ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 15 липня 2018 р.

ПОСВЯЧЕННЯ ВІЙСЬКОВОГО ЦВИНТАРЯ У САНКТ ВАЙТ БІЛЯ КЛЯҐЕНФУРТУ В КАРИНТІЇ



РЕПОРТАЖ

Андрій Гавірко
Дарби, Англія.



В Австрії як і в Німеччині існує окреме товариство відоме під назвою Чорний Хрест, яке опікується військовими цвинтарями. І це товариство заплянувало посвятити ще один цвинтар у місцевості Санкт Вайт у Каринтії, на якому спочиває також 15 вояків Української Дивізії "Галичина" та одна жінка українка, яка загинула від бомби. З уваги власне на цього півтора десятка поляглих вояків українців президент Австрійського Чорного Хреста, разом із посадником міста Санкт Вайт, запросив автора цього репортажу взяти участь у заплянованих торжествах, як представника Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців у Великій Британі. Тому, що я вже давніше мав до діла із цими людьми з Чорного Хреста, вони прислали це запрошення на мою адресу.

Порозумівшись із екзекутивою Головної Управи ОбВУ, я взяв на себе обов'язок поїхати на ці посвячення, щоб зложити поклін упавшим друзям з нашої Дивізії. У четвер 16 вересня 76 р. я виїхав з Лондонського летовища до Австрії і через кілька годин, я щасливо приземлився у Кляґенфурті. Місто поринало в чудово заквітчаній осінню долині, довкруги якої маєстатично піднімалися високо гори. На другий день я вже був у місті Санкт Вайт, яке готувалося до великого торжества, що мало відбутися в суботу 18 вересня. Місто заквітчалося немов дівчина, що сподівалася вітати далеких і рідних гостей. Всюди повівали прапори, а містом їздили автомашини, що привозили гостей та проходило чимало австрійського  війська.

В п'ятницю вечером, на площі перед будинком магістрату військова оркестра влаштувала величавий концерт, чим немало спричинилася до духового піднесення учасників завтрішнього торжества. На концерті були приявні представники державної і місцевої влади, а між ними і міністер оборони австрійського уряду бриґадир Лютґендорф, штабові старшини армії, представники австрійського й німецького Чорного Хреста, комбатантських організацій та велика кількість міщан.

Після концерту посадник міста гостив у себе членів делегацій, поміж якими знайшовся і я, репрезентант українських комбатантів. При цій нагоді я познайомився з багатьома представниками австрійського та німецького комбатантського життя. З  приємністю хочу ствердити, що так із їх розмов зі мною, як і взагалі у їхній поведінці, я відчув їхнє щире та ввічливе відношення до нас — українців.

В суботу рано відбулося врочисте посвячення військового цвинтаря, який знаходиться не більше одного кілометра за містом Санкт Вайт на розлогій рівнині поміж високими верхами гір покритих зеленим лісом. На передному плані цвинтаря стоїть масивний з чорного граніту хрест, а за ним ряди могил спочиваючих там воїнів з низькими хрестами та написами. Цілий цвинтар потопав у цвітах не тільки тому, що вздовж рядами росли дерева та кущі рож, але також завдяки шкільній молоді, яка заквітчала могили різнобарвними китицями квітів.

Посвячення довершили два католицькі та один протестантський священики при співучасті міністра оборони, делегацій з різних організацій з прапорами та великої кількости гостей. Після богослуження президент австрійського Чорного Храста зложив звіт міністрові оборони, зголошуючи, що на цвинтарі спочивають тлінні останки 1193 вояків.

Міністер Оборони Лютґендорф подякував за звіт і в короткому слові підкреслив героїзм упавших воїнів, що віддали своє життя в обороні батьківщини. При тому він підкреслив, що поміж ними спочиває також і один молоденький вояк, якому не сповнилось було ще навіть 16 років. "Ми, ті що остались у живих, — говорив міністер, —як і молодші покоління, повинні завжди пам'ятати про тих, що впали в обороні нашого краю". Згадка про молоденького воїна викликала сльози в багатьох учасників цього торжества. Не забув при цьому міністер згадати також і про той факт, що на цьому цвинтарі спочивають не тільки австрійці й німці, але також й українці, 15 вояків членів першої Української Дивізії, які боролися проти своїх ворогів на австрійській землі.

Далі відбулася парада складання вінків, які несли вояки австрійської армії, а за ними йшли делегати від поодиноких організацій чи груп. Складання кожного вінка попереджувало проголошення хто даний вінок складає і в міжчасі лунає: "Вінок від 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії". Вояки зложили вінок з дубового листя й малинових рож, прикрашений синьо-жовтою та чорною шарфою з написом. Я схилив голову на пошану впавшим друзям дивізійиикам, що віддали своє молоде життя ген, далеко від рідної України.

В загальному було зложено понад 20 вінків, а наш був сьомий з черги. Військові сурмачі відіграли молитву "На вічний спочинок" і австрійський гимн і цвинтар почала огортати тиша. Хвилевий шум, що потурбував тишу цвинтаря проминув і настав час рефлексії.

Оставшись на самоті, я перейшов поміж гробами наших стрільців, повідчитував написи на них й устійнив, що не всі вони впали тоді, коли формально шаліла війна на фронті, деякі з них загинули вже по закінченні війни. Ці могили — це німі свідки безприкладного героїзму воїнів України у боротьбі з відвічним ворогом нашим — Москвою. Ми, всі ті, що остали при життю, повинні дбати про могили наших поляглих друзів та плекати пошану до тих, що впали на полі бою за краще завтра свого народу.

Для інформації, як і для самого реєстру, подаю список усіх тих, що спочили на військовому цвинтарі у Санкт Вайт, Каринтія:

1.  Число гробу:  11  Гадубяк Володимир — помер в шпиталі.
2.  Число гробу:  67 Марчинюк Степан — убитий партизанами.
3.  Число гробу:  68 Міськів Михайло — убитий партизанами.
4.  Число гробу: 72 — Незнаний Український воїн — убитий партизанами.
5.  Число  гробу: 128  Краєцький Михайло — убитий  партизанами.
6.  Число гробу:  129 Костюк Микола — убитий партизанами.
7.  Число гробу:  157 Шмігельський Петро — помер у шпиталі.
8.  Число гробу:  472  Барановський  Михайло — згинув в боях.
9.  Число гробу: 583 Коломиєць Михайло — укр. пол. помер в шпиталі.
10.Число гробу: 614 Калинюк Євдохія — українка загинула від бомби.
11.Число гробу:  640 Денисенко Іван — помер в шпиталі.
12.Число гробу: 669 Голодриґа Петро — помер у шпиталі.
13. Число гробу:  683 Ковальський  Володимир — помер  в  шпиталі.
14. Число гробу:  695  Буйновський  Йордан — убитий  партизанами.
15. Число гробу: 696 Тимчук Степан — помер в шпиталі.
16. Число гробу:  762 Юрцишин Іван — помер в шпиталі.

В часі, коли впорядковувалися могили на цьому цвинтарі при тлінніх останках Володимира Ковальського (гріб ч. 683), знайдено також маленьку підківку, яка мабуть мала принести йому щастя. Цю підківку передано мені і я можу передати її комусь із його рідні, якщо така знаходиться на заході. В. Ковальський нар. 29 січня 1927 р. у Львові. Відступаючи зі Стирії до Каринтії, він наступив на міну в селі Прайтенеґґ (на Паккерштрасе), яка обірвала йому обидві ноги. Його забрали до шпиталю, але він там помер 10 травня 1945 р. від упливу крови. Його тлінні останки зідентифіковано щойно 15 жовтня 1975 при помочі т. зв. "Розпізнавальної таблички" (Еркенунґсмерке).

Поблизу Кляґенфурту у Каринтії, є ще один військовий цвинтар у місцевості Фельден, на якому спочивають три вояки українці, які померли були у шпиталі, а саме: Микола Рудків, Дмитро Кукурудза та Стефан Тужик.

Для заінтересованих подаємо також адресу у Санкт Вайт:

Soldatenfriedhof 
St. Veit/Glan 
Kärnten,  AUSTRIA

Як бачимо культурні народи шанують могили своїх воїнів, а навіть і воїнів з ворожих армій, які лежать на їхніх територіях, бо як то кажуть "мертвим не болить", і смерть усунула всяку і ворожнечу і дружбу, а те, що було, належить уже до історії. Тільки москалі не можуть того зрозуміти і мстяться навіть на могилах покійників, не тільки тих, що проти них воювали, але й тих, які не були їхніми потенціяльними ворогами.



неділя, 8 липня 2018 р.

"БАТАЛІОН РУСЬКИХ ГІРСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ"

Василь Федорович


В 1772 р., в наслідок першого поділу Польщі, Галичина перейшла під володіння Австрії. Нова провінція дістала офіційну назву "Королівство Галичини і Володимирії" (Königreich Galizien und Lodomerien), а її столицею стало місто Львів.

Прилучення Галичини до Австрії було до деякої міри корисним й для цілої України. Бо власне в Галичині, яка від 1340 р. тобто понад чотириста років находилась в межах польського королівства, тепер, за змінених політичних обставин, почалося наше політичне відродження. Галичина стала "Піємонтом" для всіх українських земель. Правда, довговіковий польський тиск не лишився без дошкульних втрат, у всіх відношеннях — політичному, культурному й соціяльному. Полонізація досягла тут була значних розмірів, головно коли мова про т. зв. вищі верстви. Провідна українська верства — магнати, шляхта, вище духовенство, а почасти теж і міщанство, улягли цьому тискові, перейшли в польський табір, приняли латинський обряд, польську мову та звичаї. При українстві залишилося тільки селянство й нижче духовенство ("поп і хлоп" — згірдливо казали). Положення по селах було жалюгідне. Подають джерела, що тодішний наш "мужик закріпощений, знедолений, затурканий, прибитий, несвідомий ні своїх людських ні національних прав, тільки зі стихійною впертістю зберігав свій старосвітський побут". Сільський священик зверхнім виглядом майже в нічому не відрізнявся від мужика. Він "в зношеній селянській одежі, з файкою в устах і бичем в руці, поганяв биків і коней, сам орав, жав, косив". А однак, ні знедолений мужик, ні такий же пригноблений, прибитий священик не затратили здорового ядра, тої дрібки почуття самопошани. Це почуття виявилось при першій нагоді.

З переходом Галичини під Австрію відносини тут трохи змінились. Марія Тереса, а особливо її син і наслідник на троні Йосиф II, старались поліпшити долю галицьких українців як в культурному, так і в економічному відношеннях, вже коли не з інших, то передовсім бодай з тих рацій, щоб тут встановити сякий-такий силовий фактор проти польської шляхеччини. В 1781-85 рр. знесено кріпацтво, обмежено панщину до 30-ти днів в році, та й взагалі облегчено, селянам їхню незавидну долю. Завершенням аграрних реформ було знесення панщини в 1848 р.

Значних досягнень було здобуто на полі освіти, передовсім освіти духовенства. Для вишколу греко-католицького духовенства Галичини, Закарпаття й Буковини Марія Тереса оснувала в 1774 р. у Відні Ґенеральну семінарію, при церкві св. Варвари, знану як "Барбареум". В 1784 р. засновано було у Львові університет, з німецькою і латинською мовами навчання, з наміром перетворити його пізніше на українську високу школу. Три роки пізніше (1787 р.) відкрито при університеті т. зв. "Студіюм Рутенум", тобто філософічно богословський факультет для українців, які не опановували задовільно німецької й латинської мов і через те не могли успішно відбувати своїх студій на чужих мовах.*) Таким чином на переломі 18 і 19 ст. було створено доволі добрі умовини для виховання нового типу священика, типу, який дуже різнився від священика з-перед 1772 р. На жаль, новий тип священика, з куди кращою богословською підготовкою як давніше, не виявився "новим" в національно-політичному відношенні. З того погляду головною його хибою був брак національної свідомости, парафіяльний галицький патріотизм, австрійська суперлояльність, страх перед всіми поступовими ідеями і вкінці згірдливе відношення до мужика.

Давніше його з мужиком єднало майже однакове соціяльне положення, тепер положення священика було далеко ліпше, він був краще забезпечений фінансово, він користувався привілеями клеру, мав значно ліпшу освіту, але національно — він був глухий. Давніший священик не цурався своєї мови, теперішний під впливами польської революційної пропаґанди приставав до польських конспіративних кружків, перенимався польським патріотизмом і принимав польську мову, хоч насправді поляком себе ніколи не почував.

Всеж, з часом, ці культурно-освітні здобутки принесли позитивні наслідки. Починаючи з 1830-их рр. молоде покоління, знайомлючись з новими, прогресивними течіями в Европі, зокрема в слов'янському світі, звернуло свої думки й почування до свого власного народу, до його мови, його життя-буття, до його національних інтересів. Початок дав Перемишль. Тут вперше появились освітні гуртки; за Перемишлем пішов Львів, а там й інші міста. Головну ролю у Львові відіграла Духовна семінарія, передовсім "Руська Трійця", (Шашкевич, Вагилевич, Головацький), яка поставила собі за ціль відродити й плекати українську мову, українську літературу, фольклор, та й взагалі стати на захист народних інтересів. Не була це проста справа. Довговічний намул сусідних впливів не змивався легко й на "народників" дивились їхні товариші зразу, то зі здивуванням, то призирством. Але розбуджена національна свідомість здобувала чимраз то ширші кола і вкінці цей богословський авангард став центром нашого відродження в Галичині.

В таких умовинах застав Галичину 1848-ий рік, т. зв. "Весна народів". Нові ліберальні ідеї в Европі, змігшись на силі, почали наступ на старий закостенілий лад — абсолютний монархізм, вимагаючи невідомих досі прав для людини, мінімум пошани для її, гідности і певної зміни соціяльних відносин. Жоден реакційний лад не вмирає легко. Почались революційні рухи. В січні 1848 р. в Медіоляні виступили проти Австрії італійці, місяць пізніше (лютий 1848 р.) вибухла революція в Парижі. Це французькі республіканці виступили проти свого короля Людвика-Филипа. І знов місяць пізніше (березень 1848 р.) почалась революція у Відні. Цісар Фердинанд І кинувся рятувати імперію, проголосив 15 березня 1848 р. конституцію, яка вправді йшла на деякі уступки новим течіям, але далеко не вдоволяла тих вимог, яких революція домагалась. Як протизасіб революційній акції конституція, між іншим, дозволяла творити т. зв. "національні ґвардії", тобто військові формації з лояльного населення, які мали боронити "конституційних прав і конституційного монарха.

Поляки в Галичині негайно використали цю нагоду й в короткому часі поставили в містах, містечках, ба й по селах, доволі добре організовану національну ґвардію, в силі около 20.000 чоловік. Рівночасно вони створили "Народовий Комітет", який післав цісареві меморанд з домаганням анулювати акт поділу Польщі з 1772 р. і реактивувати польську державу на захист "європейської культури й цивілізації".

Поляки хотіли, щоб цей меморанд підписали теж українці, бо ж українці становили значну більшість населення тих земель, які по поділах Польщі припали були Австрії. І не виключене, що вони були б з'єднали таких "представників", бо в польських конспіративних кружках такі охочі були. Але з'явився між семінаристами львівський адвокат Кирило Вінковський і він, перечитавши меморанд, сказав семінаристам таке: "Якщо ви хочете підписати, то не робіть того, доки в петиції не буде поміщена точка про вашу самостійність і вашу мову".

Коли поляки почули таку вимогу, підняли вереск: "москаль, зрадник, тут нема ніяких українців". Це помогло, ті крики відкрили глухі уха тих, які вірили у "нашу і вашу воль-носьць" і відкрили очі бачити справи в іншому світлі. Того самого дня 250 богословів у Духовній семінарії обіцяли уживати лиш своєї мови, стати за права свого народу, за його національні інтереси. Так почалось політичне відродження Галичини.

В травні 1848 р. (2-5 травня 1848 р.) створено у Львові "Головну Руську Раду", найвищий політичний і культурний орган для українців в Галичині. Як філіяли "Руські ради" повстали по інших більших і менших містах Галичини. Згідно з положенням конституції на заклик Головної Руської Ради почато організувати відділи національної ґвардії по тих містах, де було численніше українське населення, як нпр. в Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі, Яворові та інших. Ґвардійці виступали в народніх строях, згідно з локальними уподобанням. Яворівці, нпр. носили козацькі шапки з відзнакою льва, Ґвардійські з'єднання мали свої прапори, синього колору з золотим львом з одного боку, а з другого з якимось образом, нпр. св. Володимира, чи іншим символом. Але ці ґвардії, які мали захищати конституцію і монарха, не розвинулися в нас у якусь значнішу силову одиницю, передовсім через різні перепони з боку самої ж адміністрації краю, що майже виключно була в польських руках.

В тому самому 1848 р. вибухло повстання проти Австрії під проводом Кошута. Та подія насторожила всі немадярські народи, які находились в межах "країв корони св. Стефана". Отже проти мадярських аспірацій відірватись від Австрії виступили хорвати, словаки та румуни. На мадярських кордонах в Стирії, Долішній Австрії та Моравії зорганізувались добровольчі відділи, які мали боронити ті краї перед мадярською інвазією. Щоб забезпечити Галичину перед можливою акцією мадярських повстанців, зорганізували в Галичині, за порозумінням з віденським урядом, у прикордонних селах відділи самооборони, складені з місцевих селян. Селяни з охотою вступали у те "військо" і сама лиш станиславівська округа поставила в короткому часі около 17.000 вояків озброєних "по вуха" в старі крем"яні рушниці, списи, коли і сокири!

Про організацію тої селянської оборони довідуємось ближче з допису в "Галицькій Зорі", ч. 15, з 1849 р.

На цілому Підкарпатті, в кожному селі, селяни між 20-а і 50-им роком життя мали на даний знак зі зброєю збиратися у визначеному місці. Кожне село мало свого командира; кілька чи кільканадцять сіл творили одну "ляндштурмову" округу з окремим надкомандиром. В поодиноких селах були постійні варти, яких завданням було перевіряти документи зайшлих людей, а війтам наказали, починаючи з мадярської границі аж в глиб краю, поставити на видних місцях "віхи" або стовпи тривоги, обвиті соломою і запущені смолою. На випадок наближення ворога ті смолоскипи запалювали й це був знак, що військові треба збиратись, бо ворог надходить!

Загальний перегляд зорганізованих відділів селянської оборони відбувся в Богородчанах, коло Станиславова. На параду ставилось 300 гуцулів на конях, дальше 600 гуцулів піхотинців зі стрільбами й рушницями, 8.000 селян з косами, вилами, сокирами; всі вони поділені не на сотні, а на громади, кожна з своїм командиром, яким звичайно був вислужений вояк; і ще одна формація 400 селян на конях, теж з наїженими списами й косами. Після перегляду тих "оборонних сил", відбулась дефіляда, яку відібрав генерал зі своїм ад"ютантом, що на цю оказію прибули зі Львова. Під час дефіляди ополченці співали тодішний національний гимн, нечепурну пісеньку Івана Гушалевича, "Мир вам браття" і ще одну народну пісню "Машерують шваліжери, щаслива їм дорога"! Деякі більші відділи селянської оборони мали свої прапори, а теж барабани. От такий був, приблизно, вигляд і визбрій тодішньої воєнної сили, головно коси й сокири! Як дивно, іноді сокир ще й сього дня уживають для граничних порахунків!

Власне в добу того нашого "мілітаризму" повстав у Львові "Баталіон руських гірських стрільців" (Ruthenische Bergschützen) в 1849 р. Зорганізували його ніби на оборону монархії проти мадярської революції, а насправді Головна Руська Рада ("До народа руского". В Львові дня 1 стичня, 1849 р. "...в справі учрежденія руского полка добровольцев") руководилась теж тими зглядами, що при сприятливих умовинах цей полк, чи баталіон міг стати зародком українського війська. Біда лиш, що цю можливість підглянули теж наші споконвічні сусіди. На заклик Головної Руської Ради, почали зголошуватись добровольці. Генеральна команда у Львові намітила старшин, переважно українців, та доручила їм теж організацію відділів по інших містах. В короткому часі зголосилось 3450 людей, з них вибрано 1410 чоловік і власне з них створили цей баталіон в 6 сотень, з майором Ватерфлітом як його командиром. Старшинський корпус творили такі українці: пор. Гнідий (Львівська сотня), сот. Барусевич, пор Матникевич (Бережанська сотня), надпор. Кривоносюк, пор. Столярчук (Самбірська сотня), пор Ярмулевич, пор. Білинський (Коломийська сотня), пор. Родакевич (Станиславівська сотня), пор. Болдяк (Стрийська сотня).

Після сформування цього першого добровольчого баталіону, Головна Руська Рада почала була робити старання про організацію дальших частин. Але, як згадано, цьому перепинили поляки. Галицький намісник граф Голуховський вислав до ради міністрів окреме письмо, у якому перестерігав, що формування дальших українських частин було б на шкоду державі. Він не квестіонував лояльности українців, але тому, що між українцями ширяться "сепаратистичні тенденції", думав він, що дальша розбудова військових одиниць не була б в інтересі держави. Розуміється, Відень йому повірив і на дальшу організацію не погодився.

За пару місяців після сформування, старшинський корпус представився Головній Руській Раді, 8 червня 1849 р. До старшин промовляв крилошанин Куземський. Майор Ватерфліт просив Раду, щоб подбала про однострої, прапор і відзнаки для баталіону. Як відомо Головну Руську Раду пhавительство скоро розв'язало, а разом з нею розвіялись її військові пляни. З проектованого прапора залишилась була лиш лента, яку вишивала мати цісаря Франца Йосифа, архикнягиия Софія. Ця лента зберігалась до 1939 р. між рідкісними збірками Народного Дому у Львові.

Щодо однострою, то згідно з пляном він мав основуватись на народному одязі: гарно вишитий короткий гірський сірачок з синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходаки і крисаня, а до того ташка і ремінь з ладівницею. Кожний доброволець мав дістати рушницю і багнет, як головний визбрій. Але в дійсности однострій пізніше змодифікували. Він був такий: синя складана шапка з великим дашком і жовтим обшиттям, червоний жакет з синім стоячим ковніром та синіми "роґаликами" на раменах, з одним рядом "золотих" ґузиків, штани сині з червоним лямпасом. Жакет підперізувавсь звичайним військовим ременем, а ремені ладівниць, перехрещені на плечах, були прикрашені бляшками у гуцульські взори. Замість плащів добровольці мали короткі сіраки з синім обрамуванням і синіми плетеними ґузиками. На ноги, замість ходачків, дістали вояки звичайні черевики. Про озброєння вже згадано, рядовики мали рушниці з багнетами, старшини шаблі.

Після вишколу курінь вирушив 6 вересня 1849 р. зі Львова до Кошиць, на Мадярщину. Ніякої участи в протимадярських акціях він не брав, бо й не було потреби. Мадяри скапітулювали перед російською армією, яку цісар Франц Йосиф покликав був на допомогу. Розуміється, рос. цар радо поміч дав, бо ж йшло про спільну справу — боронити середновічного ладу!

На початку січня (3 січня) 1850 р. курінь вже вертав з походу додому, а три тижні пізніше (26 січня) правительство його розв'язало. Розв'язало, передовсім йдучи на уступки полякам, яким дуже на тому залежало, щоб не допустити до якої-небудь організованої сили українців.

Але, цей "Баталіон руських гірських стрільців", не дивлячись на його коротке існування і безбоєву історію, всеж трохи оживив був сплячу атмосферу та й пригадав галицьким українцям про те, що в нас були колись полки, була воєнна слава і військова традиція. До деякої міри Баталіон був передвісником формації Українських Січових Стрільців.



____________________
* Галицькі українці називали себе в тому часі "Русинами". Для відрізнення їх від москалів-росіян, австрійська влада вживала для них офіційної назви "Рутени" (Ruthenen). Ця назва подибується також в папських буллах і грамотах. В них "рутенами" називаються українці-уніяти, об'єднані з Римом. Уніятів в Австрії, ще від Марії Тереси, називано "греко-католиками", назва доволі куріозна, але вдомашнилась була в нас на наступних двісті років.



Джерела:
1.  І. Тиктор, вид. Історія Укр. Війська. Вінніпеґ, 1953.
2.  Ф. І. Свистун: Прикарпатська Русь під володінням Австрії. Львів, 1895.
3.  І. Тиктор, вид. Історія України. Вінніпеґ.
4.  Ом. Левицький: Гал.-руська Бібліографія. Львів, 1888.



неділя, 17 червня 2018 р.

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

Ген. Петро Самутин

Врятування Львова. — Кіннота Будьонного під Замостям.

(Продовження)


Битва на Вислі включала в себе два етапи: Перший від 13-15 серпня 1920 р., коли совєтські війська, ведучи завзяті бої на підступах до Варшави і Модліна, осягли найбільші успіхи. Другий — від 16 до 25 серпня 1920 р., коли ворог перейшов в контрнаступ і змусив війська західнього фронту відходити на схід.

На цьому місці дозволимо собі залишити Варшавську операцію та перейдемо до подій на Південно-західньому фронті. Не дивлячись на сильну перевтому і втрати, 1-а совєтська кінна армія настирливо продовжувала наступ на Львів. Поляки за всяку ціну намагаються утримати Львів. Зосереджують проти 1-ої кінної армії та підлеглих її Реввоєнсовєтові в оперативному відношенні 8-ої кінної дивізії, 45-ої і 47-ої стріл. дивізій, своїх 4 піші дивізії, дві кінні дивізії, декілька добровольчих відділів, зміцнених панцерними потягами і літаками. Совєтським військам прийшлося діяти в лісисто-багнистім терені, порізанім річками і каналами та зруйнуваннями мостами. Бували випадки, коли умовини місцевости не дозволяли ворогові підтягти для помочі наступаючим військам артилерію і тачанки зі скорострілами. Вперті бої розгорнулися в районі Буська за переправи на річці Західній Бог та дороги, що вели в напрямку Львова. Зайнявши мостовий причілок на лівому березі західнього Богу на північний захід від Буська, головні сили 1-ої совєтської армії зав'язали бої на ближніх підступах до Львова. 19 серпня 4-а і 6-а кінні дивізії знаходились від Львова на 6 кілометрів віддалі.

Спротив ворога зростав. Польське командування кинуло свіжі частини проти совєтських військ, панцерні потяги, озброєні тяжкими гарматами, та коло 18-ти літаків, які закидали червону кінноту бомбами  та  обстрілювали  з  тяжких  скорострілів. Ламаючи відважний спротив, червоні вперто йшли вперед. 19-го серпня, в повідомленні, посланному Командуванню Західнього фронту, Реввоєнсовєт 1-ої кінної армії сповіщав, що поляки зосередили під Львовом великі сили і ставлять впертий спротив. Однак С. Будьонний і К. Ворошилов висловили певність в тому, що через два-три дні Львів буде "визволений". Вони заявили, що в цих умовах залишення 1-ою кінною армією зайнятого нею відтинку може катастрофально відбитися на цілому фронті.

20-го серпня 1-а кінна армія одержала наказ за підписом голови Реввоєнсовєта Троцького: "Негайно виконати директиву командування Західнього фронту про зміну напрямку її дій з Львівського на північно-західній" (на Замостє). Разом з тим в директиві було сказано про те, щоб оволодіти Львовом не відбилось на часі виконання наказу про перехід до Замостя і не зробило розкладаючого впливу на війська. Таким робом, директива большевицького Реввоєнсовєта сама собі заперечувала: вимагаючи негайного руху 1-ої кінної армії на допомогу арміям Західнього фронту, вона в той час фактично санкціонувала оволодіння нею (кінною армією) Львовом.

На другий день А. Єґоров (командуючий південно-західнім фронтом) сполучився телеграфом з Мінськом і поінформував М. Тухачевського про положення на південно-західньому фронті. А. Єґоров сказав, що через два-три дні Львів буде взятий. В разі виходу з бою 1-ої кінної армії", слабі війська ХІV-ої армії не тільки не зможуть оволодіти Львовом, але з певністю будуть відкинені поляками на схід. Командуючий південно-західнім фронтом висловився за те, щоб дати можливість 1-ій кінній армії зайняти Львів, і лише потім скерувати її на Замостя. М. Тухачевський відповів: "Кінна армія настільки тепер спізнилася, що вже значно минула гострота потреби її на півночі, але все ж кожний день дорогий".

Таким робом, відхід 1-ої кінної армії в напрямку Замостя після 20-го серпня не був вже большевикам необхідний. В той самий час її відхід з Південно-західнього фронту нарушив його стійкість та створив для поляків догідні умови — переходу в наступ також і тут. В цих умовах було краще продовжувати наступ 1-ої кінної армії на Львів і не перекидати її на Замостє.

20-го серпня 1920 р. 1-а кінна армія розпочала відхід із-під Львова і через вісім днів прибула в район Замостя. Однак тепер вона вже не могла змінити положення на Західньому фронті: большевицькі війська скрізь відходили, а ініціятиву тримали в своїх руках поляки. Слабі частини Південно-західнього фронту, що діяли на Львівському напрямку, після відходу 1-ої кінної армії під натиском поляків також почали відступати.

Сама 1-а кінна армія опинилася в надзвичайно тяжких умовах. Вона змушена була боротись без підтримки піхоти з переважаючими силами поляків напротязі п'яти днів. Польське командування намагалось окружити і знищити її. Своєю впертістю та відвагою 1-а кінна армія зірвала ці пляни і в перших днях вересня з'єдналась з головними совєтськими силами.

Головну ролю в затримці передачі 1-ої кінної армії в оперативну підлеглість Західньому фронтові, безперечно відіграв Сталін, як член Реввоєнсовєта Південно-західнього фронту і член Реввоєнсовєта Совєтської Республіки. На це склалось багато причин, які ми тут оминаємо, та подамо лише одну з них, це особиста ненависть Сталіна до С. Каменєва, як колишнього полковника генштабу старої армії, який зайняв посаду Головнокомандуючого всіма збройними силами Совєтської Республіки 8-го липня 1919 року. Сталін дуже часто робив доноси на С. Каменєва до Політбюра і особисто Ленінові, в цих доносах намагався скомпрометувати Каменєва не тільки як Ґлавкома, але як і людину.

Сталін, починаючи від 2-го серпня 1920 р., коли було прийняте рішення ЦК РКП(б) про розділ фронтів, як тільки міг гальмував переведення в життя це рішення. 12-го серпня виведену в резерв 1-у кінну армію (дві дивізії) без санкції головнокомандуючого, знову кинув в наступ на Львів.

Сталін зігнорував другу директиву Ґлавкома про передачу 1-ої кінної і ХІІ-ої армії Західньому фронтові, а з думкою командуючого Південно-західнім фронтом А. Єґоровим, що дальше не вільно затримуватись з виконанням директив Центра, не рахувався.

Сталін став на шлях прямого непідкорення директивам Ґлавкома, в яких відзеркалювались рішення Політбюра від 2-го серпня і пленума ЦК від 5-го серпня 1920 року. ("Воєнно-Історіческій Журнал ч. 2, 1964, Москва, Орган Міністерства Оборони Союзу ССР, сторінка, 104).

Запізнавшись досить основно з положенням польської сторони та суперечками, а то й ворожнечею у большевицькій верхівці між фаховими військовиками та партійними бонзами, повернулось до групи "Замостя".

30-го серпня 1920 року в Замостю

Ніч з 29/30. VIII. 1920 була дуже темною. О годині 2-ій 5-а сотня 31 п. СК під командою підпоручника Хоміча розпочала випад на село Калинівці (на південний схід Замостя). Коло години 3-ої доходить до того села від півночі і починає енергійний та галасливий наступ. Будьонівці, заскочені крісовим вогнем і гранатами, вискакують з домів і починають втікати у східьному напрямку. Сотня здобула 14-осідланих коней, віз з харчами разом з харчовим підстаршиною та кілька полонених з 33-го полку армії Будьонного. На вулицях села залишились вбиті і ранені кіннотники. Успіх сотні був поважний, головне — здобули "язика".

Одночасно 6-а сотня 31 п. СК виконала випад на село Майдан (на схід від Замостя), а чота Штабової сотні VI-ої січово-стрілецької дивізії під командою хорун. Михайла Турка зробила випад на село Сітанець (на північ від Замостя). Обидві ці групи, після перевірення стежами околиці цих сіл. без втрат повернулись до Замостя.

Перед полуднем зауважено з пункту спостереження (ратуша) дві великі колони кінноти й артилерії, що маршували серед дощу в загальному напрямку: Ярославиці — Сітанець (зі сходу на північний захід) і Пнювек — Зводне — Жданів — Завада, (на південь і захід від Замостя).
Панцерний потяг "Мститель", що курсував на лінії: Завада — Красностав, був відрізаний від Замостя.

Ворожа кіннота зайняла села: Сідлиска-Високе і Гижа. (Захід і півн. захід Замостя). Телеграфічне сполучення з Люблином — перерване. На цілому оборонному фронті групи "Замостя" — розпочалася інтенсивна стріялина з обох сторін, в дію увійшли: артилерія, тяжкі скоростріли і рушничний вогонь. Кіннота Будьонного веде наступ вздовж шосе: Лабунє — Замостє і Красностав — Замостє (з півдня і півночі). Оборонці заховуються дуже спокійно та відбивають своїм вогнем всі намагання ворога.

З пункту спостереження зауважено більше скупчення ворога в районі Калиновці (південний захід Замостя). Командир 31-го п. СК перекидає летунську сотню (300 багнетів) на передмістя Нова Осада. В цитаделі (середмістя) йде інтенсивна розбудова укріплень. Розбудовують становища для гармат, тяжких скорострілів та ставлять дротяні загороди. Там працюють: Сотня Технічного куреня VІ-ої с.-стр. дивізії, 9-а сотня 31-го п. СК та польська технічна сотня.

З наказу командуючого групою "Замостя" полк, генштабу М. Безручка, був висланий панцерний потяг "Смерть" для переведення розвідки в напрямку на село Мйончин (схід Замостя). Потяг був обстріляний гарматним вогнем ворога, один стріл вдаряє в гарматний вагон і вбиває двох старшин і кількох стрільців. Потяг вернувся до Замостя. В годинах пополудневих почуто гарматну канонаду з напрямку: Мйончин (схід) і Комарів (південний схід).

Над лісом з району Чесники і на південь від Лабуня — рвуться шрапнелі. Треба думати, що це відділи генерала Ст. Галлера ведуть бій з кіннотою Будьонного. Зростає надія, що скоро прийде допомога. Під вечір того ж дня чути туркіт легких (ручних) скорострілів з району Лабуня. Польські частини, що беруть участь в обороні Замостя, видали останні запаси харчування.                                                                             





Далі буде


неділя, 10 червня 2018 р.

О. МІТРАТ Проф. Д-р ВАСИЛЬ ЛАБА, колишній Головний Капелян УГА і 1 УД УНА


О. проф. д-р Василь Лаба народився 1-го жовтня 1887-го року в селі Бертешєві Бібрецького повіту в Західній Україні. Закінчивши середню освіту в українській академічній гімназії у Львові, почав богословські студії на Львівському університеті та продовжував їх в Інсбруку, Фрайбурзі, і у Відні. Рукоположений на священика був в 1912-му році у Львові, вже на початку Першої світової війни в 1914 році був призначений тодішнім Митрополитом Слугою Божим Андреєм Шептицьким на головного полевого капеляна для українців в австрійській армії і опісля в Українській Галицькій Армії. Був довгі роки професором Богословської Академії у Львові, ректором якої був Патріярх УПКЦеркви Блаженніший о. д-р  Йосиф Сліпий.

Під час Другої світової війни мітрат В. Лаба знову був назначений головним капеляном Першої Дивізії Української Націон. Армії. Після війни зосереджував свою діяльність головно на навчанні та вихованні священичого доросту. Є автором багатьох наукових праць і студій та статтей. Від 1950-го року був генеральним вікарієм Едмонтонської єпархії УКЦеркви.



субота, 2 червня 2018 р.

ЛИСТОПАД 1918 РОКУ


Василь Верига


Місяць листопад 1918 року важливий в історії цілої Европи, якщо вже не цілого світа, важливий він подіями, які мали далекосягле значення для багатьох країн, але мабуть чи не найважливіший він був для українців. Почавши від першого листопада, коли українці під австрійською окупацією проголосили свою державність, напротязі цілого місяця відбувалися якісь події, або прямо таки на українських землях, або й поза ними, які вирішували долю українського народу на цілі десятиліття. Найважливішими з них були власне Листопадовий Зрив у Львові та проти-гетьманське повстання, яке розпочалося із Білої Церкви на Київщині. Чи було якесь взаємовідношення чи взаємовплив одної події на другу? Попробуємо проаналізувати ці події та цілий ряд інших, які відбувалися в листопаді 1918 року.

Коли вночі із 31-го жовтня на 1-го листопада Українська Національна Рада перебрала владу від австрійського намісника у Львові, головною особою цього акту був сотник УСС-ів Дмитро Вітовський при допомозі 60-ти старшин та коло 1400 підстаршин і вояків українців, які в даний час перебували у Львові. Для Української Генеральної Команди було зрозумілим, що перебрати владу у поверх 200-тисячному місті, яким був тоді Львів, це була дуже мізерна військова сила. Не входячи в деталі переведення цього революційного акту, зазначимо, що "в 7-ій годині ранку 1 листопада 1918 р. сотник Вітовський одержав звіт, що обсаду міста проведено після пляну та що всі стоять уже на своїх місцях". Рівночасно звітовано, що на ратуші Львова повіває жовто-блакитний прапор. Намісника Галичини графа Гуйна і команданта Львівської Військової Округи ген. Пфеффера інтерновано. Обсада Львова українським військом стала дійсністю" 1.

Українська Генеральна Команда разом із Укр. Національною Радою, були свідомі того, що з нецілою півтора тисячею війська вдержати Львова, в якому поляки становили більше половини населення, а з решти більшість належала жидам і тільки кількадесят тисяч становили українці, буде неможливо й тому наполегливо шукали військової допомоги на провінції. Так само, з уваги на те, вже пополудні 31-го жовтня до Черновець на Буковині, де стояв леґіон Українських Січових Стрільців, виїхав спеціяльний курієр четар Сенюта з наказом, "щоб боєві відділи, не гаючись ні хвилини виїхали до Львова. Коли б хто робив труднощі в доставі поїздів, — говорилося в наказі Української Генеральної Команди — їх слід опанувати силою" 2. Але Команла УСС-ів не виконала ані першої частини наказу про негайний виїзд боєвих відділів, ні другої частини про насильне опанування потрібних для транспорту поїздів. Ваґонуваиня боєвих відділів пішло пиняво, бо управа черновецької залізниці не хотіла відправляти стрілецького транспорту негайно і стрільці виїхали з Черновець замість в полудне 1-го листопада — 24 години пізніше, а під Львів прибули щойно пополудні 3-го листопада.

Тим часом поляки вже першого листопада почали збройний спротив у Львові. "Відсутність УССтрільців в перших трьох днях боротьби за Львів була вирішальною для дальшого її висліду" — пише історик УСС Степан Ріпецький 3. "За той час поляки станули міцною ногою в західній частині міста і зорганізували її так, то вже не могло бути мови про ліквідацію її за одним махом. Тим то, у великій мірі, нещасливий вислід війни з Польщею лагодиться вписати на рахунок спізнення стрілецької формації" 4 пишеться в Історії Українського Війська.

Роздумуючи над ствердженням, що цивільне уппавління залізниці в Чернівцях могло протиставитись у війну військовим наказам, нам це здається незрозумілим. Одначе замість аналізувати цей факт, ми наведемо інший подібний випадок, про який згадує у своїх споминах Віктор Андрієвський, полтавський губерніяльний комісар освіти за часів Центральної Ради, що трапився на декілька місяців раніше у місті Гадячі на Полтавщині. Різниця була тільки та, що військовою частиною були чехи, які знаходилися тоді на українській Полтавщині й намагалися відступити на схід перед наступаючими німецько-українськими військами.

"Одного дня на станцію Гадяч прибуло з Лохвиці двоє чехів. Вони наказали дати собі паровоз. Хтось з залізничного начальства став було протестувати, та вони погрозили ручними ґранатами, взяли собі паровоз і поспішно виїхали разом з ним" 5.

Чому так не поступили українці на українській Буковині з румунською залізничною адміністрацією, важко собі пояснити.

Можливо, що в Історії Українського Війська дещо переборщено важливість спізнення відділів УСС-ів, бо на хід польсько-української війни, а зокрема на остаточний її вислід, мали немалий вплив ще й багато інших чинників. Перш за все в листопаді 1918 року Галичина була вже вичищена з чоловічого населення в віці від 18 до 45, яке було мобілізоване до австрійської армії. Із них поверх 70.000 осіб попало до італійського полону, як це стверджує проф. Є. Онацький 6. Частина була ще зі своїми полками на Балканах, а частина в поворотній дорозі до Галичини, але ще на чужих теренах, а деякі були вже тоді під польською контролею. Крім того тримільйонова українська Галичина не могла виграти війни з Польщею, що начисляла поверх 20 мільйонів населення, а що найважніше, мала за собою прихильність Антанти та добру покровительку Францію. (Українці Галичини розраховували на проголошене президентом ЗСА Вільсоном право на самовизначення народів і тому намагалися за всяку ціну вдержатися на своїй національній території").

Українська Національна Рада сподівалася дістати допомогу від Наддніпрянської України, що своєю кількістю населення вдесятеро перевищала Галичину, 7 не говорячи вже про матеріяльні ресурси. Знаючи, що на Наддніпрянщині знаходиться Окремий Загін Січових Стрільців, зложений в основному з галичан, Українська Національна Рада звернулася вже 5 листопада до гетьмана Скоропадського, щоб він відіслав Січових Стрільців до Галичини та дав ще й матеріяльну допомогу Західньо-Українській Народній Республіці у її боротьбі з Польщею.

Гетьман прихильно поставився до прохання галицької делегації, у складі д-ра Осипа Назарука та інж. Володимира Шухевича, з якою разом був і полк. Євген Коновалець, командант Окремого Загону Січових Стрільців. В порозумінню з відповідними міністрами, він пообіцяв, що "добрий полк Січових Стрільців, які тоді стояли в Білій Церкві, буде висланий до границі Галичини, буцім то на те, щоб очистити залізницю від полонених. Цей полк може опісля перейти без дозволу на галицьку землю, — пише д-р Назарук у своїх споминах. — Таку здержливість уважав гетьман потрібною, щоб не вмотатися в війну з Польщею. При чім додав іще, що вилучить Січових Стрільців зі своєї армії, коли вони перейдуть за Збруч" 8. Іншими словами, гетьман віддавав полк Січових Стрільців із повним узброєнням та військовим вирядом Західньо-українському урядові.

Здавалося, що все було в якнайкращому порядку, одначе, коли галицькі делегати сконтактувалися з головою Національного Союзу, Володимиром Винниченком й розповіли йому в чому справа, то він "назвав заходи д-ра Назарука зрадою та заявив, що все вже готове до повстання проти гетьмяна" 9, в якому Січові Стрільці мали бути боєвим аванґардом. Якщо вони відійдуть до Галичини, то не буде з ким починати повстання. "Щождо допомоги Галичині, то Винниченко сказав, — як не твердить полк. Коновалепь, — що справжня Україна дасть Галичині далеко більшу поміч ніж гетьманський уряд" 10.

Після того делегати поїхали до Січових Стрільців до Білої Церкви, щоб ше переговорити зі Стрілецькою Радою, що була неофіційним політичним проводом для СС. Але Стрілецька Рада під впливом Винниченка 11 "відкинула проект висилки до Галичини якої-небудь частини (подавляючою більшістю голосів (11:1), виходячи зі становища, що Січове Стрілецтво, хоч походить з Галичини, зв'язане передовсім з державними інтересами Великої України, та що Київ важніший ніж Львів" 12. Ба, що більше, один делегат ЗУНР, д-р О. Назарук так захопився ідеєю повстання проти гетьмана, що відмовився повертатися до Львова 13, хоча там від інтеліґентних людей до праці — не переливалося. Якщо б д-р Назарук був військовою людиною, то такий крок не можна було б інакше трактувати, як дезерцію.

Отже, Стрілецька Рада висловилася проти виїзду до Галичини *, щоб здушити повстання поляків у Львові й готувалася до повстання проти гетьмана. А шкода, бо приїзд Січових Стрільців був би мав не тільки мілітарне, але ще більше моральне значення, для українських галицьких частин — будуюче, а для поляків — деморалізуюче.

15 листопада Січові Стрільці підняли повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, щоб "рятувати" самостійність України. Мабуть важко було б сумніватися у щирість вчинку Січових Стрільців та їх командування. Одначе нелегко повірити, що Винниченко і Шаповал, і Петлюра, які цілий час пропагували федерацію з Росією й виступали проти самостійности України, як шкідливої для "єдности соціялістичної революції", раптом перетворилися в таких великих "самостійників". На доказ цього вистачить заглянути до ІV-го Універсалу, щоб переконатися, що навіть у цьому документі, який проголошував самостійність України, не стверджено самостійности, як остаточної мети українського народу, але зроблено ще застереження, що щойно Українським Установчим Збором "найвищому нашому органові належить рішати про федеративний зв'язок з народніми республіками бувшої російської держави" (Підкреслення моє — В. В.) 14

В міжчасі, 11-го листопада капітулювала Німеччина і перша світова війна закінчилася. Разом з тим був анульований Берестейський договір, від якого Росія відмовилась 13 листопада, а з тим самим Лєнін мав уже вільну руку плянувати нову аґресію України. 17-го листопада він постановив створити т. зв. Український фронт, на якому вже стояло поверх 80.000 війська під командою москаля Антонова-Овсієнка. Але для Винниченка ці війська не були страшні, бо він зробив з большевиками договір про невтральність15. Зрештою, большевики від самого початку присутности німецько-австрійських військ в Україні виконували різні саботажі, чим провокували криваві відплати німців на українському населенню. Це у свою чергу викликало ненависть українського народу до німців, до гетьмана та гетьманського уряду, що остаточно збігалося з інтересами Винниченка і Шаповала, які монтували повстання. Але на цьому несподіванки большевиків не кінчалися. 28 листопада 1918 року ЦК Російської Комуністичної Партії, на чолі якої стояв Лєнін (навіть не ЦК КП(б)У, що була відгалуженням російської партії в Україні!) створив з різних чужинців "український совєтський уряд", до якого входило тільки двох українців, Володимир Затонський і Юрко Коцюбинський. На чолі уряду став київський большевик москаль Георгій Пятаков, який завжди виступав проти самостійности України, а змагав, як і всі москалі, до "єдиної неділимої Росії" тільки червоної.

29 листопада цей же совєтський "український уряд" видав свій маніфест до українського народу, в якому повідомляв його про скинення гетьмана та встановлення совєтської влади в Україні. Ані Лєніна, ані Пятакова не турбувало те, що гетьман усе ще перебував у Києві, як і те, що сам Пятаков зі своїм "урядом" і т. зв. "українським" військом, що складалося з московських й орловських робітників та китайських і латвійських наємників, все ще перебували на московській землі. Але цим і не треба було турбуватися, бо ж українські частини, Запорозька та Сірожупанна дивізії, що берегли північно-східних кордонів України перед большевиками, далися загітувати "республіканцям" і, покинукивши свою службу, поспішали усувати гетьманську владу, щоб "рятувати" українську державність. Завдяки цьому, "через відкриті кордони зараз же почали посуватися большевицькі військові частини, які стояли на поготові"16 й тільки чекали на добру нагоду.

Маніфест совєтського "українського уряду" оголошував також, що "усі поміщицькі землі, живий і мертвий реманент підлягав негайній передачі селянству без усякого викупу"17. Мабуть немає потреби доказувати, що цей маніфест був прямим закликом до грабунків, анархії, щоб створити на Україні хаос. Московські большевики, не тратячи нічого свого власного, купували собі прихильність українського селянства українською землею, українським добром.

Коли Січові Стрільці боролися за Київ, галицькі нечисленні військові частини змагалися на вулицях Львова за вдержання своєї столиці. Але встоятись не було сили; на допомогу львівським полякам приходили різні військові частини з корінної Польщі, а українці такої помочі, з незначним виїмком, не мали. 22 листопада 1918 року українські війська покинули Львів, щоб до нього вже більше не вернутися, помимо кількамісячної боротьби. Січові Стрільці мали більше щастя у своєму змагу. Вони здобули Київ, усунули гетьмана й відновили Українську Народню Республіку. Але після "тріюмфального" в'їзду Директорії до Києва 19-го грудня 1918 року вона в ньому задержалася заледве півтора місяця. Ранком 5-го лютого 1919 року Директорія покинула Київ перед наступом большевиків, щоб до нього практично більше не вернутися. Українська держава, зі столицею у Києві та в розмірах з перед 15-го листопада 1918 р. перестала існувати.

Так виглядав листопад 1918 року. Хоч-не хоч, насувається питання: Який був би вислід Визвольних Змагань, якщо б Січові Стрільці були послухали гетьмана Скоропадського і поїхала до Галичини, щоб допомогти здушити польське повстання у Львові, а вслід за тим закріпити західні кордони України від Бугу до Карпат? Що було б сталося на Великій Україні, якщо б, не маючи Січових Стрільців, Винниченко, Шаповал і Петлюра не підняли повстання проти гетьмана? Чи міг би був гетьман Скоропадський здійснити ідею федерації з неіснуючою білою Росією або створити російську державу на українських землях, де українці становили 76.7%, а москалі тільки 12.9% усього населення18? Це питання гідне уваги, як і гідне воно докладнішої аналізи, холодної і безпристрасної, на яку, як видно учасників тих подій не було стати, але повинно стати нас, молодшого покоління. Можливо, що проаналізувавши всі "за" і "проти", не всі наші визнані герої зістали б і на далі в ореолі слави, а ті, що їх Директорія "вийняла з-під закону", з категорії злочинців — перейшли б до групи державних мужів.

Неприємних історичних фактів-помилок промовчувати не годиться; про них не тільки треба говорити, але їх треба, перш за все, аналізувати, щоб на помилках минулого вчитися й не повторювати їх у майбутньому. Основною помилкою провідників української революції були не поодинокі її потягнення, але те, що вони усіма своїми починами змагали збудувати соціялістичну Україну, а не Українську Самостійну державу взагалі.

Подумаймо над тими подіями бодай один раз у рік, коли ми відзначуємо "Листопадовий Зрив", коли ми відзначуємо пам'ять тих, що віддали своє юне життя на полі бою за свій нарід, за ідеали, в які вони тоді вірили і вважали їх за одиноко правильні. Листопад 1918 року із його подіями на всіх українських землях був вирішальним не тільки в упадку Західньо-Української Народньої Республіки, але й української держави взагалі. Виснажена війною Галичина не була в стані закріпити своєї державности сама, тим більше, коли її власні сини були порозкидані по різних країнах Европи. Як допомогла Галичині "справжня Україна" Винниченка — про те не доводиться навіть згадувати.

Аналізуючи наше минуле, ми повинні в першу чергу руководитися правдою, навіть тоді, коли ця правда не надто приємна, коли вона мала б виявити такі чи інші недоліки й помилки провідників. Людей непомильних немає, а зокрема людей чину. Помилки зроблені не свідомо, але в ході праці й шукання доріг, які мали б вивести український народ "з дому неволі" не мусять дискваліфікувати народних провідників з пантеону славних. Знаємо зі Святого Письма, що св. Петро помилився, тричі зрікався Христа у хвилині почуття безпорадности і зневіри, але покаявшись, його гріх не став йому на перешкоді, щоб стати першим апостолом Його і своєю працею і кров'ю змив свій гріх. В листопаді 1918 року зроблено багато помилок, за які весь нарід покутує й до сьогодні й тому, ради майбутнього, треба бути справедливим і до минулого й віддати йому належну увагу у наших роздумах і студіях.
___________________________
 1  М. Дольницький. "Військова підготовка Листопадового Зриву та її здійснення", збірник Українська Галицька Армія. Вінніпеґ, Д. Микитюк, 1958, т. 1, ст. 56.

 2   Історія Українського Війська. Опрацювали І. Крипякевич і інші. 2 вид. Вінніпеґ,  Ів. Тиктор,  1953, ст. 475.

3   С. Ріпецький. Українське Січове Стрілецтво.  Ню Йорк, Червона  Калина, 1956, ст. 206.

 4   Історія  Українського Війська, ст. 475.

  5  В. Андрієвський. З  минулого.  Берлін, Укр.  Слово,  1923.  Нью  Йорк, Говерла, 1963, ст. 179.

 6   Є. Онацький. По похилій площі. Мюнхен, Дніпрова Хвиля, 1964, част. 1. ст. 49.

 7   Л. Шанковський. Українська Галицька Армія.  Вінніпеґ, Д.  Микитюк, 1974, ст.
45.

 8   О. Назарук. Рік на Великій Україні. Відень, 1920, ст. 6.

 9   Є. Коновалець. "Причинки до історії української революції". (Реґенсбурґ). Накл. Проводу Українських Націоналістів, 1948, ст. 13.

 10   Там же.

 11  Історія Українського Війська. 2 вид., ст. 473.

 12  Назарук, цит. праця, ст. 8.

 13 Там же, і Є. Коновалець, цит. праця, ст. 14.

 * Одинокий полк. Р. Сушко голосував за виїздом СС до Львова.

 14  К. Костів. Конституційні акти відновленої української держави, 1917-1919 років і їхня політично державна якість. Торонто, 1964, ст. 88.

15   В. Винниченко. Відродження  нації. Відень, 1920, т. З, ст.  158.

16  Д. Дорошенко. Історія України, 1917-1923. Ужгород, 1930, т. 2, ст. 421.

17  Історія Української Р.С.Р. Київ, Наукова Думка,  1967, т. 2, ст. 96.

18   Енцикльопедія   українознавства. Мюнхен, Молоде Життя, 1949,   т. 1, ст. 164.


субота, 19 травня 2018 р.

ПОЛЬСЬКІ ДОСЛІДНИКИ ПРО УПА


В. Ґоцький


Степан Заброварний завдав собі труду й на сторінках "Наша Культура", що виходить по-українськи у Варшаві, опублікував ширший перегляд дослідів польських істориків, які відносяться до України. Ми беремо уривок з розділу сьомого, названого автором "Друга світова війна та перші повоєнні роки". У точці третій говориться про діяльність українських націоналістичних організацій в Польщі та їх ліквідація. Ось як пише автор.

"...Закінчення другої світової війни й наладнання добросусідських відносин між польським народом та народами Радянського Союзу не принесли повного спокою на польсько-радянському пограниччі. Через націоналістично-шовіністичні організації з одного й другого боку кордону гинули далі солдати й цивільне населення. Тема збройної боротьби проти ворожих народній владі елементів, а зокрема проти українських буржуазно-націоналістичного підпілля ОУН і УПА, що діяли на так званому Закерзонському Краї, знайшла широке відзеркалення в історичній літературі в Польщі. З багатьох причин немає ще на цю тему глибших монографічних праць, але багато авторів не обмежується звичайним описом подій, пробуючи теоретично справи узагальнювати, шукаючи висновків у своїх працях.

"Піонірською у тій справі треба вважати статтю І. Блюма, "Участь польського війська у змаганнях за закріплення народної влади (Боротьба з бандами УПА)", Військовий Огляд Історичний 1959. Немовби продовженням тої статті є стаття Я. Ґергарда про "Деякі деталі боротьби із загонами УПА та ВІН у південно-східніх районах Польщі". Стаття ця появилась теж у Військовому Огляді Історичному за 1959. В статті Ґергард, що "сам був учасником тих боїв, аналізує співпрацю бандерівців із польськими загонами ВІН та проаналізовує причини довготривалої боротьби з бандерівським підпіллям.

"На сторінках Військового Історичного Квартальника продовжують цю проблему інші автори. В. Шота, "Нарис розвитку ОУН і УПА", ділить діяльність та розвиток тих організацій на певні періоди та аналізує їх організаційну структуру, чисельність та озброєння. М. Юхнєвіч, "Участь 7-ої лужицької дивізії пішої в акції "Вісла" — 1962, описує участь згаданої дивізії в 1947 році в боях від Щавного на Лемківщині до Ярослава та Сіняви на Посянні. Знова ж С. Жепський реєструє найважливіші події в часі від липня 1945 до серпня 1947 як старшина 8-ої дивізії піхоти у двох статтях: "Участь 8-ої дивізії в боях з бандами УПА в роках 1945-1947" та "З історії 8-ої дрезденської дивізії ім. Бартоша Ґловацького".

"Під редакцією М. Турлейської появився збірник маґістерських праць на теми боротьби Польського Війська із збройним підпіллям, в тому й з українським. Ось кілька назв тих статтей: Й. Чапля — "Баротьба з ОУН, УПА в роках 1944-1947", М. Редзінскі — "8-а дивізія піша в боротьбі з ОУН-УПА 1945-1947", М. Тиліщак — "9-а дрезденська дивізія піша в боротьбі з українським та польським подпіллям — червень 1945 — жовтень 1947".

"Чапля пише про боротьбу проти куріня Залізняка".

"Багато матеріялів на цю саму тему містить інше збірне видання під редакцією В. Ґури та Р. Галяби — "В боротьбі за закріплення народної влади в Польщі 1944-1947", а також том 7 "Народна Польща", де стаття А. Щенсняка — "Деякі проблеми відносин польсько-українських в роках 1939-1947", ширше аналізує ці справи.

"Першою спробою ширшого висвітлення проблематики підпілля ОУН і УПА є монографія А. Щенсняка і В. Шоти, "Шлях у нікуди, діяльність ОУН та її ліквідація в Польщі", 1973. Автори висвітлюють польсько-українські відносини до війни, діяльність українських буржуазних партій у міжвоєнній Польщі, організацію та діяльність УВО та ОУН до 1939. У воєнному періоді зупиняються вони на таких подіях, як розлам в ОУН, підготовка до війни з Радянським Союзом, акція батальону "Нахтіґаль", історія дивізії СС "Галичина", організація УПА, і створення УГВР. Післявоєнний період — це переселення українського населення з Польщі на Україну, організаційний розвиток ОУН-УПА на території Польщі та їх боєво-терористична та політично-пропаґандивна діяльність та відносини до польського, пролондонського підпілля. Книжка кінчається описом та аналізою різних акцій Польського Війська проти українського буржуазно-націоналістичного підпілля, яку остаточно вирішила акція "Вісла".

"Питання акції "Вісла" обговорює детальніше стаття Г. Лукашевіча, — "Біля генези та перебігу акції "Вісла" — 1947". Він зосереджує свою увагу головно на акції переселення українського населення до УССР та до північно-західніх районів Польщі. Великим недоліком згаданої праці є факт, що акції УПА автор трактує у відірванні від подібних акцій польського підпілля.                                                                                    

"Польські історики займаються також проблематикою терористичної діяльности польських буржуазно-націоиалістичних загонів у відношенні до місцевого українського населення на Люблинщині та Ряшівщині. Знов В. Волчев досліджував політику лондонського еміґраційного уряду в українському питанні та акти терору А. К. у праці, — "Причинок до становища угрупувань лондонського табору на Любельщині відносно української проблеми". Тематика ця є теж зачеплена у збірнику, — "Формація народної влади в Ряшівщині — 1965".

Стільки подав нам про ці справи С. Заброварний, як видно сам дослідник доволі дбайливий та докладний. У свому закінченні він підкреслює два цікаві моменти, які .дадуть нам певне ясніше насвітлення, в яких умовах працюють оті польські дослідники. Він слушно підкреслює, що праці тих дослідників є піонерські, це значить, що вони починають їх від самого початку, спираючись на самих лише джерелах, коли мова про події останніх років. Він признає, що заторкнуті авторами питання є дуже широкі та що автори стараються розробити найбільш складні питання польсько-українських взаємин. Але при тому зазначує, що велике значення має користування радянською історичною літературою та можливість обміну думками з радянськими колегами на наукових сесіях та під час індивідуальних зустрічей.

Це значить, що, хоча в Польщі багато дечого можна написати, чого в СССР не пропустять, то все одно око старшого брата наглядає й в Польщі та витискає своє п'ятно. Молоді польські історики, ентузіясти свого фаху, мусять теж платити данину старшобратської опіки та допомоги. Тому навіть в наукових дослідах, відділи УПА далі банди буржуазно-націоналістичні, а шлях їх веде "до нікуди". Ось до чого додумались молоді дослідники історичних джерел при допомозі старшого брата.



пʼятниця, 18 травня 2018 р.

ЗГАДАВСЯ ДОЩ...

Ярослав Курдидик


Згадався дощ зі снігом в переміссі,
Як пік у пальці — стікав з автомата...
До траншей глибоких долітали з лісу
Дошкульні дишканти хрипотів гармати.

Усе промокло наскрізь і дощенту
Ще й проклятий наступ розпочався збоку,
З люті, що зростає із кожним моментом,
Хочеться втоптати — ворога в болото!

Під вечір принесли друзі якусь юшку
Навпів з водою і пронизно зимну,
Посьорбуєш юшку і смієшся нишком,
Як місять болото — мої побратими...

З тютюну в кешені, що промок до нитки,
Важrо скрутити трубку, чи цигарку —
Принесли хлопці з села оковиту
Частують,  сміються і  счиняють  сварку.

Просто... із нічого... В усьому дощ винен,
Сльота під-осіння, холод і болото,
Листа принесли з дому, від відчини,
Але відписати — немає охоти...

Читаю, як пише: — "Так тужу за літом"...
(Соромно признатись, що тужить за мною.)
І на лист дівочий, ніжний і привітний,
Скапує з шолома мокрий сніг з водою...


Жовтень 1976 р.

понеділок, 7 травня 2018 р.

ВИЯСНЕННЯ ДО СТАТТІ "ТИТУЛОМАНІЯ"



НАМ ПИШУТЬ...


Статтю під заголовком "Титуломанія" поміщено в ч. 6-му "Вістей Комбатанта" за 1975 рік на стор. 41-44. Підписав її: "Роман Б. Припхан підп. (або хор.) 1 УД УНА (Старшиська Школа  Позен-Трескав-1944  р.)".

Отже, автор, як підпоручник або хорунжий, є молодший старшина скороченого курсу німецької старшинської школи воєнного часу за Другої світової війни, то є з малим ще стажем старшинської служби, хоч би й боєвого геройського вояка. Тому для критики справи підвищень в рангах він ще не встиг бути обізнаний з підставовими й відповідними для того матеріялами.

Тому, не дивно, що зміст його статті виказує брак знання основних відомостей для правдивого вияснення теми та для об'єктивної аналізи тих явищ, які він розглядає, відносно підвищень військових рангів на еміґрації та гонорових звань в Українському Вільному Козацтві.

Те і друге він змішує й ототожнює та оцінює з одної і тої ж точки зору. При тому допускається грубих помилок. Вони у нього сталися з одного боку — через незнання, а з другого боку через тенденційність, яка прозраджується в його іронічних насмішках та висновках.

Через ту непідготовленість автора до солідного й правдивого насвітлення та об'єктивної критики згадуваних справ, він понизив значення своєї статті, не перевіривши джерельного матеріалу, а може його й не маючи до своєї розпорядимости.

Щоб допомогти ВШановним Читачам мати правдиву уяву про фактичний стан справи та направити хиби атвора, подамо слідуючі далі вияснення.

В першу чергу вияснимо справу українських військових рангів, що їх надається для відзначення стажу і заслуг в армії. Потім подамо фактичні й дісні дані про гонорові звання в Українському Вільному Козацтві, що не є ідентичні з військовими армійськими рангами.

1.

Найперше подаємо дослівну копію слідуючого основного наказу Армії і Фльоті Української Народньої Республіки.

"Наказ Армії і Фльоті Української Народньої Республіки
М. П. 30-го червня  1924 р. 
По Мобілізаціино-Персональній Управі.

Армія і Фльота Української Народньої Республіки переходить 30-го червня 1924 р. (О годині  12-ій вночі на 1-го липня) в стан ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ.

 З цим днем припиняється:

а)   Приняття  на дійсну війсьному службу,
б)  надавання  старшинської ранги
в} підвищення в старшинських рангах і
г) нагородження орденами та відзнаками,

аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Підписав:  Головний Отаман Симон Петлюра"

Скріпив копію своїм підписом: "Микола Янов полковник, в той час вик. об. Начальника Мобілізаційио-Персональної Управи Військового Міністерства".

Шановний автор "Титуломанії" пише, що в ділянці "військових титулів чи ступенів"... "у нас на еміґрації справжня суматоха". В точному перекладі на українську мову слова "суматоха" — означає "метушня" або "колотнеча". І це правда. Але далі він зазначає, що "на щастя, це вже минулося"! На жаль, він помилився або не знає, що підвищення у військових рангах продовжувалось і досі продовжується з рамени Ресорту Військових Справ УНР в екзилі. Маємо факти, з яких подамо лише деякі для прикладу, не називаючи імен нагороджених рангами старшин вже на еміґрації, коли українська військова служба припинилася і воєнних дій на еміґрації не відбувається.

Маємо кілька хорунжих Армії УНР, які ту рангу набули, скінчивши Військову Школу в таборі інтернованих у Вадовицях в році 1921-му наказом Головної Команди Війська УНР ч. 69 з дня 28 липня 1921 року. Від того часу, вже після демобілізації Армії, вже за часів перебування на еміґрації, без служби у війську, багатьох з тих хорунжих поступово підвищувано аж до ранги майора, а то й до підполковника...

А з найновіших прикладів наведемо слідуючі факти. Наказом по Ресорту Військових Справ УНР чис. 21 з дня 25 травня 1975 року між іншими нагородженими підвищено одного майора в підполковники зі сташинством з 1-го квітня 1954 ропу. А слідуючим наказом ч. 22 з 25-го червня 1975 року одного поручника підвищено в сотники зі старшинством з 9-го травня 1950-го року...

За браком місця вже й цих прикладів вистачить, щоб показати помилковість автора статті "Титуломанія", що "суматоха" в справі підвищень в старшинських рангів на еміґрації ніби вже припинилася. Тому він помилково також пише, що частина українських комбатантів не встигла використати нагоди, коли "Військове Міністерство при УНРаді підвищувало в рангах. Як бачимо, така "нагода" продовжується і по цей час.

2.

Підпоручник або хорунжий Роман Припхан, кінчаючи розділ статті про військові ранги, що їх надає Ресорт Військових Справ УНР з наказу Президента УНР в екзилі, зауважує, що лишилась значна частина незадоволених честилюбивих комбатантів, які... "не  встигла добитись жадних підвищень". А далі вказує на Українське Вільне Козацтво, де, на його думку, мовляв, є вихід для людей, які хотять почестей і тут можуть "авансувати" у скорому часі.

Характеризуючи далі УВК, як парамілітарну організацію та цитуючи про те дані з журналу "Українське Козацтво" ч. З (1975), підпоручник або хорунжий Р. Припхан допустився кількох хибних тверджень, які вважаємо за необхідне, ради правди, вияснити.

Він вважає, що УВК признало своїм Почесним Отаманом Командира УНА Генштабу Генерала Павла Шандрука, щоб тим "немовби старається залегалізувати серед української громади свою практику підвищень військових ступенів своїм членам"... Тож вияснюємо: Генштабу Генерала Павла Шандрука обрала Почесним Отаманом УВК Велика Козацька Рада 30-го квітня 1969 року по традиції ще від 1917-го року вибирати Почесним Отаманом заслужених перед Україною осіб. Першим Почесним Отаманом був обраний Голова Української Центральної Ради проф. Михайло Грушевський, потім — Головний Отаман Симон Петлюра, потім Андрій Лівицький, пізніше — кол. Кошовий Українського Козацтва на Слобідську Україну Генерал Іван Омелянович-Павленко, а  по  його смерти —  Ген. Штабу Генерал Павло Шандрук.

Коли ж Генерал П. Шандрук іноді, спорадично висловлював Генеральній Булаві УВК або Гоноровій Раді УВК свої поради, побажання чи внески, то згадані установи УВК ставились до того так, як велить правило мілітарної дисципліни, яке каже, що навіть прохання начальника є наказом до виконання, а тим більше внесок чи порада Командира Української Національної Армії, яке становище генерала П. Шандрука провід УВК респектує в повній мірі і беззастережно.

Далі слідує друге наше пояснення. В УВК не даються і не підвищуються "військові ступені", як називає підпоручник або хорунжий Р. Припхан військові ранги. В УВК лише за відповідні заслуги в організаційному житті й праці, і то на протязі встановленого терміну для кожного звання, надаються підвищення в гонорових козацьких званнях. Отже надаються ГОНОРОВІ, то є почесні звання заслужені відповідною працею напротязі встановленого часу. При тому розрізняються ті звання на: звичайні козацькі, звання адміністративні для тих кандидатів, що не служили у війську, звання санітарні для медичних фахівців і звання капелянські для священослужителів. Тому, що це лише гонорові звання, то коли дотичний член УВК виступає з радів УВК добровільно або буде виключений за якуть провину з козацького реєстру, то одночасово наказом УВК його позбавляється і дотичних козацьких звань, які він перед тим набув в УВК.

Отже, зовсім не те, що є притаманне для військових рангів, які лишаються при їх власниках і тоді, коли дана особа вже виступила з дійсної військової служби або, як у нас тепер хоч вже перестала існувати дієва Українська Армія, але її колишні старшини і далі титулуються своїми військовими рангами.

Підпоручник або хорунжий Р. Припхан точно подав за "Українським Козацтвом" інформації про ті роки праці, які призначені в інституціях УВК для підвищень в козацьких званнях. Але він не згадав про те, що і в інших культурних і державних народів також практикуються підвищення в званнях чи і в рангах в неармійських парамілітарних або допоміжних та добровільних організаціях потрібних для плекання вояцького духа. А такою нашою традиційно-національною організацією і є УВК, що існує зі своєю практикою підвищень козацьких звань ось вже 60-й рік, бо ж наказ про демобілізацію дієвої Армії УНР з 30-го червня 1924-го року не торкався УВК.

Автор "Титуломанії" підпоручник або хорунжий Р. Припхан не зробив такої порівняльної замітки, хоч певно про такі приклади у інших народів знав. При тому, він не спромігся розрізнити "інтернаціональних", як він називає "військових ступенів" від традиційних наших козацьких звань і тому критикує їх рівняючи до рангів в армії. Крім того, він змішує або утотожнює ті козацькі звання з назвами службових становищ в УВК. Наприклад, називає "козацькими ступенями" і курінного отамана і кошового отамана. Також згадує, що УВК надає своїм членам рангу "майора", якого звання під такою назвою в УВК ніколи не надавалось.

Висміваючи звання козацьких генералів, автор "Титуломанії" виявив незнання того, хто може бути генералом в армії. Він пише, що: "На те треба довгих літ служби, високої освіти, а що найважніше, треба успішно закінчити високу старшинську школу генерального штабу". (Підкреслення наше. А. К. і М. П.)

Мало служив у війську в старшинській ранзі згаданий автор, а тому мабуть не встиг довідатись, що одержання генеральської ранги у війську нема вимоги мати високу освіту (розуміється, що йде річ про цивільну високу освіту) та, що зовсім не є "найважнішим успішне закінчення школи генерального штабу". Видко він не знає, що така школа в усіх арміях зветься "Академією Генерального Штабу" і має завданням поповнювати Корпус Старшин Генерального Штабу не обов'язково в генеральських рангах, але і в інших рангах старшини Ген. Штабу: сотників, підполковників, полковників...

Критикуючи звання генерала УВК, підпоручник або хорунжий Р. Припхан пише: "В УВК ця справа упрощена. Тільки 5 літ активної праці в УВК та закінчення середньої освіти є вистачаючі, щоб стати генералом УВК. Навіть при війську не треба служити. Легко і скоро!". Отже, чи навмисне, для упрощєння свого твердження, чи може тенденційно він пропустив сказати, що на протязі тих п'яти років активної відповідальної праці кандидат на звання козацького генерала має бути обов'язково в ранзі полковника не менше тих таки п'яти років, а не таким собі козаком, що й при війську не служив.

Ще гірше і не по лицарські поступив підпоручник або хорунжий При-пхан, коли безпідставно зробив такий іронічно-насмішливий закид, висловлений в своєму імені підпоручмика по адресі генерала УВК, хоч і не називаю-чи генерала по імені. Підпоручник або хорунжий Р. Припхан пише-запитує: "Яке має бути відношення підпоручнина, що здобув свій ступінь у активній службі, до генерала УВК, який у активній службі був тільки канцелярійним писарем,  або у війську взагалі не служив?"

Щоб відповісти на таке безпідставне запитання і спростувати таку негідну для старшини безіменну, отже узагальнюючу, насмішку, подаємо тут статистичні дані про всіх генералів УВК, яких в козацькому реєстрі маємо одинадцять осіб.

З тих 11-ти генералів 2 генерали закінчили Академію Генерального Штабу, 1 генерал (з 11-ти) має освіту трьох високих шкіл, один генерал (з 11-ти) має освіту двох високих шкіл, 5 генералів (з 11-ти) мають освіту одної високої школи, 7 генералів (з 11-ти) закінчили по дві військових старшинських школи і 4 генерали (з 11-ти) — по одній старшинській школі. Всі козацькі генерали служили в активній військовій службі і всі брали участь в старшинських рангах у збройній визвольній боротьбі України в українських формаціях, а перед тим — у боєвих акціях інших армій за Першої світової війни, а 7 з них потім і в Другій світовій війні.

Ніхто з них — одинадцяти козацьких генералів — за активної служби не був "тільки канцелярійним писарем", як то висловився підпоручник або хорунжий  Р.  Припхан.

Як правдиві вояки по своєму духу, ніхто з них не нарікає на труднощі, при яких вони здобували свої старшинські ранги, як то хвалиться підпоручник або хорунжий Р. Припхан, який згадує, що свій "ступінь" здобув "потом і кров'ю", одначе видко лишився по духу звичайною цивільною людиною, бо й досі не знає точно назви своєї старшинської ранги в українській мові, бо підписується: підпоручник або хорунжий"!



За Генеральну Булаву УВК: 

Антін   Кущинсьиий                                                             Михайло   Петруняк


неділя, 6 травня 2018 р.

UNIFORMS, ORGANIZATION AND HISTORY OF WAFFEN SS


Roger James Bender and Hugh Page Taylor — UNIFORMS, ORGANIZATION AND HISTORY OF WAFFEN SS. Publ. R. J. Bender, San Jose, Cal. 1976, p. 207, (І УД УНА, стор. 57), том IV.

Недавно появився цей четвертий том, в якому автори опрацювали однострої, організацію й
історію п'яти Ваффен-СС дивізій, в тому і нашої, якій присвятили найбільше місця. Бендер — американець, видавець серії книжок присвячених зброї СС, та Тейлор — англієць вложили багато зусиль, щоб в архівах Америки й Европи знайти усі дані, потрібні для такої праці. Зосібна знаходимо багато інформацій про нашу дивізію, при чому автори цитують уривки наказів і розпоряджень та дати, які досі не були устійнєні або були сумнівні.

Приміром може бути питання назви дивізії і відповідних дат. Ці справи рішалися у Берліні в штабі Гіммлера і першою датою був би день рішення. Урядова публікація мала іншу дату — пізнішу, а наказ дивізії ще пізнішу. І так дня 12 квітня 1943 секретар Гіммлера скликав більше число високих військових СС і партійних провідників та заповів творення дивізії під назвою "СС Добровольча Дивізія Галичина". Так подає на основі актів Бендер і Тейлор. (У Гайке нім. видання — 30 серпня 1943). На цій нараді вирішено, що старшинський корпус дивізії має виносити 600 старшин, 50 лікарів, 2000 підстаршин. З того числа ледве 300 старшин були б українці, які служили у першій світовій війні і в українських арміях або мали польські старшинські школи.

Проклямація дивізії мала відбутися 28 квітня 1943 і до того часу Гітлер погодився на дивізію з назвою "СС стрілецька дивізія Галичина".

Автор аналізує ситуацію з назвою "Галичина", замість "українська" і стверджує недоцільність ігнорувати назву "Україна" і "український" рішенням Гіммлера. Теж фальшивою була політика не допускати українців до старшинських і підстаршинських постів, хоч можна було знайти потрібну кількість відповідних українців.

Далі Гіммлер зарядив, що у Дивізії не вільно називати вояків "українцями", а тільки "ґаліцієр", проти чого твердо виступав Вехтер. Цій справі автори присвячують більше місця.

22 жовтня 1943 вирішено назвати нашу формацію "14 Галицька СС Добровольча Дивізія". А вже 22 січня 1944 дивізія дістала нову назву з додатком "ґренадирська" і "галицька ч. 1", що потвердив Гіммлер 16 травня 1944, визнавши, що галичани це українці. (У Гайке 27 червня 1944). Але автори стверджують, що докладна дата цієї зміни у назві дивізії не знана, її опублікували аж 15 серпня  1944, хоч почали вживати скоріше.

В листопаді 1944 зв'язковий старшина Начальної команди Вермахту до СС повідомив, що дивізія має назву "Українська ч. 1". Це сталося 12 листопада, але командир дивізії або не дістав того наказу, або його зіґнорував. Ледве під натиском ген. Шандрука появився наказ ген. Фрайтаґа називати дивізію І УД УНА.

 Це є примір, в який спосіб оба автори проводили свої досліди над історією дивізії. Таких питань немало. Деякі твердження слід би провірити, але назагал книжка дає багато нового для нас матеріялу і фактів, нам вповні невідомих.

Книжку прикрашує багато світлин, деякі у кольорах. Автор вживає українські географічні назви міст і сіл, пояснює, що Львів заложили українські князі, та добре орієнтується у політичній ситуації воєнних років.

Бібліографія — це переважно архіви англійські і німецькі, акти і накази, а в тому такі українські праці:


Б. Дмитришин: "Наці і українська добровольча дивізія Галичина" в журналі The american Slavic and East European Review, vol. XV, No.  1, February 1956;

С. Яськевич: "Українська дивізія у битві під Бродами", Наш Клич, 24/1948;

Олег Мартович:  "Пор ля лібертад де Укранія", Буенос-Айрес,  1952;

Л. Ортинський: "Правда про українську дивізію", Kultura, 11/52, Paris;

П. Шандрук: "Arms of valor", New York, 1959;

В. Трембіцький: "Flags of non-russian peoples under Soviet Rule", The "Flag Bulletin", 3/69;

Tys-Krokhmaliuk Y.: "Guerra y Libertad, Historia de la Division "Ha-lychyna"  del cjersito Nacional Ukranio", Buenos Aires,  1961.

Адреса видавництва:
Roger J. Bender Publishing
P.O.  Box 23456
San Jose, Cal. 95123, U.S.A.

ю.т.к.


пʼятниця, 4 травня 2018 р.

КНИГА ПОЕЗІЙ ПРО ЛИЦАРСЬКІСТЬ


Коли Братство кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії візьметься за будь-яке діло, доводиться об'єктивно ствердити, що все мало завжди на собі типічний вояцький вияв — солідність, точність і прецизність.

Ось для прикладу варто відмітити "Вісті Комбатанта", які ця Організація перебрала і має вирішний вплив на їх редагування, хоч співредакторами цього журналу є ще Б-во УСУС-ів, ОбВУА, Об'єднання кол. Вояків УПА, Броди-Лев Інк. та Українська Стрілецька Громада в Канаді.

Головна Управа Братства подбала, щоб закріпити друкованим словом минуле своєї формації і видала такі цінні праці, як "Українська Дивізія Галичина" В. Д. Гайке, "Українське Юнацтво" — 3. Зеленого, збірник О. Лисяка "Броди", "Львівська братія" і "Спогади фронтовика" Е. Загачевського, "На шляхах Европи" Р. Лазурка. Братство сфінансувало також видання німецькою мовою "Вони хотіли волі" В. Д. Гайке. Незалежно від того Братство підтримує фінансово чимало різних починів, пов'язаних з нашим сучасним мілітарним рухом.

У серії видань Братства появилася в цьому році й збірка вояцької лірики, Ярослава Курдидика "Серце і Зброя", якої автор сам, до речі вояк. Вступ до книжки написав Леонід Полтава й обкладинку виконав мистець Петро Андрусів. Книжка має чотири окремі підрозділи: 1)  Вояцька честь, 2) Землею українською, 3) Доба велика і сувора і 4) Серце. З технічного погляду книжка видана справді дбайливо і, враховуючи наші друкарські можливості, презентується просто люксусово. (Друк. в друкарні "Київ", Торонто). Що ж до змісту книжки, то в короткій рецензії важко передати хочби дещо з того враження, що постає після перечитання її цілістю. Матеріал у книжці зложений так, що полонить на свій питомий лад не лиш колишніх побратимів зброї, яким напевно пригадаються дні — "сумісі сонця, крови, землі і сталі", а тим, які не змогли попасти у вояцькі ряди, варт переглянути цю збірку та пережити разом з автором те про що в поезії "Палітра" він пише:

— Намалюю образ — "Пробій з Перекопу", Життя і смерти наберу
з  палітри!

І так з цією "палітрою" поет не розстається...

Починаючи від року 1942, точніше від перебування в Україні в час, коли два великі драпіжники зчепилися на ній у смертельному поєдинку і наш народ намагався сказати своє владне слово господаря, і аж до 1975 року, автор бачить ті самі картини, які  "пахнуть війною"...

В розпалі боїв завжди проявлялася жива постать нашого вояка, який у смертельному змагові з окупантом розкрив найкращі геройські прикмети. В  поезії  "Слово для друга" автор говорить  мовою справжнього вояка:

— Не плач!
Хто ще нині звертає увагу на сльози
Серед людських заглад?
Скажи слово, таке,
Щоб серця обпалило  морозом,
Що немає у наступі слова — "Назад?"...

Наші читачі знають Ярослава Курдидика ще з його писань на Батьківщині. Після переїзду з великим українським ісходом за океан, автор поселився у ЗСА, де і далі не припиняє своєї письменицької діяльности. За океаном вийшла його збірка новель "Два Кулемети" з бойових дій УПА та збірка майже клясичних мініятюр "Етюди". В усю його творчість різко вплетені волюнтаристичні й патріотичні мотиви, лірика її сповнена ніжною щедрістю й у творчому вияві він незвичайно різноманітний. У його техніці віршування подибується типічний клясичний ямб, наприклад у вірші "Доба велика і сувора", присвяченому ген. хорунжому Т.  Чупринці:

Рокочуть  громи у  повітрі,
Що хто  шукатиме  раба —
Того  розчавить і  розітре
Чупринки кована доба!

Подибуємо у збірці і прояви цілком вільного віршу, як у поезії "Київ":

Мій друг з Донбасу — пахне антрацитом,
Друг з Борислава — пахне терпко нафтою.
Ми йдемо в поході поруч, і мов плити —
Розсовуємо простори,  вкриті  думу плахтою.

Вірш "Епітафія" можна назвати "поетичним кредо" Ярослава Курдидика:

Будьте  ви,  мої слова, найгострішими  стилетами,
Будьте  ви,  мої думки,  найпалкішимй  транспарантами
Будьте  ви,  мої діла — ґранітними  парапетами,
Будь,   моя   віро  —   найміцнішою   між   діямантами.

Зустрічаємо теж в автора так звані  "білі  вірші", які хоч і  не  мають чіткої пов'язаности з клясичним віршуванням, відчуваєте в них різко ковану ритміку і  всю силу волюнтаристичного вислову, от хочби  в "Баляді про вояків", яку автор присвятив Воякам 1-ої УД УНА:

Земля в той час куріла, гула і родила криваві, примерклі досвітки і вечори
Стокляті шрапнелі тріскали з реготом між мурами гір, злющо і безпощадно,
Їхня родина була дивізія, сестрами — сотні, братами вірними — батальйони
Всі  вони  спільно  раділи,  злорічили зпересердя, сміялись і плакали.

"Баляда про вояків" дещо довша своїм змістом і закінчується так:

Світе, згадай усіх бійців, — і живих, і давним-давно померлих і  призабутих
Поклади півдужку лаврів усім померлим, китицю обгорілих маків ще живим...
Віддай у пошані воякам усю землю, яка ще й далі у клекоті погрожує громами:
Я найлютішо стихія з усіх стихій,
Я людьми для слави породжена — війна!"...

В іншому білому вірші "Вояцька візія" промовляє справжня сила слова:

Будемо кутими закаблуками дороги глибинно краяти і залізні мости
розхитувати
Крізь пульсуючі поля мчатися і в перегрозі — млосну кров із землею
перемішувати.

У деяких віршах Я. Курдидик виявляє, як от у "Перша стежа", лірику, яку міг написати тільки вояк, що справді  пережив такий момент:

Ніхто так, мабуть, не знайомивсь,
Як ми, кохана, у той вечір:
Я — в першій  стежі... Рвались бомби...
І  пахло медом десь од гречок...

У поета з його метафор промовляє до читача витончене ґраційністю багатства оригінальних картин і не має сумніву, що автор книжки "Серце і зброя", як поет проявив у своїх національних поезіях, окрему притаманну йому поетичну мову. Навіть і без підпису легко відгадати зі стилю, що в ньому окривається поет нашої української лицарськости — Ярослав Курдидик.


Б. Криницьний


ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ


Юрій Тис-Крохмалюк

Іван Кедрин: "Життя — Події — Люди", Спомини і коментарі, Видавнича Кооператива
"Червона Калина", Нью-Йорк, 1976, стор. 724.

Якщо маємо бібліотеку книг з важливих для наших часів, зосібна до історії останніх десятиліть, то побіч Енциклопедії (Коломийське видання), Екс Лібріс за редакцією Ковжуна, "Від комітету до Державного Центру" і "Від держави до комітету" Паньківського, Нотатників Є. Маланюка, "Українська Галицька Армія" Л. Шанковського та інших видань Д. Микитюка, врешті клясичних уже праць визначних діячів нашого століття, у ній повинна знайтися книга споминів і коментарів Івана Кедрина. Це тому, що І. Кедрин виповнює порожнечу у наших публікаціях, коли йдеться про психічне і духове підґрунтя нашого суспільного і політичного життя. Кедрин не тільки описує минуле, майже завжди зв'язане з його особою, його працею як професійного журналіста і його довкіллям, але теж дає оцінку подіям, які скромно називає коментарями, хоч ті, його чисто особисті, погляди глибоко сягають у гущу контроверсійних подій, і подані читачеві у новому світлі інтерпретацій автора.

Я певний, що з завдання проаналізувати дух нашої доби, ніхто інший не міг би краще вив'язатися, як І. Кедрин. У нього немає злоби до нікого, навіть до своїх противників, у яких старається знайти навіть позитивні причини до такого ставлення. В тому і приємність читати спомини з тисячами постатей, для яких нема ні одного злого слова, а коли й знайдемо негативну оцінку людини, то завжди з доброзичливими коментарями. Цікаво характеризує автор роки під польським пануванням у Західній Україні. Він оправдується, що можливо положення українців і польська політика достатньо відомі, але все таки пише про це, бо у нас нема відповідної праці на цю тему, а позатим, совєтська пропаганда фальшує дійність українського життя під Польщею.

Коли йдеться про стиль цього визначного твору, хочу звернути увагу, що автор не придержується хронолігії подій і, мабуть, цілком свідомо, описуючи якусь подію чи тему, часто забігає допереду, до пізніших, а навіть сучасних подій, або повертається десяліття дозаду. Такий стиль є доцільний у того роду споминах, які мають змінливу тематику і багато постатей, та й тоді, коли автор має нагоду обсервувати дуже многогранне життя та брати участь у повному багацтві позитивних і негативних для нього подій, ситуацій і переживань. Такого стилю ужив вперше французький письменник Андре Мальро у своїй  книзі  споминів "Антимемуари", що йому дозволило у споминах глибоко роздумувати над життям. Кедрин вживає цього стилю, щоб знайти цілість зложену з різних подій з різними людьми і в різних часах; і з тої цілости дати матеріал для майбутнього при допомозі свого інтелекту і поважного журналістичного досвіду. Його власна особа служить тільки для пояснення ситуацій, для наближення їх до читача, наче на другому пляні те, що діялося з ним самим, а часом із його ріднею. Книга І. Кедрина — це повінь подій, долі осіб і крутіж життя, у якій багато дечого згадано тільки кількома словами або у коротких уступах.

Я особисто був зацікавлений у питанні: Кедрин і 1 УД УНА. Але автор не замешкував тоді у Львові і не мав відношення до творення дивізії. Тому часто, наче рефлектором, кидає промінь світла на проблему і це вистачає читачеві зрозуміти забуті події. Приміром, добре сталося, що автор пригадав розмову Сталіна з ген. Сікорським у Москві. Сталін переконував Сікорського про долю Західньої України, що українці полякам не потрібні та що "ми їх разом викінчимо!" Сікорський відповів: "На людях нам не залежить, тільки на землях!"

Про 1 УД УНА знаходимо на стор. 365 таке: "Про Український Центральний Комітет, про акт з 30 червня і створення Дивізії Галичина, відомої нині як Перша Українська Дивізія Української Національної Армії (тоді у 1944 р., не було ще навіть прикметника "Українська" у назві Дивізії) є вже ціла література — твори діячів, які безпосередньо брали участь, а то й стояли у проводі даних організацій і установ, і вони авторитетно подають факти та насвітлюють ті події. В першу чергу треба згадати про монументальний тритомовий твір д-ра Костя Паньківського: "Від держави до комітету", Нью-Йорк, 1957, "Роки німецької окупації", 1965, і "Від Комітету до Державного Центру", 1968. Володимир Кубійович писав нераз про УЦК та зокрема багато місця присвятив йому у своїх споминах "Мені 70", Париж—Мюнхен, 1970. Про Українську Дивізію існує окрема література, згадати б тільки про твір Вольфа Дітріха Гайке "Українська Дивізія Галичина" (Торонто, як том 188 Записок НТШ), Олега Лисяка "Броди" і інші. Заповіджено видання великого збірника Братства кол. вояків 1 УД УНА під редакцією Олега Лисяка. До речі, про Українську Дивізію Галичина я написав цілу низку статтей у "Свободі" та "Вістях Комбатанта" (дві статті "Дивізія Галичина" 5 і 6 жовтня 1950,  "7000  поляглих за  ідею",  "Свобода" з 2 серпня 1952 і багато інших).

На стор. 397 автор пише: "Еспанське видання історії УПА, що появилося заходами чи з-під пера Юрія Тиса-Крохмалюка видатного дослідника того періоду, мені не відоме. Я не дивуюся, що невідоме, бо автор помиляється. Я написав в еспанській мові історію Дивізії п. н. "Ґерра і Лібертад" (Війна і свобода", а історію УПА по-англійськи в ЗСА, яка вийшла 1972 р. у перекладі В. Душника і заходом Т-ва к. вояків УПА, а недавно в американському видавництві. 
                                                  
На стор. 401 пише: "Однаково Українська Дивізія як Українська Повстанська Армія довгий час становили в українському вільному суспільстві проблеми, довкола яких велися  приватні  розмови і публічні дискусії. Адже до творення Української Дивізії негативно поставилася була ОУН Степана Бандери, а вісті про УПА довгий час частина української еміґрації сприймала скептично... Сьогодні УПА — як і Українську Дивізію — визнано вже як велику цінність, як останні добровільні українські військові формації, які так само, як УГА, армія УНР і Карпатська Січ — виводили себе ідеологічно від першої у новій історії України української формації Українських Січових Стрільців".

Стор. 437 до 441 присвячена старанням архиєпископа Бучка про 1 УД УНА та про двох духовників, які прибули до полонених 25 червня 1945 року. Коли тоді ще єпископ Бучко довідався про небезпеку видачі полонених вояків Дивізії совєтським військовикам, не завагався вночі піти до Папи Пія XII, якого переконав про потребу негайної інтервенції.
Автор згадує ще про оборону Олега Гарматія і його родини, переведену директором ЗУДАК-у, та Мирослава Прончака. Справи, які торкаються 1 УД на згаданих сторінках передаю у великому скороченні.

Іван Кедрин людина великої чесноти і великого серця. Передав нам працю свого життя, з якої можемо вивчати українську людину у закрутах світових криз останніх десятиліть. Не мав ніколи великих постів і посад. Але мав зате відповідальність за своє становище і за свої слова, до яких прислухувалися найвизначніші люди української дійсности. Те, що сьогодні колишні вояки Української Дивізії втішаються пошаною серед українського суспільства є в певній мірі теж заслугою Івана Кедрина.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації