ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 27 травня 2012 р.

ІВАН МИКОЛАЄНКО

(1895—1972)

                   Пполковник Армії УНР Іван Миколаєнко, кол. ад'ютант Начального Вождя УГА і Командуючого Дієвою Армією УНР, сл. пам. генерала  М.  Омеляновича-Павленка.

                    Один із піонерів і співтворців української збройної сили з перших днів Української Національної Революції 1917 року, який належав до складу тоді ще молодих старшин російської царської армії, що масово взяли участь у творені українських частин на теренах  російської імперії.

                    Підполковник Іван Миколаєнко брав участь у визвольній боротьбі за державність, спочатку в різних частинах і на різіних командних становищах аж до 21-го листопада 1920 року, себто переходу Армії УНР за Збруч.

                    Народився 24 червня 1895 року у Маріюпільському повіті на Катеринославщині в національно свідомій українській родині. В 1913 році скінчив реальну гімназію у Катеринославі  та вступив до Катеринославського Гірничого Інституту. В 1915 році вступив до Чугуївської Військової, школи, яку й скінчив  з признанням до запасового куреня у Катеринославі, а в липні 1915 року від'їхав на Південно-західній фронт до 133 Симферопільського полку. Перебуваючи в частинах російської армії на фронті, він скінчив кілька спеціяльних курсів та знану в російській армії Орієнбаумську Військову школу, в якій перевишколювали старшин для кулеметних частин та іншої спеціальної збоої. Пполковник Іван Миколаєнко закінчив службу в російській армії на становищі Начальника кулеметної школи при Штабі Південно-західнього фронту, де його застала революція 1917 р.

                   Під час українізації частин, як у прифронтовій полосі, так і на теренах України Іван Миколаєнко бере участь, а в жовтні 1917-го року він вже командує куренем Катеринославського Гайдамацького полку, в якому бере участь у боях зі большевиками в м. Катеринославі.

                  З приходом до Катеринослава німців пполк. Миколаєнко виїхав до Києва на курси Інструкторської Старшинської школи, де проходив навчання, і сам викладав кулеметну науку. Після закінчення Старшинської школи Іван Миколаєнко був призначений до м. Полтави в розпорядження генерала М. Омельяновича-Павленка, що був командиром ІІ-ої дивізії, а за влади гетьмана ген. М. Омельянович-Павленко призначає Миколаєнка інструктором кулеметних команд усієї дивізії. Коли гетьман Павло Скоропадський призначив генерала М. Омельяновича-Павленка (Кошовим Отаманом Вільного Козацтва у Катеринославі, а той забрав з собою сотника І. Миколаєнка як свого ад'ютанта. Після виїзду генерала М. Омельяновича-Павленка до Києва у зв'язку з повстанням проти гетьмана П. Скоропадського, сот. Миколаєнко перебирає команду над Вільним Козацтвом.

                      На чолі Вільного Козацтва сотник І. Миколаєнко бере участь в боротьбі проти большевиків та пізніше проти відділів Махна. Пізніше сотник І. Миколаєнко стає командиром куреня Січових Стрільців під командою полк. Самокиша, що ліквідує большевицьке повстання в районі Вінниця—Жураківка—Тульчин. Під час відступу Запорожського Корпусу до Румунії сот. І. Миколаєнко дістав поворотний тиф, в після видужання бере участь в складі кінного полку Гетьмана Мазепи під командою полк. Дубового. Сотник Миколаєнко, як командир сотні при Штабі Головного Отамана, обезброює Запорожську Січ і арештує отамана Божка; з наказу Командарма Генштабу полковника  Василя Тютюника.

                        Потім вже востаннє сотн. І. Миколаєнко призначений на ад'ютанта ген. М. Омеляновича Павленка і бере участь в Першому Зимовому Поході Армії УНР та у всіх боях аж до 21-го листопада 1920 року. На еміграції Миколаєнко приймав активну й визначну участь в громадсько-суспільних і політичних організаціях аж до останнього дня свого життя.

                        Лицар Ордену Залізного Хреста, Хреста Симона Петлюри й Воєнного Хреста.

Дм. Бакум

середа, 23 травня 2012 р.

ПЕТРО ШОХ

                       Хорунжий Української Армії, відзначений Хрестом ім. Симона Петлюри та Воєнним Хрестом за участь в збройній боротьбі за Українську Державність 1918 — 1920 рр., член нью-йоркського  відділу  ОбВУА.

                       Петро Шох народився 1899 р. на хуторі над р. Десною поблизу м. Чернігова, в родині заможних і  національно  свідомих  козаків-хліборобів. Середню освіту розпочав в Чернігівській реальній гімназії, де поряд зі шкільними науками, багато уваги приділював українській історії та літературі. Революція 1917 року застає його за сформованим українським світоглядом і він включається в громадську роботу, організуючи місцеву молодь в просвітних гуртках до відбудови Української Державности.

                 1918 року, весною, за Гетьманату, він вступає до Сердюцької дивізії, в якій проходить курс старшинського вишколення в м. Києві. Коли ж владу Гетьманату заступила влада Директорії, він включається до армії Української Народньої Республіки. Як підхорунжий в кількох частинах дієвої армії, якийсь час також і в Галицькій армії, а пізніше постійно в 4-ій Київській дивізії. Був ранений і по одужанню повертає назад до своєї дивізії. 20-го листопада 1920 р. з закінченням воєнних дій на проти-большевицькому фронті розом з Армією УНР перейшов границю польської займанщини, й був інтернований поляками. Як військово-інтернований, Петро Шох перебуває в кількох лагерях, а наостанку в лаг. Щіпьорно та Каліші. Наказом Армії Української Народньої Республіки з квітня 1921 р. був підвищений до ранги хорунжого.

                       В лаг. Щіпьорно закінчив середню освіту матуральним іспитом, а в р. 1924 розпочав високі студії в Українській  Господарській Академії на гідротехнічному факультеті  в    м. Подєбрадах в Чехословаччині і був головою студентської  громади, а також представником   її до ЦеСУ-С-у. В м. Подєбрадах одружився з абсольвенткою економічного факультету Іриною Волосенко. По закінченні Академії в 1929 р. виїхав до Галичини,  де зорганізував своє  підприємство водних та огрівальних інсталяцій в м. Львові і опрацював проекти та  провадив   будови  водотягів в  різних містах  Галичини.  В 1939 р. з приходом большевиків перебував  через два роки в м. Кракові, а від 1941 р. до 1944 провадив справу виховання ремісничої молоді при Укр. Допом. Комітеті у Львові.  В 1944-му р. покинув  назавжди м. Львів і подався з  дружиною та трьома малими дітьми на Захід. Кінець війни  застає його в  Тюрінгії. 

РОЗШУКУЄТЬСЯ

Пошукую Юрка Олійника і Семена Бойка зі села Викторова, Івано-Франківської області. Хто знав би щось про них або вони самі нехай зголосяться на адресу:

Wasyl Bybyk
42 Larkin Ave.
Toronto,  Ont.   M6S 1L8

вівторок, 22 травня 2012 р.

РОЗШУКУЄТЬСЯ

Марія Мригольд пошукує свого сина Ярослава, нар. 28 серпня 1921 р. в Станиславові. Перебував в рядах І УД УНА. Від 15 червня 1944 р. був в вишкільному таборі Кіршбаум, а опісля в старшинській школі   Трескау (від  серпня 1944). Існує можливість, що по війні перебував в Ліоні, Франція. Інформації проситься слати до:

Maria Mryhold
340 East 5th Street
New York, N.Y. 10003. U.S.A.

неділя, 6 травня 2012 р.

У ВІСІМДЕСЯТЛІТТЯ ГЕНЕРАЛА МИХАЙЛА КРАТА

                           НА СЛУЖБІ НАРОДУ



  Юрій Тис-Крохмалюк

                       В перших місяцях історичного 1917 року з далекого північного фронту,  зголошується до Центральної Ради у Києві  26-річний,  чотирократно ранений, відзначений орденом св. Ґеорґія підполковник, щоб віддати своє знання і боєвий досвід українській революції. Згідно з родовою традицією, прямує слідом своїх предків, старшин  козацького  гадяцького полку, свідомий,   що і його життєвий шлях, це боротьба за Україну.

                      Часи були непевні; уряди Керенського, опісля Леніна, єдинонеділимці, а з ними московські старшини і вояцтво поставилися скрайно вороже до Центральної Ради. Це з одного боку. А з другого — українські діячі, що тоді були при владі вірили, що вони договоряться з урядами Росії, що мирно вдасться їм досягти хочби автономії для України.
З першим подухом революції зголошуються до українського війська мільйони вояків, боронити українську землю; між ними і згаданий молодий підполковник — Це був несподіваний вибух ентузіязму і жертвенности з глибин душ українських людей. На чолі станули нащадки визначних родів, старшини генеральних штабів, полковники, сотники; багато з них розгубило на життєвих шляхах рідну мову, багато тих, що мали запевнене майбутнє у російській імперії, кинули високі пости і станули на службу українського народу, слабого ще і з непевним майбутнім.

                                 Кожний день ставав грізнішим, зростав хаос, салдатські маси з фронту перекочувалися Україною, підбехтані московськими революційними кличами і протиукраїнським наставленням. Центральна Рада була безрадною і не могла опанувати трагічного положення, грабежі, вбиств і кривавих збройних сутичок з розбещеною московською солдатескою.

                                І як же ж пояснити стихійне зголошення до українського війська тих, що мали за собою уже три роки великої світової війни?

                                Це чудесне явище у нації, яка від століть втрачала відчуття своєї особовости і здавалося — станула уже на грані неіснування! Кажуть — зов крови, традиції старих родів, — але це статичні вартості. Для народу це замало, а що казати для будови й оборони нації! Коли народ живе своїм буднем і згадує тільки минуле й не дбає про майбутнє, тоді, хто стане в його обороні? Життя це постійна праця для майбутнього, життя це діяти для майбутньої нації і здійснювати його. Минуле — це досвід і наука.                        
                              Зріла, свідома людина має духовість звернену у прийдешнє. Нам залежить, щоб вона була наша, сильна й світла — і її треба забезпечити, тобто боронити. Хто так думає і тим живе, належить до єрархії народу, до його еліти. І коли навіть не вдасться досягти цілі — власної держави — і тоді велика ідея живе в народі і в діях його єрархії. Такою є психіка народу, яка створює небувалий вибух політичних стремлінь нації, утаєних часто від століть.

                               До єрархії нації належав і належить своїм життям згаданий молодий підполковник, а нині генерал Михайло Крат. Дорожив минувшиною свого роду, традицією боєвих чинів, прадідів, культурою нації, але жив і завтрішнім днем: коли прийшла нагода стати в обороні власного народу, не завагався ні хвилини.

                                Михайло Крат почав свою службу Україні у штабі київської військової округи. А коли почалися війни з московськими червоними і білими наїзниками, станув на командних постах наших полків і дивізій. Як командир полків і високий штабовий старшина плянував і брав вирішну участь у багатьох боях, які подаємо у хронологічному порядку:

                               1918 рік: Київ, Бахмач, Ромен,
                               1919 рік: Полтава, Крюків, Балта, Тираспіль, Вапнярка, Баланівка, Бершадь, Тульчин, Животів,
                               1920 рік: Арсенівка, Олексіївка, Голта, Наливайки, Долинська, Вознесенськ, Онапів, Вапнярка, Трушка, Снітково, Сарнів.

                                Вислід тих боїв і воєнні успіхи є заслугою генерала Крата і його побратимів на командних постах, старшин, підстаршин і його вояків. Це генерал Крат на чолі 8-го Чорноморського полку розгромив на Поділлі денікінський полк і захопив у полон 600 московських вояків. І коли під кінець 1919 року армія УНР опинилася у трагічному трикутнику смерти, та ще в умовах епідемії тифу, без зброї, стрілива, харчів, одягу, перед урядом УНР стануло питання: — Що далі? Вирішено, що нездібні до боротьби можуть податися у польський полон, інші повинні боротися далі у запіллі ворога.

                                Це був стратегічний плян боротися у важких умовах партизанської війни, знесилити ворога і зберегти війська УНР, щоб з весною новими силами вести далі війну.

                                Так вирішено виступити у славний опісля Перший Зимовий Похід. Генерал — тоді полковник — Крат став начальником оперативного відділу штабу 3 Залізної Дивізії, а опісля аж до закінчення Першого Зимового Походу начальником штабу Запорожської Дивізії.

                                Зимовий Похід почався 6 грудня 1919 року. З військом вирушила теж на прохання командарма дружина генерала Крата пані Євдокія з Шевченків. Її завданням було податися у глибоке запілля ворога, та нав'язати зв'язок з нашими повстанцями отамана Тулого. Пані Крат, виконуючи обов'язки зв'язкової, попала два рази у большевицький полон, але щасливо повернулася до своїх. За участь у І. Зимовому Поході і за успішну діяльність була нагороджена орденом Залізного Хреста. Похід закінчився 6 травня 1920 року маючи за собою успішні бої, що було заслугою плянування, знання і досвіду генерала Крата, як начальника штабу Запорозької Дивізії.

                               Разом з інтернованою зрадливим союзником армії УНР генерал Крат перебував у Польщі аж до вибуху 2-гої світової війни. З причин трагічних подій 1920 року дружина генерала була примушена залишитися на окупованій большевиками Україні. Аж 1923 року у грудні перейшла організованими зв'язками Збруч з малою донькою до свого чоловіка.

                              Під кінець другої світової війни німці поступилися нашим вимогам створити Українську Національну Армію, зложену з І. Української Дивізії та інших військових з'єднань. Президент УНР Андрій Лівицький призначив на командира УНА генерала Павла Шандрука, а на командира І Української Дивізії генерала Михайла Крата. Проте німці не погодилися. Аж після капітуляції генерал Крат дістав на письмі наказ перебрати команду І Української Дивізії, а коли англійські війська перебрали дивізію, потвердили генерала Крата командиром табору полонених у Белярії. На цьому пості генерал перебував до часу, коли большевицька комісія зажадала відділення старшин від вояцтва. Після повороту вже до табору у Ріміні, віддався всеціло культурно-освітній праці в таборі. Його заслугою було теж нав'язання зв'язку з Архиєпископом Бучком у Римі, що врятувало дивізію від видачі большевикам.

                              Те, що генерал Крат вложив багато праці в освітну ділянку "Народнього Університету" — має своє значення. Вояки були молодими людьми і генерал, на багато старший від них, старався разом із своїми співробітниками передати їм те, чим він жив ціле своє життя. Передавав їм значення і вагу традиції, навчав, що одна програна битва чи війна, не означає повної поразки. Навіть, осягнувши найвищу нашу ціль — власну державу — ще не значить, що це остаточна перемога, бо завданням нації є бути постійно готовим боронити батьківщину, на полях битв у війнах і розбудовувати всі національні ділянки в час миру.

                              Ось так ми дуже побіжно переглянули життя визначної людини-вояка, нашого генерала Крата. Проходить наше життя, прийдуть нові ґенерації, діти, внуки і правнуки, але світлі постаті і сторінки нашої історії залишаться назавжди. Залишиться і пам'ять по тих, що посвятили життя для існування нації. І ці мої думки хочу закінчити словами нашої найбільшої поетеси наших років — Оксани Лятуринської:

І зрине кінь у височінь,
як є, в похідній збруї,
і дух твій вбраний в кармазин.
І запитає Юрій:
—  Що мав ти над життя дорожче?
—  Що на землі досяг?
—  Я з роду воїн, Переможче!
Доніс свій золот-стяг!                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації