ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 29 грудня 2018 р.

З БОЇВ ПРОТИ ЗБРОЙНОГО ПІДПІЛЛЯ


в-во Міністерства народної оборони, Варшава, 1966. 

Z WALK PRZECIWKO ZBROJNEMU PODZIEMIU 1944-47, Wyd.   Ministerstwa   Obrony   Narodowej    1966,   Warszawa.

Ця книжка — це опис боротьби комуністичних польських партизан, часом на спілку з совєтськими, яку опрацювало кілька авторів. Подаю цікавіші фрагменти й уваги.

Керівництво Армії Крайової (АК) з лондонським делегатом зайняло становище, щоб з приходом большевиків все підпілля себе виявило. Бур-Коморовський в рапорті до Лондону доказував, що цей наказ незгідний з інструкціями Лондонського уряду (26. 11. 1943). Після відступу німців не слід стати недіяльними, бо АК є мілітарним чинником Лондонського уряду і Польщі й тоді всі дії АК проти німців москалі записали б на свій рахунок, пояснюючи, що це зробили партизани на услугах совєтів. Знову неможливо втримати так широко розбудоване підпілля під совєтською окупацією. Тому рішено виявити перед совєтами тільки малу кількість відділів і командного складу, а решту вважати за формально розв'язане підпілля. На випадок совєтської окупації приготовляється скелетну команду нового підпілля (не зв'язаного з АК, яка буде вповні здеконспірована чинниками на совєтській службі), що буде до диспозиції уряду в Лондоні.

Автори обраховують, що в 1945 р. до СССР репатріовано 341.000 українців, а в 1946 р. — 176.000; в 1944 р. в Польщі жило коло 8,000.000 українців. УПА не мала великого впливу. Багато відділів УПА прийшло з-поза Сяну, а літом 1947 р. недобитки 90 людей з сотень Бора, Хріна, Стаха, вернулися до СССР. 160 людей із сотень Бурлаки, Громенка, Романа перейшли на Словаччину, маючи намір дістатися до Західньої Німеччини. Сталося це після виселення 150-200.000 українців на західні й північні землі Польщі операційною групою "Висла" від половини квітня до половини липня 1947 р.

Наказом Польського корпусу в СССР з 18 жовтня 1943 р. зорганізовано "внутрішні війська", за зразком совєтських військ безпеки, для майбутньої боротьби з підпіллям. Спочатку створено Самостійний штурмовий батальйон, який мав вишколювати кадри для диверсантних дій в запіллі німців. Батальйон складався з чоти зв'язку, чоти жандармерії, чоти саперів, трьох сотень десантної піхоти, сотні мінометів (82 мм), сотні важких кулеметів і сотні протитанкових рушниць. До батальйону добирано найкращих вояків з польського корпусу, які мусіли пройти політичні, моральні й фізичні перевірки.

В січні 1944 р. в Москві рішено створити бойові партизанські загони в Польщі для підкріплення слабких комуністичних груп й тому батальйон став вишкільним пунктом для них і його збільшено до сімок сотень, а саме: радіотелеграфічної, мінометів, важких скорострілів, протитанкових рушниць, мінерів та дві розвідчі. Крім поляків у батальоні служили 4% жидів, 3% українців, 2% білорусів і 4-ох еспанців. 80% всього складу мало закінчену чи незакінчену високу освіту.

Батальйон мав базу біля Рівного, звідкіля скидано партизанів у німецьке запілля. Скинені партизани верталися назад до бази після "визволення" околиці або залишалися до диспозиції Польського партизанського штабу, який там створено. Керівне значення у вишколі мали совєтські старшини, яких приділено з Українського штабу партизанського руху.
На звільнених від німців теренах Польщі батальйон перейшов до диспозиції ресорту публічної безпеки й мав за завдання охороняти діяльність комуністичної адміністрації. Тоді він дістав нову назву "внутрішні війська" (ВВ) й почалася нова мобілізація. Коли батальйон зріс до 2.000 вояків, він почав діяти проти АК і УПА.

В половині 1944 р. ВВ мали 4 батальйони, а в грудні створено Бриґаду ВВ в силі 4.300. Спочатку ВВ діяли малими відділами, але згодом мусіли висилати в околицю щонайменше 1-2 батальйони. Перші акції полягали на перешукуванні хат, арештах підозрілих, дезертирів і співробітників німецького окупанта. Звичайно села обставляло військо вночі, а досвіта робили обшук. Усіх чоловіків від 16 до 50 року життя притримувано й проводжено над ними слідство. У перших двох місяцях не було збройного спротиву.

Згодом проведено мобілізацію, надаючи їй "добровільний характер", і на початку 1945 р. ВВ переорганізовано до потреб боротьби з підпіллям. Воно вже налічувало 10 оперативних і 3 охоронні батальйони. Пізніше додано ще моторизований батальйон.

Один такий самостійний оперативний батальйон брав участь в боях разом з відділами міліції, уряду безпеки й НКВД в районі Любачева. Бої були завзяті, криваві й часто жорстокі з обох боків. Не без впливу на поведінку ВВ супроти українського населення були звірські вбивства, які поповнювали українські націоналісти на поляках. Часто порахунки за тодішні й попередні злочини накидали форму боротьби з українським підпіллям та українським населенням. Нерідко стосовано методу збірної відповідальности. Дало це зайві жертви та знищення майна із польської та української сторін.

І так, наприклад, 26 лютого 1945 р. вислано групу вояків ВВ і МО до підозрілої у співпраці з УПА Кобилиці Руської з завданням захопити усіх чоловіків до 60 року життя. Під час втечі забито 30 осіб. Село спалено. Під час операції проти бункрів УПА вбито 38 повстанців, спалено село Масюки і частину Сенівки. По нападі 23 березня на постерунок в Люблинці Старому, вислано туди карну експедицію в силі 60 люда.

В сутичці з місцевою "самообороною" згинуло 11 вояків, а 9 поранено. 25 березня знищено Люблинець Старий на 70%, забито  540  осіб-повстанців  і  припадкових  свідків  цієї  події. 6 квітня під час дій в місцевості Ґораєц, де мав перебувати штаб  "сотні"  (УПА — Ю.Т.К.),  здобуто село й його спалено. Впало коло 400 забитих. Крім цього спалено Качори й фільварок Гетиків. З Любачева зголошують напруження між поляками й українцями, панує страх перед відплатними акціями УПА. Населення хоче масово виїхати на "відзискані землі".

Після того командир батальйону просить про поповнення зброї, головно мінометів та машинової зброї. Теж брак умундирування служить противникові до протидержавної пропаґанди. Багато вояків у цивільному одягу, що викликає брак дисципліни і мародерство.

Автори признають рацію Ґергардові, який пише, що відділи УПА були нечисельні і це було їхньою силою. "Чим меншою була бандитська ватага, тим трудніше було її викрити в лісисто-гористій околиці і тим більш вона була рухлива й скора".

Поява праць Блюма не відповідала дійсності і на ній не можна спиратися, як на джерело студій про УПА. У книжці пишеться, що УПА в час офензиви совєтських військ літом і осінню 1944 р. була майже вповні розбита. Розпалися операційні групи: "Південь" з Батьком (Омеляном Грабцем) на чолі в червні 1944, та операційна група УПА-"Північ" зорганізована Шелестом (Василем Сирором). У вересні 1944 р. згинули Гончаренко (Леонід Ступницький), Клим Савур (Роман Клячківський) із своїм штабом (12 листопада 1944). Після визволення західньої України, сконфісковано склади зброї, розбито штаби і курені УПА в районі Львова, Станиславова і Стрия.

Осінню 1945 р. шеф головного штабу УПА Перебийніс (Дмитро Грицай) старався перебитися через ЧСР до Західньої Німеччини, але був зловлений. Рештки розбитих совєтськими військами сотень УПА перейшли до Польщі і Словаччини, де переводили мобілізацію, не завжди вдало.

Весною 1945 р. вислано зі Львова на Закерсонський край Стяга (Ярослав Старух) на пост керівника ОУН. В західніх областях Україну діяли далі головний командир ОУН і УПА Чупринка (Роман Шухевич), Шелест, Лицар (О. Гасин) й інші. Шефом безпеки ОУН був Дальнич. Осінню 1945 р. прислали зі Львова Ореста (Мирослава Онишкевича), який став командиром УПА на Закерсонський край.  Він переорганізував  УПА, усталив ієрархію, поділив терен на відтинки і створив командний склад. Літом  1947 р. недобитки сотень  Гриня  (Хріна), Стаха, Біра, повернулися на терени зах. України. 160 людей із сотень Бурлаки, Громенка і Романа пішли рейдом на південь з наміром дістатися до Західної Німеччини. Сталося це після виселення решти українців (150-200000) операційною групою "Висла" на  західні і північні землі Польщі. Автор твердить, що УПА постійно співпрацювало з німецьким  окупантом.

Війська "внутрішньої безпеки" не були як слід вивінувані, не мали достатньої кількості зброї і харчів. Це викликувало деморалізацію і дезерцію. Вони воювали проти решток німецької армії, які крилися в лісах, проти АК і НСЗ, які мордували поляків, що співпрацювали з совєтами, і теж з УПА. Часто вісті про ворога були фальшиві і неточні. Дії проти УПА були жорстокі з обох сторін і поносили великі втрати.

Ті дії характеризувалися тим, що був брак розвідки з околиці дії, звичайно в діях оминалося ліси, методи дії не завжди відповідали силі загроження, з УПА не було більших боїв, бо вона оминала зустрічі з ВВ.

Під час акції вбито коло тисячу людей — українського населення і УПА. Крім цього багато сутичок було з неокресленим противником, отже могли це бути відділи УПА, АК або інші.

ВВ діяли малими відділами під командою старшин уряду безпеки. Ця система не мала успіху й пізніше поодинокі чоти діставали конкретні накази і стояли під командою бойових старшин, а не співробітників служби безпеки, які не мали ніякого бойового вишколу. Труднощі були в обсаді старшин. Постачання було погане. Бракувало одностроїв, зброї, взуття. Вояки в деяких полках ходили босі. Були дезерції цілими батальйонами, наприклад, в Любачеві (300 людей) та інший в Соколові біля Ряшева (квітень 1945 р.)

В діях проти дезерції і підпілля від листопада 1944 р. до травня 1945 р. арештовано 2634 особи, в тому 82 дезертирів, незголошених новобранців — 272, АК — 474, НСЗ — 97, УПА — 24, німців і фольксдойчів — 1084, підозрілих — 601.

У книжці є осібний розділ авторства Яна Чаплі п. н. "Валька з ОУН-УПА в лятах 1944-47" ("курень Желєзняка"). У книжці цей розділ має 65 сторінок (стор. 359-424). Автор спирається на джерелах з центрального архіву польських військ, міністерства внутрішніх справ і корпусу внутрішньої безпеки, а далі архівів і судів у Ряшеві і Перемишлі та реляції учасників боротьби проти УПА. Він подає докладно історію УПА, її організацію тощо спираючись на джерелах теж виданих на еміґрації: Мірчука і Армстронґа, зізнань полонених упівців, а теж матеріялів польської групи, що діяла в Любачівщині, "Вісла".

Акція польських військ проти УПА почалася в Любачівщині 1947 року, після ліквідації польського національного підпілля і партизанки. Тоді можна було зібрати до акції проти ОУН-УПА більші сили військ. До ліквідації "Залізняка" вжито аж 2 дивізії піхоти в Любачівському і Ярославському повітах. Сили УПА "Залізняка" сягали одного куреня! Автор ділить акцію на 3 періоди:

1.  липень 1944 — грудень 1945: початкові бої з групою Залізняка,
2.  січень 1945 — березень 1947: поважніші бої, перехід УПА до оборони і тактики бункрів,
3.  квітень 1947 — липень 1947: ліквідація УПА в тих повітах.

Головним завданням Залізняка було в 1944-45 рр. здезорганізувати запілля совєтських і польських військ і тим понизити повагу до влади. УПА виконує засідки і напади на представників влади, на військові частини і транспорти, виконує численні саботажі тощо. Коли почалася репатріяція українців до СССР, Залізняк не робив перешкод, бо це виїжджали люди прихильні совєтам. Але коли репатріяція "поширилася" почав протиакції. Розвиває пропаґанду проти виїзду, мобілізує молодь до відділів УПА і розбудовує сітку ОУН. Рівночасно палить покинені села, щоб туди не могли осідати поляки.

В квітні 1944 Залізняк мав з собою 20 людей, а в липні 1945 уже 600. В основі не нападав на військові відділи, діяв сотнями і тільки для більших виправ ішов цілим куренем. Після закінчення акції курінь вертався на свої терени. В осені 1945 р. курінь мав уже 4 сотні по 80-100 вояків. Його відтинок мав назву "Бастіон". Але вже в березні 1946 р. виступає до акції одна сотня у силі 197 вояків.

Тактика польського війська полягала на розміщенні відділів у силі сотень і чот у відповідних районах, а важливі точки контролювали постійно сильні патрулі. Далі організовано рейди і прочісування лісної околиці. Негативною стороною був брак резерв, так що поодинокі відділи часто не могли віддалюватися далеко у погоні за відступаючими відділами УПА. Хоч боротьба з УПА не була як слід зорганізована, за 1946 р. Залізняк втратив забитими 123 вояки, полонених — 88, зловлених без зброї — 51.

В серпні Залізняк прибрав тактику розпорошення відділів, а на зиму будову бункрів з припасами харчів, зброї для роїв. В осені 1946 р. відділи УПА побудували понад 300 бункрів. Вони могли помістити 5-12 людей, але були і великі на 200 людей. В 1947 р. збільшується число вояків у куренях, а позатим організують далекі рейди.

Після засідки на ген. Свєрчевського, польська влада приступила до широкої операції проти УПА. Проти Залізняка створено операційну групу з тою самою назвою "Вісла", яка мала діяти в Люблінській, Ряшівській і Краківській областях. Далекі рейди УПА утруднювали полякам окруження і шукання за відділами УПА. До цього потрібно було багато більше війська, ніж згадані 2 полки піхоти. Тому до "Вісли" приділено п'ять дивізій, кожна по 3 полки піхоти, одну дивізію Безпеки, 1 полк піхоти, 1 полк саперів і полк авт. До цього треба додати ще відділи совєтського і чехословського війська.

Спочатку рішено зліквідувати курені Рена і Байди, а Залізняка залишити на пізніше. Проти нього стояла одна дивізія піхоти. В травні 1947 р. приходить ще одна дивізія, разом 6 полків піхоти проти одного куреня Залізняка (Ю.Т.К: це означає 18 куренів піхоти і різні етапові відділи обох дивізій, разом 20 куренів!).

До осені 1947 р. поляки звітують знищення 75% "банд", решта діє у розсипці. На Любачів залишено для акції около 1800 вояків піхоти і сотню кінноти. Тактика полягала на тому, щоб відкрити і знищити місце постою і бункри штабів відділів УПА. У вересні окружено бункер провідника Закерзонського краю Стяга, залога не піддалася, поповнила самогубство. Курінь Залізняка дістав наказ перейти у цивільне життя та переселитися на польські західні землі, сотенний Туча подався в Україну, сотенний Крук перейшов рейдом до Зах. Німеччини, Залізняка арештували в Чехословаччині 1958 р. і передали полякам, які засудили його на досмертню в'язницю.

Тактичних даних про операцію і спротив УПА майже нема.                      


                                           Ю. Т. К.

четвер, 27 грудня 2018 р.

ЗАКОНИ ПРО УКРАЇНСЬКЕ ГРОМАДЯНСТВО


В. Федорович


Громадянство, коротко сказати, це приналежність особи до певної держави. Інакшими словами — це таке правове відношення особи до держави, з якого випливає комплекс прав і обов'язків. Термін "громадянство" в нинішньому розумінні — поняття радше нове, ввійшло в ужиток після французької революції (1789 р.). Давніше, в добу середновіччя, а то й пізніше, вживалося на означення громадянства іншого терміну, "підданство". Підданство окреслювало відношення різних категорій людей до своїх зверхників ген аж до монарха чи "самодержця". Сліди того давнього терміну залишилися й по сьогодні у Великій Британії, де громадян називають бритійськими "підданими" (Брітіш субджектс).

Як згадано, з титулом громадянства зв'язаний цілий ряд точно окреслених прав і обов'язків. Звичайно ті права й обов'язки окреслює основний закон — конституція держави, але буває, що справі громадянства присвячується окремі закони, які визначують набуття чи втрату громадянства, права й обов'язки більш детально, ніж відповідні статті конституції.

В оцій статті буде мова про українське громадянство в нових часах, тобто після 1917 р. Отож вперше виникла справа громадянства після проголошення самостійної української держави четвертим Універсалом (22 січня 1918 р.).

Закон Центральної Ради

Центральна Рада, перший парлямент відновленої української держави, ухвалила цілий ряд законів для унормування державного життя, а в тому й Закон про громадянство Української Народної Республіки (УНР) з датою 2-4 березня 1918 р. Закон, на фрази не багатий, всього 12 параграфів (статтей), рішав про права й обов'язки громадян та способи набуття, зглядно втрату громадянства.

Згідно з цим законом українське громадянство набувалося двома способами — через народження в Україні або через натуралізацію. Щодо першої категорії, то громадянином Української Народної Республіки була кожна людина народжена на території України, з постійним місцем перебування (доміциль), яка одержала від властей української держави відповідну грамоту про громадянство. Про цю грамоту треба було постаратися на протязі трьох місяців з дня проголошення закону. Кожна людина, яка старалась про цю грамоту, мусіла скласти заяву вірности Українській Народній Республіці. Сенс цеї умови (старання про грамоту) в тому, що на Україні було чимало чужого елементу, людей, що тут родились і постійно мешкали, але не почували себе українцями й не сприяли новій формі державного ладу. Через те, власне, від усіх, хто вносив заяву про громадянство, вимагалося приречення лояльности й вірности державі.

Коли хтось із управлених до громадянства не бажав стати українським громадянином, то повинен був впродовж трьох місяці від проголошення закону подати про це заяву державному комісареві в місці свойого перебування. В тій заяві дана людина мала подати цю державу, якої громадянином себе уважає. Державний комісар, розглянувши справу, видавав заінтересованій особі тимчасовий дозвіл на побут в Україні, одначе на час не довший, як три місяці.

Порядком натуралізації могли старатися про українське громадянство ті особи, які прожили безперервно на території України три роки, були тісно зв'язані з місцем замешкання своєю професією чи промислом і, вкінці, ніколи не виявляли ворожої настанови до української держави. Прохання про уділення громадянства належало вносити до властей на місці перебування, а в випадку — коли б хтось тимчасово перебував за кордоном — до представника Української Народної Республіки в даній державі. Остаточно справу натуралізованого громадянства вирішував міністер внутрішніх справ.

Могли старатись про українське громадянство порядком натуралізації й такі особи, які, хоч і не прожили останніх трьох років на території України, але могли документально задовільно виказати певний тісний контакт з Україною. Жінки набували автоматично громадянство своїх чоловіків, хіба що в означеному часі (три місяці від проголошення закону) склали заяву про інше громадянство, ніж громадянство їхніх чоловіків. Діти, в випадку натуралізованого громадянства батьків, набували рівночасно теж українське громадянство, коли вони мали менше як 14 років. Після осягнення 14-ти років життя вони могли заявлятися про своє громадянство самостійно.

Буває, що деякі закони визнають подвійне громадянство, тобто приналежність до двох держав. Такого подвійного громадянства закон Центральної Ради не признавав, тобто, хто був громадянином Української Народної Республіки, не міг рівночасно бути громадянином іншої держави. З другого боку, закон лишав свободу українському громадянинові зректися цього громадянства. В такому випадку дана особа мала внести до місцевих властей заяву про вихід з українського громадянства й перехід в громадянство такої чи іншої держави. На це встановлювався рік часу, тобто рік після внесення заяви компетентні власті звільняли дану особу від обов'язків українського громадянина та позбавляли її громадянських прав.

Гетьманський закон

30 квітня 1918 р. змінився режим в Україні. Владу перейняв гетьман Скоропадський; замість Української Народної Республіки принято назву Українська Держава. Новий режим змінив закон Центральної Ради про громадянство новим законом з 2 липня 1918 р.

Цей другий закон, гетьманський, в багато дечому різниться від попереднього. Він не лиш обширніший в нумерацію (22 статті), але й в громадянську підметність. Згідно з цим законом (ст. 4) право на українське громадянство набували автоматично всі колишні піддані російської держави, які в дні проголошення закону перебували на території Української Держави. Порівнюючи з законом Центральної Ради, гетьманський закон дуже поширював круг управнених до громадянства, не ставляючи при тому ніяких вимог льояльности. Хто з бувших російських підданих не бажав ставати громадянином Української Держави, той мав подати про це заяву місцевій владі (старості) впродовж одного місяця від дня проголошення закону. Староста вписував ім'я такої особи в поазбучний реєстр громадян чужих держав. Особи, які з російського підданства не перейшли в громадянство Української Держави, мусіли одержати від свого уряду національний документ (особисту виказку), а крім того від місцевого старости дозвіл на перебування в Україні. Таку посвідку старости видавали щонайбільше на шість місяців.

Гетьманський закон передбачував також українське громадянство порядком натуралізації. Для цього закон ставив такі вимоги: а) постійне перебування на території України напротязі восьми років, б) спроможність удержати себе і родину, в) правоздатність і дієздатність апліканта, тобто особа, яка старалась про громадянство, мала бути повнолітною та умово здоровою, так щоб власними діями могла набувати цивільні права та затягати зобов'язання.

Крім тих трьох загальних положень про громадянство, закон мав ще й окремі приписи про набуття прав українського громадянина різними категоріями осіб. Так, напр.:

1.  Кожний, хто народився на території України, хоч би й постійно перебував за кордоном, мав законне право вважатись українським громадянином, якщо подав про це заяву впродовж одного року після осягнення повноліття. Повнолітні особи тої категорії мали подати про це заяву напротязі одного року від проголошення закону (Стаття 5);

2.  Особи, яких батьки або вони самі стало перебували в Україні, але в часі видання закону про громадянство жили поза її межами, мали право, впродовж року, звернутись до державних властей і вимагати рахувати їх громадянами Української Держави (Стаття 6);*)

3.  Українське громадянство набувалось також:
а)  народженням з громадян Української Держави,
б)  шлюбом чужинки з українським громадянином,
в)  усиновленням чужинця (до 17 року життя) громадянином Української Держави.

4.  Крім вищого — право придбати українське громадянство мали ще такі особи:
а) українська громадянка замужня за чужинця після розв'язання подружжя (смерть, уневажнення, розвід),
б)  діти української громадянки замужної за чужинцем, якщо вони після розв'язання подружжя залишились при матері,
в)  чужинці, які закінчили в Україні середню або вищу школу і не пізніше, як два роки після  закінчення школи, подали прохання про українське громадянство,
г)  чужинці, які принесли Українській Державі значні услуги (ст. 10).**)

Очевидно, особи, які допустились каригідних вчинків, або такі, які діяли на шкоду Української Держави, мали малі або й жодні шанси одержати громадянство. При наділенні громадянства зобов'язувала така присяга на вірність:

"Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси держави та всіма своїми силами допомагати її славі й розквітові, не жалкуючи для цього навіть свого життя.

Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати іншої батьківщини крім Української Держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина її, коритися її правительству та всім поставленим від нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розквіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів".


Гетьманський закон, подібно як і закон Центральної Ради, не допускав подвійного громадянства. Коли український громадянин приймав громадянство іншої держави, він тим самим втрачав українське. Крім цього, такий український громадянин, який без дозволу української влади, прийняв чуже громадянство, підпадав ще й передбаченій законом карі. Йому теж законом заборонялося вертатися в Україну.

Розуміється, українському громадянинові не заборонялося зрікатись громадянства. Зректися було можна, лиш у цій справі треба було внести заяву до окружного суду місця проживання. Суд, по розгляді справи — чи відбув аплікант військову службу, або був звільнений від неї, чи сплатив належні державні податки і т. п., видавав постанову про звільнення від обов'язків українського громадянина. Закон теж передбачував можливість для тих, що зріклися громадянства, старатись (після трьох років) про привернення назад прав українського громадянина.

Закон Директорії

В половині грудня 1918 р. на зміну гетьманству прийшов уряд Директорії. Директорія покасувала закони встановлені урядом Гетьмана, а в тому теж і закон про українське громадянство з 2 липня 1918 р. На його місце привернено закон, ухвалений Центральною Радою. Таким чином Директорія апробувала концепт, права й обов'язки відносно українського громадянства схвалений давніше й іншого не виносила.

Закон Західньо-Української Народної Республіки

В Галичині, після проголошення державности в листопаді 1918 р. і створення Західньо-Української Народної Республіки (ЗУНР) та акту проклямації соборности 22 січня 1919 року і перейменування на Західню Область Української Народної Республіки (ЗОУНР) видано 8 квітня 1919 р. окремий закон про громадянство, згідно з яким громадянином ЗОУНР ставалась кожна особа, яка в часі проголошення закону приналежала до одної з громад ЗОУНР. Особи, які не бажали бути громадянами ЗОУНР, мали скласти перед компетентними властями відповідну заяву і такі особи вважались чужинцями.

Закони Української Соціялістичної Республіки

З упадком української держави в грудні 1920 р. та переході армії й уряду на еміґрацію, закони про українське громадянство втратили дієву силу. На їхнє місце прийшли закони тих держав, які поділились українськими землями.

Під Польщею, Чехословаччиною й Румунією українці стали громадянами тих держав в результаті міжнародних договорів (Ризького, Сан-Жерменського і Сверського), які рішали долю наших земель. В Східній Галичині, з погляду міжнародного права, українці не вважались польськими громадянами аж до 15 березня 1923 р., тобто до часу рішення т. зв. Ради Амбасадорів (Вел. Британія, Франція, Італія і Японія), яка признала Галичину Польщі під умовою, що Польща дасть Галичині автономію. Але польський уряд не дуже турбувався приписами міжнародного права; він зразу ж по окупації вважав українців своїми громадянами, вимагав рекрута, податків, "позбавляв"  громадянства деяких наших діячів за кордоном (після 1923 р.), які йому не були вигідні. А щодо автономії, то жоден польський уряд впродовж двадцяти років між війнами, серйозно цього питання не трактував.

На центральних і східних українських землях, де створилась Українська Радянська Соціялістична Республіка, існувало до 1923 р. окреме українське громадянство реґляментоване законодавством УРСР. Постановою Ради Народних Комісарів з 11 березня 1919 р. впроваджено таку загальну норму: громадянами УРСР вважається всіх мешканців, колишніх підданих Росії, на українській території, якщо вони від громадянства УРСР не відмовились. Відмовитись від українського громадянства могли тільки особи неукраїнського походження і то лиш під такою умовою, що якась інша держава згодилась дати їм своє громадянство. Друга постанова Ради Народних Комісарів з 28 березня 1923 р. поширювала громадянський закон, додаючи такі можливості набуття українського громадянства:

а)  через натуралізацію,
б)  через оптацію (статті 6 і 7 Ризького договору),
в)  діти чужинців, народжені в УРСР, вважались українськими громадянами, якщо вони впродовж року після осягнення повноліття не заявили, що рішаються на громадянство своїх батьків.

Втрата українського радянського громадянства наступала з таких причин:

а)  коли хтось понад п'ять років перебував за кордоном і не вибрав пашпорту,
б)  коли хтось добровільно служив у "контрреволюційних арміях",
в)  коли хтось не бажав скористати з права оптації. Такі  були приписи відносно українського  радянського громадянства до 1923 р. Після цього року наступила зміна. В 1923 р. створено СССР, а в парі з тим запроваджено подвійне громадянство — республіканське і всесоюзне.

Кожний громадянин УРСР ставав рівночасно громадянином СССР. З бігом часу республіканське громадянство почало втрачати всяке значення й вагу на користь союзного. Від 1931 р. поза кордонами СССР дійсним є тільки союзне громадянство (перед 1931 р. на пашпортах відзначалось також громадянство УРСР), а республіканське тримається в запасі, для пропаґанди й замилювання очей громадянам "суверенних" республік. Так, отже, дієвим законом про громадянство Совєтського Союзу є закон з 19 серпня 1938 р.

Згідно з цим законом совєтськими чи радянськими громадянами стаються:

а)  всі, хто в дні 7 листопада 1917 р. були російськими підданими,
б)  особи, які набули совєтське громадянство порядком передбаченим дотичними законами.

В роках 1939-1941 совєтський уряд надавав "колективне" громадянство мешканцям приєднаних територій (Західня Україна, Басарабія, Буковина).

Еміґрантів з СССР совєтська влада й далі вважає своїми громадянами, дарма, що вона давним-давно приняли громадянство країн свойого поселення (Канада, США, Австралія і ін.)

Багато українських еміґрантів користується статусом бездержавних (статус визнаний міжнародним правом), але більшість т. зв. старої чи нової еміґрації приняла громадянство країн свойого поселення, а тим самим зрезиґнувала зі статусу бездержавних або з громадянства, яке мала до часу еміґрації.

Канадські закони

В Канаді встановлено окреме канадське громадянство щойно з 1 січня 1947 р., а до того часу було лиш загальне бритійське підданство, спільне всім народам Бритійського Коммонвелту. Канадський закон про громадянство, принятий парляментом 27 червня 1946 р., відрізняє в основному дві категорії громадян — громадян за народженням і за натуралізацією. До першої категорії належать: 1) особи, роджені в Канаді, або такі, що родились на канадській наче-території (на кораблі, або літаку), а теж 2) особи, народжені поза Канадою, якщо їхні батьки в той час (в час їхнього народження) були канадськими громадянами і факт народження тих осіб зареєстровано згідно з обов'язуючими приписами.

Про канадське громадянство в дорозі натуралізації можуть старатись особи, що приїхали до Канади легально на постійний побут і живуть тут найменше п'ять, зглядно (починаючи від 1977) три роки. Закон передбачає теж деякі специфічні вимоги, нпр. добрий характер, некаральність, знання (бодай частинне)  англійської або французької мови, свідомість прав
і обов'язків зв'язаних з громадянством, і т. п. Офіційний акт надання громадянства переводить суд, перед яким кандидат на громадянина складає присягу вірности країні. Кожний канадський громадянин є рівночасно бритійським підданим. Він, громадянин, має права зректися канадського громадянства й приняти громадянство іншої держави. З другої сторони, канадська влада (губернатор) має право відібрати громадянство, коли б виявилось, що хтось дістав громадянство на підставі невірних чи пофальшованих даних.

Права й обов'язки громадянина 

З громадянством, в загальному, є зв'язані такі права й обов'язки держави:

а)  цивільні, або т. зв. загальнолюдські права, які також прислуговують всім людям, без уваги на громадянство, як нпр. свобода слова, віри, друку і под. Звичайно, закони про громадянство ці права чи привілеї ще окремо виразно згадують;

б)  політичні права, що ними втішаються лише громадяни (нпр. активне й пасивне виборче право, право на всякого роду (за кваліфікаціями) державну працю).

Конституція Української Народної Республіки (з 29 квітня 1918 р.) забезпечувала громадянинові такі особисті права чи свободи: незайманість особи, недоторкальність домашнього вогнища, листову тайну, свободу місця перебування, свободу слова, друку, сумління, організації і зборів, і вкінці свободу страйків. Крім тих свобід і вольностей закон признавав громадянинові активне й пасивне (вибирати й бути вибраним) виборче право до законодатних установ, як теж органів місцевого самоуправління. Всі громадяни Республіки були рівні в правах, без огляду на стать, конфесію, уродження, національність, освіту, маєтковий стан.

Щодо гетьманської Конституції ("Закон про тимчасовий державний устрій України"), то вона в основному признає ті самі громадські права чи вольності з деякими специфікаціями (нпр. про те, що "передовою... вірою є християнська православна", а теж окреме підкреслення приватної власности). Подібно й Директорія та уряд Петрушевича (ЗОУНР), не дивлячись на воєнні часи, забезпечували своїм громадянам повну свободу. Основним обов'язком громадянина якої-небудь держави є її оборона й пошанування законів. Це були й основні обов'язки українських громадян: боронити свою державу й шанувати її закони (гетьманський і закон зокрема підкреслює обов'язок плачення податків, стаття 13).

Конституція УРСР з 30 січня 1937 р. (з пізнішими змінами й поправками), подібно як і Конституція СССР, забезпечує на папері всі можливі вольності й свободи, яких лише душа забажає, нпр.: право на працю й відпочинок, освіту, забезпечення на старість, на випадок захворіння чи непрацездатности, свободу слова, друку, організацій, зборів, вуличних походів, демонстрацій, недоторкальність особи та її мешкання, свободу "релігійних культів" (ст. 104), листову тайну — все це лиш для щастя і вдовілля громадянина!

Очевидно, як всяка конституція, так і радянська передбачує й обов'язки. Отож з обов'язків вираховується такі: дотримуватись конституції й інших законів, берегти трудову дисципліну, чесно сповняти громадські обов'язки, "поважати правила соціялістичного співжиття", берегти й зміцнювати соціялістичну власність, служити у війську, захищати батьківщину — це були б найважливіші обов'язки. Накінець треба згадати ще про одне право, якого, мабуть, не має жодна конституція світу: "право притулку іноземним громадянам, які переслідуються за... національно-визвольну боротьбу"! Не вірите? Прочитайте статтю 109! Отже, "право" вести національно-визвольну боротьбу забезпечується усім іноземцям, крім... своїх власних громадян!

Права канадських громадян забезпечується конституцією з 1867 (Брітіш Норт-Амерікен Акт), законом про громадянство з 1946 р. і врешті Канадською Хартією Вольностей з 1960 р. (Кенедієн Біл оф Райтс).

Громадянам, як теж іншим мешканцям країни, забезпечується такі права й свободи: право на життя, особисту свободу, приватну власність, рівність перед законом, свободу совісти, релігії, слова, преси, зборів і організацій, страйків. Розуміється, кожний громадянин користується повним активним і пасивним виборчим правом. Закони зокрема підкреслюють рівність усіх громадян, без огляду на те чи роджений хтось в Канаді чи в іншій країні світу, тобто чи хтось є громадянином з факту народження чи через натуралізацію.

Не буде пересади сказати, що правами й свободами, якими користуються канадські громадяни, не може похвалитись жодна країна світу!

___________________

*) В обох вищих випадках заяву треба було вносити до найближчих закордонних представників Української Держави. Представництва, після розгляду документів, видавали посвідку про громадянство й повідомляли про це центральний український уряд і уряд тої держави, в якій ці громадяни перебували.

**) Перечислені під точкою 4 особи одержували українське громадянство, якщо вони поселились напостійне в Україні та внесли до властей заяву про своє бажання стати українськими громадянами.

субота, 15 грудня 2018 р.

Старшина армії УНР Захар Івасишин.


 З. Івасишин народився 1-го жовтня 1895 р. в Чорні на Поділлі в незаможній селянській родині. Народну школу закінчив в Чорні в 1908 р., вчительську школу в Жванчику в 1912 р., педагогічні курси в Майдан-Трепівську в 1914 р. 1914/15 шкільному році вчителював у Балинівцях на Поділлі.

З вибухом 1 світової війни в червні 1915 р. був покликаний до військової служби до російської царської армії в 40-й піший полк в Одесі. Після шостимісячного перебування на фронті, був відправлений до Вілєнської військової школи в Полтаві, яку закінчив 1 лютого 1917 р., після чого був відправлений знову на Південно-західній фронт вже як командир сотні.

Після розпаду фронту — 1 грудня 1917 р. вступив до Української Армії, в якій перебував до 21 листопада 1920 р., з якою після програної перейшов до Польщі і був інтернований в м. Каліші.

Перебуваючи в таборах для інтернованих, одночасно продовжував освіту в середній школі. 30 червня 1925 року закінчив Українську реальну гімназію ім. Тараса Шевченка в Каліші (Польща). Того ж року удався (через "зелену") на вищі студії до Української Господарчої Академії в Подєбрадах (Чехо-Словаччина). 19 липня 1930 року закінчив гідротехнічний відділ з титулом інженера-гідротехніка, після чого працював по фаху в різних фірмах і установах Чехо-Словаччини.

 Під час 2-ої Світової війни помандрував у Західню Німеччину. Перебував у різних таборах ДіПі як Ашафенбурґ, Майнц-Кастель і, опинившись в Етлінґені, працював як учитель математики в Українській реальній гімназії аж до виїзду до ЗСА. У ЗСА включився до громадсько-політичної роботи в УНДС-сі і був незмінним редактором "Тризуба" напротязі більше 15 років, майже до самої смерти.

субота, 8 грудня 2018 р.

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ


Вельмишановний Пане Редакторе!


Дня 15. II. я вислав Вам огляд книжки інж. Г. Гордієнка, а теж листа, в якому пропонував різні теми для ВК. Поскільки я досі не отримав відповіді на цього листа, а в сьогодні отриманому числі ВК не побачив свого огляду, то в мене зродилася думка, чи бува лист і огляд не загубилися на пошті? Янщо так, я вислав би копії цих посилок, а зокрема огляд на книжку інж. Г. Гордієнка "Під щитом Марса", яку вважаю цінною появою в нашій військово-мемуаристичній літературі.

При цьому дозволю собі спитатися, чи це дійсно не можливо втримати єдиний військовий журнал без партійної політики? В демократії кожна "партія" має рацію існування: тлумачні словники нас інформують, що "партії" — це гурти людей, які створюють собі політичні програми й об'єднуються з метою її реалізації. Коли йдеться про наші відносини, то можна інтерпретувати так, що УККА (?) і ОУВФ — це одна "партія", а її противники — "друга". Обі мають рацію існування і можуть вести між собою боротьбу. Але військо традиційно стоїть поза всякими партіями й партійною боротьбою. І тому до партійних справ наших цивілістів ми не можемо мішатися, а вже брати сторону такої чи іншої "партії", це нам цілком не личить.

Справа Семотюка переконала мене, що наші "партії" цілком нікудишні. Вони вже 35 років ріжуть нам одну й ту саму січку. Приглянувшись "партіям", не тільки УККА й ОУВФ, але й їх супротивникам, можна втратити віру у всякий український глузд, а не тільки в глузд раціональної політичної думки. Це тому, що ці обі і головні наші "партії" не ведуть ніякої політичної боротьби, а виключно на персональному тлі обороняють інтереси не України, але своїх клік. Вони присікаються до кожної дрібниці, яка дає їм змогу присікатися до "супротивника" і повалювати його. Гадаю, що вся ця гамаксойка довкола Семотюка мала тільки цей сенс, але цього сенсу має вже нормальна людина по самі вуха. А втім всі справи скоріше повинні розбирати психіятри, а не редактори комбатантських журналів тим більше, що тут, по суті, не вина в одній "партії". "Друга" партія є достеменно така сама і від неї нічого доброго чекати не можна.

Рівночасно дозволю собі подати деякі думки до статті Івана Кедрина "Плупота чи провокація" (ч. 1/87, 1977). На жаль, московський "агітпроп" більше причинився до "звеличання" пам'яти С. Петлюри на свій лад, ніж це зробили еміґранти на свій лад. Ми далі не маємо наукової біографії С. Петлюри, ми не маємо книги, щоб остаточно й авторитетно висвітлила справу погромів на Україні, ми не здобулися навіть на приступну історію української держави в революції, що має той наслідок, що загальне знання про ці справи є цілком нінудишні. Бібліотека С. Петлюри в Парижі запроектувала видання спогадів Пелісьє, ген. Табуї та інших приятелів Петлюри й українців у Франції, але, мабуть, немає грошей на їх видання.  Українські еміґранти мають гроші на все, але на видання  книг не люблять давати, бо ж самі  вони  творять касту нечитальників, нічого не читають і не хочуть читати.

Моск. больш. аґітпроп по своєму "звеличав" 50-ту річницю смерти Головного Отамана. Він постарався про видання книги англійською мовою, пера професора амер. університету Сауля Фрідмана п. н. "Поґромчік". Сама назва говорить про тенденцію цього "наукового" твору. Аґітпроп видав листівку, з якою полемізує Кедрин, і коли її навіть писав глупий "гетьманець", то це не зміняє суті справи. Листівка служить Москві, а її глузд порізнити українців на тлі старих розрахунків між гетьманцями й уенерівцями. При цьому ще подається цілком фальшиву характеристику С. В. Петлюри з розрахунком, що може хтось прочитає і повірить в цей фальшивий образ. Це все ясно, але цілком уже неясно, чому редактор комбатантського журналу піднімає кинену аґітпропом рукавицю й вступає в полеміку... з ким? Найгірше — це те, що ця полеміка ведеться проти... гетьманців, а не дійсного автора листівки.  Я  не подивуюсь, коли комбатанти, що почувають себе гетьманцями, зажадають від Вас "еквел тайм" на оборону свого Гетьмана. А для цього стаття Кедрина дає їм чимало "зачіпок", наприклад у згадці про полк. П. Болбочана, який "гетьманцем" не був, але якого "гетьманці" піднімуть на щит як нібито знищеного "Петлюрою". Бо справді П. Болбочана розстріляно за "спробу" стати на чолі Запорізького корпусу (покликання  на ЕУ тут цілком не вистачає!), до речі, "спробу"  ніким  і  нічим  недоказану, фіктивну, безрезультатну, але в цьому самому часі Омелька Волоха не розстріляно за фактичне й здійснене переведення Запорізького корпусу на "радянську"  плятформу, за знищення цієї боєздатної військової одиниці (Запорізького корпусу), що його ефективи (бойові) внаслідок "волохіяди" зменшились з 10,000 на 3,000, а вимушений нею перехід до Румунії коштував корпус 80 гармат, 700 кулеметів, 15,000 рушниць, 7 мільйонів  набоїв, 34,000  гарматних стрілен, 2,500  ручних ґранат та інших припасів, що їх Запоріжцям забрали румуни. Волоха ніхто не розстрілював, навпаки його зроблено командиром  Гайдамацької бригади, урядової ґвардії, і Волох міг ще раз вславитися переходом на "радянську" плятформу в Любарі, перед тим пограбувавши державну скарбницю УНР. Про такі "нагороди" для Волоха, як іменування його командармом повстанців усієї України, замість належного йому розстрілу, тільки ненароком згадую тут.

Полеміка про всі ці справи з большевиками на сторінках комбатантського журналу є злишня. Тут бажаю ще додати, що я не є гетьманцем і ніколи ним не був. Вчення Липинського для мене є цілком несприятливе. Хліборобська Україна, козацтво в жупанах і з оселедцями, належить до історії, а не до сучасности. Індустрійну Україну не вбереш ніяк у шаравари. Але, інша справа — гетьманат в 1918 році. Це частина нашої історії, її творили українці іншої породи, ніж та, що домінувала в Центральній Раді і за Директорії УНР. Ніяка частина історії не була так пофальшована, так викривлена, як історія новітньої гетьманщини. Історія — це моє "габбі", і справжню історію гетьманщини я пізнав щойно з німецьких і австрійських документів, з архівів, що зберігаються в Інституті ім. Липинського в Філядельфії, навіть з больш. документів, напр. тих, що надруковані в збірнику "Гражданская война в Украине". Колись в Галичині, в роки між війнами, такі як ред. Кедрин і його друзі із СС, що відчували як патріоти всім своїм серцем, що своїм безглуздим повстанням проти гетьманського режиму вони зліквідували кожну дальшу можливість закріпити українську державу, що мали зовсім слушні викиди совісти, старалися своїм аґітпропом збезчестити гетьманщину, щоб виправдати себе.  Це тоді я читав  (і  вірив) про "москаля" О. Ф. Рогозу, про різних  "російських міністрів і  офіцерів", про московський заговір (під знаком Тризуба), але тепер уже мене не обдурить ніхто. Знаю цих людей з документів, з їхнього листування, з їхніх звітів та інструкцій, з їхніх розмов з німцями та австрійцями. Для  інших висновків мені навіть не потрібно для цього книги Дорошенка. Ось маленька деталь: І досі Ви маєте змогу читати, що гетьманський переворот перевели "російські" офіцери. В тому тільки правди, що ці офіцери були дійсно колись "російські", а не австрійські. Були це переважно офіцери 1-го українського корпусу, яким  командував  ген. Скоропадський,  які   після  ліквідації  корпусу  об'єдналися   в   товариство, що мало назву: "Українська Народня Громада". Ось декілька прізвищ: полк. Полтавець-Остряниця, адьютант гетьмана, що, до  речі, на  еміґрації, проголосив себе гетьманом України і в тому характері "набрав" чимало німців; полк. Зеленевський з дружиною і дочкою брав на еміґрації живу участь в гетьм. центрі, пполк. В. Євтимович — теж, інж. Сергій Криса, жив на еміґрації в Берліні, визначився як винахідник, що сконструював човен-блоху, інж. Кобза, начальник автоколони 1-го українського корпусу, розстріляний большевиками, брати Дашкевичі, морські офіцери на еміґрації у Відні, виступали як українці   й гетьманці, ген. Дашкевич-Горбацький, нач. штабу гетьмана, на еміґрації писав до журналу "За державність" та інших "петлюрівських" видань, полк. О. Значко-Яворський, розстріляний   большевиками, полк. М. Сахно-Устимович, відома фігура в жупані з кривою шаблюкою, на всіх українських військових з'їздах 1917 року, розстріляний протигетьманськими повстанцями, полк. Клименко, начальник одної бриґади 1-го корпусу, згодом командир Сердюцької дивізії, розстріляний протигетьманськими повстанцями, полк. Афанасіїв, автор першого українського підручника гарматньої справи за Центральної Ради, командир гарматньої бриґади в 1-му українському корпусі, командир Сердюцького гарм. полку, вбитий на вулиці в Києві дніпровцями (вояки Дніпровської дивізії), які його пізнали як "гетьманського офіцера" і б. інш. Серед цієї компанії не було ні одного "москаля". Треба також сказати, що низка офіцерів 1-го українського корпусу, як полк, (ген.)  М. Капустянський, пполк.  Порохівський, пполк. Масалатинів, пполк. Середа служили тоді в українській армії і не хотіли мішатися до заговору, що його організували їхні товариші з 1-го українського корпусу.

І ще на закінчення маленьке зауваження в альбом п. В. Сірському (див. ВК ч. 3(83) 1976, "Нам пишуть", ст. 69). УПА, що відограла таку чи іншу ролю в нашій історії, постала зі збройних груп, що їх організувала ОУН Бандери. У цьому самому часі існували теж дві інші повстанські групи, які нічого не мали спільного з ОУН Бандери, але ці групи перестали існувати в 1943 році. УПА, що виникла з ОУН Бандери, проіснувала щонайменше до 1953 року, а коли взяти справу Марії Пальчак, що її полонено в повстанському бункрі в 1960 році, то може й довше. Про бої в 1953 році говорять большевицькі джерела.

Сторінки Літопису УПА справді є відкриті для всіх і думаю, що "всі" захочуть цей факт використати. Проте далеко важливішою справою є факт, що після "партійних (?) спорів і братніх міжуособиць" 1943 року, численні не-бандерівці увійшли в УПА і навіть визначилися в ній. Ось, наприклад, мельниківці: Два "Кривоноси" (такі були їх псевда) були: один командир ВО на Волині, другий окружним провідником Тернопільщини. Цей другий закінчив старшинську школу УПА "Олені", що нею командував мельниківець майор Поль-Польовий. На другому турнусі цієї школи було 16 юнаків — членів ОУН на Волині і в Галичині, що їх туди призначив Ольжич у порозумінні з Чупринкою. Мельниківець Макс (Максим Скорупський) був курінним бандерівської УПА і вів два рейди на Схід. Яворенко, що очолював ФУР (Фронт Української Революції) влився зі своїм загоном у бандерівський загін командира Ґонти, що діяв до 1950 року на Волині. Цей список можна продовжати, але на ці факти прикривають очі деякі люди, що ще сьогодні мірять УПА такою чи іншою "партійністю" і до цих трьох літер УПА додають залюбки позначки своєї "партійної" хвороби. Таки рацію мають бандерівці, коли вони кажуть, що УПА була всенародною армією!



До цього листа долучаю чек на 16 долярів титулом пренумерати ВК за два роки.

Щиро вітаю й бажаю всякого Добра! 

Щиро Ваш


Лев Шанковсьний 12 березня 1977.


субота, 1 грудня 2018 р.

ПРО НИХ МИ НЕ СМІЄМО ЗАБУТИ!


В. Горбатюк

По закінченні другої світової війни на сторінках української преси та різних видань з військовою тематикою появилося, а також і далі появляється, багато спогадів з життя вояків 1-ої Української Дивізії УНА з часів їхнього вишколу, боїв під Бродами, побуту на Словаччині, Югославії та кінцевого етапу — полону в Белярії, Ріміні та Англії, включно із виходом на волю до цивільного життя. Спогади ці до певної міри творитимуть частинку історії Дивізії в цілості, як також поодиноких частин — полків, сотень, чот чи бойових груп, котрі разом творили ту одну цілість регулярної української збройної одиниці під назвою Дивізія "Галичина", яка згодом стала 1-ою Дивізією Української Національної Армії.

Серед усіх цих спогадів, котрі довелось мені на протязі даного часу з приємністю читати, по сьогодні не стрічав я ніде ані одної згадки про одну тисячу вояків — дивізійників — 4 сотки з Ніршбауму та 6 соток з Нойгамеру що під проводом пор. Фроляка в другій половині липня 1944 р. виїхали на Мадярщину, як було сказано тоді, до частин кавалерії Української Дивізії. Більшість з них були хлопці, котрі з наказу Проводу ОУН, перед приходом большевиків до Галичини останні покинули рідні землі та пішли до Дивізії, творячи мережу організаційних зв'язків ген аж на Мадярщину. Були між ними і такі, які не вспіли отримати військової уніформи і довелось їм їхати в їхньому цивільному убранні, що творило доволі строкате видовище в той час ще досить могутньої німецької армії.

Під час подорожі ескортою транспорту були підстаршини поляки-фольксдойчери, які поводилися з хлопцями по-звірячому. На станціях, де зупинявся поїзд, не дозволяли навіть води напитися, щоб угасити пекучу спрагу, бо горяч липневого сонця була до невитримання. До тих, які не були в силі побороти спрагу й зіскакували з вагонів, щоб напитися води, стріляли, кажучи — для постраху, що спричинило перше нещастя, а саме "уша" (десятник), на ім'я Радке, стріляючи з пістоля, як він казав, на пострах, поцілив прямо в голову сидячого в дверях вагону друга Когута родом зі Львова, (не пригадую собі його імена), якого всі любили за його веселу вдачу та за те, що він завжди піяв, як справжній когут, та розвеселяв засмучених.

Подія ця потрясла кожним з учасників цього транспорту. З любови до втраченого друга в кожного вояка зродилася жажда помсти, яка, здається, і прийшла для "уши" Радке після кількох тижнів, коли хлопці пішли у бій та віддали перші постріли зі своєї зброї. Про це може хтось напише докладніше, бо мені не все докладно відоме, що діялося на тому відтинку фронту, де був унтершарфюрер Радке...

Приїхавши на Мадярщину, після кількаденного постою в містах Тото, Комаром, Лепшин та інших місцевостях, розділено цю тисячу українського вояцтва, проти їхнього бажання,, по частинах німецьких есесів. Після рекрутського вишколу, з причин скорого посування фронтової лінії на захід, разом з їхніми частинами, були кинуті в тяжкі і завзяті бої в обороні Будапешту, де були окружені большевицькими військами.

Пробиваючись з окруження через ріку Дунай, під тяжким обстрілом всекалібрової большевицької зброї, дуже малій скількості наших хлопців пощастило вирватись живими та з тяжкими трудами долучитися до частин Дивізії.

Щоправда, не всі, які вирвалися із Будапештського кітла смерти, зголосилися до Дивізії. Були і такі, які взяли інший напрям та пішли до цивіля. Знаю, що під сучасну пору кількох учасників цієї тисячі українського вояцтва живе в Англії та кількох в Канаді.

В імені всіх друзів, які впали в боях на Мадярщині та тих, які попали в большевицький полон і там загинули, звертаюсь з проханням до всіх тих, яким доля пощастила остатися живими, щоб вони написали свої спогади про цю "забуту" тисячу українського вояцтва, яка почувалася та уважала себе як дивізійники, хоч у чужих частинах боролось не гірше їхніх друзів під Бродами, за ті самі ідеї, щоб Україна стала в рядах вільних держав.



ЗАВВАГА РЕДАКЦІЇ:

"Застріленому" Когутові на ім'я Маркіян і він від років перебуває в Торонті та успішно веде бюро подорожі. Голосно та гарно піє далі, але вже не самітно. В далекій Аргентині знайшов собі "курочку" Таню та разом з малими когутиками Тарасом і Юрком піють аж хата ходором   ходить.

Уша Радке застрілив сина Гуцулії, котрого прізвища наразі не вдалося устійнити. Когут був тільки ранений. Свідком "геройської" смерти Радка був "недостріляний" Маркіян Когут.

      М. Б. Б.

неділя, 25 листопада 2018 р.

ЗУСТРІЧ З ТІТОВСЬКИМИ ПАРТИЗАНАМИ



Василь Верига


Лютий 1945 р. добігав до кінця, у повітрі пахло весною. Але холодний вітер дошкулював таки добре, зокрема вночі. Для нас ніч зробилася днем, бо, почавши від міста Брюк ан дер Мур, де 30-ий полк мав свій однотижневий відпочинок у переході зі Словаччини на Словенію, машерували ми ночами, а спочивали вдень.

26 лютого ми були вже на словенській території, хоча вона є нібито частиною великого райху, чи докладніше австрійської провінції Стирії (Штаєрмарку), в дійсності ми зразу ж таки відчули, що ми вже були на ворожій території, а не серед словаків чи хоч би й австрійців. Мова тут хоча і слов"янська, але не так легко зрозуміла як словацька й тому порозуміватись доводилося доволі часто німецькою мовою.

9-та сотня 30-го полка Дивізії "Галичина" перейшла незамітно через колишній австрійсько-югославський кордон, а далі через напівзруйноване місто Марібор (Marburg) і зупинилася на відпочинок у селі "Глінік". На другий день, пробиваючись гірськими дорогами-стежками, сотня зайшла до містечка Вітаньє (Weitenstein), що втиснулося поміж двома горами Пашкі Козяк (1273 м.) із заходу та Стеніцо (1092 м.) зі сходу. Це мала місцевина, бо начислювала заледве коло 600 мешканців, але стара, бо згадується про неї в хроніках вже в першій половині 13 ст. Взагалі тут усі місцевості малі, по кілька сот, а то й кількадесят мешканців, але всі вони мають за собою цікаву історію. Тут у Вітанью розквартирувався штаб ІІІ-го батальйону 30 полка та 11-та сотня. Сам штаб 30-го полка разом із штабовою сотнею розмістився в місцевості Веленьє (Wöllen) за 24 км. на південний захід, а ще далі 6 км. на захід у місті Шорштань (Schorstein) — другий курінь 30-го полка.

9-та сотня хор. А. Питляра на один день зупинилася була в Вітанью, але вже 28 лютого перейшла повністю далі на південь. Дорога провадить правим берегом річки Гудінья, а по обох боках високо піднімаються гори вкриті зеленими шпильковими лісами. В одному місці на самому вершку гори видніють руїни якогось замку. У свій час це мусіла бути недоступна твердиня, де нуртувало життя, змагалися середньовічні лицарі, запобігаючи ласк молодих дам. Сьогодні це тільки рештки зруйнованих мурів покритих мохом забуття, порослих різними кущами й бур’янами, які тільки тут та там світять ще білим каменем з-поміж зелених дерев, Sic gloria mundi transit.

Йдемо на південь з бігом річки Гудінья, по правому березі якої повільно тягнеться шлях з Вітанья на Войнік, а далі на Цельє, третє щодо величини місто Словенії. Маленька річка пливе собі, журчачи по каміннях свого корита, а скелі місцями звисають аж понад дорогу. Для партизанської війни — це вимріяні терени. Наша мета — старинний замок у громаді Соцка, що віддалений від Вітанья на 9 км., а від міста Цельє — 14 км. Нарешті на захід від річки і дороги ще один свідок пройденої слави цеї країни замок, який по-німецьки називається Einöd, що означає "самітний". І дійсно ця назва відповідає йому, бо довкруги коло самого замку знаходиться невеличка хатинка, немов на сторожі до замкової брами та невеличкий город. Рівнина простягається в південно-західньому напрямку, яку подальше знову замикають вкриті лісом гори. На цій рівнині будівлі замку дійсно виглядають немов би самітні. Лівий берег річки творить узгір'я, на якому стояло декілька словінських хаток. Далі на південь за яких 3 км. розкинулось село Нова Церкев (Neukirchen), де стояла 12 сотня 30-го полка.

Звертаємо праворуч на замкову дорогу і через браму входимо на виложене камінням подвір'я, з якого декілька дверей ведуть до замкових коридорів. Про цей замок у літописах згадується вже в 1404 р., але в половині 19 ст. він був відновлений і був добре загосподарований. Власником його був молодий ґраф-німець, років 30-35, але інвалід і тому весь час ходив з палицею. На вигляд як і в розмові він був привітний і до нас відносився коректно. Заходив у розмови з хлопцями, а зокрема з тими, що могли розговоритися по-німецьки.

Штаб сотні примістився в південно-східній частині замку, а для решти вояцтва випорожнили великі кімнати, в яких аж світилися гарні дубові підлоги. Вони аж ніяк не годились для важких військових черевиків кованих цвяхами. На щастя мабуть самого графа, ми там довго не побули, бо кілька днів пізніше ми перейшли до іншої місцевості Тепліце-Добрна (Bad Neuhaus), купелева місцевість, що лежала на яких 4-5 км. у прямій лінії на захід, але довкруги дорогою — 11 км. В замку все ж таки залишилася 3 чота на чолі із десятником Василем Барчуком.
Хоча ми в замку були не цілий тиждень цілою сотнею, не проминув і він без пригод. Одного дня власник замку поскаржився сотенному хор. А. Питлярові, що йому із комори пропала ціла свиня з чого він зробив висновок, що свиню мусіли вкрасти вояки нашої сотні. Хор. Питляр, очевидно, заперечив це, мовляв, його вояки не могли щось такого зробити, але саме заперечення для графа не було ще доказом. У зв'язку з тим Питляр зарядив повний апель цілої дев'ятої сотні на заліковому подвір'ю. Сотенний, дижурний підстаршина Іван Сільничий та власник замку перешукали вперед усі кімнати, де перебували вояки, а опісля переглянули всі наплечники, їдунки тощо. Але зі свині не було ані сліду, що було наявним доказом, що стрільці свині не мали, отже не могли її вкрасти. Хор. Питляр з задоволенням ствердив, що його вояки не могли мати нічого спільного із крадіжжю, бо його сотня є здисциплінована військова одиниця. Властитель замку похитав головою, але у тій ситуації нічого більше не міг зробити.

Але й Питляр, хоча був задоволений, що нічого не знайдено, не вірив, що свиня зникла з комори без допомоги деяких фахівців із його сотні. Він закликав до себе підстаршину Івана Сільничого, родом з Полтавщини і поставив йому пряме питання: "Що сталося зі свинею?"

Сільничий спочатку відпекувався, що він нічого про свиню не знає, але коли Питляр його впевнив, що легально справа є поладнана, бо раз свині не знайшли, то граф не може ставити нікого під суд і що Питляр зі своєї власної цікавости хоче знати, як це свиня зникла з комори. Тоді Сільничий сказав коротко, що "хлопці були голодні, а тут ціла свиня аж проситься до кітла, так вони її і зліквідували, не маючи сили встоятись спокусі". Зрештою, ви також дістали з того свою порцію, — пане поручнику! — спокійно відповів Сільничий.

—  Нічого подібного! — запротестував Питляр. — Коли б я знав, що ви даєте мені крадену свиню, то я вибив би вас поза вуха.

—  Можливо, що так — відповів спокійно Сільничий. — Але ми Вам свині не давали і не казали, що вона крадена.

Але ви знали, як вона смакує. Два дні тому кухар Максимців зварив свиню і поділив на цілу сотню, а вам "по знайомству" дав чималий кусник і ви самі хвалили Максимцева за добру вечерю". Питляр нічого більше не допитувався тільки коли Сільничий відходив, то остеріг, щоб на таке більше не наважувалися, бо німці готові за дурну свиню когось розстріляти, (За грабіж каралося розстрілом). На тому афера зі свинею закінчилася. Потерпіла тільки група десятника, яка дістала годину карної муштри за те, що сповняючи варту, не зауважила, хто і коли вкрав свиню. Більше хор. Питляр не міг зробити, щоб задоволити графа.

Це була правда, що хлопці були голодні, бо Словенія — не Словаччина, де вони додатково харчувалися по приватних хатах у своїх "наречених". На Словенії, помимо декількох спроб нав'язати приязні відносини з цивільним населенням, в основному не увінчалися успіхом. Справа в тому, що комуністичні партизани держали нарід під терором, заповівши, що за всякі контакти з німецьким військом будуть жорстоко карати. Дівчатам, які приставали б з вояками, загрозили, що обрізуватимуть коси, що вважалося великою зневагою для дівчат.

Наше положення в Тепліце-Добрна було майже трагічне, бо розквартирувалися ми в дяківці на горбі біля церкви, що своїми забудуваннями прилягала до самого ліса. Сотенний штаб приміщувався в сусідній кам'яничці, що стояла у підніжжю гори, зараз коло сходів, що провадили до церкви. Це був пансіон, власником якого були якщо не німці то фольксдойчі і колись у мирних часах із такої кам'янички можна було жити. Тепер тут лікувальників не було і в пансіоні мешкали і ми, тобто сотенний штаб. Вечорами ніхто нікуди не виходив, всі сиділи на своїх квартирах і надслухували чи не було якихось підозрілих рухів. В основному можна сказати, що коли б тітовці були хотіли знищити нашу сотню в Добрній, то ми були б ніяк не могли оборонитися.

Одного вечора хор. Василь Тафійчук та я перед спанням згадували коломийські гімназійні часи. І так зі спогадів перейшов я до плянів на майбутнє.

— Ти ліпше тримай покищо воли, — сказав до мене Тафійчук, — бо невідомо чи ми ще з цих гір живими вийдемо, а ти вже робиш пляни на майбутнє.

—  Я за тебе не говорю, а за себе, — відповів я Тафійчукові.

—  А звідки ти такий певний, що ти вийдеш живим із цеї війни?

—  Моє прочуття каже мені, що я вийду не тільки живим, але і здоровим, — повторив я. На тому мої пляни закінчились і я, обернувшись на другий бік, пішов спати.

8 березня Дивізія "Галичина" вирушила в похід проти тітовців, чи пак 14-ої партизанської дивізії, який мав назву "Доннерветтер". Вирушила і наша сотня, а радше бойова сотня, бо штаб з кількома людьми залишився на місці. Чота із замку Соцка як і наші дві чоті стрінулися в лісі при шляху перед Веленьєм і разом із іншими частинами полка і Дивізії вирушили у район Мозірійської Планіни (полонини), що простягалася на захід від Веленської округи і на північ від ріки Савінья.

Це була дуже важка виправа і далася взнаки неодному, що мусів бродити глибокими снігами, гірськими провалами та пнятися на верхи, де заховалися партизану. У гірських долинах, куди плили численні річки й потоки була вже весна, але в горах, на полонинах зима держалася ще дуже кріпко. В додатку до всіх невигод, з якими пов'язані гірські вправи проти партизан, дуже давалося взнаки ношення великих запасів амуніції. Хоча слідом за сотнями дорогами ішли вози, які підвозили все що потрібне бойовій групі, але вояки мусіли мати чимало боєприпасів з собою. У висліді цих невигід у 9-ій сотні захворіло двох вояків.

Вечером 14 березня я дістав наказ відставити обох хворих вояків, як також надмір амуніції, до полка в Веленью, а в поворотній дорозі забрати з харчового магазину в Ползелі (Геленштайн) харчі для сотні.

15 березня нас п'ять осіб, фірман ст. стр. Степан Бущук, харчовий Михайло Буґа, хворий стрілець Іван Мельник та ще один (прізвище забув) і я виїхали в дорогу, з околиць місцевості Мозірья. Перед нами було щонайхменше яких 12-14 км. до Геленштайну, де був харчовий магазин, а звідти ще 17 км. дороги лісом на північ до Веленья.

Десь коло 10-ої год. ранком ми були вже в Геленштайні (ми всі місцевості називали по-німецьки з німецьких мап і німецьких наказів, а брак контактів з цивільним населенням не
дозволяв нас засвоїти словенські назви). Там я залишив харчового у магазині, а з хворими стрільцями вибрався до Веленья. Всю дорогу ми відбули без пригод і в полуднє ми були вже в полку. Однак нічого і ніколи не йде так як плянується. Коли ми без пригод відбули коло 30 км. дороги лісом, то не так легко було полагодити справи в полку. Хворих ми віддали без труду до лікарні, але полкова зброївня відмовилася прийняти від нас амуніцію. "Це не наша амуніція, а Ваша і тому ви її залишайте у своєму сотенному тросі, який є в дорозі до Веленьє, — говорили вони, — і повинен тут бути кожної хвилини, бо з Бад Нойгавзу виїхав ще рано".

Мені така пропозиція зовсім не подобалася, але що ж, коли сотенний трос має приїхати сюди десь за годину, то тут нічого злого немає. За той час коні дещо підкріпляться і ми перекусимо. Година-півтори не робить остаточно великої різниці, бо ми і так повинні б приїхати до Геленштайну десь коло четвертої години і там буде доволі ще часу дістатися до сотні.
Але ми нагодували коней і самі вже з'їли наш полуденок, минула вже друга година, а тросу ще немає. Мене почало то непокоїти тим більше, що не було певності, коли той трос взагалі приїде, а в Геленштайні чекав на мене харчовий. Найгірше однак було те, що ми з Бущуком не мали ніякої зброї; він мав при собі баґнет, а я малу чеську пістолю, до якої мав усего два набої. Отже, оборонятися не були чим. Правда, на возі було ще дві ручні гранати з ручками, але з них також не було б великої помочі. Тому я немало зрадів, коли побачив одного підстаршину-німця ушу Блюме з нашої сотні, який повернувся з якоїсь службової поїздки і також вибирався до сотні. З нього товариство було кепське, бо все, про що він міг і умів говорити, то було "ессен" (про їжу), але все ж таки втрійку краще чим вдвійку.

Минула вже була третя година, а тросу ще не було і я почав уже таки на добре нервуватися. Коли це підходить мене Блюме і каже, що він знайшов якесь інше товариство, що вже виїжджає до бойових частин і тому не поїде з нами. Нарешті десь коло четвертої години приїхав трос 9-ої сотні, а з нею і бунчужний Кернер. Ми віддали йому уже на поспіху нашу амуніцію і негайно вибрались з Бущуком в поворотну дорогу. Якщо б не харчовий, то ми могли б були поїхати разом, але ж я мусів забрати харчі для сотні.

Зустріч з партизанами

Дорога з Веленья провадила спершу під гору і ми повільно ступали коло воза так мабуть кілометрів зо два. По обох боках дороги лежали ще сніги, але вже тут і там видно було сніжинки, а то й фіялки, які заповідали весну. Мені чомусь з думки не сходили партизани, тим більше коли я побачив, що сонце ховається уже за вершки дерев — мені робилося моторошно. Мені пригадувалися усі ті дивізійні звідомлення, в яких говорилося про тітовські партизанські жорстокості з полоненими. При тому подавалися конкретні приклади, прізвища, частини до яких полонені належали та де і коли їх знайшли застрілених у полі чи лісі. І так я почав міркувати, що я мав би говорити, коли б мене партизани злапали. Боронитися було очевидним самогубством, бо нас було тільки двох і ми не мали зброї отже залишалося нам тільки дипломатія. І так я в думка перейшов усі можливі запити з боку партизан та що я на них міг би відповісти.

Бущук також мовчав і над чимось задумався та тільки час-від-часу щось говорив до коней. Але в нього мабуть було на умі те саме, що і в мене.

Ось ми вже на горбі. Тут же ж і роздоріжжя, великий дерев'яний хрест і дороговказ у напрямі на Цельє. Перед нами стелилася дорога вниз. Ми посідали на віз і коні самі приспішили ходу.
                                                                   
—  А щоб ми робили, як би нас спинили партизани? — раптом запитав Бущук.

—  А щоб ми могли робити з двома гранатами та двома набоями в моїй пістолі? — відповів я.

— Але тут, як ви самі бачили рано партизанів не має, бо всі вони заанґажовані на "Доннерветтер", — впевняв я і Бущука і самого себе. Відтепер ми говорили вже по більше, прямо підбадьоруюючи себе взаїмно. Ось ми вже на долині. Ліворуч від нас журчала мала річка Лежніца, а по обох боках і річки і дороги підносилися вкриті лісом гори.

Коли на лівому березі річки відкрилася невелика рівнина чи пак мочара, поросла різними бур'янами, Бущук штуркнув мене ліктем і підголосом промовив "партизани". Я глянув перед себе, але нікого не бачив.

—  Ось там перед нами якийсь чоловік перебіг через дорогу, — впевняв мене Бущук.

—  Чи ви думаєте, що кожний словінець — це партизан? — запитав я Бущука. — Може вам тільки так провиділося?

—  Ні, не провиділося, бо той чоловік перебігав дорогу з крісом у руці, отже мусів бути партизан.

Дальше Бущук не мав потреби впевняти мене про партизан, бо саме в тому моменті за нашими плечима дався чути наказ:

"Гальт! Генде гох!" (Стій! Руки вгору).

Бущук спинив коні, а я виглянув з-поза брезенту воза і запитав:  "Вас іс ден лос?" (Що сталося?)

Пару кроків за возом стояли два партизани, один з крісом наміреним у нашу сторону, а другий з пістолем.

—  Зійдіть з воза з руками вгорі, — закомандував по-німецьки один із них. Ми зійшли з воза і стали. В цьому моменті над'їхав ровером з боку Геленштайну один чоловік, якого партизан спинив і наказав пильнувати коней, а нам сказав іти за ним.

Ми пішли, повернувши назад яких 25-30 кроків, а потім звернули направо і перейшли річку невеличкою кладкою і стежкою підносились вгору. Стежка ішла вгору північним берегом мочари, а ліворуч підносилась вкрита лісом гора. Партизан, що йшов на переді був бльондин і мав на собі, здається, совєтську військову уніформу (на всякий випадок, не німецьку) і мав не більше 25-28 років, на голові якого була шапка-пиріжок із п'ятираменною червоною зіркою на переді. За нами йшов другий партизан брунет — з крісом, який мав коло 35-40 років, але як виходило, ранґою він був молодший.

Йдучи під гору, Бущук шепнув мені, що він має намір втікати, але задній партизан заборонив нам говорити і тому я тільки рухом показав йому, щоб він того не робив. Я чувся зовсім спокійно і мав прочуття, що все буде в порядку.

—  Чи ви є есесівці? — запитав блондин, що йшов напереді.

Я заперечив і тому, що з його мови я відчув, що я говорю по-німецьки краще за нього, він готов був подумати, що я німець, що для нас не було побажаним. Я звернувся тоді до нього із запитом чи він говорить ще якоюсь мовою крім німецької. В цьому моменті я був навіть задоволений з того, що уша Блюме в останній хвилині зрезиґнував із подорожі з нами, бо в цій обставині він був нам комплікував справу.

— О, так! Ми говорім на всєх славанских єзіках словенски, сербски, руски, — відповів він. — А каов говоріте ві? — запитав мене.

—  По-українськи!

—  То ви не німці?

—  Ні, ми українці.

—  Ти знаєш, що це є? — запитав мене бльондин, показуючи червону зірку на шапці.

—  Так, знаю, — відповів я. Але партизан зовсім не чекав на мою відповідь і сам пояснив мені, що вони — партизани, боряться за свободу Югославії,  а червона п'ятираменна зірка це їхній символ.

Так ми дійшли на верх горба, звідки було видно цілу мочару, а за нею дорогу із нашим возом. Тут партизан розпочав зі мною формальний допит. І, як воно не дивно, але він ставив мені майже дослівно всі ті питання, які я передумав, йдучи з Веленья під гору. Одначе, коли він запитав мене, як я попав до Дивізії, я був доволі заскочений, бо я не мав готової відповіді на це. Сказати, що я пішов добровольцем — у даних обставинах було б безглуздям. Шукаючи поквапно правильної відповіді, я на мить завагався. Вирятував мене з неприємної ситуації сам партизан, запитавши, чи я був у Червоній Армії. Мені немов би камінь спав з грудей.

—  Був, — відповів я.

—  Ну, і що?

—  Був на фронті, попав у німецький полон, де німці морили голодом і щоб не вмерти з голоду зголосився до української Дивізії, яка зорганізувалася в 1943 р.

—  То ви любите німців?

—  Так само як і ви. Чи ви не знаєте того, що в Україні партизани воюють проти німців так само як і ви?

—  То чому ж ви не переходите до нас, але тримаєтесь німців. Ходіть до нас!

— Ми німців не тримаємося, але вони нас тримають. Втікати одинцем до вас не має глузду, бо тоді ми насторожуємо німців, а крім того за одного, який втіче до вас — німці розстріляють кількох інших. Чи це варто? Ми всі чекаємо нагоди, щоб перейти до вас, але разом, організовано цілою Дивізією. Однак це вимагає відповідної нагоди, щоб ми могли позбутися німців, які є в Дивізії і за нами слідкують.

Я мабуть говорив переконливо, бо по якомусь часі мій співрозмовник заявив, що допити скінчені і ми мусимо віддати йому все, що ми маємо військового. В першу чергу він сказав скинути паси та плащі, що ми зробили. Я просив його, щоб він лишив нам паси, кажучи, що вояк повинен мати на собі пас, коли виходить на вулицю, але партизан не погодився. Разом з пасами зложили ми і нашу зброю, я пістолю, а Бущук баґнет.

Коли я роздягався мій партизан завважив у мене ручку до писання, свисток та годинник, які він також забрав. Я сказав йому, що то моя приватна власність та ще й до того дарунок від дорогої мені особи, але це не помогло. Разом з тим забрав і мою військову книжку, кажучи, що це все їм придасться.

Я весь час тримався добре, а інтеліґентна поведінка мого партизана не давала причин тратити рівноваги духа. Зате той старший партизан поводився з Бущуком доволі шорстко, штуркаючи його та шарпаючи на всі боки. Щойно коли я звернув увагу моєму партизанові — той його спинив, хоча і щось обсварювався з ним по-словінськи. З уваги на це, у Бущука тряслися руки. Коли виглядало, що все вже закінчено та що партизани не збираються роздягати нас до гола, Бущук запитав мене чи я не маю що закурити. Це завважив партизан і запитав його, що він хоче на що Бущук запитав його: "чи курити у вас єсть?".

—  Ні! Єсть у нас нічеґо! — сказав партизан.

Було ясно, що словінець не зрозумів Бущука і тому я сказав, що він не питає за їдою, а за куренням. "Він питає чи у вас є що пушіть?"

— О, пушіть! Єсть пушіть. Просім, — сказав він і витягнув повний капшук тютюну та тоненьку бібулку, покраяну як папірки до курення. Він дав також і мені "пушіть". Закурили й оба партизани та ще й чемно запалили наші папіроси.

—  А тепер підемо до воза, — сказав партизан. — Чи ті коні військові? — запитає він мене. Я пам'ятав, що він говорив, що забере все, що військове й тому відповів йому, що то коні зареквіровані і ми їх мусимо віддати господарям.

Ми сходили стежкою згори і вже майже при самій дорозі той молодший партизан, йдучи за мною, звернув увагу на мої пагони. Зупинив мене, підіпхав пальці під мої паски, що означали старшинського аспіранта (Hoffnungsbalken) і зірвав їх.

—  Ти мусиш мені обіцяти, що не будеш більше авансувати, — сказав він до мене. Таку обіцянку я йому дав без надуми. І так ми зійшли на дорогу і пішли до воза. Тут він наказав стягнути з воза брезент і поставити його край дороги. Так само забрав з воза дві рукоятні ґранати. Я додавав йому ще шоломи, але він їх не прийняв. Весь час, коли ми крутилися коло воза, я побоювався, що він може підійти до коней і завважити на їхніх лопатках військові знаки. Якщо б він це побачив то зрозумів би, що я говорив неправду за коні і з того він міг зробити висновок, що все, що я говорив було неправдою, а тоді був би нам кінець. Але партизани цього не зробили.

—  Я вас цим разом відпускаю, — сказав той молодший до нас, — але якщо ви ще раз мені попадете до рук — тоді вам так легко не обійдеться.

— Може б ви нам дали посвідку, щоб ми мали чим виказатися і перед нашою владою і перед вашими, якщоб такі нас ще раз десь стрінули заки доїдемо до Геленштайну.

—  Жадної посвідки вам не треба! Якщо вас стрінуть якісь партизани — опишіть нас й вони вас відпустять, а до вашої влади нам ніякого діла немає. А тепер сідайте на воза і чимскорше зникайте нам з очей і не оглядайтесь бо буде вам біда!   

 Коли і сідав на віз, я так і відчував, як в мене деревіли і ноги і все тіло й мене огортав невимовний жах. Я ледве сів на сидження і шепнув Бущукові "поганяйте!". Бущук взяв віжки в руки і коні з місця рванули немов би й чекали на той момент. Перед нами було не більше 50-ти метрів дороги до закруту. Я впялив очі в той закрут і цілий перемінився в молитву. "Боже! щоб тільки до того закруту". Коні вітром бігли вперед а я наслухував чи партизани не стріляють нам в плечі. Нарешті ми на закруті і поза зором обстрілу партизанів. Я почав приходити до себе і дякувати Богові, що він нас вивів із цієї халепи. Одночасно я здав собі справу, що коли б мене був такий страх напав на самому початку, я мабуть був би ніяк не міг вив'язатися із тих допитів, задовольняючи партизан.

Коні бігли, доки хотіли і ми їх ані не спиняли ані приспішували. Щойно по якомусь часі я відізвався до Бущука, кажучи: "Там десь бідний Буга нервується, чекаючи на наш поворот". Бущук не відізвався.

Перед нами було ще яких шість до сім кілометрів дороги. Сонце вже зайшло і сірий туман падав на землю. Через декілька хвилин ми побачили гурт жінок, які вже здалека давали нам знак, щоб ми зупинилися та підвезли їх. Але брати цивілів нам було рішуче заборонено, як також взагалі приставати з цивільним населенням.

—  Що нам робити? — запитав Бущук.

—  Тому що ми у вийнятковому положенні, забудьмо за військові накази й заберім людей на всякий випадок, якщо б нам ще раз прийшлося стрінутися з партизанами. Якщо жінки у нас на возі нам не поможуть — то напевно не пошкодять. На тому і стало.  Наблизившись до жінок, Бущук зупинив коні і ми запросили жінок сідати на віз. Вони зі словами "хвала лепа", розмістилися ззаду в кошику де хто міг. Залишилася ще тільки одна молодиця, яка зовсім не збиралася сідати на віз, бо як вона нам сказала, для неї не було місця. Ми переглянулися з Бущуком і зробили їй місце між нами на передньому сидженні. Молодиця добре говорила по-німецьки і ми розповіли їй про нашу пригоду з партизанами. Вона оповіла нам про те, що вона сама на великій господарці бо німці забрали її чоловіка до Марібору до служби в Фольксштурмі.

Молодиця витягнула якийсь запашний тютюн і почастувала нас та скрутила папіроску собі. Але тут прийшли непередбачені труднощі, бо не було чим запалити папіроса. Ми також не мали, бо наш тютюн і сірники залишилися у плащах. Вона подивилася на мене і сказала: Зо юнґ унд шон кайн фоєр гаст? (Такий молодий і вже не маєш вогню?

—  І ви думаєте їхати вночі лісами, щоб вас знову десь партизани захопили і зробили вам "капут"? Ви повинні вважатися щасливими, що вас відпустили живими то й будьте більш обережні з вашим життям.  Ліпше заїжджайте до мене на ніч а там буде місця доволі і для вас і для коней та й усіх вас нагодуємо.

Я не знаю що відповісти, гостина манила але я боявся. По хвилині вона запитала чи я знаю пісню "Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei"

—  Знаю, — відповів я.

—  Ану скажи, як ти знаєш?

—  Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei,
Und nach jedem Dezember, kommt wieder ein Mai.

—  Я знаю трохи інакші слова до цієї пісні, — сказала сміючись.

— Які ж саме слова ви знаєте?

—  Es geht alles vorüber, es geht alles vorbei,
Mein Mann ist in Marburg und mein Bett ist doch frei. Verstanden? — закінчила молодиця, дивлячись мені прямо в очі. Я кивнув головою, що розумію.

—  Вона запрошує нас переночувати в неї, — пояснив я Бущукові.

— А нам таки треба було б десь переночувати бо вночі неможливо їхати. Якщо вона має місце на коні, то чому ні? — відповів Бущук. Я також думав, що не зашкодило б скористати із словінської гостинности.

Я пояснив молодиці, що в нас ще один "камерад" у Геленштайні, якого ми маємо забрати та що я мушу ще зголосити в жандармерії нашу пригоду з партизанами, так що то забере трохи часу.

— Нехай буде й так. Я на вас почекаю, поки ви не полагодите всіх справ, а тоді всі поїдете до мене.

Вже було зовсім смеркло, коли ми прибули до Геленштайну і, як виявилося, нашого харчового вже там не було. Він від'їхав з якоюсь іншою фірманкою з нашого батальйону, що приїхала була по харчі.

З харчового магазину ми поїхали до жандармерії. Вона приміщалася в якомусь солідному будинку, що виглядав як маленька фортеця. Навіть паркани довкруги були обложені мішками з піском. Ми зупинилися перед брамою біля якої стояв вартовий і я зайшов до середини. За той час жінки позлазили з воза та подались кожна у свій бік.

Я зайшов до жандармської канцелярії, якою завідував якийсь фельдфебель і зголосив йому, що з нами сталося. Він вислухав мене а потім сказав показати собі мою військову книжку.

—  Я не маю. Її також забрали партизани.

—  Чоловіче, — сказав він, підозріло подивитися на мене. — Ти виглядаєш самий як партизан: без паса, без пагонів, без військової книжки. На якій підставі я маю тобі вірити. Ти мусиш лишитися тут і ми ту справу перевіримо. Зрештою куди ти поїдеш вночі. Тут і вдень небезпечно, як ось сам ти переконався.

Я вийшов уже із конвоєм на дорогу і з прикрістю повідомив і Бущука і молодиці, що ми мусимо залишитися ту на нічліг і до її хати не поїдемо. Ані вона ані ми не були задоволені з такого обороту справи, але іншого виходу в даній ситуації не було. Молодиця взяла свій кошик і пішла вже сама пішком до хати а ми завернули коні на жандармську станицю.

Заки Бущук вовтузився зі своїми кіньми, я сидів у канцелярії і фельдфебель списував протокол. Як виходило з нашої розмови, він не мав застережень до мого оповідання, він тільки весь час допитувався чи той партизан не має часом вестфальського акценту чи вимови. Я йому заявив, що так добре не визнаюся на німецьких діялектах, щоб розпізнати звідки він є, але запевнив його, що партизан, який говорив зі мною не був німцем взагалі.

Вислухавши мене та списавши протокол, фельдфебель взявся за телефон і намагався перевірити мої інформації. Спершу він потелефонував до своєї централі запитуючи за Дивізією "Галичина". По якомусь часі він сполучився зі штабом Дивізії а далі 30-го полка а вкінці і батальйону а з батальйону аж до 9-ої сотні, де потвердили, що ми виїхали в службову поїздку.

В кожному разі, за яку годину справа була на добрій дорозі. Фельдфебель жандармерії успішно перевірив моє зізнання і нам дали вечеряти. Все, що він ані його партнери не могли зрозуміти, як це так, що партизани пустили нас живими та ще й дозволили забрати коні й віз.

— Такого випадку досі ми не знаємо, — говорив ніби до себе ніби до мене фельдфебель.

Ми переночували на жандармській станиці, але й на другий день рано нам не дозволили від'їхати. "Ми вас так не можемо пустити, як ви тепер виглядаєте. Підождіть, над'їде якась валка із Вашої Дивізії то вона вас забере до вашої частини" — казав фельдфебель. Пополудні дійсно над'їхала якась валка з 31-го полку і ми приєдналися до них. До нашої сотні ми добились десь під вечір. Нас там привітали як тих, що повернулися з тамтого світу, а хор. Тафійчук ще здалека кричав до мене: "То тебе таки шляк не трафив, а я як почув, що ви десь там лежите вчвірку тільки у спідній білизні, то так і жалів, що не зможу тобі сказати, що ти був занадто певний себе, коли в Бад Нойгавз казав, що вийдеш з цієї війни живий і здоровий".

Мене не дивувало що в сотні знали про нашу зустріч з партизанами, бо ж жандармерія перевіряла наші інформації, але звідки поширилася вістка, що нас аж чотирьох бачили вже постріляних у лісі — цього я не міг збагнути. Виходить, що вони думали, що нас партизани захопили коли ми їхали ще до Веленья а не в поворотній дорозі.

Вечером 16 березня 1945 р. наша сотня прибула до місцевості Шоштань, де ми й заночували. Того вечора я був свого рода сензацією і мене всі випитували, як то сталося. Коли я так розповідав цікавим з моєї сотні свою пригоду, надійшов командир ІІІ-го батальйону майор Віттенмаєр, який побачивши мене, підійшов до нашого гуртка.

—  Верига, — запитав він мене, — скажи як те все сталося?

Я не хотів розтягати мого оповідання і випрямившись перед ним без довшої надуми сказав небажану правду:

— Ich sagte dass ich kein Deutscher bin! (Я сказав їм, що я не німець!).

Вітенмаєр зміряв мене від ніг до голови, подивився на всіх нас і без одного слова відійшов. Я щойно пізніше доглупався, що моя відповідь у приявності моїх товаришів була дуже багатозначною. Коротко інтерпретуючи її — українцям не було чого боятися навіть тітовських партизанів, що в дійсності не було правдою.

На другий день рано наша сотня знова повернула на свої старі квартири в Тепліце - Добрна, де вона перебувала аж до кінця місяця та стратила вбитими дес. Зеленяка та чотирьох стрільців*)

Роки пізніше роздумуючи над моєю зустріччю з партизанами, я зовсім не відчував до них жалю за мій годинник, ручку та свисток. Навпаки, якщо б той бльондин із п'ятираменною зіркою зголосився до мене сьогодні, я б йому дав добровільно ще раз те саме, що він від мене забрав тоді силою, я дав би з подякою і ліпшої якости.


________________________
*) Гл. Цього ж автора: "Смерть під 'Львовом'" на Словенії. Вісті Комбатанта, ч. 2, 1967, стор. 25-28.




субота, 10 листопада 2018 р.

З БУКОВИНИ ДО ЛЬВОВА


Теодозій Сенківський


(До статті Василя Вериги "Листопад 1918 року", "ВК" ч. 5-6/1976)


Я вступив до УСС осінню 1917 року (я народжений 1900 року). Вишкіл відбув у 40-ій сотні, а згодом у телеграфічній школі у Перемишлянах, після чого став телефоністом у централі вишколу УСС, де комендантом був от. Гр. Косак, спершу у Верені над Дністром, а згодом Грузькім. Там я попав у конфлікт з от. Косаком. Хоч я не мав за собою вини, мене покарано і при творенню нового куреня під командою пор. Вол. Старосольського включено мене туди й вислано до Маслянківки, де стояв уже курінь сот. Микитки й де була станиця сот. архикнязя Вільгельма — Василя Вишиваного. Там, по підвищенні мене до вістуна, я став кандидатом на кмд. телефонічної централі того ж куреня. Та на приказ з Відня курінь розв'язано (щоб не збільшувати леґіону УСС) і я опинився без приділу в булавній сотні чет. Іваницького. Я був цим дуже пригнічений. Внедовзі леґіон УСС перенесено до Черновець.

У Чернівцях створено групу телефоністів, покищо без коменданта централі, що була досі обсаджена мадярами. Ця централя була в полі під великим садом коло якогось села. Ту групу приділено до однієї сотні УСС, що була поділена на ряд підвідділів, які патролювали пограниччя Басарабії. Це був час голоду. У полі не було вже бараболі, ні кукурудзи, а голод гнав нас у сад, який рятував цілу ситуацію.

Наша централя примістилася в одному домі, де ми всі знайшли для себе помешкання. Вночі 30 жовтня 1918 р. побудив нас дижурний телефоніст словами: "скоро йдіть до телефону" і сам побіг туди. Ми за ним, і застали його вже зі слухавками на голові. Ніхто нічого не говорив і ми так стояли коло дижурного кілька хвилин. За якийсь час він повідомив нас, що чув в телефоні телефонограму, звернену до централі вишколу в Чернівцях. Телефонограма була, мабуть, зі Львова й наглила, щоб леґіон якнайскорше прийшов до Львова.

На другий день ранком я перебрав службу при телефоні. Я відважився подзвонити до централі, щоб злучила мене з вишколом УСС в Чернівцях, але відтіль нічого нового не дізнався. Підозріваючи телефоніста, що він скривав якусь тайну, я спитав його просто: "А що з телеграмою зі Львова?" — на що він запевнив, що жодної такої телеграми не було. Коли він дав слово чести, що не було жодної телеграми, я попросив його получити мене зі зв'язковим адьютантом — що він зробив. В розмові зі старшиною я переповів йому те, що описав вище про ту телеграму. Він відповів, що вони не отримали такої телеграми — на що я просив шукати її в Чернівцях, де вона застрягла — бо наш телефоніст чув її через індукцію в нашій централі. На тім закінчено розмову.

Десь коло 10-ої години ранку задзвонив телефон: "Говорить Централя вишколу УСС". Якийсь старшина подав мені таку телефонограму до нашої сотні: "Сотню стягнути з пограниччя, залишити місце постою та явитись в Чернівцях можливо нині, а найпізніше до кінця місяця, бо румуни дали ультимат, щоб 1 листопада не було УСС в Чернівцях". Це була остання розмова з вишколом УСС. Я відважився сказати, що це буде неможливо. В такім разі, старшина цей додав, якщо не було б можливо до 1 бути в Чернівцях, то треба оминати Чернівці й іти до Галичини.

Для нас осталася ця друга можливість. Ми почали приготовлятися на виїзд і 1 листопада раненько почули алярмову трубку із саду. Прибігли туди і побачили таке саме, яке я бачив в березні 1917 р. в Тернополі. Один підстаршина виліз на якесь підвищення і почав говорити: "Тепер за свободу, всі ми рівні" і зірвав своєю рукою свої відзнаки. Надбігли старшини, але не знали, що діяти. Врешті рішили зробити збірку й негайно відмаршувати; дати наказ кухні зварити добрий обід і видати його десь напереді нашої маршрути, що зроблено. У дальшому ході дороги траплялися різні пригоди. Коли дійшли ми до залізничої станції, натрапили на великий харчовий склад, якого спершу мадяри не хотіли віддати, але УСС якось там увійшли. На жаль, вояки зловжили запасами руму. Тоді ми, телефоністи, постаралися за транспорт, який досить скоро нам дали, вправді з різними вагонами — особовими і тягаровими. Ми завантажились і від'їхали. У транспорті їхали вояки різних національностей і також не було порядку. Якийсь старшина сказав мені "зробити порядок". Я перейшов усі вагони і проголосив, щоб усі неприналежні до транспорту висіли на найближчій станції. Я був у шоломі, мав багнет на крісі та говорив до людей гостро й коротко. Під Станиславовом я побачив знову військо — дисципліну, кулемети. По двох днях я опинився під Львовом. Ми обійшли Львів аж до Личаківських касарень, а згодом кинено нас на Підзамче, бо вже йшов великий бій.




середа, 7 листопада 2018 р.

ІВАН БЕРЕГОВСЬКИЙ



(1921  — 23. 1. 1977)

Колишній вояк 1 УД УНА, член Станиці Братства  —  Іван Береговський народився в селі Библо, тепер Набережне, Рогатинського району. До Укр. Дивізії вступив у 1943 році та служив у піонерах. Після закінчення війни залишився в Австрії.

В 1947 р. прибув до Канади та поселився в Тандер Бей. Тут включився він в українську громадську працю.

МИКОЛА РУМЕЦЬ

(21. 12. 1912 —  9. 2. 1977)

Колишній вояк І УД УНА, член Станиці Братства та кількалітній член Управи — Микола Румець народився в селі Корчин біля Стрия. До Укр. Дивізії зголосився в 1944 р. Після закінчення війни залишився в Австрії. В 1947 р. виїхав до Англії та жив у місті Дербі. До Канади прибув у 1951 р. та поселився у Тандер Бей. Тут він включився в працю українських організацій.

четвер, 1 листопада 2018 р.

ЗАМІСТЬ РЕЦЕНЗІЇ НА "ЛІТОПИС УПА"




Вельмишановний і Дорогий Пане Адміністраторе!


В першу чергу, щиро дякую Вам за прекрасний подарунок — Літопис УПА, (книга перша), на який я аж ніяк не заслужив, бо нічим для книги не причинився і не маю жодного відношення до УПА. Тому Ваш подарунок для мене з одного боку справляє велику приємність, з другого — ставить мене в незручне положення.

Книгу я прочитав дуже уважливо і, сказавши щиро, вона зробила на мене дуже додатне враження, якого й  не сподівався.

Кожна окрема стаття написана зі знанням справи та з серйозним підходом. Такий же характер статті полк. М. Омелюсіка: "УПА на Волині в 1943 році", Г. Левенка: "Нарис історії боротьби УПА", поважна й вичерпна праця І. М. Коваленка: "Цілі і методи німецької імперіалістичної політики...", В. Д.: "Час не жде...", Г. Піснячевського: "Слідами княжих дружинників", цікава праця Горностая: "Військово-польові заголодження" та інші, включно з Документами, які вірно доповняють картину дій УПА. Звернення УПА мені вже відомі з інших джерел, все ж вони в книзі наскрізь доцільні.

Найважливіше те, що статті в цій книзі дають повну картину УПА, наскільки дозволяють матеріали і, без всякої пропаганди й агітації, переконують, що постання УПА в тих трагічних для Нації часах було прямо закономірним явищем, бо іншого, правильнішого виходу не було.
Не могли бо всі йти масово в Дивізію, як теж ніяк не бажали бути експериментальними "кріликами" для всяких окупантів. Дехто уважає вояків УПА лицарями абсурду і може й не помиляється, проте вони мусіли бути тільки такими, бо положення їх було гірш, ніж трагічне. Коли французький резистанс мав поважну допомогу від аліянтів та від самої таки французької армії з колоній, коли мали таку допомогу повстанці в Югославії: від аліянтів для ген. Міхаловича, а для ... Тіта від москалів, українці, це була прямо анонімна нація, якої буквально ніхто не визнавав і вояки УПА були здані виключно на власні сили, тобто, на сили українського села. Навіть поляки в час нещасного Варшавського повстання мали часто допомогу від аліянтів — десанти з повітря. В цій книзі це докладно змальована і думаю, вона заінтересує читачів, навіть тих, які промовчували дії УПА, а то й заперечували її. Дуже добре, що після кожної статті Ви надрукували резюме в англійській мові, бо це прочитають ті, що рідної мови не знають, або й чужинці.

Про УПА я прочитав досі немало: праці Мірчука, Лебедя, Шанковського, Шумука й інших, на жаль, в більшості вони тенденційні, бо кожен зі згаданих авторів намагається доказати, що УПА створила тільки певна політична група (націоналістична), промовчуючи інші групи чи партії. Тому я раніше писав... чи часом Літопис не має якогось групового забарвлення. Тимчасом, я мило розчарувався і бачу наглядно, що автори підійшли до своїх статтей наскрізь об'єктивно, як тільки могли. А це найважливіше, бо тоді Літопис матиме  велике  значення для  істориків УПА й тієї доби  взагалі.  Книга  прекрасно оформлена з мистецького аспекту — обкладинка викликає дуже миле враженння, а заразом поважне, і мій колега М. Левицький виявився в ній першорядним майстром, як завжди.

Шкода, що я замало знайомий зі справою УПА, тому не можу (і не маю навіть морального права) написати поважну рецензію про цю так цінну книгу, яка буде одним з найповажніших вкладів у нашу новітню історію.

Остаюся з найглибшою пошаною до Вас і бажаю багато успіхів у майбутньому.
Щиро відданий  Вам                 

                 Іван  Кейван.






"Літопис Української Повстанської Армії" — том І, Волинь і Полісся, книга перша, німецька окупація. Видавництво "Літопис УПА", Торонто, 1976, тор. 255, обкладинка роботи 
Мирона Левицького.

Змістом і мистецьким оформленням перший том заповідає у продовженні поважне серійне видання, у якому плянується публікувати документи і матеріяли до історії УПА та історії України періоду другої світової війни і років перед нею і  після неї.

Видавництво заповідає ще інші серії, а теж спогади та мілітарно-історичні праці вазагалі. Корисним пляном є видати теж уже передше опубліковані праці і матеріали, які нині недоступні, або їх взагалі немає. Коли додати до того ще намір видати і дрібніші праці, як приміром, рецензії або чисто наукові з ділянки бібліографії, то можемо тільки привітати членів видавництва за їхню ініціативу  створити того роду видавничий центр.

Як зразок рівня публікацій, подаю працю полк. М. Омелюсіка, "УПА на Волині в 1943 році". В короткій, синтетичній формі автор не лякається подати труднощі у початковій стадії організації відділів УПА. Він наводить труднощі у питанні старшинських кадрів, у висліді чого єдиним джерелом були тільки старшини Червоної армії. Однак треба було ставитися обережно до деяких тих старшин, яких інфільтрувала совєтська розвідка. Так було у групі командира Рудого і командира Енея, де викрито, що два старшини генерального штабу Червоної армії працювали на користь Москви.

Ця незвичайна праця передрукована з журналу "Вісті Комбатанта" чч. 1 і 2 за рік 1966, але напевно мало хто про неї сьогодні пам'ятає. В тому і користь  дальших  заповіджених   передруків давніше публікованих праць.

Редактори видання розмістили матеріал першого тому у кількох розділах, як історичні огляди, аналізи, статті, військово-вишкільні, політичні й інформативні публікації, політична деклярація УПА, документи тощо. Видання має 20 ілюстрацій, схеми і мапи.

Слід сподіватися, що наступні томи будуть присвячені дуже важливим питанням чисто військового характеру, як приміром, тактиці і стратегії УПА, працям Головного штабу, невідомим або мало відомим успіхам і невдачам. Слід теж пам'ятати, що нам бракує праць з мілітарної історії України, які служити мають майбутнім студіям в державних військових академіях і школах.

Ю. Т. К.




Іван Дмитрик, У лісах Лемківщини, спомини вояка УПА. В-во "Сучасність" 1976, стор. 303. Редакція Ніни Ільницької, вступне слово Ю. Лопатинського-Калини. Оформлення  Я.  Гніздовського.

Автор — це колишній вояк УПА в курені Рена в роках 1944-47. На заході списав свої спомини, так би сказати "за свіжа". Тому вони цікаві, не надумані та відзеркалюють психіку вояків Повстанської Армії у боях і в хвилинах відпочинку. З книжки довідуємося, як це було в перших початках організації малих відділів; можемо слідкувати за переходом фронту з великою валкою обозів і понад 2000-им повстанським військом. Хвилюють описи великих боїв з військами НКВД і з поляками. Сильно вражають читача драматичні й повні експресії картини епідемії тифу, викликаної штучно висланцями Москви.

Численні облави і постійні сутички принесли куреневі великі втрати. В терені нищено населення і палено цілі села, що спричинило марево голоду. За наказом Рена, чота, до якої належав автор, дістала наказ перейти на захід.

Автор згадує (стор. 24), що під час рейду по Лемківщині приєналися до його сотні вояки з дивізії "Галичина" та з інших німецьких військ. З них створено одну чоту, а інші побільшено на четверо-п'ятеро стрільців.

Мабуть, згадані автором вояки з дивізії "Галичина" прибули 1944 р., після битви під Бродами. В іншому місці згадує, що ті чоти прилучено до його сотні, якою командував поручник Веселий, старшина Української Дивізії, син священика з-під Надвірної.

В місяцях січень-лютий 1945 року, сотня приняла багато вояків українців з Червоної армії та з дивізії "Галичина". Варта провірити, з якої нагоди ті дивізійники знайшлися на Лемківщині у той час, коли дивізійні відділи переходили зі Словаччини на південь.

На стор. 60 автор починає описувати перехід фронту з заходу на схід, тобто рейд у большевицьке запілля, незвичайно цікавий опис повстанської дії, співпраці з населенням тощо. Дуже докладно описує автор великий бій біля села Струбовиська;  до орієнтації помагає залучена мапа на стор. 66.

У тих роках сотня командира Веселого здобула собі між населенням славу справжніх народних месників і визначних вояків. Всі хвалили командира Веселого за вміння воювати і виходити переможно з усіх трудних ситуацій, незважаючи на те, що большевики згромадили проти сотні біля 5000 своїх солдатів.

Було б добре, як би хтось з читачів, які знали командира Веселого, повідомив нашу редакцію ближче про того визначного старшину. Правдоподібно "Веселий" — це псевдонім, але можливо теж, що це справжнє його прізвище. На закінчення вісток про командира Веселого подаю розділ про його загибіль у бою  (стор.  150-152):

"У другій половині квітня 1945 року НКВД почав стягати свої ґарнізони з сіл до Тісної, Балигорода, Ліска й Сянока. Одного дня до сотенної застави під табором зайшов селянин і сказав, що має записку, яку йому передав у містечку Тісна золотопагонний командир. Цей командир записав його ім'я та прізвище і погрозив, що власноручно вб'є його, коли він не виконає негайно доручення. Сотенний покликав старшин і прочитав їм записку приблизно такого змісту: Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам НКВД під Струбовиськами. Зараз ви кватируєте в масивах лісу Мочари. (І тут було визначено точно місце постою сотні). Бажаю попередити вас, що завтра точно о сьомій годні ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси не залишаючи слідів за собою". Підпису не  було, тільки  "Гаразд".

Сотенний зарядив гостре поготівля й вислав спішну естафету до курінного Рена, але місце таборування не покинув. Вранці, точно в сьомій годині, гострі кулеметні й автоматні серії посипались просто на табір...

"А наші були оточені. Вони довго відстрілювались, а потім одчайдушно прорвались і пішли на зади ворога. В цьому бою загинув сотенний Веселий, політвиховник Кривуля й ранений був бунчужний Хитролис. Бунчужного стрільці  винесли з оточення на плечах.

"Ніхто не знав, де впали сотенний Веселий та політвихивник Кривуля, і деякий час кружляли поголоски, що вони втекли. Тільки як сніг стопився, їх тіла знайшли під великим стовбуром переверненого дерева — мабуть, вони були ранені та останками сил добрались туди, щоб сховатися перед ворогом".

Чота подалася на захід. Переходила біля Жіліни: "в деяких селах нам розказували, що свого часу стаціонувала в них дивізія "Галичина", що це були чесні хлопці, які гарно відносилися до населення" (стор. 268).   

Ю.Т. К.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації