ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

пʼятниця, 31 липня 2009 р.

Галичина під німецькою окупацією

Василь ШПАРИК
ветеран війни, фронтовик,
член ради Львівського відділення
Всеукраїнського об'єднання ветеранів

Спогади сучасника. З посвятою 65-оїрічниці
створення Дивізії „Галичина" (1 УД УНА).

Передача тернопільського радіо "Лад", у якій використано цю статтю. В студії Юрій Луговий.


Уже через тиждень від початку 22 червня 1941 року Німецько-радянської війни, 29 червня 1941 року, німецькі війська увійшли до Львова, а наступного дня - досягли Тернополя. Зі Станіславщини, де радянські війська займали позиції в Карпатах і їм протистояли угорські війська, щоб не опинитися в оточенні, без боїв відступили кінцево 3 липня 1941 року.
Так розпочалася німецька окупація Галичини. На зміну радянському окупантові прийшов німецький, проте це означало докорінну зміну способу життя.

Після відступу з Галичини радянських військ були відкриті тюрми, в яких по-звірячому були замордовані тисячі галичан, що були напередодні війни і особливо в ніч 22 червня арештовані органами НКВС. Тут уже ніхто не міг засумніватися у вкрай ворожому ставленні до галичан з боку радянської влади. Повинен зазначити, що саме політичний терор радянської влади за неповних два роки найсуттєвіше вплинув на повну огидність до радянської влади і комуністичної ідеології, яка розповсюдилася не лише на сучасників, але й на нащадків.

Тому не дивно, що прихід німецьких військ в Галичину сприймали як звільнення від жорстокого російсько-більшовицького рабства і перспективу на подальше вільне життя українського народу. В розрізі цього, 30 червня 1941 року у Львові було проголошене відновлення Української державности, утворено Уряд на чолі з членом Проводу ОУН(Б) Ярославом Стецьком. У краю було проведе очищення від прокомуністичних залишків.
Та німецька окупаційна влада не бажала створення національної держави українського народу хоча б на кшалт Словаччини чи Хорватії. Уряд і чільні представники ОУН(Б), включаючи Степана Бандеру, були арештовані і заслані в концентраційні табори.
Уже з 1 серпня 1941 року Галичину включили як дистрикт (District— область) до складу польського Генералгубернаторства. Таким чином, Галичина була фактично об'єднана з окупованими землями Центральної Польщі і відокремлена від решти українських земель, що входили до Райхскомісаріяту „Україна".

На відміну від радянського періоду, коли основною адміністративною одиницею були чисельні райони, які входили до чотирьох областей, що на практиці означало дуже щільне і глибоке проникнення спроваджених зі сходу радянських чиновників у кожне село, німці утворили одну область-дистрикт (District) Галичина, в якій виділили великі округи (Kreis-округ). У цих повітових містах владу справляв німецький староста, були обсаджені німцями установи політичної поліції-ґестапо (Geheime Staatspolizei) та кримінальні поліції-кріпо (Kriminalpolizei). Поліцію порядку і охорони (Schutzpolizei) комплектували переважно фольксдойчерами (Volksdeutsche) із корінних польських теренів. Вони дуже круто поводилися з українцями, бо фактично це були поляки.

Окупаційну владу цікавили три питання: внутрішня безпека, зокрема на залізничному транспорті, виконання плянів з обов'язкових поставок продуктів (континґентів) та виконання плянів відправки галичан до Німеччини на примусові роботи.

Адже через Галичину пролягав важливий шлях залізничного транспорту на південь України і Кавказ. Мені невідомо, щоб був якийсь випадок підриву потягів. Цим, як відомо, займалися за вказівкою з Москви радянські партизани, але в Галичині їх не було.

Економіка краю базувалася на сільському господарстві. Селяни здавали збіжжя та м'ясо на континґент, але не в таких розмірах, як це було в радянські часи. За здані продукти отримували гроші і спеціяльні асиґнації-„бецуґшайни" (Bezugschein), які давали право придбати за невеликі гроші різні господарські речі, тканини, вироби харчової промисловости (в основному-горілку).

До Німеччини відправляли тих, кого вказав сільський староста (війт).

Політичне життя в краю у таких умовах значно оживилося. У містах і селах створювалися осередки підпільної структури - Організації Українських Націоналістів (Б), яку очолював Степан Бандера. Були, звичайно, і організації ОУН(М), які очолював Андрій Мельник. На відміну від „бандерівців", „мельниківці" проводили свою діяльність майже леґально.

В осередках ОУН(Б), законспірованих, зокрема, під гуртки „Просвіти" молодь вивчала військову справу, техніку конспірації та підпільної роботи, історію України, ідеологічні настанови ОУН. „Декалог" не просто засвоювали, а закарбовували в свідомості як найсвятіші принципи. Девіз „Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї" сприймався як присяга.

Хоча я був достатньо поінформований, бо навчався в Коломиї, а згодом в Станіславові і їздив у село на Коломийщині, не можу твердити, що в краю не було збройних сутичок з представниками німецької влади. Загально відомо, що ґестапо полювало за членами ОУН(Б), оскільки вони закликали до непокори і збройного протистояння німецькій окупаційній владі.

Отже, треба б зупинитися на питанні: чому УПА виникла на Волині, а не в Галичині, де було значно активніше українське підпілля?

По-перше, включення Галичини до складу Генералгубернаторства разом з польськими корінними землями не давало приводу Польському еміґраційному урядові в Лондоні утворювати на теренах Галичини „пляцувкі" польської підпільної Армії Крайової (АК), бо, як вважали, при повоєнному урегулюванні Галичина автоматично з рештою Генералгубернаторства увійде до складу Польскої повоєнної держави.

На Волині ситуація була відмінна, оскільки Волинь входила до складу Райхскомісаріяту „Україна", що сприймалося як вилучення Волині зі складу Польської повоєнної держави, а тому АК проникала на Волинь, організовувала там свої бойові загони, які мали утверджувати польськість Волині.

По-друге, Волинь і Полісся довший час знаходилися під владою Росії, тому тут радянські партизани могли розраховувати на деяку підтримку частини місцевого населення, чого цілком не могло бути в Галичині. І це показав рейд партизанів Ковпака. Крім того, ліси і болота цього краю сприяли діяльності партизанських загонів.

По-третє, німецька окупаційна адміністрація теж поводилася на Волині значно крутіше, бо наявність радянських партизанів та й польської АК змушувала селян надавати їм матеріяльну підтримку харчами, а це якраз і виводило німців на репресивні дії проти місцевого українського населення.

Українському населенню треба було захищатися від насильства, наруги і пограбувань зі сторони радянських партизанів, АК і німецької окупаційної адміністрації. Цю місію взяла на себе ОУН. Отже, розпочалася збройна боротьба на три фронти: проти радянських партизанів, АК і німецької окупаційної влади.

Самі ж німці поводилися гордо, вважаючи себе „вищою расою". Всюди (в потягах, на вокзалах, кінотеатрах тощо) появилися таблички: „Nur fur Deutsche" („Тільки для німців"). Таке ставлення дратувало місцеве населення, але що можна було вдіяти? Хоча українців вважали за „арійців", відводили їм роль слуг і навіть рабів.

На початку німецько-радянської війни німецьке керівництво настільки було впевнене в близькій перемозі, що не хотіло „ділити перемогу" з поневоленими народами Европи. Проте в 1943 році виступило з ініціятивою створення на добровільних засадах іноземних леґіонів. У Галичині з 28 квітня 1943 року почато формування Української Дивізії „Галичина" за ініціятивою губернатора О. Вехтера. Зважаючи на існуючі обставини, Український Центральний Комітет у Кракові під проводом професора Володимира Кубійовича був змушений підтримати цю ініціятиву. Зголошення добровольців значно перевищило сподівання.

Оскільки тут виступаю з особистими спогадами, то хотів б зазначити, що в 1946-1948 роках, проходячи військову службу в радянських окупаційних військах, я служив в 3-ій ґвардійській танковій дивізії, яка дислокувалася у військових містечках Нойгаммер (Neuhammer) і Шранс (Strans), де у свій час проходили навчання вояки Дивізії „Галичина". До речі, про це я здогадався по знайдених у підвалах приміщення штабу дивізії при їх очистці із знайдених листів з Галичини, хоча в той час така думка стосовно Дивізії „Галичина" не надходила.

У квітні 1945 року перетворили Дивізію „Галичина" в 1-шу Дивізію Української Національної Армії (1 УД УНА), чим довели кінцеву мету свого існування. Вони опинилися на чужині, проте (і це не підлягає сумніву) є активними борцями за Українську державність, за українськість України. І в цьому їх велика заслуга перед нацією, бо заряд патріотизму зі сорокових років вони продовжують нести до кінця своїх днів.

Користуючись нагодою, звертаюся до колишніх вояків Дивізії стосовно долі моїх близьких - Івана Шпарика та Миколи Задемленюка із Коломийщини.

Сучасна моя особиста характеристика стосовно Дивізії „Галичина" є стислою, а саме: „героїчна (за змістом боротьби) і водночас трагічна (за наслідками, бо не було розуміння у союзників СРСР її мети) сторінка української історії".

Юнаків забирали у „Баудіст" (Baudienst - будівельна служба), яка виконувала різні будівельні роботи військового профілю: прокладка ліній зв'язку, будівництво доріг тощо. Загони розміщувалися у повітових містах, так що юнаки могли в неділю і свята побувати вдома. Мені особисто теж належало бути в цьому „баудінсті", але шукали мене в Коломиї, а я в той час уже „обертався" у Станіславові, де навчався. Таким чином я уникнув „честі" помарширувати в дерев'яних (черевиках на підошві із дерева). Треба зазначити, що в пляні пошуку когось німецька окупаційна влада була слаба. Тут хіба допомагали доноси місцевих мешканців.

На Українському Центральному Комітетові професора Володимира Кубійовича лежала вся репрезентація українського населення в Генералгубернаторстві, зокрема, стосовно гуманітарної діяльности, для чого створювалися комітети допомоги. Останні відіграли позитивну ролю у 1942 році, коли на Прикарпатті населення голодувало. Для гімназистів і учнів фахових шкіл, які знаходилися поза домом, організували їдальні. Так, наприклад, здавши продуктову картку, такий учень міг отримати щоденно обід.

З того часу добре запам'ятався голод в 1942 році. І річ не в тому, що був неврожай, бо все якось виходили з положення, покриваючи одні продукти іншими. Основна причина-континґенти, які накладала окупаційна влада. Спочатку, вже в липні 1941 року, мадярські окупаційні війська на Станіславівщині наказали обмолотити збіжжя і здати їм. А що залишилося? Мізер. І з цим треба було дожити до нового врожаю, а він видався бідним. Спочатку ще якось обходилися картоплею, збіжжям „з-під млинка", тобто відходами. А прийшла весна, травень, червень - зовсім крайня біда. Взагалі, весь народ голодував, убивали тварин, але м'ясо не могло замінити хліб. Хто мав трохи збіжжя, то пускав його на жорна. Переважно користувалися такими, що їх крутили вручну, але згодом у деяких винахідливих господарів появилися і механічні жорна. Дехто їздив в інші реґіони, зокрема на Поділля, але влада всяким чином забороняла таку торгівлю. На залізничних станціях поліція (а це були, як я вже зазначав, фольксдойчери або поляки з корінної Польщі-„мазури") відбирала клунки, била, скидала з потягів. Дітей, наприклад, організовано вивозили на Поділля, де ситуація була кращою. Здається, у ті часи не було інших думок - як поїсти. Проте, як пізніше виявилося, цей голод („німецький") був „забавкою" (бо не було смертельних випадків) у порівнянні з голодом 1946 року („радянським").

Культурне життя розвивалося досить активно. Осередки „Просвіти" плідно працювали на культурно-просвітницькій ниві, виступаючи організаторами фестинів, театральних вистав, інших заходів.

Освіту повернули на довоєнну систему: існувало кілька гімназій, різні фахові школи, загальноосвітні семирічні народні школи. Треба відзначити, що німці не займалися онімечуванням населення, офіційні документи влади публікувалися на двох мовах - німецькій та українській.

Економіка була повністю підпорядкована потребам фронту. В обігу були злоті, випущені для Генералгубернаторства. Німецькі райхсмарки в обіг в Генералгубернаторстві не допускалися.

Розповідь про німецьку окупацію нашого краю була б неповною, якщо б не сказати про єврейське питання. Загально відомо, що нацистський режим Німеччини дуже негативно відносився до євреїв, а в Галичині ще з австрійських часів їх було чимало і почувалися вони зовсім непогано. З відступом радянської влади мало кому вдалося втекти на Схід, бо все відбулося дуже оперативно, при цьому населення трималося в необізнаності з реальною ситуацією. Отже, прийшли німці, а євреї залишилися. Були створені ґетто, куди зібрали з околиці усіх євреїв. У створеному ґетто євреї не мали права спілкуватися з населенням, виходили з нього хіба що на роботу - як правило, похоронити померлих. Недовго проіснувало ґетто, усіх вивезли до концентраційних таборів.

Кінець німецької окупації в Галичині наступив у серпні 1944 року, хоча райони на сході, зокрема, Тернопіль, Заліщики, Городенка, Коломия, були звільнені від німців у березні 1944 року.

четвер, 30 липня 2009 р.

НАРАДИ НАД ЧЕТВЕРТИМ УНЇВЕРСАЛОМ

Засїдання Малої Ради

(Гч.) Над кордоном, 31 січня 1918.

В суботу дня 26 с. м. відбулося в Києві історичної ваги засїдання Малої Ради. На засїданню сїм проголошено самостійність української республики.

Наслідком того, що наради фракцій над четвертим унїверсалом протягнули ся до пізного вечора, розпочало ся засїданє тільки після 12 год. в ночи. Саля була битком забита. Відкривши засїданє, проф. Грушевський говорив:

- Українські установчі збори, призначені на 9 ст. ст. січня, не можуть зібрати ся наслїдком непорядку в нашій країні. Тимчасом відносини так склали ся, що далї не можна було зволікати. Центральна рада поробила всї заходи, щоб безпроволочно довести до демократичного мира. А тимчасом совіт народних комісарів гальмує заключенє мира і закликає до війни, яку називає „святою". З другої сторони, не зважаючи на наше стремлїнє обминути конфлікт, совіт посилає на Україну червоних ґвардійців... Щоб отже дати правительству України спромогу заключити мир і охоронити свою країну, Рада постановила не відкладати рішеня найважніших справ до українських установчих зборів, а оголосити рішенє в четвертім унїверсалі. Прошу високий збір вислухати четвертий унїверсал. (Оплески. Всї встають).

Проф. Грушевський читає четвертий унїверсал. Читане переривають гучні оплески і оклики: Слава! Особливо бурливі оплески піднїмають ся по відчитаню слів про проголошене ні від нікого незалежної Української Народної Республики. Проголошене ґенерального секретаріяту радою народних мінїстрів викликує овацію для українського правительства. Гучні оплески супроводжують заяви, що Україна мусить бути очищена з большевиків та що весь нарід закликаєть ся в ряди народної міліції.

По прочитаню унїверсалу відбули ся загальні овації раді, секретаріятови і проф. Грушевському.

Наступило поіменне голосованє. Перший голосує проф. Грушевський. Партії російських с. д. і „бунду" голосували проти, російські с. р. вдержали си від голосованя; так само жидівські сіонїсти і польський демократичний центр. Представники революційної фракції польської соціялістичної партії голосували серед оплесків за.

В результаті віддано 49 голосів, з чого 39 за, 4 проти, 6 здержань.

Проф. Грушевський (торжественно): І так універсал про самостійність Української Народної Республики принятий! (Гучні оплески, які переходять в овацію). Україна проголошуєть ся самостійною незалежною республикою.

- Слава! Слава!.. - гомонять хори і саля.
Всі стоять. Оплески не вмовкають.

- „Ще не вмерла Україна !"- несеть ся спів.

Слова підхоплюють ся і ціла саля співає. Потім знов оплески, овації.

До слова приходить Винниченко.

- Іменем ради народних міністрів української самостійної республики маю честь висловити велику радість ізза сього історичного акту, котрий отеє доконав ся в житю України. Се тим більше, що Ґенеральний Секретаріят уже давно мав це на увазі з огляду на обставини, які виникали. Вже кілька тижнїв тому, у секретаріяті назрівала думка про сей акт, але секретаріят ждав, поки думка ся вийде з глибин народу, котрий сам скаже своє авторитетне слово. Рада народних міністрів приймає сей акт з великим запалом. Особливо тому, що в унїверсалі ясно й виразно висловлено потребу безпроволочного мира і заявлено, що Україна не буде піддержувати нїякої війни, а приступить до творчої праці в усіх областях... Зосібне відрядне і радісне те, що українська демократія ні на крок не відступить від своїх давних стремлїнь у творчій праці. Демократія наша борола ся успішно з ворогами і надїємо ся, що вона й далі буде з таким самим успіхом іти проти всякого ворога. (Оклики: Слава!) І нїякі вороги нашої держави, нашого національного й соціяльного відродження не зможуть здержати нас на сїм шляху.

Глибоко вірю, що унїверсал послужить фундаментом в розвитку нашої соціяльної історії. Висказую надію, що універсал приведе до соціялістичної федерації усього світа. (Оплески).

До голосу прийшов представник російських с. р. Суховин. Зазначивши, що його партія засадничо стоїть за національним федералїзмом і що принципіяльно не має нічого проти проголошення української самостійности, бесідник серед голосних протестів салі наводив мотиви, чому його партія противна проголошенню акту самостійности якраз в сїй хвилі, коли цїлу Росію й Україну обхоплює все зростаюча аґітація і горожанська війна.

За мало є проголосити унїверсал. Треба ще й мати певність, що існують ті творчі сили, які можуть перевести його в житє. Бесідник наводить цїлий ряд трудностей політичних і економічних, котрі стоять на перешкоді здійсненого акту.

По сїй промові засіданє коло 2 год. в ночи перервано. Дальше засіданє наступного дня присвячене дальшій дебаті над універсалом і заявам фракцій що до голосовання.

(„Діло"Львів, З лютого 1918, ч. 25)

Дивізія «Галичина» у запитаннях та відповідях - на Радіо "Свобода"

– «Дивізія «Галичина» у запитаннях та відповідях ветеранів», така книжечка вийшла у Львові. Кожен охочий міг поставити через інтернет запитання дивізійникам і троє колишніх вояків дивізії Ваффен-СС «Галичина» відповіли на них, щоб люди могли дізнатись правду про події Другої Світової війни. Чому молоді хлопці, яким було по 17-19 років йшли служити у воєнну дивізію, яка підпорядковувалась німецькій армії?
Понад 80 тисяч молодих і старших людей зголосились добровільно йти в ряди Дивізії. Вони усвідомлювали, що ніхто їм даром не дає зброї і не проводить вишкіл, але водночас вони розуміли, що настав час воювати за волю України, вони не мали бажання йти в Червону Армію.

Серед добровольців був і 17-річний Леонід Муха, народжений у Варшаві в родині петлюрівського еміґранта.
«Я пішов у дивізію по велінню свого серця. Я так був вихований у сім’ї в любові і повазі до свого народу, я не міг інакше. Бо знав, що треба Україні незалежність».

Дивізійник воював у Словаччині та Австрії, де й опинився в госпіталі. Як українець був переданий американцями радянській владі. 8 років Леонід Муха провів в ГУЛАГу. Після звільнення оселився з дружиною на Львівщині, де донині мешкає в Миколаєві. Леонід Муха міг еміґрувати до США чи Польщі, але ніколи не мав такого бажання.

«Мене американці пораненого передали, тому що я сказав, що я українець. Якби назвався поляком, то потрапив би в Польщу, де народився. Міг опинитись би в Америці, якби не сказав правду. Але я не міг так вчинити і приховувати, що є українцем».

Дивізія ніде не була засуджена

Три дивізійники – Леонід Муха, Богдан Маців і Роман Колісник (обоє мешкають у Канаді) відповідають на численні запитання користувачів інтернету. Зокрема, про непричетність дивізії «Галичина» до злочинів СС. Як факт вони наводять те, що ані в Словаччині, ані в Югославії, ані в Австрії Дивізія не була засуджена в жодних злочинах. Одразу після війни англійці та американці перевіряли усіх дивізійників, а Прем’єр-міністр Канади, де мешкало багато українських вояків, викликав для перевірки Комісію судді Жуль Дешена. Після двох років ретельного контролю, членам Дивізії не було висунуто обвинувачень у воєнних злочинах.

На запитання, як правильно називалась дивізія «Галичина» чи СС «Галичина», дивізійники пояснюють, що «СС» – це хибне сприйняття. Адже Дивізія належала до військових збройних сил, Ваффен СС, а не до елітарних чистокровних німецьких частин, що були пов’язані з каральними завданнями. Усі чужинецькі дивізії були підпорядковані військам Ваффен СС, наголошує Леонід Муха.

Назви чистокровних німецьких дивізій починались з СС, а чужинецькі - Ваффен СС. Загалом було створено 38 дивізій, з них 22- чистокровні німецькі і 16 чужинецькі.

Вибір бездержавного народу був непростий

Чимало запитань стосуються і озброєння вояків Дивізії, про архіви, ставлення до українців німецьких вояків.

Книга розрахована на громадян України, а не дивізійників, яких стає з кожним роком усе менше, зазначив упорядник Ярослав Сватко. Важливо пояснити, в яких непростих умовах жили люди, були бездержавним народом, і чому і як вони робили свій вибір і яку велику ціну заплатили у житті, коли їхню державу роздирали дві імперії. «Як можна називати Леоніда Муху колаборантом, людину, народжену в еміґрантській родині у Варшаві? Чому він мусив іти в Червону Армію, а не іншу?»

Книжечка «Дивізія «Галичина» у запитаннях і відповідях ветеранів» вийшла тиражем тисяча примірників. Її автори і упорядники сподіваються, що на прикладі долі трьох дивізійників чимало людей оцінять трагічне історичне минуле, відкриють для себе правду про події 65-річної давнини.

Довідка
14-а гренадерська Ваффен СС «Галичина» – підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини, який існував у 1943–1945 роках. У його складі були українці. З 19 квітня 1945 року підрозділ отримав нову назву – 1-а Українська Дивізія УНА.
У 1940 році, щоб компенсувати військові втрати військ СС було потрібно близько 18 тисяч рекрутів.
За угодою з вермахтом, СС могли отримувати тільки 2 % від загального числа німецьких новобранців, що складало близько 12 тисяч чоловік в рік. Тому вирішили створити чужинецькі частини. Першою була частина з фольксдойче в Чехословаччині, потім в країнах Бенілюксу і Скандинавських, 7-а гірська дивізія «Прінц Ойген» з фольксдойче Угорщини, Румунії і Югославії


Галина Терещук, Радіо Свобода, Львів

maidanua.org

понеділок, 27 липня 2009 р.

ПРО ДЕЯКІ ОБСТАВИНИ ЗАГИБЕЛІ ЄВГЕНА КОНОВАЛЬЦЯ

Павло Судоплатов у своїх споминах описав, як він вбив Євгена Коновальця (Див. „ВК" ч. 1, 2008). Друкуємо докладніші інформації про агентів Василя Лебідя та Кіндрата Полуведька з газети „День".

ДПУ(Державне Політичне Управління) совєтської України 1933 року впровадило у середовище ОУН за кордоном свого аґента Василя Лебідя. Родом із Галичини, Лебідь у Першу світову війну служив у підрозділах Українських Січових Стрільців Австро-угорської армії. Потрапив до російського полону в 1915 році і до 1918 р. відсидів у таборі військовополонених під Царициним, де тоді ж перебував у полоні Євген Коновалець. Вірогідніше всього, там вони познайомилися, а потім - в роки національно-визвольних змагань в Україні - разом воювали проти Червоної армії та інших ворогів УНР. Після відступу загонів Є. Коновальця до Польщі Лебідь залишився в Україні. Коли він був залучений до співпраці з ВЧК (Всесоюзна Чрезвичайна Комісія) - невідомо, ймовірно, в 1921-1922 роках.

На початку серпня 1933 року Лебідь під прізвищем Хом'як опинився в одному з портів Бельгії. Мав леґенду, за якою він був керівником націоналістичного підпілля в Україні, працював фінансистом у будівельному тресті Харкова на початку 30-х; коли в Україні почались арешти, зник із міста і деякий час переховувався; а потім з допомогою фальшивих документів влаштувався до знайомих моряків на совєтський вантажний корабель, на якому й прибув до Бельгії. Тут він зустрівся з Євгеном Коновальцем та іншими керівниками ОУН. З їхньою допомогою легалізувався і перебував за кордоном понад рік. В жовтні 1934 року через Фінляндію повернувся в Україну і доповів своєму керівництву, що Є. Коновалець вважає його „своєю людиною". Цим і вирішили скористатися в Москві, щоб за посередництва Лебідя-Хом'яка впровадити в ОУН кадрового співробітника центрального апарату НКВД. Вибір припав на 28-річного, але вже досвідченого і амбітного Павла Судоплатова, який був родом із Мелітополя і прожив в Україні до 1933 року, а тому добре володів українською мовою.

У червні 1935 року Лебідь-Хом'як разом із Судоплатовим, якого називав Павлом Грищенком, прибули у Фінляндію, де незадовго до цього в НКВД з'явився ще один аґент, упроваджений в ОУН. Це - Кіндрат Полуведько, 1895 року народження, українець, родом із Вінничини, який в період 1918-1920 років був українським есером і входив до кола прихильників УНР, але згодом відійшов від активної політичної діяльности, влаштувавшись на роботу в систему наркомосвіти України. На початку 30-х років українське ДПУ залучило його до негласного співробітництва і розробило для нього леґенду, згідно з якою він входив в одну з націоналістичних груп, ліквідованих ДПУ був засуджений, але зміг утекти з Соловків у Фінляндію.

Таким чином, в період 1933-1935 років в ОУН були впроваджені три совєтські аґенти, діяльність яких координувалася з Москви. Скажімо, з метою невтралізації можливих підозр у спільних діях і, як наслідок, мінімалізації загрози свого викриття, Полуведько в розмовах з керівниками ОУН висловлював недовіру стосовно Павла Грищенка, тоді як сам був об'єктом підозр з боку Лебедя-Хом'яка.

Судоплатова-Грищенка Лебідь-Хом'як ввів у оунівське середовище у Фінляндії, відрекомендувавши його як комсомольця з України, що розчарувався в совєтській дійсності, а також як молодого поета і свого вихованця, придатного для роботи в підпіллі в Україні. Пробувши півроку в Гельсінкі, в січні 1936 року Грищенко приїхав у Берлін, де прожив наступні півроку під ім'ям „Норберт" і де зустрівся з Є. Коновальцем, до якого зумів ввійти в довіру. Також йому вдалося разом із Коновальцем здійснити поїздку в Париж і Відень, де він зустрівся з лідерами українського уряду на вигнанні й був посвячений в пляни можливого розгортання націоналістичного підпілля в Україні на випадок початку війни.

Після двох років перебування за кордоном, Судоплатова, за рішенням Москви, влітку 1937 року було вивезено на територію СССР через Естонію. Його приїзду в Україну в листі до Коновальця вимагав Лебідь-Хом'як, який повернувся туди ще в серпні 1935 року. Для цього була придумана леґенда, що в Україні Грищенко буде оформлений радистом на совєтське судно, яке регулярно заходить в іноземні порти. Це начебто давало йому можливість підтримувати постійний зв'язок між підпіллям ОУН в Україні і націоналістичними організаціями за кордоном. Коновальцеві така ідея сподобалась, тому він погодився на повернення Судоплатова-Грищенка в СССЕ І вже у вересні того ж року Судоплатов, прикриваючись новою леґендою-радиста на вантажному судні, - знову виїхав за кордон в Бельгію, де зустрівся з найближчими помічниками Коновальця Дмитром Андрієвським і Ярославом Барановським. Після чого повернувся у Москву.

Перед тим, як описати подальший розвиток подій, варто спробувати відповісти на запитання: як сталося, що три аґенти совєтської розвідки протягом лише двох років змогли проникнути в керівні органи ОУН і втертися в довіру до лідера Організації-Євгена Коновальця?

Відповідь треба шукати в тому часі. Коли українські націоналісти проголосили своїм гаслом створення Української Соборної Самостійної Держави, вони були відірвані від України, зокрема, від тієї її частини, що входила до складу СССР. Час після доби визвольних змагань УНР йшов вперед, і набута в ході них інерція української державности в силу різних причин згасала. Більшовицький режим масовими репресіями та Голодомором 1932-1933 років намагався знищити будь-які прояви українства. Є. Коновалець і його сподвижники виходили з того, що протидіяти цьому ОУН без зв'язків із патріотичними силами в совєтській Україні і створення на її території дієвого націоналістичного підпілля не зможе. Тому вони вишукували будь-які можливості для встановлення контактів з українськими націоналістичними групами та поодинокими патріотами в Україні, що було на руку тогочасній спецслужбі СССР - ОДПУ-НКВД. До ОУН застосовувався шабльон відомої спецоперації „Трест". В СССР створювались фіктивні антисовєтські підпільні організації, лідери і рядові учасники яких - завербовані аґенти або кадрові співробітники ОДПУ-НКВД -  маючи кожний відпрацьовану леґенду, підставлялись для зв'язків із закордоном чи самі їх активно налагоджували. На такий „гачок" потрапила й ОУН.

Лебідь-Хом'як, як зазначалося, якраз і виступав у ролі керівника націоналістичної підпільної організації, а Полуведько „був репресований совєтською владою і втік за кордон з Соловків". Що стосується П. Судоплатова, то його „розчарування" совєтською владою, „підкріплене націоналістичним вихованням" з боку Лебідя-Хом'яка, відповідало сподіванням і очікуванням лідерів ОУН на те, що кращі представники українського народу, особливо серед молоді, хоч би хто вони були, навіть комуністи і комсомольці, зіткнувшись із масовими репресіями і голодоморами, не можуть не прозріти і не виступити проти совєтської влади. До того ж, сам він, маючи неабиякий талант психолога, використав у своїх інтересах тодішню внутрішню ситуацію в ОУН, а саме напругу в стосунках і деякі протиріччя в поглядах на діяльність Організації між двома групами. Першу - представляли Євген Коновалець та більшість членів очолюваного ним Проводу ОУН, які проживали в основному за кордоном, другу - Степан Бандера та націоналісти, які діяли в Західній Україні. Протиріччя, що час від часу виникали між ними, якраз і пояснювалися різними умовами боротьби, а отже різною оцінкою ситуації напередодні війни. Судоплатов прикинувся прибічником Є. Коновальця і шляхом брехні та інтриґ розпалював неприязнь і протистояння між прихильниками обох груп.

Крім того, він зумів переконати провідника в тому, що він і такі як він, які „ведуть тяжку підпільну боротьбу проти большевицького режиму" є майбутнім України, а зараз вони покладають свої найбільші надії на здобуття Україною незалежности й відродження української нації саме на нього - лідера ОУН Євгена Коновальця. Безперечно, проводячи таку витончену психологічну лінію, 28-річний Судоплатов зіграв на почуттях старшого за себе на 16 років Коновальця. І хоча Ярослав Барановський, Роман Сушко та деякі інші авторитетні діячі ОУН помічали в поведінці П. Грищенка-„Норберта" окремі підозрілі моменти й не довіряли інформації, яку він привозив з СССР, але Є. Коновалець цьому особливого значення не надавав.

Павло СЕРГІЄНКО журналіст

СТЕПАН ГУМІНІЛОВИЧ

Степан Гумінілович, визначний громадянин, музик, композитор, диригент хорів і старшина Першої Української Дивізії Української Національної Армії, народився 9 січня 1917 р. в Коломиї, Галичина, в родині вчителів Володимира й Ангелини Сташків. Українську гімназію закінчив матурою в Коломиї. Музичну консерваторію ім. Лисенка розпочав у Коломиї й закінчив у Львові в 1939 році. З юних років активний член громадських, музичних і спортових організацій міста Коломиї, член ОУН і учасник підпільного руху за польської й німецької окупацій. В 1939 році виїхав до Берліна й повернувся додому в 1941 році. За підпільну діяльність був арештований німцями. Після виходу з тюрми зголосився до Першої Української Дивізії, відбув старшинський вишкіл в ранзі хорунжого і ділив долю Дивізії у Словаччині, Австрії, Югославії й опісля в таборах воєннополонених у Белярії й Рі-міні в Італії, звідки за допомогою єпископа Бучка переїхав до Австрії, де в 1948 році одружився і переселився до південної Америки. В 1957 році перенісся до Торонта в Канаді, де помер 27 січня 1985 року.  

неділя, 26 липня 2009 р.

ДИВІЗІЯ "ГАЛИЧИНА". ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИЖКИ.


27 липня о 12-й годині в конференцзалі Львівської обласної ради (к.307) відбудеться презентація видання “Дивізія “Галичина” в запитаннях і відповідях ветеранів”. Презентацію проводять заступник голови ВО “Свобода” Олег Панькевич та упорядник видання Ярослав Сватко. Планується участь у презентації одного з ветеранів Дивізії, який брав участь у проекті, Леоніда Мухи. Вхід журналістів на презентацію вільний, без акредитації. Для немісцевих збір перед входом до ОДА за 15 хвилин до початку презентації.

субота, 25 липня 2009 р.

СПОМИН З ПОЛЬСЬКОГО ПОЛОНУ

Олекса Яворський,
сотник Армії УНР

У Львові на відпустці


В першій половині жовтня 1918 р. був я, як лейтенант австрійської армії, на Італійському фронті над рікою Пявою, і там з одним хорунжим на просторі-коло 2-х кілометрів аж до Адрятичного моря, бо пануюча тоді малярія так здесяткувала наш батальйон, що здорових вояків залишилося мало. На щастя, італійці не знали нічого про наш стан. У половині жовтня дістав я тримісячну відпустку для студій і опинився у Львові на університеті.

А що в Австрії пахло революцією, тим більше, що американський президент Вільсон проголосив декларацію мирових умов, в якій було сказано, що народам Австро-Угорщини має бути дана можливіть самостійного розвитку, а австрійський цісар Карло, хотячи зберегти Австро-Угорщину як федеративну державу, закликав народи Австро-Угорщини, щоби вони формились у свої національні держави в тій федерації, до якої чехи чи поляки зовсім не спішилися. З ініціятиви наших репрезентантів обох палат австрійського парламенту була скликана конституанта для вирішення долі вітки українського народу в Австро-Угорщині. А що по вибуху революції у Росії була вже створена ІV-им Універсалом 22 січня 1918 р. Самостійна Українська Народна Республіка, то й каша Конституанта проголосила 18 жовтня 1918 р. створення зі всіх земель Австро-Угорщини Західньо-Української Народної Республіки, а як репрезентацію тої держави обрано Українську Національну Раду. Були вправді голоси за злукою зі Україною, яка в тому часі була під гетьманською владою, але з огляду на те, що ситуація там була неясною, бо заносилося на повстання проти гетьмана, справу злуки відложено на пізніше.

Я теж мав честь бути на згаданій Конституанті і голосував за створення ЗУНР. Та замало було ухвалити державність, треба було мати ще силу, щоб її зреалізувати, тим більше, що цісарський намісник у Львові не спішився передати українцям владу. До перебрання влади революційним способом приготовлявся військовий комітет на сходинах якого я теж бував. Це перебрання сталося під проводом сотника УСС-ів Дмитра Вітовського, — коли Польська ліквідаційна комісія заповіла свій приїзд, щоб перебрати цю владу в імені польської держави — в дні 1-го листопада 1918 р., що довело до боїв у Львові.

Я у тих боях не брав участи, бо захворів на інфлюенцу, а мій товариш, четар австрійської армії, буковинець, здається Надольський, з яким я разом мешкав, відставив мене до військового шпиталю на Личакові.

Зі Львова на Домбє

Тому що давні наші війська відступили зі Львова по трьох тижнях боїв, не повідомляючи нас про відступ, ми опинилися під поляками, які проголосили, що я інтернований, і наказали мені віддати зброю, якої я вже сам позбувся.

Десь на початку грудня 1918 р. поляки почали вивозити всіх українців зі шпиталя. В часі всаджування до вагону для ранених і хворих польські вояки зрушили через необережність ранену ногу мого друга, і він з болю зачав йойкати. А КОЛИ нате ПОЛЬСЬКИЙ ВОЯК сказав: ""Czego psia krew jeczysz, czego sia bil", то я зовсім спокійно сказав до нього: "A czego wy bijecie sie?" Тоді цей вояк приложив мені до грудей свій револьвер і сказав: "Milcz, skurwy synu, bo zginiesz tutaj, jak pies", — і неначе за кару, сказав мені перейти до вагону для сидячих. Там приходили інші вояки, оглядали мене і обрабували мене з деяких військових речей, забравши у мене мої добрі чоботи на зиму. Та коли все втихло, прийшла до мене польська медсестра, дала мені проти гарячки аспірину і, перепрошуючи за ординарну поведінку вояків, потішила мене тим, що коли ми поїдемо до бувшого Польського Королівства (яке раніше було під російською окупацією), то вона примістить мене на маєтку своїх родичів.

У Вадовицях

Наш поїзд задержався у Вадовицях, можливо, що хотіли примістити нас, "здорових", у таборі, в якому були вже інтерновані українці, які не знаючи нічого про польсько-українську війну, вертались з західнього фронту, передусім з Італії, через Краків до Львова, і там їх поляки задержали і посадили в бараках. Тут я був свідком, коли польські вояки, які привезли нас, пішли до одного бараку, щоб ограбовувати інтернованих українців. Один з них кинувся на польського вояка з ножем, тоді польські вояки втекли з бараку і віддали кілька пострілів у барак. Така поведінка викликала в мене велику ненависть до поляків, проте, опинившися у українській армії по втечі з Кракова, я не тільки не толерував ніяких вибриків вояків супроти поляків чи жидів, але й за них гостро карав. Крім того, по втечі з-під більшовиків в 1939 р. до Кракова, я часто боронив їх — з небезпекою для мене — перед німецькими судами.

З Домбя до Кракова

З Вадовиць завезли мене до табору інтернованих на Домбю під Краковом, в якому було багато наших патріотів — діячів. Між ними стрінув я колишнього посла й адвоката з Підгаєччини д-ра В. Бачинського, який пізніше, зражений своєю невдачею, погодити українців з поляками, дістав нервовий розстрій і поповнив самогубство. А що я дальше лежав в гарячці, то мене відіслали по кількох днях до військового шпиталю у Кракові. У тому шпиталі трактували мене як полоненого добре, тим більше, що мій лікар походив зі Східньої Галичини й цікавився, як наша влада трактувала там поляків. Він приходив часто зі своєю секретаркою Стасею і ствердив у мене малярію, від якої лікував мене.

В кімнаті зі мною був тільки один хворий, польський підофіцер, якого родичі, як він мені казав, — купили були землю в одному селі в Підгаєччині над Стрипою, але він там не був. Він відносився до мене з пошаною. Заприятелювавши зі мною, Стася приносила мені перепустку, і я, Стася і підстаршина втрійку виходили до міста на каву і солодке, за що платив я, бо мав ще заощаджені гроші з австрійській армії. Та думка про втечу не покидала мене.

Втеча з Кракова

Мої гроші маліли, але я ще мав 1000-коронівку, нагризену мишею, яку дала мені моя мама до виміни в банку, коли я був дома на відпустці. Маючи перепустку, я вибрався сам на наш Новий Рік, 14 січня 1919 року, до банку, щоб там виміняти цю мамину тисячку. Вертаючись з банку, я запримітив таблицю, «а якій була написана адреса збірного пункту для чехо-словаків, які поверталися з фронту.

А що запасний батальйон мого австрійського полку містився на чеській території (Mahrish Schonberg), то я рішився попробувати щастя, щоби втекти з Кракова. В розмові з чеським сотником ( по-німецькому), я сказав йому, що я українець, але маю на Чехії жінку, з якою оженився в місці постою мого запасного батальйону. На це сотник засміявся і сказав: "Скажи правду, що тому, що ви, українці, б'єтися з поляками, то і тебе свербить там бути. Але що станеться тут з нами, коли допоможемо тобі втекти?" — "А як вони зможуть довідатися про це, коли ви дасте мені документ подорожі до місця замешкання моєї дружини?" — "А коли б ти хотів виїхати з Кракова?, — питає капітан. — "Сьогодні вночі", — відповів я. — "Добре, прийди сюди о 7-ій годині увечорі, тут буде для тебе документ їзди. А на станції Прерав попросиш, щоб прибили тобі печатку до Відня. Щасливої дороги!" — "Дякую, пане капітане!" — сказав я і попрощався.

З Відня до Стрия і Підгайців

Документ подорожі я забрав увечорі і, не повертаючи до шпиталю тої самої ночі переїхав щасливо польсько-чеську границю, а, причіпивши на свою військову шапку відзнаку-тризуб, я без перешкод доїхав до Відня. Тут, діставши правильний документ подорожі через Будапешт, я дістався до Стрия, де, по приділенні мене до нашої військової частини, дали мені тримісячну відпустку до моїх Підгайців для дальшого лікування малярії у місцевому шпиталі. Тут помагав я місцевій команді міста при проведенні мобілізації до нашої армії.
До дезертирів і тих, що ховалися по лісах перед бранкою, не був я милосердний. Коли я вже був адвокатом у Підгайцях, прийшов до канцелярії "зі справою" один середнього віку пристійний чоловік, заплативши за заступство, засміявся й сказав: "Я від вас дістав 25 буків. Добре билисьте, але мало!"

Коли почався перший відступ УГА, я перервав свою відпустку і зголосився до армії. В Іваню Пустому був створений окремий курінь з розбитків і новобранців, який по короткому вишколі під моїм наглядом став ІІІ-им курінем 13-го полку отамана Волощука 7-ої Львівської бриґади. Як адютант того куреня, якийсь час під командою сотника Чапельського, а відтак сотника Мара, брав я участь у так званій Чортківській офензиві, а після відступу УГА за Збруч — у боях з більшевиками і денікінцями аж до часу трагічних подій, коли в листопаді 1919 р. в критичній ситуації, спричиненій тифом і невдачами на фронті, галичани перейшли до Денікіна, а відтак до більшовиків. Тоді галицький уряд виїхав до Відня, Петлюра — до Польщі, а частина армії УНР, щоб рятувати ідею державности, пішла в Зимовий похід. Моєї хронічної малярії позбувся я щойно в тифі, на який захворів на початку 1920 р., і перележав цю хворобу в Тульчині, в якому денно вмирало по 20 наших вояків серед зимна й з браку ліків, про що співається в пісні "Засумуй, трембіто, та по-всьому світу, що пропало галичанам 40 тисяч цвіту", себто половина УГА.

Дальші події мого життя до кінця 1920 р. описав я у спомині п. н. "Моя участь в Першому зимовому поході Армії Української Народної Республіки", в ч. 3 "Вістей номбатанта" з 1981 р.

пʼятниця, 24 липня 2009 р.

ДМИТРО ПАЛІЇВ

Володимир Кубійович

Дмитро Іванович Паліїв (1896-1944), визначний український політичний і військовий діяч та журналіст, один з організаторів листопадового перевороту в Галичині, діяч УВО, пізніше легальних галицьких партій, з 1933 очолював легальну націоналістичну організацію — Фронт національної єдности. Паліїв — талановитий обсерватор, пристрасний діяч, швидко діяв, інколи надто великого значення надавав деяким фактам і подіям. Ми познайомилися вкінці 1935 року підчас виставки моїх карт України в Науковому Товаристві ім. Шевченка у Львові. Паліїв брав участь у дискусії після моєї доповіді і запросив мене відвідати редакцію органу Фронту національної єдности — "Українські вісті". Тоді ж я познайомився й з іншими діячами Фронту. Ближче ми познайомилися щойно, в кінці вересня 1939 р. в Кракові, де опинився Дмитро Іванович після окупації Галичини білошовиками. Виїзджаючи до Кракова, Паліїв припинив діяльність Фронту національної єдности, вважаючи, що в умовах німецької окупації на території Генеральної Губернії не можна вести незалежну українську політику. Незабаром він довідався, що в Кракові перебуває проф. Ганс Кох, колишній сотник УГА, згодом директор Інституту Східньої Європи, а тоді старшина німецької армії, приділений у штабі до групи розвідки " Абвер" як референт українських справ у армії. Дмитро Іванович відновив своє старе знайомство з проф. Кохом (ще з часів УГА), а той з свого боку допоміг Дмитрові Івановичеві влаштуватися, бо й взагалі допомагав українським утікачам і українському населенню в Генеральній Губернії. Але Паліїв відшукав у Кракові й мене. Як спостережливий обсерватор і політик, він бачив чималі мої можливості в новій німецькій дійсності: досить відомого ученого (також і в Німеччині), непоганого організатора науки, непартійного, місцевого.

Дмитро Іванович познайомив мене з проф. Кохом. Обидва ми (проф. Кох і я) уподобали один одного. На пропозицію проф. Коха я виготовив карти і статистику українського населення в Генеральній Губерні, він таки подбав про можливості моєї подорожі на Лемківщину і влаштував розмови з німецькою адміністрацією в справі українського шкільництва.

Але Дмитро знайшов й інших німців, які цікавилися українськими справами: д-ра Гайнріха Курца, референта українських культурних справ при Абвері і Д-ра Франца Арльта, який з кінця 1939 року став референтом справ населення в уряді генералгубернатора і цим самим контролював і діяльність українських громадських організацій.

Та Дмитро не міг постійно жити у Кракові, бо треба було знайти постійне приміщення і працю для себе і своєї родини, яка незабаром мала при їхати з Сянока. І тут нове відкриття: Дмитро вважав, що одним з осередків українського життя в Генеральній Губернії може стати курорт Криниця. Завдяки підтримці проф. Коха Дмитро дістав цілковиту підтримку військової комендатури в Криниці і працю в управі курорту. За деякий час після перебрання владою більшости єврейських і колишніх польських пансіонів та підприємств Дмитро почав завідувати пансіонами та кількома економічними підприємствами, і це стало базою для нього і його родини (до Криниці приїхала дружина з дочкою і сестра Кекилія, або Цьопа) та для його політичних приятелів, діячів Фронту національної едности. На початку листопада ми побачилися з Дмитром у Криниці, куди я приїхав для організації українського шкільництва і відбув збори нашого громадянства з Західн&ої Лемківщини. Тоді було чимало часу на розмови з Дмитром, і я від нього багато навчився. Невдовзі ми зустрілися знову в Кракові. Дмитра як політика надив центр, яким була не Криниця, а Краків. Тим часом проф. Кох виїхав з Кракова (він став членом німецької репатріяційної Комісії у Львові), а в "Кохштепле" урядували підполковник Бізанц, що став покищо неофіційним референтом українських справ у Генеральній Губернії, і полковник Роман Сушко та проф. Теодор Оберлендер, який був уповноважненим німецької армії при українській військовій групі, що у вересні увійшла до Галичини разом з німецькою армією. Полковник Сушко і Дмитро Паліїв знали один про одного з діялоности в УВО, але згодом розійшлися. Сушко був діячем ОУН, Паліїв — Фронту національної єдности. Тоді зустрілися в Кракові розмовляли але симпатій один до одного не мали. Полковник Сушко, який мав до мене довір'я, говорив: "Вибачайте, пане професоре, дуже вибачайте, але цей Паліїв — це..." Вони розходилися в поглядах на організацію українського громадського життя в Генеральній Губернії, бо Сушко стояв за його централізацією у формі Українського національного об'єднання (УНО), яке було б фактично під контролем ОУН, але з невтральною особою (мною) на чолі ("прибудівка ОУН"), Дмитро відстоював концентрацію українських сил, але не під проводом ОУН. У цьому питанні ми розходилися, бо я вважав, що вплив ОУН на УНО (згодом на УЦК) є природний з уваги на реальне формування сил. Ця різниця поглядів (вони загострилися в середині 1940 року) не вплинула на наші дружні взаємини, які зміцнилися моїми відвідинами Криниці, приязню наших дочок тощо. На превеликий жаль, вони не могли виявитися в конкретній праці на громадському ґрунті, яку я очолював як провідник Українського Центрального Комітету.

З наших зустрічей пам'ятаю краківську восени 1940 року, на яку Дмитро запросив кільканадцять осіб. Читав тоді доповідь Микола Шлемкевич про відносини в Галичині під радянською окупацією.

Приятелі Дмитра і він сам зміцнювали українське життя на Криниччині, яке гуртувалося в Криницькому допомоговому комітеті, що його очолював довгий час сотник О. Навроцький. За передостанніх місяців німецько-радянської війни гурт цей очолював Дмитро і мав добрі успіхи у виясненні німцям, які перебували на курорті в Криниці ( серед них і високі службовці з Райху, також військові), українських проблем. Під керівництвом Миколи Шлемкевича вони опрацювали і помножили на циклостилі низку інформацій про Україну й російську політику. У передвоєнній атмосфері українська проблема була цікава. Треба ще додати, що при остаточній ліквідації фронту національної єдности його членам Паліїв рекомендував включитися в працю Українського Центрального Комітету. У висліді чого ряд провідних постів в Українському Центральному Комітеті посіли діячі Фронту; всі персональні справи я обговорював з Дмитром Івановичем, і таким чином він мав вплив на політику Українського Центрального Комітету. Головними діячами Фронту національної єдности в Унраїнському Центральному Комітеті були: М. Кушнір і С. Волинець (відділ культурної праці), М. Шлемкевич ( редактор Українського видавництва), недовгий час Ю. Крохмалюк (суспільна опіка). Щойно на весні 1942 року в порозумінні з К. Панківським я прохав Дмитра очолити Комітет допомоги голодуючим, що на той час, може, й було найголовнішою акцією Українського Центрального Комітету. Дмитро погодився і приїхав до Львова. Ми опрацювали програму дії, зокрема переселення дітей з голодних повітів до "ситих", відбули ширшу нараду громадських установ і представників окремих округ. Акцією енергійно керував Дмитро Іванович. Але політична поліція (СД) повідомила д-ра К. Панківського, що вона не погоджується на переїзд Палієва з Криниці до Львова. І Дмитро мусів повернутися до Криниці. Таким чином він був до деякої міри конфіновий у Криниці і позбавлений можливости не те що політичної, але й суто громадської діяльности. Поліція не дозволяла на будь-яку працю провідних націоналістів, хоч і не членів ОУН. Вона вважала, що акція націоналістів взагалі небезпечна для Німеччини. Така сама доля спіткала і католицького націоналіста Василя Глібовицького. Мабуть, для націонал-соціалістів були небезпечні з ідеологічного погляду всі інші вияви націоналізму, крім
їхнього.
Хоч Дмитро був змушений перебувати постійно в Криниці, однак він час від часу міг відвідати і Львів (Краків його тоді не цікавив). Він став ентузіястом мого проекту, щоб важливіші з політичного погляду проблеми, які треба було вирішувати провідникові Українсокого Центрального Комітету, обговорювати насамперед у малому неофіціяльному гурті. Такий гурт ми й створили, він діяв і після відходу Дмитра у вічність, і навіть після війни. До його складу входили діячі Фронту: Д. Паліїв, М. Шлемкевич (його можна б назвати ідеологом гурту). С. Волинець, католицький націоналіст В. Глібовицький і споріденений з ним М. Добрянський, а також близьні до націоналізму: А. Фіґоль і О. Тарнавський. Однак, певні деякі важливі проблеми я брав насамперед або повнотою на власні плечі, зокрема творення дивізії.
З екзилю в криницькому безділлі, яке так гнобило Дмитра, врятувало його створення дивізії "Галичина". Від перших моїх розмов з губернатором Вехтером у справі дивізії Дмитро був втаємничений в усі справи. Ми були обидва згідні, що дивізія може бути початком українських збройних сил, що тільки в дивізії можна здобути відповідний військовий вишкіл, що бажане мати контакт (але не мені) з українським збройним підпіллям (УПА). Лише з Дмитром я міг відкрито говорити про можливість такої ситуації, що дивізії треба зірвати зв'язок з німцями і перейти на бік західніх алянтів. Чи така ситуація створиться і як її змайструвати, це мавби вирішувати Дмитро, бо він з самого початку ухвалив, що вступить добровільно до дивізії, хоч йому було вже 47 років і фізично він не був цілком здоровий. У дивізії був Дмитро, так би мовити, моїм неофіційним представником. Дмитро був ентузіястом дивізії, на мою думку, надто великим, він дещо однобічно ототожнював долю України з дивізією. Його ентузіязм виявився також у його статтях до преси, цей ентузіязм бачили німецькі старшини дивізії та її командир генерал Фрайтаґ, і це улегшило Дмитрові війському кар'єру. А ось одна цікава подробиця з часів творення дивізії. У липні 1943 року я мав промовляти від імени Українського Центрального Комітету до першої групи добровольців зі Львова, що виїздили на вишкіл. За день перед тим поліція безпеки повідомила д-ра К. Паньківського, що на бажання правління Генеральної Губернії в Кракові не я маю промовляти, а д-р Панківський. Його заходи в цій справі не допомогли. Коли про це довідався Дмитро, він висловив думку, що я на знак протесту, повинен відмовитися від посади провідника Українського Центрального Комітету і зголоситися добровольцем до дивізії. Я був іншої думки: не німці мене обрали на керівне становище і не на їхні руки я маю відмовитися. А далі: може, така відмова була б приємна для деяких німецьких органів.

Всі важливі проблеми дивізії, які доводилося мені вирішувати, я обговорював з Дмитром. Спільно (звичайно, і з К. Панківським) ми також підшукали членів Військової управи, до якої входили з діячів Фронту: С. Волинець, М. Кушнір, Ю. Крохмалюк.

Дмитро відбув армійський вишкіл і, повторюю, робив швидку кар'єру. Ми бачилися рідко, між іншим, раз у середині лютого 1944 року на похороні віце-губернатора Отто Бауера, якого убив більшовицький аґент. Довші розмови я вів з Дмитром (це було наше останнє побачення) у травні 1944, коли я відвідав дивізію у вишкільному таборі в Нойгаммері на Шлезьку і був гостем генерала Фрайтаґа. Дмитро був уже сотником і старшиною штабу (начальником персонального старшинського вишколу) і ад’ютантом генерала Фрайтаґа. На цьому посту він мав чималі впливи і ще більші можливості — в критичний час німецьких збройних сил.

Але не судилося. В липні 1944 радянське військо розбило дивізію під Бродами, і під час відступу загинув Дмитро Іванович. Намагання довідатися від дивізійників, в яких умовах загинув Дмитро, не дали результатів. Дехто його бачив під час відступу. А дехто припускав, що він загинув з німецької руки, бо забагато знав, а може, і планував.

Постать Дмитра Івановича Палієва є світлою для колишніх членів дивізії і Братства дивізійників. А я вдячно його згадую по багатьох роках.

"Сучасність" 1984

середа, 22 липня 2009 р.

СИНЬОЖУПАННИКИ

Під час 1-ої світової війни, після Берестейського миру, на підставі договору української мирової делеґації з Німеччиною (заходами Союзу Визволення України), з українських полонених російської арміії в таборах у Німеччині: Раштат, Вецляр, Зальцвендел, зформовано дві дівізії Синьожупанників. (Вони прийняли ту назву від кольору своїх уніформів.) Кожна Синя дивізія мала чотири піхотні полки (по 1200 вояків) і один гарматний полк. Командиром 1-ої Синьої дивізії був ген. В. Зелінський. Остаточне її зформування відбулося у м. Ковелі на Волині. В березні 1918 року вона переїхала до Києва. Наказом військового міністра УНО О. Жуковського вона мала бути розформована, але ще перед тим її роззброїли німці напередодні гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року.

2-га Синя дивізія була зформована в с. Голобах на Волині, яку розпущено перед її переїздом на Україну.

Багато синьожупаннинів, які не могли взяти участи в охороні української держави в своїх двох дивізіях через політичні рішення, вступило до інших військових формацій. Пізніші спроби відновлення Синьої дивізії за Директорії довели лише до створення 7-го Синього полку в складі 3-ої стрілецької дивізії.

В с. Нідербюл біля Раштату за 1-ої війни існував великий табір військовополонених, в якому було приміщено понад 15 тисяч вояків. Не всі пережили лихоліття полону й війни, про них нагадують пам'ятники на цвинтарях у Раштаті та Нідербюл.

В 1965 році з ініціативи ЦПУЕН було святково відслонено пам'ятник у Раштаті, а в 1973 році, з ініціативи отамана куреня Українського Вільного Козацтва в Німеччині Івана Карабіна його було відновлено й упорядковано. І Карабінові вдалося віднайти в актах 168 померлих українців. Пізніше від одного німця йому пощастило придбати 62 світлини з життя і праці Синьожупаників аж до часу їхнього виїзду в Україну.
Підпоручник Ів. Карабін віддає поклін при пам'ятнику Синьожупанникам в м. Раштат.

понеділок, 20 липня 2009 р.

65-ТА РІЧНИЦЯ БРОДІВСЬКОЇ БИТВИ

Зранку, біля с. Червоне, де знаходиться військовий цвинтар полеглих дивізійників, перед урочистостями, з нагоди відзначення 65-ої річниці Бродівської битви, почалися з"їжджатися ветерани Дивізії – здалеку і зблизька, бійці УПА, прості люди, щоби вшанувати полеглих.

Ветеран Дивізії і ветеран УПА – є про що згадати...



Голова Івано-Франківської станиці п. Володимир Малкош

Цей боєць попав в полон до совітів під Будапештом, як вояк 22-ої добровольчої кавалерійської дивізії СС "Марія Терезія".

Відбулося перепоховання ще одного бійця-дивізійника, могилу якого було знайдено біля одного із навколишніх сіл. Нічого про нього не відомо. Ніяких документів при ньому знайдено не було. Літні люди, свідки тих подій оповідають тільки, що звали його Іваном, родом був із тодішнього Станіслава (сьогоднішнього Івано-Франківська), батько двох дітей. Пробиваючись із Бродівського котла, він попав до рук, як оповідають, СМЕРШівців, і вистрілила у нього жінка-СМЕРШівка.
Несуть труну пластуни, за ними слідують люди, одягнені в німецьку і радянську уніформи, для проведення після урочистостей показу частини прориву Бродівського кільця, на місці подій.

Старші і молоді люди, одягнені у форму УПА.




От такими молодими вони були...

Стяг Тернопільської Станиці. Вінок тримає представник її – п. Михайло Тарас.



В капличці відправляється Служба Божа.


П. Юрій Ференцевич – посередині.


Промовляє п. Володимир Малкош

Пластуни біля викопаної могили.

Наступне покоління...
Прощальний салют... Ще один український вояк приєднався до своїх побратимів по зброї...


Підготовка до теренової показової гри "Бродівський котел".

На цій рівнині 65 років тому відбулися ці криваві події.

Телевізійники із Києва тут як тут.

Бій почався!
Це справжній кадр із справжнього Бродівського котла.
Дивізійники із трофейних гармат палять по ворогу...

Вгадайте із двох разів – за кого вболівають галичани? Ну звичайно ж, за наших! ;)

Совіти відступають до лісу. Кільце оточення майже розірвано!



Після бою.







Галицькі села пам"ятають події 65-річної давності...


На горі Жбир у с. Ясенів
Вигляд із висоти гори.

Прапор українського Юнацтва


Пам"ятка зустрічі...

Пам"ятник було відкрито минулого року. Попередній у 1991 році був висаджений у повітря комуняками.


Навколо рясно миготіли блискавиці, мовби давній український Бог Перун, Бог воїнства, переддень свята якого припадав на цей період, вітав українських вояків-дивізійників. Адже завжди на землі нашій вважалося за честь покласти голову свою за вітчизну. Пішов благодатний дощ на пересохлу від довгих спекотних днів землю і окропив, як святою водицею, люд, який зібрався, немов сили небесні благословляли посивілих, літніх ветеранів і їхніх нащадків...


ВІДЕО


Як це було минулого року:

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації