ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 17 жовтня 2018 р.

НА ПЕРИФЕРІЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ



ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ


Лев Шанковський


Гаврило Гордієнко, "Під щитом Марса". Спогади, том І. Філадельфія 1976, накл. автора, ст.
368, з чого 37 сторінок знимок і документів.

Українська наукова й мемуаристична література про визвольну війну українського народу в 1917-1920 рр. є доволі бідна. Історик є і буде бідний на джерела: документи, реляції, спогади, дослідні праці учасників і з майбутньої опресії його врятують хіба матеріяли, що зберігаються в большевицьких архівах і бібліотеках, якщо їх тимчасові власники, тим часом, не спалять. Можна сказати, що в загальному ґенерація визвольної війни 1917-1920 років ніяк не осоромила ґенерації визвольної війни в XVII столітті, під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Хмельничани, мужі вельми розумні й часто з дипломами закордонних академій, також не залишили по собі багато творів для висвітлення своєї доби. Головними джерелами для вивчення історії Хмельниччини й далі є мемуари різних польських офіцерів та звіти московських шпигунів, що вешталися по Україні. Все це разом показує на нехіть наших земляків і собі сказати своє слово.

Мабуть цю нехіть подолати захотів інж. Гаврило Гордієнко, учасник визвольної війни, бунчужний повстанського загону "Чорної хмари", аґроном-ботанік, відомий з популярних писань про "червону калину", чи "тиса" (збірник "Станиславівська земля"), і багатьох інших. Інж. Г. Гордієнко перейшов на емеритуру і взявся до писання своїх спогадів, що обійматимуть два томи. Саме тепер у Філядельфії вийшов том перший.



Гаврило Гордієнко (1921 р.), колишній Бунчужний "Чорної Хмари"



Треба сказати відразу, що спогади інж. Г. Гордієнка — це цінний, дуже цінний вклад у мемуаристику про визвольну війну. Цінність цього твору полягає, перш за все, в тому, що вона показує в широкій картині периферію визвольної війни. Це, насамперед, місто Запоріжжя (тоді воно називалося Олександрівським) і безпосередня його околиця. В Запоріжжі були наші УССуси, зустрічалися тут із Запоріжцями полк. П. Болбочана, була влада Центральної Ради й гетьмана, але вже в другій війні проти червоної Росії в Запоріжжі не було українських регулярних військ. Від Києва відділяло Південну Україну повстання от. М. Григор'єва, а в безпосередньому сусідстві Запоріжжя виросла в Гуляйполі, перезваному на Махноград, нова сила, загони "батька" Нестора Махна, що воювала під прапорами чорної анархії. В сучасному ліво-ліберальному й анархічному світі, Махно і махнівщина є дуже популярні, не тільки для свідомих своєї роботи чужинців, але й для деяких здезорієнтованих українських студентів. Спогади Г. Гордієнка є важливим джерелом для висвітлення історії махнівщини, бо ж він був безпосереднім очевидцем дій Махна і його "армії".

І треба ще сказати, що спогади Г. Гордієнка — це щось більше, ніж опис різних влад й окупацій у Запоріжжі, яких дійсно було багато. Влада мінялася, як рукавички. Гордієнко йде багато дальше: він починає від історії свого роду на тлі історії листа (Олександрівська-Запоріжжя) й області. Гордієнки "потомственний" рід у Запоріжжі: маленький Гаврило народився в хаті, що, як стверджено в 1910 році, стояла вже сто років і завжди належала Гордієнкам, єдиному родові цього прізвища в Запорожжі. Чи рід Гордієнків у Запорожжі був споріднений з відомим союзником гетьмана Івана Мазепи — Кошовим отаманом Запорізької Січі, Костем Гордієнком-Головком і звідки взялися Гордієнки в місті Запоріжжі, цього автор не знає.

Спогади Гордієнка — це дійсно широке полотно. Це епічня картина Запоріжжя е роки миру й роки революції. Розповідь ведеться спокійно, розмріяно, поважно, без зайвих емоцій. Літературознавці оцінять книгу "Під щитом Марса" з погляду її літературної вартости, але я скажу, що її читається легко і так цікаво, що годі від книжки відірватися. Крім суто регіональних характеристик, змальовано теж процеси, що мають загальноісторичне значення. Ось, берімо, наприклад, молодь. Про ступінь денаціоналізації Олександрівська за російського царату говорить факт, що молоді хлопці, які як звичайно бавляться у військо, тут, у безпосередньому сусідстві Хортиці, не бавилися в козаків, але в античних вояків, або, просто, в російських солдатів. Але вже 8-10 років пізніше, ці молоді хлопці тікають з дому (як тепер до кому у Каліфорнії) до українського війська або до українських повстанських загонів. Серед цих, що в доволі вчасному віку втік до "самокатної сотні" (сотня циклістів) 2-го пішого Запорізького полку полк. П. Болбачана, був теж автор названої книги.

У короткій рецензії на цю добру книжку, годі згадати про всі її добрі чи лихі сторінки. Можливо, що хтось репетуватиме, бо автор у своїй книзі не так написав, якби він хотів. Для мене, книжка Г. Гордієнка — це вершок об'єктивности. Вона правдива від початку до кінця, бо "ність свідомої неправди" в ній. Показано в ній широку картину Південної України в роках перед революцією і в роках революції, відповіджено на низку питань, які досі тривожать наші душі, зокрема на питання: Чому ми програли в нашій визвольній війні 1917-1920 рр. І досі ведеться суперечка, хто завинив у нашій поразці. Авторова й моя відповідь така: Завинили одні й другі. Коли хтось обвинувачує тільки одних, то це означає, що хоче скинути відповідальність за поразку на плечі других.

Книга інж. Гаврила Гордієнка цілком заслуговує на те, щоб її набути, пильно прочитати і ще за нашого життя відгукнутись на неї. Це й я зробив у цьому огляді.



неділя, 14 жовтня 2018 р.

НЕМОВ УЧОРА...



Роман Крохмалюк                          
кол. член  Військової Управи,              
І УД УНА



Минуло вже більше як тридцять літ від часу, коли Військова Управа приступила була до організації 1-шої Української Дивізії і з бігом часу багато подій та прізвищ, пов'язаних з її постанням, та її воєнними діями, затерлися поволі в пам'яті.

Буває однак нераз, що під впливом якоїсь дрібної згадки про 1 УД та її участь в боях у Другій світовій війні, з пам'яти нагло виринають давно вже забуті події. Тоді люди, що брали в них участь, стають, мов живі, перед моїми очима і мені нагадується моя розмова з ними, немов би це було вчора.

Сьогодні, з перспективи часу варто їх згадати, бо подібно, як образ мистця викликає у глядача певний настрій, ці дрібні нераз справи насвітлюють, а то й теж стають тлом до цих великих подій, що ввійшли вже в нашу воєнну історію.

Був кінець серпня 1943 року. Набір добровольців до 1 УД йшов у повному розгарі. Я прийшов до бюра Військової Управи на годину скорше, щоб в спокою полагодити якусь важну кореспонденцію, бо пізніше зачинався в бюрі рух. Постійні телефони від повітових уповноважених ВУ, що звітували мені про висилку добровольців до збірного пункту до Львова, подавали інші важливіші інформації, зв'язані з набором до Дивізії, чи труднощами, що вони зустрічали їх на своїх теренах, дозволяли мені тільки доривочно подиктувати урядничці якогось короткого листа.

Бо і не диво. Часи були неспокійні зокрема на провінції небезпечні. Партизанський загін Ковпака, який саме закінчив свій рейд через Галичину, був знищений німцями в Карпатах і його розбитки пробивалися малими групами на північ, щоб добитись до волинських лісів, де вже вони находили контакт з іншими большевицькими партизанами. Німецька адміністрація, зокрема по малих містечках, діставши вістку, що в околиці находиться мала група большевицьких партизан, утікала в переполосі до більших міст та ширила паніку поміж німцями. Цю ситуацію використовувало польське підпілля, що відоме під назвою "Армія Крайова" (АК) почало виконувати різного рода саботажні акції, як підпали і рабункові напади, а то й вбивства визнічніших українців на наших Західних Землях.

Акції польського підпілля викликали реакцію німецької поліції, яка, не розбираючи справи, часто карала місцеве українське населення.

Український Центральний Комітет та Військова Управа інтервеніювали в таких випадках, щоб припинити німецькі каральні розпорядки, знущання й арешти наших людей. Коли додати було до цього різні персональні справи, що з ними приходили наші добровольці чи їхні батьки до бюр ВУ, то не тільки я, але теж і мої два урядовці, були в цьому часі безперервно зайняті.

Я скінчив саме писати листи та, чуючи якісь голоси, відкрив двері і попросив людей досередини. До кімнати ввійшов старший вже віком, сивавий мужчина, а за ним заплакана жінка і трьох молодих хлопців.

"Я привів моїх трьох синів і прошу вас записати їх до нашої Дивізії", — сказав батько хлопців твердо. Жінка почала плакати, а я вияснив, що його сини мусять пройти лікарську комісію і, як будуть визнані здібними, будуть у слушний час покликані до служби в Дивізії. Та їх батько обстоював конче, щоб все це полагодити ще сьогодні. Якби на оправдання свого бажання, він сказав до своєї жінки: "Ти, стара, не плач! Я бачу, що діється. Тут прийдуть большевики, а тоді все одно поженуть нашу молодь до Червоної Армії".

З дальшої розмови показалося, що батько хлопців по фаху селянин, служив в австрійській армії у ранзі "штабсфельдфебля".* Старий вояк орієнтувався добре в воєнній ситуації, зокрема на східньому фронті і тому вирішив віддати своїх трьох синів до Дивізії.

"Бачите", — сказав він, — "ми живемо на самій границі Галичини і Волині. Знаємо ми добре, що діється там у лісах, куди большевики скидають з літаків своїх парашутистів та зброю своїм партизанам, щоб як тільки прийде для них слушний час, вони могли виступити до бою з німцями. До цього ми маємо нераз нагоду балакати з біженцями з України, які оповідають, що большевики, посуваючись вперед, женуть наших людей до війська, та висилають без жодного вишколу на фронт".

Вислухавиш його, я погодився, щоб його сини пройшли лікарську комісію і получився телефонічно з шефом команди доповнень д-ром Шульце, який часто не допитуючись багато, полагоджував мені подібні справи. Він приймав на моє прохання молодих людей з місця до Дивізії, хоча може і догадувався, що за не одним з них шукала німецька тайна поліція. Так Дивізія врятувала не одного від повільної смерти в концентраційному таборі, чи навіть від розстрілу.

Хлопці мали щастя, бо саме того дня працювала лікарська комісія. Двох хлопців прийнято негайно, а третій мусів залишитися дома з причини якогось дефекту серця. Уже на другий день оба добровольці від'їхали раннім транспортом до Дивізії.

Кілька тижнів пізніше батько обох хлопців вступив до мене, щоб похвалитись, що оба його сини відбувають уже військовий вишкіл і є з нього дуже задоволені. Видно, що оба вони одідичили по батькові зацікавлення і любов до військового діла.

Я передав старому воякові кілька дозволів на відвідини синів у вишкільному таборі в "Гайделяґрі", а він, прощаючись зі мною, сказав:

"Я служив у чужій австрійській армії, був ранений два рази на італійському фронті та вийшов живим. Мої оба сини с у кращій ситуації, бо служать у нашій рідній Дивізії"!


________________
*  Ранґа штабсфельдфебля в австрійській армії відповідає ранзі штабового булавного в унраїнському війську.

вівторок, 9 жовтня 2018 р.

ОДНА ПОДІЯ У ДВОХ НАСВІТЛЕННЯХ



В. Ґоцький


Відомо, що двоє людей, учасників тої самої події, будуть про ту подію по різному розповідати, бо кожна людина дивиться на цілий світ дещо відмінно. Крім того, люди мають різні зацікавлення. Також двох людей можуть дивитись з іншого місця, тому й образ бачать дещо інакше оден від одного.

Але коли про подію будуть розповідати дві противні сторони, тоді кожна з них щось промовчить, щось додасть, щоб своїх краще "показати". Тоді маємо протилежні насвітлення й знайти правду дуже важко. Часом маємо до діла із зовсім викривленим описом події. Викривленим не тому, що описуючий не інакше її бачив, але тому, що йому так наказано бачити й так описати. Це вже не опис події, а пропаґанда.

Раніше письменники й журналісти дбали менше про догодження властям, а шанували свою добру славу, своє добре ім'я, маючи на увазі, що неправда скорше чи пізніше вилізе з мішка. Та від часу встановлення тоталітарних систем свідома неправда стала хлібом насущним.

Ця мода й цей закон свідомої неправди в ім'я збереження свого існування поширився нині не лиш на совєтських сателітів, але теж й на частину преси на заході Европи. Вживають її не лише політики, але часто люди, від яких ми звикли чекати правди, а дістаємо отруйливу брехню большевицького зразка.

Для прикладу наведемо два описи одного більшого бою УПА під Струбовиськами на Лемківщині. Замітний цей бій тим, що проти одної сотні УПА ворог кинув чотири курені НКВД та відділ польської міліції. Сотня бій приняла й видержала на становищах протягом дня, а вночі вицофалась. Цілий день втримувати свої становища проти переважаючих сил регулярних й добірних частин ворога — це подвиг. Тому варто прочитати, як це бій описує українець-учасник, а як польський пропаґандист. Тут лише зазначимо, що поляк — це дослідник старих архівів, який мав теж можливість побувати на полях боїв і зібрати свідчення від учасників, отже диспонував матеріялами та свідченнями.

Українець — це молода людина, рядовий стрілець сотні УПА, що протягом трьох років боронила українськости нашого пограниччя над Сяном. Він не мав ані доступу до архівів, ані можливости провірити свої помічення, а описав все так, як пережив, як бачив. Знаючи з інших місць його книжки, що він не вагався вказувати на невдалі бої, на нездарність деяких своїх командирів, на моральні вагання, а то й заломання своїх друзів — набираємо переконання, що його описи правдиві, писані кров'ю серця та болем по впавших друзях.

Нижче подаємо переклад розділу із книжки "Постріли під Тісною" С. Мислінського, де говориться про бій під Струбовиськами та уривок з книжки І. Дмитрика "У лісах Лемківщини", який описує той самий бій. Порівняйте й самі зробіть висновки.


 Бій під Струбовиськами очима поляка Станіслава Мислінського.

(С. Мислінський: "Постріли під Тісною" — стор. 45-50.)

 

...Був ранок 21 березня 1945. Вітер з полян вив та зривав дахи із хат. Два курені большевицької піхоти під командою полк. Стєпашкіна окружили село Струбовиське.

Цей старий фронтовик добре знав свою справу. Спочатку як стрілець, далі як підстаршина воював ще з бандами Петлюри. Пізніше був старшиною військ  пограничної охорони, тож  мав добру заправу.

Полковник і його бійці мали особисті порахунки з "бандами з-під знака тризуба". В час останніх боїв під Станиславовом та під Дрогобичем багато їх боєвих друзів ще з-над Волги і з-над Дніпра понесли смерть. Не на фронті, але тут, на звільненій землі, від зрадливої кулі.

В акції на сотню "Веселого" взяла участь теж ціла залога станиці міліції з Тісної (35 людей) і працівники з повітового Уряду Безпеки. Акція була добре приготована...

О год. 7-ій з хвилинами село було вже щільно обставлене. На одвертому полі, на снігу та морозі, лежали совєтські бійці, а серед них і міліціянти. Полк. Стєпашкін запропонував Упівцям піддатися, визначивши час до надуми одну годину. Тепер терпеливо чекав, хоч як було жалко бійців, що мерзли на морознім вітрі, присилувані снігом. Через далековид оглядав докладно дім за домом та сподівався, що здоровий глузд накаже обложеним здатись без проливу крови, тим більше, що по хатах було повно дітей, жінок.

Була 8:20, а бандити мовчали. Полковник продовжив ультимат ще на годину, а цивільній людності запропонував вийти поза засяг окруження ще перед боєм. Кілька жінок дітьми вибігли з хат. Несли немовлят загорнутих у подушки чи кожухи. Вже невелика відстань ділила їх від лінії війська. Кілька червоноармійців зірвалось їм назустріч, коли сальви машинової зброї з хат прошили повітря... Коли стріли вмовкли, з-поміж утікаючих жінок лише один малий хлопчик залишився живим, похилений над мертвою мамою...

Полковник Стєпашкін підняв ракетницю. Пробиваючи сніжну заметіль, злетіла вгору червона ракета. Зачалося.

Поодинокі рої штурмової групи, ведені міліціянтами, що знали добре терен, впадали до поодиноких загород. З хат лився струм вогню з машинової зброї. Почалася запекла боротьба за кожну хату, за кожний клаптик замерзлих городів. Окружені бандити боронилися розпучливо.

Рій Володі, ведений міліціянтом Мєчиславом Галіком, вдерся на подвір'я забудовань. Привітав їх град куль з вікон хати. Бійці мусіли плазуючи сховатись за вугол стайні. "Давай ґранатами їх!" — крикнув присадкуватий сержант. "Підождіть ребята", — гукнув Галік — "там п'ятеро дітей в хаті...". Сам він мав особисті порахунки з господарем тої хати. Він віддавна вже перебував десь у відділах УПА. Алеж в хаті малі діти, а найстаршому 12 років... Галік запропонував інший плян. Бійці візьмуть під обстріл вікна  дому, а він з трьома солдатами через стайню проберуться до хати. Сержант погодився, лиш  казав, щоб довго не "марудити".

Віддерли дошку в стіні й влізли до стайні. Звідтам пробрались до кімнати-ванкіра. Бандити не перебачали такої можливости. У ванкірі тулилися біля матері п'ятеро перестрашених дітей. Жінка побачила бійців, але не скрикнула, лиш з острахом обсервувала їх. Галік тим часом поволі відчиняв двері до хати. При вікнах тиснулося шістьох бандитів. Не зауважили, хто стоїть їм за плечима. А коли зауважили, вже було запізно...

Вітер вщухав, але битва постійно розгорялася. Перстень оточення сильно затискався. Міліціянти, приділені до акції, згідно з дорученням свого шефа плютонового Едварда Мартінґера та шефа політичних справ Йосифа Коша, робили все можливе, щоб не нанести втрат цивільній людності села... Зближався вечір, а битва тривала далі. Вже лише кілька загород залишалось в руках Упівців. Були зовсім оточені. З інших домів випроваджувано тих, що піддалися, та виношено поранених. Тих останніх нараховано понад 50. Між ними були теж цивільні особи...

Сумерк спадав несподівано швидко. Мороз прибирав на силі. Зате вітер притих, а біля півночі зовсім вщух... Скупчені у кількох забудуваннях Упівці рішили вирватись з окруження. Поставили все на одну карту — життя або смерть. Могли ще піддатися, та вони на це не пішли.

В небо летіли білі, освітлюючі темряву, ракети. Військо стріляло зрідка, щадило муніцію. Були певні, що рештки сотні Веселого є в безвихідній ситуації, що залишилось їм або піддатися або вмерти. Нараз з окружених будинків вибігло кільканадцять жінок. Гнали прямо на окружаючих, закутані в хустки, у довгих спідницях. Були вже близько, а з окружених хат стрілянина зовсім припинилась. Це здивувало всіх. Міліціянт Янек Сікора із здивуванням зауважив, що жінки без дітей. Пильніше приглянувся жінкам і тоді зауважив  під хустками  приклади ручних кулеметів.

"Вогонь, вогонь — це ж бандерівці!" — гукнув, натискаючи рівночасно на спуст "папаші". Совєтський підстаршина хотів йому вибити "папашу" з рук, та в тій самій хвилині "жінки" сипнули ґранатами. Підстаршина згинув на місці. Впало теж кілька "жінок", а решта завернула до хати. З-поза хат знову посипались густі стріли. Врешті бандити рішились на останнє, що їм залишилось. Підпалили доми, в яких укривались, і під прислоною диму вискакували та гнали прямо на ряди совєтських вояків. Деякі однак воліли згинути в огні, тож кидались в горіючі хати.

В горіючих будинках розлягалися раз-по-раз вибухи. Розривалися ґранати, вибухала амуніція. Деякі доми були справжніми арсеналами. У світлі пожарів бандити ганяли мов шаленці, стараючись вихопитись до ліса. Частина організовано вдарила пробоєм в східньому напрямі — на Ветлину. Були це переважно старі кадрові вояки із дивізії "Галичина". Горіючі будинки освітили їм дорогу.

Заступити їм дорогу кинувся зі своєю частиною капітан Головенко. Боротьба пішла на приклади і ножі. Згинув Головенко і кількох його бійців. Полковник Стєпашкін кинув їм підмогу й це переважило. Ніхто з бандитів однак не піддавався. Ранені, що стікали кров'ю, ножами кололи совєтських бійців. Кількадесять Упівців таки продерлося.

На сході вже світало...

Так загинула ціла сотня Веселого. А її недобитки, що вицофалися аж на Закарпаття, пізніше були влиті до сотні Біра.

Але були втрати й по стороні атакуючих. Згинув капітан штурмової сотні Головенко і з ним кільканадцять стрільців, а кількадесят вояків були поранені.

Полк. Стєпашкін виділив групу здоганяти відступаючих Упівців, а з рештою занявся перешукуванням догоряючого села. Мусіли тут бути бункри та запаси...

Той сам бій  очима Упівця.

("У лісах Лемківщини", І. Дмитрик, стор. 127-133)

 

... В той час, як ми боролись з тифозною гарячкою, життя в сотні (Веселого) йшло нормальним темпом. Кожного дня відбувались вправи, стрільці щодня бродили по пахи в снігах, щоденно виходили стежі на довколишні села для розвідки.

Одного дня, мабуть 25 березня, підслух повідомив, що до Тісної приїхало багато авт з енкаведистами. В сотні заряджено гостре поготівля, але вправи відбувались, лише при зміцнених стійках. Чоту із села Прислоп стягнено до Струбовиськ, а на ЇЇ місце пішов підслух, який досі стояв в селах Криве та Довжиця. Сотня якраз відбувала вправи під селом Прислоп, йоли зорці, що стояли на горах повідомили, що з Тісної у наш бік їде невеликий відділ. Повернувся теж підслух із Прислопа й повідомив, що в напрямі Струбовиськ підходить відділ НКВД в силі 40 людей. Саме були вправи у робленні засідки. Всі стрільці були у маскувальних одягах, криючись поза купини гною, що його господарі ще восені вивезли в поле. Прийшов наказ залишитись на місцях та приготовити зброю. Кожний шукав кращого місця, але багато приняли цей наказ, як чергову теренову вправу...

... Стрільці дістали наказ за всяку ціну боронити село, бо в ньому по хатах лежали хворі товариші й, якщо б большевикам вдалося вдертися туди, то постріляють всіх поголовно. Наказано також не виявляти себе, підпустити ворога якнайближче й тоді вдарити...

... Попереджена самооборона в силі 50 людей вйшла поза село й залягла у другій лінії. Ворог зауважив самооборону, затримався. Вислав яких 10 вояків вперед. Доперва яких 50 метрів за ними посувалась решта... Наших стрільців на становищах було яких 60. Решта на розвідці або лежали хворі по хатах. Озброєння ми мали добре. На кожний рій припадало два або три кулемети.

... Ворожу розвідку пропущено аж на наше праве крило так, що решта пдтягнулась прямо під наші дула. На приказ ми сипнули вогнем. Ворожі лави були зразу скошені. Та з-за лісу висунулась свіжа ворожа лінія. Вона почала наступ на нас розстрільною. Ворог старався винести з поля бою своїх ранених та наші кулемети косили і їх. В той час зорці повідомили, що підкріплення насувають з двох напрямків: від Прислопа та від Кальниці у силі яких чотирьох сотень.

На наших становищах все було в порядку. Не було ні вбитих ні ранених. Поле обстрілу було знамените, а від заду нас прикривало стрімке узбіччя гори куди ворогам тяжко було дібратись. Тож поки чергова лава наступаючих, що мала лиш одну дорогу, наблизилась до нас, попередня вже була перебита до ноги. Вороги шаліли. З божевільним криком кидались до наступу й гинули. Крик наступаючих, клекіт кулеметів і рушниць зливались в пекельне клекотіння, та серед наших рядів замішання не було, накази проходили акуратно, стрільці стріляли холоднокровно, мов на вправах.

Наші кулемети мали дуже догідні позиції. Амуніції було багато і стрільці почувались навіть весело помимо чисельної переваги ворога. Щоб зламати нашу оборону, вороже командування кидало раз пораз нові сили у наступ. Часами здавалося, що ворог таки вдереться у наші лінії оборони. Та наші молоді стрільці тримались певно й холоднокровно. Ні одного пострілу не випускали надаремно.

Бій тривав шість годин й кінця йому не було видно. Від сотенного прийшов наказ триматись на становищах, але щадити амуніцію. Бій відбувався перед селом, а не між хатами. Загоріло лиш кілька хат від запальних куль, а люди втікали до ліса забираючи зі собою хворих та поранених. Між нами ще не було ні вбитих ні ранених, хоча ворог наступав вже дванадцятий раз...

Раптом в Струбовиськах зчинився рух. Частина ворожих сил, що наступала від Кальниці, продерлася до села й почала палити хати та мордувати всіх стрічних. Теж на наше праве крило, де досі було спокійно, большевики кинули яких три сотні. Деякі стрільці позривались із землі та почали сікти по ворогові із стоячої позиції. Особливо любив так наступати командир нашої жандармерії Грім.

Побачивши, що нашої лінії не проламати з фронту, ворог кинув нові віддділи Бескидом й заатакував нас ззаду. Наші опинились в оточенні й то так несподівано, що ніхто й не помітив, як це сталося. Та повстанці не розгубились. Кинулись на ворога, що наступав згори. Врешті кінчалась амуніція. Почався рукопашний бій. Багатьом стрільцям поламались приклади рушниць й вони оборонялись самими цівками.

Ройовий Сама кинувся в гущу ворогів, сіючи кругом себе з мадярського атвомата. Витрілявши останній магазинок, гатив по ворогах прикладом, аж поки не впав прошитий кулею. Загинув теж чотовий Вовк, що кинувся з кулеметом в гущу ворожу. Впав при свому кулеметі мій приятель Диск. Стрілець Лайбіда, що вже кількакратно був ранений, тепер теж легко поранений, зумів продертися до ліса зі зброєю в руках. Ройовий Довговус, коли у нього затявся власний атвомат, вирвав з рук енкаведиста автомата й бив ним далі по ворогах поки не впав прошитий кулями. Молоденький стрілець Травичка кинув у ворогів цілу в'язку ґранат, знищивши кільканадцять та при тому загинув теж. Впав при свому кулеметі молодий стрілець Жук, що помимо поранення не кинув свого скоростріла. Невідомий мені стрілець, що заховався був під час відступу в якомусь льоху, вийшов з нього й, побачивши групу старшин, посіяв по них з автомата. Загинув проколений баґнетами старшинської охорони.

Коли добре стемніло, решта сотні вирвалась з окруження у глибокі сніги Бескидів. На полі бою сотня залишила 15 убитих повстанців та багато більші втрати поніс ворог.

Роз’юшені важкими втратами енкаведисти, не зловивши ні одного повстанця живим, кинулись мститись на цивільних мешканцях Струбовиськ. Палили хату за хатою і мордували людей, хто ще залишився. Були це здебільшого старші люди, бо молодь, забравши зі собою поранених та хворих, вицофалась ще зранку у ліси чи на дальші села. Усіх, хто тепер попадав в руки ворога, кидали живцем у вогонь. Ранком село було суцільною руїною. Обгорілі димарі, рештки плугів, возів та недопалені людські кости.

Бій під Струбовиськами був початком великої акції проти УПА в трикутнику. Для тої акції стягнено не лиш регулярні відділи НКВД, але теж бувших протинімецьких партизан, т.зв. "Червону Мітлу". Разом щонайменше 5000 большевиків брало участь в тій акції. Самі енкаведисти потім розповідали, що в бою під Струбовиськами мали понад триста п'ятдесят убитих і понад 500 ранених.

Дальші наступи проти нас були вже дуже обережні й більшими з'єднаннями. Прочищали село за селом. Та нашим санітарам вдалося вчасно вивести хворих із Струбовиськ і Смерека аж у горішній кінець Ветлини, до Осади та Забродя, які в той час перемінилися на справжній шпиталь. На дверях майже кожної хати був напис: "Не входити — тиф"...

Зробім порівняння і поміркуймо над ними

М. твердить, що сотня Веселого була заскочена ненадійно. Що джентельмени з НКВД дали їй ультимат одногодинний, який потім ще продовжили і т. п.

Д. описує, що сотня була добре поінформована про прибуття військ НКВД в район Тісної, та що приготовляється напад на Струбовиська, де сотня тоді кватирувала. А бій принято, бо по хатах лежало багато хворих на тиф — майже 50% стану сотні, яних треба було охоронити, поки не буде змоги їх виевакувати до подальших сіл. Сотня в маскувальних одягах зробила засідку на нападаючих й завдала їм великих втрат.

М. твердить, що сотня була розторощена цілковито, заскочена по хатах й окружена.

Д. твердить, що бій дано під селом, так що людність могла й сама вийти до ліса й всіх хворих вивезено. Бій видержано до полудня й доперва стягнені підкріплення НКВД зуміли вдертися з протилежного кінця села, де почали  палити хати й кидати людей  живцем  в огонь.

М. твердить, що стрільці УПА самі палили хати, самі стріляли до жінок, які намагались втекти.

Д. розказує, що зранку загорілось кілька хат від запальних куль большевиків, а коли вже вдалось їм вдертись до села, то палили хату за хатою, а старців живцем кидали в огонь.

М. твердить, що командування НКВД дало одногодинний ультимат до піддачі, щоб не нищити села й цивільної людности.

Д. описує, що большевиків заскочено із засідки вже зранку, отже про якийсь ультимат й мови не могло бути. Таке могло бути хіба під вечір, коли частина сотні справді оборонялась у зацілілих ще хатах села, але автор згадує лиш про таке: "Наступаючі НКВДисти кидались у наступ з криком: "сдавайсь бандіт, ми вас всьо равно унічтожім". Чи це мав би бути той джентельменський ультимат?

М. згадує про деякі втрати НКВД, але теж, що ціла сотня Веселого зістала зліквідована, лише кільканадцять стрільців втекли до ліса.

Д. згадує про загин 15 стрільців, подаючи їх псевда та спосіб, в який вони загинули. Згадує теж про ранених, які дістали доручення відступати до ліса разом із хворими. Але подає теж на підставі розповідей самих НКВД, що вони під Струбовиськами мали около 350 убитих та понад 500 ранених.

М. Бійців УПА називає бандитами, неморальними, що тероризували цивільне населення, але признає їх справну організацію, добру розвідку та високу боєздатність.

Д. Ніколи не понижує ворога, ніде не називає їх бандами, за виїмком тих польських селян, що гуртувались у боєві групи для нападу на наші села для розбою і рабунку.

М. Високу боєздатність УПА пов'язує з безвихідною ситуацією. Вони боролись за своє життя!!! без ідейного підложжа, а виключно тероризовані своєю безоглядною полевою  жандармерією або Службою Безпеки.

Д. Описує дисципліну, оперту на ідейному підложі. Бо ж більшість стрільців це були свідомі своєї правди ідейні люди. Жандармерія виловлювала своїх дезертирів, щоб вони не ставали донощиками для ворога, а Служба Безпеки мала до діла в більшості із ворогом підставленими людьми, розвідчиками або своїми зрадниками, що отверто співпрацювали з ворогом проти своїх.

Закінчуючи, хотілося б поставити питання польському письменникові. Чому все, що своє це чесне, благородне, культурне, гуманне; а все, що не своє, це бандити, неморальні, жортсокі, негуманні? Чи забув автор, що недавно ще поляки під час своїх повстань були в подібній ситуації по відношенні до царського московського режиму, як ми зараз по відношенні до Польського режиму демократичного. Яка сутєва різниця? Змагання за свою волю є все змаганням за волю. А імперіялізм ворога над окупованим краєм є завжди  імперіялізмом  без  огляду чи він царський чи демократичний.




неділя, 30 вересня 2018 р.

ПОЛЬСЬКА "АРМІЯ КРАЙОВА" У ЛЬВОВІ


Орест Корчак-Городиський


Коли в майбутньому історики описуватимуть перебіг воєнних подій в Галичині, напевно зупиняться на датах "звільнення", "здобуття" чи "перебрання влади" у Львові, бо Львів не тільки столиця провінції, але й важливий вузлово-стратегічний осередок. Не дивно, що німці в 1944 р. хотіли якнайдовше затримати Львів у своїх руках. Вояки української дивізії "Галичина" в липні 1944 р. під Бродами також обороняли княжий город Льва перед большевицьким наступом.

Не знали тоді ані наш легальний, ані нелегальний (підпільний) проводи, що польське націоналістичне підпілля, популярно відоме під назвою "Армія Крайова", мало свої пляни щодо Львова. Організаційна мережа і активність АК зосереджувалася тоді не тільки у Львові, але існувала по інших містах Галичини, як також і по селах, де була більшість польського населення. АК була зорганізована в куренях і полках, які прийняли назви колишніх польських військових одиниць, а організаційно й політично була підпорядкована польському еміграційному урядові в Лондоні в Англії, який в той час, хоч мав свої політичні проблеми, все ще втішався частковою моральною і матеріяльною допомогою Англії.

Польський еміґраційний уряд в Англії мріяв про відбудову польської держави в кордонах з 1939 р. (До речі він ще й досі не зрезиґнував з цієї претенсії). Маючи це на увазі, він опрацював весною 1943 р. плян акції "Буря", який мав за завдання включити польське підпілля, головно АК, в активну дію за визволення території Галичини від німців ще перед приходом Червоної Армії. Плянувалося визволити Львів, Станиславів, нафтовий Дрогобицький басейн тощо.

Правда, в тих околицях також діяли деякі відділи УПА, які, однак, не були великою перешкодою для АК, головно по містах. У Львові АК мала дуже сильну військову одиницю, добре озброєну, з фаховим старшинським складом, зложену із студентів і ремісників. Яке було чисельне відношення сил між польським і українським підпіллям — як у Львові так по інших містах Галичини — ще досі не з'ясовано в українських публікаціях.

Важко зрозуміти логіку польського політичного проводу в Лондоні щодо плянування акції "Буря", бо він чейже здавав собі справу з того, що большевики не будуть трактувати АК як своїх партнерів і не погодяться на відання Галичини Польщі. У той час СССР не визнавав вже польського уряду в Лондоні, він мав свій, створений в СССР, польський уряд на чолі з Васілевською.

Варто відмітити, що навіть у тих трагічних для поляків часах, коли західні альянти не думали битися з СССР за Польщу для еміґраційних політиків, а СССР мав свої у Москві сформульовані пляни щодо Польщі, поляки зовсім не старалися про співпрацю з українцями, щоб протиставитись страшному спільному ворогові - Москві, а воліли співпрацювати з нею в некористь як своїх так і українських інтересів.

Польська еміґраційна преса вихваляє збройний героїчний чин відділів АК у визволенні Львова. Радянські джерела згадують про ту подію інакше. Для інформації читача нижче містимо деякі уривки з трьох польських статтей, які появилися у польській газеті "Дзєннік звйонзкови" в Чікаґо з 16 листопада 1961 р, 2 липня 1966 р. і 8 липня 1974 р. Рівчасно вдалося мені отримати цінні доповнення від українців із Львова й околиці, які приїжджають відвідувати своїх рідних в Чікаґо.

Стаття з 16 листопада 1961 р. має заголовок "П'ять днів свободи, а опісля розпука...". Ось декілька уривків:

"Коли у вересні 1939 р. большевики роззброювали польські війська, частину тієї зброї сховано з загрозою життя". Далі автор статті стверджує, що поляки від вересня 1939 р. аж до розв'язання АК "припечатували своєю кров'ю приналежність до Польщі Львова й цілої Червенської землі".

"Чим більше було перешкод у конспірації, тим підпільна діяльність більш скріплювалася. Німці не почували себе безпечно Львові. Увечорі німецькі вояки не показувалися на вулицях поодиноко. Німецька зброя зчезала в таємничий спосіб. У Львові дуже легко можна було купити зброю в німецьких союзників — італійців і мадярів, але така метода не імпонувала. АК воліла здобувати зброю сама в німців.

"В березні 1944 р. фронт підсунувся на Львівську околицю. (Не на львівську, а на тернопільську — прим. О. Г.) Від того часу відділи АК успішно допомагають Червоній Армії, хоч не дуже довіряють ще недавньому ворогові, який, тепер, як союзник, увійшов на польську територію. Спільно б'ються в околицях Тернополя, Дрогобича, Борислава, Самбора і Стрия. В половині липня фронт зблизився до Львова.

"23 липня розпочався бій за Львів. Відділи АК здобувають передмістя, б'ються в самому місті, здобувають зброю, беруть полонених. 14-ий полк уланів Язловецьких під командою югославського старшини "Дражі" здобуває два танки. Увечорі 26 липня охорону ратуші обняв відділ АК". Автор далі описує, як гордо ступали польські відділи, які знову перебрали владу над дорогим їм містом. "На ратуші розгорнулись 4 прапори: польський, англійський, американський і радянський".

"Місто зароїлось від біло-червоних пов'язок на рукавах вояків АК. Владу над звільненим містом обняли поляки. Мешканці Львова після 5-річної окупації, масово вилягли на вулиці міста, вітали та подивляли молодих визволителів з АК, які продовжували традицію львівських "орльонт".

"Порядок в місті втримує жандармерія АК. Штаб АК приміщується при вул. Кохановського ч. 27, а радянський генерал нагороджує кількох вояків АК бойовим відзначенням "Червоної зірки". Радянський полковник Євтімов вручає письмову подяку 14-му полкові уланів. Польський комендант округи, полк. Філіповський, деконспірується і веде переговори з радянськими офіцерами. Тоді чує від радянського генерала, що "Львів врешті радянський". Радянська влада наказує всім воякам АК зложити зброю і включитися або до Червоної Армії або до совєтської польської армії Берлінґа.

"Поляки вдруге складають зброю. Найбільше зброї згромаджено у приміщеннях університету, звідки вивезено її 4-ма вантажними автомобілями. Полк. Філіповський від'їжджає до Житомира до генерала Жимєрського, щоб при його евентуальній підтримці змінити радянське рішення. До Львова більше не повертається — його дорога веде на Сибір.

"31 липня, на год. 9-ту увечорі, запрошено всіх старшин АК (28 старшин і 4 жінки) до радянського штабу, де їх усіх арештовано й приміщено в тюрмі при вул. Лонцького. Після процесу їх усіх засуджено на 10-20 років важких робіт і вивезено на Сибір. Помимо радіових закликів до Лондонського уряду про допомогу й інтервенцію, західні альянти "вмили руки" від цієї справи".

Деякі розбіжности є в описі тієї самої події  у тій газеті з 2 липня 1966 р., передрукованому з "Народовця", польської газети, що виходить у Леж, Франція. Мається враження, що автор опису "Марія" був безпосереднім учасником або близьким обсерватором тих подій. Стаття появилася під назвою "Останній бій за Львів в липні 1944 р."

"Німці рахувалися з можливістю наступу радянських танків з сторони рогачок вул. Зеленої, але не брали до уваги концентрації піхоти АК всередині міста. Наступ польської піхоти зсередини й радянських танків з напряму Погулянки були для ворога великою несподіванкою.

"Ранком 25 липня німецькі літаки заатакували Погулянку та Голосько, одначе не зупинили систематичного посування польських відділів вздовж вул. Зеленої і Кохановського в напрямі середмістя. Умовини боротьби були важкі. Ворог мав на перехрестях вулиць протитанкову артилерію, а вузькі вулиці були дуже небезпечні для танків. Польські штурмові відділи, які підходили до ворога дахами й подвір'ями, нищили ворожі гнізда гранатами чи в рукопашному бою. Пополудні частково спалені касарні при вул. Яблонівських, Зеленій і Кохановського були в польських руках".

Далі автор "Марія" згадує, що штаб АК був примістився при вул. Кохановського ч. 23 (попередній автор подає ч. 27). Негайно почали масово голоситися добровольці( найбільше юнаки, які витирали з своїх метрик дати народження, щоб тільки бути прийнятими до бойових відділів.

"26 липня німці пробували відбити втрачені позиції, але після важких втрат відступили. 28 липня останні німецькі відділи відступили вул. Городецькою в напрямі Самбора. Їх не могли зупинити ні радянські війська, ні командир станиславівської АК "Кудак". Вранці того дня Львів збудився вільним.   

"Порядкову службу повнила Військова служба охорони повстання. Всюда було чути польські військові пісні. Населення розпізнавало на вулицях різне окупаційне шумовиння, а ненависть до них була така велика, що полк. Червінський наказом забороняв самосуддя".

Та коротка згадка стосується також трагедії близько сотні українців, над якими вояки АК вчинили самосуд в околиці Пасік. Для поляків кожний українець був отим "окупаційним
шумовинням", хоч загально відомо, що поляки видали з-поміж себе найбільше число "фольксдойчів", яких можна було б зарахувати до того самого "окупаційного шумовиння". Теперішні відвідувачі зі Львова, які оповідають про ті дні польського терору, ще сьогодні душевно страждають. Щойно інтервенція радянської команди міста припинила арешти й екзекуції переводжені поляками.

"За Львівську дію полк. Філіповський був підвищений до ранґи генерала, багато вояків нагороджено бойовим орденом "Віртуті мілітарі".

"Радість поляків була коротка. 31 липня 1944 р. о год. 9-ій увечорі радянські війська оточили штаб АК при вул. Кохановського, а полк. НКВД Романов закликав до зложення зброї, даючи до вибору вступ до польської армії (Берлінґа) або інтернування до часу закінчення війни.

"Відділи 14-го полку уланів під командою полк. "Зворного" (попередній автор подає югославського полк. "Дражу") продерлись у напрямі Сяну. Частину їх роззброєно в Руднику й Лежайську, інші осягнули околицю Ярослава і брали участь в акції "Буря" у Краківському воєвідстві під командою полк. "Ніля".

Автор подає, що ген. Володислав Філіповський помер в 1950 р., а полк. Стефан Червінський ще жив в Польщі в 1966 р. Автор також не згадує про вивішення 4 рапорів на ратуші Львова.
Юрій Мрочковський також згадує про ті події у статті "Польська справа 1944 р." з 8 липня 1974 р.

"У другій половині липня 1944 р. радянська танкова частина при підтримці піхоти сміливою фронтальною атакою вдарила на Львів, чого німці зовсім не сподівалися. На вулиці вільного Львова вийшли стежі АК. Почалася підготовка для перебрання цивільної влади. 20 липня увійшли до Львова регулярні радянські війська. В ратуші розпочав урядувати радянський командир гарнізону.

"Він покликав до себе на нараду цілий окружний провід АК на 4 серпня. На тому засіданні усіх арештовано, деяких ув'язнено в тюрмі при вул. Лонцького, а інших перевезено до Москви".

Автор пише, що від серпня 1944 р. до січня 1945 р. арештовано у Львові понад 50 тисяч людей (невже самих поляків О. Г.) і коло 30 тисяч вивезено в Донецький вугільний басейн, засуджуючи кожного на принаймні 10 років ув'язнення. Населення (польське) вірило, що після закінчення війни Львів знову опиниться в кордонах Польщі. 12 лютого 1945 р. мешканці Львова почули з радіомегафонів, які були розміщенні по різних місцях міста, комунікат про Ялтинську конференцію. О год. 10-ій ранку — при 25°С морозу — поляки почули сумну вістку, що Львів належатиме до Радянської України.

Для порівняння із польськими описами подаємо короткі інформації про ті події з 4-го тому "Історії Великої вітчизняної війни 1941-45". На стор. 234 згадується, що при кінці 1943 р. командування "Армії Крайової" разом з еміґраційним урядом опрацювали плян "Буря", завданням якого було використовувати наступ Червоної Армії і займати більші міста, щоб в той спосіб продемонструвати участь АК у боротьбі проти німецьких окупантів. "Плян "Буря" був пляном воєнної і політичної демонстрації так проти німців, як проти ЧА, яка вступила в Польщі".

5 січня 1945 р. польський еміґраційний уряд виступив з домаганням запровадити польську адміністрацію в західніх областях України й Білорусі, чому категорично спротивилася радянська влада.

На стор. 216 згадується, що 10-ий Гвардійський танковий корпус під командуванням генерал-майора Е. Е. Бєлова спеціяльно відзначився в боях за Львів. На тій сторінці пишеться, як залога одного танка Т-34 під командуванням лейтенанта А. Н. Додонова 22 липня прорвалася до міста, а член залоги Марченко вивісив на ратуші радянський прапор. Тепер той танк є на п'єдесталі при вул. Леніна. Радянські війська зайняли Львів 27 липня. їх дії були підтримувані підпіллям і партизанами Народної гвардії ім. Івана Франка. Про дії "Крайової Армії" радянська історія не згадує.

Пишемо про ті події, щоб пригадати, що політики мусять пам'ятати про дійсність. Мріяти можна, але тверде життя має свої вимоги. Нищення українців при тимчасовому захоплені влади не було мудре. Події з 1944 р. повинні стати ще одною наукою на майбутнє.



пʼятниця, 21 вересня 2018 р.

ПРО ТАК ЗВАНИЙ 5-ИЙ ПОЛІЦІЙНИЙ ПОЛК СС

Юрій Тис-Крохмалюк



 В джерельній літературі до другої світової війни, у споминах та інших творах для цієї теми, можна знайти згадку про поліційні полки СС, як певного роду початкову стадію творення "Ваффен СС Дивізії Галичина". Коли додамо до того постійні зміни назви дивізії, офіційні і неофіційні, від початкової назви "галицького леґіону" по 1-у УД УHA, яку Гайке називає неофційною назвою,1 то не можна хіба приписати це недостачею організаційного змислу німецьких керівників збройних сил.

Виявляється, що від 1940 року німецькі провідні чинники захиталися у своїй впевності перемоги у війні, а з тим почали поширювати різні альтернативи, творитися групи з політичними поглядами відмінними від офіційної лінії. Цій темі присвятимо осібну увагу в наступних статтях. У своїй книзі "Де Ілужин" Юрґен Торвальд стверджує, що німецькі СС-и вже не були такою з'єднаною організацією, з однією волею, однією ідеєю, як це вимагала пропаганда. Зарисувалися щілини і у доктрину "унтерменшів" уже не вірили. У грі різних сил сам Гіммлер  став нерішучим,  непевним і змінливим.2

І хоч сам Гіммлер не погодився на творення поліційних полків з добровольців, які зголосилися до дивізії, все-таки на початок створено поліційні полки, які вишколювалися у Франції, і тільки згодом були включені до дивізії, мабуть, за інтервенцією Військової Управи. Зате деякі джерела пишуть про поліційний стрілецький полк "Галичина", який зформовано і вишколювано на Волині у місті Рівне.

І так у книжці Р. Й. Бендера і Н. П. Тейлора "Ваффен СС", том 4, у якому автори вмістили поважну працю про 1 УД УHA, знаходимо на сторінці 18 таку згадку про рівенський поліційний полк3:

"Чи цей полк був коли-небудь зформований, залишається невідомим". Це йдеться про полк у Рівному, до якого Ґоттльоб Берґер4 хотів включити 12,000 добровольців, які зголосилися до дивізії понад приписане число вояків.

Далі у нотатці в долині сторінки автори подають:

"Ґ. Тессін у своїй праці про поліційні штаби і з'єднання його не подає. Але якийсь репорт говорить без доказів про полк, зформований у місті Рівне під командою генерала Анатоля Ступницького".5

На стороні 22 автори пишуть: "Непевні вістки згадують, що з надміру зголошених до дивізії будуть створені "незалежні СС помічні полки по три курені кожний" (стор. 37). А на стороні 48 читаємо, що поліційний полк "Ґаліцієн" або поліційний стрілецький полк "Ґаліцієн" (можна догадуватися, що це неофіційна назва для дивізії в початках, як одного з трьох піхотних полків, або одного з 5 незалежних полків, поданих вище. Про це повідомлено дня 20 березня 1943 і сказано, що полк числить 3,500 вояків). Непідтверджене звідомлення подає, що цей полк був зформований у місті Рівне під командою генерала Анатоля Ступницького.

Врешті довідуємося з книжки Бендера/Тейлора, що думка про творення поліційних полків з добровольців, які зголосилися до дивізії, не відповідала Гіммлерові. Дня 12 квітня 1943 він вирішив, що добровольці мають творити фронтову дивізію Ваффен СС. (стор. 17).

Запляноване у довгих нарадах творення української армії Проводом OУH на випадок війни має свою цікаву історію, яку слід насвітлити при іншій нагоді. Але частинним вислідом тих праць визначних членів OУH (серед них Романа Шухевича) було створення запасного полку в Рівному, зложеного із звільнених полонених Червоної армії: старшин, підстаршин і вояків. Запасний полк мав назву "Холодний Яр" і складався з трьох куренів, по одному для кожної майбутньої дивізії, які творили корпус п. н. "Холодний Яр". Територіяльно корпус мав охоплювати терен колишньої повстанської республіки "Холодний Яр".

Осідком полку було місто Рівне. До осені 1941 року завдання зформувати полк було виконане. Командиром став полк. Леонид Ступницький. Німецька адміністрація вибрала на місце осідку Райхскомісаріяту України саме Рівне, не знаючи нічого про існування запасного українського полку, який творено без згоди, але і без спротиву, німців, Нічого дивного, що німецька адміністрацію не могла толерувати такої збройної одиниці і в грудні 1941 перетворило полк на поліційну школу та перенесло його до Звягеля. Коротко існували ще два інші з'єднання "Помста Полісся" в Мостах Великих і в Бучачі. Вони існували коротко і організація їх не була доведена до кінця.

Полк, як запасний корпус "Холодний Яр" проіснував 4 місяці. У формі поліційної школи пережив арешти і розстріли і врешті перейшов у ліси, у зорганізованій акції й інших груп поліційного характеру на Волині в рамцях німецького "Шуц-поліцай". Полк. Леонид Ступницький перейшов у підпілля у днях перших арештів. Ціла акція переходу у ліси тривала около два тижні, в березні-квітні 1943 року. Перехід сотень вишколених у поліційних школах молодих людей дав основу групі УПА-Північ, на чолі якої станув полк. Роман Клячківський (псевдо Охрим, Клим Савур), а шефом штабу — полк. Л. Ступницький, пізніше генерал УПА (псевдо Гончаренко). Згинув у бою з совєтською армією під Островом 30 липня 1944.6 Так, отже, ні мітичний 5-тий поліційний полк "Ґаліцієн", ні справжній запасний полк "Холодний Яр", ні поліційна школа нічого спільного з дивізією не мають і до історії 1-ої УД УHA не належать.7


______________________________
1 Wolf-Dietrich Heike, Sie wollten die  Freiheit, p.  256.
2   Iurgen Thorwald, The Illusion, 1974, p.  18.
3  Roder James Bender and Hugh Page Taylor, Waffen SS, vol. 4, p. 18.
4  Ґоттльоб Берґер був в тому часі шефом головного штабу СС, шефом політичного департаменту державного міністерства для східніх територій і шефом покликань до  Ваффен СС. Він, мабуть, не погоджувався  з урядовою расовою доктриною і  цікавився  можливістю створення  українських  збройних сил. З його толеранції до інших народів Европи та покликань неґерманських добровольців у рамці Ваффен СС виходить, що він уважав  доктрину расовости, головно у відношенні  до слов'ян, повною нісенітницею.
5  Має бути тут і  в усіх дальших цитатах Леонид Ступницький.
6 Yuriy Tys-Krokhmaliuk, UPA Warfare in Ukraine, Vantage Press, New York, 1976, p. 249.
7  Важливіші матеріали про запасний полк "Холодний  Яр" з неопублікованої праці Лева Шанковського, подані у листі до мене з 25 грудня  1976.


субота, 15 вересня 2018 р.

ЄВДОКІЯ МИХАЙЛІВНА КРАТ




Дружина Ген.-Пор. Михайла Крата Командира Першої Української Дивізії УНА народилася 10 березня 1896 року в Гадячі на Полтавщині. У 1918 році одружилась в полковником Української Армії Михайлом Кратом і від того часу ділила з чоловіком долю в походах і боях Визвольних Змагань аж до весни 1920 року. З ним теж вирушила у Перший Зимовий Похід. Дня 25 грудня 1919 року попала в містечку Животові на Таранщанщині разом з обозом 3-ої  Залізної  Дивізії  в  денікінський полон, з котрого вдалося їй втекти. Добившися з трудом до Штабу Армії, склала звіт про силу і наміри ворога, та про знущання над нашими старшинами й козаками.

Під кінець січня 1920 р. Є. Крат дістала від командира Армії ген. Омеляновича Павленка завдання поїхати в занятий большевиками Єлисавет, щоби розвідати про приблизне місце перебування повстанців отамана Гулого-Гуленка. Це небезпечне завдання вона виконала, завдяки чому війська УНР з'єдналися незабаром з повстанцями. Того самого року дня 20 березня, большевики напали на штаб і частину Запорозької Дивізії. Пані Крат опинилась у занятому ворогом селі Емілівка. Під час завзятого бою під селами Емілівка і Наливайки їй вдалось з допомогою селян обманути большевицькі застави, вийти з села, та ще цього самого дня добитися до своїх, подаючи важні інформації про ворога. Полк. М. Крат як начальник Штабу Запорізької Дивізії не мав змоги піклуватися під час боїв своєю дружиною. Тому теж вона вивчала на пам'ять маршрут дивізії та у небезпеці давала собі сама раду. Після бою вся армія була майже оточена ворогом.

Полк. Крат не хотів наражати дружину на нову небезпеку і залишив її в одному селі на Уманщині. Щойно в грудні 1923 року пані Крат враз з трилітною донечкою перейшла з допомогою повстанців та людей, що їх прислав полк. Крат, ще не замерзлу ріку Збруч та опинилась в місточку Скала в Галичині.

З того часу пані Крат жила в Польщі, останньо на Волині. У березні 1940 року перейшла враз з донькою з зони окупованої совєтською армією, при допомозі надісланого полк. Кратом провідника на захід, щоби приєднатись до чоловіка.

1951 року родина полк. Крата переїхала до ЗСА.


                                                   Роман Крохмалюк


неділя, 2 вересня 2018 р.

У ЦІСАРСЬКОМУ МІСТІ



Василь Верига



З Будапешту ми виїхали товаровим потягом, який ставав по усіх станціях і щойно раннім ранком ми заїхали на якусь вузлову станцію, де ми мали пересідати на інший потяг, уже прямо до Відня. Наші німці до нас відносилися коректно, але все трималися окремою групою, а між собою всі себе кликали через "ти". На цій власне станції коло водокачки ми помилися, поголилися і попричісувалися ще заки нам дозволили піти на двірець. Німці стояли гуртком недалеко від нас і щось розмовляли, коли раптом я почув піднесений голос — один, а за ним другий. Я поглянув у їхню сторону й завважив, що один "обершарфюрер" сперечався за щось із "гауптшарфюрером", тобто на один степень вищим від себе підстаршиною. Як видно "обершарфюрер" хотів заспокоїти свого співбесідника й говорив: "Чого ти обурюєшся? Я ж нічого злого не мав на думці".

— Halten Sie Ihre Schnautze und wenn Sie zu mir sprechen, dann müssen Sie Ihre Knochen zusammenhalten. Ich have doch ein hoherer Dienstgrad, — заревів гавптшарфюрер.

— Jawohl, Hauptscharführer, jawohl! — сказав обершарфюpep випрямившись. В міжчасі ми всі вже крадьки споглядали на німців, цікаві, що з того буде далі. Але нічого не сталося, бо вони завважили, що ми ніби наблизилися гуртом до них, продовжали свою розмову, чи сварку, півголосом.

Помившись та причесавшись, ми пішли на двірець, де дістали теплу каву та вийшли на перон, очікуючи потягу. Нас поінформували, що це буде особовий потяг та що ми будемо їхати у вагонах там, де буде місце, отже, ми могли свобідно всідати по різних вагонах. За якийсь час потяг над'їхав, але такий переповнений, що годі було дістатися до вагонів. Я зумів дістатися на плятформу зараз таки біля сходів до вагону, на якій товпилися люди, здебільша жінки з різними кошиками та два молоді мадярські вояки. Я мав вражіння, що ці люди в більшості їхали до міста на торг. Якраз напроти мене стояла гарна чорнява дівчина, в якої великі очі світилися, як вуглики.

 Я пригадав собі, що "знаю" дещо по-мадярськи і попробував використати своє знання на розмову з дівчиною. Я подивився на неї і чемно сказав: "Йов на пот, кішасонь". (Добрий день, панночко).

—  Йов на пот, йов на пот, — відповіла вона зарум'янившись.

Я відчув, що очі всіх присутніх звернулися на мене. Вони ж напевно мусіли мене зразу ж таки завважити у моєму пом'ятому німецькому мундирі, на якому важко було розібратися в кольорі, однак мої слова по-мадярськи видно їх заінтриґували. Але я не збентежився, а глянув ще раз на дівчину і, ніби застановляючись над чимось, сказав:

—  Се.

Дівчина зарум'янилася і щось мені відповіла кількома реченнями, які я уважно вислухав, але не зрозумів ані слова й тому, не відзиваючись, вичікуючо дивився на неї. Хтось із гурту ще щось завважив, але я мовчав. Тоді дівчина знову зашварґотала, як млинок, і закінчила словом: іґенд? — що означало "розумієш"? Це слово я розумів і негайно зареагував, кажучи: "нем тудом мадярум".

-- О, — сказала здивована дівчина і замовкла.

Вояки між собою перекинулись кількома словами, а жінки голосно розсміялися. Один із вояків, показуючи на мене пальцем, запитав:

—  Немет? Немет?

Я догадався, що це він, мабуть, питає мене, чи я німець. Я заперечив, кажучи, що я українець, а це слово по-мадярськи я знав ще з 1941 року, як через наші околиці переходили мадярські війська, і тому я сказав це по-мадярськи: "Укран, укран, іґенд"?

—  О, укран, укран, — повторив він і знову, щось говорив по-своєму, врешті, показуючи на мій лівий рукав, що на ньому пишався золотий лев на блакитному полі. У відповідь на це я похитав головою. Мадяр ще щось до мене говорив, раз-по-раз вживаючи німецького слова "камерад", але з його розмови я нічого не міг зрозуміти більше, чим догадатися, що він був на фронті на Україні. На Україні? А може на Закарпаттю? Я старався порозумітися міґами, але й то мені не йшло. А мій "камерад" був таки дійсно приязний. Зняв з мене мою шапку і заложив собі на голову, а на мою, заложив свою мадярську. В  цьому моменті  я  чомусь пригадав  собі  мадярську інвазію Карпатської України та їхню поведінку там і мені зробилося неприємно мати на голові гонведську шапку. Але все це тривало доволі коротко, бо ми зближалися до якогось більшого міста.

Потяг застукав жвавіше на стаційних рейках й багато людей-пасажирів збиралося виходити, готуючи свої кошики та клунки. Відходили також і мої "камеради"-мадяри та "моя" дівчина, з якою я так гарно розговорився.

На цій станції вагони опустіли і залишилося багато порожніх місць, так що ми всі могли вже вигідно розсістися, а навіть зібратися знову гуртками. Такий стан тривав аж до австрійського кордону. Щойно коли опинилися на австрійському боці, до вагонів заходило все більше і більше нових пасажирів. Австрійці цікаво приглядалися нам, тому що так одягнених вояків вони ледве чи коли й бачили. Це викликало в них цікавість і вони стали допитуватися, хто ми такі, звідки їдемо тощо.

Німці, після згаданої сварки, вже не всі трималися купи і деякі пристали до нашої групки і їхали разом з нами у вагоні, зокрема ті з нижчими підстаршинськими ступнями. У нашій групі їхав якийсь "уша", тобто "унтершарфюрер" (десятник). Вже недалеко під Віднем я зачув, як якийсь старший австрієць, зайшовши в розмову із нашим німцем з цікавістю споглядаючи на нашу чудернацько одягнену групу, випитував про нас, хто ми такі, звідки й куди їдемо і тим подібне.

— Ці вояки, це українці, добровольці до дивізії "Галичина", яка воює з москалями. Я також був приділений до цієї частини, як вишкільний підстаршина, й був з ними також на східньому фронті. Ми займали відтинок фронту під містом Броди, де нас москалі окружили разом з кількома іншими дивізіями. Я був під Сталінградом, — говорив він, — але такого пекла як в окруженні під Бродами, я не бачив. Нам усім там був би "капут", якщо б не ці хлопці, які билися, як льви, й кінець-кінців прорвали кільце окруження і ми вирвалися звідти. Правда, що дуже багато там полягло, але й чимало врятувалося від смерти або, в найкращому випадку, з московського полону. Ці українці воювали, як дійсні герої.

Він час-до-часу звертався до мене за потвердженням його оповідання, тому що я сидів якраз біля нього, а австрієць напроти нас. Це був перший раз, що я почув яку-небудь характеристику нашої поведінки на фронті з уст німця. Старий австрієць слухав цього оповідання та похвал на нашу адресу з відкритим ротом.

Потяг скоро посувався зеленими полями Австрії і вкінці почав звільняти швидкість. Через вікна вагонів ми побачили вже міські будівлі. Ми були у столиці Австрії, у Відні, куди наші предки ходили масовими депутаціями до "найяснішого пана" — цісаря зі скаргою на польські надужиття в Галичині. Нарешті потяг зупинився і ми побачили станційні вивіски: Südbahnhof.

 Коли ми повисідали з вагонів, Оштуф Шенке зібрав нас усіх разом і, засягнувши інформацій від військових зверхників на двірці, запровадив нас до величезного будинку — "Арсеналу", де приміщувався "Зольдатенгайм". Це було зовсім недалеко від двірця і ми перейшли туди пішки.

— Тут ми задержимося декілька днів, — поінформував нас Оштуф Шенке й було б побажаним, щоб ви відповідно поводилися в місті.

Відень

Прийшовши до "Арсеналу", ми розмістилися в кімнатах і всіх нас тягнуло піти до міста, про яке ми стільки наслухалися ще з дитинства, а тепер ось ми і самі маємо можливість походити його вулицями. Вправді, я вже був у Відні минулого листопада, але тільки декілька годин, так що ми вспіли були тоді побачити вулиці "Бурґу", церкву св. Стефана і то все. Цим разом у нас декілька днів, отже буде змога побачити більше. Але дійсна причина нашого постою у Відні була, що ніхто не знав куди нам треба їхати, а, крім того, тут ми мали дістати відповідну уніформу, привести себе до порядку тощо. У зв'язку з цим, нам довелося ходити й до військових магазинів, щоб припасувати одяг чи відповідні відзнаки.

На зважаючи на те, ми ще мали доволі часу, щоб оглянути місто та дещо більш замітнього в ньому. Ще того самого дня ми побували в центрі міста, оглядали крамничні вітрини, які світилися пусткою, пішли подивитися на ріку Дунай. Кожний міг іти куди хотів і з ким хотів, тому наша трійка знова найбільше трималася разом. Оглядаючи Дунай у Відні, я мав враження, що його велич і красу переборщено, бо наш Дністер був далеко ширший і могутніший зі своїми водами та високими стрімкими берегами.

Від віденців я довідався, що варто у Відні побачити, маючи всього два чи три дні до диспозиції. Вони радили подивитися на величаві будівлі "Бурґу", цісарську палату "Шинбрун", Зоологічний город, розваговий парк "Пратер" та ще декілька об'єктів.

На другий день ми вибралися до "Шинбрун". День був чудовий і ми оглянули його тільки ззовні, бо до середини тоді не впускали. Налюбувалися ми його видом та парком довкруги нього й оглянули Зоологічний город. Було вже десь коло 2-ої години і наш шлунок вимагав поповнення. А крім того ми таки й помучилися. Вийшовши з Зоологічного городу, ми зайшли до Ботанічного саду й тут розглядалися, де можна було б трохи присісти. Тут і там стояли лавки, але людей не було. Тільки в одному місці на лавці, ми завважили якогось військовика й попрямували до нього. Він був обернений до нас плечима і, коли обернувся до нас, я побачив, що це був якийсь кавказець. Сподіваючись побачити німця, я спочатку був заскочений тим видом і, мабуть, загубивши язика в роті, я дивився на нього довше, чим повинен. Він це завважив і, не знаючи хто ми такі, звернувся до мене по-російськи: "Ну і чево смотріш? Не видел ли ґерманца?"

Мені зробилося смішно з того, що він сказав і я відповів йому по-німецьки, що "ґерманца" я бачив уже не одного, але він зовсім не є німець. Я присів біля нього на лавці і ми розговорилися. Він говорив добре по-німецьки, а сам з виду був грузин, але, як виявилося, по переконаннях це був московський шовініст, який не визнавав українців, як окрему націю, і був такий самий "єдинонеділимець", як Мілюков, Денікін чи Керенський. Що такі московські патріоти робили в німецькій уніформі, я собі не міг уявити. Ми стялися по кількох реченнях і так залишили його там на лавці.

Голод докучав нам таки добре, але знаючи, що до ресторану немає чого йти без харчових карток, ми, під свіжим враженням з Мадярщини, де садовини було до схочу і вибору, задумали купити якихось овочів. Вийшовши на вулицю, що проходила вздовж парку, ми розглядалися скрізь, заходили до деяких харчових крамниць, але все це було надаремно, бо ніде нічого не було на продаж. Нарешті я завважив крамницю, над дверима якої висів шильд із написом "Obste", тобто "овочі", і я многонадійно зайшов до середини. Порожні полиці довкруги крамниці не віщували нічого доброго, але я все ж таки запитав продавця чи він не має якихось овочів?

—  Вас? — запитав мене австрієць так, як би не дочув, про що я питав. Я повторив моє питання. Продавець подивився на мене ще раз і в мене зродилось враження, немов би він мене мав за хвору людину, яка не знає, що говорить. А вкінці якось ніби на відчіпного відповів:

—  Nein, das Obst habe ich nicht!

Я все ще не міг зрозуміти, як воно так, що на вивісці зовсім виразно стояло написано "овочі", я питаю за овочами, а він немов би мене не розумів. Правда, що з усіх овочів, які я тут міг побачити, це був кошик бараболь, які обмацувала якась старша пані.

—  "Абер" — хотів я ще щось сказати, але власне ця старенька сивоголова пані мене перебила.

—  Mein junger Mann, — звернулася воно до мене, — wir nicht nur keine Obste haben, aber wir haben auch das Wort "Obste" aus unserem Worterbuch ausgestrichen.

Я нарешті зрозумів і, виправдуючись, сказав, що ми щойно приїхали з Угорщини, де овочів доволі, хто яких хоче. А це ж тільки кількадесят кілометрів від Відня. Старенька пані похитала головою і немов би на оправдання сказала: "Aber wir sind in Grossdeutschland nicht in Ugarn". Дальше дискусія на ту тему була зайва.

Тут варто підкреслити, що віденці не були захоплені будовою Великонімеччини, а тим менше Новою Европою, що її пропагував Гітлер. До нас вони ставилися доволі прихильно, як тільки довідалися, що ми українці та ще й з Галичини. В нашій присутності деякі з них висловлювалися не зовсім похвально про Великонімеччину та її фюрера, якого вони самі виховали. Але як тільки появлявся німець, вони відразу переходили на іншу тему.

Оглядаючи Відень, не проминули ми і розвагового парку "Пратер", при вході до якого знаходився цілий ряд різних музеїв, вистав та всякого рода розвагових середників. Мені найбільше подобався Музей воскових фігур різних славних людей світа, де побачив фігуру у природньому розмірі і Черчіля і Рузвельта. Тут же недалеко був лябіринт із дзеркалів, де ми таки пооббивали собі чола, не можучи знайти правильної дороги.

У самому ж парку "Пратер" стільки різних можливостей і засобів для розваги, що день там ніколи не може бути задовгий, щоб тільки були гроші. Правда, з грішми у нас було непогано, бо на 1 серпня ми дістали нашу регулярну десятиденну платню, а крім того, я ще мав 50 марок, що остались в мене від дівчини-українки в Будапешті. Не поминули ми і славної тут "Гімаляйської їзди" та дійсно величезного віденського колеса "Riesenrad", в якому середнього розміру вагони підносилися до такої висоти, що цілий Відень і околиці було видно, як на долоні. В часі моєї поїздки на "Riesenrad" я чув, як якісь українці говорили, що, за виїмком двох малих бомб, що їх скинули ворожі літаки на Відень і які завдали більше страху, ніж шкоди, жодних бомбардувань там тоді ще не було. В цей час Берлін лежав уже в руїнах, а його головна вулиця "Унтер дер Лінден" була завалена грузами із зруйнованих будинків.

Тут ми пробули три дні і на 3 серпня 1944 р. ми переодягнені, а дехто тільки випрасований, вирушили далі в дорогу шукати дивізії "Галичина". Цим разом, як це нам сказав один німець, ми їхали до дійсного "гаймату" (видно, що Австрія "гайматом" не вважалася). Куди ми остаточно їхали, того не знав навіть Оштуф Шенке. Все, що він знав, це те, що через Чехію ми мали дістатися до міста Ополя на Шлезьку.



неділя, 19 серпня 2018 р.

РІЗДВЯНИЙ СПОМИН



Роман Крохмалюк                                                              
                       

Був початок січня 1946 року. Я перебував тоді в знаному баварському курорті Ґарміш-Партенкірхен, де мене, як теж кільканадцять українських родин, застав кінець Другої світової війни.                               

Здавалося б, що для усіх нас, які опинилися по цьому боці залізної заслони, настав час спокою та особистої безпеки. Та так воно, на жаль, не було. Вже з кінцем 1945 року по окупованій альянтами Німеччині почали роз'їжджати большевицькі репатріяційні комісії, що намовляли українських та білоруських біженців повертатися на "родіну". Коли це не помагало, большевики зверталися за поміччю до американської окупаційної влади, яка в багатьох випадках помагала, часто силою, вивозити наших людей до большевицьких репатріяційних таборів, де вони ставали в'язнями большевицьких комісій. Бували випадки, що большевики брали людей силою просто з вулиці, а відповідальні за правопорядок американці не інтервенювали. Коли люди кликали їх на поміч, вистачало одно слово члена большевицької комісії "бандіт", щоб здержати американського вояка чи військового поліциста від якої небудь інтервенції.

Одного дня хтось з наших людей повідомив мене, що в "Єґерказерне", де був німецький військовий шпиталь зброї СС, перебувають теж вояки 1-шої Української Дивізії УНА і з одним з них він балакав коротко через огорожу. Довідавшись про це, я поїхав на другий день до Мюнхену, щоб повідомити про це Українську Санітарно-Харитативну Службу та дістати евентуально якісь харчі для наших полонених вояків. Ще того самого дня я привіз з Мюнхену дві 20-кілограмові пачки з м'ясними консервами, кондензованим молоком, яблуками, папіросами тощо.

На другий день рано я пішов до уряду американського губернатора на округу Ґарміш-Партенкірхен, щоб дістати позволення на відвідини полонених. Моя посвідка виставлена на німецькій мові стверджувала, що я є представником СХС, яка діє при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви.

Американський старшина, референт від справ полонених, попросив мене перекласти текст посвідки на англійську мову і, коли його секретарка переклала опісля майже дослівно так само, він сказав до мене: "О-кей ю кен ґов". Ще того самого дня я згодив німецького бауера, який за пачку американських папіросів обіцяв підвезти мене до касарень, що були кілька кілометрів за містом. Незабаром приїхав по мене бауер саньми запряженими в одного коня і вола, бо, повертаючись, мав забрати дрова на опал, чого один кінь не потягнув би. Я заладував пачки на сани і почалась дивна їзда. Сани їхали чомусь, як п'яні. Щойно приглянувшись добре, я запримітив, що причиною цеї нерівної їзди був неоднаковий хід коня і вола. Почав падати сніг і перед нами показалися контури касарень. За хвилину ми під'їхали під касарні і я підійшов до будки вартового та зголосив, що приїхав відвідати полонених українців. Цей, зв'язавшись телефонічно з американським старшиною в касарні, сказав до мене: "Єс, фадер ю кен ґоу". Це мене дещо здивувало, але я подумав собі: от молодий вояк зажартував собі з нудів.

Самі касарні були забезпечені високою огорожею з колючим дротом. На чотирох рогах огорожі стояли вежі з військовою охороною і кулеметами. Ще не дійшов я до самої огорожі, як вояк з найближчої вежі спрямував на мене кулемет і "Та-та-та-та" — почав наслідувати звуки стріляючого кулемета. Я крикнув йому "Гай", він мені "Гайль Гітлер", а тут уже дижурний вояк, що видно чекав на мене, відкрив майже невидиму фіртку в огорожі і запровадив мене до американського дижурного старшини. Цей з місця поінформував мене, що знає вже про мою візиту і зазначив, що покищо не є дозволено представникам німецького Червоного Хреста балакати з полоненими, але в моєму випадкові — це інша справа. Греки були нашими союзниками і мені дозволено залишитись з полоненими одну годину. Згодом, нахилившись до мене, сказав: "Ви, отче, можете тут залишитсь дві години. Бачите я є теж католик і розумію, що ви може схочете когось з ваших вояків висповідати". Я щойно тепер догадався, що через недогляд референта від справ полонених я став грецьким священиком, а причиною цього веселого непорозуміння була посвідка, де було зазначено: "Суспільно Харитативна Служба при уряді апостольського візитатора греко-католицької церкви". Та вияснювати справу було б зайво.

Американський старшина покликав німецького вояка і, вказуючи на двері, що ділили його дві кімнати від комплексу касарень, сказав до мене: "Бачите тут кінчається моя влада. За тими дверима діє вже німецька адміністрація". Я подякував йому, переступив поріг і дійсно опинився немов у іншому світі. Тут панувала німецька дисципліна. Мене приняв командир шпиталю у ранзі полковника, враз з головним лікарем. Оба вони були подібно, як і всі інші старшини, заняті в адміністрації шпиталю, американськими полоненими. Американці не були однак заінтересовані в лікуванні хворих німецьких вояків і тому не робили жадних змін у заряді шпиталю. Усі вони були на харчевих приділах як полонені, за виїмком кількох тяжко хворих.

Представившись, я попросив перш за все, щоб мене сконтактовано з вояком 1-шої Української Дивізії Зброї СС, що знає німецьку мову. Був ним Мирон Заліпський, який разом з кільканадцятьома вояками 1 УД перебував на лікуванні в цьому шпиталі. Від нього я довідався, що деякі німецькі вояки недобре поводяться з нашими хлопцями і, що важніше, заходить небезпека, що по звільненні вони можуть бути передані до большевицьких репатріяційних таборів.

По розмові з нашими хлопцями та розподілі харчів з СХС я зайшов ще раз до бюра командира шпиталю, щоб обговорити справу державної приналежности і безпеки наших вояків. Працюючи в американському військовому бюрі перекладачем, я мав до диспозиції американські папіроси, за які в ці часи можна було все дістати. Передбачуючи, що вони можуть мені тут пригодитись, я взяв кілька пачок зі собою. Уже з самого початку розмови я передав полковникові та лікареві по дві пачки "Лякі страйк" та приступив до поладнання справи державної приналежности наших вояків. Я довідався, що згідно з американським розпорядком, усі чужинецькі вояки були ведені в окремих картотеках і їм дійсно грозила небезпека видачі большевицьким репатріяційним комісіям. Остаточно ми погодилися записати наших вояків як "Егемаліґе Естеррайхер", а з тим, що найважніше, перенести їх картотеки до німецьких картотек. Покликаний секретар, бувший літун, дістав наказ справити всі картотеки наших вояків, згідно зі списком Заліпського і перенести їх до німецької картотеки.

Коли ми згадували за чаєм деякі події з Другої світової війни, секретар успів переписати реєстраційні картки наших вояків, а старі в нашій присутности знищив. Час минав скоро і я не оглянувся, як надворі почало темніти. Розпрощавшись з німецькими старшинами, я відвідав ще раз наших вояків, щоб повідомити їх про перенос картотек та, побажавши їм Веселих Свят, вийшов зі шпиталю.

На дворі ставало щораз темніше й почав падати великими клаптями густий сніг. Не минуло пів години, як дорогу до Ґарміш-Партенкірхен не можна вже було цілком розпізнати. Я западав час до часу в глибокий сніг, що було для мене ознакою, що я збився з дороги. Через якийсь час я побачив перші світла хат і щойно пізно вечером добився  до хати.

Хоча змучений до краю довгою мандрівкою по глибокому, часто вище колін, снігу, я був вдоволений з позитивного висліду моєї місії, що вдалася тільки завдяки помилковій інтерпретації посвідки СХС, бо мене потрактована як грецького священика.


неділя, 5 серпня 2018 р.

ВАСИЛЬ СОФРОНІВ ЛЕВИЦЬКИЙ — УСУСУС


НА СЛУЖБІ НАРОДУ

В. Скорупський


Не хвалися своїми давніми заслугами, бо воно помагає стільки само, що хвалитися перед лікарем своїм давнім здоров'ям.

Цей афоризм із легким забарвленням сарказму Вадима Іншого (псевдо Василя Софронова Левицького) не є випадковим. Надмірна скромність, глузлива посмішка і допасоване до неї терпке слово, акомпаньювали завжди його спогадам про минуле, зокрема про його військове минуле.

Моя військова служба не була ні до схід сонця любистком мита, ні на воротах дьогтем мазана. Служба як служба. Як коровай недопечений. Бурлацька, задьориста, часом весела, часом сороміцька, сіяна крізь сито куль, а розчиняна капральською лайкою.

Такого трактування без ґльорифікації своїх повинностей супроти батьківщини діб'ється лиш той, хто свої військові послуги вважає за конечний обов'язок і не підкреслює їх як небуденний патріотичний осяг. І власне Василь Софронів Левицький належить до тих Усусусів, що відмовляються — як він каже — "від "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави".

Йому боліли підкреслювання — "колишні Усусуси".

Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Він знав, що кожне кадіння — не завжди конче щире. А втім: "хто звик тільки кадити — вище паламаря у громаді не дослужиться".

17-ти літнім добровольцем завербувавсь він до Усусусів, що дало — за його словами — "трохи блиску його душі" і романтики вояцьким пригодам. Свої враження з того часу він фіксує у двох збірках нарисів: "Під сміх війни" 1921 р. і "Бо війна війною" з 1922 р.

Настрій тих збірок повен мелянхолійности, трагізму. То ж не сміх для вияву радости, захоплення, то ж сміх війни, що глузує із життя, кпить із здорового глузду, доводить людину до розпачу, в якому їй нічого іншого не залишається, крім реготу. Смерть, чи пані в чорному, наполегливо ґрасує і неперебірливо стинає буйні голови. Вона не керується ні доцільністю, ні героїзмом, часто є випадковою, нерозумною. їй — тій смерті — В. С. Левицький у тих збірках не шкодує ні чорних кольорів, ні безпросвітного песимізму, ні солодкавого сентименталізму. Причиною такої мінорности була, мабуть, і невдача державницького зриву, і загарбання рідних земель окупантами.

В. С. Левицький простим стрільцем у Леґіоні УСС воював за Україну до 1920 р., за що був інтернований в польськім таборі полонених, але боротьби не заперестав до хвилини своєї смерти. Гострим пером вів її наскільки йому вистачило сил і наснаги. За свою військову службу не зазнав більшої пошани як від салюту невідомого пана капраля, який до нього — простого стрільця — твердо сказав: "я перший салютую перед українським січовим стрільцем".

Сьогодні не стало його між нами живими. Але його тривалий слід живе у журналістиці, у п'єсах для дітей і молоді, в міні-мислях, у перекладах з чужих мов, у репортажах, а передусім у письменстві, зокрема в новелях, непересічної літературної вартости.

Його афоризм: "У вату завивайте бойові рани, а не національну кривду" — повинен стати девізом для усіх наших військових формацій без огляду на те, коли та під якими стягами вони б не змагались за державність України.


"Я ПЕРШИЙ САЛЮТУЮ "



Василь Софронів Левицький

(Передруковуємо в пам'ять вояка, письменника і журналіста) 

 

В моєму місті в Канаді відбувалося недавно "почитання мощів" живих ще Усусусів з нагоди ще одної річниці їхньої слави. Сиділи за довгим почесним столом, сиві, лисі, пригноблені, поморщені. І я сидів між ними. Напроти, за столами, сиділи "звичайні" громадяни, що слухали промов на нашу честь, їли курку на нашу честь і думали на нашу честь: "Хто б то сказав, що це колишні Усусуси!"

Колишні Усусуси... Слова високодумних промов відбивалися від мене, як горох від стіни. Ні, ніяка промова не наповнить вже мене гордістю, що я "колишній Усусус". Бо чи може бути болючіше і жорстокіше слово, як слово — колишній?

Але коли я так сидів за столом, слухаючи однієї з довших промов, заколисаний піруетами підхмарних зльотів красномовного промовця, моя думка, немов хвостата мавпа, розгойдалася на тонкій, звисаючій галузі дерева сучасности і перескочила на дерево минулого, саме в тому місці, де я був. не колишнім, а дійсним Усусусом. І я нагадав собі і на коротку мить знову до глибини душі пережив один момент моєї стрілецької слави, дрібний, скромний, безпретенсійний і дуже особистий. І я подумав собі, що цієї дрібної події з мого життя не заступлять мені ніякі промови, ні ніяка "курка пошани" на мою честь, ні ніякі "голубці вдячности" на мій рахунок.

Я ледве скінчив був тоді сімнадцять років життя і під "зольнеґлями" моїх вояцьких, твердих закаблуків дзвінко співали того дня вибоїсті тротуари одного повітового містечка в Галичині. Я мав тиждень відпустки. Шапка-мазепинка на голові, і сірий "пасований" стрілецький однострій, і розквітлі каштани здовж хідників,  і кокетливі погляди зустрічних дівчат настроювали мене майже героїчно Я сходив головною вулицею містечка, як молодий, навіть дуже молодий бог.

І ось в одному моменті я побачив, що напроти мене йде інший "бог" — вояк у незграбному австрійському "комісьному" мундурі, з простим, пересічним обличчям, але з двома зірками на комірі і з жовтим портупе при баґнеті. Пан капраль!

Я був простий стрілець, і моїм обов'язком було по-військовому його поздоровити. Перед цим обов'язком завжди здригалася моя душа навіть у місці постою , а що допіру тут, у цьому містечку, де я почував себе на пів-цивільному статусі героя на відпустці. Але я знав, якими неприємностями грозить такий випадок, коли б я свідомо не поздоровив пана капраля. Я не хотів рискувати і саме міряв очима віддаль між мною і паном капралем, щоб у можливо найпізніший час випрямитися і "вдарити в дах", коли сталося щось зовсім несподіване. Пан капраль випередив мене. Він скоріше за мене виструнчився, кинув головою вправо, ударив приписово твердим кроком об хідник і, вліпивши в мене очі, підняв руку до дашка австрійської військової шапки.

Я збентежено і нерішуче підняв руку до дашка моєї мазепинки. Я подумав собі, що, може, за мною йде якась "висока шаржа", і це перед нею так приписово салютує пан капраль. Але в цій хвилині пан капраль, так само виструнчений і з рукою при дашку, стояв уже передо мною. Опустив руку по швах і сказав твердо:

"Я перший салютую перед українським січовим стрільцем!"

Не промовивши більше ні слова, пан капраль знову "вдарив у дах" і відійшов. Я не знаю, хто він був, я не стрінув його більше у своєму житті. Але я знаю, що мене не може вже ніколи зустріти більша пошана, ніж цей салют від невідомого пана капраля.



четвер, 19 липня 2018 р.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ



Василь Верига

(Закінчення)

 

Ще тої самої ночі ми виїхали з Мукачева до вузлової станції Чоп. 27-го липня ранком ми прибули до Чоп, де нам довелося трохи подіждати на потяг до Дебрецена. Нам тут не дозволили зайти на перон, зате нас повели на якусь толоку за рейками. З одного боку від нас був залізничний двірець, а по другому простягався пишний сад, у якому дерева аж вгиналися від бросквин, морелів та яблук. Але ніхто з нас не пробував забігти в той сад.

Ми полягали на траву й чекали. В одному моменті я побачив як якась медсестра провадила команданта 6-ої сотні 30-го полка, пор. Суморокіна з перев'язаною рукою. Це було подальше від нас і він, мабуть, не завважив, що сидять вояки з його частини. Правдоподібно його переводили до якогось шпиталю, а може до санітарного вагону.

Наша група начислювала тепер коло 30 осіб, у тому кілька підстаршин-німців та одного підстаршину-українця Любомира Гладишевського. Але тому що він був у "маскувальній" уніформі, його військових відзнак десятника не було видно. Зате в мене на рукаві було видно мою штурманську відзнаку й тому часто німці зверталися до мене з різними справами, а не до нього.                                                                             

З Чоп до Дебрецена ми їхали особовим потягом і у вагоні крім нас їхали ще й цивільні особи. Я сидів біля вікна, а напроти мене сидів якийсь молоденький мадярський кадет. Ми спокійно розмовляли про це і те, але в основному приглядалися гарному краєвидові та мадярським селам. Тут я завважив, що селяни також ходили у довгих білих сорочках спущених поверх ногавиць. По якомусь часі один із наших хлопців запитав мене котра година. Я подивився на годинник і сказав йому. Це було десь коло одинадцятої рано. Мадярський кадет подивився на свій годинник і по-українськи сказав: "Так точно!"

Я здивовано глянув на нього й запитав, чи він розуміє по-українськи. "Так, — сказав він, — я говорю по-руськи". Мене це трохи вразило, але вмить пригадав собі, що на Закарпаттю ще донедавна всі називалися русинами, а саме Закарпаття "Підкарпатською Руссю".

—  То ви українець, — запитався я його знову.

Він уважно оглянувся довкруги й тоді щойно відповів: "Так, я русин, тобто українець. Але то небезпечно так себе називати".

—  Чи ви й у військовій школі?

—  Так, я є у старшинській школі і якраз повертаю з відпустки.

Відтоді ми приязно розмовляли всю дорогу аж до Дебрецена. Він навчив мене декілька мадярських фраз, які я собі написав у нотатник, як "добрий день", "маєте гарні очі, панночко", "розумію" та "не розумію по-мадярськи" і т. п. У розмові з тим юнаком скоро проминув час і ми вже були в Дебрецені. Перебуваючи в Дивізії, я навчився пісню "Як я їхав з Дебречина додому...", але ніколи ані не думав ані не бажав бути в тому Дебречині. А тут я і є, а разом зі мною поверх тридцятки таких самих молодих хлопців як я.

Це, що я побачив у Дебречині, робило враження на мене, немов би я був десь далеко на кінці світа, де ніхто навіть і не чув про війну та її злидні. Всюди у вітринах чудові вистави, білий хліб, овочів стільки і яких душа бажає. Люди гарно вдягнені і добре відживлені не так, як у нашій збідованій Галичині. Тут було все, але не було війни.

Ми вийшли зі станції й Оштуф Шенке запровадив нас до одного "Зольдатенгайму" на відпочинок. Крім того він вистарався для нас усіх нашу військову платню, яку ми одержували що десять днів,і що було найважніше, в мадярських пенґах. Завдяки йому ми дістали знову свіжий приділ харчів на три дні.

Наш побут у Дебречині був дійсним відпочинком, ба навіть хвилевим забуттям про те, що десь там за Карпатами ведеться затяжна війна, де гинуть люди... А тут — спокій і тишина, усього подостатком. Деякі родини без сумніву відчувають брак своїх рідних — синів, батьків чи наречених — але в загальному — тут рай. Ми пішли оглянути місто та купити дещо, про що ми ще вчора не могли навіть мріяти. Маючи в руках мадярські пенґи, ми почувалися зовсім щасливими, оглядаючи чисті вулиці, площі та гарно влаштовані виставові вітрини.

На другий день побуту в Дебречині ми виїхали до столиці Мадярщини — Будапешту. В Будапешті, так само як у Дебречині, нас запровадили до німецького "Зольдатенгайму", що був недалеко від залізничного двірця. Це була доволі велика кам'яниця, всередині якої було виложене плитками подвір'я з великою помпою на воду. Після ранньої кави нашу групу повезли тягаровою автомашиною до дезинфекції, чи як це називалося у військовому жаргоні — "до відвошивлення". Тут ми викупалися, а за той час наші однострої переходили через відповідний хемічний процес, який мав на меті знищити в них усі насікоми. Все це було добре, якщо не рахувати того, що наші однострої вийшли із" дезинфекції пом'яті, немов "корові з рота", а кольор, замість зеленкавого — був більш подібний до мадярської військової краски — зеленобрунатної. Але не було ради, треба було його прасувати так, як на це дозволяли обставини.

В Будапешті уже був інший порядок, ніж у Дебречині. Тут до міста можна було виходити тільки за окремим дозволом — перепусткою. У зв'язку з цим я дістав "посаду" писаря і виготовляв посвідки для всіх охочих іти до міста. У цій кам'яниці, крім військових, були й цивільні люди, а серед них і деякі з Галичини, але вони підлягали таким самим законам що військові. На дверях, чи краще кажучи на брамі, що провадила на дорогу й завжди була замкнена, стояв на варті німецький вояк, який нікого ані не випускав ані не впускав без перепустки.

Коли я так сидів у канцелярії і виготовляв посвідки на вихід до міста, до мене підійшла якась дівчина і, впевнившись, що я українець, запитала, чи я не міг би виміняти їй польські злоті на мадярські пенґи. Тому, що до мене вже зверталися з подібними запитами, я знав, що це неможливе, але зате можна було заміняти злоті з ҐҐ на німецькі райхсмарки. Про це я і поінфоірмував її.

— А може б ви могли мені дещо заміняти самі? — запитала вона.

Я відповів її, що маю заледве кілька пенґів, які становлять весь мій фінансовий стан і того навіть і мені не стане, якщо ми побудемо тут зо два дні. З дальшої розмови я довідався, що ця дівчина працювала в одному з бюр Станиславівського "крайсгавптманшафту" й мала доволі грошей у валюті злотих з Ґенерал-Ґубернаторства, але не мала пенґів. А злотих тут взагалі не можна було виміняти.

— Коли ви не можете виміняти злоті на мадяські пенґи, то заміняйте мені на німецькі райхсмарки, а з німецькими грішми я собі вже дам раду.

Я погодився й дівчина дала мені сто злотих з ҐҐ, які я пообіцяв їй виміняти так скоро, як тільки скінчу свою працю з перепустками до міста. Вона погодилася на це і, давши мені гроші, заявила, що вона до мене зголоситься сама дещо пізніше.

В міжчасі загуділи сирени, повідомляючи про ворожий налет. Налети вже були в Будапешті, але великої шкоди ще не залишили. Тільки шкло на даху залізничного двірця було побите як решето. На сигнал сирен нас усіх, військових і цивільних, загнали до підземелля кам'яниці, яке служило за протилетуиське сховище. Бюрова праця була перервана і нікому не вільно було вийти на дорогу. Алярм довго не тривав, бо літаки взагалі не були над Будапештом, і ми всі скоро повернулися назад на свої місця. Закінчивши виписувати перепустки, я звернувся до рахункового німця, який без клопоту виплатив мені 50 німецьких райхсмарок за 100 польських злотих і я чекав на дівчину. Але вона не приходила і я вже почав хвилюватися, бо мені дуже хотілося піти подивитися на місто. Тоді я почав шукати за нею, випитував вояка, що стояв на варті, чи вона часом не вийшла до міста, але успіху я не мав. Я постановив довше на неї не чекати і, залишивши інформацію у вартового на брамі й у бюрі щодо виміняних грошей, я вийшов зі своїми товаришами до міста.

Ми оглянули трохи Будапешт, побували над Дунаєм і врешті зайшли на залізничний двірець. Там військова оркестра грала марш. Йдучи за звуком оркестри, ми побачили на пероні невелику частину вояків — не більше п'ятьдесят, дівчата з цвітами, а потім якийсь пан щось до них говорив. Хоч моє знання мадярської мови так далеко не сягало, щоб зрозуміти про що йшла мова, одначе було ясно, то це прощають групу вояків, яка від'їжджала на фронт? Мабуть ні, бо тоді мусіло б бути їх більше.

Мені пригадалося, як нас відпроваджували на фронт. Без оркестри, без промов і без цвітів. Але воно, мабуть, так і краще, бо не було ані жалів, ані сліз, а навпаки — ми раділи із того, що їхали на фронт, їхали боронити рідну землю перед московсько-большевицькими загарбниками...

Повернувшись з оглядин міста, я знову шукав за тою дівчиною, що залишила мені сто злотих, але ніхто мені не міг нічого про неї сказати, а що найважніше, що вона взагалі ані за мною ані за своїми грішми не шукала. Так у мене в кишені залишилося чужих 50 німецьких марок, з яких я не міг розрахуватися. Як воно так сталося я і досі не збагнув, як і ніколи не довідався, що сталося з тою дівчиною. Згадуючи цей випадок, щоб задоволити своє власне сумління, я пояснював собі це так, що вона мала доволі грошей й прямо хотіла мені дати сто злотих, тому що я не мав грошей. А можливо, що вона чомусь мусіла нагло відійти й пожертвувала тими 50 марками. В кожному разі, що б з дівчиною не сталося, гроші нам стали в пригоді, коли ми приїхали до Відня.

Вечером того самого дня наша група від'їхала до Відня, але не так як мадярські вояки — особовими вагонами, а звичайними товаровими. Ми покидали Будапешт з жалем, знаючи, що в німецькому "гайматі" так добре не буде як тут. Що наш напрям був на Відень, ми про це знали, але не знали куди поїдемо дальше у пошуках за рештою нашої Дивізії. В кожному разі Оштуф Шенке про нас дбав дуже добре, харчів діставав він у кожному місці, де ми зупинилися, так що заки ми заїхали до Відня, то вибрали мабуть з відсотками усі ті харчі, які нам пропали на фронті під Бродами. На дворі смеркало, коли .ми виїхали з двірця Будапешт у напрямі на Шомвар — Відень. Було це 30 липня 1944.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації