ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 27 липня 2010 р.

Бендина Михайло Іванович "Залізняк"

22.11. 1921-2711. 2009

Михайло Бендина народився 22 листопада 1921 року в сім'ї Івана Бендини та Розалії (з дому Вірт) у селі Раделичі, Миколаївського району, Львівської області. Навчався у сільській школі, а у 1936 році вступив до Львівської торговельної школи і з того часу покинув батьківський дім.

По завершенні навчання працював у народній торгівлі та одночасно провадив комерційну діяльність. У червні 1939 року вступив до лав ОУН (псевдо „Залізняк").

У 1942 році зустрів свою майбутню дружину Марію Пугач і через рік, у серпні 1943 року, вони одружились і розпочали сімейне життя у Львові. Щастя молодих тривало недовго і вже у вересні цього року Михайло Бендина вступив до УД „Галичина". Залишивши дружину, яка на той час вже очікувала дитину, в складі 1-ої УД УНА відправився на вишкіл, який тривав протягом року.

У першому ж бою під Бродами Михайло був ранений і потрапив до совєтського полону. 18 липня була призначена страта. Смерть була неминуча, проте коли солдати вели його на розстріл, рішення щодо його подальшої долі було змінено. Михайло все життя вважав це чудом Божим і був вдячний Діві Марії за чудесне зцілення життя. Він був відправлений під військовий трибунал, який засудив його до 25 років ув'язнення у Кемерово.

З перших днів полону Михайло плянував втечу і така нагода випала через два роки ув'язнення. Після втечі, кілька днів відсиджувався у лісі, а потім, без документів, практично без грошей і їди при допомозі добрих людей добирався Михайло до рідного дому 10 днів.

Дружина на той час народила доньку і переїхала жити у своє рідне село. Очевидно, що Михайло не міг залишитись з нею, тому навідавши її під покровом ночі він був змушений залишити її на роки.

За допомогою товаришів по зброї, яких йому вдалось відшукати у Львівській області, він отримав документи переселенця на прізвище Володимира Івановича Сенишина.

Першим наміром його було приєднання до УПА, проте побратими переконали, що він принесе більше користі працюючи на офіційній роботі і допомагаючи повстанцям, їх сім'ям, та таким як він втікачам, шляхом оформлення фіктивних документів, а також постачаючи медикаменти, одяг та зброю повстанцям.

Михайло Бендина влаштувався на роботу у канцелярію Районного відділу соціяльного забезпечення у Городоцькому районі, а згодом він вже займав посаду старшого інспектора. Його робота передбачала поїздки по всьому Городоцькому району, що допомагало у здійсненні підпільної діяльності. Незважаючи на довіру до нього безпосереднього керівництва, працівники НКВД ніколи не довіряли йому і він був під їх пильним спостереженням.

У 1951 році по доносу „українця" Михайло був затриманий і засуджений до 25 років ув'язнення за статтею 54-1а. Заслання відбував в таборі в Сухобезводній у Горьківській області. У 1957 році попав під амністію і повернувся до дружини до Львова.

Після ув'язнення Михайлові було заборонено працювати у торгівлі, тому решта його професійної діяльности була пов'язана із обласними закладами охорони здоров'я, де він працював на посаді головного бухгалтера.

У 1990 році в часі свойого візиту до родини у США, Михайло зустрівся з побратимами Ярославом Качаєм, Романом Данилюком та Юрієм Ференцевичем. Разом вони домовились про створення Братства колишніх вояків Дивізії „Галичина" в Україні, метою якого б стало вшанування пам'яті полеглих у визвольній боротьбі, встановлення історичної справедливости, систематизація захоронень полеглих та здобуття належного, почесного місця діяльности УД „Галичина" у сучасній історіі України.

Початком діяльности стала публікація Михайлом у пресі в грудні 1 1991 року оголошення про налагодження контакту між колишніми вояками Дивізії „Галичина" в Україні.

Будучи членом Крайовоі Управи Галицького Братства колишніх вояків 1-ої УД УНА з 19 листопада 1991 року, Михайло займав посаду Голови Львівської станиці Братства.

З 1990 року і до останніх днів це була основна і найбільш значима діяльність всього його життя. Безліч справ були започатковані і реалізовані з побратимами, яких він відшукав і об'єднав для спільної діяльністи й задля досягнення поставлених цілей.

Найбільш значимими досягненняни Братства всього періоду було встановлення пам'ятника загиблим під Бродами у селі Ясенів на горі Жбир, пошук та перезахоронення останків загиблих під Бродами на новоствореному меморіяльному цвинтарі, побудова каплиці на цьому цвинтарі, сприяння створенню меморіяльного комплексу воїнів та репресованих на Личаківськім цвинтарі у Львові, встановлення пам'ятного знаку. За майже два десятиліття Братство видало багато публікацій та вело значну просвітницьку діяльність. Михайло також був тією ланкою, яка постійно забезпечувала зв'язок між вояками в Україні, теж за її межами.

Зоряна Самотій - внучка

понеділок, 26 липня 2010 р.

ЛЕВ БАБІЙ

На службі народу

(16.11.1927 - 9.1. 2010)

Народився в с. Вівся кол. Бережанського повіту, тепер Козівського району Тернопільської обл. До середньої школи вчащав у Бережанах. Учень матуральних курсів у Ріміні, Італія.

В червні 1944 року вступив у лави дивізії "Галичина" згодом 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. Після вишколу на поліґоні „Гайделяґер" та у Чехії їхню групу (1200 вояків) відкомандировано до дивізії „Вікінґ" на східний фронт біля Варшави. У тій дивізії їх розділено поміж окремі підрозділи - Лев попав до гарматної батареї. Після бойових втрат й інших труднощів, зорганізовано комітет, в якому Левко брав участь. Комітет висунув вимогу командуванню „Вікінґ" щоб українських вояків повернено до Української дивізії, до якої вони зголосилися, а у „Вікінґу" перебувають тимчасово. Це мало успіх, бо їх повернено до Дивізії в листопаді 1944 року - у Словаччину.

З Дивізією Лев пройшов бої у Словенії та під Фельдбахом у Австрії. Був у сотні поручника Володимира Козака, який був нагороджений Залізним хрестом І кляси.
Був у полоні в Італії та Англії аж до звільнення у вересні 1948 року.
По звільнені включився у громадську працю - був членом Союзу Українців Британії (СУБ) і Спілки Української Молоді (СУМ) та Об'єднання б. Вояків Українців у Великобританії (ОбВУ).

неділя, 25 липня 2010 р.

Чергова річниця бою під Бродами

Ось уже стає традицією - у день прориву Бродівського кільця, на військовому цвинтарі біля села Червоного, колись Лядського, збирається багато люду – молоді, приїжджих із ближніх і дальших міст і сіл, гостей із іншого кінця України, а то і світу і звичайно ж – ветеранів-дивізійників, людей, які пройшли оце все, пекло Бродівського котла. Небагато їх сьогодні залишилося на цьому світі. Ці вояки бачили багато у своєму житті, мають що розказати онукам і правнукам, уже не криючись. Держава вже ж, яка-не-яка, але таки українська, хоча і не визнає досі їх, як українських ветеранів Другої світової.

Ось і цього року, 18 липня, після урочистостей на горі Жбир, де гордо височіє пам‘ятник Дивізії, дія перемістилася до цвинтара коло Червоного. Там відбулося перепоховання дев‘яти невідомих дивізійників, яких було знайдено пошуковими групами і буде ідентифіковано згодом. Було відправлено службу за упокій душі вояків, які віддали життя за Батьківщину. Молоді хлопці у військових одностроях із дивізійними відзнаками віддали останній салют.

Було сказано багато промов, за що сердечно подякував представник Головної Управи п. Юрій Ференцевич, який сам пройшов пекло Бродівського котла і зараз проживає на еміґрації. По щоках сивих ветеранів котилися сльози… Як зворушливо виглядало, коли до строю молодих вояків в дивізійних одностроях підійшов колишній вояк Дивізії і з гордістю, але і щемом у голосі сказав: «Ось таким і я був 66 років тому!..»

Після всього відбулася реконструкція прориву Бродівського кільця. І знову, як і минулого року, так і в далекому тепер 44-ому, гуділа земля і гриміли вибухи, знову молоді вояки у чужинських одностроях – радянських і німецьких піднімалися у атаку, щоби впіймати грудьми кулю і впасти, розпачливо стискуючи у жмені грудочку землі, не дочекається мати ж сина, а наречена – коханого… І тільки стихаючий гуркіт бою, смак крові у роті і гіркий запах диму прощально супроводжуватиме молодого вояка далеко-далеко – у ті світи, звідки не повертаються…

Адже ж під різними мундирами багато у кого билося одне серце – українське. Але пекельна машина наїзника все перемішала у скаженій люті – одних кинула примусово у пекельну м‘ясорубку проти інших, які йшли в бій за свою Україну.

Ті ж, кому вдалося прорватися крізь перше кільце червоноармійців, розпачливо пробивалися у бік лісу, - туди де свобода, до своїх бойових побратимів, щоби знову за якийсь час, поповнивши ряди оновленої Дивізії, стати в бій проти знавіснілого ворога, що на довгі десятиліття поневолить їхню батьківщину…

субота, 10 липня 2010 р.

ВАГОМИЙ ВНЕСОК В ІСТОРІЮ ДИВІЗІЇ „ГАЛИЧИНА"

...все гине,-
Слава не поляже

,,Тарас Шевченко „До Основ'яненка"



Нещодавно вийшла друком книжка Романа Колісника „Військова управа та українська Дивізія Галичина". Наприкінці вересня я несподівано отримав цю книжку з Києва від Видавництва „Ярославів Вал", за що сердечно вдячний.

Ні, я не був вояком цієї Дивізії, проте в роки її творення (1943) після закінчення навчання в торгівельній школі в Коломиї був призначений місцевою владою йти в Дивізію (згодом замінили на службу в Baudienst). Але я поступив на навчання в торгівельній фаховій школі (вищого ступеня) в Станіславові і уникнув і від Дивізії, і від Баудінсту. Я не бажав йти в Дивізію під впливом поглядів ОУН (революційної).

В наступні роки я не раз задумувався, чи мій вчинок дійсно був сформований позицією ОУН. І ось тепер, зі згаданої книжки, я знайшов заспокоєння своєї совісті. Уже на стор. 59 читаємо, що у Бюлетені, виданому Краєвим Проводом Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників, 1943, ч. 11, значилося:

„[...] без української держави, без українського уряду не може бути української армії...,
[...] в ім'я чого, з якою метою творять німці т. зв. „галицьку дивізію"?.. [...] Позбавити запілля активного елементу - кинути його на гарматне м'ясо, словом спожиткувати його на фронті - ось справжня суть того, що зараз німецьким пляном, на жаль, і українським руками, твориться".

А ще, на стор. 133 зокрема, є висловлювання керівника Закордонного представництва Української Головної Визвольної Ради Миколи Лебедя, а саме: „Із закінченням війни не закінчилася „контроверсійність" дивізії серед української еміґрації [...] Навесні 1943 року німці побачили, що їхнього вояка не східному фронті замало, тому почали в Галичині акцію за організуванням СС-стрілецької дивізії [...] Самостійницька ОУН поставилася до тієї акції ворожо [...]"

Звичайно, в ті часи я не міг знати цього, але й не міг не погодитися з такими міркуваннями, бо ж в 1943 році можна було передбачити, що шанси Німеччини на перемогу над об'єднаними силами Радянського Союзу, США і Великобританії малоймовірні. Адже німецька армія постійно відступала (хай, і „для вирівнювання фронту", як подавала німецька пропаганда). Тому в ті часи під впливом викладених поглядів я не пішов в Дивізію. Тепер, детально прочитавши згадану книжку Романа Колісника, я побачив, що таки поступав згідно з поглядами ОУН (революційної).

Однак, це не означає, що доля Дивізії була для мене байдужою, тим більше, що в ній опинилися і мої родичі Іван Шпарик і Микола Задемленюк, про долю яких я намагався дізнатися у наш час, але, на жаль, безрезультатно.

І ще одна обставина навівала думки про Дивізію. В 1946 р. після розформування дивізії, в якій я був на фронті, я опинився в 3-ій гвардійській танковій дивізії, яка розміщалася на полігоні Нойгаммер-Штранс (Neuhammer-Strans).При розчищуванні підвальних приміщень в будинку штаба дивізії в Нойгаммері мені попалися листи з Галичини. Тоді я не міг знати, хто саме міг бути там. Тепер, завдяки згаданій книжці, мої здогадки підтвердилися. Стосовно Дивізії про це читаємо на сторінках 82,103,112, і навіть на фронт Дивізія відправилася з полігона Нойгаммер-Штранс (стор. 257). Та й не лише Дивізія „Галичина" стояла там, бо ще в 1941 р. тут стояв батальйон „Нахтіґаль" що входив до Дружин Українських Націоналістів (ДУН) (стор. 31 і 280).

А ще із книжки (сторінки 257 і 278) довідався, наче Дивізія мала попасти на фронт під мою рідну Коломию, а не під Броди. Як пам'ятаю, в ході наступу в березні 1944 р. радянські війська після форсування р. Дністер в районі Заліщик дійшли аж під Станіславів, але зразу ж були відкинуті дещо західніше Коломиї і Городенки. Отже, тут відрізок фронту не був стратегічним, як це мало місце стосовно наступу на Львів з-під Бродів. На додаток дізнаємося (стор. 257), що напередодні радянського наступу німецьке командування зняло з-під Бродів дві СС-дивізії до Нормандії. З цього випливає, що Дивізія „Галичина" наче навмисне була кинута командуванням вермахту у перший фронтовий бій на ослабленому відрізку фронту, бо ж не підлягало сумніву, що саме львівський напрямок для радянських військ був стратегічним. Ситуація під Коломиєю, напевно, була б легшою для „не обстріляної" ще дивізії.

Приємною несподіванкою для мене особисто було й те, що в книжці я знайшов відомі мені особистості ще з довоєнних років, коли я навчався у Львові в купецькій гімназії товариства „Рідна школа. Згаданий в книжці д-р Петро Біланюк (стор. 76,96) в 1938-1939 шкільному році був опікуном моєї кляси, а проф. Тиміш Білостоцький (стор. 118, 121, 123)- учителем руханки.

Війна закінчилася поразкою Німеччини, а значить, і несприятливо для Дивізії „Галичина". Але могло бути і по-іншому. Адже не позбавлене сенсу твердження (стор. 136) що [...] „воєнний союз між Сталіном і англо-американцями розпадеться, як тільки впаде нацистський режим, а негайно після того дійде до збройного конфлікту між СРСР і західними альянтами". Із власне пережитого можу підтвердити реальність такого припущення. Так, наприклад, радянські війська 2-го Білоруського фронту уже 3-го травня 1945 р. увійшли в контакт з 18-им американським корпусом на підступах до головного міста землі Мекленбурґ (Mecklenburg) Шверіна (Schwerin). Як виявилося, англо-американські війська зайняли біля 30-кілометрову смугу між Шверінським (Schwerin See) і Шаальським (Schaal See) озерами, яка мала б увійти в рядянську зону окупації. Західні союзники відмовлялися звільнити цю територію, посилаючись на зволікання СРСР з наданням зон окупації США, Великобританії і Франції в Берліні. Як наслідок, радянське військове командування заговорило про збройний виступ проти союзників, до чого і готувалися у військах.

Прочитавши книжку Романа Колісника, я ще раз переконався, що Дивізія „Галичина" - це унікальна сторінка історії України. У загальному, вона - героїчна за вчинками і водночас трагічна за наслідками. Як знаємо, 25 квітня 1945 р. Дивізію перейменовано у 1-шу Українську Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), складаючи при цьому присягу (стор. 9): „[...] під Українським Національним Прапором боротися зі зброєю в руках за свій Народ і свою Батьківщину-Україну [...]"

На жаль, з волі переможців у Другій світовій війні Дивізію було інтерновано, вояки опинилися в американському і англійському полоні. Після звільнення вони поселилися у Західній Европі, Північній Америці і Австралії, де проявили себе активними борцями за Українську національну ідею. І в цьому їх велика заслуга перед українським народом, бо заряд патріотизму зі сорокових років XX століття вони продовжують нести до кінця своїх днів, будучи при цьому прикладом для багатьох свідомих українців в Україні і не в Україні сущим. Тож бажаю їм доброго здоров'я і Многая літ!

Василь ШПАРИК
ветеран-фронтовик Другої світової війни, 14 жовтня 2009 р.

середа, 7 липня 2010 р.

КАПІТУЛЯЦІЯ І ПОЛОН

Роман БОЙЦУН
                                                      
 КАПІТУЛЯЦІЯ

Друга світова війна на европейському континенті закінчилася повною капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року. Ранком цього дня почали відступати частини нашої Дивізії з зайнятого нею фронтового відтинку в околицях міста Фельдбах в Австрії. Кожна частина залишала одну третю свого складу для забезпечення відступаючих частин. Одною з умов капітуляції Німеччини було залишення всієї зброї неушкодженою. Жодна наша частина не думала цьому наказові підчинитися. Всю тяжку зброю, яку не можна було забрати зі собою - знищено.

У моїй 4-ій тяжкій сотні куреня фюзелерів протипанцерну 37 мм гармату, яку приділену мені недовго перед капітуляцією, знищено чи радше розмонтовано, і всі рухомі частини, як замок, прицільний інструмент знищено. Рівнож наказано чотовому тяжких скорострілів хор. Зенонові Малиновичові, що залишився охороняти відступ нашої сотні, понищити всі ляфети з моментом відходу його чоти з фронту.

Наміром Дивізії було якнайскорше відв'язатись і найдальше віддалитися від більшовицьких частин, що переслідували нас; це відносилося і до німецьких частин. Треба було якнайскорше осягнути ріку Мур та міст на ній у місті Юденбурґ. Як пізніше довідався, багато наших вояків злегковажили цю пересторогу. Часто перепочиваючи, вони у Юденбурзі попали більшовикам у руки, які зуміли вже перетяти відступ, захопивши міст. Деяким вдалося пізніше вирватися з їх рук, переходячи горами на захід.

Організованому відступові перешкоджали вибухи паніки. Одною з таких була паніка на відтинку „Пакштрассе", вже за Юденбурґом. Хтось пустив поголоску, що більшовики нам на пятах, і це дало почин одній з найгірших панік. Вантажні й легкові авта, вози, маршируючі вояки нагло приспішили нормальний, хоч доволі скорий рух при дорозі. Кілька хвилин і почалося блокування руху одні одним. Ті, що на возах, відчіпали коней, залишали вози, а самі верхи боками гнались уперед.

Спинив цю паніку німецький старшина, що побачив ворохобників, що спричинили її, та витягнув пістолет і застрілив одного з них.

Місцевість Таmsweg була першою заставою британських частин для відступаючого з фронту вояка. Кожного спиняли, казали зложити зброю. Купи скорострілів, крісів, машинових та звичайних пістолетів. (Думаю, що були і такі, що залишили пістолети собі, бо ніхто не перевіряв). У Таmsweg треба було рішатися куди дальше йти. Одна дорога провадила до англійців, друга на місто Radstadt - до американців.

Я вибрав другу. Причиною було те, що перших я бачив, як „жебраків", що стягали німецькому чи нашому воякові годинники з рук.

10 травня 1945 р. я остаточно став полоненим в американських руках у місті Radstadt. Тут була стрілка й дороговказ, що подавав напрям на місцевість Wagrain, де гуртувалися вояки нашої Дивізії. Село Ваґрайн положене у горах на південь від Radstadt.

Деякі фраґменти

Ввесь час я перебував зі Стефком Гуляком.

Наші хлопці, що були біля нас, виміняли у австрійців коня за ялівку. Коли наші вояки їли кінське м'ясо з конечности, австрійці в тих околицях воліли їсти кінське м'ясо від воловини. Вони вбивали коней, солили і складали у великих бочках, подібних до тих, в яких наші люди квасили капусту або огірки на зиму. 
                                        
Ми зарізали ялівку, пошматували та зварили. Кожний дістав кусень несоленого м'яса. Здається і шкіру також „спожиткували".

Наказ всім збиратися, бо маємо виїздити з Radstadt у вантажних вагонах. На станції п'яні колишні совєтські полонені. Бачимо: стараються за всяку ціну добратися до цистерни зі спиртом, що стоїть на рейках. Цистерну пильнує американський вояк, який старається відігнати нахабів. А коли це не вдається йому, стріляє до гурту і ранив одного з них. Це помагає. Раненого забрали, а решта залишила цистерну.

Переходять у нашу сторону. Вештаються вздовж наших вагонів. Нагло якесь замішання. Двоє совєтчиків, помахуючи руками, сердито клянуть. Каже один до другого: „Слушай, Ваня, он, понімаєш, руґался! Ну да, он руґался! Того... ґерманца я одстрелю!" Жертвою був би впав Ромко Герасимович, якого вони чомусь вчепилися. Щастя, що двері у вагонах були відкриті на два боки і Ромко перейшов до іншого.

Rigsee

Гарячо! Люди без сорочок, хто лежить, хто ходить. Шукає чогось, може слимака. їх уже давно визбирали. Здалися б „швімки". Було б вигідніше. На помисл приходить Олесь Горбач. Він найвищий між нами, а при цьому худий, худий. Він бере сорочку, обтинає ножиком рукави і готові штанці. Там, де були рукави, тепер ноги Олеся. Як він зчіпив їх ззаду, не пригадую.

Відвідують нас також люди зі „світа" - родина, знайомі.

Сцена. Гурт наших вояків обступив „цивіляка" Він гарно вбраний. Сміх, цікавість. Набожно слухають, що говорить той, зі „світа". Питаються, він розповідає. Просять передати вістку. Всіх задоволить. Нікому не відмовляє. Навіть, у нотесі пише. Нагло: „А ви, х...!, та я такий самий полонений, як ви!" - Сміх, констернація. Клянуть „цивіляка". Це стрілець Мацюкевич, перебрався у цивільний одяг і набрав усіх. (По звільненні був шефом кухні на „транзитці" у Реґензбурзі).  

Bad Aibling
                                                                  
Ми жили у палатках.

Тут люди почали нетерпеливитися. Проти великих сподівань кожний думає про звільнення. Були і такі між старшинами, що шукали помочі в „духів", хочуть знати, як довго прийдеться ще „кіблювати". Одні викликали, інші „лаха дерли" з них. До мене під дроти прийшов мій брат Михайло. Приніс мені цивільний одяг, документи, ну і тютюн. Одяг і папери я не брав. Тютюн забрав і продав та дав братові гроші. При цьому сам скористався, бо жменька тютюну залишилася також у мене. Я далі залишався полоненим.
                       
Auerbach

Отець Богдан Левицький завжди хотів курити, подібно як я. Приходив до гурту наших вояків і казав: „Хлопці, дайте закувити, а скажу вам паволю" (Не вимовляв букви „р").

Він мав право виходити поза границі табору. Одного дня він не повернувся. По втечі у 5-му старшинському „кейджі" („саge" - квадратова частина всередині табору, обгороджена колючим дротом), де також і ми були, появилися транспаранти з карикатурою священика в ризах, з розбурханим волоссям, з хрестом, що висів на плечах, утікаючої людини з написом: Bodio Avanti.

Спочатку примістили старшин у великому бараці, де крім нас, були німецькі старшини та санітарний пункт (Revier).

- Прийшли ви вже по часі, коли барак був весь час замкнутий. Щоби задовольнити свої фізіологічні потреби, збиралося більше старшин і стукали у двері. їм відчиняли юґослави або французи і кожного хрестили палками куди попало, аж до лятрини. Віддаль не була велика, тому і лупцювання не було таке обильне, - розповідали ці, яких ми застали у бараці.

Перший раз у грудні 1945 р. дозволили нам післати рідним поштову картку з надрукованим текстом німецькою мовою, ви тільки підписували: „Ich bin noch am Leben. Ich  bin in Amerikanischen Gefangenschaft.''(„Я ще живий в американському полоні." - Весела картка, ні?)

Regensburg

Тут перебували також Отто Скорцені, який вславився своїми відчайдушними вчинками підчас Другої світової війни, в тому звільненням італійського дуче Беніто Муссоліні з англійського ув'язнення.

Підчас Нюрнберзького процесу його звільнили, бо за геройства, як казали, не можна судити людину. Перевезено його до Реґенсбурґа і держали, як казали, у бункрі.

Одного дня покликали його до офісу СІС (розвідча служба). Приявні в бюрі побачили цікаву сцену, як Скорцені-полонений обіймався з СІС-американцем. Виявилося, що обидва - колеґи з Ґрацу. Разом ходили до школи, разом і студіювали. Один з них виїхав у 1937 р. до Америки. І щойно у 1946 р. доля судилася їм знову стрінутися.

Тут звільняли вояків, включно до ранґи десятника, а з днем 1-го липня 1946 р. всі старшини і вищі підстаршини, що залишилися в таборі, перейшли з полонених на статус інтернованих. До 30 червня того року кожному старшині відповідно до його ступеня, нараховано місячну платню в долярах. При звільненні кожному видано посвідку, яку можна було інкасувати в німецькому банку, однак за дуже низькою офіційною тарифою в німецьких марках.

Darmstadt

Першим транспортом до Дармштату, крім нас, їхали також інші чужинці, між іншим і австрійці, яких американські власті трактували як чужинців. По приїзді до Дармштату нагло відкрилися двері нашого товарного вагону, і їх відкрив ніхто інший, а сам Скорцені зі словами: „Виходити і брати „штамґеріхт" (зупу), яку на станції в той час видавав Німецький Червоний Хрест.

Шефом канцелярії у цьому таборі з німецької сторони був Prinz von Hehen, колись велика партійна шишка 3-го Райху. У 1943 р. німці запроторили його до концтабору, бо він не годився з політикою уряду.

У таборі знаходились деякі з найкращих мистецьких сил 3-го Райху. На сцені, між іншим, ставили в час нашого побуту оперу „Фауст".

Під оглядом харчовим нам жилося досить добре. Діставали ми посилки від рідних та нашої СХС (Суспільно-Харитативної Служби) досить часто, так що зупу зі солодкої бараболі, яка була на щоденному меню, ми віддавали іншим. Сталим нашим відборцем був брат Міністра пропаґанди 3-го Райху Ґеббельса, купець з Гамбурґу. Ростом і фізіономією були вони дуже схожі один на одного з різницею, що купець не кривав на ногу, як його брат. Кожного дня він забирав зупу, а опісля приносив менашку (їдунку) таку чисту, аж світилася.

Тут викликали кожного з нас до СІС на допити. Пішов і я. Почалося: ім'я і прізвище, вік, де народився, ступінь, у якій частині служив, яке озброєння моєї сотні. Відповідаю. Питається знову, чи знаю такого, а також старшину. -,,3наю", - кажу. -„А де він тепер?" - „Не знаю, бо сиджу тут, а його між нами немає". - Знову дивиться у папери. -„А хто такий був Петер Люра?" - питає. - Що за лихо, думаю. Врешті прояснилося мені. Це напевно Симон Петлюра. Кажу, що голова Української Держави у перших наших Визвольних змаганнях, замордований у травні 1926 року в Парижі. Було мені вже на думці сказати: „Жидом Шварцбартом", - аж бачу, що переді мною офіцер СІС - тої ж самої національности. Змовчав.

вівторок, 6 липня 2010 р.

ОГОЛОШЕННЯ

Приймаються пожертви на спорудження пам"ятника в с.Зозулинці Хмельницької області
"Полеглим за незалежність України козакам та старшинам шостої запасової стрілецької бригади Армії Української Народної Республіки 7 липня 1920 р."
За всіма питаннями звертатися: chevchuk@ukr.net

неділя, 4 липня 2010 р.

МИХАЙЛО ЗАТИНАЙКО

Ярослав ЗАКАЛЯК

„Військова Управа та Українська Дивізія Галичина". Книжка дуже гарна, естетично видана. Поручаю її всім нашим дивізійникам і історикам, де знайдуть дійсні обставини, які формувалися в той час. На сторінці 231 (у протоколі) є помилка відносно пор. Данилка. Він не вбив Когутяка, а бунчужного відділу Постачання („Нахшуб") М. Затинайка.

Ярослав Закаляк


Михайло Затинайко зголосився до Дивізії в Мостиськах у 1943 році. Все згадував свою улюблену Лемківщину. Пройшов рекрутський і підстаршинський вишколи, став взірцевим вояком. Любив дисципліну й військовий порядок. Через це доручено йому стати бунчужним у Відділі постачання („нахшуб"). Він дбав дуже солідно про вишкіл стрілецтва, адміністрацію і господарські припаси. Він слідкував за кращими у вишколі стрільцями і висував їх, як кандидатів до підстаршинських шкіл. (Це мало б бути в компетенції старшин у проводі, але, на жаль, наші старші старшини тим не цікавилися, навіть деякі не знали німецької мови). Михайло теж заохочував підстаршин, щоб вони старалися набути старшинський вишкіл.

Час до часу, з нагоди якихось святкувань, старшини з відділу уряджували скромні прийняття і майже кожний раз просили Михайла, щоб він допоміг таке прийняття зорганізувати, при чому і його запрошували, щоб у ньому брав участь. Організаційний хист у Михайла був і він вив'язувався у кожному випадку дуже добре.

Під час боїв під Бродами я і двоє моїх товаришів, вихідців з „Постачання", Ткачук і Височанський перебували на старшинському вишколі в Кіншляґу, біля Праги. Після закінчення вишколу ми повернулися до Нойгаммеру, до нашої старої частини. Командир і старшини нас радо вітали, бо мали надію, що допоможемо у вишколі. Друга річ, я хотів стрінути Михайла Затинайка. На запитання, де він, кожний здвигав плечима; казали, що помер. Коли я став довідуватися про причину смерти, мені тоді розказали:
Наші старшини просили Михайла, щоб він зорганізував їм мале прийняття, з якої нагоди, не пам'ятаю. На це прийняття з'явився новоприділений хор. Данилко, колишній артист львівського театру. Він заквестюновав присутність Михайла на цьому прийнятті для старшин, який був тільки підстаршиною. Михайло сказав, що він був запрошений. Тоді хор. Данилко заявив, що це прийняття є для старшин, і він, Михайло, як тільки підстаршина, не має права у ньому брати участи, витягнув пістолю і застрелив Михайла.

Після цієї констернації хор. Данилка арештували і скоро викинули з Дивізії та відіслали до „цивіля".Це все покарання, що він одержав. Де Михайла похоронили, не знаю, правдоподібно на військовому цвинтарі у Нойгаммері. У „Списку поляглих вояків Дивізії" є подано, що Михайло Затинайко згинув на Словаччині. Цим коротким спомином я хотів довести істинну причину його смерти.

Вічна йому пам'ять!

З ПРИВОДУ ПЕРЕХОДУ 1-ої УД УНА В ПОЛОН - МОЇ РЕФЛЕКСІЇ

Спомини

Протопресвітер д-р Степан ЯРМУСЬ

Феномен української дивізії „Галичина", що згодом стала Першою Дивізією Української Національної Армії під командою генерала Павла Шандрука - феномен несподіваний. Вона була створена з метою боротьби виключно проти більшовизму.

Правда, про Дивізію „Галичина" є вже чимало літератури, але в ній її трактується політично, патріотично, навіть романтично. В даному випадку попробуємо поглянути на неї і на її воїнів психологічно. Сама ж Дивізія, як і дивізійник, назагал, феномен осамітнений.

Мені ж ідеться про момент багатьом невідомий, який може бути зовсім забутий. А стався він у процесі намагання совєтської репатріяційної військової комісії повернути полонених Дивізії властям СРСР. В цій ситуації ми, полонені, були зовсім безборонні. Ми були поза очима, поза увагою світу.

Дивізія здала зброю англійським властям у половині травня 1945. Перейшовши декілька таборів та перевірок, 10 червня вона зупинилася на тимчасовий побут у таборі біля Белярії, в районі Ріміні, Італія. Там вона стала об'єктом особливої уваги з боку совєтської репатріяційної комісії. Щоб нас репатріювати, її аґенти вдавалися до прерізних метод. Вони домагалися в англійців виводити нас на паради, щоб мати до нас безпосередній доступ. Офіцери цієї комісії - під охороною англійців - виступали перед зібраними сотнями наших полків, заохочували нас повертатися на Батьківщину, обіцяли Сталінове прощення тощо. Але коли наше вояцтво реаґувало на це вигуками та свистом, то вони почали групами, то поодинці викликати нас поза дроти табору, а там вдавалися до всяких намовлень, але і це їм не допомагало.

Пригадую, викликали мене. Я скинув із себе військову одежу і тільки в одних купалках появився в шатро совєтського майора. Мене супроводив англійський солдат. Майор поставив мені ряд питань і коли переконався, що йому нічого не вдасться, то махнув на мене рукою і сказав: „Гуляй!" Англієць провів мене назад, до табору. Врешті, аґенти комісії запропонували англійцям вивезти з табору наших старшин, бо, казали, що наша поведінка - то намова старшин. Англійці пішли і на те. Вони наказали нашим старшинам зібрати свої речі і вийти на головну дорогу табору. До нас під'їхали вантажні машини і з наказу англійців наші старшини-батьки погрузилися на них. В той же час обидві сторони таборової дороги заповнилися тисячами нашого вояцтва. Витворювалася тяжка атмосфера. Провідникам ешелону був даний наказ виїжджати з табору. Колона рушила вперед. Хтось з-поміж нашого вояцтва голосно завів військову пісню: „О, Україно, ти люба ненько". Пісню підхопили маси нашого вояцтва. Емоційною хвилею понеслася та пісня понад ланами белярійського поля. Наші старшини були зворушені, - чимало з них витирали сльози. Заплакали багато і в рядах наших мас, - і нам на диво, - втирали сльози дехто з англійської сторожі...

Від сусіднього нам німецького табору полонених почулися виклики: „Україна, браво! Україна, браво! Україна, браво!" То були сотки німецьких полонених, що відчувши дивну метушню в нашому таборі, зібралися біля дротів і пробували підтримувати нашого духа своїми викликами. Це було підбадьоруюче, а одночасно тільки посилювало ту атмосферу, яка покрила нас.

Такого здвигнення духу не можна забути ніколи...

Наших старшин вивезли, а совєтська репатріяційна комісія тільки посилила свою діяльність. Нас знову почали викликати на зустрічі з її аґентами. Обіцяли нам все: прощення, поживу, згадували навіть дівчат. І це впливало на людей: цій пропаґанді піддалося понад тисяча хлопців. Туга за ріднею, за рідним Краєм діє на людей сильно, глибоко. Вона відізвалася в багатьох...*

Наших воїнів далі почали викликати й заманювати обітницями. Появився серед англійської команди капітан, що розмовляв російською мовою. Він промовляв до нас, висловлював всякі погрози й запевняв нас ув'язненням не менше як на 20 років. Але більшість з нас були вже добре випробувані, загартовані, підготовлепі, - ніяким погрозам не піддаватися. Одного разу група совєтської комісії, озброєна, пробувала увірватися в наш табір. Наше вояцтво живою лавою загородило їй дорогу. Ми збіглися до головної (одинокої) брами нашого табору. Совєтчики й англійці стали проти нас з автоматами. Але наша стрілецька душа-завзята! Ми так часто співали стрілецьку пісню „Ми у вічі сміємося смерті, вмирати прийдеться лиш раз!". Тож тепер кожен дивився, щоб взяти щось в руки, готовився іти на брань з ворогом. Але на белярійських полях каміння нема. Я бачу груду засохлої глини і беру її в руки... Тут коло нашої брами появилася легка військова машина, джіп. З неї вийшов, залярмований нашим бунтом, англійський генерал Блок. Він запитав представників, у чому справа? Ті заявили йому, що наше вояцтво совєтів у табір не пустить.

„А що, як би я хотів піти?" - запитав. На це йому дали відповідь, що не станеться нічого.

Генерал Блок покликав двох своїх воїнів і пустився до брами. Наше вояцтво розступилося. Він пішов у табір, вояцтво давало йому дорогу і віддавало вояцьку честь. Пройшовшії далі, він дав знак своїй сторожі повернутися назад, а сам пішов у глибину табору. Там скрізь бачив лад і спокій. Він повернувся назад, сказав совєтам, що вони можуть іти в табір на свою відповідальність, він за них відповідати не буде! Сів у джіп і від'їхав.

На цьому акція совєтської репатріяційної комісії закінчилася. Наших старшин повернули до табору, а перед нами розгорнулася нова сторінка таборового життя. Відтоді і ми, як Майдан Незалежности, почали дивувати світ.

У жовтні 1945-го нас переселили в т. зв. зимовий табор, що біля Ріміні. Там для нас були військові шатра й ліжка (нари) для кожного. В Белярії ми жили в своїх військових палатках, спали на землі.

Наша таборова команда почала організовувати освітнє та взагалі культурне життя. Були організовані різні курси та школи. Чимало хлопців докінчували матуральні курси, набували різні фахи. Я закінчив Лісні курси з посвідкою підлісничого. Іспити ми здавали перед комісією з Риму. Тут була розвинена преса, театральне життя. Був побудований таборовий театр, у бараках були устатковані католицька й православна церкви, в театральному будинку фахівці читали різні виклади, працювала мандолінова оркестра, вояцькі хори, влаштовувалися різні мистецькі вистави, - таборове життя закипіло. Наші вистави й концерти відвідували чужинці й висловлювали признання.

Моїм улюбленим заняттям було слухання лекцій, що їх читав проф. В. Ревуцький (він живе у Ванкувері, Канада); старий письменник Сергій Девлад („Дід Пасічник") розважав нас викладами, деклямував Листа запорожців до Султана (на вимогу слухачів - безцензурно), хто хотів, то в таборі було чим зайнятися. (Проф. Валеріян Ревуцький і Сергій Девлад в Дивізії не служили. Доля заставила їх шукати порятунку в таборі полонених).

Я якось випадково на таборовому смітнику знайшов книжку Чарлса Дікенса „Олівер Твист". Книжка зацікавила мене, я почав читати її, а разом з тим вчитися англійської мови. Для того позичив у хорунжого Володимира Новосілця польсько-англійського словника, при допомозі якого на туалетному папері опрацював свій власний словник, оправив його в картонні обкладинки з коробки на сухарі. Виходить, що працював добре, бо вже 1947 року в Англії був перекладачем у військового лікаря. А доля мого словника? В моїй відсутності шваґер, не бачучи в ньому будь-якої вартости, викинув його на смітник. А була б реліквія...

В травні 1947 року нас, полонених Дивізії, з Італії перевезли в Англію. Але й там не обійшлося без якщо не доленосних, то все таки замітних пригод - все завдяки причетності до феномену та долі Дивізії. В англійському полоні доводилося працювати на різних сільськогосподарських роботах, які я закінчив службою у полковника, пізніше генерала й головного командира англійських збройних сил в Австрії. Скоїлося це так: в таборі полонених, в якому я перебував, мені доручили відповідальність за таборову крамницю. Сталося, що інспекцію наших таборів проводив генерал з міністерства Воєнних справ Англії. Зайшов він із своїм антуражем до нашої крамниці. Він оглянув крамничні полиці, взяв пачку найнижчої якості сигарет (інших нам не давали), понюхав їх і запитав мене: „Вояче, чи ваші люди люблять ці сигарети?" На це я, не задумуючись, відповів: „Мусять любити, пане..." Ввесь антураж генерала вибух реготом. Засміявся й пан генерал і вийшов з моєї крамниці.

Декілька днів по цьому до нашого табору приїхав комендант таборів полковник Л. Віллєрс і викликав мене до канцелярії. Я був здивований, але замельдувався до нього. По обміні деякими словами, він запитав мене, чи погодився б я працювати в його городі? Я відповів „Так, пане". Комендант повелів мені поїхати з ним, щоб ознайомитися, де він живе. Я поїхав... в авті Гітлерівського друга, Гіммлера, що його полковник якось присвоїв. Він ознайомив мене зі своїм осідком, показав город та садок, дав мені велосипеда і сказав приїжджати на роботу. Я слухняно погодився. Коли ж другого дня я появився на роботу, служниця полковника винесла мені його черевики з приладдям до чищення і повеліла взятися за роботу. Я не міг... Я вважав, що чищення черевиків будь-кому було поза межами вимог долі навіть і полоненого українця. Я відвернувся і пішов у город. Але чую голос полковника: „Стефане!" Я повернувся. Він у повному строї, підійшов до мене, подав мені руку, дав пачку „Сеньйор сервіс" (сигарок), десять шилінґів, побажав мені доброго дня й від'їхав. Я ж пізніше почав застановлятися і думав: „Яка в тім несподівана лекція, дійсний психологічний іспит і виклик..."

Повернувшись до табору, я розповів про все своєму двоюрідному брату та іншим у бараку. Вони однодушно сказали, що я поступив не добре. Не добре... Але в тім була дійсна наука, якої й тепер не можна забути. Тут на думку приходить дія загадкового „меча обосічного". Важне, що до всього того мене вела доля Батьківщини, доля Дивізії. Феномен Дивізії вивів у широкий світ багатьох. Без нього те, що діялося зо мною особисто - вихід у світ, зазнання дару свободи, встановлення сім'ї і насліддя, наука, неабияка творчість, не могли б бути вимріяними ніяк і ніколи. Про це доводиться думати завжди, а вже тим більше під усвідомленням подій Майдану Незалежности та наслідків подиву гідної „Помаранчевої революції". А все це-то продукт долі нашої Батьківщини, її Духу, що живий і єдиний завжди і скрізь.

То він кує долю України! То його ворушення в нашій істоті творить нас українцями, творцями добра, а в потребі - революціонерами, воїнами, будівничими долі свого народу. А самі ті будівничі - то не герої, вони нормальні люди, які розуміють, що в даний час, в даних обставинах, на даному місці треба робити. Такими були оборонці старої Руси-України і всієї Европи, наші прабатьки-русичі; такими були творці феномену козацтва, гайдамаків, УНР, повстанського руху УПА, Дивізії. Такі вийшли на Майдан Незалежности, провели „Помаранчеву революцію" і на наших очах встановлять демократичну Україну. Коли застановитися, то бачимо, що в нас є багато величного, є про що думати, є про що згадувати, є про що розказувати дітям і внукам.

А все воно-продукт живого Духу України. Так-ото ми всі-великий рід того Духу...                               

_____________________
* Див. Вісті комбатанта, ч. 4, 1994, Степан Шпак: „Повернення з англійського полону на родіну".

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації