ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 26 травня 2013 р.

Пор. ВОЛОДИМИР КЕРОД

                    Керод, вихованець Львова, працював серед наших ремісничих кругів як член ОУН. А в 1941 році, з доручення ОУН пішов на Східні Землі. На Волині попав в руки Ґештапо і опинився в таборі полонених. Чудом врятував життя і коли почали організувати нашу дивізію, зголосився одним з перших. По рекрутському вишколі і підстаршинській школі, післали його до старшинської школи зв'язку.

                   Керод пережив всі веселі і сумні часи нашої дивізії і як англійський полонений опинився в Ріміні. В таборі полонених належав до екзекутиви ОУН, яка мала великий вплив на формування і розвій життя наших полонених.

                                                                        Це був час, коли більшовицька місія хотіла забрати нашу дивізію "на родіну". Майже всіх старшин відділено від стрільців, але сітка ОУН виконала свою роботу. За її ініціятивою залягли стрільці на брамі так, що танки мусіли б переїхати через них.

                               Тітовці домагалися видачі старшин армії Михайловича. Керод був також вмішаний в плян їхньої втечі.
              
                               Коли ж дійшла вістка, що його дружина і син находяться коло Мюнхену, Керод звільнився в нашій команді і втік з табору.

                               Провід ОУН доручив йому переїхати до Мюнхену і перебрати референтуру зв'язку при "КЗ" (крайовий зв'язок). Це була дуже законспірована і відповідальна робота. Треба було вивчити радистів, навчити їх різних кодів, вивчити безпеку і приготовити радіові апарати, залежно від дороги зв'язкових, ОУН мала свою радіову станцію в Арденах у Бельгії. Вистарався був її сот. Карло Мулькевич, член бельгійського протинімецького підпілля у християнсько-ліберальному уряді. Коли ж до влади прийшли соціялісти, вони сконфіскували станцію і Керод опинився в бельгійській тюрмі...

                              В Америці, куди тяжко було Керодови дістатися і де вже жила його родина, активізувався Керод в нашому Братстві. З члена в станиці вибився він на члена Головної Управи.


Б.П.

понеділок, 13 травня 2013 р.

Український Червоний Хрест у Львові 1918 - 1919

Олена Федак Шепарович

                                    Кілька годин перед відворотом нашої Армії, вечором 21-го листопада 1918 р. виїхали зі Львова всі члени Державного Секретаріяту та майже всі члени Української Національної Ради. Залишилися добровільно „для охорони українського населення, полишеного на поталу хвилевих, як всім здавалося, переможців" 1), члени УНРади містоголова д-р Лев Ганкевич і д-р Володимир Охримович. Залишився теж, відтятий бойовою лінією голова Харчового Уряду при Державному Секретаріяті д-р Степан Федак. (Не виїхав ще один член УНРади, а саме д-р Степан Томашівський, але він зголосився щойно по кількох тижнях). Негайно 22-го листопада зійшлися д-р Ганкевич, д-р Охримович і д-р Федак в помешканні Осипи Паньківської при вул. Чарнецького ч. 26, щоб устійнити плян праці та тактику супроти поляків.

                                  Одинокою громадською установою, що могла діяти в тодішній ситуації у Львові, був Український Горожанський Комітет. Оснований ще перед Листопадовим переворотом, затверджений австрійською владою для розподілу харчів так званих „американських дарів", завдяки своїм гуманітарним завданням не був наражений на труднощі, чи навіть розв'язання з боку польської влади. Під фірмою того комітету, головою якого був д-р Ст. Федак та секретарем Володимир Целевич, постановлено вести якнайширшу діяльність, зокрема дати поміч раненим і полоненим воякам Української Армії та поміч українським мешканцям міста, що потерпіли внаслідок воєнних подій, себто виконувати по змозі роботу, що у воєнний час входить в засяг діяння Червоного Хреста. Вістка, що Український Горожанський Комітет буде опікуватися раненими і полоненими, швидко розійшлася по Львові та до кількох днів почали зголошуватися до праці жінки, здебільша ті, що голосилися 1-го листопада в Начальній Команді та яких допустили тоді тільки до військових кухонь 2). Вони оформилися як Секція Українського Горожанського Комітету, яка офіційно називалася Самаританська, популярно, „Жіноча" та була у взаєминах з польською владою Червоного Хреста. Головним та найбільш пекучим завданням Самаританської Секції була моральна і матеріяльна опіка над раненими і полоненими українськими вояками, що лежали по львівських шпиталях. Треба було їх перш за все доживляти, тому, що через фатальну апровізацію міста  3) шпиталі не мали харчових запасів і всі ранені й хворі голодували. В даний мент не було часу на організаційні формальності. Вправді на папері (на сторінках „Впереду", що почав виходити 1-го грудня) була головою Самаританської Секції Олена Косевич і секретаркою авторка цих рядків, але ніяких зборів, вибору виділу, засідань чи протоколів не було, а касовими справами керував голова Горожанського Комітету. Всі члени Секції були рівнорядні, всі однаково жертвенно працювали. Були це: Дарія Старосольська, Софія Олеськів (Федорчак), Стефанія Пашкевич, Стефанія Рибчак, Софія Кобилянська (Охримович), Ольга Мриц, Кекилія Волянська (Ґардецька), Стефанія Янкевич (Голіната), Люба Білобрам, Ольга Ґерета, Марія Голубець 4). „Вже ніхто тепер не оспорює права жінок на працю. Та не в будівництві й творенні Держави, а — як звичайно припала нам роля — рятункових стацій" — пише у своїх споминах про ці перші дні Софія Олеськів Федорчак 5).

                                                 Горожанський Комітет примістився в помешканні при вул. Руська ч. З, на другому поверсі, над адвокатською канцелярією д-ра Л. Ганкевича. Харчі, „американські дари", що були замаґазиновані в залі „Сокола" будинку „Дністра", переносили в міру потреби і заготовляли в кухні „Української Захоронки", домівка якої була в подвір'ї вул. Руської ч. 3. Крім харчів Горожанського Комітету, Самаританська Секція одержувала продукти (ярину, м'ясо тощо) від громадян, що жили на периферіях міста, але дуже відчувалося брак набілу, такого необхідного для ранених і хворих. Повні посвяти молоді члени Секції ходили милями пішком до поблизьких сіл, занятих поляками, і приносили кожного дня кілька баньок молока. До двох тижнів члени Самаританської Секції обійшли всі шпиталі, зладили списки ранених і хворих вояків та кожного пополудня ішли на відвідини. Самозрозуміло, що акція не була обмежена тільки на доживлювання, бо вони приносили цигарки, книжки, „Вперед" та перш за все те „добре слово", таке конечне у таких випадках. В початках Самаританська Секція допомагала теж родинам, що залишилися у Львові без засобів до життя, згодом перебрали це дві нові Секції: допомогова і правної поради.

                                             З кінцем листопада або початком грудня члени УНРади рішили, що треба сконтактуватися з нашим урядом в Тернополі. Повідомити, що „ми живемо і працюємо", дістати від Державного Секретаріяту повновласті для переговорів з польськими чинниками та признати Самаританській Секції  право виступати від імени Українського Червоного Хреста. Леґальна письмова чи особиста комунікація з Тернополем була тоді неможлива, тому постановлено, що треба когось вислати нелегально через  бойову лінію,  найкраще жінок, бо   це найменше зверне увагу. Зголосилися добровільно дві пані з Самаританської Секції: проф. Ст. Пашкевич і медсестра Ст. Рибчак. Оба члени УНРади передали їм плян дороги та точні усні інструкції — розуміється,  ніяких писем не можна було з собою брати. В доволі короткому часі вернулася С. Пашкевич, докраю огірчена і розчарована. Члени Державного Секретаріяту віднеслися до делегаток зі Львова з легковаженням і навіть з недовір'ям, не дивлячись на те, що були це поважні громадянки, особисто знайомі всіх майже членів уряду. Не передали ніяких повновластей, ані теж ніяких інструкцій чи порад для львівських членів УНРади. Друга делеґатка залишилася на прохання шефа військового Санітарного відділу як фахова, дуже потрібна там сила. Внедовзі померла, заражена тифом на пості в шпиталі в Крижополі.

                                     В перших двох-трьох тижнях діяльности Самаританської Секції не було ніяких перепон з боку управи шпиталів. Одні не були ще в руках польської влади, інші були раді, що мали деяку поміч. Однак  згодом почалися труднощі  і треба було мати дозвіл команди міста   на  відвідування шпиталів. Після  довгих  інтервенцій д-ра Ганкевича,  добилися авдієнції  у генерала Сікорського О. Косевич та авторка цих рядків і виторгували в дослівнім того слова значенні шість тимчасових перепусток. Це дещо ускладнювало відвідини по шпиталях, але нових ранених в тому часі не прибувало, а деяким воякам-селянам, що жили на захід від Львова, дозволено навіть вернутися домів. Були ще здорові полонені, інтерновані  в тюрмі   „Бриґідки", але туди доступу ми ще не мали. Перед шпитальною адміністрацією члени Самаританської Секції завжди представлялися як відпоручниці Українського Червоного Хреста й носили пов'язки з червоним хрестом, хоч насправді не мали на це права. А втім, і їхня   діяльність не завжди відповідала законам Червоного Хреста, ба навіть інколи перехрещувалася   з нелеґальщиною. Ініціятором такої нелеґальщини був д-р Маріян Паньчишин, в тому часі   асистент   директора університетських  шпиталів  проф. Юраша. Він зайшов до д-ра Ганкевича і запропонував, що допоможе „вийти" зі шпиталю декільком нашим старшинам і стрільцям, якщо ми доставимо цивільні одяги. Справа була дещо ризиковна. Д-р Ганкевич поставився спершу   до цього проекту недовірливо, але молоді члени Секції відважилися на цей крок і в часі латинських Різдвяних Свят з успіхом перевели цю акцію.


                                            Від початку грудня оба члени УНРади переговорювали з головою польської т. зв. тоді Ліквідаційної Комісії, графом Скарбком в справі ранених, полонених та інтернованих українців у Львові і на заході від Львова. Цих проблем не можна було поладнати без порозуміння з нашим урядом та без його уповноважнення і Скарбек погодився видати для двох делеґатів перепустки через бойову лінію на поїздку до Станиславова і з поворотом. Як делеґати виїхали з початком січня 1919 р. д-р Володимир Охримович і д-р Степан Томашівський. В другій половині січня вернувся сам д-р Охримович (Томашівський залишився в Станиславові і згодом виїхав, як член делегації на Мирову Конференцію до Парижу) та привіз письмо від голови уряду Сидора Голубовича. У письмі з дати 15-го січня уряд уповноважнював членів УНРади, що перебувають у Львові переговорювати з поляками „в ціли тимчасового уладження справ культурних, комунальних і гуманітарних місцевого характеру при збереженні інтересів і достоїнства Української Держави" 6). Переговори почалися 21-го січня і вже тоді списано перший протокол в справі „взаїмного трактування ранених, полонених та інтернованих" 7). Остаточно зредаговано і підписано умову в дні 1-го лютого.

                                         На жаль, не маємо повного тексту умови, але легітимації виставлені членам Самаританської Секції покликуються на точки Іц та ІІІб, які уповноважнюють до відвідин „хворих, полонених та інтернованих". Так отже в лютому мали ми улегшену, але й поширену діяльність, члени Самаританської Секції мали вже право відвідувати та опікуватися інтернованими і полоненими в „Бриґідках".

                                            Ще перед підписанням умови обі сторони погодилися на виїзд трьох українських і трьох польських відпоручниць Червоного Хреста для перевірки умовин в таборах полонених та інтернованих українців в Західній Галичині та поляків в межах ЗУНР. Як делеґатки Українського Червоного Хреста виїхали на захід 23-го січня члени Самаританської Секції: Дарія Старосольська, Олена Косевич і Софія Олеськів. Від Польського Червоного Хреста поїхали через бойову лінію на схід: Марія Дулємбіянка (відома діячка), Марія Опєнська та Дзєдушицька (імени не пригадую собі). Наші делеґатки відвідали табори на Домбю і Вадовичах, де разом було коло 6 тисяч наших інтернованих і полонених, та табір в Баранові, де були наші закладники з Перемишля (адвокат Загайкевич, Ольга Ціпановська і інші). В Кракові відбували конференції з Польським Червоним Хрестом і предложили меморіяли в справі жалюгідних умовин в таборах. „Відвідуємо табори. Вечорами і по ночах пишемо меморіяли, звіти, протести. Інтервеніюємо в справі зловживань" 8).

                                        Делеґатки вернулися вечором 14-го лютого до Львова, але не мали часу на звітування тому, що застали доручення польської Команди міста переїхати вже чергового дня через бойову лінію на схід. Виїхали в полудне 15-го лютого з-перед Французького готелю, автом Польського Червоного Хреста в супроводі польського санітарного шефа Сабатовського. Перший їхній постій по українській стороні був в Куровичах, де прийняв їх сотник Остап Луцький. В Куровичах зустрілися з польськими делеґатками, які приїхали з Золочева та обмінялися своїми враженнями і заввагами. Польські делеґатки говорили про незадовільний стан шпитальництва, однак підкреслювали прихильне відношення уряду ЗУНР до їхньої місії. Після звітів наших делеґаток, польки обіцяли інтервеніювати в справі умовин в таборах та в справі звільнення українських інтернованих, в першу чергу селян-поворотців, колишніх вояків австрійської армії. Наші делеґатки обіцяли від себе подбати про поправу умовин в таборах і шпиталях на Західній Україні.

                                     Згідно з пляном і умовою, обі делеґації мали виїхати після повороту до Львова українок — разом на захід, щоби спільно перевести провірку таборів. (Слід мати на увазі, що число інтернованих українців на Заході перевищало вдесятеро число поляків на Західній Україні і умовини для українців були куди гірші). На жаль, цей плян не був ніколи виконаний. Польські делеґатки захворіли на тиф і дві з них, Дулємбянка та Дзєдушицька, померли. Наші делеґатки з різних причин залишилися в Станиславові і до Львова не вернулися.

                                     Листування членів УНРади з урядом ЗУНР в справах Червоного Хреста було дозволене та пересилане через Команду польської армії. Коли вже було відомо, що українські делеґатки не переїдуть по цей бік бойової лінії, Рада Державних Секретарів переслала на прохання д-ра Охримовича в половині березня повновласть для авторки цих рядків з дорученням подбати за нову спільну польсько-українську делеґацію Червоного Хреста, що мала б перевірити умовини в таборах на Заході. Це не було так легко, тому, що так із нашого, як і з польського боку не було відповідних і охочих кандидатів. Остаточно, після довгих переговорів устійнено делеґацію, але вже в складі тільки трьох осіб, а саме: д-р Кирило Студинський та авторка цих рядків від Українського Червоного Хреста, і граф Владислав Дзєдушицький — від Польського. Та „Українсько-польська місія Червоного Хреста", як звучала її офіційна назва, виїхала ранком 22-го квітня до Перемишля, де ждав на неї молодий польський поручник, приділений польськими військовими чинниками до „асисти". Він вручив членам місії військові документи подорожі (яких у Львові чомусь-то не хотіли видати, так що треба було купити звичайні квитки), подбав про добре місце в поїзді, в Кракові приділив готелеві кімнати, а в чергових днях не відступав на крок від делеґатів.

                                      Впродовж восьми днів делеґати виїздили кожного ранку військовими автами з Кракова по черзі до Домбя і Вадович, оглядали табори, перевірювали приміщення, пробували їжу, говорили з людьми, записували браки, скарги, інтервеніювали в командах таборів і в Польському Червоному Хресті в Кракові. „Неофіційно", поза плечима обох делеґатів і польського поручника, авторка цих рядків роздала в таборах 100 тисяч австрійських корон, які одержала для тої цілі від голови Горожанського Комітету. Поскільки ця „місія" була успішна, чи інтернованим полегшало — годі було ствердити.

                                     В рямцях завдань Українського Червоного Хреста по обох сторонах бойової лінії була справа виміни ранених і хворих полонених вояків. Вирішення цих питань застерегли собі польські військові чинники та воно не було з'ясоване в умові з 1-го лютого. Переговори у Львові йшли дуже пиняво, хоч уряд ЗУНР заявив повну згоду. Остаточно, завдяки інтервенції д-ра Фріка, відпоручника Міжнароднього Червоного Хреста на Східню Европу, що приїхав до Польщі, устійнено час і місце виміни, а саме залізничу стацію в Хирові. Авторка цих рядків не пригадує собі, на жаль, дати, але пам'ятає, що умова була зламана поляками. Відпоручники українських військових чинників привезли польських полонених до Хирова, передали польській команді, але не дочекалися ніякого поїзду з українцями. Дуже можливо, що сталось тому, що воно було безпосередньо, або вже в перших днях Чортківської офензиви.

                                  Після переходу нашої Армії та Уряду за Збруч, Самаританська Секція перетворилася, як це повинно було статись відразу, на Український Червоний Хрест. Львів вже не був відрізаний бойовою лінією, бо воєнні дії з Польщею закінчились і ціла Західня Україна була в руках поляків. Український Червоний Хрест став краєвою установою в ширшому, а не льокальному маштабі, а його головним завданням була справа звільнення поворотців, полонених та інтернованих. Щоб надати поваги цій установі, запрошено на першого голову загально шанованого (також серед поляків) старого „гофрата" Олександра Барвінського. Заступником голови був д-р Маріян Паньчишин, який фактично виконував всі обов'язки голови, а секретаркою Олена Косевич.

                                У вересні їздив д-р Паньчишин на інтервенцію до Варшави в справі звільнення поворотців та інтернованих, а водночас о. Лев Сембратович і авторка цих рядків одержали доручення переговорювати з д-ром Фріком у Відні (де була його головна кватира) і прохати в цій справі  допомоги від Женевської Централі Міжнародного Червоного Хреста. Д-р Фрік ставився з великим зрозумінням до наших постулятів, записуючи точно усі статистичні дані і обіцяв повну підтримку. На жаль, скоро ми втратили того дійсного приятеля: помер, як ще одна жертва п'ятнистого тифу.

                                Протоколи конференції з д-ром Фріком, списані у Відні та переслані до Львова, були останнім ділом авторки цих рядків, як відпоручниці Українського Червоного Хреста.


_____________________
 1) О. Кузьма:   Листопадові дні, сторінка 413.
 2)  О.  Кузьма:   Листопадові  дні,  стор. 308,  309.                                            
 3) О. Кузьма: Листопадові дні, сторінка 378.
 4) Лев Ганкевич: Жінки в Горожанському Комітеті, „Нова Хата", ч. 11, 1934.
 5) Софія Олеськів Федорчак: 3 листопадових споминів, „Нова Хата", ч. 21-22, 1937.
 6)   Д-р Лев Ганкевич:  „Дальші дні польської окупації Львова",  журнал „Наш Світ", ч. 4-5 з 15-го травня 1961.
 7)   Д-р Лев Ганкевич:  „Дальші дні польської окупації Львова", журнал ,,Наш Світ", ч. 4-5 з 15-го травня 1961.
 8) Софія Олеськів Федорчак: 3 листопадових споминів, „Нова Хата", ч. 21-22, 1937.

понеділок, 6 травня 2013 р.

ЧЕРВОНО-ХРЕСТНІ ВЗАЄМИНИ З СУМЕЖНИМИ ДЕРЖАВАМИ

Д-р В. Трембіцький

                               На відміну від усяких труднощів, які мав Український Червоний Хрест в Західній Европі, як хоча б в Італії, зовсім справно проходили зв'язки У. Ч. Хреста з такими установами сумежних держав. Ці взаємини були регульовані спеціяльними договореннями про санітарно-медичні зв'язки або випливали з політично-економічних договорів, які були заключені між урядами України та її сусідських держав.

                               Про російсько-українські взаємини вже згадувано в попередніх статтях на цю тему. Тут треба лише додати, що Українську Державу та Російську СФСР зобов'язував Прелімінарний договір від 12 червня 1918 року, на підставі якого обидві держави зобов'язалися тісно співпрацювати і на полі санітарної червоно-хрестної служби.                        

                                Згідно з текстом договору точка 5-та:    

                                 "Російське і Українське Товариства Червоного Хреста негайно роблять заходи для облегшення переїзду полонених громадян обох держав і для організації допомоги їм у дорозі".

                                В точці 2 мирового договору зазначено залізничні шляхи, по яких проходили між Російською СФСР та Українською Державою санітарні чи пасажирські т. зв. "українські, поїзди" та на яких лініях діяли червоно-хрестні служби обох держав. Згідно з точкою 2 російсько-українського договору там же сказано:

                                  "Для переїзду установляються шляхи: через Орша-Гомель, Брянськ-Конотоп, Брянськ-Ворожба, Курськ-Ворожба, Курськ-Харків, Елець-Валуйки, Вороніж-Камінська, Царицин-Лихая, Тихоріцька-Ростов, Єйськ-Ростов".

                                 У Москві, Казані, Самарі, Саратові, та в Петрограді санітарними та репатріяційними справами офіційно займалися українські консули, а по інших містах Росії: Орші, Архангельську, Астрахані, Курську, Пензі, Рибінську, Царицині, Тулі та у Вороніжі всіма репатріяційно-опікунчо-санітарними справами займалися українські консульські агенції, яких службовий час був означений завершенням рееміграційних справ наших людей з тих районів Росії.

                               Після зірвання дипломатичних відношень між Україною та Російською СФСР при кінці 1918 р., у висліді чого територію Росії залишили всі українські консули та санітарні червонохрестні агенції, залишеним українським громадянам від імені Української Республіки мав нести допомогу данський консульський апарат в Росії на основі договорення між українським урядом та данським консулярним представництвом в Києві, асигнуючи на цю ціль 200.000 гривень міністерством фінансів УНР 21 січня 1919 р.

                              У вищезгаданій точці з визначенням залізничних шляхів, три останні зазначені в договорі не були практиковані тому, що ті шляхи, які в час мирових переговорів розглядалися в аспекті майбутньої приналежности до Російської Республіки, осінню 1918 р., мали на постійно опинитися під контролею Донської та Кубанської Козачих держав "Всевеликого Війська Донського" та Кубанського Краю. Українська Держава підписала була з ними 5 вересня 1918 р. траспортову конвенцію, на підставі якої залізничні транспорти з України могли й переходити територію Всевеликого Війська Донського у напрямі на Царицин на Волзі, де існувала вже влада Совєтської Росії.*

                              Так само через територію Донської Держави (Ростов н/Д) могли переходити транзитом поїзди в напрямі Кубанського Краю (на Тихоріцьку та в Ставропільщину), де існувала влада Совєтської Росії.

                              16 листопада 1918 р. між Українською Державою та Кубанським Краєм була підписана окрема транспортова конвенція, на підставі якої урухомлено транзитним шляхом через Ростов н/Доном сполучення з територією України та рівночасно урухомлено навігацію між українськими та кубанськими портами (Маріюпіль - Єйськ, Бердянське - Єйськ, Одеса - Новоросійське), для транспорту пасажирів та особливо для виміни воєнно-полонених та воєнних втікачів, які в час перевозу стояли під контролею не лише української та російської санітарної служби Товариств Червоного Хреста обох держав, але теж під охороною червонохрестної служби Донської та Кубанської держав.

                               Від імени Української Держави усі транспортові конвенції чи договорення підписували як з Росією так Доном і Кубанню А. В. Лукашевич, виконуючий обов'язки віце-міністра шляхів, а від імени других держав звичайно директори департаментів торгівлі і промисловости, шляхів та спеціяльно уповноважені урядів вищезгаданих держав.

                               Подібно до російсько-української, українсько-донської чи кубанської медично-санітарної співпраці, існувала також співпраця в меншому засягу між Червоним Хрестом України й Білорусі, яка мала при своїх консульських бюрах в Києві та Одесі своїх санітарно-репатріяційних урядовців, призначених для перевозу полонених білоруських вояків в Білоруську Народну Республіку та українських полонених чи пасажирів — громадян Української Держави, які поверталися з північної Росії (Петербуржчини та Прибалтики) транзитним шляхом через Білорусь до прикордонних залізничих вузлових міст України в Гомель, Мозир, Берестя та в Лунинець.

                                В Мєнську урядував від червня 1918 р. український консул, який адміністрував всіма репатріяційно-санітарними справами на всю Білорусь, а в Орші, яка фактично знаходилася вже на кордоні російсько-білоруському по російській стороні, працював дуже інтенсивно український віцеконсул, переобтяжений транспортовими справами наших і не наших громадян, що ще далі покидали Петербург, Латвію та Естонію, проїжджаючи транзитом через Білорусь в Україну.

                               Окремого червонохрестного договору віж БНР та Українською Державою не було тому, що до кінця 1918 року була під знаком запиту юридична самостійність БНР, яка  існувала декляративно. Фактична влада була в руках німецької окупаційної армії, яка по наказу з Берліну не признавала існуючого в Мєнську білоруського уряду, який мав лише авторитетне визнання білоруського населення. Вся адміністрація країни була вповні під німецькою окупаційною контролею, до складу якої входили часто анти-білоруські, московські, а то й польські елементи (і навіть військового осадного корпусу ген. Довбур-Мусьніцкого на східньому Поліссі), не сприяли розвиткові білоруської державности. Все ж, постава київської санітарно-медичної служби та Товариства Українського Червоного Хреста до білоруських військових частин в районі Одеси чи Київщини, була завжди прихильною і ті дві установи допомагали чим могли білоруським представникам в їх репатріяційно-санітарній праці, бо кожне посилення збройного потенціялу БНР вважалося посиленням проти-російського фронту всіх народів між Балтійським та Чорним морями.

                                 У відношенні до Румунії — вже від березня 1918 р. прийшло до конкретного наладнання взаємин, як лише до Букарешту прибула перша дипломатична місія УНР на чолі з М. М. Галаганом.

                                 Переїзд полонених та пасажирів ішов по залізничих шляхах на Роздільну-Кишинів в Басарабії, через Рибницю на Яси та часом з Одеси до гирла Дунаю у порти Ґалац або Браїлів кораблями. Конфлікт за приналежність українських частин Басарабії до Української Держави між травнем та жовтнем заморозив був існуючі взаємини. Щойно з підписанням акту замирення між Києвом та Букарештом 26 жовтня 1918 р. на базі економічних взаємин прийшло до відновлення транспортового зв'язку по залізницях та повітряних сполученнях на лінії Київ - Одеса-Букарешт через Браїлів. До жовтня 1918 р. під час т. зв. економічної блокади Україною Басарабії проблему транспорту пасажирів та евентуальної санітарної опіки виконували австрійські санітарно-військові чинники, які мали пряме сполучення між Одесою-Браїловим-Букарештом та далі на Будапешт і Відень повітряною мадярською лінією (липень 1918 р.), або по залізницях та водному шляху з Одеси до Дунаю та в Басарабію, яка вже від лютня 1918 р. знаходилася під румунською окупацією.

                            До повної нормалізації українсько-румунських червоно-хрестних чи санітарно-військових взаємин прийшло щойно від пізньої весни 1919 року, коли прийшло до унормування політично-територіялнього спору за Басарабію та згодом і Буковину.

                             З П о л ь щ е ю санітарно-медичні взаємини треба поділити на чотири періоди:

                              перший: який існував між урядом УНР, між листопадом 1917  р. та весною 1918 р., коли Польща творила незалежне Королівство з реґенційним урядом;

                             другий: за час гетьманського правління між листопадом 1918  р. до травня 1919 р., коли в Києві далі урядувало давнє польське посольство з гетьманського часу та вже  при уряді Директорії УНР;

                             третій період льокальних взаємин між польською тимчасовою владою на західній частині З.У.Н.Р. від грудня 1918 р. аж до липня 1919 р. та

                              четвертий період після підписання військової Конвенції (24 квітня 1920 р.) між УНР та Польською Республікою на чолі з маршалом Пілсудським.

                              1920 рік надав зовсім інший характер взаєминам українсько-польської санітарно-медичної служби. Ці взаємини випливали з трагедії, яку перейшла Україна в часі другої половини 1919  р., у т. зв. чотирикутнику смерти, чи епідемічних недуг, які частинно переборені новими відношеннями українського уряду з новим польським урядом наприкінці 1919 р. та через 1920 рік.

                             В першому періоді зимою 1917/18 та весною 1918 рр. в Україні санітарні справи були зв'язані з побутом на території Української Н. Респ. двох польських леґіонів, одного на Чернігівщині в Гомельському, Новозибківському та Річицькому повітах під командою ген. Осінського силою одної тисячі людей (т. зв. ІІ-ий польський корпус), та другого на Поділлі (т. зв. ІІІ-ій корпус) в районах Вінниці та на Волині в повітах: Шепетівському, Рівенському та Кременецькому силою 1.200 людей під командою ген. Ґустава Остаповіча. Військове представництво польських військових сил в Україні на чолі з ген. Ґ. Остаповічем та членами місії майором Клеберґом, Татушевским й лікарем-майором Наконечниковим, мало постійний контакт з українським військовим міністерством та його червоно-хресним (санітарним) департаментом. 29 березня 1918 р. між урядом УНР та польською військовою місією підписано було угоду про постачання та фінансування польського війська в Українській Республіці. В точці 13 (проблема зброї та харчування) сказано:

                               Частини 2 і 3 польських корпусів фактично існуючих, тримають при собі все                              військове майно (гарматне, інтендантське, інженерне, санітарне і ветеринарне), а в межах фактичної кількости людей, які входять в склад корпусів зазначених в додатковій відомості.               

                                Іншими словами, польська санітарна служба під управлінням лікаря Наконечникова підлягала, чи була узалежнена від санітарного відділу УНР при міністерстві військових справ.

                                З приїздом до Києва першого польського посольства в кінці вересня 1918 р. санітарні справи були в відношенні до польської сторони поширені. Заходом першого польського посла Ст. Ваньковіча, польське посольство та його консульський департамент обняв опіку над польськими втікачами, біженцями, евакуантами (з колишньої підросійської Конґресівки) та громадянами Української Держави польської національности, які плянували виїхати на постійно в незалежну Польщу. В такому маштабі дій приходилося польському представництву бути в тісному контакті з Київським Міністерством Здоров'я та всякі транспорти поляків в Польське Королівство були в Варшаві контрольовані українським консулом Нулюсом та польськими урядовими чинниками.

                                Осінню 1918 р. не існувало ще питання повороту в Україну українців з Королівства, бо не було причини переселювання українців в "Конґресівку", крім хіба поодиноких випадків побуту купців чи проїжджих з України в Польщу або шляхом через Королівство в Німеччину. Цього роду особи фактично не підлягали безпосередньо санітарному референтові українського консуляту в Варшаві, лише пашпортовому відділові консульського бюра.

                                Справа санітарної опіки над нашими людьми на польській території почалася щойно в перших днях листопада 1918 р., коли без об'яви війни та за конкретною підтримкою з боку австрійських окупаційних військ в південній Холмщині ці останні передали (всупереч рішенням Берестейського миру від 9 лютня 1918 р.) частину холмської землі місцевій польській адміністрації, у висліді чого прийшло до арештувань місцевих українських громадських діячів.

                               Перехід польських військ на схід лінії р. Буга в напрямі Полісся та західньої Волині (заняття Берестя, Ковля та інших повітових міст) на початку 1919 року привело до інтернування українських прикордонних збройних відділів** та адміністраційних службовців, що ускладнило питання правного та санітарно-червонохрестного відношення України до Польщі. З практичного боку український уряд міг інтервеньювати в Варшаві, щойно літом 1919 р., коли туди приїхала була перша місія УНР.

                             Зактивізування українських санітарно-допомогових відношень з Польщею прийшло з хвилиною, коли збройні частини почали з 1-им листопада просуватися в сторону Львова та займати в боях із західньо-українською армією західне прикордоння З.У.Н.Р. (Галицької Держави), тобто, коли польсько-український фронт поширився з північного (холмського) пограниччя на південь в Посяння та в Лемківські Карпати. У відношенні до Польщі правно мусіли діяти ЗУНР та УНР (до 22 січня 1919) червонохрестні організації.

                             В час війни між ЗУНР та Польщею на терені Галичини діяли дві клітини Червоного Хреста, одна на території Галицької Держави при (УГА) аж до липня 1919 р.** та друга на території ЗУНР вже окупованої польською армією.***

                            Цей відтинок червонохрестної праці дуже подрібно описала п. О.Шепарович-Федак, колишня активна співробітниця Червоного Хреста в своїх статтях:  "Український Червоний Хрест у Львові 1918-1919" ("Вісті Комбатанта" ч.3 з 1961, ст. 25-32) та стаття: "Українсько-польська умова від 1-го лютого 1919 р." (в тому самому журналі ч.2, ст. 20-24 з 1962 р.)

                            В листопадових днях 1918 р. Санітарна Українська Служба почала свої дії таки у Львові в часі бойових операцій. Тоді ще не існував конкретно Український Червоний Хрест, а Горожанський Комітет, який ще до листопадового перевороту діяв як харитативна організація для опіки над вояками-українцями австрійської армії, хворими по львівських лікарнях; завданням "Української Жіночої Самаританської Секції" (так її популярно називано) було теж нести поміч й громадянам м. Львова, які потерпіли в часі війни між 1914-1918 роками.


                              Головою Горожанського Комітету спершу був д-р Ст. Федак, секретарем Вол. Целевич, а в Жіночій Секції цього комітету головою була Олена Косевич, та секретарем О. Шепарович-Федак з одинадцятьма співробітницями — жінками зі Львова.

                             Горожанський Комітет, опісля Жіноча Самаританська Секція, мали приміщення в будинку "Дністра" при вул. Руській 20.

                             Найскладнішою була праця Самаританської Секції в часі, коли Львів був уже зайнятий польськими військами. Річ ішла про правне положення тієї санітарної організації. Ось тому крім справи наглої допомоги була відкрита й секція правної поради чи допомоги внаслідку переведення в західній частині Галичини арештувань політичних українських діячів, та існування полонених у переходових та довготривалих таборах в Баранові, Вадовіцах, Пикуличах, Домбю і Львові.

                                В такій складній ситуації Самаританська Українська Секція вже в грудні 1918 р. почала робити старання у польської влади, щоб дістати право на опіку чи догляд (разом з польською владою) над українськими полоненими та в'язнями. Польську т. зв. "Ліквідаційну Комісію" репрезентував граф Скарбек, українську сторону репрезентували д-р Вол. Охримович, д-р Ст. Томашівський та опісля і д-р Лев Ганкевич, визначні українські діячі — адвокати зі Львова.

                                У січні 1919 р. прийшло до першого зговорення з польською владою та визнання нею Львівської Самаританської Секції як представництва ЗУНР червоно-хрестної установи. У січні 1919 р. д-р Охримович та д-р Томашівський мали змогу (за польськими пропусками) виїхати до уряду ЗУНР в Станиславові для узгіднення дій української червоно-хрестної клітини в Західній Галичині під польською окупацією.

                              15 січня 1919 р. делегація самаританської установи зі Львова  дістала  письмове  уповноваження  для переговорів з польською владою про санітарно-гуманітарну опіку українського та польського товариств Червоного Хреста по обох сторонах фронтових ліній для справ полонених та інтернованих.

                               Переговори з польською владою велися між 21 січня і 1 лютого 1919 р. Польську сторону в переговорах репрезентували д-р Влад. Стесловіч, граф Ол. Скарбек, інж. Артур Гавзнер, д-р Адам Ґлажевскі та граф Зиґ. Лясоцкі.

                                1 лютого 1919 р. підписано першу умову про обопільну санітарну активність та усталено інспекційні комісії, зложені з жіноцтва обох країн для відвідин таборів полонених, шпиталів та таборів інтернованих.

                                 Українську сторону репрезентували пані: Дарія Старосольська, Олена Косевич та Софія Олеськів; польську сторону представляли: Марія Дулємб'янка, Марія Опєньска, графиня Дзєдушицка. Нижче наведено текст офіційної умови в її оригінальному вигляді, без найменших змін:

  Текст Умови заключеної між українським та польським представництвом Червоного Хреста

                                    Умова, заключена дня 1 лютого 1919 р. у Львові між повновласниками Державного Секретаріату Західно-Української Народної Республіки, уповноважненими письмом з дати 15 січня 1919: д-ром Степаном Томашівським, д-ром Володимиром Охримовичем і д-ром Левом Ганкевичем — іменем української воюючої сторони та делегатами Правлячої Комісії: д-ром Владиславом Стесловичем, Зиґмунтом гр. Лясоцьким, Олександром гр. Скарбком, інж. Артуром Гаузнером і д-ром Адамом Глажевським — іменем польської воюючої сторони в справі усталення засад обопільного трактування ранених, полонених та інтернованих.

                                   Обі сторони заявляють, що негайно по підписанню цєї умови будуть видані зарядження, силою яких обі воюючі сторони, виходячи з засади безоглядного береження міжнароднього воєнного права, себто засад женевських і гаґських конвенцій, перестерігатимуть слідуючих спільно умовлених постанов що до трактування ранених, полонених та інтернованих.

                                                                             Арт. І.   Р а н е н і       

                                 а) У військових приказах мають бути від часу до часу пригадувані приписи женевських і гаґських конвенцій, нормуючі трактування ранених і полонених на полі бою.

                                 б)  Раненим і хворим полоненим має бути запевнена належна лікарська та релігійна опіка після обряду ранених.

                                 в)  В місцевостях, де знаходяться у шпиталях хворі і ранені полонені, мають бути видані сталі легітимації жіночим комітетом другої народности з правом відвідування хворих і ранених та доставляти їм поживи, убрань, лектури і т. п.

                                                                              Арт. II.  П о л о н е н і

                                  а)  В таборах полонених мають бути старшини відділені від мужви.

                                  б)  Полонені старшини удержуються самі і побирають в рангах від хорунжого до сотника по 500 к. місячно, штабові старшини по 800 к. місячно;  полонена мужва дістає повне удержання та титулом причинків по 30 к. місячно.

                                  в)  Полоненим жовнірам має бути доставлена в міру потреби одіж та обув.

                                 г)  Усім полоненим, старшинам і воякам, треба уможливити ведення переписки зі своїми ріднями.

                                ґ) Нездібні до військової служби полонені мають бути вимінювані по нормам, обнятим додатковою умовою, яка має бути заключена між обома воюючими сторонами.


                                                                        Арт. III. Інтерновані

                                 а)  Інтернування треба обмежити до цілком виїмкових випадків, іменно до тих, в яких заходить оправдане побоювання, що дана особа може ділати на шкоду армії. Всі інші інтерновані мають бути безпроволочно випущені на волю, евентуально, наколи їх місце осідку лежить  на тіснішім  операційнім терені, конфіновані.

                                 б)  Приміщення інтернованих має бути відповідно приспосіблене; евентуальні літні бараки замінені зимовими мешканнями.

                                  в)  При розміщенні інтернованих в таборах, треба брати на увагу степень інтелігенції зглядно образування.

                                  г)  Харч в таборах інтернованих має відповідати щонайменше військовій рації.    
                                                          ,
                                  ґ) Інтернованим треба забезпечити відповідну лікарську  опіку та релігійну після їх обряду.
                                           |
                                   д)  Мають бути видані приписи щодо збереження чистоти в таборах інтернованих.

                                   е) Інтернованим мають бути виплачені денні грошові причинки від 3-5 к., відповідно життєвій стопі інтернованого і місцевим відносинам.

                                  є) В місцевостях, де знаходяться табори інтернованих, мають бути видавані сталі легітимації з правом відвідувати інтернованих та доставляти їм безпосередно поживи, убрань, лектур і т. п.

                                                                               Арт. IV.

                                      Обі сторони поручають береження засади, що ні полонений ні інтернований не буде в сім характері трактований як переступник.                                                    

                                                                                Арт. V.                                              

                                      Повертаючих з давних воєнних фронтів вояків т. зв. гаймкерерів не можна задержувати як полонених: їх можна трактувати щонайбільше як цивільних інтернованих, при приноровленню до них приписів арт.ІІ, букви г).

                                                                                  Арт. VI.

                                          Брання закладників має бути обмежене до тіснішого простору воєнних операцій і то лише на час необхідности.

                                                                                   Арт. VII.

                                            а)  Усім особам, що остають щоправда на волі, одначе заскочені воєнними випадками відтяті від звичайного місця осідку, має бути уможливлений поворот до свого місця замешкання.                                                        

                                            б)  В тій цілі власті, під якими остають такі особи, мають доставити їм безплатно карти їзди залізницею до границі, відповідного завдатку в готівці на кошти дороги та легітимаційних документів.
                                     

                                                                             Арт. VIII.

                                              Всі видатки і завдатки, вичислені в арт. II, буква б) і в), в арт. III, буква є) і арт. II, буква б) відповідно удокументовані, мають бути подані обома сторонами до обопільного розрахунку і до звороту евентуальної надвишки.

                                                                                Арт. IX.

                                             В місці осідку українського правительства і в місці осідку польського правительства може перебувати уповноважнена делегатка Червоного Хреста з другої сторони для опіки над полоненими.


                                                                                  Арт. X. 


                                               Обі сторони будуть вести евіденцію полонених, ранених і інтернованих та відповідні викази будуть пересилати собі обопільно щонайменше раз у місяць.      

                                                                                   Арт. XI.

                                              Оригінал отсеї умови списується в двох мовах українській і польській. Текст її буде оголошений зараз по підписанню в урядових дневниках обох сторін.

                                                                                  Арт. XII.

                                               Приписи цієї умови входять в життя з хвилиною її підписання.

Д-р Владислав Стесловіч в. р.
Зиґмунт Лясоцкі в. р.
Александер Скарбек в. р.
Артур Гавзнер в. р.
Д-р Адам Ґлажевскі в. р.
Д-р Степан Томашівський в. р.
Д-р Володимир Томашівський в. р.
Д-р Лев Ганкевич в. р. 1

                                     З правної сторони повища Умова важлива цим, що у ній обі сторони визнали себе воюючими та взаємно підметом, що діє після міжнародного воєнного права, тобто засад женевських й газьких конвенцій.

                                    Наше жіноче представництво відвідало табори полонених (понад 6,000) в західній Польщі, польська делегація — польських полонених (біля 6,000) в Золочеві та інших місцевостях Галичини, під контролею уряду ЗУНР.

                                     Під час візити полонених, польки, пані Дулємб'янка та Дзєдушицка захворіли на тиф і померли. У квітні 1919 р. прийшло до створення нової Комісії Червоного Хреста, до якої ввійшли від українців д-р Кирило Студинський та пані Олена Шепарович, а від поляків грабя Дзєдушицкі.

                                     В міжчасі пані Шепарович одержала уповноваження Уряду ЗУНР для безпосередніх переговорів з польським урядом у справі виміни полонених. В квітні 1919 р. прийшло до нового зговорення з польською владою, цим разом у справі виміни полонених, які лише українською стороною були передані польській військовій владі на залізничій станції в Хирові. Українських полонених не видала польська влада через нову воєнну операцію Української Галицької Армії ("Чортківська Офензива").

                         Уповноваження Уряду ЗУНР для Пані Олени Шепарович з 18. III. 1919 р.

До Високоповажаного Пана
Д-ра Володимира Охримовича
Українського уповноваженого у Львові, ул. Руська ч. 20,
"Дністер"
Через
Команду польського війська в східній Галичині

                                   Просимо довести до відома дотичних польських властей, що Рада Державних Секретарів установляє п. Олену Шепарович своєю уповновласненою для зносин з польськими властями в справах Червоного Хреста і для Контролі Виконання договору між Українською та Польською стороною з дати Львів, 1 лютня 1919.

                                 Станиславів, дня 18 марта, 1919.

                                 За Раду Державних Секретарів д-р С. Голубович.

                                  Печатка: кругла з гербом Лева та написом: Президія Ради Державних Секретарів Зах. Укр. Нар. Республіки.

                                   ("Вісті Комбатанта", Ч.3, стр.28. Ню Йорк, 1962).

                                    Приблизно від липня 1919 р., коли вся Галичина була вже зайнята польською армією, на її території переорганізовано дотогочасну "Самаританську Серкцію" в Українську Червоно-Хрестну Організацію, як представництво УЧХреста. Нова установа з повновластями на всю територію Галичини мала новий персональний склад: радник двору д-р Ол. Барвінський —  голова, д-р М. Панчишин — заступник (фактично головно-виконуючий обов'язки всієї організації), пані Олена Косевич — секретар.

                                    У вересні 1919 р. Галицький Червоний Хрест вів навіть переговори з польським урядом у Варшаві, а о. Лев Сембратович та пані О. Шепарович вели переговори у Відні з представником Міжнародного Червоного Хреста у Відні д-ром Фріком, як представником МЧХреста на східню Европу, в справі інтервенції та посередництва в переговорах між українським та польським Товариствами Червоного Хреста та одержання допомоги від Женевської Централі Міжнародного Червоного Хреста для армії УНР.


                                     На жаль, успіхів з переговорів у Відні було дуже мало тому, що приятель українців д-р Фрік передчасно помер на тиф у Відні.          

                                     Новий шеф Міжнародного Хреста у Відні виконував тільки доручення своєї Централі і був неприхильний українській справі.

                                     Д-рові Фрікові Український Червоний Хрест може завдячувати пропуск санітарного поїзду 2 для армії УГА на Поділлі. Цей шпитальний поїзд допоміг в деякій мірі всій Армії УНР в її трагічному положенні висипного тифу, який здесяткував всю збройну силу України.

                                     Від осени 1919 р. всякі переговори між Українським Червоним Хрестом та Польською Червонохрестною установою велися у Варшаві, де від грудня 1919 р. перебували не лише галицька делегація, правдоподібно на чолі з д-ром М. Панчишином та панею Оленою Косевич та від УЧХреста УНР. Докладно невідомо, хто міг репрезентувати соборний уряд УНР. Треба припускати, що таким репрезентантом міг бути основоположник УЧХ д-р Евмен Лукасевич, який після передачі посольського посту новому послові, баронові Василькові, переїхав до Варшави і тут продовжав свою працю біля урядової місії УНР. Треба здогадуватися, що його працею могла бути головно санітарна проблема, коли взяти до уваги конкретні переговори Уряду УНР (С. Петлюри) з головою польського уряду Й. Пілсудським про взаємну військову співпрацю у війні проти Совітської Росії. Згодом д-р Евмен Лукасевич став видавцем щоденника "Українська Трибуна".

__________________________
*      Прикордонними контрольними станціями були по українському боці Жанженкове, Дебальцево, Родакове, Луганське. По донській стороні контроля папшортова та санітарна була на станціях: Харцизьк, Чернухіно, Сборная та Ольховая.
**    На лінії р. Буга.
***  Коли Галичину остаточно окупували польські війська.
 1  Федак-Шепарович О., — Українсько-Польська Умова з 1 лютня 1919 р., Вісті Комбатанта, ч. 2 (6), Ню Йорк, 1962, ст. 21-23.
 2 Закуплено Урядом ЗУНР весною 1919 р.

пʼятниця, 3 травня 2013 р.

В ЧУЖОМУ ОДНОСТРОЮ ЗА УКРАЇНУ

Мґр. Рибак  (УСС)

                                                      (До історії-спогадів І УД УНА Р. Лазурка)

                                  "Хочеш мати мир у своїх хатах, держи меч в руках"  (Святослав)
                               
                                   "На неволю і на гнет, лиш шаблюка і мушкет".  (Запорожці)

                                  "Тверда правда, збройна слава, дасть Вкраїні людські права". (Мазепа)

                                   "Гей до чину! Гей до зброї — до державности, до волі!" (Петлюра)

                                   "Хлопці Алярм! Гей вставайте! На кровавий тан! Визволяти Україну — з московських кайдан!" (Усусуси)

                                   "Чуєш нашу годину? Гнати займанців пора! Або поляжем, або спасем Україну! Лиш така слава правдива й тверда! Такий клич ОУН і УПА!"

                                    "Україна загарна і забагата-принадна. То ж, щоби позбутися раз на завжди зависних і напасних сусідів-ворогів, треба їх бити, бити і ще раз бити, щоби вони боялися ступити на нашу землю".

                                       Таке мотто і такий погляд автора книжки, історії-спогадів про І УД УНА ст. дес. Романа Лазурка, учасника ІІ-ої світ. війни і боїв І УД на протимосковському фронті, а потім пережиття в американському полоні і враження з пережитої "волі".

                                        Автор книжки "На шляхах Европи" дав дуже скромну назву книжці, бо це не є мандрування пластуна чи туриста по Европі, а історія-спогади, написана, наче повість з описом драматичних, а навіть макабричних сцен і подій, які автор і ст. десятник Укр. Дивізії переживає на фронті.

                                       Книжку зредагував і оформив ред. Л. Рихтицький, а вступне слово написав пор. І УД Филип Трач. Він пише: "...читаючи історію тих спогадів, вірних, реальних, а не вифантазованих, ані не прикрашених нічим, в уяві читача виростає не штучний тип "легендарного" лицаря, гурра-вояка, а образ вояка-громадянина, що хоч в чужому однострою, але з українським серцем пішов добровільно на війну, щоби в лавах 1-ої Української Дивізії змагатися за права нашої нації зажити в народів вільному колі, щоби нащадки не закинули нам, що ми не боролись з ворогом". Хочби з пеклом, але збройно до загину, звільнимо з кайдан наш нарід - нашу Україну!

                                       Така сама думка "лиш борися — не мирися" тягнеться в автора Р. Л. через цілу книжку і то з щирою любов'ю і жертвенністю до України, незважаючи на пекольні переживання і терпіння в амер. неволі. Тож наша молодь повинна читати книжку, видану Братством І УД УНА в Чікаґо "Шляхами Европи", бо в ній є частина історії України.

                                     Р. Лазурко підкреслює, що німці нашу Дивізію потребували, бо на фронтах відчувалася велика недостача вояка, і вкінці німецький режим зрозумів, що до українців треба застосувати більш приязну політику, поведінку... а все таки самих вояків у Дивізії, як старшин, так і підстаршин навіть дуже не любили, у вишколі шиканували, а на фронті кинули Дивізію ще добре невишколену і невідповідно зброєну в так зв. "котел", тобто у безвихідне пекло і можливо з думкою, щоби там Дивізія пропала...

                                     Аналогічну історію пережили в І-шій світ. війні Українські Січові Стрільці. Австрійське командування не погодилося (на пропозицію українців) навіть на бригаду, а тільки на один полк. Не дали ані одностроїв, ані нового озброєння і без відповідного вишколу післали до бою, або посилали відділами на диверсію в тилах російської армії, а потім на горі Маківці думали Леґіон викінчити. Напричуд сталося інакше, бо УСС не тільки все видержали, але збільшили свій стан і загартувалися.  

                                   Читач довідається, як дивізійники терпіли, коли одержували з краю вісті про переслідування німцями, чи польськими і московськими партизанами нашого населення, а вони не могли стати в обороні своїх.

                                   Книжку читається легко і з цікавістю, хоч в ній є страшні події, але вони переплітані гумором, жартами й анекдотами так, що відпружують читача, який цікавий, — а що далі? А вже певно буде вражений описом вояцького патріотизму і любов'ю до України і готовістю до жертвенности.

                                    Противники Дивізії чужі і свої переконаються, що ця Дивізія мусіла постати, бо така була тоді політична ситуація на українських землях.

                                   Тож кривду зробив І. Багряний і йому подібні, що сміялися з жертвенних вояків, що вони мовляв: "З червоненькою калинонькою на устоньках йшли на війноньку і вбивали своїх братів - радянських бійців..."

                                   Книжку треба перекласти на німецьку мову, щоби німці пригадали собі свій хронічний "дранґ нах остен" і вже більш його не повторювали...

                                   Книжка повинна вийти англійською мовою для англійців і американців, може застидаються і опритомніють, яку вони політику супроти українців, своїх приятелів, стосують і як поводилися вони з українцями полоненими і воєнними втікачами, яких загнали в табори... А як вони "поставили на ноги" і врятували від ліквідації свого і світового ворога, московську імперію.

                                 Як кол. старий вояк УСС, УГА і УНР армій і учасник обох світ, воєн — поручаю цю книжку і старшим і молодшим, бо з неї можна багато навчитися, головно любови до України, потреби і розуміння військової справи.               

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації