ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 25 жовтня 2015 р.

ЗГАДКА ПРО МИНУЛЕ


                       У Відні проживає тепер (на 1971 р.) колишній старшина Українських Збройних Сил інж. Юрій Курманович. Батько його о. Лев Курманович походив з Холмщини. Народжений в селі Запитові, коло Львова, середню освіту закінчив в українській гімназії у Львові. В 1918 році вступив до австрійської армії і служив в 4 полку до 2 листопада 1918.

                      По повороті додому вступив до Української Армії. Служив під Львовом в батерії хорунжого Вельничука, походженням з Буковини. В 1919 році закінчив старшинську артилерійську школу в Станиславові (тепер Івано-Франківське) під проводом сотника Сітницького, поручника Мацюка і булавного Веґерля. Там зорганізовано було окрему батерію під командою сотника Сітницького. Та батерія в цілості опісля перейшла під напором поляків враз з цілою УГА за річку Збруч в простори східньо-українських земель. Там її розв'язано, окремих одноріч них приділено до батерій 3 Бережанської Бригади. Комендантом полку був отаман Шепарович, а комендантом батерії сотник Скацель, чех з походження. Вкінці 1919 року сотник Скацель, в тифозній гарячці, позбавив себе життя при помочі револьвера. В батерії був ще поручник Галасса, який помер на тиф, чотар Остап Огар з Тернополя та булавний Кульчицький з Львова. Всі вони це високо ідейні одиниці, які вірно служили Українській Державі.

                    Батерія брала участь в боях під Бердичевом, Житомиром, Коростенем, Каменець-Подільським і ін. Останной бій батерії був в Романівці, коло Києва, де поляки захопили її в неволю. Інж. Ю. Курманович пережив плямистий і поворотний тифи в Тульчині.

                    Після закінчення війни інж. Курманович вернувся додому, але вже в листопаді 1921 року виїхав до Відня, де і дотепер проживає з родиною. Там закінчив лісовий відділ «Гохшулє фір Боденкультур».

                    При тому треба згадати, що сотник Скацель оженився був на дуже гарній дівчині, дочці українського священика в Житомирі.

                    В батерії служили ще: підхорунжий Дмитро Цимбаліста, підхорунжий Володимир Левицький і підхорунжий Володимир Радзикевич (тепер лікар).

                    Юрій Курманович служив в Українській Армії в ранзі підхорунжого. Тепер Уряд Української Народньої Республіки в екзилю підніс його до ранги хорунжого і наділив воєнним хрестом заслуги.

вівторок, 20 жовтня 2015 р.

ІВАН КОСТЬ

Гаврило Гордієнко

                     Читаючи спогади Василя Вериги "Прорив з окруження" на ст. 37 «ВК» ч. 3-4, натрапив я на рядки: «Всі наші дивізійники продісталися сюди з зброєю в руках (підкреслення моє Г. Г.), хто з крісом, а хто з скорострілом. Німці покидали по дорозі все, тільки підпиралися дерев'яними кийками». Прочитав і призадумався, мов би майбутнє стояло перед очима, яка це грізна сила народиться на Світ Божий, коли український юнак допадеться до своєї національної зброї?!

                     Одному із героїчних юнаків нашої доби й присвячено ці рядки. Іван Кость народився, виріс і вчився в Синовіру-Товчці, Волівської округи (тепер Міжгірський район) на Закарпатті. Відбувши військову службу в чехословацькому війську, Іван Кость служив, як пограничник, і року 1938, коли творилася держава Карпатської України, він був приділений до пограничного посту в селі Торунь на польському кордоні.

                    Одного вечора в жовтні 1938 року Іван Кость відбув свою зміну, повернувся до касарні, повечеряв і почав грати в карти з товаришами по службі, які, крім нього, всі були чехи. 

                    Ще не дуже й звечеріло, а в горах у жовтні місяці смеркає скоро, в околиці поштового уряду, там таки в Торуні, почулися вистріли. Мабуть — напад на пошту польських терористів, які тоді вешталися в Карпатській Україні в прикордонних лісах.

                     Іван Кость лишає розвагу — гру в карти, хватає свій карабін і збирається вибігати на звуки вистрілів. А його товариші — чехи кажуть йому: «Іване, сиди, не рухайся, не твоя зміна». А Іван Кость їм на те: «Не моя зміна, але моя Україна. І з карабіном в руках вибіг рятувати «свою Україну».

                     Не врятував Іван Кость ані «своєї України», ані себе, кілька куль пронизали його тіло й Іван Кость поляг смертю славних в обороні «своєї України». В найближчу суботу в його рідному селі Синевиру відбувся величавий похорон молодого героя. Була розкішна соняшна осіння днина, на довколишніх верхах чорніли смутком смереки, золотом вкривалися буки та ще де-не-де багряніли явори, пригадуючи кров молодого Івана Костя пролиту за «свою Україну».
Похорон звеличали чота чехо-словацького війська та чота жандармерії. Коли вояки з почесної чоти гідно трималися, як і належить в такому випадкові, то жандарська чота більш уважно приглядалася на довколишні ліси, сподіваючись провокацій польських терористів.

                     З численних сіл прибули люди віддати останню пошану місцевому героєві. Людей було так багато, що вояки в жалібному поході мали труднощі йти військовим ладом і кроком, бо цивільні люди йшли не «в ногу»!

                     Поховали Івана Костя на найпочеснішому місці в селі, коло великої мурованої церкви, щоби його могила стало нагадувала всім, хто буде там проходити, молодого героя, який поклав, що мав найдорожчого, своє життя за «свою Україну», що й підкреслювали численні промовці над свіжою могилою!

                    На жаль, о. Шімша, греко-католицький (тепер він уже православний!) парох Синевира, в своєму слові декілька разів ужив вислову «нещасна куля перервала нитку молодого життя Івана Костя», ні разу не уточнивши, чия то була куля! Не дивно, бо ж о. Шімша був мадярського роду і його та Україна, за яку поляг Іван Кость, зовсім не цікавила.

                      Для повноти контрасту між героїчним місцевим громадянином Іваном Костем і його службовиками товаришами чехами треба додати ще такий факт. Коли року 1938 Чехословацька республіка опинилася в небезпеці, для кращої охорони границь були створені допоміжні відділи, до яких входили, крім пограничників, ще жандарми та колишні вояки чехословацької армії, які перебували в цивілю і ще не були мобілізовані. В жовтні 1938 року один   такий   відділ   збільшеної охорони границі вийшов на нічну службу на північ від Синевирської Поляни. Провідником був старший ранґою пограничник, крім нього були пограничники, жандарми і місцевий українець, поштовий робітник (уже помер) на прізвище Галатиба, від якого я й знаю цю пригоду.

                       Причаїлася ця група в кущах недалеко самої границі з Польщею. Десь коло півночі почувся рух з боку Польщі й на віддалі дослівно десять кроків пробиралися польські терористи з Польщі до Карпатської України.

                        Відділ збільшеної охорони був озброєний в карабіни, пістолі й ручні гранати. Начальник відділу наказав строгий спокій, хоч інші пропонували закидати терористів гранатами. Але начальник відділу пояснив, що він, як чехо-словацький леґіонер, має вже багато років служби й до повної пенсії йому залишилось зовсім небагато, то чому він має ризикувати своїм життям, або каліцтвом, бо ж терористи напевно будуть відстрілюватися.

                        Так пройшли польські терористи на територію Карпатської України! Може якраз з їхньої злочинної руки й загинув Іван Кость, який боронив «свою Україну» і не в свою зміну.
А чехи не боронили своєї батьківщини ані в «зміну», ані поза «зміну», тому й дійшли до подій 1968 року!

неділя, 11 жовтня 2015 р.

ЗАГАДОЧНЕ ВБИВСТВО В ПОЛЬЩІ

                      Літом цього року польське пресове аґенство (ПАП) подало вістку з Варшави, що там у власному мешканні вбито 50-річного публіциста Яна Ґергардта.

                      Він був відомий як автор протиукраїнської книжки "Луни в Бєщадах" і інших, а крім того був автором численних статтей в польських журналах і газетах про саму УПА, як теж про боротьбу польського війська проти УПА. Він був активним учасником тої боротьби і в ранзі полковника польських військ оставив серед українського населення Лемківщини та Закерзоння якнайгіршу пам'ять. Він особисто знущався над українським населенням і відзначився незвичайною жорстокістю підчас допитів полонених членів УПА.

                      Релігія та її видимі представники в особах українських священиків були для нього червоною плахтою. Про нього оповідають, що в організованню нападів на українські села він мав певну методу. Насамперед особисто стріляв до хреста на церкві.

                     А що був він добрим стрільцем, то нераз вдавалося йому хрест зламати. Такий "подвиг" він скрупулятно записував у свойому записнику і тоді викрикував до своїх вояків, що він "розстріляв українського "бога" — отже його вояки, можуть безкарно палити, грабити і мордувати, на що польські вояки тільки чекали.

                     На вістку про наближення банди Ґергарда, люди оставляли весь свій мізерний дорібок, залишали села і рятували життя, криючись по лісах. Двічі відділи УПА розбили банду Ґергарда, але крім поранень, йому особисто нічого не ставалось і він наново організував з нових добровольців нову банду. З невідомих причин, покинув службу у війську і зіаймався виключно літературно-публіцистичною  діяльністю.

                     Факт подання самої сухої вістки без ніяких коментарів, як теж факт, що слідство в тій справі не провадить поліція, але спеціяльиа комісія міністерства внутрішніх справ, кидає тінь таємничости на це вбивство.

субота, 3 жовтня 2015 р.

ДО СПРАВИ ОБ'ЄДНАННЯ КОЛ. ВОЯКІВ УПА

М. Федак

(На марґінесі двох комбатантських організацій)

                     Вичерпані фізично, з поважно надщербленим здоров'ям нечисленні щасливці рейдуючих частин УПА пробились осінню 1947 і в 1948 роках крізь кордони й сильні ворожі застави на Захід.

                      Тут зустрілися ми з новою дійсністю, дійсністю, про яку ніхто з нас не був докладніше поінформований і до неї якслід неприготований. Усіх нас направду щиро вітала українська еміґраційна спільнота. Нас приймали, гостили, одягали, лікували, приміщували по таборах ДіПі та всі на усі лади інформували про життя по таборах, можливості виїзду за океан та про нашу громадську й політичну еміґраційну дійсність.

                      Найболючішими і незрозумілими тоді для нас були інформації про незгоду й розбиття на нашому громадському і політичному секторах. Прямо не хотілось вірити, що в такій тяжкій ситуації, в якій знайшовся наш нарід, наша еміґраційна політична верхівка не може знайти спільної мови, не може здобутись на спільний політичний центр та спільно, скоординовано вести визвольну політику.

                       Ми розбрилися більшими й меншими групами по численних таборах ДіПі в Західній Німеччині. Тут почалася «ревна опіка» нами деяких політичних чинників, наслідком якої — є розбиття і поділ між колишніми вояками УПА, що покутує аж до сьогодні.

                        Провід Закордонних Частин ОУН вишукував між нами колишніх членів Організації і вимагав негайного включення і активізації в ЗЧ ОУН. З другої сторони — зверхній чинник рейдуючих частин УПА — Закордонне Представництво УГВР, ясно й недвозначно поставив справу недемобілізації вояків Рейдуючих Частин УПА та виніс заборону включуватися нам в життя якої-небудь політичної організації чи партії. Як наслідок повищих двох різних постав і вимог, прийшов і двоподіл думок між вояками УПА.

                       Нерідко між колишніми вояками УПА можна почути думку, що вина за наше розбиття таки у нас самих, а радше за нашим тодішнім командним складом. Йому бракувало тоді рішучости і твердої постави — стати у такій ситуації, як цілість збоку, і своєю поставою зберегти одність та впливати тим самим на оба політичні чинники — знаходити спільну мову, співпрацю і однозгідність їх рішень. Але сьогодні, це тільки роздумування — «що б то було б, як би було».
Дійсність була інша. Частина вояків згуртувалася біля Братства колишніх Вояків УПА ім. св. Юрія Переможця, друга частина — біля Місії УПА. Такий стан існував аж до 1953 року, коли то на еміґрацію надійшла пошта від Проводу Краю з вимогою ліквідації конфлікту між ЗЧ ОУН та ЗП УГВР, назначуючи для цього Колеґію Уповноважених.

                       Довідавшись про вимогу Краю, члени Головної Управи Братства кол. Вояків УПА*), на своєму засіданні вирішили, не чекаючи на результати праці Колегії Уповноважених, а ліквідувати в першу чергу конфлікт між самими вояками УПА.

                       Про рішення Управи Братства негайно повідомлено членів Місії УПА**) та визначено спільну зустріч в цій справі. Почались переговори. Обі сторони стверджували помилковість дотеперішнього стану та виявляли бажання — спільного знаменника. Розуміється, що крім ділових виступів, не бракувало також гострих і темпераментних. Дехто з учасників нарад не відкидаючи самої ідеї об'єднання, за всяку ціну старався знайти винних у розбитті й то якраз між приявними на нарадах. Пройшло немало часу на неплідну дискусію. Вкінці перемогла думка, що, якщо учасники нарад направду бажають згоди і потрібного об'єднання, обов'язково мусять залишити минувшину, а зосередитись над способом і формою об'єднання всіх колишніх вояків УПА.

                        В дальшому відбувались направду вояцькі, ділові наради, вислідом яких були такі однозгідні рішення: а) ліквідація Братства кол. Вояків УПА ім. Св. Ю. Переможця, б) створення нової комбатантської організації для всіх кол. вояків УПА, як Братства так і Місії, під назвою — Об'єднання кол. Вояків УПА.

                        Спільно випрацьовано й передискутовано проект статуту нової комбатантської організації та визначено реченець і місце першого основуючого загального З'їзду.

                         Загальний основуючий з'їзд відбувся у Мюнхені, на який з'їхалося багато вояків, колишніх членів Братства і Місії. З'їзд затвердив статут, назву організації та вибрав першу Головну Управу Об'єднання кол. Вояків УПА. Головою обрано одноголосно св. п. полковника Івана Бутковського-Буцула (Місія). До управи входили такі друзі: Горислав (Братство), Прірва (Місія), Марко (Братство), Ворон (Місія), Смирний (Братство), Зенко (Місія), Ірина (Братство) та інші, яких сьогодні докладно не пригадую.

                          На цьому з'їзді, на загальне здивування, опонував св. п. Вернигора, який пропонував відсунути з'їзд аж виясниться справа переговорів між членами Колегії Уповноважених. Здивування було тим більше, що св. п. Вернигора був одним із перших ініціяторів об'єднання. Незабаром всім стало відомо, що в тому самому часі дійшло до зірвання переговорів між членами Колеґії Уповноважених, а св. п. Вернигора повнив функцію краєвого провідника ЗЧ ОУН на Францію. Не прийняв він також функції в Головній Управі Об'єднання кол. Вояків УПА.

                           З відбуттям основуючого з'їзду Об'єднання кол. Вояків УПА, здавалося, що справи колишніх вояків належно наладнані і остаточно розв'язані. Та на жаль, так воно не сталося. По лінії ЗЧ ОУН пішли інструкції за океан (на терені Зах. Европи, завернути колеса вже не вдалося, бо майже всі кол. вояки УПА включилися в життя Об'єднання), щоб творити Товариство кол. Вояків УПА.

                          Справа і мотиви створення Об'єднання кол. Вояків УПА не була і, здається мені, по сьогодні не є якслід відома всім кол. воякам УПА на американському континенті і тому 34 не мало спеціяльних труднощів в оснуванні свого Товариства, та охоплення ним певної частини кол. вояків УПА.

                          До написання отих кілька фактів з минувшини, які я сам переживав і брав у них безпосередню участь, спонукала мене вістка, що в ЗСА почались, тим разом «цілком серйозні» переговори, про ще одне об'єднання, але як довідуюсь, спонукане й також узалежнене від закінчення зустрічі на вершинах: Штуль — Лебедь — Стецько.

                         Друзі по зброї! — Якщо дійсно лежить нам на серці наше об'єднання, спільна праця в одній комбатантській організації ( тієї непроробленої праці, яка обтяжує нашу совість — так багато!), не узалежнюймо її від порозуміння і співпраці інших, бо при такому підході до справи — ледви чи дочекаємося цієї одности чину, що кожний з нас виніс з безпосередньої боротьби з ворогом на рідній землі. Найвищий вже час, щоб ми не стояли у хвості координаційного процесу всі творчих сил нашої політичної еміґрації, а починали цю координованість, єдність і співпрацю від себе самих. Будучи членами однієї комбатантської організації, залишім кожному з нас свободу особистих політичних поглядів і праці в тій чи іншій політичній чи суспільній українській організації. Власне у них і через них змагаймо до координації і співпраці усіх наших політичних і громадських організацій для служіння одній і тій самій справі — визволенню нашого народу.

_________________________
*) До Головної Управи Братства кол. Вояків УПА ім. Св. Юрія Переможця входили тоді такі друзі: Вернигора (голова), Горислав, Марко, Смирний, Ірина, Скала (в цьому часі виїжджав до США) та інші, яких докладно не пригадую.

**) В переговорах від Місії УПА брали участь такі друзі: св. пам. полковник Іван Бутковський, Прірва, Ворон, Зенко та інші.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації