ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 26 грудня 2016 р.

ТРИДЦЯТИЛІТТЯ "ЯЛТИ"

 (Ганебна річниця)


Полк. К. Мандзенко


                      У лютому місяці цього року сповнилось 30 років від часу підписання в Ялті трактату Великої Трійки.

                      В склад згаданої Великої Трійки входив і недавній союзник Гітлера — совєтський диктатор Сталін, який, завдяки зміненим політичним обставинам та дипломатичній грі, у Нюрнберзькому процесі проти німців не засів на лаві підсудних, на якій для нього було місце за всі невибагливі злочини, нищення, розстріли, голод і жахливі методи поступовання по відношенні до уярмлених ним народів. Навпаки, йому вдалося уникнути відповідальности і, користаючи з короткозорої політики Заходу, змінити віху та перейти зі стану члена-кандидата Осі Пакту Трьох до Великої Трійки Альянтів, як рівноправний її член, стаючи в колі переможців західніх держав і здобуваючи більш неправдами як правдами становище однієї з двох світових надпотуг.

                       На підставі спогадів і фактів, а головне на підставі документів судового процесу в Нюрнберзі, незаперечними даними хочемо по-перше насвітлити ролю Совєтського Союзу зперед 2-ої Світової Війни, як прихильника плянів Гітлера і його союзника і тим переконати тих, що відкидають згадану передвоєнну концепцію.

                       Рік перед вибухом 2-ої Світової Війни в Мюнхені відбулась політична конференція з участю представника Великої Британії — Чамберлена, яка вирішила незавидну долю Чехословаччини, на що погодився і французький політик тих часів Деладіє. Як і при інших оказіях тоді Совєтський Союз на тій конференції був поминений. В той час Гітлер не був певний щодо становища Сов. Союзу. Тоді поміж німцями і Сов. Союзом не був ще нав'язаний як слід контакт.

                        На два тижні перед ударом на Польщу, Гітлер відбув конференцію з італійським міністром закордонних справ графом Чіано, який поінформував, що Італія ще не є готова до війни і що Муссоліні бажав би відложити інвазію на Польщу, а взамін за це пропонує відбути міжнародню конференцію. Ця зустріч відбувалась у Берхтесґадені.

                        Продовж одного тижня від часу конференції з Чіано, в Москві був підписаний німецько-совєтський пакт неагресії — (1939). До цього у великій мірі на наказ Сталіна спричинився совєтський міністр закордонних справ Молотов.

                         Союз Сталіна з Гітлером набирав все більшої сили. І так, по закінченні польської кампанії, дня 23 вересня 1939 року, Гітлер, промовляючи до своїх чільних командирів, висловив задоволення з приводу підписання пакту неагресії, вказавши, що пакт зі Совєтським Союзом забезпечує німцям запілля. При цьому Гітлер зазначив, що пакти дотримуються тільки так довго, як довго вони є потрібні і що в цю хвилину Сов. Союз не являє собою небезпеки і що совєтська армія являє собою малу вартість. Силу Совєтів німці оцінювали тоді на близько 100 дивізій піхоти, 25 дивізій кінноти і також більш-менш 30 дивізій змоторизованих. Зпосеред чільних совєтських командувачів одинокого маршала Тимошенка вважали німці видатною постаттю. Генеральний німецький штаб вважав, що Совєти не можуть дозволити собі на яку-будь більшого масштабу операцію і навіть відворот, коли прийшлося б губити терени, через те, що Балтійські держави і особливо Україна являється для Совєтського Союзу життєвими центрами забезпечення неабиякого значення.

                          Гітлер числився з фактом, що пакт неагресії з Совєтами потриває рік, або два роки. В дійсності він тривав 21 місяць. Впродовж того часу в німецько-совєтських відносинах домінував переважно господарський чинник. У тому часі, в половині жовтня 1939 Совєтський Союз запропонував німцям т. зв. "Північну Базу" біля Мурманська. Увесь час переводив для німців будову підводних човнів, підтримував насилену доставу матеріялів, харчів і сирівців та всебічну совєтську господарську допомогу, що мала рішальне для німців значення. За це Совєтський Союз від німців діставав воєнні матеріяли і навіть 4 листопада 1939 року Сов. Союз зажадав передання панцерників "Зайдліц" та "Люцов".

                           Вибухає совєтсько-фінська війна. Молотов з наказу Сталіна спішить запевнити німців, що мовляв "головна ціль Сов. Союзу лежить у південно-східній Европі та над Чорним морем".

                          У тому ж часі Молотов ставить далекойдучі вимоги щодо воєнних матеріалів взамін за господарську допомогу. Він вимагає, аби німецька фльота передала вже не тільки панцерники "Люцов" і "Зайдліц", а також панцерник "Принц Евґен", а крім того конструкційні пляни панцерника "Бісмарк" та "Тірпіц" як також панцерних веж. Заходи Совєтського Союзу були полагоджені відмовно.

                         У тому часі головні командувачі Гітлера як і цілий світ роблять цілковито помилкові висновки щодо мілітарної слабости Совєтського Союзу на підставі фінляндської кампанії.

                       Оцінка німецького генерального штабу від 31 грудня 1939 року звучала так: "Совєтська маса не може мірятися з модерно озброєною і краще керованою армією".

                       Проте все німецько-совєтські переговори і співпраця економічного характеру розвивались успішно.

                       Наступає інвазія Норвегії і Сов. Союз зголошує своє заінтересування, а навіть виказує зрозуміння та підтримує німецькі воєнні плянування. Німецький амбасадор в Москві повідомляє про дуже позитивне наставлення совєтської преси до німецьких мілітарних успіхів і навіть в одному зі звітів шефа штабу адм. Редера з 5 червня 1940 року згадувалося про те, що офіційне поведення Сов. Союзу дотепер цілковито поправне, хоч у тому звіті не була виключена можливість спроб повільного саботажу економічної співпраці. Натиск Совєтського Союзу на Литву і Естонію вказував на бажання осягнути цілковите панування над тим районом.

                      Берлін почав поважно непокоїтися, щоб Москва "не прохолола скорше, ніж це бажане, себто, поки Гітлер буде готовий зайнятися  червоною армією".

                      Тим часом події розвивалися і німецько-совєтський союз, як видавалося назовні, все зміцнювався. Була певність, що, на випадок німецького маршу на Балкани, Сов. Союз заховає невтральність. Ця та інші справи були обговорені з Молотовим у Берліні 10 листопада і два дні пізніше Гітлер видав свої напрямні ч. 18 про політичні розмови з Совєтським Союзом. Незалежно від того Гітлер приготовлявся до кампанії "Схід".

                       Вислід розмов з Молотовим німці вважали задовільним і 16 листопада 1940 року Німеччина прийняла рішення такого змісту:

                      "В найближчому часі ми не створимо тривалого пакту з Сов. Союзом. Проте є дані до того, що Сов. Союз готовий приєднатися до Пакту Трьох, але лише після вияснення ряду певних проблем".
 
                     Молотов, поінформований про намічений марш німців на Балкани, спротиву не вніс. До згаданих вище проблем, що були до вияснення, він зголосив пропозицію створення корисних умов для совєтських впливів у Болгарії, подібних до впливів Німеччини в Румунії.
В дальшому, йдучи на руку Сов. Союзові, німці, висловивши своє незаінтересування в справі турецького домінування в Дарданелах, зайняли прихильне становище в справі домагань Сов. Союзу щодо утримання совєтських баз, як рівнож щодо одержання Совєтами турецького Карсу й Ардагану. Коли після цих нарад Молотов повернувся до Москви, світ губився в прерізних здогадах — чи Сов. Союз дійсно приєднався до Пакту Трьох.

                    Дня 15 грудня 1940 року шеф німецького генерального штабу зголосився до Гітлера з готовим пляном операцій на сході. Фюрер висловив згоду і дня 18 грудня того ж року видав напрямні ч. 21, що звалися "Плян Барбаросса".

                   У міжчасі Совєтський Союз приготовляв і пересилав достави цінних харчових продуктів та сирівців.

                   Гітлер робив натиск на те, щоб маскувати свої заміри супроти Совєтів. Вже під час конференції дня 14 серпня 1940 року шефа департаменту воєнного промислу з фельдмаршалом Ґерінґом було згадано, що Гітлер вимагає точности в доставах для Сов. Союзу тільки до весни 1941 року і що після того часу німцям не залежатиме на цілковитому заспокоюванні совєтських вимог.

                   Дня 11 січня 1941 року Німеччина і Совєтський Союз підписали нову, великого значення, умову відносно господарських справ, щодо переселення людности та щодо граничних справ.

                   Тим часом до Берліна напливали неспокійливі звіти з Балканів, де помічувалось вже совєтські впливи. Рівночасно в Москві німці зауважили пожвавлену бритійську дипломатичну діяльність. Довідавшись про це, Гітлер назвав Сталіна "холодним, як лід, шахраєм". Ще перед тим Гітлер зі своєю розвідкою розпізнав добре Сталіна і його політику, що й стало причиною недовір'я. З другого боку Сталін рівнож став недовіряти німцям та, збагнувши, що грає не другу а третю скрипку, став прислухатись до західньої дипломатії та підготовлятись до зміни віхи.

                    Між іншим, є дуже цікавою обставиною те, що 24 квітня 1941 року амбасадор Великобританії передбачував дату удару на Совєтський Союз на день 22 червня 1941 року.

                     Остаточний реченець удару з початку був визначений на год. 13-ту дня 21 червня 1941 року. Після того, відкликаючи попередній наказ початку операцій, був виданий другий наказ з усталенням часу початку наземних і повітряних дій на год. 3:30 дня 22 червня 1941 року.

                     Ми подали деякі дані, якими стверджується факт, що Сов. Союз був і діяв у повному порозумінні з гітлерівською Німеччиною, як її союзник.

                     З днем 22 червня 1941 року, виконуючи свій плян "Барбаросса", німці виступили збройно проти Совєтського Союзу, розгромлюючи совєтську армію та змушуючи її до відступу.

                     Загальні невдачі, панічний відступ армії, брак амуніції, транспорту, харчів тощо, змусив вчорашнього німецького союзника Сталіна шукати спасіння у альянтів і стати в нещасті їх союзником. Альянти врятували. Америка дала зброю, виряд, амуніцію, транспорт, харчі і все що треба, за що після закінчення війни, діставши знижку, ще й досі Совєтський Союз не заплатив.

                     В результаті, завдяки політиці Заходу, Сов. Союз на чолі зі Сталіном зайняв місце серед переможців 2-ої Світової війни і на тій підставі після переможного закінчення війни Сталін брав активну участь на рівних правах у нарадах Великих Трьох, що вирішували долю цілого світу. Представники недавнього ще німецького союзника — Совєтського Союзу брали участь з рішальним голосом у складі суду Нюрнберґського процесу.

                    Це все нерозлучно пригадується тепер у 30-річчя ганебного Ялтівського трактату, що був в результаті торгів у Криму оголошений 12 лютого 1945 року.

                    Згадуючи той трактат, трудно уявити якусь більшу гіпокризію від тої, до якої допустились тоді шефи альянтських урядів супроти свого союзника — Совєтського Союзу, якого президент Ф. Рузвельт назвав "натхненням світа", а бритійський уряд в умові про взаємну допомогу зобов'язався не підписувати з "третьою стороною" умов, шкідливих для "льояльного союзника".

                    Мільйони американських вояків і союзних держав йшли до боротьби і гинули у переконанні, що своєю кров'ю і жертвами запевнять уведення в життя величних засад Атлянтійської Хартії, яка між іншим голосила, що кожний нарід матиме право вибору устрою й уряду, які йому відповідають. Ф. Рузвельт і В. Черчіл, кидаючи на поталу совєтським ордам народи середньої і східньої Европи, зламали не тільки зобов'язання супроти Атлянтійської Хартії, а також впровадили в блуд власних вояків. Вони виказали приголомшуючу короткозорість, бо ж сім років перед тим обидва критикували покірливість Чамберлена і Деладіє супроти Гітлера, що залишили напризволяще чехословацького союзника. "Мюнхен" стався символом шкідливого замирення з арогантським диктатором, бо замість утривалення миру приспішив вибух війни. "Ялта" була повторенням "Мюнхену", але на більшу скалю, бо віддано було у неволю не один, а кілька народів, що нараховували понад 100 мільйонів людей.

                   Рік після "Мюнхену" вибухла 2-га Світова війна, що її викликав Гітлер з відома і прихильності до цього свого союзника Сталіна.

                   Серія воєн і конфліктів були наслідком "Ялти": громадянська війна в Греції, спроба опанування Ірану, бльокада Берліну, війни на Малаях, в Кореї і у В'єтнамі, ізраїльсько-арабський конфлікт, що допровадив вже до чотирьох воєн і загрожує вибухом нової війни.

                   Говорять же, що Альянти виграли війну, але політики програли мир. Не хотіли пам'ятати, що Сталін був вірним союзником Гітлера і коли б німці не виступили війною проти Совєтів, Сталін був би може німецьким союзником до кінця війни. Сталін був змушений до війни несподіваним нападом свого недавнього союзника Гітлера і, користаючи з величезної допомоги Заходу, реалізував свої імперіялістичні пляни.

                   Всі дотогочасні імперіялістичні посунення Сталіна як знищення незалежности України, Білорусі та інших народів у 1919 і 20-их роках, як рівнож знищення за допомогою Гітлера у 1939 році, іншими словами всі совєтські "здобутки", осягнені до спілки з Гітлером, Ф. Рузвельт і В. Черчіл до спілки зі Сталіном затвердили у 1945 році, додаючи Сталінові цілу середню Европу. Одинокою державою, яка здобула великі користі у 2-ій Світовій війні був і є Совєтський Союз.

                  Володарі Кремля, бачучи брак волі, а також розуміння дійсности серед провідників Заходу, навіть не виконали всіх постанов, надзвичайно корисних для них договорів у Ялті, бо й так всіх "благ" було забагато. Не допустили до вільних виборів у Польщі, силою накинули Чехословаччині уряд і помимо довгих 30 років від часу закінчення війни в Европі, совєтські збройні сили знаходяться у всіх країнах, зайнятих у часі переслідування відступаючих німецьких військ.

                    Отож, не вільно нам забувати ганебних трактатів у Ялті, як і не вільно припинити боротьби з духом угодівства, який сьогодні далеко живіший, ніж кілька років тому. Ми не є проти так зв. "відпруження", але не можемо погодитися з односторонніми поступками, корисними виключно для Совєтського Союзу.

                     Всіми можливими заходами і засобами не припинимо боротьби, поки Український Нарід не стане знову господарем у власній хаті.        

пʼятниця, 9 грудня 2016 р.

Спіть, хлопці, спіть...

Богда     
    
                        І знову жита на Брідських полях прибирають золотої краски, як тоді, у липневі дні, коли розгорялися бої у нерівному змагу, коли сотні, тисячі падали на тих ланах. Не глядіть за могилами — їх нема, тільки кругом хвилює золоте море, а тут і там волошки, немов очі поляглих, дивляться у небо, благаючи про пімсту, і маки — ах, ці маки — горять червінню, немов виссали кров з землі.

                        Усюди царить тишина. Навіть жайворонок, той Божий співець, не побачивши свого відвічного господаря-ратая, грудкою скотився долів і замовк. Може він прислуховується до пісні тих, що із співом на устах ішли до бою?..

                         Сумує рідне поле. Але пам'ять про них живе в душах народу. Прийде час, коли біля Підлисицької Білої гори стоятиме величній пам'ятник для тих, що, наслухавшись співу батька Маркіяна, пішли захищати рідну землю.

                          А ми, ваші друзі, розкинені по цілому світі?  Ми пам'ятаємо про вас, і у липневі дні наші думки вихром несуться ген-ген на цю так далеку, але так близьку нам Україну, щоб вам передати з глибин душі ніжне і щире:

Спіть, хлопці, спіть, 
Про долю - волю тихо сніть, 
Про долю, волю вітчини.
Чи можуть бути кращі сни?   

неділя, 27 листопада 2016 р.

ЛЕВ СТЕТКЕВИЧ

           14 .V.1907 -22.ІІІ.2005

            Лев народився в селі Плотича, район Козови в Західній Україні. Рід його виводиться від Стеткевичів, білоруської шляхти - гербу Костєша.

             В 1943 р. зголосивсь до Української Дивізії „Галичина" з надією вибороти волю й кращу долю нашій Батьківщині. Вояцький вишкіл відбув в Гайделяґрі, де рівнож перейшов перевишкіл для суддів. Пізною осінню відбув першу воєнну кампанію на Підляшші-Холмщина проти партизан Ковпака. По закінченні перевишколу, як комендант 1-ої чоти 1-го запасного полку, був учасником бою під Бродами - село Куткір, там був поранений. По повороті з-під Бродів відбув зброєвий вишкіл тяжкої зброї в Бенешеві, коло Праги, як „фаєрверкер", був призначений до 4-ої сотні 30-го полка і з ним перебув всі воєнні дії: Словаччина, Югославія і Фельдбах. По війні попав до табору полонених в Белярії-Ріміні, Італія. Там був активним разом з Орестом Городиським в організації преси "Життя в таборі".

              Був організатором Студентської Громади, уложив Статут і був теж співорганізатором Народного Університету - був його віце-редактором, деканом права і економіки. З табором перебув опісля до кінця полон в Англії, а осінню 1948 р. був звільнений до Німеччини, а звідси в 1949 р. переїхав до США, до Нью-Йорку, став членом-основником і головою Братства „Броди-Лев" та підписав його чартер; підписав також з Робітничим Союзом умову побудови Пам'ятника Поляглим.

             Лев залишив по собі добру пам'ять і тривалий пам'ятник - написав і сам видав спомин „Як з Бережан до кадри".

ПЕТРО ПІЖИЦЬКИЙ


            4. VII. 1922 - 22.ІІІ.2005


             Народився Петро в селі Метенів, повіту Зборів, Тернопільської області, в свідомій родині Матвія і Анни, а працював на господарстві до приходу совєтів. В 1941 році господарство забрав колгосп і Петро став до праці при будові мостів, а з приходом німців працював на залізничній станції в Зборові.

               9 травня 1944 року, вибираючи між совєтською армією і українською Дивізією, вступив до Дивізії і виїхав на вишкіл до Кіртґану, а відтак до Нойгаммеру.

                   З 7-ою сотнею 29-го полку виїхав до Старої Бистриці у Словаччині і після військових маневрів був переведений до Нової Бистриці на постій. Тут був переведений до „яґдцуґу" і виїхав в Югославію на боротьбу з тітовськими партизанами. У бою „яґдцуґ" потерпів втрату трьох убитими і чотирьох раненими. Після 6 тижнів в лікарні в Ґрацу воював біля Фельдбаху аж до закінчення війни.

                   Після шести таборів полонених в американській зоні був звільнений з полону в Реґенбурзі й працював в німецькому селі Ехінґ до 1948 року. Прибув до Канади 10 жовтня 1948 року.

ЛЮБОМИР Е. КАЛИНИЧ


          28.ІV. 1925 - З.II. 2005

           Народжений в Перемишлі, 28 квітня 1925 р. Син о. Теофіля Калинича, бувшого катехита Української жіночої гімназії в Перемишлі та Іванни, дочки о. Йоана Яросвича, пароха у Райськім, біля Сянка. Ходив до народної школи св. о. Миколая в Перемишлі, а 1938-1939 рр. учащав до Української чоловічої гімназії в Премишлі, де закінчив дві кляси нового типу.

             Після вибуху Другої світової війни учащав до Української державної гімназії в Ярославі, де 1944 р. здав матуру. Від 1944 до 1945 року був вояком Української Дивізії „Галичина". Прикінці 1949 р. в Ґраці студіював архітектуру. В 1950 р. переїхав з батьками до США і осів у Міннеаполіс, Міннесота. Там же закінчив студії архітектури 1956 р. В 1960 р. осів у Ірвінґтон, Нью-Джерзі. Тут розвинув свою професійну практику, а також включився в мистецьке та суспільно-громадське життя.

                Від 1966 р. був заступником голови регіонального товариства „Ярославщина та Країни Засяння", головою регіонального товариства „Перемищина". Від 1973 до 1975 року був головою Товариства Українських Інженерів, відділ Нью-Йорк (200 членів) і заступником голови, відділ Нью-Джерзі.

                 Був членом НТШ, Українського Патріярхального Товариства, Об'єднання Мистців Української Сцени. Був членом відомого чоловічого квартету „Каравана", як співак і конферансьє.

                  Дописував до наших часописів та журналів.

                   Запроектував ряд будинків для української спільноти, найголовніші з них: Головний Будинок СУМА у Елленвіл, Нью-Йорк; Дім Української Культури для Української Православної Митрополії у Баунд-Бруці, Нью-Джерзі, з залею на 1100 місць; Руханкова Заля зі садочком для Української Католицької Церкви в Ньюарку; Українська Національна Кімната в Пітсбурґському університеті (найвищому у світі університетському будинку). Відкриття цієї кімнати відбулося 1990 р. в присутності біля 1000 людей і найвищих університетських властей.                        

                    У 1967 р. посадник міста Ірвінґтон назначив Любомира Калинича членом Плянувальної Комісії. На Цьому становищі він був 13 років та отримав дві почесні грамоти. Прізвище Калинича було поміщене: „Хто є хто на Сході", „Хто є хто у технології сьогодні", „Люди з осягом" (видано в Англії), „Список визначних американців", „Українці в Північній Америці".

ПАВЛО СЛОБОДЯН


                        10. VII. 1920 - 3.1.2005

                        Павло народився в селі Ангелівці Тернопільської області. На 9-му році життя Павла помирає його батько.

                         Його село належало до свідомих сіл, у ньому проживали учасники визвольних змагань, колишні вояки УГА. їхні оповідання про минулі визвольні змагання, науки місцевого свідомого священика, українські газети і книжки допомагали національному вихованні молоді.

          Політичні процеси діячів підпільної боротьби членів ОУН, а згодом кривава окупація, московсько-більшовицька, збільшила бажання збройно протиставитись наїзникам. Для тієї боротьби зродилась УПА. Рівнож ідея створення Дивізї „Галичина" була привабливою, бо давала змогу перейти модерний вишкіл і дістати зброю в руки з надією, що повториться ситуація 1918-го року, коли УСС-и стали зародком УГА.

              Добровольців до Дивізії зголосилось десятки тисяч - не забракло між ними і Павла. В Дивізії він успішно пройшов вишколи, пережив важкі і небезпечні ситуації в боях та щасливо діждався закінчення війни. Дальша доля Павла зв'язана з долею більшости вояків Дивізії. Спершу дворічний побут в таборі полонених в Італії, а згодом півторарічний в таборах в Англії.

По кількох роках побуту в Англії, переїздить до Аргентини.


субота, 19 листопада 2016 р.

БОГДАН РОЗДІЛЬСЬКИЙ


       22.ХІ. 1916 - 26.ХІ. 2004

               Народився у с. Воля Цеклинська, біля Ясла, Лемківщина. Середню освіту закінчив у Станиславові (тепер Івано-Франківськ).

               Завдяки вірі в свої сили та з постійним особистим зусиллям, Богдан Роздільський осягнув свою мрію стати лікарем. Він почав студії у Франції, продовжував у Познанському університеті в Польщі (1936-39), а закінчив у державному медичному інституту у Львові (1941), де відбув шпитальну практику.

                    У 1943 році був покликаний до дивізії „Галичина", де служив лікарем у 30-у полку. В англійському полоні в Італії від серпня 1945 року працював у військовому шпиталі у Сезанатіко до червня 1947, коли-то весь шпитальний персонал виїхав до Англії, куди перевезено дивізійників.

                    У 1951 році емігрує до Канади, до Монтреалю.Тут він одружується з Анною (Нусею) Фігуркою, дивізійною медсестрою. З допомогою своєї дружини він вдруге закінчує медичні студії у Меꥳлл-університеті у Монтреалі у 1956 році й того ж року вони переносяться до Саскатуну. У 1958 році здобуває докторат (PhD) в Саскачеванському університеті й стає професором невропатології. Він продовжує працювати в університеті та Королівському університетському шпиталі як патолог, викладач і дослідник аж до 1988 року. Досліди й писані праці відносилися до вроджених і дегенеративних хворіб нервової системи, як хвороба Паркінсона. За довголітню й віддану працю отримав титул професора-емерита патології у 1984 році.

                     Був членом канадських, американських і міжнародних медичних асоціяцій, Українського лікарського товариства Північної Америки, дійсним членом УВАН та НТШ.

                      Впродовж цілого життя він ширив правду про Україну й її змаганя до волі. Цікавився політичними подіями в Україні та світі, їздив в Україну у програмі „Партнерство прогресу" для допомоги потерпілим від Чорнобильської катастрофи. Написав і видав перший українською мовою підручник невропатології.

Михайло БОЙЧУК

МИХАЙЛО ПАВЛІЧКО


7.ІІІ. 1921 - 22.1.2005

             Михайло народився 7 березня 1921 року в Трускавці, де провів безжурно свій юнацький вік.

              За першої більшовицької окупації Західної України, він був ув'язнений НКВД і сидів у тюрмі в Самборі. Його батьки і молодша сестра були вивезені на Сибір і там померли, а сестра, по довгих роках заслання, повернулася і померла в Трускавці.

               В червні 1941 року, коли Німеччина почала блискавичну війну проти Радянського Союзу, відступаючі більшовики мордували в'язнів по тюрмах в Дрогобичі, Львові та в інших містах.У Самборі, де був ув'язнений Михайло, екзекутори-енкаведисти не вспіли повбивати усіх в'язнів і в поспіху втекли. Тоді осталі в'язні розбили тюрму і тим урятувалися від смерті. Поміж щасливцями, що вийшли на волю, був і Михайло Павлічко.

                   Опісля, він якийсь час жив у Трускавці, відтак опинився в Українській Дивізії „Галичина".

                    По війні короткий час перебував у Зальцбургу, в Австрії, звідки переїхав до Західної Німеччини.

                     До США прибув у 1956 році і поселився з дружиною в Гартфорді, Коннектикат.

                      В Гартфорді Михайло був активний у громадській праці. Був учителем у Школі Українознавства і був, через кілька каденцій Головою Станиці Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії.


Володимир МОТИКА

Богдан і Володимир Саламахи


Колишні неповнолітні вояки Другої світової війни - добровольці, українські Юнаки протилетунської оборони 1944-45 рр., кол. політв"язні більшовицьких ҐУЛАГів 1946-55 рр. Див.: "Спомини юнака", ч. 5-6, 1977. (Львів, 22 грудня 2004 р.)

понеділок, 14 листопада 2016 р.

РОЗШУК


                      Я звертаюся з просьбою допомогти відшукати якісь відомості про мого двоюрідного брата Ярослава Казанівського.

                       В цивільному житті він працював учителем в Солотвині. В 1943 році зголосився до Дивізії і, як офіцер в польському війську, перейшов перевишкіл; признано йому ранґу поручника (оберштурмфюрера).

                       Останньо я стрічався з ним в Нойгаммері весною 1944 року, коли Дивізія комплектувалася до виїзду на фронт. Мене вислано до школи артилерійської в Бенешові, а він виїхав на фронт під Броди. Звідти до Дивізії не вернувся. Були чутки, що перейшов до УПА. Також не знаю, в якій частині, в якому роді зброї чи в котрому з піхотинських полків він ніс службу.

                      За всякі відомості будемо ми і родина Вам вдячні.

 D. Kazaniwsky. 7169 Waters Ave., Niagara Falls, ON. L2G 5X4, Canada. Tel. 905 356-5371

неділя, 6 листопада 2016 р.

„ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ" - ПОДІЯ ВИНЯТКОВА, АЛЕ ПОДІБНІ ЗВОРУШЕННЯ ДУХУ БУВАЛИ НЕ РАЗ

Степан ЯРМУСЬ       
Вінніпег, Канада

З приводу 60-річчя переходу 1-ої УД УНА в полон. Мої рефлексії.

                    
                     Феномен української Дивізії „Галичина" був унікальним, бо вона єдина з-поміж усіх чужоземних з'єднань в квітні 1945 р. зложила присягу українському народові і стала першою Дивізією Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука. Цим актом вона формально вийшла з німецьких військ СС.

                     У квітні 1943 року проголошено її творення з метою боротьби виключно проти СРСР. У липні 1944 вона боролася проти його сил, при чому потерпіла великі втрати. Згодом була переорганізована, доповнена добровольцями й під кінець війни вона знову билася проти Червоної Армії на теренах Австрії, а після капітуляції в травні 1945 року перейшла в англійський полон.

                     Про Дивізію „Галичина" є вже чимала література, але в ній її трактується політично, патріотично, навіть романтично. В даному випадку попробуємо поглянути на неї і на її воїнів психологічно. Сама ж Дивізія, як і дивізійник назагал феномен осамітнений.

                     З нагоди 60-річчя закінчення Другої світової війни далі будуть наголошуватися „Велика вітчизняна війна", „Перемога над фашизмом" - так, ніби нова окупація України московським комунізмом була добром.  
                                      
                     У полоні, перейшовши декілька таборів та перевірок, 10 червня Дивізія зупинилася у таборі біля Белярії, Італія. Там стала об'єктом особливої уваги з боку совєтської репатріяційної комісії. Її аґенти вдавалися до прерізних метод: домагалися в англійців виводити нас на паради, щоб мати до нас безпосередній доступ; офіцери - під охороною англійців - виступали перед зібраними сотнями наших полків, заохочували нас повертатися на Батьківщину, обіцяли Сталінове прощення тощо. Але коли наше вояцтво реагувало на це вигуками та свистом, то вони почали групами, то поодинчо викликати нас поза дроти табору, а там вдавалися до всяких намовлень, але і це їм не допомагало. Викликали мене. Я скинув із себе військову одежу і тільки в одних купалках появився в шатро совєтського майора. Мене супроводив англійський солдат. Майор поставив мені ряд питань і коли переконався, що йому нічого не вдається, - махнув на мене рукою і сказав: „Гуляй!".

                       Врешті, аґенти комісії запропонували англійцям вивезти з табору наших старшин, бо, казали, що наша поведінка - то намова старшин. Англійці пішли і на те. Вони наказали старшинам зібрати свої речі і вийти на головну дорогу табору. До них під'їхали вантажні машини і наші старшини/батьки всіли на них. В той же час обидві сторони таборової дороги заповнилися тисячами вояцтва. Витворювалася тяжка атмосфера. Колона рушила вперед, хтось з-поміж нашого вояцтва голосно почав пісню: „О, Україно, ти рідна ненько". Пісню підхопило все вояцтво. Емоційною хвилею понеслася пісня понад ланами белярійського поля. Старшини були зворушені, - чимало з них втирали сльози. Заплакало багато і в рядах наших мас, - і втирав сльози дехто з англійської сторожі...

                       Від сусіднього німецького табору почулися виклики: „Україна браво!" То були сотки німецьких полонених, що відчувши метушню в нашому таборі, зібралися біля дротів і пробували підтримувати нашого духа своїми викликами. Це було підбадьорююче, а одночасно тільки посилювало ту стихійну атмосферу, яка покривала нас. Такого здвигнення духу не можна забути ніколи...

                     Одного разу при вході совєтської комісії в наш табір вояцтво живою лавою загородило дорогу. Ми збіглися до головної (одинокої) брами. Совєтчики й англійці стали проти нас з автоматами. Але наша стрілецька душа - завзята! Ми так часто співали стрілецьку пісню „Ми ввічі сміємося смерті, вмирати прийдеться лиш раз!" Тож тепер кожен дивився, щоб взяти щось в руки, готовився іти на брань з ворогом. Але на белярійських полях каміння нема. Я бачу груду засохлої глини і беру її в руки... Тут біля брами появилася легкова машина „джіп". З неї вийшов, заалярмований нашим бунтом, англійський комендант усіх таборів генерал-бриґадир Блок. Він запитав наших представників, у чому справа? Ті заявили йому, що наше вояцтво совєтів у табор не пустить.

                   -А що, якби я хотів піти? - запитав. На це йому дали відповідь, що не станеться нічого.

                  Наше вояцтво розступилося. Він пішов у табор, вояцтво давало йому дорогу і віддавало вояцьку честь. Пройшовши далі, генерал дав знак своїй сторожі повернутися назад, а сам пішов у глибину табору. Там скрізь бачив лад і спокій. Він повернувся назад, сказав совєтам, що вони можуть іти в табор на свою відповідальність.

                  На цьому акція репатріяційної комісії в основному закінчилася. Наших старшин повернули до табору, а перед нами розгорнулася нова сторінка таборового життя. Демонстрації на Майдані Незалежности нагадали мені про наш „Майдан" в Італії.

                   У жовтні 1945 нас переселили в т. зв. зимовий табор, що біля Ріміні. Там для нас були військові шатра й ліжка (нари) для кожного. В Белярії ми жили в своїх військових палатках, спали на землі.

                   Наша таборова команда почала організувати освітнє та взагалі культурне життя. Були організовані різні курси та школи. Чимало хлопців докінчували матуральні курси, набували різні фахи. Я закінчив Лісні курси з посвідкою підлісничого. Іспити ми здавали перед комісією з Риму. Тут була розвинена преса, театральне життя. З різних бляшок був побудований таборовий театр, у бараках були влаштовані католицька й православна церкви, в театральному будинку фахівці читали різні виклади, працювала мандолінова оркестра, вояцький хор, влаштовувалися мистецькі виставки, - таборове життя закипіло. Наші вистави й концерти відвідували чужинці й висловлювали признання.

                     Моїм улюбленим заняттям було слухання лекцій, що їх читав проф. В. Ревуцький (він живе у Ванкувері, Канада - вдячність і доброго здоров'я йому!); старий письменник Сергій Девлад („Дід Пасічник") розважав нас викладами, деклямував „Листа запорожців до Султана" - на вимогу слухачів безцензурно, - хто хотів то в таборі було чим займатися. (Проф. Валеріян Ревуцький і Сергій Девлад в Дивізії не служили. Доля заставила їх шукати порятунку в таборі полонених добровільно).

                     Я якось випадково на таборовому смітнику знайшов книжку Чарлса Дікенса „Олівер Твист". Книжка зацікавила мене, я почав читати її, а разом з тим вчитися англійської мови. Для того позичив в хорунжого Володимира Новосілця польсько-англійського словника, при допомозі якого - на туалетному папері - опрацював свій власний словник, оправив його в картонові обкладинки з коробки на сухарі і так, виходить, що працював добре, бо вже 1947 року, в Англії, був перекладачем у військового лікаря. А доля мого словника? В моїй відсутності шваґер, не бачучи в ньому будь-якої вартості, - викинув його на смітник. А була б реліквія...

                    В травні 1947 року нас, полонених, з Італії перевезли в Англію. Але й там не обійшлося без - якщо не доленосних, то все таки замітних пригод - все завдяки причетності до феномену та долі Дивізії.

                    В англійському полоні доводилося працювати на різних сільськогосподарських роботах, які я закінчив службою у полковника, пізніше генерала й головного командира англійських збройних сил в Австрії. Скоїлося це так:

                    В таборі полонених, в якому я перебував, мені доручили відповідальність за таборову крамницю. Сталося, що інспекцію наших таборів проводив генерал з Міністерства воєнних справ Англії. Зайшов він із своїм ентуражем до нашої крамниці. Він оглянув крамничні полиці, взяв пачку найнижчої якости сигарок (інших нам не давали), понюхав їх і запитав мене: „Солдате, чи ваші люди люблять ці сигарки?" На це я, не надумуючись, відповів: „Мусять любити, пане"... Ввесь ентураж генерала вибух реготом. Засміявся й пан генерал і вийшов з моєї крамниці.

                   Декілька днів по цьому, до нашого табору приїхав комендант таборів полковник Л. Віллєрс і викликав мене до канцелярії. Я був здивований, але замельдувався до нього. По обміні деякими словами, він запитав мене, чи погодився б я працювати в його городі! Я відповів: „Так, пане". Комендант повелів поїхати з ним, щоб ознайомитися, де він живе. Я поїхав... в авті Гітлерівського друга, Гіммлера, що його полковник якось придбав. Він ознайомив мене з своїм осідком, показав город та садок, дав мені велосипеда і сказав приїжджати на роботу. Я слухняно погодився. Коли ж наступногоо дня я появився на роботу, служниця полковника винесла мені його черевики з приладдями до чищення і повеліла взятися за роботу. Я не міг... Я вважав, що чищення черевиків будь-кому було поза межами вимог долі навіть полоненого українця. Я відвернувся і пішов у город. Але чую голос полковника: „Стефане!" Я повернувся. Він, у повному строї, підійшов до мене, подав мені руку, дав пачку „Сеньйор сервіс" сигарок, десять шилінгів, побажав мені доброго дня й від'їхав. Я ж пізніше почав застановлятися і думав: яка в тім несподівана лекція, дійсний психологічний іспит/виклик...

                   Повернувшись до табору, я розповів про все своєму двоюрідному брату та іншим у бараку. Вони однодушно сказали, що я поступив недобре. Недобре... Але в тім була дійсна наука, якої й тепер не можна забути. На думку приходить дія загадкового „меча обосічного". А до того мене вела доля Батьківщини, доля Дивізії.

                  Феномен Дивізії вивів у широкий світ багатьох. Без нього те, що діялося зі мною особисто: вихід у світ, зазнання дару свободи, встановлення сім'ї і насліддя, наука, неабияка творчість не могли б бути вимріяними ніяк і ніколи. Про це доводиться думати завжди, - а вже тим більше тепер під усвідомленням подій Майдану Незалежности та наслідків подиву гідної „Помаранчевої революції". А все це-то продукт долі нашої Батьківщини, її Духу, що живий і єдиний завжди і скрізь.То він кує долю України! То його ворушення в нашій історії творить нас українцями, творцями добра, а в потребі - революціонерами, воїнами, будівничими долі свого народу.

                   А самі ті будівничі - то не герої, вони звичайні люди, які розуміють ЩО в даний час, в даних обставинах, на даному місці треба робити. Такими були сміливі оборонці старої Русі і всієї Европи наші прабатьки-русичі; такими були творці феномену козацтва, гайдамаків, Української Народної Республіки, повстанського руху, УПА, Дивізії. Такі вийшли на Майдан Незалежности, провели „Помаранчеву революцію" і на наших очах встановлюють демократичну Україну. Коли застановитися - бачимо, що в нас є багато величного, є про що думати, є що згадувати, є про що розказувати дітям/внукам. А все воно - продукт живого Духу України.       

                  Так-ото ми всі - великий рід того Духу...       

середа, 26 жовтня 2016 р.

РЯТУНОК З ТОГО СВІТУ


Святослав ВАСИЛЬКО                     


                В другій половині грудня 1944 року одержано наказ зі Штабу Дивізії „Галичина" призначити кандидатів на старшинський вишкіл. Вимоги: середня чи неповно-середня освіта, бодай частинне знання німецької мови і фронтовий досвід. Всім тим вимогам я, на жаль, відповідав і вибір впав на мене. Я відмовлявся як міг, бо щойно повернув з підстаршинської школи в Лявенбурґу з ранґою „ротенфюрер". Ще під Бродами я постановив собі не лізти по військовій драбині, і „ротенфюрер" вже була навіть зависока ранґа для мене. В моїй компанії приятелі, як старшини так і підстаршини, намовляли мене не відмовлятися від школи, бо Дивізію можуть кинути на фронт кожної хвилини, а „ти, заки закінчиться вишкіл і заки причіплять тобі старшинські пагони на рамена, війна скінчиться". Я згодився, але пізніше переконався, що мої дорадники виявилися злими ворожбитами і незнайками. З нашої 1-ої сотні дивізійного постачання, якою командував Роман Долинський, призначили на вишкіл д-ра Богдана Левицького (він був пізніше в Ріміні головою правничого відділу), Зенона Мельничина, сина священика в м. Ходорів, і мене.

              На наше Різдво 1945 р. відвезли нас возом до Жіліни, де ми застали може з сотню кандидатів з різних частин. По короткій параді та патріотичних промовах відмарширували ми до залізничної стації, сподіваючись одержати пасажирські вагони, як пристало для майбутніх старшин. Пасажирських вагонів не було, але ми таки одержали деякі привілеї - підлога в товарових вагонах була встелена грубою верствою свіжого сіна. Наступного дня ми прибули до касарень у Познань-Трескав. Вранці я сподівався, як у Лявенбурґу, свистків і криків ставати на збірку, а почув тільки повідомлення куди йти на сніданок. Їдальня в розлогому приміщенні, застелені столи з ложками і виделками та усміхненою цивільною обслугою, як в найкращому готелі. Так само сталося з обідом і вечерою. Це почало мені дуже подобатися.

               Д-р Б. Левицький увечері в розмові висловив припущення, що нас дуже скоро вишлють на фронт, бо розпочався більшовицький наступ, після зайняття Варшави, на Познань-Берлін. Він уважав, що нам треба якнайскоріше виїхати зі школи до Дивізії. Так проминув один і другий день.

              Одного ранку, десь коло 4-ої години, оголошено алярм цілої школи і заряджено виходити на площу вправ зі всіма речами і зброєю. Тонкий шар снігу покрив землю з легким морозом і ми, тупцюючи, чекали. Нас неприємно вразило, коли побачили командування старшин-вишкільників, котрі заточувались і ледве трималися на ногах, немовби пиячили цілу ніч.

               Нарешті, почали вичитувати роди зброї і кандидатам доручили голоситися до того роду зброї, в якій вони служили: артилерія, сапери, скоростріли, ґранатомети, санітари, протитанкова зброя, транспорт і т. д. Д-р Богдан Левицький звернувся до мене і Мельничина й порадив, щоб ми не голосилися до якого-будь роду зброї, та щоб ми казали, що не говоримо по-німецьки, а він знає трохи німецьку мову. Кількох дивізійників, що нас слухали, заявили також, що будуть так само робити. Почали формування груп по родах зброї, і вкінці наша група, яких 12 вояків, залишилася стояти окремо. Один зі старшин, хитаючись, підійшов до нашої групи. Запитав, в якій зброї я вишколений. Я виструнчився і сказав: „Ніхтс ферштеген" і, вказавши головою на Левицького, додав: „Дольмечер". Він підійшов до Левицького і повторив запитання. Левицький, дещо сповільнено пояснив йому, що ми в Дивізії ще не закінчили вишколу і чомусь нас вислали сюди. Я ледве не вибухнув сміхом на таке маловірне пояснення. Офіцер подивився на Левицького захмурено, згодом усміхнувся, мовляв, „ми вже бачили не таких мудрагелів", вказав на мене і двох інших, щоб ми зголосилися в групі гранатометників, а Левицького і Зенона Мельничина з іншими післав до скорострільних груп. Я попав до групи, в якій інструктором був наш дивізійник-унтершарфюрер, прізвище якого я забув. (Існувало три роди ґранатометів т. зв. „ельґраве" - легкі ґранатомети, „емґраве" - середнього калібру (8 см) і „есґраве" - тяжкі ґранатомети (12 см), для яких треба транспорту). Я попав до групи „емґраве". Наш вишкіл тривав півтора години - інструктор пояснив, як приготовити ґранатомет до стріляння, вказав на частини, себто „боденблят" - плита, цівка, в яку всувається стрільно-ґранату, двоніжок для підпору цівки і триніжка з приладом до вимірювання далечини. Група складається звичайно з 6 вояків, старший групи, інші до ношення і обслуги, двох амуніційних, котрі носять по дві бляшані скриньки з трьома ґранатами в кожній. На запитання, коли ми будемо вчитися стріляти, офіцер-німець відповів, що вже пополудні будемо мати нагоду до стріляння...

                  Діставши залізні порції на два дні, ми поїхали до „Вартеляґер". Переїхавши мостом ріку Варту, півтора кілометра від ріки, ми розвантажилися і долучилися до окопів вермахту. Тонка верства снігу лежала на землі, всього кілька степенів морозу.

                 Нараз ми почули гуркіт більшовицьких танків, і наказ: „Фауст-патронен нах форне!"(Протипанцерні п'ястуки допереду!) Вирушило кількох вояків, а між ними дивізійник інж. Сильвестер Ремеза. Вскочивши в приготовану яму, він намірився на танк Т-34, який їхав на нього. Стрільно, замість у вежу, попало в гусеницю. Танк почав крутитися на одному місці. Але залога танка обстрілювала „героя", який не міг виставити голови з ями. Коли смеркло, залога залишила танк, а інж. Ремеза, перемерзлий і ледве живий, повернув до наших окопів.

                Пізно увечері підтягнулися більші з'єднання піхоти Червоної армії і ми відступили до правого берега Варти. Почалася стрілянина і артилерійські та ґранатометні стрільна рясно вибухали перед нами і поза нами в ріці, якою плили криги леду. (Це були, здається, наші Йорданські Свята -19 січня 45). Ручна зброя і „максими" нам не шкодили, бо беріг ріки нас хоронив.

               Ми обсервували міст, який був під сильним обстрілом з ручної зброї більшовиків. Вони не нищили моста артилерією, бо, очевидно, їм потрібний був міст для танків і піхоти. Аж десь коло четвертої години ранку стрілянина трохи вщухла і ми поспішно малими групами перебігли на другий берег ріки.

               До полудня тривала завзята стрілянина з обох боків. Вполудне прийшов наказ відступати в сторону Кістріну, де будувалася на скору руку оборонна лінія перед Берліном, а школа мала творити т. зв. „Ґефхтсфорпостен" - передні стежі, й стримувати наступ більшовиків, як довго можна. Наша й скорострільна групи зайняли на горбі проти мосту позиції і не допускали танки і піхоту перейти міст, а решта частин зі школи розтягнулися на кілька кілометрів вздовж лівого берега Варти. Ми встоялись на наших позиціях цілий день і цілу ніч аж до наступного вечера. Ані танки ані піхота не могли перейти міст, бо ми не щадили амуніції. Але й більшовики не дармували. Вони збудували міст на поромах і переправилися через ріку в кількох місцях, танками й піхотою та прорвалися вглиб терену. Пізно увечері ми відступили, щоб не бути окруженими. Кожної ночі ми проходили 10-15 км, бродячи ярами в глибокому снігу. Часто ми бачили й чули, як горою їхали танки з піхотою, а ми, причаївшись в ярах, в білих плахтах на наших мундирах, марширували пізніше за ними.

               Однієї ночі, після довгого і тяжкого маршу, ми опинилися раннім-ранком в одному сонному селі, щоб трохи відпочити, напитися гарячої кави та приготовити щось гарячого до їдження. Відступаючі частини вермахту мали наказ залишати нам консерви, хліб, масло чи маргарину, набої до скорострілів, крісів, ґранатометів та „фаустпатрони" і навіть пляшки з лікерами і горілкою. Їжа була звичайно замерзла, бо цілими ночами і днями були морози. В одній руці ми гризли замерзлий хліб, а в другій - замерзле масло чи консерву, що спричинювало страшну спрагу. Де було можливо, ми розтоплювали сніг в їдунках.

               Даремні були наші сподівання на відпочинок, бо ми вступили в село зі східної сторони, а з північної в'їхали три ворожі танки з піхотою. Почалася стрілянина. Один танк ушкоджено. Два інші зупинилися на краю села, а піхота розбіглася поміж хатами й пропав так потрібний відпочинок. Їх було замало, щоб завдати нам більших втрат, але стрілянина тривала аж до вечера. Пізно вночі ми покинули село, коли танки і піхота відступили. Після 24 годин без сну й відпочинку, почали ми знову тяжкий нічний марш, бродячи в деяких місцях у глибокому снігу. Коло 5 години вранці, вкрай замучені, рішили відпочити на чистому полі. Попереду, між кількома деревами, примістилася скорострільна чота, а наша ґранатометна оподалік від дерев знайшла своє місце, бо стріляти з ґранатометів можна тільки в чистому полі. З ранішньою відлигою почав падати густий клапатий сніг. Подалік стояла стодола з сіном і соломою. Два амуніційні вояки принесли два оберемки сухого сіна, розложили вогонь, щоб зварити з розтопленого снігу зупи і кави.

                 Я був вкрай втомлений, а проклята важка цівка натовкла мені боки й крижі. Я протоптав невелику заглибину в снігу на мій зріст, „позичив" трохи принесеного сіна, положився на нього, щоб трохи відпочити, заки заварять зупу. Не забув прив'язати кінець ременя від цівки до моєї руки, щоб не забути її в снігу, коли треба би було з поспіхом відступати. Кожний з нас відповідав головою за свою частину ґранатомета, бо загублена чи забута частина робила вже ґранатомет непридатним до стріляння.

                Падав густий сніг, і я попав відразу в глибокий сон. І сниться мені: я прийшов до своєї хати, відчинив до сіней двері, побачив, що в сінях стіни побілені білою фарбою. Відчиняючи двері до кімнати, завважив, що підлога вкрита грубим білим і пухким килимом, аж ноги встрягали в ньому. Меблі, навіть рамки образів були білі, все чистеньке, аж іскриться. Посередині кімнати стояла моя мама, дві сестри, Катерина й Оля, а також невістка Марія, дружина мойого старшого брата Стефана, котрого силою забрали до Дивізії. Під Бродами підчас прориву, тяжко поранений, загинув в липні 1944 року. Жінки, побачивши мене, кинулись до мене, щоб привітатися, але я наставив руки перед собою - хочу спати. Вони кинулися до ліжка і скоро накрили його білим килимом. Я положився на ліжко в мундирі, з черевиками. Вони знову почали накривати мене покривалом білим, аж очі разило. Починаючи від ніг тепло почало розходитися по моєму тілі. В той момент я почув якісь крики назовні, стріли і вибухи. Двері до кімнати відчинилися і в них появився мій брат Стефан в мундирі, без шолома. Він почав голосно кричати: „Славку, вставай, не спи, вставай-вставай-вставай!" За кожним словом відчиняв і сильним стукотом замикав двері. Я почав його прохати, щоб не гримав так сильно дверима, і дав мені трохи поспати, але він дальше кричав щоразу голосніше і гримав дверима: „Вставай - не спи!" Жінки стояли посеред кімнати і споглядали то на мене, то на двері. На їхніх обличчях малювався не то страх, не то здивування. На моє прохання, щоб вони втихомирили Стефана, вони не відповідали. Нарешті брат відчинив широкі двері і з цілої сили гримнув ними аж двері розламалися надвоє. Сильний подув вітру викинув мене з ліжка і я став на ноги.

               Стрільно з більшовицького ґранатомета розірвалося біля мене, і тільки те, що я лежав в сніговій ямі, врятувало мене від поранення чи смерти. Скочивши на ноги, я відразу впав у сніг. Корчі в ногах були такі сильні, що я аж зойкнув і почав розтирати коліна, щоб привернути циркуляцію крови, зорієнтувавшись відразу де я знаходжуся. Падіння у сніг врятувало мене від куль з „максима", які просвистіли над моєю головою. Не виставляючи голови зі снігу, я почав розгортати сніг одною рукою і прямувати в сторону дерев, звідки почув знайоме цокотіння скоростріла МҐ-42. Одною рукою розгортав сніг і час від часу розтирав ноги, бо друга рука була прив'язана ременем до цівки. Я відв'язав ремінь з руки і прив'язав до ноги. Тепер уже мав вільні дві руки, розгортав сніг, немовби плив у воді. Короткими скоками і паданням в сніг я опинився між деревами, де застав моїх гранатометників.

                  Почав я гостро дорікати їм: „Як могли залишити мене самого". Вони присягалися, що кричали за мною, але я немов крізь землю провалився. У той час я уже був під тонкою верствою свіжого снігу.

                  Цівка так натягнула мені ногу, що я через два дні відчував немовби мав одну ногу довшу.

                 Десь по двох тижнях з більшими і меншими пригодами ми дійшли до Кістріну і побачили новозбудовані укріплення, що мали стримати Червону армію від наступу на Берлін. На розпорядження Гіммлера, наша школа, чи радше недобитки, мала зібратися в Оранієнбурґу, недалеко Берліна, де ми мали дістати відзначення за хоробрість на фронті. З нашої сотні 120 вояків скорострільних і ґранатометних груп зібралося в Оранієнбурґу 48 недобитків, щасливо дісталися сюди також мої два приятелі, д-р Б. Левицький і Зенон Мельничин. Сюди також прийшло повідомлення з Дивізії, що я підвищений в ранзі до унтершарфюрера. Не було кому провести відзначення, бо всі три старшини зі школи загинули. Не було також часу нашити на мій мундир відзнак унтершарфюрера, бо прийшов наказ відіслати нас до Кляґенфурту в Австрії докінчувати вишкіл. Групами по 5-6 на один „маршбефель", ми через три дні пробивалися через Берлін, бо в той час відбувалося майже безперервне бомбардування столиці. Я мав адресу своєї мами і старшої сестри Катерини у Відні. Пізно вночі відбившись від своєї групи, я віднайшов їхню адресу. Це були найкращі три дні в моєму житті. Вони працювали в двох ресторанах, і я мав нагоду їсти два сніданки, обіди і вечері та підкріпитися на силах. Без офіційного дозволу я не міг довше затримуватися, бо міг бути заарештований, і навіть розстріляний, як дезертир.

                  У кватирі Ґестапо я одержав, як не дивно, без великих труднощів „маршбефель" до Дивізії, подавши подробиці зі старшинської школи і фронтових дій, про які Ґестапо було поінформоване. По приїзді до моєї частини в Дивізії я застав там також д-ра Левицького, котрий прибув день перед мною. Зі штабу Дивізії видали нам „маршбефель" до Кляґенфурту, в якому не було, на щастя, для нас зазначено, що ми були учасниками старшинської школи в Познань-Трескав. Коли по двох днях ми прибули до Кляґенфурту, школа вже виїхала день перед тим на фронт.

                   Я дальше вдавав, що в мене з німецькою мовою „ані в зуб'', а Б. Левицький, бувши правником, знав в кожній ситуації обернути все в нашу користь. Він твердив, що не знає, чому нас прислали сюди з Дивізії, і ми зі школою не маємо нічого спільного. Щоб нас позбутися, нас післали до якоїсь азербайджанської частини, яка стаціонувала в той час в північній Італії, недалеко містечка Пальманово. Звідтам, на прохання Б. Левицького, нас повернули до Дивізії.

                  Не поспішаючи, ми по тижневі прибули до нашої сотні, яка стаціонувала в Юґославії. Мені, як „заслуженому мандрівникові'' дали малу кімнату при сотенній канцелярії, щоб я відповідав на нічні телефони й не потрібно було тримати окремо для цих справ дижурного. Одного дня я дістав високу температуру, увечері відвідав мене лікар, котрий ствердив, що мій організам виснажений, я потребую відпочинку й кращого харчування. При розмові він поцікавився моїми переживаннями в останні місяці. Коли я розповів йому про „замерзання в снігу", він дуже поцікавися моментом, як тепло почало розходитися по моєму тілі. Він сказав, що бракувало ще 5-10 секунд, щоб тепло розійшлося по цілому тілі, тоді жодна сила вже мене не збудила б. Замерзання - це дуже приємна смерть в останніх хвилинах, бо людина не відчуває зимна. Про сон і появу мойого загинулого брата, він сказав, що лікарі натрапляють щораз частіше на цей феномен, який ще недосліджений.

                  Наступного дня гарячка не вщухала, і мене доставили до шпиталю в Марбурґу, бо підозрювали, що я в своїх мандрах набрався тифу. По трьох днях мене повернули до сотні, де я застав руїну, бо в моїй кімнаті спалили всі мої речі, включно з білизною, записками, ліжко і все, до чого я міг доторкнутися. Щоб не заразитися тифом!?

                 Перепрошували мене всі.

                 По війні я познайомився з багатою літературою на тему снів і привидів, коли померлі члени родини появлялися живим та остерігали їх перед різними навіть смертельними небезпеками.

                 Один приклад з книжки „Заметений шлях" Кузьми Каздоби: коли він молодим юнаком був заарештований разом з батьком в тридцятих роках і засланий на каторжні роботи в північний край, в крайній розпачі постановив відібрати собі життя. Одної ночі він вийшов з бараку зі шнуром в руках і за бараком закинув цей шнур на галузь дерева. В той час з'являється йому привид його померлої мами, котра остерігала його від поповнення тяжкого гріху відбирати собі життя, і тим врятувала його від смерти.

                 Мій рятунок з того світа прийшов також до мене, коли у сні появився мій загинулий брат.          


вівторок, 18 жовтня 2016 р.

СИЛА НАЦІОНАЛІЗМУ Є БІЛЬША ВІД КОМУНІЗМУ

 Фрагмент з революційних часів 1917-1918


Полк. Агатон ДОБРЯНСЬКИЙ

                  Перший перевишкіл старшин піхоти Дивізії „Галичина" відбувся влітку й восени 1943 року. На перевишкіл виїхали колишні старшини різних армій 18 липня 1943 року із Львова до Брна. Звідти повернулися до Гайделяґру, де були „спостерігачами" при рекрутському навчанні добровольців. 28 серпня прийняли присягу - один день перед присягою добровольців. Того самого дня від'їхали до Лєшан на перевишкіл. Прибули 2 вересня і вже 3 вересня відбувся товариський вечір, за інсценізацією поета, письменника й педагога Миколи Угрина-Безгрішного. Крім двох гумористичних скетчів, в одному з яких сот. Михайло Бриґідер подав перші „новини" з нової радіопрограми „Лєшани", а в другому представлено, як приїхав пан з міста (хор. Юрій Герасимів) на село рибу ловити, котрому придивляється ґазда (сотн. Дмитро Феркуняк). Хор курсантів співав: „Ой у лузі червона калина", „Стоїть, явір", „Ой, там за Дунаєм", „Вечірній дзвін". Майор Евген Побігущий прочитав доповідь: Дивізія „Галичина". Цікава була доповідь полк. Добрянського про подію з Трапезунту над Чорним морем з Визвольної війни, яку друкуємо.
                                                                                                                                      Редакція






                 З вибухом революції в російській імперії 1917 року передали більшовикам програмову спадщину по російському нігілізмові. В їх програмі, на перший погляд, соціялістично-комуністичній дрімала програма старого імперіялізму не білого, а червоного. Визнавці Маркса, серед яких чільними однодумцями були Ленін і Сталін, підпали вповні жидівському впливові. Втім, як розкладовий елемент взяли за ціль в першій мірі розложити імперію, тобто знищити адміністраційний апарат, військо, як революційну силу, а згодом використати каторжний елемент, збудувати при помочі незаписаного в історії людства терору таку силу, яка б помогла їм провести світову революцію.

               Оце було заложення. Переходжу до події, яка мала місце в Трапезунті над Чорним морем. Одержано відомість, що в цьому місті є сорок тисяч війська, в 90% української національности. Це військо на час змаги перемістилося на Україну з причини браку перевозових засобів. А це тому, що майже у цілій Чорноморській фльоті ведеться шалена боротьба - боротьба на життя і смерть між українськими і російськими моряками за опанування цієї ж фльоти. Певну скількість легких кораблів використовує шайка морських ватажків для власних цілей, послугуючись виключно грабежем і насильством. Сорок тисяч вояків вже дев'ятий день стоїть під Трапезунтом на узгір'ю без їжі і чекає на неминучу смерть, яка має прийти за три дні, від наступу турків. Турки заявили, що коли російські війська, що базуються під Трапезунтом не опустять до 14 днів цього побережжя, будуть знищені до послідного вояка.

              Гроза, немов чорна буря, находила на очі і на психічний стан вояків. Становище виїмкового ув'язнення сорока тисяч людей старалась більшовицько-комуністична мафія якнайкраще використати для своїх, знаних цілей. І ото висилає комуністична централя в Петрограді своїх сімох найсильніших тузів для захоплення частини і впровадження її в бій проти їхнього противника -України.

              Капітан корабля „Крейсер Карл" - Орленко, який не знав ні одного слова по-українськи, а був стовідсотковим українцем, згодився перевезти з Новоросійська представника Центральної Ради до Трапезунта в цілі рятування ситуації. Як капітан, так і представник - оба молоді. Гнались вони Чорним морем, мов два орли, рятувати орлят.

              Сама подія. На одному із горбів стіл. На ньому зміняються промовці з більшовицького табору, викидаючи повно піни з уст за переконливими фактами: „Ідіть, мовляв, рятувати здобутки революції - ось вам негайно кораблі, хліб, вода, їжа, тільки ставайте на нашому боці!"

               Сорок тисяч людей, голодних, спрагнених дожидалось моменту, коли сьомий і послідний ватажок скінчить промову та дадуть їм остаточно щось з'їсти і посадять на кораблі та відвезуть хвилями Чорного моря до берегів рідної землі. В хвилі, коли залунало посліднє „Гура" як оклик згоди на пропозицію комуністів - вийшов на горбок представник Центральної Ради - українського правительства з Києва.

               Зібраним було прикро слухати ще восьмого, одначе перші його слова українською мовою моментально насторожили їх увагу. Пропозиція цього молодця була ось яка:

             - Українці, я українець, а не москаль, ані жид. Прибув до вас від рамени українського уряду, говоритиму п'ять хвилин. Ставлю до вас вимогу, а саме: по закінченні моєї промови ви є зобов'язані на цьому місці, де стою, мене постріляти. Стріляйте цільно і добре глядіть по вистрілі. Якщо помітите бодай маленьку трусливість на мойому обличчі, що відхилюсь вправо, чи вліво від перелітаючих куль, коли ранений скривлюсь - тоді це все, що я сказав, є обманом. Одначе, якщо до послідної хвилі життя задержу строгість рис і відвагу - тоді знайте, що те, що сказав, мусить бути виконане, бо в сказаному лежить єдиний рятунок життя сорок тисяч вас, громадян України. Зачинаю: Сини України! Вас дожидають! Мати сина, батька діти, жінка чоловіка, сестра брата, дівчина нареченого. Дожидають з тугою. Уважають вас пропавшими. На Україні запалили вогонь знищення і руїни отакі саме ватажки, як до вас тут промовляли. Ваші господарства і хутори в полум'ях. Спішіть на оборону. Вам від цього місця до послуг корабель „Крейсер Карл", який дозволить кожний проїжджаючий корабель задержатись, а ви становитимете залогу. Вас відвезуть до Новоросійська хвилями вашого моря, а звідси залізницею у рідні сторони. Спішіть на рятунок Україні! Я скінчив".

                Молодець випрямився, обличчя в нього сіяло радістю. В чорноморській масі запанувала тиша. Посліднє його слово: „Я готовий! Стріляйте!"

                Більшовицькі ватажки з напруженням слідкували за рішенням маси. Впало три стріли. І пролетіло біля голови і рамен представника. Він не порухнувся. Аж нараз вирвалось з грудей багатьох тисяч:

               „Не смій! Не руш! Ми на Україну! Ми до рідних! Це наша, рідна, українська душа говорила до нас. Нас кличе рідна земля до оборони!"

                Ватажків в мить не стало. Вояків заладовано на кораблі і відвезено до Новоросійська. Хвилі Чорного моря на своїх хребтах несли пісню сорокатисячної маси вертаючих українців в рідні сторони.

неділя, 16 жовтня 2016 р.

ЗАБУТИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ГОЛОКОСТ ТА УКРАЇНОФІЛЬСТВО

Петро ГРИЦАК

               Недавно минуло 90 років від таких пам'ятних подій, як погром українського населення в Галичині в 1914-15 рр., при помочі польської адміністрації Галичини та мадярського війська (понад 70 000 жертв) і депортацій свідомих українців при московському відступі з Галичини у 1915 р. * (Понад 12 000 вивезено як „закладників").Тоді також дійшло до майже поголовного вивозу українського населення з Холмщини, Підляшшя та частини Волині, підчас евакуації російських військ із тих територій (кілька сот тисяч людей). Для української Галичини, яка тоді начисляла всього три і пів мільйона людей, це були великі удари. Дуже можливо, що без тих масових насильств та депортацій, галицькі українці виграли би визвольні змагання у 1918-19 рр. Варто про це подумати сьогодні, 87 років після першого проголошення незалежности.

               На початку першої світової війни московські полчища в серпні 1914 р. вдарили переважаючими силами на Галичину, яку вони хотіли за всяку ціну здобути блискавичним наступом. Це було як із престижних оглядів, так і щоб „назавжди" зліквідувати небезпечне для Росії гніздо „мазепинців". Австрійська армія не була у стані витримати цього удару й почала відступати. Вже 3 вересня москалі зайняли Львів та зближалися до великої австрійської твердині Перемишля. В Галичині почалася паніка. Серед опанованої поляками адміністрації почалася кампанія проти ніби-то відповідальних за всі військові неуспіхи шпіонів та саботажників - тоді т. зв. „москвофілів". Одначе тільки мала частина населення Галичини себе уважала етнічними росіянами, які вперто старалися говорити по-російськи. Їх популярно звали поляки „старорусинами", а інших просто „кацапами". Рух цей був підтримуваний не тільки поляками, згідно з ідеєю „пусць русіна на русіна" (для протиставлення їх українцям), але також царськими субсидіями. Поляки, маючи у своїх руках місцеву владу, на чолі з намісником Коритовським, потрапили зручно використати замішання й безголов'я в запіллі відступаючої австрійської армії, щоб почати систематичну кампанію арештувань, наглих судів та депортацій проти вищезгаданих москвофілів, хитромудро долучивши до того багато свідомих українців. При тому мали вони сильне попертя від частини військової влади, а спеціяльно від мадярів, які мали в той час свої окремі більші військові з'єднання в Галичині.

               Мадяри (звані поляками по-родинному „братанки") гордо любили хвалитися, що вони були ніби-то нащадками легендарних гунів,та хотіли в якийсь спосіб відімститися на москалях за їх поміч при здавленні мадярської революції в 1848 р. Вони мішали назву місцевого населення „русин", як тоді нераз називали себе галицькі українці, з національним означенням москалів („орос" по-мадярському значить „руский"), й були взагалі схильні до всяких ексцесів садистичного характеру, як масове вішання людей на деревах та телеграфічних стовпах. В Перемишлі переходячий відділ мадярської кавалерії зарубав 43 українців на вулиці „на Бузьку" 15 вересня 1914 року. Їх якраз вели, скованих, тою вулицею до тюрми. Мадярів мало під'юдити до того місцеве міське шумовиння. На тім місці стояв на тротуарі хрест ще у 1930-х роках. Ще малим хлопцем, нераз переходячи попри той хрест, автор слухав оповідання людей, як то сталося. Це не був одначе якийсь ізольований випадок, як це було пізніше широко обговорюване в австрійському парляменті послом від перемиської округи, В. Загайкевичем, то були неймовірні звірства мадярів у Галичині. І. Нагаєвський подає у своїй " Історії Української держави двадцятого століття ", що разом на смерть тоді закатовано 36 000 українців, а інших 36 000 депортовано до концентраційних таборів. Один із цих таборів був у Талєрґофі, де наші люди просиділи кілька років, заки їх випустили. Тільки мала частина тих людей була дійсно москвофілами. Та й серед москвофілів найвище тільки одиниці могли бути шпигунами.

                  Друга хвиля арештів, екзекуцій та депортацій мала місце при поверненні австрійської влади до Галичини влітку 1915 року, як також при відступі москалів з Галичини. Тоді забрано понад 12 000 свідомих українців як закладників. Їх звільнено з арешту щойно у 1917 р., вже за революції. Був це намір фізично винищити українську інтеліґенцію адміністративно „одним махом", і це служило напевно пізніше в СРСР прикладом вирішувати скомпліковані проблеми „національностей" при помочі масових депортацій та „виміни населення". На жаль, масова евакуація Холмщини, Підляшшя та західної Волині мала для українців дуже небажані наслідки на довшу мету. Крім загального зубожіння тих околиць, багато людей ніколи не повернулося на попереднє місце замешкання, згинувши в роки революції від хворіб та поганого трактування. Оскільки тут розходилося про сотні тисяч людей, такі втрати сильно причинилися до втрати української більшости на Холмщині та на Підляшшю. Безглуздий жорстокий розпорядок про виселення маси населення з тих околиць видав тодішний міністер оборони, ніби „на підставі досвіду з кампанією проти Наполеона" у 1812 р.

                Ще одна справа була тоді дуже актуальна - справа повернення українських полонених бувшої австрійської армії. їх тоді було понад 80 000 в Італії, і, правдоподібно, вдруге стільки в російському полоні, головно на Сибірі і в Туркестані. Така скількість полонених у військовому віці сильно знизила демографічний потенціял Галичини, тоді як із польських полонених в Італії та із польсько-американських добровольців зорганізовано т. зв. „Армію Галера", яку зформовано ніби тільки для боротьби з більшовизмом. Одначе, поляки в критичний момент використали стотисячну Армію Галера, щоб перемогти Українську Галицьку Армію у травні та червні 1919 р.

                Вищезгадані людські втрати української Галичини, разом із полоненими, які не могли на час повернутися, щоб узяти участь у визвольних змаганнях у 1918-19 роках, виносять 324 000 осіб, досить консервативно обчисливши, 9,2% українського населення. Тому можна погодитися із І. Нагаєвським, що перемога галицьких українців була можлива, якби не забутий сьогодні „голокост".

                  Батько автора Е. Грицак був одним із галицьких закладників, а мама сама виселена з Волині. Вони повернулися до Галичини щойно 1922р.

                   Італійські полонені поверталися не скорше, як у 1920 р. Поворотці з російської неволі верталися поволі, часом 10-15 років пізніше, сильно проріджені пошестю тифу. З ретроспекту можна сказати, що московська армія не потребувала розвідчих послуг від аматорів-москвофілів, бо мала своїх шпигунів в самому австрійському генеральному штабі. Тому сьогодні ясно, що історія із москвофілами-зрадниками була чисто політичною аферою, скерованою в першій мірі проти галицьких українців.

                  Варто згадати, що відомий у цілому світі чеський автор Я. Гашек перебував у Галичині в 1914-15 роках. Він занотував масові денонсування українців, їхні арешти, депортації та сумарні екзекуції тодішньою адміністрацією. Він служив в австрійській армії в Перемишлі, й був очевидцем тих подій.

                  Тому слід уважати хибним погляд О. Субтельного, який у своїй „Історії України" твердить що вищезгадані сумні події в Галичині в 1914-15 роках мали місце ніби через доноси „українофілів" на „москвофілів" (за австрійської влади) та „москвофілів" на „українофілів" (за московської окупації). Тодішні страшні, нечувані на той час у кульурному світі репресії над українським населенням Галичини були вислідом державної політики двох імперій, де особисті антагонізми серед українців не відігравали жодної ролі. З імперіяльної точки погляду, ті репресії були частково успішними, бо потрапили відложити прихід української самостійности на більше, як 75 років.

                  Цікаво написана „Історія України" О. Субтельного, що появилася англійською мовою в 1988 році, дає певним ворожим до всього українства колам підставу твердити, що підчас першої світової війни український рух у Галичині був боротьбою між „українофілами" та „москвофілами", ставлячи українців (чи тільки „українофілів"?) на ту саму площину з „москвофілами". Відомо, що москвофіли уважали себе етнічними росіянами, й пізніше нераз виступали проти української державности (при підтримці поляків) ніби від імені всіх галицьких українців, перед представниками Антанти, коли мала рішатися справа державного статусу Галичини у 20-их роках. Можна мати навіть застереження до самого вживання слова „українофіл" замість (галицький) українець. В той час було можна знайти в Австрії немало людей інших національностей (австрійських німців, чехів), які були добре поінформовані про існування українців у Галичині, та які були нераз „українофілами", але ніхто на них за те не доносив чи їх арештував.

                 Мало того, що ще за Австрії українці були одною із 11-ти офіціяльно визнаних національностей, ще досі панує серед деяких росіян переконання, що це є властиво тільки „українофіли", збаламучені етнічні росіяни. Такі переконання були також, на жаль, пануючими донедавна серед багатьох американських „совєтологів" та „кремльологів". Самого автора цієї статті пару разів пробували переконати американці з академічних кіл, що він є властиво росіянин (рашен), у цілком добрій вірі. „Історія України" О. Субтельного скористає, якщо справа „українофілів" як донощиків на „москвофілів" буде краще вияснена.

                 Недавно (17 березня 2005) помер визначний американський політичний теоретик і дипломат, Дж. Кеннан, у віці 101 років. Він використовував „до крайности" всі аргументи „українофільства", будучи вповні переконаним противником українських політичних аспірацій. Був затверділим непередрішенцем та ідеологом відомої політики „стримування" („контейнмент") супроти СРСР, яка стала від 1949 р. офіціяльною політикою США. Ця політика була настілки успішною, що довела у 1991 р. до розпаду СРСР через внутрішні протиріччя. Була також відповідальною за відому промову президента США Буша І в Києві, де він відверто виступив проти концепту української незалежности: три тижні перед її проголошенням.

_______________
* Одною з евакуйованих, мабуть, з Перемищини була Ніна Кухарчук - майбутня друга дружина Нікіти Хрущова. Як розповіла Хрущових дочка Рада, її мати була українка з Галичини. Вона вчащала до гімназії, коли дівчат вивезли до Одеси. Вступила в члени партії вже у 1917 році, брала участь в польському поході Тухачевського, закінчила гімназію після революції. Згодом закінчила партійні курси в Москві. Познайомилася з Нікітою в Донбасі. Їхнього шлюбу не зареєстровано й вона затримала своє дівоче прізвище все життя. - Ред.

 
Сестри Лена і Рада в українських вишиванках.


субота, 15 жовтня 2016 р.

ВОЮВАВ У „ГАЛИЧИНІ"? РОЗСТРІЛЯТИ...


                У не такому вже далекому радянському минулому, в добу жорстокого московсько-
більшовицького тоталітаризму, поміж довірених людей передавалась півголосом з уст до уст така розповідь. Після битви під Бродами в липні 1944 року темної ночі прийшов до рідного села, до батьківської хати син, який служив у дивізії „Галичина". То була велика несподіванка. Радість, тривога, жах і переляк переплелися воєдино. Щоб таке усвідомити і збагнути, треба було пережити. Але, не дай Боже, нікому через таке пройти.

                 Саме у той час, влітку 1944-го, тривала мобілізація в Радянську армію. Колишній вояк-дивізійник з групою односельчан змушений був йти у радянську армію. Згодом в
„учебці" з числа призваних галичан формували військові частини. Спецслужба вислідила колишнього дивізійника. Не було ні слідства, ні суду. Перед вишикуваним строєм колишнього дивізійника розстріляли.

                 У той далекий час цю розповідь я вважав за леґенду. Та недавно, у розмові з друзями, несподівано для себе з'ясував, що почута колись розповідь - не леґенда, а правда.

                  Біля Микулинців є маленьке село Кривки. Ще за Польщі там проживала родина хліборобів із шести осіб - батько, мати і четверо дітей. Третьою дитиною у сім'ї був Василь Михайлович Хитрий, 1926 р. н. У Микулинцях він закінчив шість класів місцевої школи. Навчання у сьомому класі збіглося з початком польсько-німецької війни. 17 вересня 1939 р. неочікувано державна влада в краї помінялась з польської на радянську. У школі Василь вчився на „відмінно", мав добрий музичний слух і чудовий голос. Співав у шкільному хорі, грав на скрипці й на дозвіллі малював. Дружив з ровесниками, був товариський і компанійський.

                  У перші дні після „визволення" польські крамниці і магазини спорожніли. Бракувало товарів першої необхідности. У листопаді 1939 р. прийшло розпорядження хліборобам здавати хліб державі, так званий контингент. З початком лютого 1940-го поїхали на схід перші залізничні ешелони з депортованими. У квітні цього ж року почалась „добровільна" позика громадянами грошей державі. Восени 1940-го на військову службу др Червоної армії призвали хлопців 1917-1919 років народження. І на доповнення до цього почалась насильницька колективізація сільського господарства. Більшовицька влада з перших днів своєї присутности в нашому краї діяла з нечуваною жорстокістю. Почались арешти світської і духовної інтеліґенції. Ночами, тихо, без розголосу зникали і пропадали безслідно поодинокі особи, цілі родини, яких ешелонами вивозили до Сибіру. Повсюди панував страх. Коли й скільки людей було знищено з 17 вересня 1939 р. по 2 липня 1941 р. - важко встановити.

               У неділю 22 червня 1941 р. почалася німецько-радянська війна. На світанку 2 липня 1941 року „визволителі" втекли з Тернополя. Місто зайняли німецькі війська.

               Василь Хитрий вчився в Тернопільській гімназії. Спочатку німці мали успіх і просувалися на схід. Але під Сталінґрадом вони зазнали відчутної поразки. Стало зрозуміло, що Німеччина програє війну. Та це не означало перемоги більшовицької Росії. Були певні сподівання, що дійде до війни між західними союзниками та СРСР. А тому для боротьби українцям потрібно готувати власне військо.


 Василь Хитрий з сестрою Ганною


               За таких обставин у квітні 1943 р. і було створено дивізію „Галичина". З великого числа добровольців вибрали майже 15 000 юнаків. У їхніх рядах був і Василь Хитрий. Військовий вишкіл тривав понад рік. На початку липня 1944 р. дивізія „Галичина" чисельністю 11 000 вояків зайняла оборону на фронті під Бродами. А вже з 11 по 21 липня 1944 р. тривали жорстокі кровопролитні бої. Оточення. Котел. І трагіча поразка.

                Василь Хитрий був у числі тих вояків, які опинилися в радянських тилах. Він ночами з великими труднощами пробирався до батьківської хати у рідне село. Тим часом уже тривала мобілізація. Михайло Хитрий разом з синами Володимиром і Василем змушені були іти в радянську армію. У Білій Церкві, де формувался військова частина, Василя несподівано затримали. Негайно вишикували військову частину. Перед строєм зачитали, що Василь Хитрий - колишній вояк дивізії „Галичина", і тут же розстріляли юнака на очах рідних - тата і брата.


Нестор ЧОРНИЙ 
м. Тернопіль

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації