В с т е п а х

В. Сім'янців

(Уривок із споминів „Від кордонів Харківщини до Київщини")

Відступаючи з Харківських кордонів з боями, Богданівський полк в останніх днях грудня 1918 і початком січня 1919 р. вів бої в районі більшого залізничного вузла — Лозова. Полк пересувався по залізниці, бо бої тоді велися за захоплення або збереження вузлового залізничного пункту.
Втративши Лозову, нам уже нікуди було їхати, бо всі вузли з Лозової й сама Лозова були в большевицьких руках. Покинули ми вагони на ст. Самійловка, і похідним рухом почався відступ до Січеслава через Ново-Московське. Цей спомин і є одним з багатьох з того тяжкого шляху через степи, ... де тирса шуміла ...
Але, коли Богданівці там проривалися через райони, зайняті чи большевиками, чи махновцями, розстилалася біла-біла пелена. Куди не глянеш, — рівно, біло, ані хатки, ні дерева, ні людини... Простір захоплював, простір розбурхував: хотілося літати по ньому, хотілося бігти он туди, туди — далеко, де небо сходиться з землею. Хотілося бачити ще далі, ще ширше. Було в тому щось хвилюючо-чарівне, підносяче, пориваюче. Аж боліли очі від іскристого снігу. В ньому було понакидано мільярди зірочок. Сніг цвів ніжною блакиттю, мерехтів дрібненькими хвилями безконечного плеса, ніжно гойдаючись сліпучим чаром.
Колони війська й обози витягнулись довгим, довгим сірим мотузком, кинутим навмання, чомусь покрученим і на рівному степу.
Тихо, як у церкві перед Службою Божою.
Це так, коли їхати в дорозі. А коли дивитися з колони на розкидані по обрію дозори, то здаються вони гарними нерухомими цяточками. І треба стояти самому, щоб побачити, що та темна цятка рухається.
Відірвались ми від колони з якимсь окремим завданням; нас було чоловік із 20, був з нами старшина Ю. Горліс-Горський (тепер його так знають, а тоді він звався інакше).
Колона й обози в'яжуть. А тепер можна було дати коням волю, а собі радість обіймати простір, на якому вже таки зовсім нема ані дозорів, ані колони.
Не їхали ми так довго і звернули в балку, а за хвилю й сільце ... От тобі й маєш з тим — ні хати, ні дерева. Оттак, мабуть, ховалися зимовики запорожців.
У селі „плач і скрежет зубів": село пограбували большевики, і не більш, як півгодини тому від'їхали, забравши все, що, та на що можна було класти й везти.
Отак, мабуть, татарва нападала на зимовики.
І знов погнали в степ. Спершу замаячіла валка. Потім уже можна було й порахувати й сани. їхали вони, наче вдома, не спішучи. А ще через якийсь час і „насіли" ми на них. Большевики без спротиву склали зброю: швидко ми налетіли.
Старший їхній показував якусь „бумаґу", запевняючи в законності їхнього грабунку ... „Бумаґа" затріпотіла в повітрі, ніби шукаючи місця, де б зручніше лягти, і положилась на білому снігу писаним додолу.
Отак якось колись відбивали ясиря...
І поїхали ми далі. І знову хутір у балці. Дозор показував, що можна їхати далі, а начальник роз'їзду наказав зупинку.
Заїхали ми до великого господарства, видно, недавно збудованого. Великий дім, просторі забудування — і все під бляхою — посеред двору довжелезні ясла. Але порожньо, — ніде нікого не видно. В'їхали ми в відчинені ворота, на ходу відпускаючи попруги та виймаючи трензлі коням. Відпочинок мав бути дуже коротенький.
Коли вже майже всі позіскакували з коней, з хати вийшла жінка і швидким кроком підходила до гурту. Я ще сидів на коні, перекинувши праву ногу, боком, збираючись теж зіскочити з коня. І в цей час я порівнявся з жінкою. Не чекаючи, аж ми поздоровимо її, почала:
— "А це що за господарі? І прямо до ясел?" У голосі її відчувалося роблене намагання зажартувати, гамуючи щось там у середині.
Струнка була жінка, молодиця до 20 років. Закутана в величезну хустку, з-під якої видно було тільки трикутник від чорних брів. Стиснуті брови робили ластівчині крильця, вії доторкалися майже брів павутино-пухнатим віялом над великими сіро-синіми огима. Верхня губка вкрита тінню темного пушку, а долішня виверталася налитою вишнею, окреслюючи лінію луку з натягненою тятивою. І обличчя, і ціла постать, відбивали владну рішучість.
Хлопці на запит відповіли дружнім реготом і запитали:
— „А де ж сінця дозволите насмикати?"
Жінка в тім же тоні:
— „А ви хто такі будете?"
— „Холодні й голодні, а ви нас огрійте та нагодуйте, і за те вам буде віддячено на небі, як Святе Письмо гласить".
А я дивився й дивувався...
... „Жінки — землі козацької краса, "Польова Красуня" ...
Раптом бачу: з-під хустки, що їі тримала молодиця з'єднаними кінцями на грудях, блищить колодочка нагана ... Скочив я якраз проти „Польової красуні", поки вона вспіла щось відповісти хлопцям. (Кінь попростував до ясел). Стояли ми навпроти себе дуже близько.
З якимось жартом (поклін її красі), я обняв польову красуню, що намагалась відштовхнути мене хвилею, яка пробігла від її плеча аж до колін, міцно стискаючи свої руки на грудях.
Міцненько обняв я Польову Красуню, своїм тулубом притиснувши одну її руку, а другу стиснув своєю рукою, вихопив нагана й відскочив від неї.
Хустка з неї спала додолу. На мить ніби скам'яніла, та відразу ж, як дика тигриця, кинулась на мене. А була ще красивіша в цім своїм дикім скоку.
Розминулися — легко доторкнувшись один одного.
Після її наскоку я побачив, що тяжко мені буде боронися: тигриця була не тільки красива, але й пружна, як сталь. А у мене ж — в одній руці її наган, та й мусів я дбати, щоб не образити тигриці нечемним дотиком. На віддалі двох кроків стоїмо. Я усміхаюся, і з подивом оглядаю тигрицю, а вона, бачу, вибирає момент, щоб скочити знов, — погірдливим поглядом з-під пухнатих вій стежачи за мною.
Перевівши очі ніби на хлопців, я спровокував другий наскок, що розбився об моє плече й сповз по спині так, що я мусів легенько її притримати, що „не заорала носиком" до снігу.
А хлопці стоять і дивляться, не розуміючи, що, власне, діється. Ні тигриця, ні я за ввесь час ні пари з уст.
Відскочив кроків зо два, поки молодиця готувалася до нового наскоку, і чекав. У моменті, коли вона пружинно відскочила, я кинув її револьвера Михайлові Р., що ще з коня дивився на цю „гру", і широко відкрив їй мої обійми. „Сталь" скисла на мокрий мотузок і майже зів'ялу я прийняв її на простягнуті руки. Дика тигриця стала тепер уже, ласкаве ягнятко.
— „Ви віддасте мені револьвера", просячи прошепотіла вона.
Хлопці оточили нас. Хтось накрив хусткою, це вже тепер „ягнятко", і ми гуртом відвели її до хати. Всі були на боці „ласкавого ягнятка", бо думали, що вона відбивалась проти моїх дурних залицянок, і коли тільки довідалися про окритого нагана — повернули втрачене на мить довір'я до мене. Щодо мене, то її наган моїх симпатій до неї не зменшив.
— „Що то воно — краса, та ще й своя".
Всі захоплювалися польовою красунею, а вона заставила стіл.
Хтось побачив самовар. Усім захотілося чаю, крім Терешка, що твердо вірив, що чай п'ють тільки кацапи. Згодилася молодиця й на чай. їй, мабуть, залежало, щоб нас затримати якнайдовше, до розв'язання справи з револьвером.
Дім увесь був уже проглянутий, і підозрілого нічого не було. А все ж біля коней лишили варту.
За хвилю Польова Красуня, розчервоніла, всунула свою головку в хату з сіней, де був самовар, тепер трохи розпатлану мальовничо, та стала нарікати, в тоні примхливої дитини, що вона дмухати до того самовару не буде, хай хтось іде дмухати, а при тому дивилася на мене. Подивився я по хлопцях, — ніхто не хоче мене „визволяти", респектуючи її бажання, — та і, мовляв, „заварив кашу, так і доварюй".
Пішов я. Дмухаю в той самовар. Горить погано, дим лізе в очі.
— „А чому труби не наставите?"
— „А тепер, взагалі, щось є?"
— „Ну, так чоботом дмухати"...
пригадав я спосіб, коли чобіт вжи вався, як ковальський міх, для цієї потреби.
— „Скиньте, маєте два!"
Язиката гадючка, — думаю, — і знову нагнувся дмухати.
Не зчувся, як тільки смикнуло біля пояса, а мій револьвер опинився в неї в руках. Револьвер я носив на довгому шнурі через шию й заткнутим за пояс так, що завжди був прикритий плащем.
„Ловко зробила!" — подумав я, та кажу їй:
— „Погані жарти, пані!"
— „Верніть мені мій, а я вам ваш, — ми ж не вороги", все це з милою усмішкою ласкавого переможця.
Що ми не вороги — це далося пізнати, хочби з доброї її української мови, з оздоблених стін рушниками біля образів та українських книжок, що хлопці бачили при огляданню дому, — казали, ціла бібліотека.
— „Все одно, хоч і не вороги, а жарти погані, пані!"
Хотів наблизитися, відскочила на пару кроків, і револьвер мій опинився на горищі, через ляду в стелі сіней, і звисав звідтіля тільки шнур сантиметрів з двадцять.
— "Погані жарти, пані!"
Мовчить, усміхається, — мовляв, ти собі тепер суши голову сам. Підходжу ближче. Не тіка (бодай би переможець тікав!). Дає собі положити руку на рам'я ... і летить легенько кроків зо два від мене. Швидко обернувся, хочу підскочити, а „ласкаве ягнятко" вже висить у мене на поясі, — із милою усмішкою ще до того.
— „Ну, то верніть мій, і я вам сама зніму ваш, — не вороги ж ми".
Стоїмо й дивимось один на одного. Я ховаю злість на себе й думаю: тепер „ворог" не дасть обняти себе, хоч і янгольськи всміхається. А все ж дозволила стати збоку, — тікати, таки, видно, не було в її звичці. Легко вдарив її під коліно ззаду ногою, притримав за плече, і „Польова Красуня" сіла, трохи твердіш, на підлогу. Я скочив знову до ляди, а вона впіймала мене за чобіт. Але й я не дав їй піднятися. Боротьба набирала гостріших форм.
Тепер „Польова Красуня" сидить спокійно на підлозі, обперлася, ніби безжурно, віддавшися відпочинкові, а я її легенько притримую за плечі. Обоє зв'язані, — даруємо один одному усмішки. Я згори додолу, а вона навпаки посилає мені їх, не спускаючи очей один з одного.
Глипнула таки очима, а моя рука одна була вже в неї на карку, а другою підняв її трохи в повітря за пояс спідниці та послав, тепер уже, на довшу „прогулянку".
Балянсуючи, трохи, кумедно руками, як діти, що грають у піжмурки, далеченько таки пробігла. А коли була на пів зворотної дороги, поспішаючи до мене, — револьвер мій був уже в мене.
— „Тепер, „Польова Красуне", дмухатимете в той самовар самі.
Зрозумійте, що поки ми у вас, револьвера ви не можете мати".
А по павзі, подивившися в її розкліпані очі, ніби потішаючи, додав:
— „Ви ж тепер під нашою охороною".
— „Добре! А потім же віддасте?"
— „Не знаю" ...
Не хотілося мені і за всі скарби світу цього, щоб щось було по її... Не хотілося їй сказати, що хорунжий казав, щоб при від'їзді повернути їй револьвера ...
А в той час зі самовару, грайливо підстрибуючи, вискочили вогненні язики...