Плетений Ташлик

МЕМУАРИСТИКА

В. Сімянців

Виконуючи окреме завдання, після трьох днів не розсідлуваних коней і не мавши більших відпочинків, як дві-три години, приєдналися ми до своєї сотні. Було це в районі Ново-Українка — Плетений Ташлик.
В обставинах очікування бою таке „підкріплення" сотні зовсім її „розкріплювало", як би так можна висловитися. Ясно, що кожний командир намагається позбутися такого небезпечного балясту. А відпочити не було ані місця, ані часу, бо все в русі. То вже не знаю, кому прийшла спасенна думка — відрядити нас, стомлених до крайніх меж і на конях, що ледве волікли ноги, прикривати обоз — мабуть дивізійний. Обоз той — вуж на декілька верст довгий і зі швидкістю черепахи напідпитку — повзе і крутиться на всі боки.
Приїхали, зголосилися і то: куняючи на сонних конях, то самі тягнучи в поводі їх, плентаємося обабіч дороги. А що були таки дуже голодні (вояк як студент — вічно хоче їсти), просили старшину полковника, який, мабуть, був начальником цього малорухливого
слимака, чи може має щось дати нам їсти.
Спереду нас, недалеко, йшов піхотинець з військовим мішком на плечах і буханцем хліба під пахвою. Полковник мовчки показав рукою на ту хлібину і вже не тямлю хто з нас „ненароком" штовхнув своїм конем бідного піхотинця і що хлібина вилетіла йому з-під пахви і опинилася у нас. Ми не мали тоді докорів совісти, коли по клаптикові хліба ділили буханець між себе, але кусок, що дістався для кожного — як псові муха.
Пообіцяв полковник нам послати їжу, а сам поїхав. Так не бачили ми його більше як і їжі. Хоч, мабуть,він таки і не винен в цьому.
Тягнемося далі з лівого боку обозу „по одному". Нарікаємо на голод, на службу, бо оце вперше нам „припала честь" прикривати обоз. Помалу їдучий обоз, здавалося, більше стомлює, як вільна їзда. Їдеш, чи йдеш — стій! Проїхали трохи — знову те саме. Смиканина така, — чекай, поки обоз приїде, це нещастя нашої армії. Не любили ми обозу, не був у пошані.
В'їхали в долину. З лівого боку підвищений терен лагідним горбом, а з правого боку поля, луки, левади. Обабіч дороги рівчак з порослими вербами та кущами берегами. Все замерзле і під снігом. Мабуть по горбу йшла дорога, бо майже рівнобіжно і проти нас показалася колона кінноти. Якийсь, короткий час, обоз і колона посувалися проти себе.
Колона кавалерії зупинилася. Уже хтось пізнавав який то полк, дехто називав і окремих старшин, ніби ії пізнав. Колона кінноти може соток зо дві чи й більше. За колоною показалися тачанки з кулеметами.
Все це ми розглядаємо — подобається: гарні коні, браві їздці. Видно дисципліну, лад добре тримають. Потім, бачимо, відділилися два їздці від колони і попрямували до обозу. Бачили ми, як повернулися ті їздці і як „били під дашок" командирові. Дуже нам подобалася картина і все більше пізнаємо своїх знайомих.
Уже від нас до них може яких двісті кроків. А обоз собі повзе.
І аж затріщали кулемети по нашому обозі і по нас — тоді всі нараз знали, що це ворог і напевне денікінці.
Кулемети урвали! І під „Ура!" понеслася з горбка лава — ідеальні умовини для атаки, не тільки проти обозу.
А в обозі, цьому разку намиста, нанизаного на дорогу, ніби хтось раптом перетяв нитку. І розкотилися вози у всіх напрямках, займаючи все більший і більший простір, як олія на воді, стримуючи і розстроюючи атакуючих, але й унеможливлюючи будь-яку організовану оборону. Більшість втікали праворуч, до левад, але оскаженілі коні несли кого куди, а то й під ворожу шаблю.
Їхали ми перед тим, як уже я згадував, „по одному", — дорога була вузька. Старшині, — не пригадую хто нас тоді вів, — повелося утримати лад на якийсь момент. Але налітаючі вози розрізали нас. Та й мусіли ми вступатися возам, коли не хотіли, щоб нашим коням поперебивали ноги. Оглядаючись на своїх і старшину, ми пробивалися на вільне місце, але його не ставало так скоро, як раптом створювалося. Як з-під землі виринали із-за кущів вози, розсипалися ніби в лаву, налітали інші підводи, все це мішалося, ламалися вози, падали коні, бігли люди. „Столпотворення вавилонське". А ще тепер, коли денікінці били внизу, їхні кулемети через голови їхніх обстрілювали простір праворуг від дороги. Порівняти з будь-чим це було не можливо. Я таке вперше в житті побачив.
Спершу нас було чоловік п'ять чи шість, — трималися сяк-так купи. Розрізали вози і нас. Лишилося троє: Іларко К., хтось, не пам'ятаю, і я.
Ще видно було окремих денікінців, що зарвалися далеко вперед, але осаджували коней і верталися, — бо попадали під обстріл своїх же кулеметів, що з горбка густо кропили долину.
Поцілена кулею, під Ларком впала кобила.
Затримати когось, щоб положити сідло, промовляючи на розум, було неможливо. Прийшлося вжити сили. Той третій перегородив дорогу якомусь возові, що мав прив'язані ззаду коні, а я одрубав гамбур. І вже Ларко знову козак, і вже мабуть судила йому доля, він знов на кобилі.
Все оте не тривало довго. Денікінцям, мабуть, було ніколи, зникли так само скоро і кудись, як і з'явилися відкільсь. Зібралися і ми, на диво всі цілі. А тільки Ларко потерпів, та й то ні — нова кобила була ліпша, а що трохи побігав з сідлом на спині, так через те й розворушився. І от знову цікаво: де була ділася втома і у коней і в людей?! Я свого Мудея мусів тримати ввесь час, ото так розгарячив його вогонь і оте все, загально — „не розберу що". Пооживали і коні інших. А був це тільки вступ до Плетеного Ташлика, — квіточки, а ягідки пршйшлося зажити пізніше.
В Плетеному Ташлику зайняли квартири. Поралися біля коней. Готувалася вечеря. Мали курку навіть їсти. Полк увесь був там. Глибоко переконані, що ми уже, на сьогодні, маємо свою порцію воювання відробленою — поустроювалися на відпочинок.
Та ба!
Сурмач ніби хотів роздерти трубку, чи свої легені, дув — „Алярм!" і змивав втому, що була знов налягала. Як викупані по добрій ночі, сідлали ми коней і вискакували на збірні пункти.
Ніч. Темно.
Не видно нічого, тільки сніг, під ногами муттю сіруватою відбивається. Нічого не знаємо. Виконуємо тільки команду — „3-права по два" і на рисях в темну ніч!
— „Куди?"
— „А хіба не один дідько — куди?"
Один у одного питає і якось отаку дістає відповідь. Хіба дехто примастить відповідь додатком, що їдемо, чи на христини чи на весілля чортяче. Але за мить уже ніхто нічого не питає — заборонено говорити. Тільки шархання кінських копит по розтовченому снігу.
І виїхали в чисте поле. І розсипалися в лаву. І то на віддаль один від одного так, щоб тільки чули (скорше уявляли), бо бачити дальше кінських вух було неможливо. Але щось там з боків маячило ніби. На фланзі зачмихала льокомотива. Підповзав большевицький броневик. Перед нами була залізниця. Обережно посувається броневик, ніби нюхаючи повітря. А ось уже повзе попри нас.
„Вперееед!" „Слааава!" і пішли ми в атаку на броневик.
Скаже хтось — брешу. А от хрест святий, було то так! А ще ж і живе наш командир, дай йому Боже здоров'я, полковник Петро Дяченко, що водив нас у цю атаку сам, як і завжди спереду.
І скажіть, дозволю я вас запитати, якщо комусь прийдеться колись читати оце. Скажіть — скільки є на світі таких щасливих людей, щоб їм захотілося (тільки захотілося!) дзенькнути шаблею по броневику ? Захотілося б цього хоч би сидячи у затишному теплому кутку .. .
Броневик пустив на нас свою начинку-шрапнелю в перемітку з кулеметним вогнем і таки густеньким.
Було дуже темно. І слава Богу, що було так.
Потім оповідали, що все завинило те, що большевицький броневик „не зауважив" ніби розірваної нашими підривниками рейки і проїхав те місце сюди і назад. Тож і радили, щоб удруге не тільки підривати залізницю, а й лишити, добре освітлений вночі такий остерігаючий напис: „Стій, броневик! Підірвано!"
Хто з'їв нашу вечерю — не знаю, бо після тієї атаки нас розташували в іншій вулиці. Чергуючись на варті біля коней, ми дістали дозвіл тільки заходити, у визначені хати, щоб погрітися.
Заліз я до хати. Люду — повнісінько. Вибрав місце на скрині, що мала таке округле віко, і ліг поперек між двох, що вже переді мною вибрали те горбате ложе. Уже не хотілося нічого, тільки заплющити очі, забутися — четверта доба майже без сну.
І от уже, коли свідомість, так м'якенько кудись сповзала — чую кличуть. Чую, а піднятися так важко і дурю себе, що це ж тільки сниться.
Порядний штовханець і я сповз зі скрині — любезний побратим радить прокинутися — „Пан бунчужний же кличе!".
Став. Ледве утримуючи тяжкі віка, щоб не склапували.
— „Поїдеш.... і т. д., а з тобою Михайло Р".
— „А кінь?"
— „Ваші коні у цілій сотні в найліпшому стані. Нікого більше послати. Наказ пана сотника".
„А, Соловйов" — усміхнувся я десь там, щоб і сам не бачив.
Уже і Михайла розштовхали — теж „бадьорий", аж хитається.
Вислухали ми наказ. Якісь там версти проїхати по дорозі, що є продовженням цієї вулиці. Потім кудись там повернути. Ще якісь версти їхати до ліска, чи кущів. І от там мають стояти гарматчики. Якщо з пам'яттю все гаразд — мав то бути кінно-горний дивізіон полк. Алмазова.
— „А коли ж останні відомості про гарматчиків?" — питаємо.
— „Вже декілька годин старі — ще з дня".
Далі наказ: найшовши гарматчиків, повідомити командира (мав би то бути полк. Алмазов), що загальний шлях посування Армії змінений і передати новий напрямок руху.
За селом Михайло: — У сотника Соловйова ми все на списку перші. І так же хочеться йому позбутися нас. Та багато нас — всіх таки не віддасть чортові в зуби ...
А все ж знайшли ми ті кущі, чи гайок, знайшли сліди, де стояла батерія, а от куди вирушила — ніякого сліду. Погнали (правда дуже помалу) коней по шляху попереднього пляну пересування. Доїхали ночі. Ранком відпочити мусіли. Та все одно коні ледве тягли ногами, а ми сяк-так трималися в сідлах. А коли сон перемагав і засинав чоловік сидячи в сідлі, — кінь ставав. Заїхали в село. Через село гарматчики не переходили. Це ж напрямок руху попереднього наказу.
Де шукати?
Шукали гарматчиків слідуючий день і ще день і ніч, а батерія, як у воду канула, а це не голка ж!
Дуже хотілося знайти. Та й знали, що Соловйов нашу невдачу використає проти нас усіх.
Довго ще, і не ми одні, розшукували батерію, а знайшлася вона сама за пару довгих тижнів.
Уже тоді, від того, пройшло чимало часу, як один випадок пригадав мені отих пару „слизьких" хвилин під Плетеним Ташликом.
Знов десь гонили нас наші воєнні будні. Не з цілою сотнею — відділом чоловік 10-12 виконували якесь завдання. Щоб перепочили коні, стали ми в розташуванні якоїсь частини. Ніч. Коні годуються. Вільним від сторожі біля коней дозволено відлучитися на якийсь там час. Бачу, ватрочка маленька. Навкруги стоять люди — гріються, чи може, щоб комарі не кусали. І таким же таки добрим тютюном заносить від ватри. Підійшов. Чемно привітався та й кажу:
— „Що то за аромат від ваших цигарок, і не курячий захотів би потягнути".
— „А ви курите?" — Бачу кругом старшини.
– "Коли мав, так курив" — відповідаю. А була то свята правда: у цілому роз'їзді не було кришки тютюну і давно вже витрусили кишені, де колись тютюн був.
Почастували. Питають, а яка ж це частина, — бачачи „чужого".
Я зголосився, як статут каже. А хтось з гурту:
— „Як? Як прізвище?"
Я знов назвав себе.
— "А ще когось ви знаєте з таким прізвищем в Армії?" знов питає.
— „Брат мій десь має бути в Армії — та від осени 1918 не можу про нього нічого довідатися" — відповідаю.
— „Під Ташликом же ваш полк був!"
— „Був", кажу, а під серцем „тьохнуло".
— „Так там і загинув один Сімянців".
— „Старшина?", питаю — може ж таки не брат.
— „Старшина — хворий був тифом, в обозі лежав, а як денікінці пішли в атаку, віз перекинувся і він лишився лежати на снігу. Потім його знайшли вже мертвим. Там у Плетеному Ташлику і поховали".
Тяг я цигарку, аж пищала.
— „Ви його добре знали?" — розпитую далі, сподіваючись почути щось — бо не міг вірити.
— „Як його звали?"
— „Здається Ростислав!, — чи так, панове? — звернувся той старшина до решти. Декілька голосів підтвердило те. Всі дивилися на мене.
— „Мій брат Олекса. Ми з Харківщини".
— „І Ростислав був з Харківщини" — хтось сказав з гурту.
Дальший опис розбігався з подобою Олекси. Думав я часто про те, та й тепер згадую, але між ближчою ріднею Ростислава не пригадую.
„Мир праху Твоєму, Ростиславе!"
А все ж сумнів, час від часу тьмарив, аж до літа 1920 року, коли
таки Олекса, живий та здоровий і, теж після тифу, мене знайшов.

Липень 1962.