ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 14 квітня 2019 р.

МІРКУВАННЯ НАД КНИЖКОЮ СПОГАДІВ Д. ШУМУКА

В. Ґоцький

До книжок можна ставитися по-різному. У нас чомусь часто ставляться до книжки, як до підручника моралі чи політичних чеснот, не маючи вирозуміння, що багато книжок не мають таких претенсій. Часто твори, які відбігають від поставлених вгорі норм, чомусь окреслюємо злими чи шкідливими книжками. Може воно так, а може й не так.

Я хочу поділитися своїми міркуваннями про книгу спогадів Шумука "За східнім обрієм", яка досі в більшості випадків стрінулась назагал з негативною критикою. Я не збираюсь ані опрокидувати цих критиків, ані їх підтримувати. Я хочу обговорити книгу Шумука, як суспільне явище в нашій дійсності, яке заіснувало й якого викреслити вже не можна.

На вступі хочу застерегтися, що я буду говорити про те, що мене вразило, чи що привернуло мою увагу, незалежно від того, чи рукопис був справлений КҐБ чи не був. Я його сприймаю, так, якби це були слова та думки самого Шумука.

Шумук, бувший комуніст, ідейний комуніст, розчаровується, як більшість комуністів, у зустрічі
із тим кошмарним станом, що його породив комунізм у практиці. Захоплений стихією національного спротиву новим займанцям — німцям, — очоленого ОУН, а здійснюваного національно-визвольною армією УПА, пристає до УПА. Але, хоча працює на відповідальних постах у відділі пропаґанди, ідеями націоналізму не просякає. Тому його не можна трактувати як націоналіста, бо таким він ніколи не був і тим самим він не може описуваних подій насвітлювати так, якби це робив націоналіст. Нарослий на ньому намул інтернаціоналізму, — заперечування основних правд, голошених націоналістичною ідеологією, залишаються у нього й на далі й це доводить до щораз глибшого розходження з націоналістичним табором та до нищівної критики того ж табору.

Спочатку це проявляється у виявах обурення на практиковану в часі безоглядної боротьби з ворогами акцію винищування зрадників чи їх помічників. Й тут ніщо не може змінити його переконання, хоча командування УПА не раз дає йому змогу запізнатись з фактами, з доказами безпосередньої вини людей, яких прийшлося ліквідувати. Знаючи фактичний стан, що коли не знищити зрадників, то вони поможуть ворогові знищити десятки найкращих одиниць з нашого боку — він по своїй впертости яку сам називає гуманізмом, — твердить, що Служба Безпеки це було шкідливе явище у нашій боротьбі. Але не дає ніяких порад чим, і в який спосіб можна протиставитися чужій розвідці, чужій диверсії, зрадникам чи злочинним елементам.

В теорії воно виглядає інакше, а практика накидає сама зовсім інші форми, в обличчі яких бліднуть всякі гарні ідеї. Шумука однак вона, ота жорстока дійсність, — не переконує. Він далі хоче бути ідеалістом-гуманістом в час, коли кругом падуть сотки своїх людей з рук ворога.

Крім Служби Безпеки, до негативів нашого революційного діяння він зачисляє ще амбітних або нездарних командирів. При тому забуває, що командир бойового з'єднання, це не пропагандист, що словом, ідеями ширить свою правду. У боєвика правда на кінець меча, а меч не прикраса одягу але таки смертоносна зброя. Не вб'єш ти ворога, то ворог тебе не помилує. Ця проблема для Шумука не існує. Він хоче воювати з ворогом самим словом — ідеями.

Так було під час бойових герців на Волині. Там Шумук хвалиться своїм подвигом, що коли ворог підступно гранатою вбив одного з їх друзів, то він з чисто гуманних оглядів не дозволив навіть стріляти за ворогом.

Прийшли таборові будні на далекій півночі. Шумук попадає до каторжного табору. Там він організує самооборону каторжан, що треба розцінити, як явище позитивне а самого Шумука треба подивляти, як прямолінійного й здібного організатора. Наступає зудар з адміністрацією. Шумук організує штрайковий комітет на інтернаціональній базі (стара звичка), а що українська група в таборі була найсильніша, то вона зуміла завдяки Шумукові забезпечити за собою фактичне керівництво й у хвилині внутрішньої кризи зуміла провести свою лінію.

У тому каторжному таборі Шумук виріс сам в своїх очах на провідника. Тому, коли попадає до інших таборів, де життя було організоване в більшості випадків колишніми вояками УПА, де були свої порядки та звичаї, він почувається зле. Всі провідні особи в його очах мають якісь недомагання (а хто ж їх не має?). Та Шумук не з тих, щоб приноровитись до нових обставин. Ні. У нього тоді народжується душевний бунт проти всіх тих, з якими чи завдяки яким він міг вести свою пропаґанду на Волині, в якій, як сам признається, не вповні виконував намічені програмові пляни, але нераз впихав свої "гуманні" теорії.

Всіх, хто не хоче прийняти його ідей гуманности, в засаді зовсім благородних, він розцінює як національних шкідників, як вицвіт тоталітаризму. Обмальовує найчорнішими красками, приписуючи найогидніші промахи проти моралі та національної чести. Активістів, які силою поборювали силу всякої адміністрацією виплеканої босячні, що експлуатувала, а то й вбивала наших людей, прозиває горлорізами, що ради наживи та особистих користей старалися ризикувати своїм життям. Знову загально відомим людям із революційного підпілля, яким того ярлика "наживи" таки пришити не було можна, він старається або осмішити, або зробити їх безвільними покровителями тих, що плямили добре ім'я українця.

Мало того, що він так дивиться на своїх товаришів боротьби та тих, з якими приходилось жити у таборах. Він вплітає теж й свою негативну оцінку тих людей, яких вій і не знав і з якими навіть не стрічався. Бандера — замолодий на провідника визвольної боротьби, Стецько — не прислав привіту для УГВР, Горбовий — не хотів з Шумуком розмовляти на теми гуманности чи антигуманности.

На всяких слідствах, допитах чи у всяких скаргах він підкреслює своє комуністичне переконання в минулому й розчарування із дійсности. Він вважає свою співпрацю з визвольним національним рухом, як припадкову в ідеях якої теж розчарувався. Отже, хто такий Шумук? Чого він шукає? З його спогадів виглядає, що це людина щира, отверта, але не з того світу. Ходить по світі, захоплюється то тим, то тамтим, а розчарувавшись, лає всіх, що вони не такі як йому хотілося б. Дійсність, жорстока дійсність для нього не існує. Він завжди послідовний гуманіст, хотів би всіх людей пригорнути до себе чи кругом себе й стати їм провідником благородства. Але не здає сам собі справи з того, що його осуди других, — своїх кровних братів та друзів, зовсім не покриваються із засадою гуманности та братолюбія.

У кінцевих своїх міркуваннях він порівнює націоналізм, зокрема воюючий, до комунізму. Але знову в іншому місці розрізняє визвольну боротьбу від завойовницької, й першу зараховує до найшляхетніших виявів людського духа.

У своїх шуканнях Шумук розгубився й часто сам собі противорічить. Його шукання себе самого, його постійні негативні оцінки щоденної дійсности довели його до цілковитої ізоляції, до відчужування від світа.

Спомини Шумука треба розцінювати немов би сповідь людини щирої, отвертої, може й прямолінійної, але яка, розчарувавшись у людях, докотилась до заперечування всього, що раніше було змістом її життя, яка хоче оцими споминами, до певної міри, виправдати себе, виправдати своє розчарування. Наша доба, в якій живемо, багата на такі явища, як розчарування, як самоосуди, чи заламання. Шумук фактично заломився, але він старається це виправдати непогодженням із своїми друзями боротьби, зі самими ідеями націоналізму, із способом реакції націоналістів на жорстоку дійсність у таборах тощо. Йому це остільки легше приходиться робити, що він по свому ідейному шліфі залишається комуністом, може українським комуністом, який попав припадково у вир боротьби з комунізмом на практиці.

Поки боротьба велася головно проти німців, то Шумук не мав ніяких сумнівів у правильності тої боротьби. Але коли прийшло вже до перших зударів з комуністичними партизанами чи з розвідниками, то Шумук вже починає помічати жорстокість тої боротьби, починає осуджувати поодиноких командирів чи зокрема Службу Безпеки. Отож вихований у інтернаціональних ідеях комунізму, Шумук в таборах бореться з адміністрацією та її прибічниками, як з антигуманною силою. Він часом про цілий комуністичний рух висказується, як про явище антигуманне, але не про самі ідеї комунізму, які він далі уважає за гуманні ідеї.

Коли у таборах він зустрічається з українським організованим націоналізмом, що бореться не лише за більш гуманне трактування в'язнів, але яке уважає свою боротьбу за продовження боротьби з Москвою за національні права, за рівноправність української людини — то Шумук з тим рухом не погоджується — розходиться. Він його осуджує, як рух або тоталітарний, або як гін за особистими почестями чи за наживою коштом своїх друзів. Й саме в тому пункті він вповні сходиться саме з оцінкою КҐБ.

Тому книгу спогадів Шумука я розцінюю, як дуже цікаву з уваги на оті душевні дерзання автора, на його отверті та прямі осуди поодиноких явищ нашої дійсности, але заразом як небезпеку у своїх осудах людей, їх поступування, опертих на особистих анімозіях. Далі, як дороговказ, як від активізму та життьового опимізму можна докотитися до цілковитої зневіри та пасивности. Ця книга — це дуже цікавий причинок, може не до історії, але до зрозуміння самої суті психічного заломання активної й шляхетної людини.


вівторок, 2 квітня 2019 р.

"Правосуддя" в гітлерівській Німеччині


Василь Федорович


Стаття відноситься виключно до нацистського режиму і не має наміру понижувати німецьку юридичну думку взагалі.


Зараз після захоплення влади в січні 1933 р. Гітлер почав проводити ревізію німецької правової системи. Вірний своїм принципам, він з погордою дивився на старі юридичні школи, яких основоположною концепцією було поняття справедливости й правопорядку. Для Гітлера справедливим було те, що було "добре для держави", в даному випадку — для держави під кермою націонал-соціялістичної партії. Людська совість, — учив він, це жидівський винахід придуманий на те, щоб розкладати інші народи й раси та висмоктувати з них соки.

А проте Гітлер та його окруження були захитрі, щоб явно виступати зі своїми принципами нехтуючи виразно всяке поняття права чи справедливости. Навпаки, він завжди хотів бути речником "права й порядку" та старався знаходити правну підставу для своїх дій. Але закон для нього був на те, щоб закріпити безоглядну владу й необмежений контроль над німецьким народом. Для тих законів він піднаходив правну підставу в націонал-соціялістичному світогляді. Його не цікавило цивільне право, яке нормує відносини між поодинокими людьми (головно маєткові), його інтересувало передусім карне право. Воно мало за завдання пособляти й охороняти його нацистську доктрину, партійний режим та давати вільну руку в ліквідації всякої опозиції. Жодна екстремна система не терпить опозиції, так було й тут. Іронія хотіла, що шефом опозиції був близький приятель Гітлера шеф формації СА (Штурмабтайлюнґ) капітан Рем. Коли опозиція почала прибирати ширші форми, її в червні 1934 року було безоглядно ліквідовано. Рем, сімдесят сім видатних та около сотні менш відомих партійців — членів опозиції було перебито одної ночі.* Морд відбувся "по закону". Контрольована Гітлером преса подала 1 липня вістку про "екзекуцію 8-ох провідників СА, а другого дня про ліквідацію "зрадника Рема". Через два тижні, 13 липня, Гітлер виступив в Райхстаґу з промовою, в якій, обговорюючи останні події, вияснив послам, що ліквідація опозиції не була ні варварська ні незаконна, а була актом справедливости; того вимагав інтерес держави. Свою промову він закінчив:

"В тій грізній хвилі я був відповідальний за долю німецького народу і діяв як його верховний суддя. І коли хтось у майбутньому буде загрожувати державі, його чекатиме неминуча смерть".

Після тієї промови парламент, на пропозицію міністра справедливости Франца Гіртнера, ухвалив закон, який виправдував і одобрював дії Гітлера з уваги на "безпеку й добро держави".

В серпні 1934 р. помер президент Гінденбурґ і Гітлер, як канцлер, перебрав теж президентські функції**). Хоч Гінденбурґ з приходом Гітлера до влади втратив був фактично всяку силу (йому тоді було 86 років), то все ж таки був бодай формальною перешкодою для гітлерівського законодавства. Тепер тієї перешкоди не стало, то ж почалась повінь дракон-ських законів та декретів проти всіх, хто якнебудь протиставлявся нацистському режимові. Нейменше невдоволення режимною владою мало "законне передбачення". Почалась довга серія політичних процесів (бо ж все мусіло бути "по закону"!), що властиво тривали впродовж цілого існування "Третього райху"***).

Спираючись на 48 статті Ваймарської конституції, Гітлер завісив усі основні громадянські права****). Цього йому було потрібно на те, щоб знищити всяку опозицію й закріпити виключну владу свою й партії. Ще в червні 1933 р. появився був закон (т. зв. арійський), який дуже обмежував права німецьких громадян не-арійців, особливо жидів (нпр. займатися фільмовою індустрією), а також виключав з німецької протестантської церкви всіх тих, хто не міг доказати свого арійського походження до другого, а то й до третього покоління. Після проголошення того закону багато жидівських родин виїхало з Німеччини.

Нюрнберзький закон про громадянство й расу з 15 вересня 1935 р. відбирав німецьке громадянство всім не-німцям, а крім того, виключав жидів від всякої участи в політичному й громадському житті. Рівночасно заборонено мішані подружжя німців з не-арійцями (чехами, поляками, мадярами, рутенами, сербами, хорватами, очевидно також з жидами й циганами). Хто порушив би був цю заборону, той допускався злочину "кровного осквернення" (Blutschande), злочину караного дуже строгими карами. Інший подібний злочин-новотвір нацистського мислення було "расове осквернення" (Rassenschande), тобто сексуальні стосунки німців з не-арійцями, з метою збереження "чистої" німецької раси, яка, згідно з партійним вченням, була вищою за всі інші раси. Про цей злочин нацистська преса широко розписувалась, стараючись відсепарувати всі не-німецькі елементи й замкнути їх в окремих групах до часу "остаточної розв'язки", тобто ліквідації.

Іноді при визначуванні расової приналежности допускались надужиття, а деколи доходило й до куріозів. Відомий був вислів Ґерінґа: "Я визначую хто є жидом". Ґерінґ нерідко приймав до літунства не-арійців. Один з його ад"ютантів, ген. Ергард Мільх, мав маму жидівку. Щоб якось вийти з тієї клопітливої ситуації, Ґерінґ казав Мільховій матері підписати заяву, що вона не є матір'ю Ергарда, а що він є нешлюбним сином теперішнього її чоловіка. Таким чином Мільх став "арійцем". Якщо цього вимагав "вищий інтерес", то й Гітлер не був кращим. Візьмім, напр. Дістерберґа. Теодор Дістерберґ, старшина ген. штабу й основник ветеранської організації "Штальгельм"- у був у 1932 р. одним із кандидатів на президента (крім Гінденбурґа й Гітлера). Під час виборчої кампанії нацистська пропаганда піднесла "жидівське походження" Дістерберґа (дід був жидом). Ввиду цього Дістерберґ відкликав свою кандидатуру й порадив своїм приклонникам голосувати на Гітлера.

Коли Гітлер став канцлером (30 січня 1933 р.), перепросив Дістерберґа за пресові напади "загорільців" і запропонував йому пост у своєму кабінеті. Дістерберґ відмовився. Тоді знов появився "жидівський дід" і поновні напади в пресі. Вкінці Гітлер казав Дістерберґа арештувати за опозицію проти режиму.

Цікава теж історія з Гайдріхом, протектором Чехії й Моравії. Його батько правдоподібно був жидом, про що кружляли поголоски. Гайдріх вносив судові скарги за знеславлювання його особи, і, щоб доказати свою арійськість, він "переліцитовувався" з іншими в жорстокості супроти жидів. Гітлер і Гіммлер знали про це "слабе місце" у Гайдріха й використовували його по-своєму. Гіммлер думав, що Гайдріх із своєю вибуховою вдачею надавася до винищування жидів й інших рас. Ні Гітлер, ні Гіммлер ніколи Гайдріхові не згадували про його "гендикеп" і за те він, з вдячности, служив їм вірно.

В грудні 1941 р. Гітлер видав декрет, який в перекладі звучав би як "мрякобічний декрет"*****), згідно з яким власті мали право арештувати кожну людину, яка їм видавалась небезпечною для держави. Арештованих не судили, вони просто "зникали", як у "нічній мряці", губились безслідно. Виконання цього декрету доручено було передусім СД (Sicherheitsdienst), якої шефом був Гайдріх. Скільки людей "загубилось" в тій нічній мряці, ніхто, очевидно, не знає.

В час війни проголошено декрет про "шкідників народу" (Volksschaedlinge). В цю категорію попав кожний, хто напр. слухав заграничного радія, ширив дефетизм, уникав праці, критикував уряд і т. п. Винуваті в тих т. зв. злочинах рахувались державними зрадниками й їх жорстоко карано. Вальтер Арндт, лікар і науковець, дуже шанований в наукових колах, після одного літунського налету в квітні 1944 р. необережно висловився, що оце наближається, мабуть, "кінець третього райху". Цього було досить, щоб його арештувати, судити й розстріляти (26 червня 1944 р.) Кілька днів до закінчення війни страчено відомого й дуже популярного протестантського пастора Бонгофера, за те, що мав відвагу висловлювати свої думки про уряд і про те, куди він Німеччину завів.

Для охорони режиму, партії й для виконування різних нищівних плянів Гітлер мав окрему таємну державну поліцію ґестапо. Це була сильна, добре зорганізована й вишколена поліційна служба з широкими повновластями. Ніщо, ніякі згляди (правні чи етичні) не стояли їй на перешкоді при вишукуванні й нищенні "ворогів" держави чи народу. Вистачало сказати антинацистський жарт, або святкувати уродини колишнього цісаря Вільгельма, щоб стягнути на себе закид в державній зраді. Арештованих, в залежності від ситуації чи тягару "злочину", посилали в суд чи в концентрак.

Концентраційні табори******), це окрема тема й окрема горезвісна інституція Третього райху. Вона мала за завдання "перевиховувати" інакомислячих опонентів режиму, і, коли б вони не давались перевиховувати, то дбати про те, щоб ніколи більше світа божого не бачили. Це в стосунку до німців. А щодо ненімців, то ця ганебної пам'яти інституція, мала бути смертним млином для жидів, циганів, слов'ян та інших "нижчих" рас. Перші концентраційні табори в Німеччині після приходу Гітлера до влади, відкрито в Дахау коло Мюнхену, в Бухенвальді коло Ваймару і в Сахсенгаузені коло Берліну. З роками число тих таборів зросло до 18. Сюди, очевидно, невраховано безлічі таборів на окупованих землях в Польщі, Чехо-Словаччині, Франції, Скандинавії, прибалтійських країнах і т. д. Першими в'язнями, починаючи з 1933 р., були комуністи й жиди, а потім поповнились людьми різних національностей і різних політичних напрямків. Посилали їх сюди адміністративним порядком — без суду, без права на апеляцію, без визначення терміну ув'язнення.

Перевівши цю "реформу", Гітлер не забув теж про апарат, який мав примінювати його законодавство в практиці. Отож перевів основну чистку в судочинній системі. Найперше звільнено з праці всіх суддів жидівського походження (а таких по німецьких судах було багато). Також відставлено примусово й передчасно на пенсію тих суддів-німців, які "не діяли в інтересі націонал-соціялістичної держави", тобто тих, які були виховані на засадах справжнього права й моралі і вони не надавались на екзекуторів нового "права джунґлів". На їхнє місце міністер юстиції йменував нових суддів, часто молодих, недосвідчених і недовчених людей, але зате добрих партійців. Кандидати на суддів діставали виразну лекцію про їхні обов'язки: зберігати цілість і єдність німецького народу та його установ, карати всякі протирежимні виступи, проводити безоглядно й точно в життя нові закони. При мотивації вироку суддя мав мати перед очима основні принципи націонал-соціялістичної ідеології, як вершок всіх прав і всякої мудрости. Лише дуже рідко траплялось (але були такі випадки), що університетські професори відповідних катедр (карне право), шануючи себе й свою професію, відбігали від тих стандартних інструкцій і старались зберегти сякий-такий респект до науки права, зокрема карного.

Щодо адвокатури то перш за все позбавлено жидів-адвокатів права судового заступництва, тобто виключено їх з адвокатської професії. Далі, розв'язано всі дотеперішні адвокатські палати й організації, а створено один центральний: Націонал-соціялістичний союз адвокатів, до якого могли належати лише адвокати-німці. Цей Союз мав свій окремий суд чести, з широкими дисциплінарними повновластями, напр., кожний, хто не вживав націонал-соціялістичного привіту "Гайль Гітлер" або не голосував при виборах до Райхстаґу, наражався на втрату членства та рівночасно право практики. Роля адвокатів була дуже обмежена, в деяких карних справах адвокати могли виступати тільки за згодою суду. Зате роля прокуратора дуже сильно зросла. Нерідко на судові рішення впливала партійна преса чи партійні начальники (ґаулайтери і т. п.).

З вибухом другої світової війни збільшилася активність нацистських карних судів. Тисячі німців засуджено за неортодоксальні погляди чи вислови, за саботування воєнних зусиль, за дефетизм, за критику режиму й вождя і за інші подібні обвинувачення. Так число екзекуцій зросло з 926 в 1940 р., до 5336 в 1943 р. Скасовано різницю між дорослими й малолітними. Починаючи вже з 1943 р., карано смертю хлопців у віці 14 -16 років. В 1942 р. вироки часто виготолялися ще перед розправою, на підставі домовлення між прокуратором і суддею, так що розправа була чистою формальністю.

В 1939 р. створено при верховному суді в Берліні окремий відділ з окресленою компетенцією розглядати певні карні справи з поминенням нижчих інстанцій. Дальший крок в напрямі опартійнення суду було зроблено в 1942 р. Для швидкої й ефективної розправи зі "зрадниками режиму й райху" Гітлер установив т. зв. "народний суд" (Volksgericht), суд якого сама згадка викликала смертельний страх серед населення. Осідком суду був Берлін, головою його був відомий "суддя-вішальник", Ролянд Фрайзлер. Цей Фрайзлер під час першої світової війни попав був у російський полон, перебув п'ять років на Сибірі, вивчив російську мову та здобув собі в большевиків довір'я тим, що прикидався запеклим комуністом. В 1920 р. він вернувся з полону, закінчив правничі студії і в 1925 р. вступив до гітлерівської партії. В партії й почалась його кар'єра, її завершенням було головство в народному суді в рр. 1942-1945. На своєму пості він стосував ті самі методи, які стосували совєтські суди при ліквідації "ворогів народу". Він жорстоко відносився до підсудних, для них мав окремий репертуар образ, якого не повстидався б жоден енкаведист. Хто попав на цей млин, виходу не було. У Фрайзлера вирок передбачений згори: "винен", кара — смерть. Апеляції не було, присуд виконувано негайно. Особливо жорстоким був Фрайзлер супроти учасників атентату на Гітлера в дні 20 липня 1944 р. Тоді покарано смертю 180-200 осіб (докладно не відомо). Між страченими було багато визначних військових і політичних діячів, між ними: Канаріс — адмірал, шеф військової розвідки, генерали Фон Штільпнаґель, Бек, Гепнер, Остер, Фон Тресков, фельдмаршал фон Віцлебен, граф фон Гельдорф — президент берлінської поліції, проф. Попітц — пруський міністер фінансів, Бонгофер — протестантський пастор, фон Гассель — дипломат, Гаусрофер — поет і драматург, Льойшнер — скульптор; організатора атентату полк. фон Штауфенберґа розстріляно негайно без суду. Відомого й дуже популярного в Німеччині фельдмаршала Роммеля, після арешту, ліквідовано в той спосіб, що дано йому до вибору: або вип'є отруту і за те дістане двірський похорон, а родину лишать в спокою, або, як відмовиться, то поступлять так як з іншими. Роммель зажив отруту, шпитальні лікарі поставили діягнозу: помер від виливу крови.

Не менш жорстоким супроти засуджених був і сам Гітлер. Йому замало було смертного вироку, він наказував стосувати "кваліфіковану екзекуцію", вживаючи таких методів, які продовжували б муки й агонію. Деяких вішано на гаках, мов тварин в різника, інших поволі душено фортепіяновими струнами. Так, напр., повісили фельдмаршала фон Віцлебена, одного з найвизначніших німецьких генералів. Гітлер теж наказував фільмувати акти екзекуції й показувати вибраній публіці. Деякі молоді кадети мліли при показі цієї гітлерівської "техніки".

І вкінці сповнився час: носив вовк — понесли вовка. Вранці 3 лютого 1945 р., коли Фрайзлер готовився розглядати справу проти Фабіяна фон Шлябрендорфа, американська бомба попала в будинок суду і при тій нагоді "суддя-вішальник" перестав "судити". Гітлер поповнив самогубство 30 квітня 1945 р., три місяці пізніше.


_________________
* Та кривава масакра відома як "ніч довгих ножів" (die Nacht der langen Messer).

**)  Гітлер не вживав титулу "президент"; його урядовий титул був "канцлер", а крім того він увів для себе ще новий титул "фюрер", яким його величали від дітей в народній школі до кардинала Інніцера.

***)   Генеалогія Третього райху така:  Перший райх — 1818-1871, тобто від Віденського Конгресу до війни з Францією. Другий райх — 1871 -1919, від перемоги над Францією до абдикації Вільгельма II. Третій райх — 1933-1945 від приходу Гітлера до влади аж до безумовної капітуляції.

****) Ваймарська конституція була проголошена в серпні 1919 року. Цісар Вільгельм II уступив 6 лютого 1919 р. і Народні Збори перейменували імперію на республіку. Ваймарська конституція признавала президентові держави доволі широкі права. Згадана тут стаття 48 давала йому право завісити на певний час всі громадські права, очевидно, з оправданої причини.

*****) "Nacht und Neebel Erlass" з 7 грудня 1941 р.

******) Концентраційні табори — не німецький винахід. Вперше цей засіб боротьби застосували були англійці в Африці, під час війни з бурами в 1900-1902 рр. Військове командування інтернувало цивільне населення (чоловіків), щоб не допускати допомоги для повстанців. До повного "розквіту" й "удосконалення" дійшли концентраційні табори в СССР, де вони існують до сьогодні.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації