе нічого такого не трапилося.

Ми вилізли, докраю втомлені, аж під верх гори. Там, були бараки, такі скриті між скелями і молодими смереками, що годі було побачити їх і на кільканадцять кроків. Нам прийшлося чекати перед бараками, заки там зроблять для нас місце. Тут чекала вже громада бранців, у більшій частині хворі, що полишалися в Латірці від своїх частин. Були це переважно мадяри. Вони розпитували нас про щось по-мадярськи, та хто годен розуміти їх. Один "однорічняк" (абсольвент середньої школи з 1-річною службою) знав щось трохи по-німецьки і від нього ми довідалися, що він народний учитель. Важко було зрозуміти щось більше, бо він скаже два-три слова по-німецьки і продовжує по-мадярськи. Нашу німецьку мову почув один російський старшина, що переходив попри нас і спитав: "Вер шпріхт дойч?" Ми розговорилися з ним по-німецьки і він пояснив нам усе, про що ми питали. Це був російський німець.

Урешті нашій громаді казали йти до бараків. Їх будова була така сама, як і наших. Шириною на 2 1/2 до 3 метри, довжиною з 50, вистелені були смеречиною. Ми лягали один коло одного. Напроти нас лежали "ляндштурмісти", між ними декілька українців. Ми довідались від них, що їх зловили на пільній сторожі. Якщо москалі не були б зловили ту сторожу, не були б могли ввійти в село! Ті українці нарікали на свого команданта, що почувався на сторожі занадто безпечно. Хоч вартові повідомляли, що мабуть москалі заходять лісом, бо чути звідтіля гамір, він не вірив. Аж нараз москалі гурмою обкружили їх і взяли без вистрілу в неволю.

Гей, думаю собі, зле ми зробили, що згубилися від своїх. Вони певне були обережніші та насилу вернулися на ніч до сотні. З Латірки всього три км. дороги. — До бараків приводили все нові гурти бранців. А дивлюся і на диво бачу в одному гурті решту учасників нашої стежі. Вони й собі здивувалися. Гадали, що ми вернулися до сотні і буде кому хоч оповісти, як далеко ми зайшли і як гналися за нами москалі. Ми півголосом розговорилися і вони оповіли, що також прийшли були ночувати до Латірки — і там москалі вхопили їх. Так опинилася в неволі вся наша стежа.

Друга частина нашої стежі мала ще пригоди, заки попала в руки москалям. Вона блукала. Командантові здавалося, що треба йти не просто на головний хребет, але вбік. Якийсь час ішли вони рівнобіжно з хребтом, а коли врешті вийшли на нього, то по короткій блуканині так стратили орієнтацію, що зійшли в долину по тому самому боці, відки прийшли. По трьох годинах ходу зайшли вони знову до того села, звідки ми так утікали. Що більше — вони зайшли на те саме місце, де ми тоді відпочивали. Відтіль верталися вони вже за нашими слідами і між 10 і 11 год. вночі прийшли на те місце головного хребта, відки видно було Латірку. Недалеко найшли вони австрійську розстрільну й оповіли старшині-командантові, де були. Цей дуже дивувався, що вони загналися так далеко між московські становища. Запевнив їх, що ночівля в Латірці безпечна, бо село обставлене пільними сторожами. Врешті спитав, чи не голодні вони, а як довідався, шо вони весь той день нічого не їли, дав їм великий шмат свинячого м'яса, щоб зварили собі в Латірці. Тоді зійшли вони до села, та на квартирі наварили м'яса і бараболь. Коли повечеряли, командант виряжав двох до сотника зі звітом, а решта збиралася йти спати. Аж ґазда заглянув у вікно і каже: "Москалі йдуть!" їм смішно стало, але справді побачили на дорозі велику частину москалів і гурт, що йшов до їхньої хати. Обступили хату і забрали їх усіх, бо нікуди було ховатися.

Нас усіх, зловлених тої ночі в Латірці, було зо сто люда. Немалий гурт. Раненько вирушили ми в дорогу. Вели і стерегли нас салдати. За той день пройшли ми великий шмат дороги. Вечором сказав салдат-конвоїр, що це було тридцять верстов!

До села Кривки зайшли ми скоро. Воно було спалене. З-під снігу видніли комини і згарища. Це село і ще кілька вздовж галицько-закарпатської границі наказала була спалити команда нашої бригади в половині листопаду, коли австрійська армія відступала на Закарпаття. В паленні села Климця приняла участь також перша чота нашої сотні. Сотня квартирувала тоді в селі Вербяжі на Закарпатті. Через кілька вечорів бачили ми луну на пів неба, а інколи й полумінь з пожеж сіл уздовж границі. Люди в Вербяжі дуже боялися за свої хати і важко було їх успокоїти.

Дальші села, якими нас вели, Карльсдорф і Климець, мали такий-же вигляд, як і Кривка. Для москалів була це справді невигода, бо яких два місяці, коли держались вони на становищах уздовж граниш, мусіли сидіти в бараках. Але яка важка "невигода" була для нещасних мешканців тих сіл!

Дорогою не проходив ніхто. Вся околиця мов би вимерла. Ані москалів не стрічали ми подорозі. Двічі бачили кубанського козака. Перший був красунь, мав подібний вигляд, як на малюнках козаки 18 віку, з кинджалом при боці, вузький у бедрах. З другим ми стрінулися коло броду через потік і почали розмову. До чистої дзвінкої нашої мови докидав іноді московські слова. — "Доки вже воювать, — каже, — надокучило!" І дуже жалів коня, що йому важко ходити по горах, при частих дощах і метелицях.

Наша валка посувалася вперед поволі, бо всі були дуже втомлені. Майже ніхто з усієї валки не мав їжі. А ми малощо їли і попередньої днини, якщо прирівняти до труду цілоденного стеження. Дорога вела нас часто смерековими лісами. Гілля аж гнулося під тягарем снігу. Напроти нас видніли блакитні верхи. Нас огортав святочний настрій серед тих лісів і гір, у перший день 1915 року. Інколи відпочивали ми тоді дехто з бойкіших стрільців пильно оглядав околицю і міркував, чи не втекти б у ті ліси. Одначе ризико було завелике. Прийшлось би ночувати серед морозу в лісі, жваво втікати снігами від куль ворожої стежі та, що гірше, блукати, стративши орієнтацію, за недостачею не лиш мапи, але й компасу. Отже втеча — ще й при нашому виснаженні, не була можлива.

Ми воліклися безконечною дорогою. Насилу дотягнулися до Тухольки. Вона в дечому змінилася за тих півтора місяця, що ми її не бачили. Скрізь перед хатами стояли тепер москалі, здоровенні хлопці, що обслуговували обоз, чи якусь іншу зафронтову установу. Вони говорили до нас приязно й те саме: "Харашо братци, што паддалісь! Так шлі би ваші до наших, а наші до ваших, то скарєй канчілі би вайну!" А з вікон знайомих нам хат вихилялись повновиді обличчя москалів. Вони гукали до нас, чи не чували ми, коли буде кінець війні. А наша валка просила у них хліба, або старалася купити. Салдати роздавали по кусневі, а наші жадібно кидалися на нього. При тому мадяри відзначалися великою вмілістю. Конвоїри казали нам щоправда, що тут, у Тухольці, дістанемо "кушать" і будемо ночувати, але ми не знали, чи не буде це аж на другому кінці села. А воно тягнеться довше, як на милю!*****

Сонце вже зайшло, коли ми пристанули на кінці села. Одначе бачили, що на нічліг і видачу їжі якось нема виглядів. Ми відпочивали, до нас прилучили ще кількох полонених, і незабаром погнали дальше. Куди? Каже наша полонена братія, що до Плавя. Але відки це знають? Мабуть видумали це з тою ціллю, щоб себе потішити, та й були певні, що до дальшого села не мали б ми вже сили зайти. Добуваємо останок сил, щоб пройти ще тих два кілометри. Потішаємо одні одних, що ось зараз буде вже кінець цьому непосильному маршуванню. Ось уже видко Плавє, вже ми біля нього — і тут важке розчарування. Ми ані не йшли через село, а так просто дорогою оминули його. Перед нами знову гори, ліси і снігові поля. Хоч селом були б пройшли, годі довше мали б були надію.

Перед нами дійсність, тверда, як камінь: Ідемо до Козьови! Але відки сил візьмемо? "Десять кілометрів" — каже один з товаришів. "Ні, вісім" — відповідає другий, що колись ходив сюди на стежу. Все одно. Щось недобре підступає під серце, чується пересердя. Ось зараз сісти б коло дороги і ні кроку далі, бо не годен, хіба понесуть. Але відпочинки мали ми щораз частіші і щораз довші. Всі лягають серед дороги і чують біль у ногах і хребті. Мадяри часто сварилися з конвоїрами, своєю ні-взуб незрозумілою мовою. Цим разом знали ми добре, що вони кажуть.

Врешті таки дійшли ми до Козьови. Зайвий раз мав я нагоду переконатись, що немає тої границі, коли людина могла би сказати, що вже справді не має ні дрібки сил. Все знайдеться трохи сил, коли їх конче треба.

Козьова довге село. Мадяри кричали плаксивими голосами, лягали на дорогу і спинювали похід, але ми приспішували, щоб скорше позбутися маршування. Врешті привели нас до якогось будинку, школа, не школа, а радше сільська управа, або дім якогось заможного урядовця, з двома великими залями, де нас примішено. Ми кинулись на підлогу і врешті вигідніш відпочивали, скинувши з себе все, що важке.

За яку годину, коли ми вже трохи відпочили, принесли нам їжу. Це було по кілька куснів сухого житнього хліба, себто цвібаку, по дві кістки цукру й одна, або дві їдунки теплої води з гіркавим смаком, тобто чаю. Цукру не всі дістали, бо мадяри товпилися і брали по два-три рази. Опісля ми лаштувалися до спання. Було тісно і дуже мало соломи. Почалися крики, бо одні мали вигідні місця і багато соломи, а другим не хотіли приділити нічого. Ті захланні були виключно мадяри. Вони порозкладалися вигідно і займали стільки місця, що ті, кому не вистало місця під стінами, не могли покластися у них у ногах.

Ярко відбивала від їхньої дикої поведінки товариськість і культурність бранців-українців і спонукувала до застанови над тою різницею вдач. Мадяри вели себе таксамо й опісля в Стрию та й у Львові. А коли хтось обрушився на таку дикість і гукнув: "Ти — мадярська свиня!" — то зараз находився між ними такий, що зрозумів сказане і починав люто лаятись. Брав свого товариша в оборону, тому, що той мадяр, а не цікавився тим, що той завинив. Також інтересно, що наш закарпатський руснак відчував потребу стати в обороні мадяра, не дбаючи про те, що той завинив. Загалом мадяри в поведінці такі дикуни, що румуни ще джетельмени проти них. Немає між численними націями, з якими приходилося стрічатись у цій війні, ні одної такої, що хоч нагадувала б мадярів своєю дикістю. Пошани для чужої власности, чи в поті чола запроцьованого добра, немає в них зовсім. Свіжо звезеним збіжжям вистелюють стайню, клуню, а то й ціле подвір'я. Грабують, що вдасться, як лиш немає близько старшини, що покарав би за те або хоч заборонив. Вони відчувають приємність, відбираючи життя другим. Інколи терпить на тому населення. В цьому подібні до них хіба польські леґіоністи (випадок у селі Гуті коло Порогів). Не диво, що наші селяни бояться мадярів більше, як москалів. Зате супроти старшин, а ще своїх, мадяри по-рабськи слухняні. Буває, кілька мадярів займуть вигідну, простору квартиру і з-правила не приймають нікого, будь він хорий, чи промоклий до нитки. Він мусить шукати іншого приміщення і нераз знайде його на кватирі, де товпиться кілька десятків вояків інших націй. Зате, як прийде на таку мадярську квартиру старшина, а то й підстаршина і гукне до них, щоб забирались, або ще й спереже котрого нагайкою, то вони всі мовчки і покірно, як цуцики, негайно покидають квартиру. Вояки інших націй, хоч би й нашої, нераз у такому випадку опираються, звертаються до свого команданта, загалом шукають свого права. Та в мадярських вояків не право панує, лиш безправство і насилля.

На другий день перейшли ми з Козьови до Сколього. Там скінчилася наша піша мандрівка. Привели нас до якогось порожнього державного будинку. Там дали нам хліба і записали, скільки є нас усіх і по скільки з кожного полку. Той список робили дуже недбало. Пополудні повели нас на залізничий двірець. Там прилучили до нас кількох цивільних, між ними Стрільця в цивільному вбранні, може розвідника, Теодора Самбірського. Він закінчив другий рік науки в учительському семінарі в Станиславові. Оповідав, як його арештовано. За ним бігли салдати і стріляли. Втікаючи через потік хотів він сховатись перед ними в воді, але сніг зрадив його, бо салдати, не найшовши на другому березі слідів на снігу, почали шукати в воді, та витягнули його. Чогось точнішого не могли ми від нього довідатись, бо було забагато слухачів.

Поїхали ми до Стрия. Ті салдати, що вели нас із Латірки, передали нас у Скольому іншим салдатам, що займалися лише перевоженням бранців. Вони дошкулили нам особливо в дорозі зі Сколього до Львова. В дорозі зі Сколього до Стрия зовсім не палили в печі і ми здорово змерзли. А зі Стрия до Львова напалили без міри, бо варили собі чай. Віз був повний. Горяч стала нестерпна. Ближче печі годі було видержати. Ми взялися відчиняти вікна, та вони заборонили. Тоді ми тайком відчиняли крайні вікна, а салдати сварились і зачиняли, як лиш це помічали. Ми мали передсмак знущання над людиною, яке є в москалів на денному порядку. До тої пори знали ми про те лише з книжок. Ми в цілому возі дістали з горячі велику спрагу і мусіли зводити боротьбу з салдатами за воду. Поїзд довго вистоював на кожній станції, але вони не хотіли йти самі по воду, або з кимось з нас, а нас самих боялися пускати. Раз, чи двічі приніс котрий із них у горщику води, обділив кількох, а для решти не вистачало. Замість знову йти по воду, або постаратись за коновку, сварились вони з нами, що ми все лиш пили б воду.

Ночували ми в Стрию. Я знав ті вулиці, якими ми йшли з двірця, бо був у тому місті через десять днів, при кінці серпня і в початку вересня 1914 року. Але тепер були вони дивно чужі. Я бачив перший раз у житті, як виглядає місто під московським пануванням. За тих чотири місяці вбралося воно в московський одяг. На місці давніх написів видніли тепер ярко розмальовані: "Центральная Парикмахерская", "Колбасная лавка", "Кондитерская" — тощо. Московські надписи були майже над кожною крамницею: пропорційно було їх більше, як у Львові.

Старшини ані салдати не звертали на нас у Стрию й у Львові ані найменшої уваги. Ближче до бойової лінії розмовляли вони з нами. Питали звичайно, чи ми добровільно піддалися, чи нас зловлено. Іноді питали, чи ми русіни, чи мадяри. Ми відповідали, що є одні і другі, є й поляки. "То мадяр бийте тими буками" — і показували на палиці, що їх мали декотрі бранці, — "а ви, русіни, ходіть до нас".

У Львові прийшов край всім знущанням. Бо там таки вдалося втекти — мені й моїм усім товаришам.


Написав в лютому 1915 р. З архіву УСС.


___________________
* Чого ви шукаєте тут у селі?
** Ми українські Стрільці.
*** Он що! Ну, як вам везе?
**** Власне тому я теж у цьому селі.
***** Европейська миля має 7 1/2 клм.

понеділок, 25 січня 2010 р.

ПЕРЕХІД ЗА ЗБРУЧ

Д-р Володимир Ґалан

Саме у В-ві "Червона Калина" появилася книжка д-ра Володимира Ґалана, президента ЗУАДК і ОбШУА, "Батерія смерти" (240 стор. друку із вступом, картинами, схемами, світлинами і кольоровими баталістичними образами). Це — спомини колишнього активного старшини-артилериста, який з своєю батерією перемаршував далекі простори Галицької й Наддніпрянської України в рядах УГА. Беремо відтіль одну частину.

Редакція


Ранком 28 червня поляки почали загальний протинаступ. У завзятому бою їхня піхота проломила наші лінії. Наша піхота відступила спершу в порядку, але коли з'явились ворожа кіннота і панцерні поїзди — зчинилась паніка. Батерії, стараючись стримати вогнем ворога, переходили поступово до Хильчиць. Батерія 4-10 відійшла, не маючи ні одного стрільна. Батерія 2-10 зайняла позиції при західньому виході із села Хильчиць. Дві гармати були просто на ворога, а дві повернулись гирлами на свою піхоту, яка, не зважаючи на погрози старшин, в безладді відступала.

Грізна і рішуча постава гармашів привела піхоту до порядку: вона зупинилась і стала в розстрільну перед гарматами. Ворожа лінія, висунувшися з Почап, скорострілами сікла наші лінії. Ми усвідомили, що наш наступ закінчився. Сили УГА заслабі, щоб витримати перед армією Польщі і її союзників.

Нашим завданням було зупинити ворога, щоб дати змогу відступити нашим обозам, артилерії і піхоті 1-го корпусу, який з Ясенова, Княжа, Хильчиць, Білого Каменя йшов на Золочів. Це завдання зрозуміли гармаші. Останні наші набої вистріляно. Батерія відступала на Золочів, затримуючись лише для боїв.

Бригада і корпусна кіннота стримувала піхоту, але безуспішно. Не вдалося нам вдержати лінії під Золочевом. Ворожі панцерні авта вносили паніку в наші ряди, загрожуючи нашим обозам та гарматам, які вкрили шлях на Тернопіль.

Справник батерії заявив, шо в скринях є всього лише двадцять стрілен. Три гармати відійшли і залишилась тільки одна, зайнявши позицію у полі біля корчми при дорозі Хильчиці — Білий Камінь. Поляки завернули, і це дало змогу нашій піхоті вскочити в місто. Але за хвилину розірвався над нами шрапнель, далі другий, третій... Гармаші укрились за корчмою. Треба було підождати і обдумати, як вийти із засідки. Гармата залишилась у полі сама. Тим часом ворог переніс ціль обстрілу, думаючи, що ми залишили гармату. Гармаші підбігли до неї, і знову цільні стріли впали на ворога. Гармату ми відтягли в рів, а самі перекочували до Глинянського передмістя. Наша піхота вже відступала, і тепер відступала з нею гармата дорогою через Бенів — Зазулі, щоб з'єднатися вночі з полком у Тростянці Малім.

В календарі "Червоної Калини" з 1929 р. в описі битви під Золочевим дня 28-го червня 1919 р. сказано так:

"І піхота не встоялась. Розторощена загальними ударами, почала відступати, переслідувана кіннотою та панцерними автами. Відворот перемінився в панічну суматоху. Здавалось, що нема стриму. Всіх огорнув непогамований страх. Та не знала, що це страх славна артилерія УГА. Пор. Ґалан, побачивши, що діється, з витягненим револьвером почав здержувати піхоту і заводити лад. Під загрозою револьвера пропускав він дорогою тільки обози і, повернувши дула гармат в сторону противника, перейняв навпростець наступаючі лави і здержував атаку кінноти, що наступала на п'яти. Коли одні гармати безупинним вогнем держали противника, другі завертали назад, закопувались і починали пальбу, щоб таким способом дати змогу для відвороту гарматам спереду. Розпечені дула видихували з себе останні сили і останні набої, що були ще у скринях. Наступ противника бодай на хвилину був здержаний, його кіннота не могла розгорнутись під цільним обстрілом. І так безустанку відступала 2-га батерія пор. Ґалана, криючи відворот аж до самого Золочева, рятуючи майно, обози і цілу бригаду від заглади. Ще не раз вславився пор. Ґалан із своєю батерією на Великій Україні, його подвиги надовго залишились у пам'яті всіх учасників тих боїв".

Це був останній великий бій нашої армії на Галицькій землі. Тут вирішилась доля нашої армії, якій призначено перейти Збруч з політичним гаслом: через Київ — на Львів!

Здисципліновано й упорядковано перейшла наша армія цю річку, якій призначено було стати кордоном між двома окупаціями.

Прощання з вужчою батьківщиною було урочисте. Ранком 16 липня 1919 року 10-та бригада і 10-ий артилерійський полк стали до останнього бою в селі Васильківцях, прикриваючи перехід армії за Збруч. До команди бригади наспіло повідомлення, що в селі Товстеньке появились озброєні банди польських полонених, які загрожують нашим частинам. Для бічної охорони бригади і полку, що вже рушали на Збруч, вислано одну гармату 2-ої батерії з кінною розвідкою і всією кінною обслугою на Васильківці через річку Слобідку. До цієї групи зголосився хорунжий Будзан і справник Колибаба.

Довкруги була мертва тиша. Біля двора Слобідка посипались на нас стріли із Товстенького. Гармата зайняла становище і кількома пострілами розігнала юрбу.

Поволі ми підійшли під село Сидорів і над вечір були від західньої сторони у селі під поміщицьким двором.

Сонце сідало. Галицька армія вже перейшла Збруч і лише наша маленька горстка з гарматою виконувала своє бойове завдання по цьому боці ріки. Останній раз залунав наказ: "Вогонь вперед!"

Комонні вивели коней на горби і повернули гармати в напрямі ворога.

— Почесний випал для поляглих товаришів зброї — стріл!

Загреміли три постріли, і відгук покотився ген по Галицькій землі, до тих, хто лежав у землі, згинувши за її волю, під стріхи наших батьків, як вістка, що наша армія ще живе.

Була ніч. Гармаші побожно поскидали шапки, приклякли біля гармати і цілували на прощання галицьку землю. В декого сльоза блиснула в оці.

А в саму північ остання сторожа УГА — остання гармата переїхала Збруч у селі Шидлівцях на широкі простори Східньої України з новою надією і новими, завданнями, які для нас, уродженців галицької землі, мали тоді найбільше значення: "Через Київ — на Львів!"

Без надії на якусь інтервенцію, без сторонньої допомоги українська молодь стала проти всіх сил світу в боротьбі за державну незалежність. Запалена ідеєю свободи молодь з Галичини і молодь з великих просторів Наддніпрянської України — разом ішла до волі і незалежности. Тоді ніхто навіть не думав про можливість невдачі...

неділя, 24 січня 2010 р.

Декляративна і дійсна соборність

Іван Кедрин

Відчитаний урочисто на чотирьох рогах Софійського майдану Акт з'єднання українських земель в одну самостійну й соборну державу святкують всі вільні українці, як найбільше національне свято, бо ж це найвища ціль, що її може осягнути нація — простягнути державність на всі свої землі та сполучити її в одну соборну, ні від кого незалежну державу. Відомо, що Акт 22 січня 1919 року попередили акти 22 січня і 1 листопада 1918, якими створено Українську Народну Республіку над Дніпром і Західню Українську Республіку над Дністром, з ухвалою Української Національної Ради в Станиславові з 4 січня 1919 про з'єднання з УНР. Коли Трудовий Конґрес затвердив той Акт злуки 28 січня 1919 року, то він став правосильний, як вияв волі народу, затверджений тим його революційним парляментом, який був можливий в даних відносинах.

Але ж відомо, що доля не судила, щоб той Акт будь-коли війшов у дійсність. Західньо-українські землі вже тоді були частинно окуповані поляками, включно із Львовом, що його українські війська залишили вночі з 21 на 22 листопада 1918, а 18 липня 1919 останній вояк УГА перейшов за Збруч і від того часу Галичина ніколи вже не перебувала під українською національною владою. Збройна боротьба за молоду українську державу велась з перемінним щастям ще до 21 листопада- 1920 року, коли-то перестала існувати реґулярна Армія УНР й перестав існувати реґулярний воєнний фронт. Правда, збройна боротьба не припинилилась, відбувались масові повстання, відбувся гак званий Другий Зимовий похід із своїм трагічним епілогом під Базарем, а Українська Дивізія й Українська Повстанська Армія продовжували ділом традицію збройної боротьби.

Акт Соборности з 22 січня 1919 року так і залишився в історії нашого народу актом декляративним, актом радше символічним, як постулят майбутнього, а не здійснення державно-політичної програми в минулому. Нема ніякого сумніву, що до невдачі українських визвольних змагань з р.р. 1917/20 у великій, якщо не у вирішній мірі причинився факт існування ввесь час — після урочистого проголошення злуки — фактично двох урядів, двох військових командувань та ще гірше, двох психік, двох підходів до проблем державности і боротьби за неї. З погіршенням воєнної ситуації галицька Українська Національна Рада дала президентові Евгенові Петршевичеві надзвичайні уповноваження (9 червня 1918) з титулом диктатора. Очевидно, після з'єднання двох держав і перетворення Західньої Української Республіки з Західню Область Української Народньої Республіки — той титул диктатора не підходив. Але д-р Евген Петрушевич відмовився стати членом Директорії, а створене міністерство для справ Галичини залишилось міністерством на папері, не здобувши собі авторитету в галицькій політичній, та ще менше військовій верхівці, головно з уваги на контроверсійну постать міністра, кол. посла до австрійського парляменту, соціял-демократа Семена Вітика, що його прозивали "бориславським диктатором". Безперервні дисонанси між галицькою і наддніпрянською верхівкою поглиблювалися після трагічного закінчення найсвітлішої події у визвольній війні —здобуття Києва обома арміями 31 серпня 1919 р. Галичина приписувала вину здачі денікінцям Києва неясній стилізації наказу Штабу Армії УНР, знову ж наддніпрянці — русофільству галичан. Нема сумніву, що генералові Кравсові за психікою ближчим був російський генерал Бредов, ані ж українські старшини, та що він не знав і не розумів законів революційного ведення війни, коли треба було на власну руку приймати рішення — по лінії національно-державних інтересів України. Правдою є теж, що листи і звіти д-ра Василя Панейка з Парижу наполягали на порозуміння з Денікіним і західніми альянтами, що підтримували Денікіна, коли в оточенні Головного Отамана сподівались реальнішої допомоги від двох безпосередніх сусудів України — Польщі й, може, Румунії. Умова УГА в Зятківцях з ген. Денікіном з 6 листопада 1919 завершила лихо обопільних жалів і претенсій. Варшавський договір з 22 квітня 1920 року додав знову пального до закидів збоку галичан на адресу наддніпрянців.

Коли в половині листопада 1919 року д-р Евген Петрушевич виїхав з Кам'янця Подільського до Відня, він відновив назву Західня Українська Народна Республіка — у Відні існували тоді дві амбасади двох українських держав. Лихо не у формальному їх існуванні, а у тому, що пресові органи обох державних центрів — у Тарнові й у Відні — вели найбільш неперебірливу взаємну кампанію. Це був найприкріший період в історії тієї першої української еміґрації після прогри визвольних змагань. Очевидно, кожне негативне явище породжує реакцію і тоді теж створився рух за привернення дійсного соборництва духа. Однак цей рух переміг в цілості аж тоді, коли 25 травня 1926 р. на розі двох вулиць у Парижі большевицький аґент вбив Симона Петлюру. Наче за помахом палочки — замовкли тоді всі немудрі закиди маленьких людей на адресу Головного Отамана й всі його опоненти, без уваги на обласне походження, зрозуміли, що Симон Петлюра став символом невгнутости супроти Москви та збройної боротьби проти неї за рідну державність.

В Західній Україні, ані в західньо-европейських осередках української політичної еміґрації не було вже в другій половині 20-их і в 30-их р.р. проявів обласного сепаратизму. Українська Парляментарна Репрезентація стояла в близькому контакті з Державним Центром УНР у Варшаві, автор цих рядків, живучи в р.р. 1925 - 1931 у Варшаві, був зв'язковим Екзекутиви УНДО з Державним Центром. Так само голова Проводу Українських Націоналістів Евген Коновалець на еміґрації за кордоном мав ту зручність, що ніколи не зривав контактів з през. Андрієм Лівицьким. Коли до Варшави прибув д-р Кость Левицький, кол. прем'єр в уряді д-ра Евгена Петрушевича Віденської доби 1920 -23, він не тільки стрінувся, але й заприязнився з пок. Андрієм Лівицьким. Не тільки львівське "Діло", але й інші галицькі часописи були соборницькими, засновану д-ром Євгеном Лукасевичем і редаговану Олександром Саліковським (наддніпрянцями) у Варшаві "Українську Трибуну" поляки закрили за цикль статей галицького діяча Михайла Струтинського, а однаково митрополит Андрей Шептицький, як галицький політичний провід і Державний Центр у Варшаві, всі здавали собі справу, що це тільки в польському й московському інтересі — штучне продовжування "границі Збруча".

Кордон Збруча в буквальному значенні перестав існувати з большевицьким "визволенням" Західньої України раз у 1939 і після того у 1944 році. Український нарід опинився в соборній неволі. Ставши предметом безоглядної русифікаторської політики й предметом усіх експериментів, що їх всилі придумувати поліційна система російсько-комуністичної диктатури, український нарід все ж дістав у тому насилу переведеному з'єднанні всіх земель під одним ворожим правлінням одну велику користь: вирівнюється психіка, вирівнюється спосіб думання й відчування, зникають остаточно залишки обласного партикуляризму. Ми втратили свою державність, бо були до неї непідготовані — народні маси не мали належної національно-політичної свідомости, не були державницько зрілі, ми не мали теж власних кадрів — ані старшинських, ані службовицьких для обсади старшинських і адміністраційних постів. Ми не були теж приготовані до політичної соборности, бо ані галичани не знали Наддніпрянської України, ані наддніпрянці не знали галичан. Сторіччями розмежовані державними кордоннами й виховувані в сфері діяння різних культур — одні від одних відчужились. Правда, Шевченко був для всіх один, наддніпряські еміґранти — Грушевський, Драгоманів — були рушіями політичної думки в Галичині, наддніпрянські меценати зробили велике добродійство Науковому у Товариству Шевченка у Львові. Були галичани й наддніпрянці близькими приятелями (Гнатюк — Коцюбинський), Франко був відомий на Наддніпрянщині, а Лисенко був прославлюваний в Галичині. Але народні маси жили окремішінім життям та й інтеліґенти у масі мали дуже поверховне уявлення про другу частину рідних земель. Власне те незнання ґрунту і та різниця психіки була головною причиною згаданих вгорі злощених дисонансів. Кузнею соборництва духа була формація Січових Стрільців, — у нових часах в Українській Дивізії чи в УПА було вже не до подумання — ділення військовиків за їх обласним походженням.

Дійсна соборність — це соборність духа. Відзначаючи, як чудо, що ми могли вже 50 років тому проголосити урочистий Акт про об'єднання двох держав, що постали на розділених від віків українських землях, ми проте мусимо мати на увазі не писаний документ, а його зміст, його духову вартість. Ми втратили державність і змагаємо до її відбудови.

Наша віра у відзискання національної держави тим сильніша, що нарід в Україні, який буде будувати нову рідну державу — бо він відбудує її, а не поселенці з заморських країн — вже дійсно соборний у своїх думках і почуваннях і — завдяки жорстокому окупаційному режимові — у своїй тузі до визволення.

пʼятниця, 22 січня 2010 р.

ЛЬВІВСЬКЕ ЖІНОЦТВО ПІД ЧАС ЛИСТОПАДОВОГО ПЕРЕВОРОТУ

Мілена Рудницька

(Спомини й рефлекції)

У числі з 1 листопада 1919 р. тижневика "Український Прапор" у Відні появилася ця стаття одної з найповажніших, найвидатніших українських громадянок тепер уже старшого покоління, пізнішої голови Союзу Українок у Західній Україні й посолки до Варшавського Сойму, пані Мілени Рудницької. Стаття збереглась в Архіві УСС, що його скривали у Відні. Передруковуючи — вводимо тільки мінімальні суто формальні мовно-правописні зміни, вказані з уваги на 50 років, які ділять від появи тієї статті. — Редакція.

Коли про більшу частину галицької суспільности можна сказати, що великі події, яких перші роковини отсе святкуємо, зустріли її непідготовленою для виповнення ждучих її важливих завдань то тим паче слід це віднести по загалу нашого інтеліґентного жіноцтва.

В противестві до жіноцтва з т. зв. інтеліґентних кругів, яке воєнне лихоліття не тільки не торкнуло наперед в його розвою, але під багатьма оглядами, головнож припиненням гарно розпочатої роботи в жіночих організаціях, відсунуло назад, в противенстві до нього, жіночі селянські маси дозріли в часі кількох воєнних літ на цілі десятиліття. Війна була для наших селянок жорстокою, але й незвичайною школою життя. Селянка не тільки виповнила понад всяке сподівання свої господарські обов'язки, заступаючи чоловіка, батька, й сина при земельнім варстаті та рятуючи цим робом від голоду свою рідню, міське населення й мільйонову армію, — вона стала також доволі зрілою громадянкою. З усіх усюдів доходили вісти, якто селянки обстоюють свої кривди по урядах і перед всілякого роду окупантами, як сміло й розумно промовляють на зборах, та як загально зросло в них заінтересування до громадянських й національних справ. Їм тільки недоставало доцільного проводу, до якого з природи річи повинно було бути покликаним жіноцтво з кругів інтеліґенції. Та саме воно завело.

Непідготовленим зустріла його Українська Конституанта, що на дні 19-го жовтня 1918 р. своєю звісною постановою признала нас рівноправними членами української держави. Ця постанова не була вислідом наших організаційних змагань, вона впала без наших заслуг неначе спілий овоч з дерева в руки випадкового прохожого. На ділі, являється рішення Української Конституанти вислідом визвольної боротьби свідомого жіноцтва Західної Европи й добичею всесвітної революції.

Неорганізовані, розбиті були наші ряди напередодні незабутного дня 1-го листопада 1918 р. Але сам день історичного перевороту немов зі стихійною силою вирвав нас з просоння й відразу поставив нам перед очі наші завдання й обов'язки. Кожна з нас освідомила собі, що під цю пору не може сидіти в хаті зі заложеними руками, кожна відчула, що всяка праця хочби і як хосенна й гарна, яка одначе не є безпосередною працею при будові нашої держави, являється зараз зайвою й пустою та кожна з нас вірила непохитно, що нашої помочі не відкинуть, не знехтують доброї волі й запалу наших гарячих сердець.

Тямлю, ми перебігли з товаришкою з почуванням невисказаного щастя й гордости вулиці Львова, цього після сімсот справді нашого города, й біля год. 10-ої ранку прийшли до Народного Дому, що був тоді мозком нашого молодого державного організму. Ми застали там вже багато жінок, яких загнала не цікавість, а жадоба причинитися по всім своїм силам до реалізації великого діла. Руки рвалися до праці, душу переповнювало почування бадьористи й енергії.

Та чи повірите? Ми ходили від одної власти до другої, від уряду до уряду, жертвували свої сили, знання і досвід й... всюди зустрічалися з відмовою. В цей мент, коли кожна свідома українська людина у Львові повинна була числитися на вагу золота, а вже прямо неоцінену вартість мав кожен інтеліґент, — нашого жіноцтва ніхто не закликав до праці, ніхто його не заохотив, навпаки, ми мусіли добувати собі право на працю, хоча на основі законів ми були вже буцімто рівноправними з мужчинами горожанками...

По двох-трьох днях я довідалася, що у військовій кухні Народного Дому треба сил до праці. Я негайно зголосилася, хоча правду кажучи, ніяково й совісно було братися за роботу, до якої в мене не було жадних кваліфікацій ні хисту. Та годі було сидіти бездільно, коли на вулицях міста плила кров наших героїв.

В кухні Народного Дому я найшла вже багато знайомих: гімназистки й студентки університету, учительки й уряднички, молоді панночки й старші пані, всі вони працювали з повним пожертвуванням та виповнювали охоче й радісно перенятий на себе обов'язок. Служба тривала безперервно 24 годин, опісля слідував такий сам довгий відпочинок. Так працювали ми до трагічного дня 22-го листопада й пережили не одну хвилину, що на довгі часи останеться в нашій пам'яті. Ми прощали героїв, що прямо від нас йшли на смертельний бій під пошту або казарми Фердинанда, ми вітали з нечуваною полекшою і захопленням наспівших на поміч Стрільців та наших придніпрянських братів, ми кормили падаючих з утоми й голоду жовнірів, які приходили до кухні просто з бою, буквально оббризкані кров'ю, чорні від диму і поту. Ми з німим подивом гляділи на безмежну посвяту нашого війська, що без слова скарги або спротиву терпіло невиносні труди й недостачі.

Та повного вдоволення кухонна праця не була всилі нам дати; свідомість, що ми, українські жінки, не жертвуємо під цю історичну хвилю нашій державі цього, на що нас стати, що тоді, коли кожна людина повинна бути на місці, де вона найбільше потрібна і хосенна, ми легкодушно марнуємо свої нечисленні дорогоцінні сили, — думка ця затроювала наш спокій і вдоволення, яке пливе зі совісно сповненого обов'язку. Прохарчування армії, це велика і важлива річ, та з другого боку важко було дивитися на це, як жінки зі середньою або й академічною освітою скробали бараболю, краяли цибулю або місили тісто... Цю роботу могли робити рівно добре (або навіть краще, бо з більшою вправою і знанням) наші українські наймички, що служили досі по польських хатах, та яких десятки зараз в перших днях листопада онинилося без заняття.

Провідники нашого державного апарату і військові команданти не хотіли поза куховарством признати жінкам ніякого іншого поля праці. Навпаки, вони не використали навіть якслід хозяйського знання і талану нашого жіноцтва. Управа і адміністрація кухні Народного Дому спочивали так само, як й усіх інших військових кухонь (в ратуші, в соймі іт. д.), в руках поручника, про якого кулінарні кваліфікації хай свідчить факт, що до одного обіду видавав 2 кґ. соли, а за те в тій самій пропорції щадив на інших харчах. Чи цей поручник — до речі: здоровий, кремезний парубок, не повинен був стояти в бойовій лінії побіч нашого геройського рядовика, а його місце, чи не могла зайняти одна з досвідчених пан-господинь? Й чи так само місце старшин, які сиділи по різного роду урядах, не повинні були заступити наші студентки, учительки і бюровички, звільнюючи цим робом й так нечисленний офіцерський матеріял для фронтової служби?

Ці болючі питання ставали перед нами щораз частіше, коли прийшли останні дні нерівної боротьби, коли серце огортав смуток, пригноблення і жура за долю нашого дорогого міста, а нас давили сором і досада, що ворота більш продуктивної праці перед нами замкнені.

Почування сорому стало просто невиносне для кожної з нас, коли Дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлася від жіночих постатей в одностроях ворожого війська. Бо тоді, коли українці марнували з невибачною байдужністю дрібку своїх львівських сил, поляки переводили горячково мобілізацію своїх. Вони вміли використати не лише мужеський резервуар, а й не погордили також жінками і дітьми. Я мала сумну нагоду переконатися про це наглядно зараз першого дня польської інвазії. Мене арештували ранком 22-го листопада і вели на переслухання до польської охорони (т. зв. полевої жандармерії), бюра якої містилися на вулиці Хотинській біля костела св. Елисавети. Дорога вела саме через вулиці, на яких тому кілька годин кипів ще завзятий, смертельний бій. На кожному кроці я стрічала леґіоністки, які взяли на себе мундир і кріс не для фантазії чи з хворої амбіції, а таки справді з гарячого патріотизму.

В жандармерії за столиком сиділа жінка з однорічняцькими відзнаками і вона списала зі мною протокол, й також обов'язки ордонансів сповняли дві леґіоністки. А вже опісля з польських газет ми довідалися, які величезні прислуги віддали польському війську в листопаді їх жінки, головно в розвідчій службі. Вони переходили через бойову лінію і переносили вістки з одної частини міста до другої, інформували своїх старшин про всі подробиці нашої стратегічної ситуації, а по нашім боці ходили від хати до хати, роздавали Плацовку та підсичували духа бунту й опору. Це не брехня і не фраза, що Львів відібрала нам з рук польська жінка й дитина, а болюча правда.

Чи українське жіноцтво менше свідоме національно і менше патріотичне від жінок нашого найлютішого і найнебезпечнішого ворога? Яка була причина й чия вина, що наша роля в листопаді минулого року не була така, яка повинна була бути?

Причини і вина була в нас самих, себто в жінках. Добра воля одиниць не заступить карної організації. Якщо співучасть жінок в боротьбі за визволення нашої землі була би взяла в свої руки якась об'єднуюча жіноча організація (якої в нас, на жаль, не було), тоді керманичі держави були би мусіли числитися з нами і прийняти наші услуги. Побіч відсутности організованости і замало енергійного обстоювання нашого слушного права до співпраці в будуванню держави, вина і причини були також по боці суспільности, яка не то не притягнула жіноцтва до праці, а ще й кидала колоди під його ноги.

Та зараз не пора розводитися над цими болючими питаннями.

Побіч тіней слід підкреслити також ясні сторони жіночої діяльности у переломовій хвилині, а саме запал, добру волю і самопосвяту, які справді дорівнювали нераз неустрашності наших вояків. У військових кухнях працювали пані, що мешкали на польськім боці міста і перекрадалися до нас через бойову лінію. З безнастанною небезпекою життя працювали передусім наші пані в кухні, що містилася в Соймі, який — як відомо — лежав в самім центрі найзавзятіших боїв. Львівське жіноцтво може повеличатися фактами справжнього геройства. Так напр. дві наші поштові уряднички видержали до останньої хвилі при телеграфічнім апараті і втекли з пошти щойно з останніми вояками, коли ціла будівля горіла. Слід також згадати про жінки, що працювали по шпиталях як сестри милосердя, а передусім про наші медички, які цілий час були заняті в українській санітарній службі. Одна з них ранена попала в полон під поштою, та її вдалося втекти другого дня і принести нашим цінні вказівки.

Скромніша ще — а правду кажучи ніяка — була наша співучасть в суспільно-політичних ділах. Факт цей, легко пояснити тим, що досі жінки були виключені від політичного життя й тому не вміли покористуватися признаною рівноправністю. Склалося також так, що найдіяльніші з наших жінок мешкали по другім боці фронту. Це, очевидно, не оправдує нашої індоленції і не змаже з нас тієї ганьби, що Національна Рада радила у Львові рівно 3 тижні, а ми не зажадали допущення до цього найвищого законодатного тіла наших представниць, до чого мали право на підставі ухвали Української Конституанти і основних державних законів. Щойно на день 22 листопада скликано було загальне жіноче віче та на нім мали бути призадумані міри і способи нашої політичної діяльности; на жаль внаслідку знаних подій того дня те віче не могло відбутися.

Доля не дозволила покищо змазати перед грядучими поколіннями закиду недозрілости та індоленції, на який українське жіноцтво почасти заслужило собі у трагічних днях листопада. Цей закид у львиній частині відперло львівське жіноцтво своєю діяльністю, яку виконувало в часі цілого минулого року і яку виконує й по нинішній день. Цілу гуманну працю, яка єдино осталася дозволена в часах ворожого наїзду, перейняла на себе українська жінка: матеріяльна і моральна опіка над родинами наших вояків, над усіми неповинними жертвами польського знущання, одним словам головна частина діяльности Горожанського Комітету спочиває в руках жіноцтва. А поза чисто філянтропійною діяльністю, майбутній історик запише на наш рахунок й інші вчинки, яких не постидався би осяяний славою український вояк.

Будемо надіятися, що розпочата праця не пропаде, та що у слушний час українське жіноцтво сповнить якнайкраще свій обов'язок супроти держави і вітчини скорше зорганізувати відбудову, щоби наша земля знову зацвіла і потекла молоком і медом.

Це буде найкраще відсвяткування річниці великого перевороту 1 листопада 1918 року.

(З Архіву У.С.С.)

четвер, 21 січня 2010 р.

З листопадових споминів

Пилип Деркач

Хто пережив місяць жовтень 1918 р., той ніколи не забуде цього нервового напруження й атмосфери непевности, що опановували життя українського народу під Австрією в останні дні перед її упадком. Очевидний розвал військової сили центральних держав і неминучий розпад австрійської держави прокинули надії на недалеке здійснення великої ідеї, за яку від 1914 року кервавилися Українські Січові Стрільці.

В природі царила гарна, тепла осінь, що вливала в душу дивні почування, витворювала гарячковий стан радісного очікування й томлячої нетерплячки головно серед військової молоді, що за чотири роки війни звикла до чину.

Та була й причина до загальної тривоги: цеж наближалася вирішна хвиля для українського народу під Австрією. На її вислід в дуже великій мірі могла вплинути постава уряду Великої України, на якій — на жаль — саме в той час найбільше бракувало закріплення політичного ладу.

Кіш УСС-ів стояв тоді у Вижниці на Буковині. В Коші було багато поворотців з російського полону — стрільців і старшин, до яких австрійська команда відносилася з помітним недовірям. Тому в Коші був тільки невеликий вартовий відділ (одна сотня) в повній зброї, решта братії з'їдала хліб як напів "цивілі" і не дуже горнулася до пустих вправ без крісів. Тут були й доволі виразні впливи недавного життя в полоні серед розбурханого моря російської революції. В стрілецькій масі вкорінилося зацікавлення політичним життям на Україні, в Росії, в Австрії, в Галичині.

Минула друга половина жовтня. Стрілецтво хвилювалося. Зі Львова доходили слухи про недалекі важні події, а тут австрійська влада старається відсунути стрілецтво від участи в їхньому вирішуванні! Розпад Австрії був очевидний, тому нетерплячка зростала не днями, а годинами.

Врешті настав 1 листопад. В Коші тиша перед бурею. Стрілецтво вичікувало нових подій, старшина радила над способом найлекшого об'єднання всіх частин УСС-ів під начальною командою сот. О. Букшованого.

На другий день пополудні отримав я перший наказ в імені Української Народної Республіки, підписаний тодішнім комендантом Коша от. Т. Рожанковським. Його текст:

Додатковий приказ ч. 306.


Пол. поч. 444/III дня 2 падол. 1918 год. 3 попол. На телефонічний приказ Команди УСС від'їде завтра ранним поїздом 4.30 до Снятина через Неполоківці 80 людей вартового відділу під командою хорунжого Деркача як охорона магазину. Відділ цей як самостійний має вести самостійну господарку; в цілі її переведення і перебрання грошей зголоситься хор. Деркач сейчас до пор. Індишевського.

Решта вартового відділу лишається під командою чет. Коссака до дальшої диспозиції.

Рожанковський

Зобачить сейчас:
пор. Семенюк - чет. Коссак
хор. Деркач.

Подібний наказ отримав хор. М. Мінчак, що з малим відділом мав перебрати військову владу в недалеких Кутах.

Другого дня вранці я був вже на станції в Снятині. Разом зі мною пор. Індишевський, який отримав додатково наказ перебрати господарку снятинських військових магазинів. До Снятина дійшли вже вісти про події у Львові і про розвал Австро-Угорщини. Тому комендант станції і магазинів, мадярський поручник передав нам без спротиву ненарушені ще магазини і разом з своїми людьми подався на Мадярщину.

Небаром виявилося, що людей у мене замало. Крім магазинів треба було ще забезпечити великий міст на Пруті і ліквідувати грабіжницькі напади мадярів, що цілими ватагами розбрилися по цілій околиці. А головне, треба було вдержати лад на станції і правильний рух транспортів, що довгими зміюками сунули з Мадярщини на Україну і навпаки. В одних перли голодні маси російських полонених, в других здеморалізовані мадярські полки, що з награбованим на Великій Україні майном намагалися якнайскорше добитися на Мадярщину. Їхня постава була дуже бунтючна. При тому їхали цілими куренями, добре озброєнні і це робило з них небезпечного ворога. На щастя, були вже здеморалізовані і майже поголовно п'яні, тому їхнє роззброєння не натрапляло на більший спротив. Не вдалося мені роззброїти тільки одного транспорту мадярської артилерії, не так ізза грізної постави мадярів, як радше з браку людей потрібних до вивантаження гармат, і через недостачу вільного місця на довшу задержку транспорту. Цей транспорт роззброєно в Коломиї.

Під вечір того дня прибули до Снятина дві сотні УСС з Коша у Вижниці. Їхнім командантом був пор. Семенюк. Після умундурування в снятинських магазинах і озброєння цей півкурінь зложив присягу на вірну службу Українській Народній Республіці і 5 листопада від'їхав до Львова. В Снятині творилися нові військові частини під проводом місцевих українських старшин.

Другого дня вранці прибув наш відділ до Старого Села під Львовом. Тут застали ми стрілецький курінь, що по невдачі під Головним Двірцем перегруповувався. Були тут в окремих вагонах перші полонені, сама молодь — студенти, ремісники і т. п. Майже всі у цивільних одягах.

З нашим відділом приїхав і перший транспорт артилерії, що мала взяти участь у дальших боях у Львові. Коло полудня півкурінь пор. Семенюка подався через Винники до Львова, а під вечір входили ми до міста через личаківську рогачку. При рогачці півкурінь коротко зупинився.

Осіннє сонце хилилося на спочинок. Воно лагідним рожевим сяйвом сповивало місто, що в самій середині вже затягалося легким серпанком.

Повагом входили стрілецькі сотні до міста. За сотнями з гуркотом котилися дві полеві гармати. Личаківське передмістя було доволі порожне. Хідниками переходили невеличкі гуртки людей, що з цікавістю приглядалися стрілецькому походові. З вікон проводили нас сотні очей: одні з радістю, другі з холодною здержливістю. Та назагал личаківське передмістя нічим не зраджувало воєнного стану в дальших дільницях міста.

Сотні вмашерували на подвір'я личаківських касарень. Тут відпочивали і ждали дальших наказів. Западала скора листопадова ніч.

Цієї ночі відійшов я з півсотнею на скріплення залоги Підзамча. Моїм помічником був старий УСС, ст. дес. Іван Гнідь.

Нічну тишу роздирали густі стріли, що серед мурів міста робили цілком інше враження ніж в полі. Там — на вільному просторі їхній свист серед ночі міг хвилювати хіба недосвідних новобранців, тут — серед мурів вони відзивалися сильною детонацією і гримали грізно. Немов лютували з пересердя на недостачу широких просторів.

Обсада Підзамча складалася з двох стрілецьких сотень: чет. Іваницького і чет. Теліщака та відділу хор. Гачкевича. Моя півсотня доповняла залогу. Команда відтинку була до 11 листопада в руках пор. Краснопери, від 11 листопада в руках сот. 3. Носковського. Загал стрілецтва це був молодняк з 1917 і 1918 рр. — старшини сама "стара война".

Тому, хоч як намагався противник заволодіти тим відтинком, всі його зусилля розбивалися марно. Всеж, при активній підтримці польського цивільного населення тримав він цілу нашу залогу в постійному поготівлі так, що про який-небудь відпочинок тут годі було й думати. Також приходилося поневільно голодувати. Зміна поодиноких стійок на передніх позиціях була можлива тільки раннім ранком і темного вечора. І тільки після зміни отримували ці відділи теплу страву. Зате бойовий виряд стрілецтва був вповні вдоволяючий. Це впливало на бадьорий настрій залоги,хоча перевтома небаром стала докучати щораз більше. На правдивий сон не було тут часу.
Тому всі нетерпеливо вичікували дальшої підмоги. Ми сподівалися більшої частини СС, які після неперевірених слухів ось-ось мали надтягнути до Львова. Одначе надії на СС-ів не справдилися. Замість них приїхав 13 листопада на Підзамче невеличкий відділ Приддніпрянців під командою от. Долуда. Він подався до міста до Нач. Команди і отримав наказ на другий день прочистити вул. Замарстинівську.

Дня 14 листопада на відтинку Підзамча наступ українських частин. Цього ж дня отримав я від сот. Носковського о 4 год. ранку наказ, перевести зі своєю півсотнею, скріпленою одним машиновим крісом, наступ уздовж залізничного шляху в напрямі на гол. двірець. Рівночасно мав я забезпечувати ліве крило от. Долуда. Наступ мав розпочатися раннім ранком з хвилею, як відділ от. Долуда появиться в нашому районі. Отаман Долуд не довго давав на себе ждати. Около год. 7 ранку він був вже на наших вихідних позиціях і зразу енергійно забрався до діла. Його відділ, хоч невеличкий, викликав переполох у рядах противника. Падала рішуча команда: обстрілять!.. і відділ при помочі машинових крісів скоро посувався вперед. Та отаман Долуд замало числився з силою противника. Ще більшою його помилкою було те, що він повів акцію на власну руку, не оглядаючися на прикази команди Підзамча. Коли я зголосив йому свій наказ, він не зацікавився звітом і ані одним словом не поінформувався про положення на цьому відтинку. З приказом: обстрілять!.. пустився зі своїм відділом далі вул. Замарстинівською.

Мій відділ розпочав наступ від першого моста за Підзамчем. Ми посувалися через Місіонерську площу на вул. Під Дубом. Здовж залізничого шляху я забезпечився невеличким відділом около 10 людей. Ми скоро опинилися під другим мостом. Противник вицофувався в поспіху. По дорозі в брамах лишив кілька трупів, ранених не бачив я ні одного.

Зв'язок з відділом от. Долуда годі було вдержати. До того ж небаром зайшло якесь непорозуміння з первісними приказами. В мойому районі по правій стороні зал. шляху без відома команди Підзамча і без зв'язку зі мною опинився відділ б. австрійських ополченців під комондою чет. В. Навольського, з котрим я, замість на бойовому відтинку, познайомився щойно в шпиталі. Ми оба були ранені рівночасно: чет. В. Н. коло третього мосту, я недалечко від цього ж мосту на вул. Під Дубом. Незнання міських закамарків мало для нашої акції погані наслідки. Ми наскакували на небезпеку в хвилині, коли були певні перемоги. Таке було й зі мною. Я був ранений в обі ноги з вікна того самого дому, з котрого я перебігав через вулицю, щоби дати поміч стрільцеві, раненому в руку в брамі по другій стороні вулиці. Та мої рани були тяжчі. А чотирнадцятка виявилася для мене нещасливою: 14 листопада я був ранений, а рівно три місяці пізніше — 14 лютого 1919 ампутований.

("Український Інвалід", Львів, листопад 1937, з архіву УСС.)

субота, 16 січня 2010 р.

Українська Галицька Армія

Д-р Іван Козак
кол.сотник УГА й Армії УНР

  
Острах Тараса Шевченка, що Україну — "злії люди в огні окрадену збудять" — здійснився при відродженні Української Держави над Дніпром 1917-го та над Дністром 1918 років. І тут і там, у різному часі й за відмінних політично-суспільних умов, проте при взаємній пов'язаності й залежності подій, прийшлося відновлювати рідну державність в огні революції і водночас обороняти її від грабіжницьких нападів споконвічних ворогів. Ще тільки почалася праця над відбудовою зруйнованого національного храму, а вже з усіх сторін нахлинули заздрі сусіди. Щоб відперти ці напади, стало зразу необхідним створити свою збройну силу, рідне українське військо, що зараз же виступило як новий державно-творчий чинник.

Первопочини творення української збройної сили в Західній Україні (Східній Галичині) нерозривно пов'язані з підготовок) Листопадового Чину. Ще в половині вересня 1918 р. створено у Львові таємну військову організацію, складену здебільшого зі старшин-українців австрійського війська під назвою: Український Військовий Комітет. Ця організація мала за завдання підготовити переворот. В першій половині жовтня 1918 року приступили до цього Комітету відпоручники Леґіону УСС, який під той час був розташований в Чернівцях на Буковині. На голову Комітету, що згодом прийняв назву Український Генеральний Військовий Комісаріат, обрано сотника УСС Дмитра Вітовського. Він прибув 29-го жовтня 1918 р. до Львова і, дізнавшись, що Польська Ліквідаційна Комісія мала в перших днях листопада переїхати з Кракова у Львів, щоб перебрати від австрійського намісника владу над Східньою Галичиною, рішив почати негайно збройне повстання і захопити владу в українські руки, що й переведено славнопам'ятного Першого Листопада 1918 року. Безпосередньо після цього Український Генеральний Військовий Комісаріят перейменував себе на Українську Генеральну Команду, яка стала першим головним штабом нової Армії. Зав'язком і ядром тієї національної української Армії був Леґіон УСС, одначе листопадовий переворот перевів гурт старшин, підстарший і стрільців колишніх австрійсько-угорських частин, розташованих у Східній Галичині, зокрема у Львові, при співучасти деяких Українських Січових Стрільців. До них приєдналися добровільці з-поміж університетської і гімназійної молоді та робітництва. Створені нашвидкоруч відділи були змушені безпосередньо після перевороту, бувши ще в стадії формування, зайняти оборонні позиції проти наступаючих польських боївок та реґулярних військових частин. Леґіон УСС же вспів прибути до Львова лише за декілька днів після перевороту.

Перші частини Галицької Армії (так вона тоді звалася) творилися самочинно, за почином та під проводом енергійних старшин і підстаршин, на загрожених відтинках фронту. Вони не були зразу пов'язані організаційною мережею і діяли радше на подобу партизанських загонів. Аж після залишення Львова ті частини переорганізувалися в так звані групи, що одержали свої назви від відтинків та місцевостей, в яких діяли, або просто від прізвищ своїх командирів. Так постали: Група Схід, Група Північ, Група Яворівська, Група Старе Село, Група Кравса, Група Клея та інші. 9-го грудня 1918 р. Начальним Командантом Галицької Армії став тодішній генерал-хорунжий (пізніший генерал-полковник і командарм Дійової Армії в Першому Зимовому Поході) Михайло Омелянович-Павленко, а його начальником штабу талановитий старшина кол. російського генштабу полк. Євген Мишковський. Цей останній виготовив і перевів організацію отих напівсамостійних відділів в одну здисципліновану цілість. Створена ним організаційна схема була ось така: Головний провід Армії спочивав в руках Начального Вождя, якому був приданий начальник штабу з відповідними референтами, що всі разом становили Начальну Команду Галицької Армії (в скороченню НКГА). Всю Армію поділено на три Корпуси, означені римськими черговими числами І, II, III. Пізніше, під час Чортківської офензиви командування УГА приступило було до формування двох дальших корпусів, ІV-го і V-го, одначе внаслідку дальшого розвитку подій скінчилося на змонтуванні тільки корпусних штабів та створенні декількох нових бриґад. Корпуси складалися з бриґад. У склад бриґади входили: 3 - 5 куренів піхоти, полк артилерії по 4 - батерій, кінна сотня, технічна сотня, сотня зв'язку, чота польової жандармерії та інші допоміжні формації і установи. Згодом переведено піхоту на полкову систему трикурінного складу. Поодинокі бригади УГА, — за вийнятком 1-ої Бригади УСС, — одержали свої назви від округ або міст, з яких мобілізувалися, наприклад: 2-га Коломийська, 3-тя Бережанська, 4-та Золочівська, 5-та Равська тощо. Бриґади нараховували приблизно по 4,000 баґнетів, 50—100 шабель та 16—20 гармат різного калібру. Харчовий стан Української Галицької Армії становив коло 120,000 осіб, а бойовий понад 60,000. Зорганізовано також Команду запілля, пізніше перейменовану на Команду Етапу Армії, як і вишкільні бази для старшин і підстаршин.

Основою творення та поповнювання Армії була обов'язкова військова служба, яка охоплювала чоловіче населення тільки української національности у віці 18 - 35 років. Справами поповнювання відали Окружні Військові Команди при співдіянні повітових комісарів. Ці команди підлягали Державному Секретаріятові Військових Справ (ДСВС), що його завданням було організувати і вишколювати Армію та постачати Начальній Команді всі потрібні польовим формаціям матеріяли.

Для набору, а радше мобілізації вояків-українців з колишніх австро-угорських з'єднань, які верталися з фронтів першої світової війни, та формування з них бойових одиниць створено вже в перших днях листопада 1918 р. у Відні старанням тамошніх старшин-українців, студентів університету та деяких політиків Переходову Станицю під проводом пор. УСС Катамая. Ця установа збирала й відправляла транспорти вояків в Західню Україну окружним шляхом через Мадярщину. У зв'язку з цим слід пригадати, що вояки-українці, які в складі кол. австрійських з'єднань попали були в італійський полон, кількістю коло 9,000 осіб, докладали всяких зусиль, щоб дістатися в Україну і включитися в ряди Українського Війська, одначе це їм не вдалося. Тільки в липні 1920 р. одна група тих полонених, силою 400 вояків, що були інтерновані в місті Касіно, вспіла виєднати від італійської влади дозвіл на переїзд до батьківщини. По дорозі їхній транспорт зупинився в місті Біллях, де зустрів його польський полковник, який заставив італійського начальника ешелону спрямувати цей транспорт в Польщу. Дізнавшись про це, українські поворотці підступом і хабарами перемовили залізничників, щоб перевезли їх в місто Лебрінґ в Австрії, де вони й вивантажились, обезброївши конвоюючих італійських вояків. У Лебрінґу вони залишилися в таборі поворотців під опікою Українського Червоного Хреста, аж доки старанням през. д-ра Є. Петрушевича не були перевезені до табору в Ліберці, ЧСР. В Україну так і не вспіли пробратись.

Організування Армії натрапляло на величезні перешкоди й труднощі. Вся країна була дощенту знищена й пограбована. Колишні австрійські склади боєприпасів загарбали поляки. Особливо дошкульною була недостача амуніції. Спроби закупити виряд та амуніцію за нафту в Мадярщині не вдалися. Деяку кількість зброї одержано з Наддніпрянської України, одначе згодом внаслідку посиленого наступу большевиків і це джерело було втрачено. Вкінці Армія мусіла здебільшого задоволитись тим, що вспіла здобути від ворога. Вистрілявши останні набої, була змушена залишити свою вужчу батьківщину та податись на Наддніпрянщину. Яскравим доказом катастрофальних наслідків цих недостач нехай послужить ось така подія: Після Чортківської офензиви Командування УГА було змушене відпустити додому 70,000 добровільців, які зголосилися були до Армії, тільки тому, що не було дня них одностроїв, взуття та виряду, не говорячи вже про зброю та набої. Дальшу трудність в організуванні спричинював брак вищих старшин, головно генерального штабу. Старшинський корпус УГА складався здебільшого з кол. запасних старшин австро-угорської армії, які щоправда мали чималий бойовий досвід з першої світової війни, як командири тактичних одиниць нижчого ступня до куреня включно, одначе не розпоряджали відповідними кваліфікаціями для командування більшими з'єднаннями. Тодішній підполковник, пізніший генерал-четар УГА, Віктор Курманович, що був старшиною кол. австрійського генерального штабу, перебував наприкінці першої світової війни на італійському фронті, як командуючий армійською групою, і вспів дуже пізно прибути до рідного Війська. Після того, як старання Уряду ЗУНР та Командування УГА про відрядження більшого числа кваліфікованих старшин з Дійової Армії УНР не увінчались успіхом, прийшлося прийняти до служби в УГА старшин-чужинців, здебільшого німців, переважна більшість яких виявила себе щиро відданими українській справі. Дальшою несприятливою обставиною при творенні УГА було виснаження населення, головно кол. вояцтва, 4-річною війною, яку це останнє перебуло здебільшого на італійському фронті, далеко від рідного краю.

Проте, не зважаючи на всі ці труднощі, перешкоди й недоліки, вдалося поставити військову формацію, якої не посоромилась би ніяка нація. УГА була армією суто революційною. Вона постала порядком перевороту, тобто збройного виступу проти влади займаницької держави, якій члени цієї армії присягали вояцьку вірність і яка ще тоді існувала. УГА зберегла зразкову дисципліну і боєздатність, а над усе жертвенну любов до батьківщини та непохитну вірність і відданість ідеї визволення Соборної України.

Воєнні дії УГА можна поділити на ось такі три стадії: 1. вуличні бої у Львові, 2. облогу Львова та 3. бої проти червоних і білих москалів на Східньо-українських Землях.

Перша стадія скінчилася після трьох тижнів відступом зі Львова. Недостатні власні сили та непривичні операції у великому місті серед ворожого населення, це були труднощі, яких не вдалося перебороти.

Вийшовши з міста, УГА розпочала його облогу. Вспродовж її тривання переведено три офензиви. В двох перших: 27-го грудня 1918 та 11-го січня 1919 рр. українські з'єднання, зокрема Бригада УСС зайняли декілька підміських сіл і дійшли до Личакова і Кульпаркова, але Львова не здобули. Після того полк. Курманович, ставши начальником штабу Армії та переконавшись, що фронтовим наступом не вдасться здобути Львова, виготовив новий плян, який передбачав захоплення залізниці Львів - Перемишль, щоб тим чином відрізати галицьку столицю від заходу та не допустити польських підкріплень до обложеного міста. У цій акції Бригада УСС зайняла 16-го лютого 1919 р. після завзятого бою село Вовчухи і від того цю офензиву стали звати "Вовчухівською". Це село було положене при вищезгаданій залізничій лінії і вслід за цим ціль офензиви була майже осягнена. Поляки попали в критичне положення, з якого вирятувала їх Франція.

У тій для українців корисній стадії війни Паризька Мирова Конференція вислала на українсько-польський фронт військову місію під проводом французького генерала Бертельмі. Ця місія накинула перемир'я, що його польська сторона використала для підтягнення з заходу поважних сил. У дні 7-го березня 1919 р. українці стали продовжувати перервану перемир'ям офензиву, яка розгорнулася згідно з плином і довела до цілковитого захитання польського фронту. Здавалося, що Львів ось-ось скапітулює. Але в тому часі поляки одержали з заходу підмогу у вигляді знаменито вишколеної і вивінуваної у Франції польської армії ген. Галлера, яка відтиснула переможні досі з'єднання УГА від Львова. Одночасно румуни, використовуючи трагічне положення УГА, переступили в дні 23-го травня 1919 р. галицько-буковинський кордон і зайняли південно-східні повіти Галичини. В короткому часі поляки захопили майже всю країну, а відступаюча УГА опинилася з початком червня 1919 р. в куті між Дністром і Збручем та західньо-північною лінією: Устечко — Ягольниця — Шманьківчики — Чорнокінці — Збризь.

Положення Армії в цьому "трикутнику розпуки" було просто катастрофальне. Від заходу й півночі загрожували їй поляки, від півдня румуни, а від сходу большевики. Внаслідку безупинного відступу Армія втратила приблизно 3/4 свого бойового стану й не мала амуніції, а також дух війська був не найкращий. Та саме в хвилі, коли положення здавалося безвихідним і безвиглядним, частини УГА під енергійною командою новонайменованого Начального Вождя, генерал-поручника Олександра Грекова розпочали в дні 7-го червня 1919 р. Чортківську офензиву. Впродовж тієї блискучої акції частини УГА розгромили поляків, здобули ряд ключових позицій і підійшли на відстань 50 кілометрів до Львова. Одначе, внаслідку цілковитої недостачі набоїв прийшлося припинити дальший наступ і під тиском свіжих польським сил розпочати серед ар'єргардних боїв зорганізований відступ за Збруч.

Щодо ґенези Чортківської офензиви існують різні твердження. Одні подають, що плян цього бравурного наступу виготовила Начальна Команда Галицької Армії, інші твердять, що ту славетну акцію започаткували самотужки старшини 3-ої і 7-ої Бриґад, які зуміли намовити своїх бриґадирів до самочинного виступу. Проф. Лев Шанковський в своєму творі "Українська Армія в боротьбі за Державність" засвідчує, що згадану офензиву вирішено на нараді старшин вищеназваних бриґад, при чому ідею наступу особливо гаряче пропагували й обстоювали командир 13-го полку піхоти 7-ої Львівської Бриґади сот. Роман Волощук та командир 3-го гарматного полку сот. Юліян Шепарович. Фактом є, що обидва ці сотники були у зв'язку з Чортківською офензивою підвищені поза чергою до ступня отамана (майора). Обидвох їх немає вже між живими. От. Волощука вбили по-варварськи комуністи у Братиславі, на Словаччині, де він був високим урядовцем у міністерстві фінансів, а от. Шепарович помер на скитальщині у Німеччині. Знову ж проф. М. Андрусяк твердив в одній доповіді, що ініціятором тієї славної офензиви був сот. Богдан Загайкевич, який помер недавно на еміґрації в ЗСА.

Чортківська офензива, що без сумніву належить до найкращих тактичних осягів Українського Війська під час визвольної боротьби нашого часу, викликала захоплення та загальний підйом духа не тільки серед війська, але й серед усього українського населення Західньої України. З невеличкого клаптика країни, на якому тоді оперувала УГА, прибуло в її ряди коло 90,000 нових вояків, в тому значне число добровільців, якими поповнено проріджені частини до повнішого чисельного стану. Та воднораз ця офензива, що вкрила бойові прапори молодої Армії нев'янучою славою, була її останнім боєм на території її вужчої батьківщини, Західньої України. Після катастрофального закінчення офензиви перед Урядом і Командуванням стануло рубом питання: "А що далі?" Відповідь на це питання дали старшини і рядовики Армії, які з кількох намічених концепцій вибрали єдино правильну: перехід на Наддніпрянську Україну, щоб там разом з Дійовою Армією УНР включитися в боротьбу проти другого запеклого ворога України Москви.

Покидаючи свою вужчу батьківщину, вояки УГА "зажурились, як Збруч річку проходили". Одначе, їхню журбу та їхній сум розвіяло нове гасло "через Київ до Львова". Перед очима їхніх душ з'явилася візія "матери городів руських", золотоверхої столиці Соборної України. Задивлені в її чар, вони з новим завзяттям кинулися бравурним наступом на московських наїзників. Об'єднані під одним спільним проводом Штабу Головного Отамана, обидві Українські Армії швидко очистили Правобережну Україну від ворога, а апогеєм їхнього тріюмфального походу було здобуття Києва в дні 30-го серпня 1919 року.

Події, що сталися після того найвищого осягу, привели вкінці до підступного обезброєння решток здесяткованої тифом та залишеної без політичного проводу Української Галицької Армії полякам в квітні 1920 року.

Ідея визволення жевріє вічним вогнем в серцях всіх українців та переходить з покоління в покоління.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації