ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 29 квітня 2012 р.

ГОЛОД В УКРАЇНІ 1921—1923

                                           (У 50-ту річницю голоду та створення СССР)


Василь Верига

                                 В березні 1921 р. Ленін був змушений відступити від т. зв. воєнного комунізму і проголосив нову економічну політику (НЕП). У зв'язку з тим "продразвйорстка"* харчових продуктів замінювалася новим т. зв. "продовольчим податком" (по-московськи "продовольственним налоґом", або у скороченні "продналоґом"). Але це не відносилося ще до України, бо вона ще не вив'язалась була зі своєї "продразвйорстки" з урожаю за 1920 рік. Із наложених 160 млн. пудів зерна в 1920 році було зібрано тільки 65 млн. пудів, отже до виповнення квоти бракувало ще 95 млн. пудів. Ленін, побачивши, що таку велику квоту зерна в Україні буде неможливо зібрати, обнизив її до 50 млн. пудів. Щоб зібрати цю квоту, систему воєнного комунізму було продовжено в Україні аж до осені 1921 р. 1)

                                Легалізована грабіж українського селянства продовжалася і Москва вилущила від нього всі харчові продукти так, що про який небудь запас на т. зв. "чорну годину" не могло бути й мови. Таку саму політику проводила Москва і на заселеній українцями Кубані й на Донщині, себто на усіх теренах, де населення найдовше поборювало большевицький режим.
Але та "чорна година" прийшла скорше, як хто небудь міг сподіватися. В 1921 р. Україну, Кубань, Крим, Донщину і Поволжжя навістила жахлива посуха, для України — найгірша від 1840 р. 2) Збір урожаю був на багато нижчий нормального і місцями не повернулося навіть засіяне насіння. Тоді, як у 1916 р. урожай виносив пересічно 42,6 пудів на особу, то в 1921 р. пересічний збір виносив тільки 8,5 пуда. Але найгірше потерпіли від посухи п'ять південних степових губерній. Одеська, Миколаївська, Запорізька, Катеринославська та Донецька, які разом начислювали близько 10 млн. населення. Тут пересічний урожай, наприклад, в Одеському повіті виносив 2,1 пуда на особу, а в районі Великого Токмака, Запорізької губернії — тільки 0,7 пуда. 3)
                                    Не зважаючи на такий трагічний стан, Москва ще в березні 1921 р. визначила Україні податок у харчових продуктах — продналоґ — на 117 млн пудів зерна. 4) Крім того був ще і продналоґ і інших сільськогосподарських продуктів, як картопля, овочі, олійні культури, тощо, до того був ще і грошовий податок.

                                     Літом 1921 р. було вже очевидним, що деяким районам РСФСР та України загрожував голод. Але урядові чинники в Москві звернули свою увагу на Поволжжя і вже 2 серпня Лєнін звернувся до українського селянства з закликом — дати всебічну допомогу, не українським степовим ґуберніям, але Поволжжю. На другий день нарком закордонних справ РСФСР, Чічерін звернувся до урядів світу з повідомленням, що Поволжжя загрожене голодом і тому допомога з-за кордону є побажана і необхідна. Про те, що Донщина, Кубань, Крим та південна Україна знаходились у подібній ситуації, у повідомленні Чічеріна згадки не було. 5)

                                    Правда, у цей час Україна вважалася, ще бодай назовні, суверенною державою і це було обов'язкові Раковського повідомити світ про загрозливий стан зокрема в степових губерніях України. Але тому, що він виконував також і обов'язки наркома закордонних справ України тільки на доручення Москви, Раковський, не маючи у цій справі відповідного зарядження, сам зробити цього не здогадався. Замість організації допомоги загроженим степовим губерніям, в Україні почалася посилена збірка "продналоґу" та податку грішми такими самими методами, що їх застосовували у переведенні продразвйорстки.

                                    Для допомоги голодуючим Поволжя, в Росії був створений "Комітет Помощі Ґаладующим", у скороченні Компомґол, який мав організувати харчові засоби. Компомґол РСФСР вив'язався зі свого завдання дуже просто: не зважаючи на голод у самій Україні, він приділив їй ще і голодуючі губернії Поволжжя (Самарську, Саратовську, Царицинську й Уральську, що разом начисляли коло 25 млн. населення), яких вона мала рятувати від голоду своїми власними харчами. 6) Крім того, з Поволжжя в Україну було евакуйовано понад 200 тисяч дорослого населення та понад 50 тисяч дітей на прохарчування.7)

                                 У відповідь на повідомлення Чічеріна відгукнулася Американська Допомогова Організація у проводі з Гербертом Гувером. З'єдинені Стейти Америки, хоча й не визнавали большевицького режиму в Росії, поспішили на поміч голодуючому населенню Поволжжя. У скорому часі була організована т. зв. "Американська Адміністрація Допомоги" (American Relief Administration ) у скороченні А.Р.А., яку очолив полк. Вільям Гаскел і вже 20 серпня він підписав у Ризі з урядом РСФСР окремий договір про допомогу голодуючим у Росії. Тиждень пізніше, 27 серпня 1922 р. подібний договір з рамени Червоного Хреста підписав у Москві норвежський гуманіст Фрідтйоф Нансен, на заклик якого зголосило свою участь у цій протиголодовій акції 12 урядів різних держав та 48 різнонаціональних харитативних організацій. Група Червоного Хреста, що провадила допомогову акцію на терені Росії, була відома під назвою від свого представника — Нансенівська Місія.

                                В ході праці на терені РСФСР працівники А.Р.А. довідалися і про голод в Україні, помимо того, що уряд ніколи про неї не згадував. Гарольд Фішер у своїй праці "The Famine in Soviet Russia" стверджує, що "Московський уряд, не тільки що не повідомив А.Р.А. про голод в Україні, як це він зробив про інші більше віддалені райони, а якраз навпаки, намагався перешкодити американцям увійти у контакт з Україною". 8) Коли представники А.Р.А. звернулися з кінцем жовтня до уряду в Москві за дозволом на висилку в Україну своїх людей, щоб перевірити, чи там дійсно потрібна допомога, то відповідь прийшла щойно в половині листопада із забороною виїзду в Україну. Одночасно в ній стверджувалося, що "в Київській, Волинській, Подільській, Чернигівській та Полтавській губерніях, не тільки що немає голоду, але навпаки, вони мають надвишку харчових продуктів, яку експортують до центральних губерній Росії". 9) При тому урядові чинники РСФСР висловили своє здивування "чому А.Р.А. хоче висилати своїх представників у райони, де немає голоду, замість того, щоб, не розпорошуючи своїх сил, зосередили всю свою увагу на Поволжжя ". 9a)

                               Поборовши всі труднощі А.Р.А., таки вислала двох своїх представників в Україну і вже 26 листопада 1921 р. д-р Линкольн Гачінсон та д-р Ф, А. Ґолдер прибули до Києва, а потім до Харкова, тодішньої столиці УРСР. Тут у Центральному Статистичному Управлінні вони довідалися, що "дійсно в Київській, Волинській, Чернигівській, Подільській та Полтавській Губерніях урожай був добрий і з нього уже було вислано до Центральної Росії поверх 50 млн. пудів (коло 833.000 тон), в додатку до цього Україна прийняла велику кількість голодуючих поволжан. Одночасно статистики ствердили, що у степових Губерніях України ситуація є дуже загрозлива". 10)

                               З кінцем грудня д-р Гачінсон поїхав ще раз в Україну, де вже сам мав змогу переконатися, що урядові інформації про ситуацію в Україні не відповідають правді. В Москві твердили, що врожай в Україні виносив від 700-800 млн. пудів. В Харкові статистики у Центральному Статистичному Управ-ліні говорили, що врожай виносив коло 400 млн. пудів зерна при чому, вони призналися, що ці інформації неперевірені, тому, що вони, будучи жидами, не перевіряли їх в терені, куди небезпечно показуватися жидам-комуністам. Таку перевірку зробив таки сам д-р Гачінсон і, побувавши в багатьох місцевостях, він дійшов до переконання, що врожай не міг виносити більше як 250 млн. пудів зерна. Його загальні висновки були такі, що, відчисливши те, що вже було експортоване в Росію, як також необхідну кількість для прохарчування населення та домашніх тварин і потрібну кількість зерна на насіння, Україна мала ще 93 млн. пудів надвишки. Не зважаючи на це, поруч з надвишкою у північних губерніях, у південних губерніях України вже тоді шалів голод, який дорівнював голодові на Поволжжі. Голод в Україні "можна приписувати у більшій мірі чим на Поволжжі, поганій системі розподілу хлібної надвишки, щоб перевести її відносно недалеко та розділити поміж тих, що вмирали з голоду", — писав Гарольд Фішер. 11)   Щойно 1 грудня 1921 р. Москва офіційно визнала, що "Донська область, Північний Кавказ і частина України також голодували". 12) Поминаючи перешкоди, які ставив московський уряд, харківський уряд також поставився негативно до запропонованої американцями акції допомоги голодуючим на базі договору А.Р.А. з урядом РСФСР. Микола Скрипник, заступаючи голову Ради Народних Комісарів України, Раковського, заявив, що Україна є самостійна держава і, якщо А.Р.А. хоче на її території вести допомогову акцію голодуючим, вона мусить зробити з українським урядом окремий договір. Такий договір був дійсно підписаний 10 січня 1922 р. в Москві. В цей час було вже офіційно визнано, що в Україні 12% населення знаходилось в голодуючому стані. В цей же сам час уряд УРСР, замість допомагати своєму власному населенню, не тільки що прийняв чверть мільйона голодуючих поволжан, але ще й висилав на Поволжжя харчові транспорти з України.

                                  В дійсності навіть після договору з українським урядом, не всі труднощі були поборені. Уряд, намагаючись контролювати допомогову акцію в Україні, пропонував, щоб усе харчове постачання привезене з-за кордону для А.Р.А. чи Місії Нансена, магазинувалось разом і розподілялось поміж голодуючими за посередництвом окремого комітету створеного з представників А.Р.А., Місії Нансена та Українського Червоного Хреста. Цьому одначе спротивився директор А.Р.А. в Україні, Гарольд Г. Фішер, який мав свій власний персонал для допомогової акції. У зв'язку з цим уряд розмежував терени діяння А.Р.А. та Нансенівської Місії. 13) Нансен, не маючи свого власного персоналу, віддавав свої харчові запаси місцевим совєтам для розподілу поміж потребуючих. Через це власне Нансен утішався великими привілеями в Московщині й на Україні. Московський уряд, не зважаючи на велику кризу в совєтському транспорті, віддав Нансенові найкращі вагони-сальони, якими він користувався від 1921 аж до 1923 р. підчас усіх своїх подорожей. 14)

                               У висліді територіяльного розподілу діяння обидвох цих організацій Місія Нансена дістала Донецьку, Миколаївську та Одеську Губернії без міста Одеси, а А.Р.А. дістала місто Одесу та Запорізьку і Катеринославську губернії. Але дійсна допомога для голодуючого населення України відтягалася тиждень за тижнем — завжди через якісь непередбачені труднощі. З невідомих причин перший транспорт харчів для України, що був висланий із запасів А.Р.А. в Москві до Одеси, "загубився був на цілий місяць. МакФерсон, інспектор А.Р.А. у Києві, нарешті знайшов її в якомусь Київському магазині, де її розвантажив якийсь урядовець залізниці і потім забув про те". 15)

                               Тоді, як акцію допомоги голодуючим дітям Поволжжя, в Татарській Автономній Республіці та в Самарській губернії А.Р.А. зуміла була розпочати вже в місяці жовтні 1921 р., тобто приблизно за півтора місяця від підписання договору з урядом РСФСР, то в Україні це сталося щойно в травні 1922 р., тобто чотири і пів місяці після підписання договору з УРСР. І так, коли 30 квітня А.Р.А. взяла під свою опіку 7.000 дітей в Одесі, то в цей час вона вже мала під своєю опікою 1,990.501 дитину та 2,993.728 дорослих голодуючих РСФСР, разом 4.984.229 осіб. Отже цілу зиму і весну 1921/22 років голодуючі України були залишені напризволяще. Весною 1922 р. число голодуючих в Україні було офіційно визнане на три мільйони осіб 16), але за іншими совєтськими даними їх уже було чотири мільйони. 17) В дійсності воно було щонайменше вдвоє більше, бо не голодували тоді тільки члени комуністичної партії, т. зв. продовольчих загонів, червоної армії та довірених осіб на послугах режиму, для яких були організовані владою окремі харчові магазини. Як відомо, більшість членів повище названих органів складалася з москалів, жидів та інших неукраїнських елементів.

                            Джордж Стюварт, представник Американського Комітету Допомоги Російським дітям, переїжджаючи Україною, бачив, як "утікачі з сільських районів голодуючих ґуберній товпилися величезними масами на залізнодорожних станціях, намагаючися залізницею видістатись до північних ґуберній, де ситуація з хлібом була краща. Всі вони своїм виглядом вказували на жахливі злидні, перебуваючи без даху над головою та навіть без задовільного одягу". 18)

                           Франк Коннс, член згаданого Комітету, підтвердив інформації Стюварта і додав, що по вулицях міст кожного дня збирали дітей померлих з голоду. 19) У своєму звідомленні з 18 травня 1922 р. д-р Нансен писав, що голод в Україні збільшується з кожним днем і у зв'язку з тим поширювалися випадки людоїдства, автентичність яких щонайменше 26 ствердив професор Харківського університету Франк, перевіривши їх на місцях. 20)

                             Цей жахливий стан нарешті побачив і уряд УРСР і щойно в червні 1922 р. створив Центральний Комітет Допомоги Голодуючим на чолі з самим головою ВУЦВК (президентом) України, Г. Петровським, і цей комітет "зобов'язався забезпечити харчами 500 тисяч осіб в Україні та 1.200.000 на... Поволжжі" 21.) "Якщо ходить про стислість, — пише Г. Фішер, то цей Комітет не зробив нічого — ані в Україні, ані для Поволжжя, але цікавим тут є те, що маючи три мільйони (офіційна статистика — В. В.) власного голодуючого населення, український уряд все ще присвячував дві третіх своєї енергії і своїх засобів для допомоги іншої... країни". 21а)   В дійсності "український уряд" провадив допомогову акцію в Україні від літа 1921 р. до весни 1922 р., але для далекого Поволжжя, куди відправлялись транспорти харчових продуктів зібраних в Україні, тоді, як у недалеких ґуберніях над берегами Чорного моря люди вмирали з голоду". 22) "Гідним подиву є те, що цілі транспорти харчових продуктів вантажились у Києві і Полтаві та відсилались сотками миль до далекого Поволжжя, замість відіслати їх за кілька чи кількадесять миль через ґуберніяльну границю до Одеси чи Миколаєва", — дивувався Фішер. — "Але ще дивнішим є те, що з Одеської ґубернії, де врожай становив тільки 17% нормального, де люди гинули з голоду так на вулицях міст як і по селянських хатах, до центральної Росії було відтранспортовано 65 вагонів харчових продуктів". 23) "В той же сам час, Одеський Комітет Допомоги Голодуючим закупив був зерна на 400 млн. рублів, не для власного голодуючого району, але для Поволжжя". 24)

                                 "З Миколаївської губернії, де врожай у 1921 р. становив тільки 4% нормального, а на Херсонщині, яка була тоді частиною цеї ґубернії, шалів голод найгірших розмірів, не тільки в Україні, але і в цілій РСФСР, на Поволжжя було відправлено вісім вагонів харчових продуктів". 25) "Мало того, — завважує В. Квіслінґ, член Нансенівської Місії у своїй праці La famine en Ukraine, — в самому ж Миколаєві, як і по цілій голодуючій ґубернії ще в місяці березні 1922 р. можна було бачити на всіх видних місцях великі афіші з закликом: "Робітники Миколаєва, допоможіть голодуючим Поволжжя". 26)

                                   Від осені 1921 до серпня 1922 р. з України було стягнено 1.127 вагонів харчових продуктів і вислано на Поволжжя (Подільська губернія — 199 вагонів, Чернигівська — 202, Київська — 122 і т. д.). 27) Навіть совєтські історики, хоча і применшують кількість, але признають, що "для Поволжжя на Україні було зібрано 3 млн. пудів зерна та багато інших продуктів харчування, а всього до РСФСР відійшло 16 млн. пудів хліфа". 28)

                                  Всі ці харчові продукти, що їх совєтська влада транспортувала до центральної Росії та на Поволжжя, в більшості проти волі навіть і харківського уряду, були пограбовані в українських селян у формі "продналоґу" (продовольчого податку). Від селян силою забирали хліб навіть тоді, коли їм самим заглядала у вічі голодова смерть. В голодуючій, наприклад, Донецькій губернії реквізиція харчових продуктів для Поволжжя була припинена щойно 11 січня 1922 р. 29), тобто тоді, коли вже не було більше нічого реквірувати.
           
                                 Реквізиція продналоґу була така ґрунтовна, що селянам не залишалось нічого, ані для власного прожитку, ані кормів для домашніх тварин. У висліді цього селяни, щоб рятувати від голоду себе самих, забивали голодуючі тварини і так себе на деякий час рятували від голодової смерти бодай на якийсь час. Отже, і так уже зруйноване тваринництво України за час війни та революції, зазнало ще більшого знищення завдяки таки політиці уряду. Але найгірше було те, що і селянам не залишалось навіть зерна на насіння під урожай 1922 р. і поля залишились незасіяні. І так, у Катеринославщині було засіяно тільки 45-60% посівної площі і то вже при допомозі насіння, яке доставила державна влада. Подібна ситуація була в Миколавській, Донецькій та в інших ґуберніях півдня України. Через недосів, наприклад, у Запорізькій ґубернії урожай у 1922 р. виносив приблизно 10% нормального. У зв'язку з тим у багатьох районах вигляди на урожай, який мав би був припинити голод, були майже ніякі. 30)
                             Крім "продналоґу" уряд наложив на населення ще й податок грішми, незважаючи на те, що в Україні була така загрозлива ситуація з голодом. В 1922 р., у зв'язку з запровадженням НЕП-у, Лєнін знову привернув грошову систему й уряд випустив нові банкноти під назвою "червінець", який дорівнював десяти золотим  карбованцям  довоєнного  часу. Вживаючи властивих совєтській владі засобів, з Волинської губернії було стягнено 31 млн., а з Чернигівської губернії 40 млн. нових карбованців. Не було пощади і голодуючим ґуберніям ітак, з Донецької губернії стягнено 34 млн., з Одеської — 30 млн., а з Катеринославської — 17 млн. нових карбованців.31) У процесі збирання податків застосовувались такі самі методи, як і при переведенні продразвйорстки.   Насамперед брали колись багатших селян і терором стягали від них гроші, яких вони не мали, та — щоб заплатити податок, випродували все, що мали ціннішого на господарстві чи в хаті Якщо вони не могли цих грошей дістати, тоді їх ставили під Революційний Трибунал і засуджували як саботажників і ворогів совєтської влади на довгоречинцеві ув'язнення або заслання. Після цього всі інші, щоб не попасти під Революційний Трибунал, платили вже свої податки, як твердили совєтські урядові джерела "добровільно". 31а)

                           При помочі продразвйорстки і податків совєтська система довела Україну до повного зубожіння, вкінці й до голоду, так, що в 1922 р. було вже навіть зайво говорити про багатих і куркулів, бо їх уже не було. Залишилася тільки стара клясифікація населення, щоб мати жертви для постраху решти населення, тобто бідняків і батраків.

                           Поведінка харківського як і московського уряду вказує на те, що Москва бажала використати неврожай для своїх інтересів, щоб голодом примусити Україну (а також Кубань і Донщину) підпорядкуватися большевицькому режимові. Неврожай в 1921 р. був жахливий, але як стверджували фахівці, коли б влада не переводила була насильної реквізиції хліба, південні губернії України і Кубань були б з недостатками, але без голодової смерти перебули зиму 1921/22 року і були б мали чим засіяти поля на наступний урожай. 32)

                             В той же сам час, коли в Україні, на Кубані, Донщині, Криму та на Поволжжі населення помирало з голоду, "поволжське жито експортувалось із Петрограду, українська пшениця і ячмінь з Одеси, а пшениця і ячмінь Кубані з Новоросійська". Всі ці порти вживала А.Р.А. для кораблів, які привозили в Росію та Україну харчові продукти для допомоги голодуючим, у тих же самих районах, звідки влада експортувала зерно". 32а) Експорт харчових продуктів з України й Росії викликав замішання у країнах, які допомагали акції Червоного Хреста, що і зменшувало їхню жертвенність, про що стверджував і директор А.Р.А., Г. Фішер. 33) Про експорт збіжжя з України інформували також і місцеві часописи, що заперечувало всяку логіку. Наприклад Одеська газета "Извєстия" з 12 грудня 1922 р. інформувала своїх читачів, що у двох тільки повітах ґубернії було 90.000 осіб помираючих з голоду. Два дні пізніше, 14 грудня та сама газета помістила повідомлення урядової фірми "Хлібпродукт" для торгівлі зерна, що у скорому часі вона вишле на експорт два мільйони пудів зерна через Одеський і Миколаївський порти та один мільйон з Новоросійського порту на Кубані. 34) Отже, голод в Україні зовсім не перешкоджав урядові експортувати харчові продукти навіть тоді, коли в Україні, а тим більше в Росії, А.Р.А. та Нансенівська Місія вели допомогову акцію голодуючим.                                                                                                                                                                                                                

                                                                                 Допомогова акція А.Р.А.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                     

                               Після розподілу теренів поміж Нансенівську Місію та А.Р.А. почалися приготування до розподілу харчових продуктів поміж голодуючих, розуміється, у першу чергу, по містах.
                             Одначе, як виявилося, Нансенівська Місія не дістала вчасно потрібних харчових продуктів і тоді А.Р.А. перебрала на себе всі голодуючі ґубернії України, а також Криму й Кубані, але із рішуючою забороною від уряду — вступати у промислові райони Донецької ґубернії. 35) В міжчасі працівники А.Р.А. довідалися, що в промислових районах Криворіжчини знаходилось 90 тисяч голодуючих дітей, з яких уряд узяв під свою опіку тільки 10 тисяч. А.Р.А. виділила для них початкових 40 тисяч порцій і приготовила їх до транспорту до Кривого Рогу, але в останній хвилині з Харкова прийшла заборона вступати на терен Криворіжчини, мовляв, це район діяння Нансенівської Місії. 36) Було ясно, що уряд, забороняючи вступ до Донецького промислового району, переочив Криворізький промисловий район і тепер намагався це направити. Уряд не пояснив своєї заборони на виїзд до Кривого Рогу, але було відомо, що це був найбільш ворожий комуністам повіт і там оперували, як це офіційно говорилось — "банди", які нападають на потяги, стріляють комісарів та грабують багатих жидів. Одначе, як стверджує директор А.Р.А. Фішер, ці "бандити" ніколи не зробили нічого злого його працівникам, а навпаки, при різних зустрічах з ними, вони відносилися дуже прихильно і, в разі потреби, допомагали працівникам А.Р.А. 37 тоді, як совєтська влада ставила їм перешкоди на кожному кроці. В дійсності це були не бандити, як їх таврував совєтський уряд, але українські повстанчі загони, які обороняли українське селянство перед московськими грабіжниками у т. зв. "продовольчих органах" чи в комнезамах (Комітети Незаможних Селян). Дійсною причиною заборони в'їзду до Кривого Рогу членів А.Р.А. і їхньої харчової допомоги були побоювання уряду, — як це пояснювали самі жителі Кривого Рогу Фішерові, — що допомога з рук "буржуїв і капіталістів" може здеморалізувати совєтського робітника і підірвати ще більше захитану вже льояльність його до режиму. 38)

                           Тому, що уряд не провадив жодної допомогової акції для голодуючих України, а Червоний Хрест не мав потрібних засобів для Нансенівської Місії, основний тягар допомоги впав на плечі А.Р.А. В цей час в Україні вже проводив підготовку до своєї акції т. зв. Жидівський Американський Об'єднаний Розподільний Комітет, який ішов з допомогою голодуючим жидам Росії, зокрема України, де було найбільше жидів. Цей Комітет, зорієнтувавшись у загрозливій ситуації в Україні взагалі, погодився співпрацювати з А.Р.А. і давати допомогу не тільки жидам, але і всім іншим, що її потребували. Спершу А.Р.А. плянувала допомогу тільки дітям, але самі обставини приневолили її змінити свій плян і рятувати від голодової смерти і дорослих, про яких ніхто не дбав. Для них А.Р.А. поспішно відкривала свої кухні, для дітей організувала приюти, доставляла теж медикаменти до шпиталів, клінік тощо.

                           На 30 квітня 1922 р. А.Р.А. розпочала допомогову акцію для дітей в Одесі, потім і по інших містах та деяких селах. Число дітей зростало постійно так, що в липні воно виносила вже 566.977, а разом з жидівською допомогою воно виносило 822.000. З початком червня розпочалась допомога для дорослих. В місяці серпні сама А.Р.А. мала вже на своєму удержанні 978.942 дитини та 975.572 дорослих. 39) Жнива через недосів знову недописали і голод шалів з повною силою. Вигляди на зиму 1922 -1923 були застрашуючі. Згідно зі звідомленнями А.Р.А. "в Миколаївській губернії, з її 1.200.000 населення — 600 тис. голодувало, з того тільки 350.000 одержувало допомогу. В Катеринославщині було 900.000 без засобів прожитку, з того тільки 200.000 одержувало сяку-таку допомогу. В Запорізькій губернії — 800.000 осіб потребувало негайної допомоги, але одержувало її тільки 650.000. В Донецькій губернії на 2.500.000 населення — 800.000 жило на голодових пайках". 40) Про Одеську Губернію зовсім не має згадки, але дещо пізніші звідомлення в Одеській газеті "Известия" з 12 грудня, інформували своїх читачів, що у двох тільки повітах Одеської губернії було 90.000 людей, яким загрожувала голодова смерть. 41) Разом у чотирьох тільки губерніях — 3.150.000 осіб, але офіційна статистика виказувала, що в Украні разом з Кримом було лише 2.250.000 42 голодуючих, не враховуючи сиріт — жертв голоду, якими опікувався окремий відділ А.Р.А. — Комітет Допомоги Російським Дітям, що поширив був свою акцію також і на Україну.

                              Не зважаючи на таке поважне число голодуючих у місяці вересні, згідно з статистичними інформаціями А.Р.А. допомогу одержувало тільки 609.844 дитини та 303.499 дорослих. В жовтні число дітей на листі допомоги А.Р.А. обнизилося до 206.809, а дорослих до 8.429 осіб. В наступних місяцях число дітей на листі допомоги А.Р.А. постійно зростало від 213.919 у листопаді до 298 тис. у березні 1923 і знова аж до 508.317 у червні 1923 року, тобто в останньому місяці акції А.Р.А. на терені України. Число дорослих на допомозі А.Р.А. становило лише 14.023 у листопаді і на протязі наступних семи місяців зросло до 17.194 у червні 1923 р. 41) Це раптове зниження числа осіб на листі допомоги А.Р.А. не було вислідом покращання харчових умовин, але завдяки політиці уряду, який відмовився давати безкоштовні приміщення на магазинування харчових запасів А.Р.А. як також транспортових середників для перевожування потрібних харчових продуктів на місця запотребування. Це все тепер А.Р.А. мусіла платити із власного бюджету, що зразу ж вимагало скоротити допомогові кошти для голодуючих, щоб заплатити державі кошти удержання А.Р.А. в Україні. Тому А.Р.А. звернула тепер основну допомогу на дітей, про яких Ф. Нансен у своїй праці "Росія і мир" стверджував:

                         ...на 11 млн. дітей України, більше мільйона були сиротами, або пів-сиротами. З того 150.000 знаходились у різних дитячих приютах, де одначе загальний стан речей був незадовільний, як під оглядом харчування, так і самих житлових умовин. У зв'язку з цим смертність дітей була дуже велика, а серед новонароджених вона доходила до 80%. Число бездомних дітей, якими ніхто не опікується, виносить правдоподібно 100.000.  Вони живуть волокитським життям, здебільша вздовж залізно-дорожних ліній та довкруги залізнодорожних станцій, де вони, обдерті, часто навіть напів-голі, ганяють цілими громадами та просять куска хліба. Ці діти, — писав Нансен, — якщо не помруть скоро від важких життєвих умовин та голоду, напевно стануть злочинцями. (В 1922 р. було зареєстровано 12.204 злочинці понижче 14 років життя). 44)


                       Опіка над дітьми в Україні була наладнана дуже погано взагалі і тому А.Р.А. організувала для них допомогу навіть і в ґуберніях, які офіційно не були визнані як голодуючі, але були переповнені дітьми-утікачами з голодуючих районів.


                       ... але особливо погана ситуація була з дітьми у трьох голодуючих ґуберніях України: Одеській, Катеринославській та Донецькій. Тут нараховувалось 3.900.000 дітей, з яких приблизно 1.800.000 примирало з голоду, 600.000 призначені на смерть, якщо не дістануть якоїсь допомоги. В дитячих приютах Одеської ґубернії 35% дітей хорувало на анемію, 25% на загальне ослаблення й 40% на чахотку. Допомога, яку одержують діти України, — писав д-р Нансен, — є дуже незадовільна. 45)

                      Як видно із повідомлення А.Р.А. і повідомлення Ф. Нансена, велика кількість дітей України залишилася без опіки і, як це він казав, була призначена на голодову смерть.

                      З початком 1923 р. совєтський уряд посилив намагання — обмежити допомогову акцію А.Р.А. і вимагав, щоб вона закрила всі свої кухні в ґуберніях, де офіційно не було голоду, щоб тим способом виелімінувати контакт американців з населенням. Вслід за тим з Москви прийшло зарядження, щоб А.Р.А. замкнула свої кухні та дитячі приюти навіть і в голодуючих ґуберніях, де такі самі кухні та приюти були організовані совєтською владою, часто якраз з метою, щоб мати причину усунути з тої чи іншої місцевості американців. 45а)

                      Від голоду та браку належних санітарних умов в Україні поширювалися також у застрашаючих розмірах епідемічні недуги, зокрема тиф, який навістив Україну ще осінню 1919 р. А.Р.А. та Міжнародний Червоний Хрест доставляли також і різні медикаменти для поборювання хворіб. Це знову не було так легко, бо для лікування хворих потрібні були і відповідні теплі приміщення, зокрема лікарні. Але в Україні відчувався брак палива, не тільки для житлових приміщень, але навіть і в державних установах — у тому і в шпиталях. Щоб огріти урядові приміщення, урядовці рубали на паливо столи, крісла, шафи, дерев'яні підлоги, ба навіть внутрішні двері. Рубали й дорогоцінні меблі, зареквіровані у колишніх панських дворах. Брак палива від'ємно впливав і на діяльність А.Р.А., яку урядові чинники дуже часто саботували. В Одесі, наприклад, уряд не міг, чи не хотів, доставити потрібної кількості опалу й заходила потреба замкнути кухню, що обслуговувала голодуючих. Однак у той же сам час, як це бачив на власні очі директор А.Р.А., Фішер, з Одеського порту експортувалося до Голяндії дерево з північних губерній України. 46)

                                                         Скільки було жертв голоду в Україні? 

                                Ці звідомлення одночасно вказують на те, що не всі голодуючі в Україні одержували допомогу від Червоного Хреста чи А.Р.А. Тому, що допомогова акція зосереджувалася головно по містах, селянські маси залишалися поза нею та багато з них зовсім не брались на облік як голодуючі. Совєтський режим постійно намагався применшити число голодуючих, одночасно подавав у своїх статистичних даних перебільшені інформації про врожай та взагалі про успіхи совєтської господарки. На це звернув увагу також і д-р Нансен, який, подаючи інформації про стан урожаю в 1921 р., твердив, що "збір урожаю в Україні, наприклад, був на половину менший від того, який подає офіційна статистика". 47) Так само і не має докладних інформацій про жертви голоду в Україні, бо уряд їх ніколи не опублікував і згадує про нього дуже побіжно, хоч і не заперечує його. За даними Центрального Статистичного Управління в Москві, в результаті голоду й через і зменшення народин, СССР утратив у 1921-22 роках — 5.053 тис. осіб. 48)

                                 Немає сумніву, що ці цифри є применшені і вони охоплюють собою мабуть і не всі дійсні жертви голоду, втрати через зменшення природного приросту населення зовсім не включені. Коли ми припустимо, що вони є правдиві, виникає питання, скільки цих жертв відноситься до України. Тут важливо є ще раз підкреслити, що московський уряд ставився до голодуючих ґуберній по-мачушиному, а харківський уряд, хоч і не завжди погоджувався з зарядженням Москви, не був у силі їй протиставитися. Отже уряд не тільки, що не допомагав голодуючим масам південної України, але навпаки навіть у голодуючих ґуберніях переводив примусову реквізицію хліба для Поволжжя, та евакуював з Поволжжя чверть мільйона людей в Україну для прохарчування. Зовнішня допомога Червоного Хреста, А.Р.А. та Американської Жидівської Допомогової Організації прийшла щойно на другий рік голоду. Перший рік голоду 1921-22 голодуючі ґубернії були залишені на призволяще без ніякої допомоги з-зовні, навіть із сусідних українських ґуберній, що не потерпіли від посухи, бо їх хліб влада експортувала на Поволжжя, або в центральну Росію.

                               Коли в половині 1922 р. А.Р.А. і Червоний Хрест взялися за організацію допомогової акції голодуючим України, то скоро виявилося, що Нансенівська Місія не мала відповідних харчових засобів для допомоги, так, що в дійсності одинока А.Р.А. та пов'язані з нею інші американські харитативні організації перебрали на себе весь тягар допомоги. Але навіть А.Р.А. трактувала Україну як додаток до Поволжжя. Про це найкраще говорять статистичні інформації самої А.Р.А. наведені у праці Г. Фішера "Голод у совєтській Росії".

                              На 718.770 тон харчових продуктів, розданих голодуючим на теренах СССР, Поволжжя, включно з Уральською ґубернією та голодуючими повітами північної Донщини, що разом начисляли коло 25 млн. населення, одержало 442.514 тон, при чому сама тільки Татарська Автономна Республіка, що дорівнювала населенням Донецькій ґубернії — одержала 81.660 тон харчових продуктів. П'ять степових губерній України зі своїми 10-ти мільйонами населення — одержали тільки 58.653 тон. 49) Коли до цього додати ще і Київську та Харківську губернії, де дітям, студентам, хворим та утікачам із голодуючих ґуберній з півдня було роздано додатково 21.887 тон, то навіть тоді загальна сума допомоги від А.Р.А. виносила менше, чим допомога одній Татарській АССР.

                             При цьому також треба взяти під увагу те, що голод в Україні своєю суворістю не поступався нічим перед голодом на Поволжжі, що зрештою підкреслював Фішер у своїй праці "Голод у совєтській Росії", який, як директор А.Р.А. в Україні був обізнаний з обома районами. Виконуючи обов'язки голови Всеросійського Жидівського Народного Комітету, Гайфец стверджував, що осінню 1922 р. "умовини в Україні такі погані, як минулого року були на Поволжжі" (Умовини в Україні осінню і зимою 1921-22 р. він не бачив). Франк Коннс з Американського Комітету Допомоги Російським Дітям, назвав ситуацію в Україні — жахливою (шокінґ). 50) Діловий секретар цього ж Комітету в своєму звіті з діяльности і про стан голодуючих осінню 1922 р. стверджував, що в РСФСР, згідно з офіційними даними, було поверх 5.100.000 таких, які потребували допомоги. "Ці цифри, — писав він, — не включають України і Криму, де під сучасну пору умовини є найгірші з усіх районів Росії"51) Отже, найгірші умовини мусіли спричинити і найбільше смертних випадків. На щастя, урожай у 1923 р. був набагато кращий, чим у 1921 чи 1922 рр. і голодова криза проминула.

                          Д-р Нансен, пишучи свою працю "Росія і мир", мав на меті зворушити сумління світу і виявити більшу жертвенність для голодуючих в СССР і тому підбирав найбільш критичні і повні людських страждань приклади, які він міг знайти, щоб з'ілюструвати дійсний стан голодуючого населення. У більшості він ці приклади знаходив в Україні і наводив їх, бо вони були найбільш переконливі, а це означало, що якраз тут голод мав свої найгірші вияви. 

                             Підсумовуючи усе повище наведене, доводиться ствердити, що принайменше половина урядово заподаних жертв голоду мусіла відноситися до України, а це означає — не менше, як два з половиною мільйонів людей, а може і більше, які загинули голодовою смертю. Вину за ці жертви безперечно поносить у першу чергу уряд, який своєю "продразвйорсткою" допровадив край до руїни, а посуха тільки додала до, і так і незавидних уже економічних умовин, свою частину. Це була перша після закінчення збройної боротьби заплата України за втрату своєї державности.

                                                        БІБЛІОГРАФІЧНІ ЗАМІТКИ

 ______________
* Примусова реквізиція хліба різними державними органами, щоб виповнити визначену Москвою квоту харчових продуктів для потреб Росії. 
1) Історія Української РСР. Київ, Наукова Думка, 1967, т. 2, ст. 178.
2)   Н. Н. Fisher: The famine in Soviet Russia, 1919-1923; the operation of American Relief Administration, New York, Macmillan, 1927, p. 261 (дальше Фішер: Голод).  
3)  Bulletin statistique de 1'Administration centrale statistique de l'Ukraine. No. 2, 1923, цитує Фішер: Голод, ст. 261-262.  
4) Історія УРСР, т. 2, ст. 177.  
5) Фішер: Голод, ст. 264.  
6) Центральная комиссия помощи голодующим. Итоги борьбьы с голодом в 1921-22 гг. Москва, Изд-во Ц.К. Помгол,1922, ст. 257, цитує Фішер, Голод, ст. 262; (дальше Итоги борьбы).  
7) Історія УРСР, т. 2, ст. 183. 
8) Фішер: Голод, ст. 261.          
9) Там же, ст. 247-248.            
10) Там же, ст. 250-251.
11) Там же, ст. 251.
12) Russian Information and Review. London, Soviet Trade Delegation, Nov. 15, 1921, цитує Фішер: Голод, ст. 264.
13) Фішер: Голод, ст. 269. 14) Fridtjof Nansen: Russia and peace. New York, Macmillan, 1924, p. 65.
15) Фішер: Голод, ст. 270.
16) Там же, ст, 263.
17) О. О. Кучер. Розгром збройної внутрішньої контрреволюції на Україні у 1921-22 рр. Харків, Вид-во Харківського Університету, 1971 р., ст. 70.
18) "Another famine year in Russia", Nation (New York), vol. 115, No.2992, Nov. 8, 1922, p.
19) Фішер: Голод, ст. 509.
20) Г. Сова: До історії большевицької дійсности; 25 років життя українського громадянства в СССР. Мюнхен, Ін-тут Вивчення Історії і Культури СССР, 1955, ст. 8; а також Фішер: Голод, ст. 436.
21) Итоги борьбы с голодом, ст. 260, цитує Фішер: Голод, ст. 263.
21а) Фішер: Голод, ст. 263.
22) Там же, ст. 261.
23) Там же, ст. 263.
24) Russian Information and Review, London, Nov. 15, 1921, цитує Фішер: Голод, ст.263.
25) Там же і там же.
27) Итоги борьбы, ст. 258, цитує Фішер: Голод, ст. 262.
26) V. Quisling: La famine en Ukraine, Geneva, 1922, цитує Фішер: Голод, ст. 263.
28) Історія УРСР, т. 2, ст. 182-183.
29) Фішер: Голод, ст. 263.
30) Nation (N. Y.), vol. 115, p. 509.
31) Итоги борьбы, ст. 260, цитує Фішер: Голод, ст. 264.
31а) Там же.
32) Nansen: Russia and peace, p. 99; "The Russian famine spreads", in Nation, (New York), vol. 114, no. 2973, June 28, 1922, p. 786.
33) Фішер: Голод, ст. 311.
34) Там же, ст. 323.
35) Там же, ст. 283.
36) Там же, ст. 274.
37) Там же.
38) Там же.
39) Там же, ст. 557 (статистична табеля).
40) Nation (N. Y.), vol. 115, p. 509.
41) Фішер: Голод, ст. 323.
42) Nation (N. Y.), vol. 115, p. 509.
43) Фішер: Голод, ст. 557.
44) Нансен: Росія і мир, ст. 153-154.
45) Там же, ст. 154.
45а) Фішер: Голод, ст. 360-361.
46) Фішер: Голод, ст. 271.
47) Нансен: Росія і мир, ст. 103.
48) Бюлетень Центрального Статистического Управлення, но. 72, ст. 91, цитує С. Н. Прокопович: Народное хозяйство СССР. Нью Йорк, Изд-во им. Чехова, 1952, т. 1, ст. 59.
49) Фішер: Голод, ст. 555.
50) Nation (N. Y.), vol. 115, p. 509.
51 Там же, ст. 608.


субота, 28 квітня 2012 р.

Дідик Степан

На світлині – Дідик Степан (Штефан) Миколайович, 1924 р. н. з с. Підвербців Тлумацького (колись Обертинського) району Івано-Франківської (Станіславської) області. 1943 року пішов на військову службу до 1-ї Української дивізії січового стрілецтва «Галичина». Достеменно знаємо, що в Чехословаччині пройшов вишкіл у санітарному підрозділі дивізії. Але відтоді достовірної інформації про його долю не маємо. За однією з версій – Штефан загинув у пеклі під Бродами 1944 року. За другою – він уцілів, вийшов з оточення і разом з іншими дивізійниками здався в полон англо-американським військам. Відразу після війни його нібито бачили в Англії. Більше того, С. Дідик начебто пройшов там відповідну підготовку. У групі таких самих бійців він намагався нелегально проникнути на територію тодішнього СРСР і влитися до однієї з боївок УПА. Проте на кордоні вояки напоролися чи то на засідку НКВД, чи на прикордонний наряд… Більшість із них, у тому числі й Штефан, загинула, решта повернула назад.
Однак не відаємо, котра з цих версій істинна чи принаймні близька до правди. Може, хтось із комбатантів «Галичини», котрі зосталися живі, впізнає нашого свояка й повідомить нам про його долю.
Родина Дідиків.
с.Підвербці на Тлумаччині. 

пʼятниця, 20 квітня 2012 р.

ЗУСТРІЧ УСС-ів ПІД ПРОВОДОМ ВАСИЛЯ ВИШИВАНОГО З ЗАПОРОЖЦЯМИ ПІД ПРОВОДОМ БОЛБАЧАНА

Андрій Кігічак

                                    Синельникове заняли запорожці після впертого бою. Після розгромлення заняли большевики лінію Синельникове-Катеринослав, куди спрямувались німці, приготовляючись до тяжкої боротьби на Катеринослав. Лінія Олександрівське - Карлівка лежала на боці, але на наміченій дорозі до Криму, який Болбочан мав наказ захопити попереду німців.

                                    16 квітня 1918 р. Болбочан займає переможними частинами станцію Олександрівське та саме місто Олександрівське, що лежить за Дніпровими Порогами. Згідно з відомостями, до міста зближалися дві групи австрійських військ — одна залізницею з Нікополя, інша Дніпром з Херсону. Приблизно силою двох полків повного складу з артилерією австрійці почали наступати з "Великого Лугу". Большевики вперто боронилися і в перших хвилинах відбили наступ. Але удар запорожців з півночі вирішив бій на некористь червоних. До міста одночасно вступили і запорожці й австрійці.

                                     Ми дуже були здивовані, коли почули українську мову між австрійськими полками. Потім виявилось, що це Українські Січові Стрільці. Ми знали про УСС: Українська Центральна Рада повідомляла населення летючками, що на поміч Україні йдуть УСС.

                                      Козаки новітнього Війська Запорозького перемішалися з Українськими Січовими Стрільцями. Після початкового здивування й недовір'я запанувала між нами велика радість, що довгі-предовгі віки неволі не вбили в галицькій частині нашого народу національного духа, і оце перед нами, регулярне військо з своїми відзнаками й прапорами, але під вищою австрійською командою.

                                      Гей-гей. Орли з карпатських гір прилетіли ви на Землі Запоріжжя помагати нам звільнити Україну від страшного ворога. І нам стало легше, ми підбадьорились, бо бачили, що ціла Україна гуде, роїться поле бою за Волю; віками розлучені брати чудом і волею Божою об'єдналися в перемозі за серце Запоріжжя, колиску традицій, колишньої слави й непоборного духа України. Палав щастям Український Стрілець, побачивши і повіривши в існування новітнього Війська Зопорозького. Козак у козака, очайдушні та всі сердечні. По перше, зустрів він воїна, правдивого козака в тій вимріяній Україні. Горів щастям і новітній запорожець на вид УСС, гарячих ідеалістів, патріотів і добре вишколених реґулярних воїнів.

                                     З дива не можна вийти, чи це привид, чи дійсність. Дивував Січовиків вусатий полковник Болбочан, що бадьоро ходив і розмовляв з австрійським великим князем мов рідний з рідним. Нервово мняв в руці шпіцруту адютант Вишиваного Луцький. Хвилювався при розмові з Болбочаном пан отець УСС Кушлик. Суворо споглядав полковник Микитка, що побоювався за свобідну поведінку стрільців, які штовхались під боки та шептали. Дивись — Микитка, мов заворожений, він ніколи таким не був, завсіди штрамак, сьогодні його піднесло.

                                     Мовчи, бачиш тих козаків з оселедцями, це ж ніби на образку в книзі, бракує тільки татар. А нині старшини голови потратили, бо, розумієш, Україну Велику бачать.

                                    Там знову зітхає стрілець: — Коли нам буде вільно зодягати жупани? — Як цісаря не стане.

                                    Управа міста Олександрівська бажала святочної зустрічі війська і населення і полковник Болбочан, порозумівшися з архикнязем Вільгельмом, улаштував параду. Полк УСС вирушив з півдня, Запорожці з півночі. Церковна процесія з хоругвами, духовенство з управою міста попереджували похід Українських Січових Стрільців. І на цю зустріч їхав полковник Болбочан, за ним оркестра, потім ішов 2-ий Запорізький Кінний полк, чотири тисячі козаків і старшин, далі Кінний іменем кошового Гордієнка, за ним Гарматний полк, Кінногорний Дивізіон Алмазова, панцерні автомашини та на кінці наколесники.

                                  Незабутня хвилина єднання. Стрункі ряди вояків старої княжої Галицької Землі захоплено маршували до злуки з новонародженими полками новітнього Запоріжжя, від яких віяла прадідівська традиція. Нарід стратив чужу поволоку людей, йшов з Богом за старим звичаєм з хлібом і сіллю, клав на себе хрест, уста шептали подяку Тому, що був розпятий за гріхи людей.

                                 Зупинилася процесія з багатотисячним народом, зупинилися Стрільці, вони побачили Запорожців. Зупинив неспокійного коня Болбочан — кошовий новітнього Війська Запорізького, краси і гордости України. Запорожці стали... Болбочан зійшов з коня й вірний гаслу "з Хрестом і Мечем", скинув свою шапку з голови, низько поклонився духівництву та в покорі підійшов під благословення старенького пан-отця. Одночасно полковник Зільницький закомандував "До ноги". "Шапки геть". Тільки одна хвилина гробової тиші, яку знову перервала команда: "Накрийсь". "На плече"!

                                Болбочан заслухав привітання делеґації і прийняв хліб і сіль. Полковник архикнязь Вільгельм підійшов до Болбочана й на очах усіх... глибоко зворушений козацькими, звичаєвими церемоніями, розцілувався з ним.

                                 Після того відбувся парадний марш УСС і Запорожців. Параду принимали Болбочан і архикнязь Вільгельм у присутности міського голови. Вулиці наповнилися народом по обох боках. Проходили ряди запорізької піхоти, побрязкуючи зброєю, гарцюючи, переїжджала кіннота, цокотіли колеса важкої та легкої артилерії, гуділи мотори автомашин, тихесенько посувалися наколесники, скрізь і довкола грімке — "Слава Україні"! Лопотіли жовто-блакитні прапори й земля весело відкликувалася від маршу непоборних. Але це гостра коротка команда. З запертим віддихом іде цвіт Галицької Волості — полк УСС; загартовані в боях герої Маківки й Лисоні, з піднесеним чолом, горді, що вони своїми ногами проходять легендарну Запорізьку Землю.

                                І чути було скрізь радість, близький Великдень, з видом на всю Україну від Карпат до Кавказу. Гомоніла Україна, — Придніпрянська разом з Наддністрянською Україною творили Соборність. Гомоніла Україна, сипались присяги на побратимство. А в повітрі літав любящий Дух, розсміяний, веселий в усі Дні. — Зібрати, зібрати Україну разом усіх в одне для себе, Для українського народу. Мовби для підтвердження цього — наїжені баґнети, лискучі шаблі, кулемети, ішов український воїн, обвішаний ручними ґранатами і грозою гармат.

четвер, 19 квітня 2012 р.

ПРИЧИНКИ ДО ЖИТТЄПИСУ ПОЛКОВНИКА ДМИТРА ВІТОВСЬКОГО

                                       (Виїмки із споминів 83-літнього співучасника подій із 1918—1919 років)

Володимир Тимцюрак
кол. сотник УГА

                                  Вступне слово. Видавництво "Червона Калина" в Нью Йорку видало в 1967 р. книжку Мирона Заклинського "ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ" — Громадський діяч, Стрілецький ідеолог, Вождь Листопадового Зриву, Секретар Військових Справ 30-УНР". 

                                 Це обширний на 124 сторінок життєпис пок. Дмитра Вітовського. На жаль, у тому життєписі майже цілком пропущений опис життя та діяльности Вітовського за час від його відходу з Леґіону (в початку січня 1918 р.) аж до кінця жовтня 1918 р., зокрема нема ніякої згадки про діяльність Вітовського в часі від початку березня до половини жовтня 1918 р., коли Вітовський перебував постійно у Жмеринці, Подільської губернії, як австрійський командант міста Жмеринки, іменований на це становище генералом Гофманом, командантом 25-го австрійського корпусу, що мав тоді осідок у Жмеринці. Як відомо, Українські Січові Стрільці входили в склад 25-го австрійського корпусу, починаючи з 1914 р. аж до березня 1918 р., коли більшість формацій УСС-ів від'їхала до Одеси.

                                На прохання кількох б. старшин УСС, які знають добре, що я був у роках 1918-1919 у близькому контакті з пок. полк. Вітовським, я рішився списати мої особисті спомини з того часу, щоб тою дорогою доповнити дані з життєпису полк. Вітовського, які пропущені у згаданій книжці, мабуть тому, що її авторові, проф. Миронові Заклинському, не вдалося в свій час роздобути точніші інформації від когось, що співпрацював у тому періоді з Вітовським.


                                                        ЯК Я НАВ'ЯЗАВ КОНТАКТ З ПОЛК. ВІТОВСЬКИМ?


                                 Автор цих споминів брав участь у першій світовій війні від липня 1914 р. до листопада 1918 р. як резервовий старшина австрійської армії, спершу як "лейтнант", а потім як "обер-лейтнант" австрійської армії. Весною 1917 р. мене приділено як перекладача російської та інших словянських мов до штабу 25-го австрійського корпусу, що мав тоді осідок в місті Нараїв у Галичині. Командантом корпусу тоді був генерал Гофман, а шефом штабу полковник ген. штабу Горват. У склад 25-го австрійського корпусу входив тоді полк Українських Січових Стрільців, його командантом був тоді отаман Гриць Коссак. В штабі корпусу я застав сотника УСС, проф. Михайла Галущинського, який виконував тоді обов'язки референта справ Леґіону УСС при команді корпусу. Я познайомився тоді з сот. Галущинським та скоро заприязнився з ним. Кілька місяців пізніше (мабуть у вересні 1917 р.) сот. Галущинського перенесено до Кракова, до служби в т. зв. "Дирекції Відбудови Галичини". Після його від'їзду мене іменовано референтом для справ Українського Леґіону, я нав'язав ближчі контакти із полком та з кошем УСС. Отаман Коссак та його наслідники, а також отаман д-р Никифор Гірняк, командант коша УСС, контактувалися зі мною дуже часто особисто, або телефонічно.

                                   При кінці лютого 1918 р., після підписання миру в Бересті, австрійські війська, разом з ними і УСС перейшли Збруч на допомогу Українській Центральній Раді. 25-тий австрійський корпус дістав наказ обсадити цілу Подільську губернію, а штаб корпусу переїхав до столиці губернії, Кам'янця Под. Вже на другий день рано шеф штабу корпусу, полк. Горват, покликав мене до свого бюра та заявив мені, що на його думку штаб корпусу не може залишитись в Кам'янці Под., бо це місто не лежить в центрі губернії, а на полудневій її границі, над румунським кордоном. Він запитав мене, як українця, яке місто лежить менш-більш в центрі Подільської губернії? Я відповів, що Вінниця. На те дістав я від шефа штабу наказ: Взяти службове авто та враз із ще одним старшиною поїхати зараз же до Вінниці та розглянутися там, або в околиці, за відповідним приміщенням для штабу 25-го корпусу. Про вислід моєї місії маю повідомити полк. Горвата телефонічно. Ми оба виїхали негайно до Віниці, але нам не вдалося знайти там відповідне приміщення для штабу 25-го корпусу. За порадою українського команданта Вінниці ми поїхали до недалекого міста Жмеринки і там знайшли прегарне приміщення в обширних казармах на краю того міста. Я повідомив про це телефонічно полк. Горвата, і на другий день весь штаб корпусу та дві сотні піхоти переїхали до Жмеринки. По приїзді до Жмеринки полк. Горват покликав мене та заявив, що він бажав би призначити на команданта міста Жмеринки якогось поважнішого австрійського старшину-українця, якому буде легше порозуміватися з українськими військовими та цивільними властями. Він доручив мені розглянутися в Жмеринці за відповідним старшиною-українцем, а якщо я не знайшов би відповідного кандидата серед австрійських старшин, тоді порадив мені звернутися телефонічно до команданта коша УСС-ів, отамана д-ра Гірняка, щоби він запропонував когось із старшин УСС-ів. Коли мені не вдалося знайти відповідного кандидата серед австрійських старшин-українців, що були в той час у Жмеринці, я подзвонив до коша УСС-ів. Отаман Гірняк відповів мені, що перед кількома днями вернувся до Коша із шпиталя сотник Дмитро Вітовський та що його стан здоров'я є в порядку. На те я, покликуючися на доручення полк. Горвата, просив от. Гірняка виставити сот. Вітовському т. зв. "офенер бефель" як документ для подорожі та вислати його до Жмеринки. Кілька днів пізніше сот. Вітовський приїхав до Жмеринки та обняв становище австрійського команданта міста Жмеринки, з доручення команданта корпусу ген. Гофмана. Команда міста містилася в окремому будинку в центрі міста Жмеринки, а сот. Вітовський замешкав в сусідстві та проживав у Жмеринці від перших днів березня до половини жовтня 1918 р.

                                               ДІЯЛЬНІСТЬ СОТ. ВІТОВСЬКОГО У ЖМЕРИНЦІ

                                            На становищі австрійського команданта міста Жмеринки сот. Вітовський розвинув дуже широку діяльність та в короткому часі став дуже успішним посередником між австрійськими військовими властями та українським населенням міста Жмеринки й околиці, як теж між українськими військовими та цивільними властями. Він умів з'єднати собі великі симпатії місцевого населення своїм повним прихильности відношенням до нього. Про це знаходимо дуже похвальні згадки у численних споминах з тих часів, як на примір: Олекса Кузьма "ЛИСТОПАДОВІ ДНІ 1918 р", Львів 1931, стор. 47„ "УКРАЇНСЬКІ СІЧОВІ СТРІЛЬЦІ", Монтреаль 1955, — "ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ" — Літопис українського січового Стрілецтва, Ню Йорк 1967. Стаття Никифора Гірняка, стор. 262-266, "Дмитро ВІТОВСЬКИЙ — Спомин з нагоди 30 роковин смерти".


                                           Сот. Вітовський в короткому часі стягнув з коша УСС поручника Юліяна Буцманюка (пізнішого славетного мистця, який помер в Едмонтоні, Канада), який став заступником команданта міста Жмеринки.

                                           За весь той час побуту сот. Вітовського в Жмеринці я, як і всі старшини та вояки австрійської корпусної команди, мав квартиру у касарні за містом, віддаленій яких 2 км. від команди міста Жмеринки. Але я був весь час у сталому контакті із сот. Вітовським, який часто дзвонив до мене телефоном. Майже щодня, звичайно пізно пополудні, або вечером, по закінченні щоденної праці, я виходив на прохід до міста, звичайно із ще деким із наших старшин-українців, що працювали також в штабі 25 корпусу (як четар Любачевський, хор. Ткачівський і інші). В місті ми тоді стрічалися з сот. Вітовським, часом і з іншими нашими старшинами. Ті майже щоденні зустрічі з сот. Вітовським дали мені змогу пізнати всі прекрасні риси характеру Вітовського, його ідейність та прикмети народного провідника, і в короткому вже часі ми заприязнилися. Я мав нагоду стрічатися також із багатьма нашими старшинами та вояками У.С.С., які часто відвідували сот. Вітовського в Жмеринці, деякі зупинялися тут лише коротко, у переїзді через Жмеринку з Києва чи Одеси до Галичини. Пам'ятаю добре, що Вітовського відвідували тоді в Жмеринці кілька разів хор. У.С.С. Дмитро Паліїв, отаман Никифор Гірняк та інші УСС-и, яких імен не пам'ятаю. Можна догадуватися, що предметом розмов тих гостей з сот. Вітовським була також проблема підготови Листопадового перевороту, особливо в останніх місяцях літа 1918 р., одначе мені не відомі ніякі точніші дані. Припускаю, що старшини УСС боялися втаємничувати будь-кого в їхні заміри, тим паче старшину австрійської армії...

                                                                                   ЛИСТОПАДОВИЙ ПЕРЕВОРОТ

                                               В половині жовтня 1918 р. сот. Вітовський дістав від команди 25 корпусу кількатижневу відпустку, попращався з нами в Жмеринці та поїхав до Галичини, звідтіль до постою УСС на Буковині. Щойно 29 жовтня 1918 р. сот. Вітовський приїхав з Буковини до Львова та перебрав провід Військового Комісаріяту. Протягом трьох днів Вітовський підготовив та перевів успішно Листопадовий переворот. Над підготовою та перебігом Листопадового перевороту та участь Вітовського в ньому не хочу зупинятися, бо ці події вичерпно описані в багатьох книжках та споминах учасників історичних подій. В деяких споминах знаходимо низку неточностей, які належало б спростувати. Так, напримір, у книжці д-ра Степана Ріпецького "ЛИСТОПАД 1918 РОКУ", Ню Йорк 1961, на стор. 22 знаходимо речення: "Усім відомо, що полк. Д. Вітовський перебував до дня 29 жовтня 1918 р. на Буковині в складі леґіону УСС...". Це не відповідає дійсності, бо Вітовський від березня до жовтня 1918 р. перебував постійно в Жмеринці, як командант міста Жмеринки. В половині жовтня він, користаючи із відпустки, яку одержав від австрійської команди корпусу, поїхав до Львова, звідтіль до леґіону УСС на Буковину, а 29 жовтня вернув до Львова, де обняв провід Листопадового перевороту. Він перебував на Буковині ледви кілька днів, як висланник Військового Комісаріату, щоби нав'язати контакт із леґіоном УСС та старатися про переїзд УСС-ів до Львова. Отже він в тому часі не міг бути "в складі леґіону УСС".

                                                                            ПІСЛЯ ЛИСТОПАДОВОГО ПЕРЕВОРОТУ

                                             Про Листопадовий переворот у Львові старшини австрійської корпусної команди, та ми всі в Жмеринці довідалися щойно 2 листопада вполудне, під час обіду в старшинській харчівні. Поверх ста старшин зібралося в їдальні, але не засідали до столів, бо чекали, аж війде до залі генерал Гофман та решта вищих старшин. Відкрилися двері, війшов полковник ген. штабу Горват та став розглядатися по їдальні. Побачив пор. Вол. Тимцюрака, що стояв на другому кінці їдальні, полк. Горват підійшов до нього та подаючи йому руку сказав (по-німецьки): "Пане поручник, гратулюю Вам". Потім пояснив, що він перед годиною говорив по телефону з командантом австрійського корпусу у Львові, який повідомив його, що вчора українські війська заняли цілу Східню Галичину та що він передав українцям всю владу у Львові. Вістка про Львівський переворот рознеслася миттю по Жмеринці й околиці, почали ширитися поголоски про розвал Австрії. Кілька днів пізніше збунтувався був один австрійський полк, що стояв недалеко Жмеринки, вояками якого були здебільша італійці та хорвати з околиць міста Трієсту. На підставі радіо-вісток вони твердили що їхня батьківщина вже зірвала з Австрією та прилучилася до Італії чи Югославії. Збунтовані вояки зажадали від ген. Гофмана, щоби він дав їм до диспозиції залізничий поїзд, щоби могли вернуся на батьківщину. Коли він відмовив, вони арештували ген. Гофмана та кількох старшин із штабу корпусу, які саме в той час були з ген. Гофманом у старшинській їдальні. Між арештованими були два старшини-українці, які працювали тоді у штабі 25-го корпусу, пор. Володимир Тимцюрак та хор. Любачевський (його хресне ім'я забув). Всі арештовані були звільнені того самого та наступного дня.

                                          Автор цих споминів залишився у Жмеринці ще кілька днів, але зі своєї кватири в казармах перенісся на приватне помешкання до одного знайомого українця. В той час, з початком листопада 1918 року не було вже на Поділлі ніяких більше сотень УСС, крім двох: технічна сотня УСС, командант пор. Сіяк, працювала в селі Тартаки, біля Жмеринки, при направі моста, та будівельна сотня УСС, командант пор. Цяпка (т. зв. Скоропадський), яка перебувала в якомусь містечку, недалеко Жмеринки (назви того міста не пам'ятаю). Пор. Сіяк був тоді на відпустці, його заступником був хорунжий УСС, якого прізвища не пам'ятаю. В кілька днів після 1-го листопада цей хорунжий прислав до мене двох під старшин з проханням, щоби я постарав для технічної сотні залізничий поїзд, щоби сотня могла вернутися під Львів, бо вони вже закінчили працю при направі моста. При помочі одного українця, австрійського четаря (прізвище забув), котрий працював в команді залізничої станції, я подбав на другий день за залізничий поїзд, завантажив до нього технічну сотню УСС, і вони від'їхали до Галичини. Тим самим поїздом я від'їхав також до станції Волочиська на Галицькій границі. Звідти я получився телефонічно з українською командою міста Тернополя, де був вже отаман Никифор Гірняк. Від нього я дістав доручення залишитися ще який тиждень на зал. станції Волочиська, зорганізувати там український відділ із вояків-українців з австрійської армії, яких тоді багато верталися поїздами з України до Галичини. Я дістав приказ пильнувати спеціяльно, щоби з-поміж австрійських вояків, що верталися тепер з України, не дісталися під Львів відділи, зложені з поляків. Такі транспорти я мав по змозі роззброювати. Це виконував я майже до половини листопада 1918. Коли ті транспорти скінчилися, я разом із малою групою наших вояків вернувся залізницею до Тернополя та зголосився до Окружної Команди, командантом якої був отаман Гірняк. Дня 22 листопада 1918 р. до будинку, де містилася Українська Окружна Команда, прибув зі Львова сот. Дмитро Вітовський з кількома своїми співробітниками. Сот. Вітовський привітав мене дуже щиро, кажучи до мене: "Ну, врешті маємо одного "ґенеральштаблера". Це мав бути натяк на те, що я, як австрійський поручник, протягом останніх двох років був приділений до штабу австрійського 25-го корпусу, як референт справ Українського Леґіону, та як перекладач російської та інших слов'янських мов, та деякий час як начальник розвідчого відділу ("нахріхтен абтайлюнґ"). По короткій розмові зі мною сот. Вітовський, який після виїзду зі Львова почав переводити реорганізацію Державного Секретаріяту Військових Справ, запропонував мені становище начальника т. зв. "Загального відділу в ДСВС", на що я погодився. З початком грудня 1918 р. Державний Секретаріят ЗУНР перенісся з Тернополя до Станиславова. Я працював як начальник згаданого відділу ДСВС спершу в Тернополі, а пізніше в Станиславові від кінця листопада 1918 р. аж до 9 червня 1919 р., як один із найближчих співробітників Секретаря Військових Справ полк. Вітовського, а від 16 лютого 1919 р. (після резиґнації полк. Вітовського) як співробітник Секретаря Військових справ полк. Віктора Курмановича. В червні 1919 р. розв'язано Державні Секретаріяти та проголошено д-ра Євгена Петрушевича диктатором.  Тоді полк. Курманович назначив мене військовим ад'ютантом през. Петрушевича. Мабуть дня 10 червня 1919 р. я виїхав із д-ром Петрушевичем зі Станиславова до Бучача, відтіль до Заліщик та до Кам'янця Под. В Кам'янці Под. перебували тоді оба українські уряди, та я перебував там, як військовий ад'ютант през. Петрушевича до половини жовтня 1919 р. В товаристві д-ра Петрушевича я брав тоді участь у всіх його нарадах та конференціях з урядом УНР та Отаманом Петлюрою. В часі одної такої конференції от. Петлюри з през. Петрушевичем вони обидва узгіднили, що на домагання Польщі от. Петлюра вишле до Варшави військову делегацію під проводом підполк. Гомзина. На бажання от. Петлюри в склад тої місії мавби увійти також один старшина УГА, який володіє польською мовою, для улегшення комунікації з поляками. Д-р Петрушевич призначив на члена тої місії сотника УГА Петра Мечника, але він в останній хвилі захорів на тиф, тоді д-р Петрушевич назначив сот. Вол. Тимцюрака на місце сот. Мечника. В цей спосіб автор цього спомину перейшов до армії от. Петлюри та в половині жовтня 1919 р. виїхав до Варшави, як член згаданої місії. В початку листопада я їздив ще з Варшави до Кам'янця Под. із звітом про переговори тої місії, та вернувся до Варшави. В короткому часі от. Петлюра переїхав до Варшави та осів в т. зв "Алеях Руж". З уваги на приявність самого от. Петлюри у Варшаві місія під проводом підполк. Гомзина була зліквідована. Я остався у Варшаві до кінця січня 1920 р. у цивільному одягу. В лютому 1920 р. я вернувся до Львова, де урятувала мене від вивезення до табору полонених посвідка, яку мені вдалося дістати від польського міністерства війни... За підтримкою від адвоката д-ра Степана Федака мені вдалося дістати добру працю в Банку Краєвого Господарства, де я працював протягом 21 років у відділах того банку в Станиславові, Люблині та у Львові.

                                                ДОКАЗИ ПРАВДИВОСТИ ЦИХ СПОМИНІВ

                                                На доказ, що повищі мої спомини, як причинки до життєпису полковника Дмитра Вітовського, зокрема мої спомини про його діяльність в Жмеринці, на становищі австрійського команданта міста, в часі від березня до жовтня 1918 р., є згідні з правдою, дозволяю собі навести дослівні цитати із споминів двох інших співучасників подій з 1918 року, які опубліковані друком, а саме:

                                             А) В книжці "ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ — ЛІТОПИС УКРАЇНСЬКОГО СІЧОВОГО СТРІЛЕЦТВА", Ню Йорк 1967 в статті Никифора Гірняка п. з. ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ — Спомини з нагоди 30 роковин смерти" знаходимо на стор. 265/6 таке: "Дмитро Вітовський був деякий час командантом Жмеринки. На цьому становищі він з'єднав собі великі симпатії місцевого населення своїм повним прихильности відношення до нього. Я тоді часто бував у Жмеринці, де стояв також штаб корпусу Гофмана і за моїм побутом стрічався з Вітовським".

                                            Б) В журналі "ВІЛЬНА УКРАЇНА", збірник ч. 57, Ню Йорк 1968, на стор. 39-46 поміщена довша стаття б. члена Центральної Ради в Києві, Якова Зозулі, п. н. "ПОЛКОВНИК ВІТОВСЬКИЙ ДМИТРО В УКРАЇНІ". П. Зозуля був висланий в квітні 1918 р. міністром земельних справ УНР Миколою Ковалевським до Жмеринки для переведення переговорів з командантом австрійського 25-го корпусу ген. Гофманом в справі наладнання проблеми тисячів вагонів з харчами, які тоді були нагромаджені на залізничному вузлі в Жмеринці й околиці та були призначені урядом УНР на висилку для голодуючого Відня. П. Зозуля подає на стор. 40 та наступних такі інформації про полк. Вітовського (частинно неточні, або перекручені):

                                       "Здається для 5 квітня 1918 року я приїхав поспішним потягом Київ-Одеса до Жмеринки. Як тільки я вийшов з вагону, до мене підійшов начальник станції і зараз же представив мені комісаря повіту Гончаренка, коменданта міста Жмеринки і "австрійського" коменданта залоги, сотника Дмитра Вітовського. Всі вони заявили, що стають мені до послуг, якщо цього будуть вимагати обставини. Несподіванкою для мене було зустрітися з Дмитром Вітовським, бо ніхто в Києві не знав, що в Жмеринці стоїть сотня Українських Січових Стрілців (УСС), а її командир є начальником австрійської залоги... Я подякував кожному зокрема за бажання помогти мені і просив їх заходити до мене... Справді, з ними я зустрічався майже щодня. Тільки з тодішнім сотником, а пізніше полковником Вітовським я мав довшу розмову, бо мене цікавила не тільки перша зустріч з українським галицьким військом, але також питання, чи він прийшов з власної ініціятиви, чи ні. Ми зразу відчули взаємне довір'я і говорили щиро. Він дістав особистий наказ начальника штабу корпусу ген. Гофмана, щоб бути зі мною в контакті й допомагати зв'язковому старшині-підполковникові, що буде приділений мені, а також австрійському транспортовому бюрові". Дальше п. Зозуля описує докладно свою співпрацю з Вітовським та з ген. Гофманом.

                                Спростування: В повищому уступі із статті п. Зозулі є такі неточності: Сот. Вітовський не був ніколи командантом цілої австрійської залоги в Жмеринці, це становище займав весь час один австрійський професійний полковник (прізвища його вже не пам'ятаю). Сот. Вітовський був весь час, від березня до жовтня 1918 року т. зв. командантом міста Жмеринки, до якого обов'язків належало дбати про лад та порядок у місті, та часом виконувати спеціяльні доручення корпусної команди. Сот. Вітовський не був в тому часі командантом ніякої сотні УСС, а в Жмеринці не стояла тоді ніяка сотня УСС. В околицях Жмеринки в тому часі були тільки дві сотні УСС, а саме технічна сотня, командант пор. Сіяк, працювала в селі
Тартаки, біля Жмеринки та будівельна сотня, командант пор. Цяпка, працювала в якомусь міста на Поділлі, дальше від Жмеринки. Сот. Вітовський не мав з тими сотнями ніякого контакту. Всі інші частини УСС-ів були в тому часі вже на Херсонщині, під командою Василя Вишиваного, або в Галичині, так званому коші УСС-ів.

ДЕКІЛЬКА СЛІВ ПРО ХАРАКТЕР ТА ГРОМАДСЬКИЙ СВІТОГЛЯД ВІТОВСЬКОГО

                                  Численні співучасники Листопадового перевороту згадують у своїх споминах полк. Дмитра Вітовського, як героя-лідера того перевороту, який відіграв в ньому історичну ролю. Деякі стараються відмовити йому тих історичних заслуг, як напр. кол. посол Лонгин Цегельський, подаючи неправдиві та перекручені міркування. Ці проблеми докладно обговорені в книжці д-ра Степана Ріпецького "Листопад 1918 року", Ню Йорк 1961. З уваги на те, що я належу до нечисленних, які ще при житті з-поміж тих, які мали щастя співпрацювати з полк. Вітовським в роках 1918-1919, тому хочу на закінчення цих моїх споминів додати, що я мав добру нагоду пізнати характер та світогляд Вітовського. Тому я позволю собі потвердити в 100% такі опінії інших авторів про Вітовського, що були опубліковані вже друком, а саме:

                                 1) Олекса Кузьма — "ЛИСТОПАДОВІ ДНІ 1918 року", Львів 1931, стор. 47. — "Вітовський був одним із найпопулярніших стрілецьких старшин. Чистий характер, гарний промовець, завзятий націоналіст-самостійник, і тому серед стрілецтва займав місце його духового провідника".

                                 2) "ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ", Літопис Українського Січового Стрілецтва, Ню Йорк 1967, стор. 266 — стаття Никифора Гірняка "ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ — Спомин з нагоди 30-тих роковин смерти": "Полк. Дмитро Вітовський був великим ідеалістом у доброму розумінні слова і людиною незвичайно обов'язковою. Був знаменитим промовцем з літературним талантом".

                                  3) Відносно політично-партійного світогляду полк. Вітовського мушу вповні потвердити опінію проф. Мирона Заклинського, поміщену на стор. 121-122 книжки "ДМИТРО ВІТОВСЬКИЙ", вид. "Червоної Калини, Ню Йорк, 1967: "В політичній діяльності був членом Радикальної партії і скоро став членом її проводу... Серед Стрільців розумів він добре, що військо — це понадпартійна організація, бо воно репрезентує націю. Тому й ніколи не діяв, ані не промовляв з партійного становища. Стрільці — котрі з них не цікавились політикою — не знали, що він належить до котроїсь партії. Основою його популярности серед УСС-ів було вміння впливати на уяву й амбіцію Стрілецтва. Він розбуджував їх гордість і самопошану, як оборонців великої справи. Це підносило у Стрільців свідомість вартости воювання, виховувало їх і додаало їм сили переносити важкі воєнні труди".


 Чикаго, 11 вересня 1972.




вівторок, 10 квітня 2012 р.

ВІДДІЛ УПА В РЕЙДІ НА ЗАХІД

Іван Дмитрик

                                     ... В околиці Ст. Петер і Рамінд, наш зв'язковий — молодий австріяк — запровадив нас до якогось невеличкого хутора в горах і сказав, що дальше ми вже мусимо іти самі. Він написав нам записку, докладно пояснив куди ми маємо йти і кому передати карточку. Ми повинні маршувати просто на південь вздовж двох гір, які він описав, пізніше звернути на захід. Приблизно по трьох годинах маршу, якщо не зблудимо, ми побачимо під горою самітну хату. Біля хати буде бігати малий, сірий пес, який побачивши нас, почне несамовито гавкати. Господар хати високий грубий з рудим кучерявим волоссям, його жінка — малого росту, також груба. Цей господар, прочитавши його картку, заопікується нами.

                                  Щиро подякувавши і попрощавшись з хлопцем ми пішли дальше. Він так докладно описав нам дорогу, що зблудити було неможливо. За три години маршу ми опинились під описаною хатою. І все відбулося мов у вирежисерованій п'єсі: гавкаючи, вибіг кудлатий сірий пес з хати, вийшов рудий, кучерявий — господар, за ним показалася мала груба жінка. Господар довго читав записку, оглядаючи нас з-під лоба. Потім, подумавши, сказав, щоб ми лишили вартового під хатою, бо тут часто крутяться большевики, покликав усіх до середини. В хаті він пошептав щось з жінкою і вона поставила перед нами одну, а потім другу велику миску "бротзупе". Господар не дуже довірливо дивився на нас і ставив різні запити, мабуть, щоб упевнитися, що ми таки не "русіше сольдатен". По вечері сказав, щоб ми збиралися, він піде з нами і покаже дорогу до кордону.

                                    На дворі падав мокрий, лапатий і на пів з дощем, сніг, тьма така, що хоч око виколи. Ми відразу промокли до нитки, а діраві чоботи наповнилися болотом і зимною водою. З господарем побігла і сіра собачка. Вона на нас уже не гавкала, навпаки приязно обнюхувала і бігла наперед, мабуть, добре знаючи куди її господар прямує в таку сльоту. Стежкою ми вийшли на високу полонину. Пересікши поперек полонину, ми зупинилися в якійсь колибі. Господар сказав, що ми маємо дальше йти вгору прямо наперед себе — це напрям на південь і не звертати ані на крок ні вправоруч ні ліворуч. Коли ми вийдемо на вершок гори, ми мусимо найти стежку, її тяжко розпізнати, бо вона заросла травою, але вздовж її покладені на біло пофарбовані камінчики і це т. зв. туристична стежка, через границю, яку ми розпізнаємо по таблицях англійськими, російськими і німецькими написами. Вона доведе нас аж до села Баєр, що вже знаходиться на американському боці, два кілометри від границі. Сказав нам ще вважати на большевицьку патрулю, що там часто переходить, і подав кожному руку на прощання. Райтер, що дав ошукати себе при переході Морави, хотів його затримати, щоб він довів нас до стежки на хребті гори, але ми йому не дозволили, кажучи, що ми зробили б кривду і тому господареві і всім тим іншим австріякам, які так безінтересовно і щиро допомагали нам у дорозі. Райтер подумав і признав нам рацію.

                                   Ми пішли самі і почали спинатися вгору. Сірий собака кілька разів вертався від свого господаря назад немов би хотів перевірити, чи йдемо в правильному напрямі. Зимний дощ періщив безупинно, студені струмені текли по спинах і ми тряслися від холоду, як в лихоманці. Заки ми видряпалися на гору, минуло кілька годин. На хребті гори лежав сніг по коліна і стежки з побіленими камінчиками під снігом взагалі не можна було знайти. Ми рачкували, розгортаючи руками сніг, щоб намацати стежку і все без успіху. У нас була електрична лямпочка і кілька свічок — загасла лямпочка, згоріли свічки, а стежки нема. Нас уже почала огортати розпука, як ми намацали кілька малих камінчиків, які, коли ми струсили з них сніг — були пофарбованими. Ніч неімовірно темна та ще й дуже густа мряка — не видно на пів кроку. І хоч як ми вважали, ми незабаром зорієнтувалися, що ми згубили стежку. Знову почалось розкопування по мокрому снігу. По годині-двох мокрі, обліплені болотом і снігом, зневірені і виснажені ми посідали та почали роздумувати над нашою долею. Нема іншої ради, тільки чекати до світанку. А що в таку негоду не тільки "рус", але сам дідько не вийде на патрулю — ми рішили розпалити вогонь. Хоч мокрий сніг з дощем не вщухав, соснові гілки горіли непогано і ми трохи загрілися.

                                    Як почало дніти, ми відразу побачили стежку, лише кілька кроків від місця, де ми сиділи. Ледве ми перейшли нею яких сто метрів, як побачили стовпи і таблицю з написом в трьох мовах: "Увага... не зближатися до кордону". Наша група одним скоком розбіглася в розстрільну і, відбезпечивши зброю, почала поволі посуватись вперед. Ми йшли дуже поволі і обережно і були готові тут на рубіжі двох світів — вільного та поневоленого, боротися до останнього стрілу. Та ворога і близько не було. Тою туристичною стежкою могла б мабуть перейти цілком свобідно ціла армія.

                                     За нами залишився довгий тяжкий і повний небезпек шлях, а там далеко, далеко наш рідний край. Ми стояли на окупованій американцями території. Перед нами вдолині між кількома гірськими потічками лежало невеличке село.

                                     Була сьома година ранку, субота, 8 листопада 1947 року; ми постукали до першої з краю хати в селі Баєр, щоб довідатись, де знаходиться американська комендатура. Хоч ми дальше находилися на австрійській території, яку лише переділив штучно створений кордон, увійшовши до хати, ми відразу відчули іншу атмосферу. Хата прибрана образами, скатертями — видно було, що тут люди нічого не ховали, як це робили по другому боці цього кордону, через страх, що їх "визволителі " ограбують.

                                   Господарі якраз збиралися снідати і запросили до столу й нас. Ми розказали про себе. По сніданні ми попросили гарячої води і почали митися, голитися, чистити наші обшарпані мундури і нещасні залишки нашого взуття. Потім останній раз вичистили нашу зброю.                                  

                                  Була мабуть вже четверта година по полудні, як ми вибралися до комендатури. Якась жінка, що ми її зустріли, запропонувала нам показати дорогу. Від присілку до комендатури було приблизно чотири кілометри. По дорозі минуло нас авто з американськими вояками, потім двох австрійських жандармів, але і одні і другі лише цікаво подивилися на нас і поїхали дальше. Перед якимсь будинком жінка затрималась і сказала, що тут мешкають "амі". Ми перший раз почули це слово і, відомо, не зрозуміли. Жінка засміялася і пояснила, що це американська комендатура.

                                   Біля будинку стояв американський вояк, правдоподібно вартовий і через паркан романсував з дівчиною з сусіднього подвір'я. Ми зайшли в сіни, а відтак, ніким не затримані до кімнати. При столі сиділо десяток вояків і грало в карти, в кутку молода дівчина друкувала на машинці. Ми стали в одну лаву, виструнчилася і Вишня відрапортував: Ми вояки Української Повстанської Армії, що воювали в Україні з большевиками і комуністичною Польщею, згідно з наказом нашого головного командування, перейшли рейдом через Польщу, Чехословаччину і совєтську зону Австрії, голосимося до вас, щоб ви нам дали політичний азиль і поможности спрямували нас до Зальцбурґу, Реґенсбурґу або Мюнхену і сконтактували нас з "Українською Трибуною". Зброю ми зложимо вам тут зараз на ваш приказ".

                                 Побачивши нас — сімох обдертих, при зброї і з ґранатами — американці розгубились. Вони повставали і задеревіли з картами в руках. Лише дивилися на нас і мовчали. Дівчина, що друкувала на машинці, встала і приємно усміхаючись, сказала по-німецьки "вони вас не розуміють, тому і перелякались, і скоро переклала заяву Вишні на англійську мову. Тоді один з американців виступив, назвавши свою рангу і прізвище, і сказав, що він тут командир. Далі дівчина сказала нам, що ми нелегально перейшли кордон і тут ми є нелегальним військом і повинні негайно зложити свою зброю ось тут на столі. Ми відповіли, що іншого заміру не маємо. Кожний з нас витягнув магазинок з автомата, замки з крісів і положив на столі. Та коли ми відпинали гранати — американці відрухово відскочили у найдальші кутки кімнати. Один із них крикнув, що, мовляв, ми робимо?! Ми спокійно розібрали і поклали ґранати на стіл, окремо запальники, окремо ґранати.

                                 Американці зніяковіли і мабуть, щоб затерти своє збентеження, почали оглядати нашу зброю.

                                Я дивився на свого кріса в руках чужих людей і мені дивно щеміло серце. Від першого дня, як ми вирушили в рейд на Захід, ми знали, що маємо скласти зброю. Скласти її не перед ворогом, з яким ми боролися на смерть і життя, не перед гнобителями нашого народу, але перед представниками вільного, непоневоленого світу.

                                Мені щеміло серце. Зі зброєю в руках ми були здисциплінованими вояками Української Повстанської Армії. Ми відстоювали права нашого народу, боролися проти його поневолення. І поставало таке підсвідоме питання, як ми будемо служити дальше нашому народові? Але це напівсвідоме питання не мало нічого спільного з песимізмом. В той час ми
всі були оптимістами і вірили в українську еміґрацію, з якою ось незабаром мали злучитися...

(Описаний тут епізод про перехід демаркаційної лінії одної з груп УПА, є уривком зі споминів Івана Дмитрика, написаних ще в 1949 р. В цих споминах описані дії УПА на Лемківщині від 1944 р., а також рейд на Захід. 350 сторінок машинопису, готового до друку, чекають на видавця).

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації