Робітничі курені УГА в Празі

МЕМУАРИСТИКА

Степан Куропась

10-тисячна бриґада Української Галицької Армії в Німецькім Ябліннім хвилювалася: На Україну вже дорога замкнена, бо прогрою скінчилась визвольна війна й члени кол. уряду ЗУНР здебільша переїхали до Польщі. Почалася масова дезерція стрільців. Українська Бриґада встановила два відділи жандармерії, один в Чеській Липі і другий в Младе Болєславі на те, щоб ловити втікачів, які мусіли через ті два вузлові залізничні пункти переїздити до Праги, щоб дістатися до польського консуляту й добувати від нього пашпорт на виїзд до Польщі чи інших країн. Хто був відважніший, їхав до Богуміна (Одерберґ) на Шлеську і там, як мав щастя, переходив границю „на чорно". Ще інші їхали до Гомонної на Підкарпаття і там через Межилаборці переходили до Лупкова, на польський бік. Ще інші, мудріші, ті, що не їхали до Польщі, а в світ-заочі, діставали чеські пашпорти, а були й такі, що користувалися ще українськими пашпортами з українського консуляту в Празі, який очолював зразу д-р Степан Смаль-Стоцький, а відтак майор Селезінка. Деякі приїхали на український пашпорт навіть до Америки.
Дезерцію годі було припинити, бо Бриґаді забракло програми. Спершу продовжувано військовий вишкіл, бо була надія вертатися зі зброєю на Україну. Йшов теж вишкіл на руханкових підстаршин, поштових урядників, ремісників і т. п. Але, як пропала надія їхати на Україну, стрільці рішили вертатись додому, бо життя в таборі було безнадійне. Судетські німці, здебільша фармери, не мали досить праці для себе, не було де заробити. Лише восени при зриванні овочів, головно сливок, яких там дуже багато, можна було дещо заробити на окремі видатки, бо, зрештою, табір інтернованої Бриґади давав регулярний харч і платню нарівні з чеським військом. На роботу в сливових садах, або при дорогах, обабіч яких вони обсаджені, ходили не раз високі військові старшини і зривали сливки. Часом не так ішло про заробіток, як про працю для праці. Життя в таборі стало нестерпно монотонним.
Спершу наші станиці жандармерії в згаданих двох містах мали успіх: всіх втікачів ловили і завертали до Бриґади, де їх карано 30-денним арештом. Втікачів-дезертирів легко було пізнати, бо вони, хоч були переодягнені по-цивільному, зраджували себе своєю несміливістю і своїм одягом, переробленим і пофарбованим начорно з військового однострою. З часом втікачі навчилися іншої штуки: висідали перед згаданими пунктами і всідали на одній стації за ними, а простір 22 кілометрів переходили пішки. Дійшло до того, що обі станиці жандармерії треба було стягнути. В додатку, за що було карати дезертирів? Це були молоді люди, хотіли жити повним життям, а табір не подавав ніякої надії на будь-яку зміну.
Крім цього, кревні стрільців і родина радили вертатися до краю, або їхати в інші країни на працю, залежно від того, де ті кревні чи знайомі мешкали. Місцеві німецькі дівчата теж мали своє жниво, бо любили роботящих молодих українців, які — зрештою — вже вивчили німецьку мову. Тому теж багато наших стрільців одружилися в селах Бемішдорф, Ляден, Цвікав і ін. Деякі фармерували, деякі, як ось два брати Михайлишини, стали експортерами шовку і замешкали в Райхенберґу і Габльонц. Одному з них я все писав листи до його дівчини і поміг до їхнього одруження.
Одружився теж отаман Чорний, що колись командував куренем в Гусакові, де разом зі своїм конем Кіркізом був пострахом не лише для чужих, але й своїх. Його кінь умів іти по сходах, і в селі Чижики, Самбірського повіту, як ми стояли на фільварку графа Аґожовича, вийшов аж на стрих, але назад не хотів сходити. Треба було різного підкупства, головно цукром, щоб привабити його вдолину. З'їв він тоді стільки цукру, що прийшлося кликати ветеринаря. Під час переправи нашої групи (підполк. Федоровича) через Дністер, цей кінь занурився у воду, скинув у воду отамана, який, бувши в тяжкій козацькій гуні, був би згинув, якби не вхопився хвоста коня. Отаман взяв собі за дружину дочку місцевого німця, власника тартаку. Вона довела до того, що він оголив козацькі вуси й „укультурнився", але й засіяла через це в його серці глибокий жаль. Я вже був в Празі, коли зустрів отамана, що йшов до наших казарм, переночувати в дорозі на Україну. Покинув дружину-німкеню. „Хай їй цур!" — заявив мені. Читав я згодом в „Літописі Червоної Калини", що от. Чорний вернувся до рідного Козятина і командував там повстанським загоном. Попав у засідку кінноти Котовського і загинув, відбиваючись ...
Ось на такому ґрунті непевности, безділля й духового розпряження постали робітничі курені. Покликано їх до життя на жадання команди Бриґади. Щоби дати стрільцям зайняття, волю і нове життя та протидіяти дезерції, команда звернулася до чехів за поміччю. І чехи радо дали її. І так почали з Німецького Яблонного (Дойч-Ґаблю) виїздити робітничі курені до Терезіна, Пардубиць, Пільзна, Будейозиць і Праги. До Праги виїхали два курені піхоти, один в травні 1920 р., а другий рік пізніше. Крім цього приїхала до Праги сотня кавалерії (одинока в таборі), яка спершу виїхала була на Мораву, а після короткого там перебування приїхала до Праги, де приміщено її в кавалерійських касарнях на Карліні. Назва „робітничий" не зовсім відповідала завданням куренів, бо вони виконували службу без зброї і не були чорноробами. Вони обслуговували стрільниці, магазини, склади амуніції і умундуровання. До Праги приходили тоді величезні вантажі військового майна, яке зібрали альянти у Франції, і яке окрема комісія ділила між новопосталих союзників, держав Малої Антанти, себто тодішнього ще Королівства сербів, хорватів і словінців, Румунії і Чехословаччини. Навіть французька військова місія генерала Пелє, яка реорганізувала чехословацьку армію, дістала приділ українських стрільців. Там працювали стрільці, з яких проте один швидко потім утік, а двох звільнено — не з їхньої вини, а з вини примх французів.
Командирами трьох сотень куреня пор. Свереди, що нараховував 500 людей, були чет. Андрій Палій (померлий в Канаді директор „Маслосоюзу" у Львові), чет. Савула і хор. Макар (лісовий інженер). Чет. Савула мав згодом у Празі свою книгарню на Кардовім Наместі. Команда куреня містилася в касарнях 28-го полку піхоти („Пражске деті") на Вршовіцах. Там теж стояла перша сотня чет. Андрія Палія, а її завданням було вивантажувати сибірський леґіон ген. Сирового, що вертався додому. В тих касарнях демобілізували леґіонерів і відсилали чимскорше додому, бо вони були дуже неслухняним елементом, поводилися як професійні герої і бунтувалися проти правил суворого військового життя в касарнях. Одна чота другої сотні стояла в касарнях Їжіго з Подєбрад в самому середмісті Праги, недалеко Прашної Брами. Працювали там в магазинах. Дальші чоти були в Матоле, Кобилісіх, де була найбільша стрільниця піхоти, в касарнях Стефаніка на Сміловє, в касарнях на Карліне, на Градчанах, в Шарці, а одна чота забрила аж до Брандиса над Лабою, де колись Франц Йосиф їздив на лови в державних лісах. Моїм завданням було виплачувати стрільцям платню. Тому я їздив по всіх тих касарнях або ходив пішки і робив виплати та збирав нарікання і побажання. Чого нас тут держать? Нам тут добре, чехи дають добрий харч, уніформу і гроші, але що ми маємо робити вечорами? І який цьому кінець? На всі такі питання я не міг відповісти, не мав відповіді й курінний командант. Почалася знову дезерція. Знайомства з чеськими дівчатами проріджували наші ряди. Старшини брали безплатні відпустки і ставали студентами університету. А що мали робити підстаршини і стрільці? Коли я теж покинув робітничий курінь і став студентом політехніки, я намовив управу студентського гуртка аґрономів, якого став головою, зорганізувати для стрільців зимові господарські курси. Такі курси відбувалися на Карліне в окремій залі офіцерської харчівні. Викладали такі студенти, що теж були колись в армії: Степан Савка, Т. Паславський, В. Созанський, Яр. Фільц, М. Галабурда. Я викладав фізику, але тому, що стрільці не розуміли цього слова, я назвав цей предмет „Сили природи". В обсяг цього предмету входили метеорологія, кліматологія, атмосферичні опади і т. п.
Після закінчення курсів стрільці хотіли дальше студіювати, так їм подобалася наука. Мені вдалося примістити одного студента в молочарській школі в Угерскім Гродіштє на Моравії, а одного я з трудом перевів до школи лісових гайових в Беровні. Інші не мали щастя або мали замало освіти. Цей лісовий гайовий Гриць Ґурлів, родом з Синевідська Вижнього скінчив державну школу гайових з відзначенням. Вернувся на Західню Україну і відвідав мій дім в часі, як я був в польській армії. Я його отже не бачив. Але яке було моє здивування, як я дістав від нього листа з світлиною та адресою: Уральська область, округ Утінський. Перейшов він начорно границю до Совєтів в часі т. зв. українізації. Був зразу лісовим службовцем в Царицині (Сталінграді), відтак на Уралі.
І так поволі розлізлися два курені українського війська в Празі. Добра половина не вернулась більше в Україну, а збагатила кого іншого. Не залишилося по тих останках Бриґади з Німецького Яблінного жадного знаку і спомину. Може мій спомин спонукає ще декого писати про гой сумний період — епілог воєнної прогри.