ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 17 квітня 2018 р.

Українці в польських збройних силах.


В українському календарі з 1974 р., який виходить у Варшаві, Польща, подано наступні нотатки про українців у польській армії:

Самійло Малько — генерал польської армії, член Українського культурно-освітнього Товариства, відзначений різними високими польськими та іншими відзначеннями. Це, мабуть, перший українець-генерал польської армії.

Василь Малашок — стрілець 7-го Полку Великопольських стрільців, відзначений в 1939 р. хрестом "Віртуті мілітарі" 5-ої кляси та хрестом хоробрости.

У польському війську в СССР (офіційно) служив 1,171 українець, в тому 234 старшини.

За заслуги в польському партизанському русі уряд Людової (народної) Польщі нагородив 233 українців, в тому 18 — хрестом "Віртуті мілітарі", 28 — Хрестом Ґрунвальду, 147 — Хрестом за хоробрість, а решту Партизанським хрестом.



Подав Орест Городиський.

понеділок, 9 квітня 2018 р.

Я — ДЕЗЕРТИР?



Степан Музичка


Я не можу більше... Ні. Сам Господь настоює, щоб я вам правду розказав. В безнастанному страху ніяк жити. Ось, скажемо, прийдуть "Вісті" і не знаю куди мені глянути. Задзвонить телефон, душа моя у п'ятах. Застукає хтось вверх, я на ногах. Готовий руки вгору! Так без стрілу... Щоб сумління не гризло мене, я навіть став членом станиці у Торонто. Тисяча миль від мене!.. Складаю на пресфонд, плачу вкладку, а вони мені, коли Маланки, коли Гузар по Говерлі стріляє і як наша справа стоїть...

Та це ніяк не замаскує мого злочину і не зітре моєї провини. Я свідомий цього. Одного дня якийсь писар-мемуарист усе відкриє і в журнал! Генерал Шандрук підпише наказ, військовий ресорт при УНРаді затвердить і на Говерлі підшукають вже якусь суху ялицю... Я військовий чоловік, я знаю, як воно при війську буває. Якщо рішать, що рубати, так хай все ясний шляк трафить!...

І буде воно так. У дверях моєї хати з'явиться в шоломі пан бунчужний Городиський... Наказ його першого досягне. Я остовпію, а він знатиме своє діло.

—  Де ваші ментелі, ордени, медалі і ґудзики?

Не буду з чоловіком битися. Він виконуватиме наказ. Я уповатиму на Бога і молитиму Архистратига... Пан бунчужний, без слова, витягне багнет і чах, чах... Обріже мені все включно з ґудзиками. А згодом...

—  Як ви, друже, високо заавансовані? — спитає він мене ділово. Я заляканий не здобудуся на слово. Запізно, чоловіче! Те, що був я "шіце" і таким остався, не важне. Ні. Він обріже мені так, наче б я полковником був!.. На всякий випадок. Скажіть правду. Хто знає, хто і як високо сьогодні авансує?.. Будьмо щирі. Якщо звелено обрізувати, так обрізувати все! Те, що чоловікові дали, те, що в Ріміні признали і те з чим, так би мовити, чоловік на світ прийшов...

На станиці не спатимуть. Буде алярм. Поручник Бігус гукне.

 — Хлопці! Ріхтунґ Говерля!

Хорунжий Гузар знатиме, про що мова. Візьме свій "файрінґ сквод", бочку квашеної капусти і на Говерлю. До мене вмить вишлють двох битих ґренадирів. Не про Маланку і не про Марину вони мені розкажуть! Ні. Схоплять і до Говерлі чупасом. Там пальці хлопців Гузара сверблять... Весь час, скажуть вони, у тарчу стріляємо, ану сьогодні у живого хлопа гримнемо... Прив'яжуть до стовпа, чи до ялиці... То буде скоро. Трах!.. Трах!.. Кінець, о світку ти мій! Мені кінець, а ви, хлопці Гузара, до бочки капусти!

Що мені залишається? Треба сповідатися. Який я злочин поповнив? Послухайте, панове генерали, послухай, полевий суде! А ви, маґістре Вериго, все точно запишіть... Я — дезертир!.. Як страшно це звучить. Аж сурма бідна заридала. Так, я — дезертир! Не для мене ордени і не для мене аванси. Та звідки! Навіть на квашену капусту не заслужив. Не кажемо вже про Маланку! Та вона сама мені скаже: "Іди, чоловіче, під ялицю і хай буде кінець! Мої хлопці хочуть танцювати!"

Як воно сталося? Коли? Чому? Розкажу все. Закінчилася війна і ми проголосили мобілізацію! Третя війна висіла на волоску і там вона і досі висить... Ми збиралися на болотах Фельдкірхен. Хто лише міг, пер туди щосили. Сотник Гончаренко збирав усіх і всіма журився. Та не знав добрий пан сотник, що коли він журився тими, які сурми ще не почули, інші в похід уже плянували! Він не знав. І саме плян у похід захопив мене у славній і ніколи нескореній виздоровчій сотні! Ґенезунґскомпанія... Тоді я не мріяв про дезерцію. Ні. Серце моє рвалося до бою! Наш сотенний, пор. Т. пильно розробляв стратегію. У кожного з нас було ще тіло, хоч і як мізерне, та душа була грімка! Значить було що ще положити!...

Коли ми стояли в повному бойовому поготівлі, принесла доля мого брата... Десь під Юденбурґом зачув сурми клич. Я братові про плян у похід ані слова. Ні. При війську не говоритимеш про стратегію з ким попало. Брат не брат, таємниця мусить бути. Чи ви чули, щоб якийсь генерал сказав своїй жінці: "Кобіто, лиши мене в спокою сьогодні, бо завтра маю офензиву".... Ніколи! Якщо треба, він і руки вгору піднесе перед жінкою і ні слова більше. На другий день в офензиву попре, наче б нічого не сталося. Та мій брат свою стратегію мав. На другий день після свого приїзду, не знаючи я нічого, він мене в свою сотню записав!.. У санітарну сотню! Я вчув це і затривожився. Подумайте... Тут іди в похід з поручником Тищенком, тримай фронт і рубай, там зношуй, порубаних і побитих! Як себе розділити, щоб бути тут і там? Розуміється, брат наглив, щоб у його сотню ішов. Я, панове генерали, числив хвилини до походу!... Алярм і ходом руш ось-ось... Та сила волі теж не є безмежна. Я заломився. Не зі страху перед походом. Ні. Теж не тому, що шаблі в мене не було. Мій брат, бачите, глянув довкруги моєї сотні, де ми кочували і...

—  Та ви тут, бачу, навіть кухні не маєте... Не будь дурний, ходи до нас.

Я був готовий гукнути йому, що коли в похід, то хай кухню чорт бере. Та я здержався. Таємниця є таємницею. Він однаково настоював.

—  Ти знаєш — говорив він мені, — якраз саме тепер в нашій сотні забили коня... Вже потрошать і буде вечеря.

Я стрепенувся. Буде кінь на вечерю!.. До дідька з кав'ярем і файзанами! Там кінь... Сильний військовий кінь, якого війна не здолала, аж санітарам в руки попав... Я вже сурми не чув. Хай на вітер собі грає! Я чув іржання коня, який, мабуть, був уже в кітлі. Тут я заломився. Повечеряю, думав я, і завтра брикатиму, як той лошак ось тут по болоті... А брат приговорював.

—  Я сам бачив... Такий конисько, як холєра! На цілий тиждень вистане.

Я рішився представити справу сотенному. Хто мене заступить? Хто держатиме мій відтинок? Не годиться так без дозволу бігти за конем. Я рушив до сотенного. Засалютував, як личить і до справи.

—  Я стрілець... прошу...

—  Казак! Застібнуть варатнік сей час!

А щоб тобі з тим варатніком. Я зробив так, як він велів і знову від початку.

—  Я, козак... прошу дозволу залишити сотню. У санітарній сотні мене уже прийняли. Там мій брат.

Поручник Т. глянув на мене грізно. Здавалося, що були ми у повній офензиві... Хлопці довкруги скровавлені, комусь ногу по пояс обірвало, комусь рука держиться лише на рукаві, а я прийшов за дозволом, щоб до дівки скочити!.. Та бійтесь Бога! Поручник люто щось думав. Що значить, що там його прийняли? Яким правом? Ми ще в похід не рушили, ворог ще нас не порубав, а санітарам людей треба... Щось воно не теє. Я слідкував за його думками і вже був готовий на все. Якщо прийдеться бути тут і там, їй Богу, впораюся. Рубну тут і там вмить занесу... Пан поручник глянув на годинник. Я теж думав. У нашій сотні на мене слава чекає, а в санітарній здорова порція коня... Куди, чоловіче грішний? Поручник перервав мої думки.

—  Казак!.. Нєльзя залишать сотню!

Рубнув, як бачите, щиро і навіть не змірив. От тобі і маєш, подумав я... Ні копита з того коня не побачиш. Жий славою і мрій про походи!... Я відійшов і... "ростібнув варатнік". Мій брат цього не розумів. Та хто б це зрозумів?! Чому пан поручник не дозволив? Господь святий знає. Я сказав собі одне. Ти, сурмо, грай не грай, коня я буду таки їсти. І так сталося. Вечером я справді бенкетував і пузо бубном стало! Я залишив свій відтинок напризволяще. Кінь тому винен.

У Венеції я зустрів свого товариша з виздоровчої сотні, який ще дальше був у бойовому поготівлі...

—  Ти, брате!... — скрикнув він, мене побачивши. — Старий питав за тобою.

—  Ну і що?

—  Питав, шукав і на кінець сказав, що "казак дезертір"! Я завмер. Що було робити? Як себе регабілітувати? Як уникнути найвищої кари, яку військовий суд подиктує? Дезерція не жарти! У своїй сотні я залишив стійку, в санітарній ще за того коня не відслужив!

Комендантом табору був пор. Клевчук. Гарний чоловік. Завзятий і бойовий. Серце, як у батька рідного! Піду до нього, думав я, розплачуся, як буде треба... Хай мене регабілітує. Мій брат це вчув і здержав мене.

—  Бійся Бога!.. Ні! Та старий був при кінноті!

—  Хай і при танках; Які різниця? — Я не розумів в чому справа.

—  Ти не знаєш старого — говорив мій брат. — Та він за коня душу віддав би. Як довідається, що ти з'їв коня, то не лише ти, але теж і я обірву.

Я попав в паніку. Одним словом, куди не обернешся, чоловіче, дуло кріса перед носом... Як не за дезерцію, то за коня! Я не хотів вірити та інші хлопці розказали більше. Поручник Клевчук любить і шанує коні. Хай би хтось в його сотні був до коня зашлякував... А хай би нарушив коневі його кінську мать... Чоловіче!... Іде хлоп під фельдґеріхт і Макарушка не врятує!...

Я рішився мовчати. Мовчав і терпів аж до сьогодні. Сумління мене гризло, військова свідомість лише рубала. Що вона рубне, то сумління вже гризе. Аж до цієї хвилини. Ось вам моя сповідь. Чи я дезертир? Судіть. Судіть швидко. Якщо таки на Говерлю мушу, тоді дозвольте... Лише одне прохання. Маю на це право, пане хор. Гузар! Хай вас палець не свербить заскоро... Одне прохання. Заки прив'яжете до ялиці, дайте скоштувати тої квашеної капусти...




неділя, 1 квітня 2018 р.

ПОСВЯЧЕННЯ ПАМ'ЯТНИКА ПОЛЕГЛИМ ДИВІЗІЙНИКАМ НА ВІЙСЬКОВОМУ ЦВИНТАРІ В ТРАВТМАНСДОРФІ БІЛЯ ФЕЛЬДБАХУ В АВСТРІЇ



РЕПОРТАЖ


Минув 31 ріп від часу, коли 1-ша Українська Дивізія "Галичина" залишила побоєвища в районі Фельдбаху в Штірії та перейшла на захід, щоб зложити зброю перед західніми альянтами. На тих же побоєвищах залишилися сотні могил поляглих дивізійників, що віддали своє життя у важких і кривавих боях з нашим відвічним ворогом — Москвою. Це німі свідки безприкладного героїзму синів українського народу, які зі зброєю в руках намагалися здійснити священний заповіт своїх батьків кол. Українських Січових Стрільців.



Андрій Гавірко перед пам'ятником упавшим дивізійникам на цвинтарі у селі Травтмансдорфі  біля Фельдбаху.



 Вперше  я  відвідав  цей  цвинтар  в  1973  році  з  моїми  товаришами — членами Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців в Англії (ОбВУ). Ми оглянули колишні побоєвища, артилерійські становища, а потім і цвинтарі, де на хрестах гробів видніли знайомі  прізвища. Був гарний весняний день і мене полонила краса австрійських краєвидів, а на душу налягав якийсь сум і сентиментальність до минулого, але одночасно неначе хтось підшептував  мені до вуха, щоб я не піддався сентиментальності, бо український вояк не знає ні болів, ні печалі — він здисципліновано стоїть на своєму пості. Ми ввійшли на військовий цвинтар у Травтмансдорфі, невеликий розміром, оточений з одного боку живоплотом, а з другого стрункими смереками. Все це надає цвинтареві понурого вигляду. Тут спочиває 180 вояків, з того, згідно з реєстром, 52 українців, дуже мале число німців, а решта могили з хрестами, на яких є напис "незнаний вояк". І якраз ці написи підшептують мені, що це наші друзі по зброї — брати українці. Місцеві австрійці говорили мені, що тут большевики розстріляли багато наших вояків, яких захопили вони у полон під час відступу і знищили злобно їхні посмертні метрики. На їх хрестах видніє напис: Unbekannter Soldat.

Будучи тоді референтом вояцьких могил при Головній Управі Об'єднання був. Вояків Українців в Англії, я постановив доложити  всіх зусиль, щоб на місці вічного спочинку наших друзів, знаних і незнаних, на військовому цвинтарі у Травтмансдорфі, поставити у їхню пам'ять відповідний пам'ятник. Повернувши до Англії, я зреферував цю справу голові Гол. Управи ОбВУ покійному вже сьогодні сотникові Михайлові Білому-Карпинцеві й ми договорилися тоді, що наша організація займеться збіркою необхідних фондів на пам'ятник. В міжчасі сотник Карпинець помер, але започатковане діло було доведено до успішного кінця. Ми завзято збирали фонди, по довгих стараннях нам остаточно вдалося дістати у місцевих урядових чинників дозвіл на побудову пам'ятника, завдяки зв'язкам з нашими австрійськими  приятелями. Вкінці ми замовили пам'ятник з чорного граніту висотою у два метри і 60 центиметрів із звичайним військовим хрестом на верху та підставою з темно-сірого ґраніту. На хресті посередині вирізблений в колі золотий тризуб, а під хрестом дивізійний золотий лев на полі у формі щитика, так як це ми носили на рукаві в Дивізії "Галичина".

Під сподом написи в українській та німецькій мовах: "Спіть, хлопці, спіть — Про волю-долю тихо сніть Про долю-волю вітчини — Чи  ж  можуть бути кращі сни?" а по-німецьки: 
  
                                    1945
Kampften und starben hier fiir die Freiheit
die Söhne der Ukraine, Angehörige der 1. Division
der Ukrainischen National-Armee. In stillen Gedenken
 die Kameraden in Grossbritanien — ObWU — 1976

Намічений плян вдалося завершити 29 травня 1976 року. В неділю 23 травня виїхав з Англії автобус, на якому їхало 45 пасажирів на посвячення Пам'ятника поляглим друзям біля Фельдбаху в Австрії. 25 травня  ми прибули до Мюнхену в Баварії до Інтернату "Рідна Школа". Ми відвідали могили сл. п. Степана Бандери та Льва Ребета, на яких о. крилошанин Микола Матичак відправив панахиди, а ми від Гол. Управи ОбВУ-Англія зложили вінки. Присутня пані Дарія Ребет подякувала учасниками та о. Матичакові за пам'ять і панахиду на гробі її чоловіка.

О год. 19:00 владика кир Платон відправив молебень в асисті о. крил. М. Матичака і о. М. Амброза, після якого привітав наше паломництво та пригадав, як він колись відвідував наш табір військовополонених у Ріміні. Знаючи, що Владика збирається будувати український  катедральний храм у Мюнхені, наші прочани зібрали між собою 60 фунтів стерлінґів на будову. Вечером того самого дня відбулася спільна вечеря з дивізійниками, які перебувають у Мюнхені. В середу 26 травня наші прочани разом із о. крил. Матичаком виїхали на Марійську прощу до Альтитінґу, де ми прибули в полудневих годинах. Тут у прецесійному поході ми відвідали спершу славну "Каплицю Ласк", а потім спільно відбули "Хресну Дорогу" у величавій базиліці св. Анни та взяли участь у Марійському молебні св. Брата Конрада. В дальшій дорозі ми об'їхали цвинтарі, де спочивають наші дивізійники в місцевостях Ґнас, Бад  Ґляйхенберґ, Бірбавм, Санкт Штефан. О. Матичак всюди відправляв панахиди, відчитуючи прізвища поляглих друзів. На кожному цвинтарі промовляв хтось із наших друзів з Англії та  Німеччини.

Нарешті 29 травня ми влаштували посвячення пам'ятника у Травтмансдорфі, яке відбулося в год. 3-ій по пол. Між год. 2 і  3-ою збиралися на площі біля місцевої церкви наші комбатанти а також й австрійські, які зорганізовано прибули на це свято зі своїми прапорами та оркестрою  — разом коло 300 осіб. Українців було коло 100 осіб, які несли національні й організаційні прапори ОбВУ-Англія, Братства Дивізійників з Німеччини. О год. 3-ій весь похід перебрав під свою команду австрійський старшина і під звуки оркестри ми відмаршували на цвинтар. Хоч-не-хоч нам ще раз пригадалося військо, як то ми  поверх трьох десятків років тому маршували  повні мрій та життєрадости.

Нарешті ми зорганізовано на військовий лад прибули на цвинтар, де нас зустріла мила несподіванка. Всі хрести на цвинтарі були свіжо відмальовані і на кожному гробі лежала китиця цвітів і палала свічка. При вході на цвинтар по правій стороні стояв новопоставлений пам'ятник, що немов Ангел-Хоронитель блищав до сонця своїм золотим тризубом, дивізійним левиком та написом "Спіть, хлопці, спіть". Під старим дерев'яним хрестом був прибраний стіл для відправи богослуження.

На цвинтарі бул коло 1000 людей, а між ними містоголова Австрійського Чорного Хреста п. Сепп Тойшлер, який відкрив це торжество та привітав усіх учасників. Екуменічну Службу Божу відправляло чотирьох священиків, місцевий парох Йосиф Фукс, з Римо-Кат. Церкви, о. д-р А. О. Дзерович, о. М. Матичак з Укр. Катол. Церкви та о. митрофорний протоєрей Паладій Дубицький від УАПЦ. Співав хор дивізійників. Під звуки оркестри, яка грала "Пісню побратимів", усі священики посвятили пам'ятник та цвинтар взагалі.

Під кінець цих торжеств промовляв війт села Травтмансдорфу, який запевняв, що його громада віддасть стільки помочі й уваги, пошани й любові нашим поляглим, як вони віддають своїм власним. Від українців промовляли Е. Побігущий (Е. Рен) та Н. Мулька. На закінчення оркестра відіграла австрійський гимн, а українська громада відспівала український "Ще не вмерла Україна". Три артилерійські вистріли віддали поляглим військовий салют, а делегації складали перед пам'ятником вінки цвітів, яких нараховано аж 16, а між ними одним з найкращих був вінок від кол. шефа штабу Дивізії "Галичина" майора Дітріха Гайке, автора відомої книжки "Українська Дивізія" та в німецькій мові "Вони хотіли волі".

Свято зробило велике враження на всіх присутніх, які однозгідно стверджували, що завершено велике і шляхетне діло. Мабуть, наші щирі молитви та участь у молебні у стіп Матері Божої у Альтитінґу випросили нам ласку в Бога, який благословив наш труд і свято випало краще, чим ми могли сподіватися. Ми всі стали знову у маршові колони та під звуки оркестри відійшли до збірного пункту у селі. Тут містоголова Чорного Хреста вручив відзнаки нашим священикам і деяким представникам організацій. Між ними одержав вище відзначення Чорного Хреста (Ehrenkreuz am Bande) й автор цих рядків як референт вояцьких могил ОбВУ-Англія. Не остались позаду й українці, про що наперед подбало ОбВУ-Англія. Парохові села Травтмансдорфу ми подарували гарну українську касетку, голові комбатантської організації на Штірію — дивізійного льва, а 12 відзнак ОбВУ з грамотами тим особам, що так чи інакше спричинилися до успіху цього свята. Після цього наше паломництво виїхало до Фельдбаху, де вечером відбулася товариська зустріч австро-українських комбатантів і представників округи Фельдбаху.

30 травня 1976 року — неділя. Наші священики відправили Службу Божу, а опісля ми організовано помаршували до крипти та зложили вінки при вмурованій таблиці поляглим дивізійникам. Ще один похід на цвинтар у Фельдбаху, панахида за поляглих, кілька коротких промов і  наша проща закінчена.

Бої під Фельдбахом, де 31 років тому наші друзі полягли — це ще ланцюг невпинної боротьби нашого народу. Історик Другої світової війни не зможе збути мовчанкою тих всіх жертв, які тут зложили вояки Української Дивізії "Галичина".


Андрій Говірко


неділя, 25 березня 2018 р.

З-ПІД БРОДІВ ДО БУДАПЕШТУ



Василь Верига


Вийшовши з Отиневич, ми попрямували далі на південь, але вже в селі Залозці натрапили на якусь військову варту, яка спрямовувала всіх вояків Дивізії "Галичина" на один збірний пункт. Ми задоволені були з того, бо це означало організований відступ і тому пішли у вказаному напрямі. Сам збірний пункт знаходився на якомусь опорожненому господарстві на краю села й, коли ми там зайшли, там уже було коло двадцять вояків. Ми не мали що робити й посідали під дерева та чекали на дальші накази. В цьому селі був також збірний пункт для німців, але вони організувалися окремо від нас в іншому місці, хоча ці німці також були з Дивізії "Галичина". Як виходило, то командантом обох цих збірних пунктів був німець гавптштурмфюрер Курковскі, який почав нас організувати разом. Він прийшов до нас і, заборонивши нам куди небудь відходити, запевнив нас, що для нас організуються харчі.

Сонце уже було на кілька пражин від заходу, коли ми побачили як німці організували харчі. На початку ми не бачили ще, а радше почули голосне квікання, яке привернуло нашу увагу. Це німці провадили дорогою якогось підсвинка, який усіма силами, немов прочуваючи свій близький кінець, намагався вирватися з їх рук і при тому допомагав собі несамовитим квіканням. Побіч німців ішла якась селянка та щось до них говорила. Ми підійшли ближче і зрозуміли, що жінка просила німаків, щоб вони не брали від неї підсвинка, бо це все, що її залишилося на господарці. Одначе на її прохання ніхто не звертав ніякої уваги.

— Грабують знову, — сказав я до своїх товаришів. — Нащо нам тут чекати, щоб дали нам пограбовані у наших людей харчові продукти, коли ми можемо прохарчуватися по селах без грабунків і без клопоту. Ми усі три погодилися, що нам треба в дорогу. Ми вичекали на добру нагоду і незамітно віддалилися від гурту, пішли в сад, а далі полями порямували на південь.

На землю вже падав вечірній туман, як ми дійшли до села, здається Бородчиц, і знову зайшли на якесь господарство на краю села. Це були середнього віку господарі з дочкою та маленькою дитиною. Крім нас трьох там були вже інші вояки з Дивізії, але вони прийняли і нас і навіть дали нам якоїсь затирки на вечерю.

Нам цікаво було поговорити з дівчиною, але її батько скоро забрав її від нас. Як виявилося, вона вже з кимось "говорила" і як вислід того була власне ця маленька дитина й тому батьки вже не хотіли дозволити їй на вечірні розмови з хлопцями. Нам постелили соломи таки на долівці й ми позасипляли кам'яним сном. На другий день рано господарі оповідали нам, що вночі большевицькі літаки зробили були налет на залізничний міст на Дністрі, на лінії Хородів — Жидачів — Стрий, й намагалися його збомбити. Одначе ніхто з нас того не чув і тому господарі дивувалися, як можна так спати, щоб не чути гуку літаків та розриву бомб не дальше, як пів кілометра від хати. Але ніхто з нас дійсно не чув того.

Поснідавши, ми вирушили в сторону Жидачева й по дорозі довідалися, що між Жидачевом і Стриєм ходять потяги й тому ми вирішили їхати потягом. Ми зайшли на залізничну станцію в Жидачеві й чекали. Було десь коло другої години пополудні, коли ми всіли на потяг з надією, що за дві-три години будемо у Стрию, а там побачимо, що далі робити. Але наші сподівання не оправдалися, бо потяг з Жидачева й по дорозі більше стояв, як їхав. Як показала дійсність, ми були б скорше зайшли пішки до Стрия, ніж ми заїхали потягом.

На потязі було також багато вермахтівців, які вже їхали "нах Гаймат". В одному місці ми стояли за селом так, що городи припирали аж до самої залізничної колії й кількох німаків зіскочили з потягу й почали нищити засаджений бараболями город. Ми, побачивши це, звернули їм увагу, щоб вони цього не робили.

"Варум ден ніхт? — дивувалися німці. — Ді Руссен комен гір зо ві зо".*

"Це ми знаємо, — говорили ми, — але незалежно від того, хто сюди приходить, москалі чи німці, люди потребують харчів на прожиток, а ви їхню працю нищите". Німці опиралися, а ми вимагали, щоб вони залишили город. Нас було тільки трьох українців, але ми були озброєні, а німців було більше, але вони мали тільки палиці. Крім того ми загрозили, що якщо селяни побачуть, як вони нищуть їхню працю — то добра їм не ждати.

Німак позбирав у хлібник трохи бараболі й незадоволено вискочив на льору. Інші зробили те саме. Видно, що й не всі німці одобряли нищівну роботу своїх "камерадів", у тому навіть не ставали в їхній обороні.

Потяг ще стояв серед поля й ми всі три, порадившись, пішли в село на перекуску. Пройшовши селом, ми завважили, що воно не було так знищене, як ті села на північ від Дністра, де військо, відступаючи, грабувало все, що було їстивне. Ми скоро знайшли якесь господарство, де нас усіх трьох нагодували без клопоту, як тільки довідалися, що "це наші хлопці з Дивізії". Це була якась магічна фраза, що отворювала перед нами всі двері з традиційною українською гостинністю. Ми не тільки, що підкріпилися, але й дістали дещо на дорогу й повернули назад до потягу, який все ще стояв на тому самому місці.

Коли наближався вечір і на дворі робилося дещо холодніше, ми втрійку залишили льору й пішли до вартівничої будки, де було захисніше. Я не знаю, як ми втрійку там примістилися, але один з нас примістився на підлозі, а два на лавочці і так ми позасипляли.

Як довго ми спали, важко сказати, бо нас збудив гук розривних бомб та шутер, який вибухова сила жбурляла в нашу будку. Літаки декількома налетами повертали на станцію, скидали свої смертоносні багажі й сіяли руїну і смерть. Сидячи в будці, ми чули свист бомб, які з шумом падали на землю, вбивалися в ґрунт, але коло нас не вибухла жодна. Наш час смерти ще не прийшов. Можливо, що це були бомби "соціялістичної продукції" і, як звичайно, щось їм бракувало й тому не вибухали. Ми перетворилися в молитву й нетерпеливо чекали дня, бо на дворі було так темно, що навіть, якщо б ми й хотіли куди-небудь утікати, не було видно куди.

Ми чекали ранку, а тимчасом ніч тягнулася в безконечність. Коли нарешті на сході почало зоріти й зближався день, я завважив далеко на будинку напис "Стрий". Значить нас большевики так вітали у Стрию на станції. Довкруги нас видніли сліди налету: зірвані телеграфічні дроти, повиривані стовпи, знищені вагони. Вийшовши в вартівничої будки, ми розглядалися куди нам вийти зі станції.

"Знаєте хлопці, я тут маю знайомих, тобто знайомих з листування, — сказав я. — Шофер нашого командира батальйону дав мені адресу своєї сестри і я з нею переписувався. Одержав від неї два чи три листи, а один уже під Бродами. Але чекайте, яка ж її адреса?" Я почав пригадувати назву вулиці, але щось мені не йшло. Я помацав мою нагрудну кишеню й витягнув звідти листа — якраз того листа, якого я дістав уже на фронті, а на ньому було все, що нам було потрібно. "Отже, йдемо", — сказав я і ми вийшли на вулицю, що йшла попри залізничну станцію.

На дворі вже був день, але, вийшовши на вулицю, ми не знали в котрий бік нам треба було йти, а на вулиці ще було пусто. Нарешті показався якийсь мущина і ми, підійшовши до нього, довідалися, що вулиця, за якою ми шукали, є на передмістю недалеко від станції. За пару хвилин ми були вже на бажаній вулиці. Незабаром ми побачили гарний поверховий будинок, на якому виднілося число за яким ми шукали. Я підійшов під двері, але всередині всі ще спали. Ми не хотіли нікого турбувати й через деякий час проходжалися по вулиці. Коли я дещо пізніше підійшов вдруге під двері, то почув, що там уже хтось ходить і тоді я постукав у двері.

На порозі з'явилася середнього віку жінка і якось збентежено поглянула на нас. Я стояв на перед і з листом у руках і запитав, чи вона не є мати моєї співкореспондентки?

—  Ні, — сказала жінка. — А хто ви такі? — запитала.

—  Ми з Дивізії "Галичина", — відповів я. — А хіба ж ця адреса неправильна? — запитав я, показуючи листа.

—  О, це ви з нашої Дивізії, — промовила жінка, — заходьте до середини й там поговоримо.

—  Але бачите, я не самий! Я маю ще двох товаришів, які на мене чекають.

—  Кличте їх також до хати. Ви напевно голодні, я вам дам дещо поснідати.

Ми зайшли до середини й довідалися, що власники цієї хати, а з ними і їхня доня, від якої я мав листа, виїхали кілька днів тому на захід, залишаючи свій дім під догляд своїх близьких. Небаром на столі з'явилося гарне снідання, до якого насаж ніяк не треба було припрошувати. Жінка випитувала нас про долю Дивізії та про деяких своїх знайомих.

Від неї ми довідалися, що в Стрию було спокійно аж до четверга 21 липня, коли большевики зробили перший налет на місто і від того часу кожної ночі вони бомбардують місто.

Поснідавши, ми пішли до міста шукати "Ортскомандатури", щоб дістати якісь папери, "маршбефель". Але "Ортскомандатура" була замкнена і нас справили на залічничну станцію, де також була військова команда. Місто було в жалюгідному стані, бо хоча ми й не бачили ніде зруйнованих будинків, але за те вулиці були вкриті кусками шкла з вікон та виставових шиб крамниць, порваними телефонічними дротами та зваленими телефонічними та електричними стовпами.

На станції ми також нічого не довідалися і не дістали "маршбефелю", бо там ще ніхто не урядував. Ми запитали, коли йде потяг на Старий Самбір, щоб ми могли поїхати на свій збірний пункт. Нам сказали, що десь коло полудня. Я боявся залишатися в Стрию, щоб не переживати ще раз того, що було над ранком і тому, замість чекати на поїзд на станції, де вже збиралося чимраз то більше війська, ми, порадившись втрійку, вибралися пішком у напрямі Дрогобича. Ми плянували десь подорозі довідатися, коли надійде потяг і тоді всісти на нього на якійсь станції. Це мало ще й ті вигоди, що ми по дорозі могли дістати якийсь полуденок.

Мандруючи так, прийшли до села, що лежить на захід від Стрия й ми, за старою звичкою, зійшли з головної дороги, розглядаючись за добрим господарством. Коли ми побачили гарну й велику хату під бляхою та солідні господарські будівлі, ми зайшли на подвір'я. Напроти нас вийшла якась жінка й ми попросили в неї щось з'їсти, а головно напитися холодної води.

—  Я маю трохи бараболі та квасного молока, якщо хочете — то зайдіть до хати. Нас не треба було два рази просити, бо, хоча ми мали непоганий сніданок, від того часу проминуло вже добрих кілька годин. Бараболя не смакувала, бо була холодна, але квасне молоко було добре й ми зі смаком його попивали, розсівшись коло стола. Жінка сіла на постелі та цілий час якось сумно на нас дивилася. По якомусь часі вона нас запитала:

—  То ви хлопці, кажете, що ви з тої нашої Дивізії?

— Так,— відповів я і, глянувши на неї, я завважив сльози в її очах.

—  Так, ми з української Дивізії, і були на фронті під Бродами й там нас большевики розбили. Багато з нас згинуло там, але деяким удалося прорватися з окруження й тепер шукаємо своїх частин. А чого ж ви плачете, мамуню?

— Якже ж мені не плакати, — сказала, хлипаючи жінка. — Я мала сина такого як ти, який також був зголосився до Дивізії добровольцем, але я його відмовила від того. Замість іти до Дивізії та щоб не забрали його на роботу до Німеччини, я порадила йому записатися до  колійової поліції, що він і зробив. І ось недавно він повнив службу на потягу, на який налетіли большевицькі літаки і він так і на тому потягу загинув.

—  А ми пішли до Дивізії, були на фронті й перейшли через ціле пекло фронтового вогню, були в окруженні й вирвалися живі та здорові. Видно правду люди кажуть, що судженого й конем не об'їдеш.

Ми більше не говорили з жінкою, бо й не було про що говорити. Вийшовши з хати, подалися дальше дорогою у напрямі на Дрогобич. Подальше за селом ми переходили попри якусь річку чи потік і присіли трохи намочити ноги. Холодна водичка відсвіжувала наші ноги, перед якими стелився ще далекий шлях.

Коли ми так сиділи над водою, до нас підійшов, добре збудований молодець і запитав нас, хто ми. Коли ми йому відповіли, що ми з Дивізії "Галичина", він нам представився, що він з УПА та що хоче, щоб ми віддали йому наші кріси, бо в УПА бракує зброї. При тому він почав нам говорити патріотичну промову про силу УПА та про те, як вона знищить большевиків.   
                                                               
—  Якщо ви такі сильні, то чому не допомогли нам прорвати большевицьке окруження так, щоб ми були могли вийти звідти з усім нашим військовим вирядом? Ви були б дістали не три кріси, що ми їх винесли з окруження і зберігаємо для власної самоохорони, але вагони всякої зброї, яку ми знищили або, яка силою обставин залишилася большевикам. Тоді до вас була б перейшла ціла Дивізія.

—  Нам Дивізії не треба, нам треба зброї, — відповів упівець.

—  А крісів потребуємо ми самі й зовсім не маємо наміру віддавати їх нікому.

На тому наша розмова закінчилася. Це був перший випадок, що до нас хтось віднісся явно неприхильно, але силою відбирати від нас зброї він не наважився, можливо тому, що нас було трьох, а він був один.

Сонце жарило немилосердно й ми зайшли на колійову зупинку чи станцію, що була другою з черги на захід від Стрия. Тут стояло на службі кілька німців з прикордонних частин, які тепер виконували службу на залізничних шляхах. Вони якраз обідали коло стола, коли ми ввійшли. Ми запиталися чи бува не їде якийсь потяг до Дрогобича.

—  За пів години їхатиме потяг зі Стрия на Дрогобич — Самбір — Перемишль. Якщо ви хочете, — сказав один із тих німців, — можете причепитися до нього і поїхати на захід.

Нам того якраз і було треба.

— Ми маємо лишній "айнтопф". Вж голодні? — запитав один німець, що крутився коло кітла. Ми прийняли його пропозицію й він налив три повні миски пенцаку й подав нам, але ложок не було. З нашої трійки тільки я один мав комбіновану військову ложку-вилку, прямо тому, що вона збереглася в хлібаку. Василь мав також хлібак, але ложку десь загубив, а Вітик зовсім не мав, бо, будучи постойно в обозі, не потребував хлібака, а ложку тримав десь разом з їдункою. Довелося нам їсти по черзі тою самою ложкою.

"Менш, — почав підсміхатися один німець, — що з тебе за вояк, як ти не маєш ложки, це ж річ, якої ніколи не викидається. Ложка важніша чим кріс!" — запевняв він.

За якої пів години дійсно надійшов потяг і ми, подякувавши німцям за пенцак, задоволені всіли до вагонів тим разом до особових вагонів. Ми тільки побоювалися, щоб цей потяг не їхав черепашним кроком, як той, що ми ним приїхали з Жидачева до Стрия. Але потяг їхав швидко й виглядало, що ми скоро дістанемося до Старого Самбора на збірний пункт Дивізії.

Так воно не сталося. До Дрогобича ми заїхали скоро й без пригод, але вже в Дрогобичі на станції нас поінформовано, що большевики перервали лінію на Самбір і ми мусимо вертатися назад до Стрия. На сусідніх рейках якраз стояв особовий потяг, що їхав через Стрий на Сколе, Лавочне й на Угорщину. Ми, довго не думаючи, перейшли до сусіднього потягу і за кілька хвилин вже їхали назад туди, звідки щойно прибули — до Стрия.

В Стрию на станції ми вже були зовсім розгублені. Тут на пероні і в почекальні крутилося більше українців — вояків Дивізії "Галичина", які не знали, що робити. Тим часом потяг стояв й випускав клуби диму і пари й готувався до дальшої дороги. Ми зайшли ще раз до кімнати, на дверях якої виднів напис "Бангофсоффіцір", й запитали чи не можемо дістати "маршбефель" на виїзд ось цим потягом на Угорщину. Але дижурний німець відповів нам, що він не має на те права і, як хочемо, то можемо їхати на власне ризико.

Нам не усміхалося залишатися на ніч у Стрию й ми почали радитись між собою, що робити. Збоку стояв якийсь старшина з Дивізії, що було видно по його левикові на рукаві, й, коли ми так радилися, він звернувся головою до нас і сказав:

— Тут нелегко що-небудь порадити! Ви вже не діти й тому робіть, що вважаєте найкраще.

Ця відповідь не зробила на мене жодного враження, що поручник не знав що робити. Щойно коли він обернувся до нас, я побачив у нього на правому рукаві обернену римську п'ятку, що означало, що він був членом гітлерівської партії, отже один із більш надійних будівничих "нової Европи". Мене здивували його слова так само як його поправна українська мова. Ми відійшли на бік й стали далі обмінюватися думками, що було б найкраще зробити у даних обставинах. Коли ми так дискутували, той німець поправив на собі пояс та пістолю і підійшов до нас.

— Я є оберштурмфюрер Шенке зі штабу Дивізії й вибираюся їхати на Угорщину. Якщо хочете, поїдемо разом, а там побачимо. Ми погодилися без жадної дискусії і за кілька хвилин примостились на відкритих льорах потягу і їхали на південь у Карпати. Вже зовсім смеркало, коли ми під'їхали до Сколього. В Лавочному ми дістали теплу зупу на двірці, де стояли військові кухні та годували всіх проїзших зупою та кавою. З Лавочного ми поїхали далі до Воловця, залізничної станції, що була на території Карпатської України,, або, інакше кажучи, вже на Угорщині. Нас тут ніхто не питав ані про документи ані про "маршбефель".

З Воловця ми виїхали над ранком, а до Мукачева приїхали щойно пізнім вечером. Так, як до Лавочного, потяг цілий час ішов під гору, так тепер він летів крутими борами вниз серед чудових краєвидів Карпатської України. По дорозі нам трапився тільки один неприємний випадок на станції Свалява. Наш потяг задержався тут доволі довго. Сонце пригрівало чимраз дужче і хлопці, їдучи на відкритих вагонах, опалювалися на сонці, ходили поміж вагонами та говорили з місцевими ґаздами в розкішних одягах, що цікаво приглядалися нам, а деякі співали різні маршові пісні.

В міжчасі на станцію заїхав особовий потяг, що їхав з півдня, мабуть, на Воловець. Пасажири повідкривали вікна, деякі з них вийшли на плятформу та приглядалися воякам, інші розмовляли з ними, а деякі тільки слухали пісень, можливо, що це були мадяри, які не вміли говорити по-українськи чи по-німецьки до німців. Раптом на плятформі, навпроти вагону, на якому сиділа наша група вояків та щось жартували з цивільними людьми, появився якийсь чолов"яга років 30-35 і визиваючо крикнув до нас: "Ну що, вже здобули самостійну Україну?"
                                                                          
Відрух був негайний на нашому вагоні. Немов на наказ, цокнуло кілька крісів, які стрільці звернули в напрямі зарозумілого осібняка, але він негайно заховався до вагону. Інші зіскочили з вагонів і намагалися дістатися до пасажирського поїзду, щоб дістати в руки провокатора, але в цьому ж моменті особовий потяг рушив і в ньому безкарно від'їхав той осібняк. Був це якийсь мадярон чи може комуніст — невідомо, в кожному разі це був раб, що волів служити чужим, чим свойому власному народові й тому ідея "самостійної України" була для нього несприємлива.

Пізно вечером ми прибули до Мукачева. Тут на двірці все мало нормальний вигляд, бюра працювали як звичайно й тільки ми у своїх брудних уніформах, а зокрема ті в маскувальних, не пасували до цього спокою та чистоти.

В одному місці на двірці стояв великий напис "Фронтляйтштеллє", коло якого ми завважили старшину з Дивізії "Галичина". Тому що нашого німця десь не було, я підійшов до нього й запитав українця чи він не міг би нам щось порадити, щоб ми дістали якісь харчі та "маршбефель" до нашої частини. Але він замість нам допомогти, що він як старшина міг, безрадно розвів руками і сказав:  "Дайте мені спокій. Я сам собі не можу порадити".

Не було іншої ради, як тільки шукати виходу самим. Я підійшов до "Фронтляйтштеллє" й запитав, чи ми не могли б дістати якісь харчі, але нам відповіли, що треба мати "маршбефель". Той проклятий "маршбефель" був необхідним, щоб якось прожити.

—  А де ж його дістати, як ми повертаємо з фронту розбитими частинами й не маємо своєї команди?

—  Йдіть до місцевого "Ортскоманданта" й він вам дасть "маршбефель", — відповів підстаршина із "Фронтляйтштеллє".

—  Але ж де в таку пізну годину шукати"Ортскоманданта"?
                                                                              
Німець чемно розказав куди йти й ми вийшли на вулицю. На вулицях світили лямпи, помальовані на темно-синьо і то тільки тут та там. Все було гаразд на початку, аж поки ми не прийшли на якусь площу, де дорога схрещувалася й тоді ми не знали, куди далі. Ми пробували розговоритися з прохожими, які часом з'являлися на вулицях, але це не було так легко. На кожний мій запит в українській чи німецькій мові я діставав таку саму відповідь: "Нем тудом" (не розумію).

Ми дійшли так аж до середмістя й нарешті хтось нам показав дорогу до якоїсь німецької установи. Ми пішли туди, думаючи що, знайшовши будь-яких німців, напевно довідаємося, де є "Ортскомандантура". Ми зайшли до середини й дійсно там були німці — вермахтівці, але й вони не знали, де є "Ортскомандантура", а що, найважливіше, як це вони нам заявили, вони й не хотіли того знати.

Ми ще трохи покрутилися темними вулицями міста й повернули на двірець. Тут, як виявилося, Оштуф Шенке не дармував. Він зайшов до "Фронтляйтштеллє", виповнив там якісь папери й дістав для нас усіх харчі за останніх три дні. На душі стало веселіше. Він також довідався, що ми далі можемо їхати щойно над ранком й тому можна було трохи поспати. Маючи власні харчі, ми спокійно вже чекали, коли прийдеться нам сідати до потягу.



(Далі буде)





___________________
*) Чому ні? Москалі прийдуть сюди так чи інакше.


понеділок, 19 березня 2018 р.

З ФРОНТУ ДО НІМЕЦЬКОГО ЯБЛІННОГО


Мих. Шавала


(Спогад)

У половині травня 1919 р. я дістав наказ від сот. М. Мацієвича, коменданта групи Старий Самбір, негайно ліквідувати фронт у Нановій, у пограничній місцевості, в західній частині повіту Старий Самбір та східній частині повіту Ліского, шукати зв'язку з куренем сот. Петрикевича, який повинен був бути у селі Волошиновій на захід від Лаврова, й долучитися до його куреня.

У Волошинові я зустрів свого товариша Василя Фарилу, який повнив обов'язок адьютанта сот. Петрикевича. Він запитав мене, чи я не знаю старшину австрійської армії, Курмановича. Я заявив, що тільки чув про нього, й тоді він показав мені газету "Стрілець", у якій писалось, що Курманович не знає української мови й встидається свого походження. Рівночасно автор статті надіявся, що уступаючий командир Вітовський повернеться на своє становище.

На квартирі сот. Петрикевича я зголосився й показав йому статтю. Це його дуже схвилювало, хоч він був лагідної вдачі, й він негайно написав спростування до "Стрільця", вказуючи, що Курманович свідома людина, з українськими старшинами радо говорить по-українському, а до мужви постійно вживає української мови.

В той час поляки, при французькій допомозі, почали офензиву. Вони розбили ліве крило фронту ген. А. Кравса, а на правому крилі осягнули Хирів. Шлях на Самбір був відкритий. Польські сили завернули на полуднє, щоб здобути Стару Сіль та Старий Самбір, посунутися далі в Карпати, щоб в той спосіб відтяти можливість сполуки гірських бійців з українськими частинами. Такий хід фронтових боїв — на мою думку — був причиною нашого переходу до Чехо-Словаччини.

Будучи в постійному відступі, я опинився у Стрілках, де застав вояцьке муравлище, у повному безладі. Мене покликав сот. М. Мацієвич й дав наказ піти з моєю сотнею у напрямі Лаврова, зв'язатися з сотнею в тилі й разом вернутися до відступаючих відділів. Як підкріплення призначив ще сотню чотара Шайдицького (молодшого). Я не дуже був задоволений, бо щойно прибув з цього напряму.

Під вечір я довідався від цивільного населення, що в Стрілках вже поляки, а наші частини відійшли у напрямі Сколе. Ніхто не бачив і не чув, щоб наші війська вибиралися в сторону Турки, а вислані патрулі також не зустріли ніякої сотні під Лавровом. Ми переночували в о. Гички в одному селі й ранком пішли в дальшу дорогу, залишаючи Стрілки й Турку на північ від себе.

На залізничих рейках зустріли панцирку хорунжого Сигерика, який також твердив, що не зустрічав ніяких наших частин. Врешті ми пішли дорогою відступу наших частин, яка була встелена військовим добром. По дорозі почали падати стрільна польської артилерії, але кілька наших сальв змусили ворога до мовчанки. Відомим шляхом ми прийшли до села Веречки, але його наші частини опустили ще передполуднем й перейшли чехо-словацький кордон.

У Веречках ми переночували й рано треба було приготувати наше стрілецтво до переходу до чужої держави. При перегляді крісів, я почув, як сльози підкочуються до моїх очей, й передав дальше командування чот. Шайдицькому. По переході кордону я віднайшов сот. М. Мацієвича й здав йому звіт. Нашим старшинам було запропоновано взяти участь в боротьбі проти угорського большевика Белі Куна, а, після відмови, нас перевезли потягом до Німецького Яблінного ("Дойч Ґабель"), німецького містечка, положеного в німецькій околиці. Тут нас примістили в чистих, але ще не докінчених бараках, в яких за австрійських часів жили полонені російської армії.

Чехи, втративши свою самостійність в 1620 р., опинилися під німецько-австрійськими впливами. Шукали допомоги й ніби знайшли її в царській Росії. Тому майже всі стали русофілами. Не можна сказати, що вони всі були проти українських визвольних замагань. Ми, вправді, прийшли з усім своїм військовим майном й за це чехи нам віддячилися. В таборі вони дали нам повну автономію і трактували нас нарівні з чеським військом. Заборонялося тільки вправляти крісами. Ще перед закінченням кварантани дозволено нам утворити окрему частину т. зв. "Українську бриґаду". Її комендантом був спочатку сот. М. Мацієвич, а згодом полк. А. Варивода та ген. В. Курманович. Наші старшини, від майора вгору, мали доступ у назначених годинах до їх командирів, в ролі дорадників.

Для малограмотних і анальфабетів українських вояків зорганізовано в "Українській бриґаді" різні курси. Також були курси вищих народніх кляс та гімназії. Воякам, яким не багато бракувало до закінчення студій, команда Бриґади радо давала відпустки, для старших зорганізовано однорічний торговельний курс, а на доклади приїжджали професори з Торговельної академії з Ліберця ("Райхенберґен"). Д-р Юліян Костюк очолив театральну секцію, старенький Білоґрам піднявся вести музичну секцію (духова оркестра), а проф. Терлецький — історичну ділянку.

"Українською бриґадою" почали більш цікавитися не тільки свої, але також чужинці. Французькі старшини почали заходити до нашого табору, німецький мандрівний театр "вичистив" кишені не тільки нашим старшинам, але також стрілецтву. Чехи зверталися до Бриґади про проведення трусів серед самих чехів. До нас прилучились майор Друмалик, добрий віськовий педагог, та майор Дяків, який служив у німецькому штабі на французькому фронті. Їх включено до штабу Бриґади.

До Бриґади завітав також О. Кошиць із своєю капелею, яку вітали дуже щиро, а з Америки гостював Січинський.

Під проводом майора Дрималика зорганізовано т. зв. "Відділ старшинського перевишколу" для молодших старшин, що не були ніде приділені. Від нього я дістав признання для своєї сотні, з якою я проводив вправи, а він з своїми старшинами, для мене невідомо, обсервували нас на наших зайняттях.

Про конечність та доцільність переходу гірських частин на чужу територію повинні сказати свою думку покликані до цього люди.


вівторок, 13 березня 2018 р.

ВШАНУВАННЯ ПАМ'ЯТИ ГЕН. ГРЕКОВА У ЛОС-АНДЖЕЛЕСІ


29 лютого 1976 р. Відділ ОбВУА скромно, але гідно, відзначив соту річницю народження сл. п. ген. штабу генерала-поручника Олександра Грекова, Начального Вождя Української Галицької Армії в часі Чортківської офензиви в червні 1919. У церквах відправлено Богослуження за душу Покійника.

По полудні відбулися в Народньому Домі Святочні Сходини українського громадянства. На стіні великий образ (світлина) ген. Грекова, прибраний вишиваним рушником. Голова Відділу інж. О. Тишовницький у вступнім слові сказав, що за триста років неволі, від бою під Полтавою, затратилась у нас військова традиція, наслідком чого у Визвольних Змаганнях брали участь тільки два до три відсотки з числа всіх здатних до зброї. Тому ми повинні плекати військові традиції. У нашій історії ми мали не тільки невдачі, але також світлі воєнні перемоги. Вичислив їх. За Австрії мали ми дуже мало вищих старшин, тому до УГА мусіли приймати чужинців (німців, чехів та ін.). Тепер у всіх країнах поселення ми повинні використати можливість вчитися у військових академіях і мати якнайбільше високих старшин, до генералів ключно. Прийде час, що будемо їх дуже потребувати. Потім поділився споминами про Чортківську офензиву, в якій брав участь, як четар артилерії. На залі був присутній ще другий учасник, відомий тут громадянин-патріот, побратим С. Васильків, котрий був тоді приглушений гарматнім стрільном і залишивсь з притупленим слухом.

Побр. Г. Старовійт відчитав життєпис ген. Грекова: Родом з Чернигівщини — 1875, гімназію і університет скінчив у Москві, а академію генер. штабу у Петербурзі і в 1915 став генералом російської армії; 1918 за Центральної Ради командувач 2-ої Сердюцької Дивізії; на початку 1919, як командувач південного фронту, провадив переговори з французьким командуванням в Одесі у справі визнання України Антантою; військовий міністер УНР. У червні 1919 Начальний Вождь УГА; від 1920 жив у Відні і 1945 схоплений большевиками і засуджений у Москві на 25 літ примусової праці; австрійський уряд виміг звільнення і у грудні 1956 повернувся хворий до Відня, де 2 грудня 1959 помер. Опісля відчитав два листи: від побр. Тишовницького до ген. Грекова і його відповідь з подякою за привіт і грошовий даток на лікування та з описом життя в концентраційних таборах.

Заступник голови інж. Б. Микитин прочитав уривок з опису Чортківської офензиви з 1 т. "Українська Галицька Армія", вид. хор. УСС Д. Микитюка, 1958. Студент коледжу І. Микитин гарно і з чуттям віддеклямував вірш О. Олеся "Пісня". Підписаний відчитав уривок з 4 т. "УГА", нарису пор. УГА д-ра Л. Макарушки. Студентка коледжу О. Михайлів гарно заграла на мандоліні пісню УСС "Як з Бережан до кадри" і пісню УГА "О, Україно". Побр. д-р А. Олесіюк відчитав уривок статті з книжки "Українська Галицька Армія" проф. Л. Шанковського. Згадувані в уривку місцевості підписаний показував на стінній мапі воєнних операцій. Уривки з творів військових істориків всебічно висвітлюють Чортківську офензиву і обставини українсько-польської війни. Східня Галичина і північна Буковина з 4-ма мільйонами населення були примушені вести оборонну війну проти 17-ти мільйонової Польщі. Велика частина вояків українців знаходилася ще в таборах полонених, головно в Італії. Натомість до Польщі в перших місяцях її існування повернулися майже всі полонені військовики з чужих армій. В квітні 1919 прибула з Франції польська армія ген. Галлера, яка складалася у великій мірі з поляків з Америки, а у Франції добре вишколена і модерно узброєна (включно з панцерними возами). Самі поляки признають, що тих 5 дивізій (15 тисяч) вирішили війну в 1919 у польську користь.

Чортківська офензива заскочила поляків, які вважали, що УГА розбита і майже зліквідована. Чисельно польські війська три рази перевищували УГА, а під технічним оглядом (модерне узброєння) п'ять разів. Дякуючи добрій стратегії, несподівані удари примусили польську армію до відвороту. Українські війська огорнув підйом духа, який давав завзяття ламати опір ворога і гнати його від Збруча по Гнилу Липу, майже під Львів. Тодішня територія Західньої Области УНР була відтята зі всіх сторін ворожими та "невтрально-ворожими" країнами, тому будь-яка можливість довозу військового виряду не існувала. Брак доповнення зброї та набоїв і виснаження війська дво-тижневими маршами, при відсутності військових резерв, примусили до затримки офензиви, даючи можливість ворогові захопити ініціятиву. Все ж Чортківська офензива перейшла до історії, як славний геройський подвиг УГА.

Святочна імпреза з цікавою програмою про героїчний період Визвольних Змагань утримувала слухачів у піднесеному настрої. Відспіванням численною громадою національного гимну Святочні Сходини закінчено. Погощенням кавою і тісточками зайнялась пані М. Старовійт, за що належиться їй подяка.


Я.  Білинсьний

субота, 10 березня 2018 р.

НАМ ПИШУТЬ...




Високоповажаний Пане Редакторе!


Українського публіциста, Р. Рахманного, поважають його прихильники й ідеологічні противники за те, що він пише "чорнилом і кров'ю". Проте у своїй статті "Слово про незалякану націю" ("Свобода", 25 вересня 1975 р.) він у серйозні роздумування  вмішав декілька спірних думок.

Він твердить, що "УПА була регулярною армією, бо мала власну структуру регулярної армії... мала власні мобілізаційні округи, свою жандармерію, свої власні системи постачання, зв'язку та інформації". Це тільки одна сторона медалі, бо важливіший той факт, що регулярна армія тісно пов'язана з існуванням власної держави, нормальним вишколом, регулярним постачанням харчів і зброї, квартирами та шпиталями для лікування поранених вояків. Навіть попавши в полон, вояк регулярної армії має сяку-таку надію вижити й повернутися додому.

Бійці УПА ніколи не користувалися такими благами. Доводилось усе імпровізувати. Відділи УПА формувалися не на території власної держави, але в мішку ворожих, окупаційних дивізій, серед найбільш несприятливих обставин. Приходилось добувати все — почавши від шнурівки, а скінчивши на кулеметі — від ворога. Замість теплих касарень — холодні підземні бункри чи ліс; замість теплої їжі — постійний голод. А що вже говорити про систему зв'язку та інформації? Щоб не зрадити свого місця постою, треба було зимою бристи по шию у холодній воді до далекого села за конечними інформаціями. А коли приходилось йти в полон... то в бункрах, звичайно, можна було почути сухі постріли у власні скроні, чи вибухи гранат. Таких діявольських перешкод і дійсности не зустрічала на бойових шляхах ніяка армія у світі.

Також дивною виглядає атака спрямована в бік "книжників". Цю свою атаку Р. Рахманний озброює цитатою із листа О. Безбородька, мовляв, героїчний дух України в нас подівся тому, "бо місце козацтва в нас зайняли книжники". Зрештою, для Рахманного "книжники" майже непотрібні, бо "збройної боротьби не замінить ніяка наукова праця". Це в одному місці, а в іншому він собі перечить, бо твердить, що "визволитися... може нація озброєна власною політичною думкою і власною зброєю". Що праці книжників не менш грізні для ворога, ніж зброя, можуть доказати праці І. Дзюби та В. Чорновола, які є на списках усіх поважних наукових видань, що займаються проблемою національних меншин у СССР. Зрештою самий Р. Рахманнй, який під час, 2-ої світової війни рейдував по Україні з пістолетом в кишені, замінив цю боротьбу на професію "книжника", з чого нам усім вийшла користь.

 Треба також взяти під сумнів твердження автора про втрати УПА: "Дослідники пояснюють, що УПА й ОУН... мали відносно малі втрати в людях у боях з ворогами... вчені знають, що ці втрати були мінімальні". Я перекажу слова колишнього вояка УПА, який повернувся в Галичину після двадцятилітньої каторги. Він говорив: "Боротьба УПА коштувала нас дуже дорого. Включивши до числа поляглих бійців ще тих, що попали на Сибір за співпрацю з партизанами, то наші втрати сягають до мільйона. Якщо до цієї цифри ще додати їхніх ненароджених дітей... якщо вони всі сьогодні жили б, ми не випустили б зі Львова Чорновола". Або, що пише Ю. Борець, також колишній упівець: "...сотня вже не була такою, як колись. У минулому вона нараховувала понад двісті вояків, а через її ряди за останні кілька років перейшло більше, як шістьсот повстанців... А сьогодні (мабуть 1948 р.) вона мала всього 48 вояків". ("У вирі боротьби", ст. 313-314). У моїх руках є докладний список втрат мого села. Тільки в одній братській могилі спочиває дві сотні вояків УПА. Безстрашні селяни привозили їх із побоєвищ і нагих хоронили в одній могилі, щоб по смерті їх не розпізнав ворог. Помножіть ці дві сотні через тисячі галицьких і волинських сіл, тоді й мільйонова втрата не стане фантазією. Також треба б згадати про безповоротну втрату Лемківщини. Зменшувати наші втрати сьогодні — це вода на більшовицький млин. Вони будуть старатися переконувати світ, що УПА — це авантюра малої горстки людей, а не боротьба цілого народу. Зрештою, готовлячись до майбутньої збройної розправи з наїздником, треба скласти докладний балянс наших сил і втрат.

Щоб заспокоїти своє власне сумління ("який був сенс нашої збройної боротьби?") чи з інших причин, Р. Рахманний висуває дуже небезпечну теорію, висновок якої не важко відгадати: якщо в 1933 р. могло згинути понад сім мільйонів українців з голоду, якщо "під Бродами по стороні німців українцям пропало приблизно десять тисяч самого квіту бойової молоді", то тоді будь-якому провідникові вільно піднімати, а то й насильно мобілізувати, на безвиглядну боротьбу ввесь український народ.

Важко порівнювати загибіль сім мільйонів українців з голоду серед обставин, над якими ми не мали контролі, чи втрату під Бродами десять тисяч дивізійників (цифри дещо перебільшені; до того багато вояків дивізії після битви перейшло в лави УПА), які там опинилися добровільно в боротьбі за ту саму ідею, що бійці УПА, з загальною мобілізацією на боротьбу проти ворога, не маючи ніякого вигляду на перемогу (коли багато провідників опинилося закордоном) і послуговуючися такою пропагандою, як от: "німці вже війну програли, а більшовики самі розлетяться". Ми повинні затямити, що з нашої вини не сміє згинути ні одна українська людина.

Чи доцільна була боротьба УПА? Не тільки доцільна, але й конечна, бо кожний народ повинен боронити свою честь і право на існування. Але з нашого боку, крім безмежної посвяти й жертвенности, було забагато безвідповідальности. Не зустріли ми жорстокої війни одним фронтом. Не стали ми разом у козацькому колі та не рішили спільно, як нам бути. Не доцільно було проводити насильної мобілізації, бо добровольців до УПА і так не бракувало. Як показав досвід, то сексоти й стрибки, при допомозі яких остаточно зліквідовано УПА, рекрутувались головним чином із насильно мобілізованих бійців УПА. Треба було договоритися з поляками й завести мир на польському фронті. Можливо, що це було б врятувало для нас Лемківщину. Що поляки "не татари", може свідчити той факт, що українці у Варшаві "дихають свобідніше", ніж їхні брати у Львові.

Можна було б також застосувати іншу бойову тактику — не зводити боїв відділами, а за зразком ірляндських революціонерів — бити ворога на його власній землі. Одна-дві тисячі очайдушних бійців, кинених у вороже запілля, могли б викликати паніку в цілому СССР. Така тактика усунула б також марево спільної відповідальности, в наслідок якої часто гинули цілі наші села.   
                                                                                                                
Даремний також заклик Р. Рахманного до упівців: "Поверніть нам єдину УПА". Це від них не залежить, а від тих, які в 1941 р. розбили єдину ОУН й досі ширять серед української еміґрації міжусобиці.

На кінець годиться додати, що аналіза минулих подій повинна базуватися на всіх даних — позитивних і негативних — бо в такий спосіб ми зможемо поліпшити себе, усуваючи, де можливо, наші недоліки.


З правдивою пошаною
В. Сірський



вівторок, 6 березня 2018 р.

"У ЛІСАХ ЛЕМКІВЩИНИ"


ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ

Під таким заголовком вийшла у Видавництві "Сучасність" в Нью-Йорку книжка вояка Української Повстанської Армії Івана Дмитрика. Найкращу оцінку тієї книжки дав у передмові підполковник УПА Юрій Лопатинсьний-Калина: це спомини колишнього вояка УПА, списані ще за свіжої пам'яті у 1947-49 рр., коли-то Автор належав до тих нечисленних вояків підпільної революційної армії, які — після масового походу проти УПА обох ворожих сил — польської і совєтської — у довгому двомісячному марші з боями — пробилися на Захід. Спомини, що їх найбільшою прикметою є безпретенсійність і безпосередність, яка виключає всяку штучність та яка свідчить про стовідсоткову правду всього того, про що пише Автор. Простий вояк — як слушно зауважує Юрій Лопатинський, міг бачити тільки те, що сам переживав на фронті і не мав того вгляду в воєнні операції та цілу тодішню ситуацію, що його мали члени Командування УПА. Тому не можна розглядати тієї книжки, як наукового воєнно-історичного нарису військового фахівця з якимись новими невідомими дотепер важливими подробицями тодішньої революційної боротьби проти займанців. Це власне мемуари, але списувані з свідомістю Автора, що він оповідає про історичні події: тому у книжці, в якій мова про бої, є й схематичні карти з поясненнями. Гарна мова, приступний стиль, книжку на 302 сторінки читається легко й цікаво, бо Автор, хоч не письменник, має оповідацький талант. Правду сказано у згаданому вступі, що ця книжна Івана Дмитрика повинна заохотити й інших колишніх членів УПА списати свої спомини, щоб доповнити, заокруглити, підкреслити той останній період українських збройних визвольних змагань, яким були дії УПА. Належить подяка Авторові та Видавництву, що появилася ця книжка, яка збагачує нашу військову мемуарну літературу, тим паче, що книжка видана чепурно, з мистецьким оформленням артиста тієї високої кляси, яким є Яків Гніздовський. Редакцію перевела Ніна Ільницька, мапи зладив Йоахим Вишневецький (до речі: член Головної Управи ОбВУА від початку існування тієї організації, себто від жовтня 1949 р.!), — на титуловій обкладинці подано деталь з деревориту Ніля Хасевича з 1949 р., а на задній сторінці обкладинки подано емблему Об'єднання кол. вояків УПА. Текст прикрашений кількома світлинами, які споглядають на читача очима творців кусня української героїчної історії, що її списували своєю кров'ю.                                                                       

     І. Кедрин


вівторок, 27 лютого 2018 р.

Д-р ЛЮБОМИР ОРТИНСЬКИЙ

Пам'яті друга

Орест Корчак Городиський



В п'ятнадцяту річницю смерти приятеля, громадського діяча, політика, журналіста і революціонера, колишнього голови Головної Управи Братства, редактора "Вістей" і "Вістей Комбатанта".


Коли відійде із цього світу людина, яка була активною на громадському чи політичному відтинку нашого еміґраційного життя, то крім стандартного некрологу появляться більші чи менші згадки про його діяльність у пресі. Роки пливуть і дуже часто образ втраченої особи затирається в пам'яті. Відходять від нас люди, яких важко заступити в нашому житті. Такою особою був пок. пор. д-р Любомир Ортинський.

Хай отся коротка згадка про Нього пригадає всім нам, що мали приємність з ним співпрацювати, про доброго друга Любка.

Травень 1945. Кінець війні й беззастережна капітуляція Німеччини була тільки питанням днів. Для кожного вояка по німецькому боці насувалося питання: "Що далі?" Хоч в моменті закінчення війни є це дуже важне питання, всі вояки на Східньому фронті ставили собі інше питання: "Як найскоріше відв'язатись від большевиків і не попасти до них в полон?"

Цим питанням найбільше турбувались вояки Дивізії "Галичина", яка в той час перебувала на фронті в Австрії, головно старшини, які несли, з повним розумінням проблеми, опіку над своїми відділами.

Проблема не була легка, бо ті, які крім старшинського ступеня, мали також громадсько-політичний життєвий досвід, знали добре, що в таких важких життєвих моментах не важко попасти в паніку.

Триматись разом, творити до останку "силу", заховати дисципліну й послух, вдержати довір'я до проводу, отеє була конечність в час капітуляції. Ясно, не кожний із старшин хотів брати на себе ту велику моральну відповідальність перед вояками заставити їх слухати, хоч війна скінчена. Далеко легше в таких випадках дбати виключно про себе, чим думати про інших (до речі часом дуже химерних).

З приємністю треба ствердити, що українські старшини станули на висоті завдання. Одною із позитивних причин було те, що великий відсоток старшин, підстаршин і стрільців прийшли до Дивізії "Галичина" з рядів ОУН, де засвоїли собі прикмети карности, послуху й братерства в боротьбі. ОУН — обох відламків — мала до капітуляції і в полоні виключний вплив на вояцтво. Ніякого іншого авторитету в Дивізії не було.

Одним із тих молодих старшин, хоч вже з поважним громадсько-політичним і життєвим досвідом, які в тих важких часах хотіли зберегти вояцтво перед панікою був покійний пор. д-р Любомир Ортинський. Ніхто не знав, як і не знав пор. Ортинський, що жде їх всіх в майбутньому; найголовніше — відійти якнайскоріше з загрозливої зони від большевиків. Капітуляція застала Дивізію "Галичина" на фронті. Дехто виписує неповажні фантазії про стягнення Дивізії з фронту на 48 годин перед капітуляцією, що цілковито не відповідає правді, бо до останнього моменту повне військове командування Дивізією було в руках німців, які ніколи не виконали б наказу, який не прийшов від вищої команди.

Багато близьких товаришів, добрих знайомих, земляків, а то й рідних не знали, що, відходячи з фронту пам'ятного дня капітуляції, розійдуться в різні сторони, часом вже й не побачаться.
Велика частина Дивізії попала до англійського полону і згодом опинилась в Італії в Ріміні, менші частини попали до американців, а ще менше до французів. Скільки попало до большевиків ніколи не довідаємось.

Покійний д-р Любомир Ортинський, чи як його близькі друзі називали "героєм" за його цивільну відвагу, попав до американського полону, в якому побідники не найкраще поводились з нашими полоненими. Невідповідні житлові умовини, недостача харчів, як рівно ж і психічні переживання впливали негативно на його здоров'я, тим більше, що покійний Любомир мав деякі клопоти з своїми легенями. Застаріла й залікована вже хвороба легенів була опісля також причиною труднощів у його виїзді до США.

Як виглядали умови побуту в американ. полоні дуже гарно й плястично описав пор. д-р Олекса Горбач у "Вістях Комбатанта" ч. 4 за 1961 р. З "медом" там не було.

Котрогось дня вересня 1945 р. рознеслась вістка по таборі в Беллярії, в Італії, що під брамою є кол. старшина нашої Дивізії хор. Цимбалістий, який в товаристві ще кількох громадян був в дорозі з Інсбруку до Риму і "по дорозі" зупинився в Беллярії. Від нього прийшли перші певні вістки про декого з рідних, а також про тих наших товаришів, що попали до американського полону. Тоді ми довідались, що пор. Л. Ортинський живий в американському полоні. Хор. Цимбалістий привіз і сумні вістки про нераз неприхильну поставу до кол. вояків Дивізії деяких наших громадян, що стали членами таборових адміністрацій УНРА, про опіку СХС (Санітарно-Харитативної Служби) над нашими полоненими в таборах в Німеччині.

Багато з нас, які здавали собі справу з того, що англійський король не буде нами вічно піклуватись, втікали з табору головно до Австрії та Німеччини чи до рідних, чи продовжувати студії.

Не було дуже важко втікти з американ. полону, але старшини без потреби не покидали мужви. Американці пустили на волю молодших ранґою підстаршин та стрільців, а старшин відпустили щойно в січні 1947 р.

У столиці Баварії, Мюнхені, існував студентський гуртожиток при Фюріхштрассе, що був приміщений в школі і популярно знаний як "Фіріхшулє".

Тому, що практичну контролю над гуртожитком мали ЗЧ ОУН (популярно — бандерівці) треба було мати знайомство й протекцію, щоб одержати приміщення в гуртожитку. Гуртожиток приміщувався на 2-му й 3-му поверсі школи, і крім приміщень для мешканців були також верстати шевський і кравецький як рівно ж деякі спеціяльні організаційні кімнати.

З бігом часу вдалось кол. "дивізійникам" змайоризувати 1-шу кімнату на 2-му поверсі. Була вона приміщенням не тільки для сталих мешканців, але й для "гостей", які по справам мусіли задержатись кілька днів в Мюнхені. На "1-ці" товариське життя і самодопомога була неписаними законами.

В січні 1947 р. мешканці — кол. "дивізійники" — фюріхшулівської "одинки" вітали своїх товаришів, головно старшин, що вийшли з американського полону. Не багато з них мали свої родини, не багато могли приміститись по приватних мешканнях, не багато мали змогу дістатись до таборів "ДП", тож лишились на Фюріхшулє.

Скромне товариське прийняття, чорний хліб і чорна кава, клуби тютюнового диму, розмови, спогади, пляни на майбутнє.

Хоч про Любка Ортинського знав я давніше, на тій товариській зустрічі я познайомився з ним особисто. У відміну до інших, мало говорив про минуле, не любив вдаватись до "серцещипательних" мотивів у розмовах. Як сьогодні пригадую собі, як він снував пляни про майбутнє. "Треба братися до книжки, треба робити старання "очистити" нашу Дивізію перед теперішніми західніми побідниками".

Любко активно включився в політичне життя. Його не манили "сходини", вічні наради й переливання з пустого в порожнє, так характеристичне для тогочасних "великих політиків"; він вже тоді почав активізувати себе на зовнішньому відтинку, а при тому продовжував перервані студії політичних наук на німецькому університеті в Мюнхені, який і закінчив титулом доктора політичних наук.

Любко знав свою вартість. Коли бачив, що хтось своїм говоренням (щоб тільки говорити) забирає йому час, скоро кінчав розмову. Противників умів дуже скоро "посадити" своїми влучними аргументами. Завжди старався чогось нового навчитись, не терпів людей, які "стояли на місці", які не прогресували, які не вчилися, бо, як говорив, "чужинців не можна переконати в слушності наших змагань чуттєвими аргументами, а тільки річевими, опертими на правдивих фактах і документах, твердженнями". Здавав собі справу, що шлях, який вибрав, шлях свідомого, українського, еміґраційного політичного діяча важкий, не було (й далі немає) багато таких, з якими знаходив би спільну мову у своїй праці. Мусів бути піонером, пробоєвиком, таким лишився до останньої хвилини свого життя. Він хотів бачити при праці добре підготовану еліту, а не малих людей, що викрикують неповажні гасла й дивуються, що не знаходять зрозуміння серед чужинецького світу.

Коли 19 березня 1947 р. ініціятивна група членів корпорації "Листопад", заснованої ще в таборі полонених в Ріміні, скликала основуючі загальні збори в таборі "Ґанґгоферзідлюнґ" в Реґенсбурзі, не бракувало там і пок. Ортинського. Корпорація "Листопад" була подумана як елітарна організація членів Дивізії "Галичина" з точно означеними рамками діяльности Головою обрано д-ра Мирослава Малецького, Ортинського вибрано головою контрольної комісії, а автора цих рядків — секретарем. Виглядало, що Управа вив'яжеться з поставлених собі завдань, однак як побутові причини (брак матеріяльного забезпечення), так інтенсивні продовжування студій, не дали змоги вповні осягнути намічені цілі.

Відновлена корпорація добилась тих моральних успіхів, що згуртувала в своїх рядах дійсний дивізійний актив, який в кілька літ пізніше дав ініціятиву до зорганізування Братства кол. вояків Дивізії "Галичина". Товариські з'їзди корпорації стояли на високому рівні як по формі корпораційній (опрацював д-р 0. Горбач), так і по змісті виголошених доповідей і дискусій.

Покійний Любомир не любив половинчастости в праці, висловлював невдоволення отверто відносно того чи іншого члена управи корпорації, який занедбував свої обов'язки. Взятий на себе обов'язок старався виконати задовільно, не вдоволявся "півуспіхами", не любив ховатись за високопарні фрази і відмовлятись від важких, краще сказати, мало популярних завдань. Якраз у таких справах ставав у проводі, згадати хоч би важку працю щодо регабілітації нашої Дивізії перед унрівсько-ірівськими чинниками і право кол. вояків Дивізії на еміґрацію до США чи Канади.

Меморіяли, в писанні яких Пок. Ортинський все брав участь, мусіли бути не довгі, без зайвої пустої фразеології чи "серцещипательних" зворотів, щоб як найбільше переконували "власть імущих". На основі своїх особистих студій американської влади в Німеччині він прийшов до переконання, що можна у них добитись зрозуміння проблеми і симпатії.

На апльодименти маси не чекав, очікував скоріше чогось противного, чим однак не зражувався. Кожний його співрозмовник вже по короткій дискусії мусів набирати респекту й поваги. Розмовляв спокійно, переконував силою своєї культурної аргументації, за що шанували його навіть його опоненти.

Абстрагуючи, чи всі з його близького окруження (в товариствах чи місцях праці) його любили, у всіх він втішався повагою. Його атворитет держав Головну Управу Братства від всяких непередбачених внутрішніх потрясень, його авторитет заставляв призадумуватись над проблемами, а не над несуттєвими справами.

Ми мусимо подивляти його пильність і систематичність в праці. Багато з нас ще дуже добре пригадує собі його блискучі репортажі з заль засідань Об'єднаних Націй з дуже цікавими коментарями.

Два дні перед своєю передчасною смертю сказав покійний Любко, як ми його популярно звали, авторові цих рядків, під час оглядання Об'єднаних Націй в Нью-Йорку: "Сьогодні я можу бути помічним неодному з журналістів на паркетах ООН, в час коли я розпочинав мою працю тут, я був перший, все мусів здобувати сам, нікого не було, щоб мене впровадити".

Не судилось йому впровадити нікого молодшого, воєнні переживання зробили своє. Хоч особисто не впровадив нікого до так важної праці журналістично політичної на терені ООН, все ж таки добре ім'я, яке він залишив серед товаришів по фаху — неукраїнців — таки допоможе майбутньому його наслідникові.

Завдяки наполегливій праці й тактові покійний д-р Ортинський допровадив до дуже тісної співпраці поміж Братством і ОбВУА. В 15-ту річницю створення "Вістей Комбатанта" та також річниці смерти д-ра Любомира Ортинського складаємо йому запевнення, що його праця — головно на відтинку консолідації наших комбатантських організацій не пішла надармо, а журнал "Вісті Комбатанта", якого він був редактором з рамені "дивізійників", сповняють своє завдання.



неділя, 18 лютого 2018 р.

500 ГРИВЕНЬ НА ВЕЛИКДЕНЬ



Степан Куропась


Начальна команда УГАрмії у наказі до бриґад проголосила, що всі члени армії, які були в час Різдва 1919 р. на фронті, мають одержати як "великодній дар" по 500 гривень. "Жалування" (платню) для вояків виплачувалося австрійськими грішми, бо не було часу видрукувати гривні і карбованці. Гривні йшли на рівні з австрійськими коронами. За 500 гривень можна було в 1919 році купити пару гуцульських коней, отже, дар був великий.

Зараз по Різдві сотні, курені, групи і бриґади робили реєстр вояків, заторкнений наказом Начальної команди. Гусаківський курінь отамана Чорного на 99% свого складу був уже на Різдво на фронті на найдалі висуненому клині під Перемишлем, отже, майже кожний вояк дістав 500 гривень.

Грошей, як відомо, вояки не щадять, до банків не ходять та воліють їх негайно зужити і забавитися. А де ж забавитися й зужити таку масу гроша? Треба йти до міста, а Самбір найближче. Звичайно, всі сотні не могли нараз йти з фронту до Самбора, була черга по десять денно. Сотня Гусаківського куреня займала два села — Цинків і Боратичі. Між Боратичами і Яксманичами був присілок Дев'ятичі і фільварок княгині Любомирської. На фільварку було чотири стирти пшениці і жита. Дві стирти пшениці за допомогою збройної охорони сотні перевезли наші сільські підводи до села Радохінці, де на фільварку працювала господарська сотня, яка займалася молоченням збіжжя і в ґуральні двора теж гнала алькоголь з бараболі  — бо армія відчувала "спрагу", головно в час свят. Тому з тої сотні, до якої я належав, нікого до Самбора не пускали, аж поки остання стирта пшениці і жита не була перевезена.

Чекали ми на підводи, які наша жандармерія організувала по селах. Селянські коні втомлені довозом амуніції, вози без коліс (селяни деякі колеса поховали) спиняли наладнання перевозу збіжжя. Одного гарного дня наші стежі донесли, що до Яксманич увійшов полк польської піхоти. Як виявилося пізніше, це був 33-ий познанський. На другий день поляки поставили стійку і вояки вигрівалися на сонці під стиртами і на стиртах. Вкінці підводи були готові і сотня мала помагати забрати збіжжя. Ранком о годині 4-ій, одна чота увійшла до Дев'ятич, схопила сплячого стійкового і залогу 11 вояків та привезла їх до Боратич. Командир сотні хор. Лісікевич з Волі Баранецької біля Самбора рішив, що вже нема перешкоди і що обі стирти за два дні будуть у Радохінцях. Наші підводи чекали на знак. Тим часом наш вістовий, козак Микола Корженко, родом з села Ротмистрівки, Звенигородського уїзда, доніс, що поляки наступають на три шляхи. У Дев'ятичах цілий полк, під Гусаків прибули танкові з'єднання Галлера, команда групи покинула Крукеничі і "Нєбєска" армія відтинає наш курінь від решти армії. Пропали стирти, підводи повтікали й ми не дійшли з гривнями до Самбора.

Перейшли ми Дністер, дійшли аж до Бистриці під Надвірною, завернули назад, бо Коломию зайняли румуни. Перейшли на Чехо-Словаччину і перший нічліг мали в селі Студене. На запит селян, які нам виносили молоко і вівсяні калачі, ми гордо відповідали: ми русини, так як ви, йдемо вас визволяти. У Воловому зложили зброю і за два дні опинилися в Дойч-Ґаблю (Німецькому Яблонному) на Судетах. По дорозі у вагонах на 42 людей ми грали в карти: очко, фербля, хто, що знав. Я ніколи раніше не грав в карти і не вмів, програв 500 гривень і товариство відсунуло мене як "безгрішного". У Дойч-Ґаблю знайшлися купці, які купували гривні — 5 гривень за одну чеську корону. Хто мав гривні, міг купувати в місті булки, а хто не мав — вдоволявся пенцаком. І хоча була надія, бригада на Україну вже не вернулася, хоч у таборі ми співали "Ще вернуться тії стрільці січовії, задрожить Варшава..."



неділя, 11 лютого 2018 р.

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

 Хаотичні накази й розпорядки совєтських партійних і військових верховодів


Ген. Петро Самутин


 Цей нарис нав'язує до статті "Битва на Вислі і під Львовом", з циклу військово-історичної   праці VI Січово-Стрілецької Дивізії, ч. 3-4 з 1975 року. Редакція


2-го серпня 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б), обговоривши воєнне положення, виникле на півдні країни у зв'язку з успіхами Вранґеля і повстанням на Кубані, признало, що Вранґелівський відтинок має велике, цілком самостійне значення та прийняло рішення виділити його в окремий фронт. Сталінові було доручено зформувати Реввоєнсовєт, на посаду командуючого фронтом рекомендовано І. Єґорова або М. Фрунзе. Політбюро також постановило об'єднати Південно-західній і Західній фронти. В ролі Реввоєнсовєта намічалось залишити Реввоєнсовєт Західнього фронту.

У зв'язку з вказівками ЦК партії, головнокомандуючий 3-го серпня 1920 р. дав директиву командуючим Західнього і Південно-західнього фронтів, в якій вказувалось, що з форсуванням річки Нарев і за оволодінням Берестя Литовського приходить час об'єднати в руках командуючого Західнім фронтом управління всіма арміями, що продовжують рух в напрямку р. Висли, себто передати в його розпорядження XII і І-у кінну армії. У зв'язку з цим Головнокомандуючий запропонував М. Тухачевському прийняти міри до якнайскоршого забезпечення зв'язку (лучби) зі штабами цих двох армій.

4-го серпня ЦК РКП(б) одержав телеграму від Сталіна, в якій він висловлював свій погляд відносно постанови Політбюро з 2-го серпня. "Треба думати, — писав Сталін, — що мова йде не про об'єднання двох фронтів, їх апаратів і майна і створення нових апаратів Південного фронту, а про передачу ХІІ-ої, І-ої Кінної і ХІV-ої армій Західньому фронтові. Реввоєнсовєт, писав Сталін, апарати і майно Південно-західнього фронту не розбиваються і не діляться, а залишаються непорушними, при чому передані Захфронтові армії Південно-зах. фронту будуть обслуговуватись РВС (Реввоєнсовєтом) і штабом Західнього фронту в їх теперішньому стані. Така комбінація була б більш природньою і безболісною, бо вона, з одного боку, виключає непотрібну витрату сил при розбиванні старих апаратів, з другого боку, дала б можливість об'єднати всі антипольські армії в єдиний Західній фронт...

Із телеграми Сталіна далі слідувало, що в склад нового Південного фронту крім ХІІІ-ої і ІІ-ої кінної армій, повинні увійти ІХ-а армія Кавказького фронту. Міркування Сталіна про переведення в життя постанови ЦК з 2-го серпня були прийняті совєтським Реввоєнсовєтом та розглянуті 5-го серпня на пленумі ЦК РКП(б). Пленум прийняв рішення: "Затвердити запропонований тов. Сталіном варіянт, прийнятий ГВСР".

Таким робом, ЦК РКП(б) признав необхідним передати ХІІ-у, ХІV-у і І-у кінну армії Західньому фронтові та тим самим об'єднати на кінцевому етапі війни всі війська, діючі проти польських інтервентів, в складі одного фронту. Це дозволяло використати їх більш цілеспрямовано для осягнення успіху на головному Варшавському напрямку.

Вповні своєчасним було і рішення большевиків про створення самостійного фронту проти Вранґеля, однак в наслідок різких змін положення, — відкладено його переведення в життя на деякий час.

Згідно з постановою Пленуму ЦК партії, Головнокомандуючий 6-го серпня наказав командуванню Південно-західнього фронту, разом з передачею ХІІ-ї і І-ї кінної армій, підготовити для передачі Західньому фронту також ХІV-у армію. Одночасно в другій директиві Південно-західньому фронтові він указував:

"...Необхідно дати відпочинок кінармії в підготові її для нового удару, для чого вже тепер треба прийняти таке групування на польському відтинку фронту, щоби піхотою змінити І-у кінармію та вивести її в резерву для відпочинку і підготовити до рішального нового удару".

А 7-го серпня 1920 Реввоєнсовєт Південно-Західнього фронту наказав вивести в резерву всі чотири дивізії І-ої кінармії і тримати їх скупчено, приймаючи всі міри для швидкого приведення в порядок особового складу, коней і матеріяльної частини. Однак у зв'язку з тим, що І-а кінна армія вела важкі бої з ворогом, вивести практично в резерву вдалося лише дві кінні дивізії, котрі після короткого відпочинку змушені були знову відбивати настирливі контратаки ворога.

В цей час Реввоєнсовєт Західнього фронту розробляв плян нанесення рішального удару Польщі в районі Висли.

5-го серпня в розмові з Головнокомандуючим М. Тухачевський заявив, що повний успіх буде лише при об'єднанні всіх військ шляхом узгіднення дій, але покищо просив підштовхувати ХІІ-у армію, котра сповільнила темпо свого руху і відстала від Мозирської групи.

8-го серпня М. Тухачевський знову поставив питання про об'єднання всіх совєтських військ польського театру воєнних дій. Він запропонував, щоб зв'язок штабу Західнього фронту з арміями, котрі передаються цьому фронтові, був зорганізований з допомогою оперативного пункту, розбудованого в місті постою полевого штабу Південно-західнього фронту силами і засобами цього штабу. "Це абсолютно необхідно, — сказав М. Тухачевський, — тому, що, з одного боку положення вимагає негайного об'єднання армій, а нема у нас засобів швидко встановити з ними всебічний зв'язок".

Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту в телеграмі з 8-го серпня на ім'я Головнокомандуючого заперечував ті пропозиції, вважаючи, що здійснення їх спаралізує апарат управління Південно-західнього фронту. Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту пропонував достосувати фактичну передачу трьох армій до моменту організації оперативного пункту засобами Західнього фронту. "Всяке інше рішення питання — говорилось у телеграмі, — вважаємо шкідливим для справи взагалі, та зокрема для осягнення успіху над Вранґелем".

Реввоєнсовєт Сов. Республіки і Головнокомандуючий, переводячи об'єднання всіх армій, діючих проти Польщі, одночасно рахували, що Варшавську операцію Західній фронт зможе провести успішно своїми силами. В телеграмі з 8-го серпня Головнокомандуючий не згодився з думкою Командування Західнього фронту про те, що швидша передача ХІІ-ої, І-ої Кінної і ХІV-ої армій вплине на осягнення більш рішучих дій фронту. Головнокомандуючий заявив командуючому Західнім фронтом, що тимчасове відхилення ХІІ-ої армії на південь вимушене ситуацією і навіть необхідне.

"Особисто вважаю — писав Головнокомандуючий, — що це зниження (на південь — П.С.) ХІІ-ої армії дасть, нарешті, можливість вивести частини Будьонного за піхоту та тим самим відірвати його від лобового удару, в котрий він втягнувся, для майбутнього його скерування в більш вигідному напрямку, котрий до того часу намітиться".

Включно до 2-го серпня 1920 совєтське Головне командування не бачило потреби в притягненні ХІІ-ої і І-ої кінної армій для участи у Варшавській операції. При розпрацюванні пляну наступу на Вислу, командування Західнього фронту змушене було рахувати лише на власні сили.

Для совєтського командування не було таємницею, що поляки підготовляються до протинаступу. 9-го серпня Штаб ХІІ-ої армії перехопив польську директиву, дану ІІІ-й польській армії, із котрої було видно, що польське командування передбачало на 17-те серпня зосередження нової армії в районі Люблина з метою розгрому військ південного крила Західнього фронту. Але большевицький Реввоєнсовєт, Головне командування і командування Західнього фронту не прив'язували поважного значення до тих відомостей.

10-го серпня совєтський Головнокомандуючий в часі телеграфної розмови з командуючим Західнім фронтом висловив свої думки про групування сил ворога (поляків) в районі Варшави. Він думав, що головні сили польських військ знаходяться на південь від Варшави. М. Тухачевський рахував, що головні сили ворога є на північ від Варшави. С. Каменєв не настоював твердо на своїй оцінці ворога, заявивши, що командуванню фронту на місці видніше, і тому дає йому повну свободу дій.

Плян совєтського наступу на Варшаву, розпрацьований командуванням Західнього фронту, був затверджений головним командуванням, і 10-го серпня 1920 р. М. Тухачевський підписав директиву на форсування Висли та заволодіння польською столицею. Операцію намічалось розпочати 13-го серпня 1920 р. так: Основні совєтські сили Західнього фронту зосереджувались на правому крилі щоб, обійти Варшаву з півночі і північного заходу. В центрі і на лівому крилі залишались дуже незначні сили, котрі властиво не могли забезпечити ударну групу з півдня. Командування фронту до деякої міри признавало небезпеку наміченого розподілу сил. 10-го серпня М. Тухачевський звернувся з проханням до Главкома передати в склад Мозирської групи 58-у дивізію ХІІ-ої армії, для створення міцного лівого крила. В той самий день Главком видав відповідні розпорядження.

Однак Главком, при всьому свому оптимізмі в оцінці війни, розумів, що в умовах, коли польський ворог готовить сили для контрудару, не можна розраховувати на успіх, маючи досить слабі сили в центрі і на лівому крилі Західнього фронту. Тому під час розмови по телеграфі з М. Тухачевським Главком заявив про необхідність (це відбулося 11-го серпня 1920 р.) переміщення ХІІ-ої і І-ої кінної армій на північ та запропонував йому негайно взяти в своє розпорядження 58-у дивізію і всю ХІІ-у армію.

"...Інакше, я думаю, — сказав С. Каменєв, — ваш центр може не справитись зі своїм завданням і, можливо, трісне, як перетягнута струна".

У відповідь Командуючий фронтом заявив: "Необхідним є здвинути ці частини (ХІІ-у і І-у Кінну армії) до півночі, щоб вони могли взяти участь в головній операції".

Отже тільки 11-го серпня між совєтським Головним Командуванням і Командуванням Західнього фронту прийшло до згоди про участь ХІІ-ої і І-ої кінної армій в наступі на Варшаву.

11-го серпня, о третій годині ранку, Головне Командування дало директиву Командуючому Південно-західнім фронтом, в котрій вказувалось: "Захфронт приступає до нанесення рішаючого удару для розгрому ворога і заволодіння Варшавським районом. З огляду на це вже тепер прийдеться тимчасово відмовитись від негайного заволодіння на вашому фронті Львівським районом та для співдії з Тухачевським скерувати як можна більше сил для удару приблизно на Люблин — Нова Александрія (Пулави), щоб всемірно підтримати ліве крило Тухачевського. Ця обставина вимагає змінити основні завдання ХІІ-ої і Першої кінармії, при чому ХІІ-а армія повинна наносити удар в загальному напрямку на Люблин, а кінна армія, також головними силами, повинна вийти в район Замістє — Томашів — Грубешів. Разом з цим є засадничо необхідним найскорша передача перше ХІІ-ої,а потім і кінної армії в безпосередню підлеглість Комфронту Тухачевському, при чому тов. Тухачевський вказує час передачі ХІІ-ої армії на 13-го серпня, а кінної на 15-го".

Ця директива не мала характеру наказу, котрий безумовно треба було виконати. В кінці директиви Главком просив Реввоєнсовєт Південно-західнього фронту негайно дати свої висновки і відповісти в засаді на його питання. Це значило, що можна було ще роздумувати над поставленими завданнями. До того дійшла ще одна перешкода. Шифр директиви був переплутаний. Директива була розшифрована і пред'явлена лише 13-го серпня Командуванню Південно-зах. фронту. В той сам день, відповідаючи Главкомові, Реввоєнсовєт Півд-зах фронту телеграфував: "Армії Південно-зах. фронту виконують основне завдання заволодіння районом Львів — Рава Руська і втягнуті вже в дію... Зміна основних завдань арміям в даних умовах — лічу вже неможливою".

13-го серпня, ще перед одержанням цієї телеграми, Главком дав Реввоєнсовєтові Південно-зах. фронту другу директиву, в котрій наказував — для успішного наступу Західнього фронту з 12 годин 14-го серпня передати в оперативну підлеглість командуючому Зах. фронтом ХІІ-у і І-у кінну армії без 8-ої кінної дивізії з лінією розмежування між І-ю кінною армією і ХІV-ою арміями.

Член Реввоєнсовєт та Сталін не згодився з Главкомом і заявив, що остання директива без потреби перевертає всю ситуацію, що склалася на Південно-зах. фронті, котрий вже перейшов в наступ. Цю директиву, на думку Сталіна, належало б дати або три дні раніше, коли кінна армія стояла в резерві, або пізніше, коли кінна армія заволодіє районом Львова, а тепер ця директива тільки заплутує справу та викликає непотрібну затримку. Сталін відмовився підписати відповідний наказ до фронту. Так само зробив і другий член Реввоєнсовєт та Південно-зах. фронту Берзин, котрий покликався на те, що він займається питанням запілля і тому не в курсі оперативних завдань. А без підпису члена Реввоєнсовєта наказ не мав сили.

13-го серпня Главком по прямому проводі зв'язався з командуючим Півд. західнім фронтом А. Єґоровим і заявив: "Я нічого не розумію, тому що питання про передачу ХІІ-ої і І-ої кінн. армій давнім-давно рішене і, як видно, було нормальне". Главком потворив свій наказ. Тільки після цього 13-го серпня директива до Південно-зах. фронту про передачу І-ої і ХІІ-ої армій в підлеглість Західнього фронту була підписана А. Єґоровим і Р. Берзіним. Однак і тепер, наполягаючи на виконанні свого наказу, Главком як і попередньо не був переконаний в необхідності пересунення І-ої кінної армії на поміч Західньому фронтові. Він все ще лічив, що Зах. фронт виконає своє завдання своїми силами.

13-го серпня в розмові по телеграфу з Командуючим Західнім фронтом Главком заявив: "Якщо в майбутньому не дивитись на кінну армію як на таран, без котрого ми, може бути, все рівно рішимо своє завдання, то 6-у дивізію (кінну — П.С.) можна перекинути проти Вранґеля. Якщо ж є небезпека, що наше завдання може зірватись, то цей таран належить тримати, на той випадок, що ваш кулак (мається на увазі ударну групу Західнього фронту — П.С.) — ослабне"... Далі Главком зазначив, що необхідно ліквідувати Вранґеля таксамо скоро, як і закінчити Варшавську операцію, та у зв'язку з цим висловився за перенесення 6-ої кінної дивізії на вранґелівський фронт. Зустрівши заперечення з боку командування західнього фронту, Главком відмовився від своєї пропозиції.

Передача І-ої кінної армії Західньому фронтові затягувалась. В цьому були винні Реввоєнсовєт на чолі з Троцьким і Главкомом, котрі недооцінили сили ворога та в часі підготови наступу на Варшаву — властиво не передбачали використання І-ої кінної армії разом з військами Західнього фронту. Не можна виправдувати й Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту, котрий намагався вдержати І-у кінну армію в своїх руках, щоб завоювати район Львова та водночас знищити Вранґеля.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації