ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 25 грудня 2011 р.

ГЕРОЙ БАЗАРУ - ПІДПОЛКОВНИК ІВАН РЕМБОЛОВИЧ

Визначні постаті Визвольних змагань


Володимир МАЛКОШ,
Голова Івано-Франківської Станиці 
Галицького Братства                                                                                                                                                                                              

               Осінь 1921 року. Більшість українських земель окупувала комуністична Росія. Рештки українських армій перебувають у польських таборах інтернованих. Українські селяни вже пізнали всі принади більшовицького „раю". Дрібні повстанські загони розпачливо борються проти нестерпного режиму. Вищі старшини Армії УНР вирішили створити військовий штаб і з відділами добровольців нелегально перейти польсько-радянський кордон, щоби востаннє спробувати підняти масове повстання проти окупантів. Та загарбники через свою агентуру дізналися про цей намір і зосередили в західних районах імперії численне військо, яке зустріло погано озброєних, роздягнених і голодних, хоч і сильних духом повстанців. Закінчився цей зимовий похід розстрілом 359 бійців біля села Базара на Житомирщині. У поході брав участь Іван Ремболович.

                 У книзі Д. Герчанівського „Вигнати окупанта" (Мюнхен, 1963) вміщено фотографію з підписом: „Підполк. Іван Ремболович - начальник оперативного відділу". Поруч малюнок, на якому зображено епізод бою за місто Коростець 7 листопада 1921 року: військовик із ґранатою в руці стоїть на підвіконні повної червоноармійців почекальні залізничного вокзалу. Під малюнком підпис: „- Руки догори! - крикнув підполк. Ремболович, скочивши з одним козаком на підвіконник та вибивши вікно".

                  То була дуже відважна людина. Поранений у ногу, вистрілявши всі патрони, І. Ремболович потрапив у полон. Більшовики зняли з підполковника чоботи й роздягли його до білизни. Полонених мали розстріляти. Однак увечері Іванові вдалося втекти. Босий, роздягнений, у 18-градусний мороз поповз він із перебитою ногою по снігу, що сягав майже до пояса, у напрямку лісу. Його підібрали селяни. Підполковник вижив, перейшов польський кордон, а згодом написав спогади про ці події.

                  У сьомому томі „Енциклопедії українознавства" про нього написано кілька рядків: „Ремболович Іван (1891-1944), військ, діяч, підполк. Армії УНР, делеґат 1, 2, 3 Всеукр. військ, з'їздів у 1917, начальник зв'язку Запор, корпусу і І Запор, стрілецької дивізії у 1918-20, учасник 1,2 Зимових походів; поляг під Бродами як старшина Дивізії „Галичина".

                 У 1943 році, коли створювалася згадана дивізія, підполковник І. Ремболович вступив до неї добровільно, як багато комбатантів УСС, УГА, Армії УНР та інших військових формувань. Вони сподівалися, що після того, як Німеччина програє війну (1943 року в цьому вже ніхто не сумнівався), між західними альянтами й СРСР дійде до конфронтації, і тоді добре озброєна та вишколена Дивізія разом з УПА стане ядром українського війська, без якого неможливо вибороти незалежної України. Лише Німеччина тоді могла й мала бажання воювати проти більшовиків. І з цього українці хотіли скористатися. Крім Гітлера і його нацистської партії, що виношувала божевільні пляни „дранґ нах Остен", були в Німеччині сили, які пам'ятали Берестейський мир 1918 року й мислили реально та тверезо. Вони прихильно ставилися до українців і намагалися силоміць усунути Гітлера. На жаль, це їм не вдалося. Незважаючи на туманні перспективи, німці впродовж року вишколювали вояків „Галичини" й видали їм найновішу на той час зброю, тоді як більшовики посилали на фронт, під танки, майже беззбройних і часто навіть необмундированих новобранців через тиждень-два після мобілізації. Іван Ремболович пройшов у Дивізії перепідготовку й одержав звання сотника. З огляду на вік і слабке знання їхньої мови німці не погодилися зберегти йому давнього військового звання. У битві під Бродами в липні 1944 року І. Ремболович командував саперною сотнею, а згодом - саперним куренем. У тому бою його вразила ворожа куля. Всі гадали, що сотник загинув. В умовах оточення і прориву неможливо було це перевірити, тож у „Списках полеглих вояків 1-ї Української дивізії „Галичина" УНА..." він числився як такий, що, за свідченням очевидців, загинув смертю героя. На меморіальному цвинтарі Дивізії біля міста Золочева Львівської області сотникові Ремболовичу встановлено символічний хрест.

               Та ось історик Володимир Сергійчук у книзі „ОУН-УПА в роки війни: Нові документи і матеріали" (К.: Дніпро, 1996) цитує документ НКВД, де сказано, що І. Ремболович був під Бродами лише важко поранений і після одужання (його підібрали з поля бою й вилікували підпільники ОУН) прибув у Коломийський район Станіславської області, де вступив до УПА. Далі в публікації мовилося, що 6 листопада 1949 року в селі Космачі тодішнього Яблунівського району І. Ремболовича захопили органи МДБ та що подальша його доля невідома.

              Про це я прочитав у журналі „Вісті комбатанта", що його видає Братство колишніх вояків Дивізії в діяспорі, й почав на власну руку розшукувати матеріяли про відважного героя. З розповідей підпільниці ОУН із Косова Дарії Свистульницької й завідувача відділу „Реабілітовані історією" при Івано-Франківській облдержадміністрації Лук'яна Вардзарука, а також із довідки управління Служби Безпеки України в Івано-Франківській області довідався, що в підпіллі ОУН-УПА Іван Ремболович мав псевдо Кропива. До нього зверталися: „Пане полковнику Кропива". На той час то був уже сивоголовий чоловік. Мав він двох помічників-„східняків" на псевда: Лісовий і Степовий. Організував старшинську школу, яка здійснила три чи чотири випуски. Курс тривав від трьох до чотирьох місяців. Як видно з „архівного витягу" СБУ, полковник більше ніж півроку перебував під слідством органів НКВД, нікого не видав і був засуджений до смертної кари. Розстріляний 8 вересня 1950 року, реабілітації не підлягає.

             Парадокс: у незалежній Україні герой, який усе своє життя присвятив боротьбі за цю незалежність, досі не реабілітований. І він не один. Ще живуть у нас близько півтисячі не реабілітованих ветеранів дивізії „Галичина", багато вояків УПА, що тяжко каралися в сталінських концтаборах.

             У прибалтійських країнах учасників подібних дивізій і підпілля вважають героями, їм надано різні пільги, а воїни Червоної армії там дістають пенсії від Росії - спадкоємниці СРСР. Інакше в нас, де при владі колишня компартійна номенклатура, яка вважає Україну спадкоємницею УРСР, а борців за її волю - „ізмєннікамі родіни". Тут навіть учасники аґресивних імперіялістичних воєн СРСР проти країн, що ніколи й гадки не мали нападати на Україну (Фінляндії, Японії, Афганістану й багатьох інших), дістають від незалежної держави пенсії та всілякі пільги.

           Коли ж нарешті й у нас переможе справедливість і ветерани різних армій матимуть хоча б однакові права?   
                                                                                                                                                                                                                                                                                                   


Додаток 

                                                   АРХІВНИЙ ВИТЯГ,
який надіслало авторові цієї публікації управлінням Служби Безпеки України в Івано-                    Франківській області 14 жовтня 1998 р.

                Гр. Ремболович Іван Семенович, 1897 року народження, уродженець м. Городня, Городнянського р-ну, Чернігівської області. Засуджений 17.05.1950 року ВТ ПрикВО за ст. ст. 54-1а: 54-11 КК УРСР до ВМП - розстрілу. Визнаний винним в тому, що після Жовтневої революції (1918-1920) роках служив в армії гетьмана Скоропадського, а потім в петлюрівській, боровся проти Червоної Армії. В 1921 році вступив до збройного формування Тютюнника, де брав участь в боях за м. Коростень. В 1943 році на Станіславщині вступив до дивізії СС „Галичина". Після закінчення саперної школи одержав звання „гауптштурмфюрера", командував ротою та батальйоном. В липні 1944 року під м. Броди був поранений, після чого перейшов на нелегальне становище, де підтримував зв'язок з керівниками ОУН.

                За висновком прокурора Івано-Франківської області від 27.06.1994 року, реабілітації не підлягає. Вирок виконано: 08.09.1950 року.


ДОЛЯ ППОЛК. І. РЕМБАЛОВИЧА

                  Про пполк. І. Рембаловича ми випустили листівку, спеціяльно присвячену його життєпису. (Див.„Герой Базару - підполковник Іван Рембалович", "Вісті комбатанта", ч. 1, 2002, ст. 45 ). Але після прочитання книжки М. Андрусяка „Брати грому" і розмови з ним та колишнім сотенним УПА М. Симчичем, прийшлося розповіді п. Вардзарука і п-і Свистульницької вважати недостовірними. Розмова в Києві з істориком В. Сергійчуком, ознайомлення з документами київського архіву, розмова в київському Головному Управлінні СБУ, звернення до Івано-Франківського і Київського СБУ, звернення до Івано-Франківського обласного прокурора не дали нічого. Тоді я звернувся до головного прокурора України п. Васільєва (за рекомендацією Івано-Франківського облпрокурора), але той знову повернув заяву в Івано-Франківськ. Із останнього листа виникає, що наше покоління ніколи не познайомиться з особистою „справою" І. Рембаловича. Бо хто з нас проживе ще майже 25 років, або 75 років від рішення суду. Із власної практики і досвіду знаю, як „органи" МГБ і НКВД проводили слідства і допити І. Рембаловича, тоді 53-х річної, двічі пораненої хворої людини. Мені вдалося неофіційно довідатися про це, що в в архіві СБУ в Івано-Франківську написано, що робив І. Рембалович в УПА. Отже в УПА він не був. В битві під Бродами він був поранений в ногу. Його підібрали якісь милосердні люди і відправили у Львів, де якийсь лікар був змушений ампутувати йому цю ногу. Можна собі тільки уявити, як ця старша віком людина з сивою довгою бородою, без ноги, а може і без протеза, бо в той час їх там не виготовляли, може він мав прив'язану до ноги, як тоді називали - дерев'яну кулю, як ця людина в підпільних умовах мандрувала від села до села, переважно в Прикарпатті, і жила на правах жебрака. Неофіційно мені сказали, що підчас німецької окупації керівники УПА, яку тоді почали організувати, намовляли І. Рембаловича вступити в УПА, але він відмовлявся, що, як колишній старшина армії УНР, підпорядковується тільки президентові УНР в екзилі. Коли почалась організація дивізії „Галичина" він вступив до неї добровільно. Мандруючи від села до села після битви під Бродами, він мав зв'язок з Проводом ОУН (керівниками ОУН, як це написано в архівному витягу) і отримував звідтіля матеріяльну допомогу, поки не був схоплений „органами" 6 листопада 1949 р. Як я довідався, І. Рембалович був одружений і мав троє дітей, на час арешту дружина і дочка померли, а старшого сина, який служив у поліції, німці розстріляли. Молодший син пішов в УПА і пропав безвісти. Це мені розказала людина, якій вдалося прочитати всю „особисту" справу І. Рембаловича. Думаю, що цьому можна вірити, бо і минулого року одна з працівниць музею Визвольних змагань в Івано-Франківську, якій дозволено було знайомитися зі „справами" реабілітованих, переглядала випадково і справу Рембаловича та говорила майже це саме. Де мешкав і чим займався І. Рембалович за польських часів, покищо не вдалося мені довідатися.

Володимир МАЛКОШ

середа, 14 грудня 2011 р.

"СС БРИГАДА КАМІНЬСКОГО"

                                 Дуже часто обурюємося на неправдиві відомості про участь українців в 2-ій світовій війні, але мало хто завдає собі труду, щоби спростувати неправду. Дошукуватися причин такого явища? Нехай кожний зачне від себе. А прецінь обов'язком кожного українця є боронити честь свого народу!

                                Українську Дивізію "Галичина", що була сіллю в очах наших ворогів від першого дня її творення, ще дальше обвинувачують в злочинах, яких вона ніколи не могла поповнити. До таких обвинувачень треба зачислити участь Дивізії "Галичина" у здавленні польського повстання в Варшаві. Такі негативні згадки про українську Дивізію стрічаємо в польській мемуарній літературі. Натомість польські історики 2-ої світової війни є вже більш обережні в таких обвинуваченнях.

                                Найбільш чутливим місцем в польській історіографії та мемуаристиці про 2-гу світову війну є героїчне в свойому заложенні варшавське повстання. Є природним явищем, що після невдач шукаємо винуватих найперше не між собою, але серед других. Так є і з поляками.
Щойно в 60 рр. щораз частіше почали появлятися у польській мемуаристиці описи ліквідації своїх власних зрадників, які з завзятістю найбільш запеклих ворогів співпрацювали з німецькою окупаційною владою взагалі, а з ґестапом зокрема. Останню польська преса багато місця присвятила колишній аґентці гестапо Блянці Качоровскій, яка, між іншим, також причинилася до арештування головного команданта Армії Крайової (АК) ген. Ґрота-Ровецкого.

                             Заговорила польська преса як в краю, так і на еміґрації, про ще одного поляка Мєчислава Каміньского, якого шлях з середнього відтинку східнього фронту (Брянськ) аж до Варшави встелений невинними жертвами. Саме т. зв. Бригада Каміньского допустилася підчас повстання у Варшаві найбільших злочинів.

                            Немає мабуть ні одної особи в Варшаві, яка не пережила, або бодай не чула про звірства вояків Каміньского. Прізвище його не тільки неславно записане на сторінках історії повстання у Варшаві, але також і в актах процесу в Ньюрнберґу.

                           "Генерал" М. Каміньскі, колишній старшина польської армії, притягнений до відповідальности за надужиття, здезертирував перед війною з польської армії і опинився в Совєтському Союзі. З вибухом німецько-совєтської війни в 1941 р. Каміньскі, знаючи німецьку мову (в часі 1-ої світової війни був поручником німецької армії), появився по німецькому боці і пішов на повну співпрацю з ними. Він виявив ініціятиву в забезпеченні терену перед большевицькими розбитками, а також і в поборюванні партизанів, які проявили свою активність на середньому відтинку східнього фронту вже від 1941 р. Німецькі командири фронтових відтинків, не питаючи дозволу Головного Командування, почали творити на підлеглих собі теренах відділи добровольців. Напр., в жовтні і листопаді 1941 р. в засягу панцирної групи польового маршала фон Кляйста в Маріюполі була створена поважна українська бойова частина (полк) з свідомими українськими старшинами у проводі, між іншим, заслуга двох українських студентів-перекладачів, з яких один був особистим перекладачем польового маршала фон Кляйста. Подібно командир 2-ої панцирної армії ген. Рудольф Шмід дозволив Каміньскому в містечку Локоть, на півдні від Брянська, створити на середньому відтинку бойовий відділ, який складався з місцевого різношерстного елементу.

                          Для Каміньского, в районі його "влади", не існувала ніяка інша влада з німецькою включно. Він терором держав у послусі цілі райони та винищував місцеве населення після своїх власних уподобань, без ніякої хоч би й формальности, без судової процедури. Німецьке командування підтримувало його морально й частинно  (тільки під оглядом умундуровання)  матеріяльно, знаючи, що в районах "командування" Каміньского не грозила їм більша небезпека.

                         В 1942-43 рр. "армія" Каміньского складалася з 6 батальйонів, 500-600 вояків кожний, 12 танків і артилерійний відділ з 20 різнокалібровими гарматами. Все узброєння було большевицького походження. Маючи успіх з своїми танками в поборюванні партизанів, одержав був навіть мінімальний приділ бензини.

                         Хоч вже при кінці 1942 і на початку 1943 року доходили до Головного Командування звіти про "панування" Каміньского, то згідно з судовими зізнаннями німецького ген. фон Бах-Залєского, деякі вищі старшини Головного Командування (між іншим, також і пізніший атентатчик на Гітлера пполк. граф фон Штауфенберґ) обороняли не тільки Каміньского, але й саму ідею творення військових відділів з місцевого населення, непов'язаних в якінебудь більші самостійні одиниці, для поборювання большевицьких партизанів.

                         Зберігся стенографічний запис розмови між Гітлером і к-ром середнього відтинку східнього фронту польовим маршалом фон Клюґе з 26 липня 1943 р., де кількакратно згадується прізвище Каміньского. Каміньскі одержав наказ залишити за відступаючими німецькими частинами спалену землю, нищити весь зібраний урожай, палити села, вивозити все населення враз з живим інвентарем.

                         Каміньскі перевиконав "норму", залишаючи за собою тільки руїни. З тим однак моментом починається цілковитий моральний розклад в "бригаді". Пиянство, що не було нічим новим, незвичайно збільшилося. Не знаючи, що його жде в інших районах, куди відступали, кожний член "бригади" старався награбити якнайбільше.

                        В короткім часі Каміньскі був змушений свої танки залишити на шляху відступу, бо не ставало пального. З гармат забрав тільки легші, щоби не перетяжувати обозу, що розрізся награбленим добром до нечуваних розмірів. Відступаючі вояки забирали з собою свої цілі сім'ї, бо здавали собі справу з того, що пощади для них від власного ще оцілілого населення не буде, не згадуючи вже про совєтську владу.

                      Через Східні Пруси в першій половині 1944 р. дійшла "бригада" до Ченстохови. В тому часі ген. Власов робив заходи, щоби цілу "бригаду" влучити до своєї "Російської Освободітельної Армії" (РОА), чому сильно противився Каміньскі, правильно розумуючи, що це був би кінець його "карієри".

                       За особливі заслуги в поборюванні большевицької партизанки наказом з 31. 7. 44 р. Гімлер включив "бригаду" в систему СС, а Каміньскому надав спеціяльний ступінь СС генерала бригади. Такої ранги в системі СС не було, був "бріґадефюрер" (SS Brigadefuehrer).

                      В перших днях варшавського повстання (бо 3-ого серпня 1944 р.) "бригада" одержала наказ виїзду до Варшави і вже 4-ого серпня вигрузилася на площі Нарутовіча. З першого ж дня прибуття "бригади" Каміньского до Варшави розпочалися там грабунки, убивства та пиятика. Переконавшись, що навіть у знищеній війною Варшаві можна багато дечого нажитись, вояки Каміньского не слухали ніяких наказів вищого німецького командування. Про це дуже докладно зложив зізнання ген. фон Бах-Залєскі (до речі, також польського походження) на суді.

                      "Бригада" Каміньского наступала тоді, коли не ставало алькоголю і зовсім не виконувала наказу до наступу, коли мала ще що пити.

                      Як згадує німецький історик 2-ої світової війни д-р Центнер, ген. фон Бах-Залєскі викликав у вересні 1944 р. Каміньского у свою польову квартиру у підваршавській віллі, наказав заарештувати його і під закидом невиконування наказів своїх зверхників поставив його під польовий суд. Суд видав присуд смерти, який був виконаний.                    

                      Ще підчас тривання варшавського повстання німці побоялися подати воякам "штурмової бригади Каміньского" правдиву історію, що сталося з їхнім командиром. Офіційно подано, що Каміньскі згинув в нещасливому випадку.

                     Після ліквідації Каміньского команду над його відділами перебрали німці, які в скорому часі передали цілу частину під командування ген. Власова.


                                                                                                             Орест Корчак-Городиський

МЕМОРІЯЛ СВІТОВОЇ РАДИ УКРАЇНСЬКИХ КОМБАТАНТСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ДО ОН

До Об'єднаних Націй,
на руки Генерального Секретара
 В Нью Йорку, Н. Й.

                                  Подаємо до Вашого ввічливого відома, що реєстр злочинів комуністичного російського уряду над Українським Народом — (насильна, мілітарна окупація Української Самостійної Держави в рр. 1918-1920, знищення української християнської Церкви, геноцид — штучний голод в Україні в рр. 1932-1933, що спричинив смерть мільйонів українців, масові розстріли українських патріотів, депортації українців до таборів невільничої праці, нищення українських культурних пам'яток в Україні, музеїв, зокрема спалення Київської Центральної Національної бібліотеки, арештування і заслання у тюрми і концтабори тисячів українських інтелектуалів і їх вбивства) — збільшився на новий злочин, а саме: на цвинтарах українських вояків, що боролись за Вільну, Незалежну, Суверенну Українську Державу, — у Львові й інших місцях московські бульдозери розкопують вояцькі могили, а грабарі розкидають тлінні останки похоронених там українських вояків.

                                У всіх культурних народів світу є свято шанований звичай, що вояцькі могили, хто б в них не спочивав, свій чи чужий вояк, є предметом загальної пошани. Одначе московський червоний Кремль у свойому ворожому поході проти Українського Народу через варварське нищення українських вояцьких могил дав ще один доказ, що він боїться не тільки живих борців за Волю України, але і тих українських вояків, яких тлінні останки вже десятки літ спочивають на кладовищах українських земель і становлять національну пам'ятку Українського Народу. Ця варварська поведінка комуністичної червоної Москви є наявним доказом порушення визнаваного через весь культурний світ гуманізму у ділянці пошани вояцьких могил, яких культ зберігають усі культурні народи.

                                  Подаючи до Вашого ласкавого відома, просимо Вас прилучитися до нашої протестаційної акції через внесення Вами окремої протестаційної ноти проти варварського нищення комуністичним урядом СССР українських вояцьких могил із часу визвольної боротьби Українського Народу.

                                   За Світову Раду Українських Комбатантських Організацій:



 Д-р Володимир Ґалан, голова                                                            Іван Поритко, секретар

понеділок, 5 грудня 2011 р.

"ДО ПЕРЕМОГИ", ТИЖНЕВИК ДИВІЗІЇ

Михайло Островерха  
                                                                                                                                                                         
                                                                         (1943—1945)

                                 Вже в липні 1943, несповна 3 тижні після того, як зі Львова серед парад і ворожих настроїв населення Галичини за державну німецьку політику супроти України, виїхали перші транспорти наших добровольців до Дивізії "Галичина" до Гайделяґру, біля Дембіци, виринула справа часопису для цієї Дивізії. Хто перший висунув думку про часопис для Дивізії "Галичина" — не знаю. Але напевно виринула вона в когось із членів Військової Управи Дивізії "Галичина". І вже в серпні, либонь у другій половині, Військова Управа внесла до Берліну прохання на дозвіл оснувати такий часопис. Декілька днів перед внесенням цього прохання член Військової Управи Степан Волинець спитав мене, чи я погодився б бути головним редактором того військового часопису. Ще сказав мені, що у цій справі приходить до мене від Військової Управи. На моє запитання — чи не має когось іншого на це становище, бо ж я сам є "гонений" і втік сюди, що Військової Управи перед ґестапом, Ст. Волинець відповів, що Військова Управа зупинилась на моїй особі, бо "маємо надію, що ти втримаєш становище й газети німцям не продаш". Довго я не противився, бо не дуже вірив, щоб Берлін дав згоду на такий часопис. Але я застерігся, якщо така згода прийде, до складу редакції візьму Володимира Дзіся.

                                 І цією несподіваною пропозицією Ст. Волинця, а ще більше моєю згодою на неї, передумавши, я був дуже невдоволений. Поперше я був щасливий, коли в листопаді 1939, вирвавшись із московських кігтів, викрутився й з "обіймів" німецьких і опинився у "моїм" Римі. Коли й там починало ставати круто, тоді я, хотів чи не хотів, вернувся до Кракова і так увесь час маневрував, щоби не піти на службу німцям. Подруге я знав, що члени Військової Управи не були вельми прихильні до мене.

                                Населення Галичини було тоді поділене у своїх політичних наставленнях на три напрямки. Перший — не вірили німцям, не бачили ніякої політичної користи від них, просто — ніколи й не любили німців. Другі — були того переконання, що як німці дають нам до рук зброю, то довго не думаймо й берім її, бо "краще носити кріса, як лопату, а життя — воно нині ніде не є певне". І щиро сказати нині: на тлі тодішньої винищувальної політики німців, цей погляд не був хибний. Треті (кількісно дуже мале число) — лукаво-мовчавливі: одні ставали "райхсдойчами", (виключивши тих, що стали ними примусово в 1939-1940 при переході від большевиків до Німеччини), а другі, ще гірше, ставали "фольксдойчами".

                              Правда, не прийшов я до Військової Управи "Галичина", щоби комусь служити, а лише нашій справі. І тому з такими людьми, як Осип Навроцький, Степан Волинець, Евген Пиндус, старі Усусуси, і Михайло Кушнір та ще дехто, я преспокійно працював в історичному відділі, — разом із Вартоломеєм Євтимовичем, — пишучи історію Дивізії, збираючи всі матеріяли до архіву (такі матеріяли, що як полк. А. Бізанц якось припадково дещо перечитав, то вхопився за голову і крикнув на мене: "Та бійся Бога! Та якби це впало в руки партійця, то тебе на місці розстріляли б!") і докладно пишучи протоколи всіх нарад — широких, вузьких і тих "вузеньких" із представниками "лісу", очевидно, в секретнім зшитку — Військової Управи. Правда, інколи бували й дуже нетактовні вискоки декого з членів Управи супроти мене, але я це терпів, бо розумів, що як ґештапо мене тут більше не рухає то краще вже терпіти вибрики своїх на волі, як Авшвіц. І тому, погодившись стати головним редактором тижневика, я поставив до С. Волинця таке прохання-вимогу: погоджусь бути редактором вашого тижневика, але хочу бодай від тебе і від М. Кушніра щирости і лояльности до мене. Всюди, а в нас зокрема, проти всякого начальства у нас риють і лукавлять. Як щось таке зайде й проти мене у Військовій Управі, — просив я — то ти будь правдивим Усусусом, мені це скажи, а я внесу прохання-резиґнацію з мого становища. В ці часи це ніякий гонор моя праця і я й не рвусь до неї, тому й не хочу неслушно морально терпіти". Ст. Волинець сказав, що приймає мою заяву і буде до мене щирий.

                           Справа дозволу на тижневик лежала в Берліні досить довго. За цей час прийшов до мене вояк СС із Курт Еґерс Штандарт Командо Лємберґ — Фріц Менерт, щоб я зібрав матеріяли до ілюстрованої одноднівки про Дивізію "Галичина" для членів Дивізії і для родин добровольців. Він, Менерт, дає ілюстрації, а я маю пристаратися матеріял-текст на чотири сторінки і вісім світлин; маю підібрати заголовок одноднівки та замовити в мистця головку. Подав він мені й формат — як "Наше життя". Забрався я до роботи. Найпереш зробив я докладний плян: який матеріял і скільки його треба та й розклад його. Головку до заголовку, що я його вибрав, а саме "Ми йдемо в бій" — я замовив у нашого баталіста Леоніда Перфецького. Ілюстрації до літературних нарисів і карикатури до гумору виконав Едвард Козак (Еко). Готовий матеріял, підписи під світлини, все виправлене, я віддав Менертові й він повіз це все до Кракова, де мали виконати всі кліші і де мали й видрукувати. Більше з цим числом "Ми йдемо в бій" я, у роботі, й не зустрічався. Якось одного дня, чи не по двох місяцях, приніс мені Менерт відбитки, щоб я зробив коректу. Ці відбитки були дуже недокладні. Коректу зробив я таки при ньому, ваоспіх, бо він і не сів, ждучи, хтось там мав ще зараз забрати до Кракова. Звернув я його увагу, що одноднівку препогано зверстали. А він на це: "Іст шон цу шпет!" І вийшло те, що вийшло...

                       Либонь у половині листопада 1943 приніс мені Ст. Волинець вістку, що дозвіл видавати наш військовий часопис вже прийшов із Берліну. "Ти підбери якийсь заголовок, але такий, Щоб не мав нічого спільного з передвоєнними заголовками наших часописів", — сказав мені мій приятель. На другий день я доручив йому яких двадцять зовсім нових заголовків, як він це собі бажав. Наступного дня він, Стефуньо, сповіщає мене: "Отож, наш тижневик називатиметься "ДО ПЕРЕМОГИ!" — "Як же це так? — питаюся. — Та ж до війни була "Перемога" Палієва, а ти казав..." — "О, це нічого!" — "Умгу!" — мугикнув я і почав розуміти у декого тенденцію дивізійного "руху" і його шлях та надії...  Врешті, 17 листопада 1943, біля 11 години, Степан Волинець, Михайло Кушнір — наша пропаганда — і я, пішли до цензора на "дистрикт Ґаліцієн", Оттона Лемана, щоб йому представитись і обговорити справу нового часопису. Леман, що мав своє бюро разом із телепресом при вул. Коперника 5/ІV поверх, вже ждав на нас. Увійшли ми до його бюра, мене представили як головного редактора тижневика і зараз почали розмову. Михайло Кушнір коротко з'ясував цензорові обличчя, характер, зміст тижневика, чого Леман слухав, непевно блимаючи очима з-під окулярів. Сам Леман — літ 50 із гаком, лисавий, припорошений сивиною, росту середньо-низького, дещо горбатий, нервовий, з вигляду не викликає симпатії. Дуже добре говорив по-московськи, знав і по-польськи, ніколи одного слова не промовив по-українськи. Обговорили ми й формат часопису: такий, як "Львівські Вісті", як передвоєнний "Вєк Нови", на п'ять шпальт, без оголошень, перше число на вісім сторінок, а наступні по шість сторінок. Під заголовком має стояти напис: "Часопис Військової Управи "Галичина" для Добровольців Стрілецької Дивізії "Галичина" та їх родин". Леман став говорити про склад редакції й адміністрації: головний редактор, 1 помічник, він же і заступник, 1 третя сила, секретарка, адміністратор, возьний. Редакція мусить мати: кімната для головного, кімната для двох редакторів, кімната для секретарки, кімната для адміністрації і телефон. Платня: гол. редактор 1,200 злотих, два наступні по 1,000 зл., секретарка й адміністратор по 650 зл. — усі плачені місячно. Харчовий приділ, крім звичайних карткових, у Лемана дістаємо. Це все прийняли до відома Ст. Волинець і Мих. Кушнір. Леман ще спитався мене: "Які ще маєте побажання?" — "Під час формування редакції, як щось вирине нове, то вам скажу!" — відповів я на це. Ми розпрощалися.

                                   Подорозі Ст. Волинець сказав мені: — "З тобою ще будуть співпрацювати ті два німці з Курт-Еґерс, Ваєр і Менерт, це файні хлопці, свої! До них ми тепер і не підемо!" — "Знаєш, Стефку, — кажу, — я волію без співпраці з німаками в українському часописі!" — "Ні, — поспішився Стефко, — вони будуть давати лиш світлини й деякі військові матеріяли СС-ПК". — "О-о! то так і кажи! Та й не все, що він дасть, я мушу містити!" — "Очевидно!" — відповів Стефко й розмову ми закінчили.

                                 Знову став я міркувати над складом редакції та й адміністрації. Перепускав у голові наших людей пера і шукав я людей живих, цікавих, зо знанням: хотів я мати часопис цікавіший, ніж усі ті, що в нашій мові виходили під німцями, де б це не було: від 1942 в тих часописах залишилась лиш українська мова. Тоді ще найкраще трималися "Українська Дійсність" і "Краківські Вісті". Добрий тижневик — це була моя амбіція, що її я нікому не виявляв. Став я шукати мистців, щоб замовити головку й деякі заставки; потребував я графіків. Пішов я до Ека, але його не застав дома, виїхав на декілька днів у Стрийщину; Микола Бутович — зайнятий; те саме й С. Гординський. Проте, Бутович прислав мені свого учня — забув я прізвище — як одного з кращих, і в нього я й замовив головку. В пробігу одного тижня усі графічні речі я мав готові і це все Військова Управа затвердила, а мистцеві заплатила. З тим крамом пішов я до цинкотипії при вул. Зеленій, щоб вони зробили мені кліші, а на це вони мені: — "Принесіть потрібну скількість цинку". Не знавши, як це технічно виконати, запитую Ст. Волинця і М. Кушніра, вони ж на це: "Якось уже дай собі раду", — і позбулись клопоту, залишивши його на мою голову. З'явився у Військовій Управі, прибувши з Кракова, приятель Петро Постолюк, один із директорів Українського Видавництва "Краківські Вісті", і я до нього: "П'єр! Потребую клішів. І тут виконали б, але кажуть принести їм цинку!" Він радо погодився: — "Давай усе це мені до Кракова, я там тобі замовлю й там це зроблять!" Став я й за матеріяли до тижневика думати, за авторів. У першому числі — офіційний матеріял від Військової Управи й голови нашого комітету проф. В. Кубійовича, ну, а далі, того живішого матеріялу треба. До мене почали приходити журналісти, письменники, редактори з-за Збруча; робили вони на мене здебільша додатне, добре враження. Віктор Царинник — видався мені завеликий до тижневика, але викликав у мене повне довір'я. Кажу: довір'я, бо ж це був час дуже непевний щодо людей. Яр Славутич (Саксаганець) і Леонід Лиман, молоді, милі, ідеалізм сяяв в їх очах, характери чисті, але ще замало ознайомлені з редакційними роботами. Хуторський — враження повного письменника. Щербина — якийсь невхопний щодо професії: журналіст, письменник, публіцист? В. Лірник — як і Лиман та Славутич — поет. У всіх їх позамовляв я то статтю, то новелю, фейлетон, поезію. Просив їх працювати зі мною позаредакційно, очевидно — платно. Врешті рішився я, що таки мусить працювати в мене Володимир Дзісь — людина чесна, ідейна, національної правди; може інколи й помиляється, але не лукава і не "слабохарактерний. Цю мою думку я подав Військовій Управі. На це О. Навроцький і Ст. Волинець:

                             — "А чи знаєш ти, що Дзісь буває шорсткий?" — "Знаю і такого мені в редакції тепер і треба!" Був я свідомий того, що хворблива авторитарність Дзіся, що була наслідками його недуги легенів і яка інколи здавалась нестерпна, буде мені важка. Але ж з другого боку мусів я мати в редакції людину, що її знаю, і що не підкине мені ніякої у ті непевні часи свині. На мою пропозицію В. Дзісь погодився. Надто дав я йому повну волю: де йому буде вигідніше працювати, чи то в редакції чи в хаті, але щоб я мав до кожного числа його матеріял. Йому поручив я відділ політики. І далі розглядався я за іншими співробітниками. Треба було мені другої помічної сили, але Ст. Волинець сказав мені дещо стриматися, "бо прийде молодий, добрий співпрацівник". Роздумав я ще одну важну справу: треба одного, гідного мовознавця в редакції, бо ніби я знаю мову, знає її й Дзісь, але ми не є філологи, а нам треба авторитету, ну й часопис мусить мати ясне обличчя і з мовного боку. Розуміється, ця посада не входила у схему, що її подав Леман, але я й не думав про це з ним говорити, щоби непотрібно не творити прецеденсу його встрявання до формування редакції. Я волів творити прецеденс у мою користь, якщо він удасться. Порозумівся я лиш у цій справі з Ст. Волинцем.

                                 Пішов я до проф. В. Чаплі і просив його, щоб він увійшов до редакції, як мовний редактор. Він відмовився, але на своє місце поручив Артима Орла, як силу солідну і чесну. В. Чапля працював тоді у видавництві "Краківських Вістей". На Артима Орла, хоч я його і не знав і не бачив, якось передчуттям, що це людина чесна і характерна, радо я погодився.

                                Редакція "До Перемоги" містилася покищо при історичному відділі, де я працював, Військової Управи, при вул. Міцкевича 10. Військова Управа не погодилася на те, щоб А. Орел входив у склад редакції на постійного співробітника. Тоді я договорився з А. Орлом, що буду йому платити від годин праці. Він погодився на це не дуже охоче, але до праці приходив. Одного дня В. Дзісь і я пішли до О. Навроцького, начальника Військової Управи, "натиснули" на нього й він погодився на постійне співробітництво Артима Орла в редакції з платнею 650 злотих місячно і всі харчові приділи Військової Управи й УЦК. Я був дуже радий, що дістав доброго мовного редактора й коректора. На секретарку редакції й машиністку прийшла пані д-р Марія Кобринська.

                              Справа з випуском першого числа тижневика далі зволікалася: Військова Управа приготовляла приміщення для редакції при вул. Баторія 38 і це йшло пиняво; Краків, чи пак Петро Постолюк, зволікав із головкою і заставками. Але тому, що всі головні матеріяли були готові до складу, то я поніс їх до друкарні при вул. Сокола 4, де виходили "Львівські Вісті". Там дир. Олександер Костик, — що до осени 1939 був директором друкарні "Діла", — сказав мені, що в нього абсолютно нема місця. Порадив мені піти на вул. Зіморовича 15 — пішов я й туди, аби мені сказали: — "Нема місця".

                             Врешті, по двох тижнях, прийшла з Кракова головка й заставки. Леман по телефоні запитав, що є з тижневиком? Відповів я йому, що вже прийшла... головка. Він зажадав, щоб я йому це все приніс. Пішов я до нього. — "А чому не показали ви мені рисунків? Може я теж хотів побачити їх?" — запитався він. — "Рисунки оглянула й затвердила Військова Управа!" — відповів я спокійно. "Прессешеф" блиснув очима, нічого не сказавши. — "Коли ж матеріяли даєте до друкарні і які матеріяли йдуть туди?" — спитав Леман. — "Щодо матеріялів, то ще не знаю, які виберу з тих, що є у мене. Гірше йде справа з друкарнею: куди я не ходив, усюди не має місця на тижневик", — сказав я Леманові. — "На Фалькенштрассен ви були чи не були?" — "Був!" — "Но, то я з ними ще поговорю і місце знайдеться", — впевнив мене Леман. — Матеріялів я свідомо не хотів Леманові приносити, щоби передчасно не ставати помелом його химер і забаганок. І тому сам телефоную ще до друкарні при вул. Пекарській, до директора Кусика й кажу йому про новий часопис "До Перемоги", що шукаю для нього друкарні. На це він: — "Приходьте сюди вже з готовими матеріялами до складу й будете говорити в цій справі з директором друкарень Галичини Оттоном Гуфваґлем, а він призначить вам друкарню". — Приходжу до цього директора — був це австрієць — і беру його "на мушку": молодий, гладкий у поведінці, ввічливий, мовчаливий віденець. Забрав у мене всі, що я мав матеріяли, головку, заставки, спитав про розмір тижневика і на скільки шпальт. — "Залишіть усе це в мене! А свіжі матеріяли посилайте вже просто на руки дир. Костика, до друкарні при Фалькенштрассе 4", — сказав цей симпатяга. Справа була поладнана без довгих прохань, без клопоту.

                                 Врешті, редакція дістала приміщення при вул. Баторія 38 на партері. Вправді не чотири кімнати, а дві, з тим, що покищо маємо лиш... одну кімнату, бо друга кімната призначена на збирання різдв'яних пакунків для наших добровольців. Так розпорядила Військова Управа. Нема ради — ми примістилися в тій одній кімнаті: я, В. Дзісь, А. Орел, д-р М. Кобринська і возний Гайдар. Рівночасно шукаю ще за адміністратором. Зголосився молодий, милий чоловік, колишній наш доброволець у німецькій армії з 1941 року, який був під командою полк. Романа Сушка, зветься Роман Плакида. Був це молодий мужчина, з освітою, син священика.

                             Прийшла й верстка першого числа "До Перемоги". Посилаю до верстки В. Дзіся. При верстці мій Дзісь надувся, як на селі гордий ґазда, що знає своє діло, і тихо верстав сторінку за сторінкою. Ми здавали собі справу, що це перше число — як майже всюди і завсіди — є нерівне матеріялами, є ті сухі офіційні статті, що мусять бути, бо ж це військова газета, не української влади, а чужої та ще й німецької гітлерівської влади, але все таки настрій першого числа газети був!

                            Ще перед версткою пішов я до Лемана, бо покликав мене. Спитав мене — що є з часописом? Відповів я йому, що саме йду до верстки і що ще сьогодні прийду до нього з відбиткою до цензури. Він далі випитується, що саме йде в цьому числі, приблизно? Подаю йому до відома, що йде стаття проф. В. Кубійовича, Військової Управи; йде пісня під нотами: "Встань, Україно!.." — "Найн, це не йде!" — з натиском сказав Леман. — "Чому?" — питаюся. — "Тому, що не йде!" — "Це ж, — кажу, — скромна, простенька пісенька!" — "Тут вам ніяка Україна, а Галичина!" — терпко відворкнув Леман. Я отетерів, унутрі мною стрясло, але спокійно кажу: — "У відозвах про нашу Дивізію, у промові губернатора д-ра Вехтера виразно говориться про Україну!" — "А я вже вам сказав, що ця пісня не йде і справа скінчена!" — Вийшов я від Лемана, не сказавши й до побачення, ні не стиснувши руки, як це звичайно, елегантно бувало. Лемана — я розумів: промови губернатора, відозви — це одне, але зовсім щось інше — політика фюрера. Проте, моя справа — натискати, як лиш вдається. Цим разом не вдалося й пісня не пішла.

                           Наступного дня приніс я сам до Лемана до цензури відбитки першого числа тижневика, на вісім сторінок, як було сказано. Леман оглянув сторінки, посопів і шорстко: — "Залишіть це ще в мене. Я подзвоню до вас". — На другий день на 10 год. ранку полк. А. Бізанц запросив до себе д-ра Любомира Макарушку, Ст. Волинця, М. Кушніра, інж. Ю. Крохмалюка, о. Голайду, — що був тоді з Дивізії, як капелян, у Львові, і мене. Усі запрошені в справі першого числа "До Перемоги". Засіли ми до "круглого стола", а на ньому по середині відбитка часопису, що вчора я залишив її у Лемана, а Леман привіз її до Бізанца. Бізанц і почав: — "Панове! тут перше число нашої газети. Що ви скажете про її зміст, про її добрі сторони, про її хиби, бо Леман сказав, що таку газету важко пустити, вона для вояка й для його родини нецікава, своїм змістом важка". — Всі оглянули сторінки. Я мовчав — чекав на заключне слово. Перший говорив М. Кушнір, після нього Ст. Волинець, а так Л. Макарушка і Ю. Крохмалюк. Усі були за цим змістом, що був у числі, боронили його, але якось смішно, мовляв — перше число матеріялом завсіди припадкове, в ньому дуже сухий ма-теріял, офіційний, як стаття В. Кубійовича, Військової Управи, редакційна. Коли всі скічили, тоді я попросив слова і сказав: "Це перше число "До Перемоги" викликало спротив пана цензора Лемана, чого я й сподівався і що мене врадувало, бо пан цензор хотів, щоб цей тижневик був такий змістом, як усі наші часописи тепер у Галичині. Так, у цьому першому числі є матеріяли важкі, ті офіційні, але вони, в першому числі, мусять бути. Проте, попри них, є й добрий матеріял і легкий і поважний і виховний і гумор є. Пан Леман хоче нічого іншого, а лише "Львівських Вістей", хоче водички, безобличности. А я, мої панове, поставив собі за ціль: наша газета мусить мати ідею таку, на яку дозволять нам умовини, вона мусить виховувати, йти з нашою військовою традицією, якою живе й пан полк. Бізанц. Прошу мені в цьому помогти й оборонити газету перед цензором. Якщо Ви цього не зможете зробити, якщо газета має бути така, як хоче пан Леман, то я вже зрікаюся вести таку газету..." — Бізанц і всі приявні признали мою вимогу. І ще того ж дня пополудні пан Леман віддав сцензуроване число тижневика, незмінне, до друку. Перший бій я виграв.

                                 І так 21 грудня 1943, з датою 23 грудня 1943, вийшло перше число "До Перемоги" на вісім сторінок. Пішло на нього чи пак — за ним, чимало біганини, нервів і крутанини в ті хуртовинні, ненормальні часи. Словом: кожен початок завсіди важкий! Складаємо часопис на авто й приїжджаємо до редакції, де приміщена й адміністрація. А тут, у цій одній кімнаті редакції й адміністрації, застаємо повно народа, що приносить пакунки. Столи попересувані — словом: урядують на всю губу! — "А це що?" — запитую. — "Військова Управа, поручник М. Жарський і сотн. В. Бачинський казали тут урядувати!" — "Пані й панове, — кажу холодно, — мені є безмежно прикро, але негайно і то вже, прошу опоржнити цю кімнату! І то — вже!" — Усі вийшли. Газету подали через вікно, поскладали на долівці. Було воно що подавати, в цей холодний день, бо перший наклад мав 15,000. У кімнаті повно запаху друкарської фарби, газета, по ротаційній машині, ще тепла!

                              Приходить В. Дзісь. Зміряв усе те своїми з хвороби гарячковими очима. — "Тут і адміністрація?" — кинув. І затрясся цілий. — "Гірше було! — відповідаю, усміхаючися. — Десять хвилин не минуло, як тут було бюро приймання пакунків для наших хлопців у Дивізії!" — "Та що це ті панове з Військової Управи думають? Хіба в таких обставинах можна працювати? Більше до праці я не приходжу! — гаряче сказав Дзісь. — "Стривай! — кажу. — Ходімо до Військової Управи й там скажемо їм усе ясно і просто!" — Дзісь посопів. Хвилинку подумавши, написав я, на всякий випадок, резиґнаційного листа. І пішли ми до Військової Управи й там відбулася доволі напружена і шорстка формою розмова між О. Навроцьким і Ст. Волинцем із одного боку та мною і В. Дзісем із другого боку. Ми вносили резиґнацію. По довшій розмові цю першу кризу поладнано ось так: різдвяні пакунки і висилка їх до Дивізії уже і так спізнена, а тому — нехай там, у редакції, ще працюють при пакунках, наступне ж число "До Перемоги" один тиждень перепустити і випустити його на наше старостилеве Різдво.  

                         По двох днях кімната редакції була звільнена й ми почали приготовляти різдвяне число. Тому, що один тиждень була перерва й надходило наше Різдво, я приготовив число знову на вісім сторінок.

                         Врешті, на шість сторінок не могли йти, бо ми не мали іншого формату паперу, лише на чотири, або на вісім сторінок друку. Приходжу з другим числом тижневика до цензури. І Лєман знову з криком: «Хто вам позволив на вісім сторінок?»

                         —  «Думаю, що на Різдво треба збільшити число; був ще тиждень перерви, на шість сторінок не можу випускати числа, бо нема такого паперу». «Та що ви ту з папером? При чому тут папір?» — гарячився Леман. «Пане шефе, — кажу, — найпростіша справа, подзвоніть до друкарні і скажіть, щоб вони друкували наш тижневик на шістьох сторінках». — Таки при мені задзвонив Леман до друкарні і його легко втихомирили, що «До Перемоги» може бути друковане на чотирьох, або на вісьмох сторінках. І так різдвяне число тижневика — з датою 7 січня 1944 — пішло на вісім сторін, наклад — 7,500 примірників.

                        Тижневик із кожним числом ставав кращий, змістовніший українським змістом. Але, вибухла нова суперечка з Лєманом; з мого боку не була вона бурхлива, а радше легко глузлива. Полковник Йосип Мандзенко написав добру статтю про мало відомі факти з Полтавського бою 1709 року. Приніс я відбитки до цензури. Лєман перегорнув сторінки і зупинився на цій статті: «Що спільного має Мазепа з Галичиною?»

                        —  «Це ж гетьман України!» — відповідаю. «Я вже вам говорив, що ми повинні займатися новою Европою, а не якимсь там гетьманом Мазепою», — втовкмачував свою пісню Лєман. Я на це: «А вже ж, що так! — кажу, — Саме тепер, опираючись на нашій історії, треба виховувати наших вояків у атмосфері нової Европи!» — «А я ще раз вас запитаюся: що спільного має Мазепа з Галичиною?» — «Те, саме, що Бісмарк із Баварією!» — відповів я. Лєман почервонів, вибалушив очиці на мене і заревів: «Я не позволю, аби та стаття ішла! А зі мною не будьте вперті — не раджу вам!» — І знову вийшов я від нього, не попрощавшись із ним.

                         Зараз же після цього зудару з Лєманом, прийшов наступний із ним же. А саме: в січні, здається 13 або 14 дня, 1944, хтось убив полк. Романа Сушка, що жив тоді при вул. Чарнецького, напроти колиш. реставрації Швайцера. Українська преса «займала» тоді становище до цієї смерти, до цього скритовбивства. Лєман сказав мойому новому співробітникові, Дмитрові Корбутякові, що в тижневику треба написати про смерть Р. Сушка, і що він згинув із руки нашої, української, з руки тих, що постійно діють на шкоду українського народу. «Сльози» Лємана над українським народом мене не заскочили, а наїжили проти його вимоги. «Хто вбив полковника Романа Сушка? Це скаже історія завтра», — у такім змислі була написана ціла стаття. При цензурі в Лємана я ще сказав, що ця смерть не є така вже собі проста; мало сказати: «З руки ворога народу» — певне, приятель не вбиває нам нашого патріота. Лєман, на диво, при цензурі нічого, ніже слова одного не сказав — стаття пішла.

                      У половині січня 1944 прийшов до редакції новий співпрацівник колєґа Дмитро Корбутяк. Був це молодий чоловік, колишній начальний редактор українського часопису в Камянці Подільському, 1942/43. Передав я йому репортажі, хроніку з краю і обов'язок ходити до цензури. Говорив він добре по-німецьки, мав свою тактику з цензорами, ну, й був молодший, здоровіші нерви мав до Лємана. Цензура в Лємана — це були моральні тортури: він старався понизити вас, образити, вдавати, що він до всього мусить чіпатися: чому ця стаття ось така, а ця задовга, а ця недобре зверстана. Хоч, як швидко виявилося, друкарської техніки не знав, не розумів її. Згодом, я його збагнув: не противитись йому, несуттєві справи — як заголовок, верстка — зараз зміняти, а на суттєві справи мовчати й казати, що він має повну рацію, і що вдруге зробимо так, як він хоче. І з Лєманом сяк-так наладналося.

                   Подам іще короткі приклади, хто і що був Лєман, як цензор. 1) Северин Левицький ходив до нього з часописом «Дорога» до цензури. Лєман приводив його до такого хвилювання, що як йому приходилось іти з новим числом до цензури, то Северко, добряга, діставав дивної нервозности. І, врешті, зрікся цієї чести: ходити до Лємана до цензури, хоч хотіли підвищити йому платню, щоб лиш до Лємана ходив. 2) Якось треба було мені піти, і то конечно, до Лємана й показати йому, що, по його цензурі, зайшла зміна в одній статті «До Перемоги». І, вечором, іду до нього до будинку друкарні, де він тоді був. Заходжу до кімнати начального редактора «Газети Львовскей» — був це поляк, старший віком, знайомий мені з Риму з пресових конференцій, з років 1935-1938 — і бачу: Лєман сидить і цензорує часопис, а начальний редактор стоїть біля нього помітно схвильований. Лєман своїм стилем звертає йому ріжні уваги, а він покірно на все притакує. Виходило й тут: — Чеши дідька зрідка. Мені самому, побачивши цю сцену, було ніяково, бо ж цей редактор, поляк, у редакторських і друкарських справах був більше битий у пальцях, як Лєман у голові. 3) якось телефонує до мене секретарка Лємана, щоб я негайно, таки зараз, прийшов до шефа. Приходжу, чую, що хтось у Лємана є. Секретарка каже мені, що Лєман бажає, щоб я, як лиш прийду, йшов просто до нього. «Там же хтось є!» — кажу. «Нічого, ви йдіть туди!» — відповіла секретарка. Входжу до його бюра. В нього сидить якийсь старшина. Вони обидва сидять, розмовляють по-московськи. На мій привіт Лєман лиш блимнув оком. Я стою, він не говорить до мене, не каже сісти. То я постояв може й не цілу хвилину, а там — присунув собі вигідний фотель і вигідно розсівся. Лєман зпід лоба лиш глипнув, ні слова не сказавши. Правда, мене це також коштувало нервів. — Час до часу й Д. Корбутяк вибухав, що більше до Лємана не піде, що це жахлива і непочитальна людина, він такої ще не бачив. Признавав я рацію приятелеві, втихомирювавши його, бо хто ж піде до цензури?

                          Біля нашого тижневика стала помічатися боротьба. Часопис «Військової Управи, добровільців і їх родин». Лєман скреслює «і їх родин». До тижневика мають претенсії, крім Лємана, штурмбанф. Вергуц і «добрі хлопці» Ваєр і Менерт. Два перші, думаю, сподівалися, що за Дивізією прийде й Українська Армія, а тоді — часопис таки на добре збільшиться й... добрий і чистий при ідеї зиск. А два останні, думаю, як вояки, мали одну ціль: маркирацію на час війни, аби не йти на фронт. Якось, Менерт, не порозумівшись ні з Військовою Управою, ні зі мною, змінив рисунок головки часопису. Не був би я й проти цієї зміни, бо ця головка, що була, зроблена - нашвидкоруч, не подобалась і мені своєю важкістю. Але ж нетактовно, нічого не сказавши, замовляти в цинкотипії нову головку. Сказав я про це Ст. Волинцеві й М. Кушніреві. А вони: «Як більше нічого не схоче, тільки змінить головку, то ти нічого не протився!». — «І таким чином створимо податність ґрунту...», — сказав я на це.

                       Одного ранку приходжу до друкарні до верстки й уже застаю там Менерта, що жде на мене. Каже: «Я прийшов верстати часопис, бо він неправильно верстаний». На це В. Дзісь люто блиснув очима, а я злосливо: «Ну-ну, добре, то й ми нарешті навчимося верстки!» Проте, додаю: «Але, треба вам знати, що преса кожного народу, як не помиляюсь, має свій характер, включно з технікою верстки!» — Менерт лиш поглянув мені увічі, нічого не сказавши. Верстка йшла йому пиняво і довго. Менерт нашої мови не знав, у матеріялі, в його змісті він не визнавався, не знав які заголовки диктувати складачам. А тут іще редактори з «Львівських Вістей», лукавці, ґратулюють йому: «О! Дуже мило повітати вас, як українського редактора!» — Після цієї верстки, — яку ми переробили, — Менерт до верстки більше не прийшов. Проте, Ваєр і Менерт зажадали, щоб матеріяли, ще перед складанням, приносити до них, до бюра, до цензури. Себто — вже друга цензура! Сів я і спокійно думаю: є нагода завести інтриґу, що мене не буде нічого коштувати, а при тім — надія, що військовики виграють, а не цивіль Лєман! І вдавши, що нічого не розумію, і що військо респектую — вислав адміністратора Р. Плакиду з відбитками до цензури до Ваєра-Менерта. А до Лємана, рівночасно, невинно телефоную: «Чи пани Ваєр-Менерт також назначені на цензорів для нашого часопису?» — «Що?» — заревів Лєман у телефоні. — Я нічого не знаю про це!» — «Я також не знаю, тому й питаюсь у вас», — скромно відповів я. Але ця вістка немило його заскочила. Як вони між собою цю справу поладнали, — я не знаю, але Лєман далі цензурував наш часопис. Як Менерт хотів цензурувати, то я тихо давав йому читати, бо він до змісту тижневика справді не мішався. І тому, я почав схилятись до військової цензури.

                                Та й у нутрі редакції були інколи тертя, і то між мною і Дзісем; А. Орел не мішався до нашої дискусії, Д. Корбутяк теж не встрявав у ідеологію й політику часопису.
Наші з УПА чинили в краю метушню, лилася кров наших збаламучених селян українців, римо-католиків, а про поляків, очевидно, вже й нічого не казати, бо це була лиш легка наша відплата. В. Дзісь написав до тижневика передовицю «Лісова бестія» і не підписався під нею. Написав другу передовицю: «Ідеться про життя народу» і не підписався під нею. І це була його хиба: не показати обличчя. «Чому я маю підписуватись? Це ж редакційна стаття!» — казав. Я противився цьому, говорив йому, що редактори мають дещо інший погляд на цю справу, тому — «ти повинен такі підставові статті підписувати своїм прізвищем». Ходив я у цій справі й до нашої пропаґанди — Ст. Волинець і М. Кушнір — і розважний Кушнір сказав: «Навпаки! Ти кажеш, що на цю тему, тепер, не треба писати, я ж кажу, що це знаменита стаття і ти обов'язково пускай її, бо цього вимагає наша лінія!» — Зрозумів я, що часи, коли начальний редактор мав вирішний голос, минулися. На моє: «Може б ти пошукав собі нового начального редактора?» — Кушнір відповів: «Навіщо? Ти маєш сидіти далі на твоїм місці, а такі статті давай до друку!» — Врешті, прийшла й ця відозва проти УПА від Військової Управи й УЦК, до концепції якої, на щастя, нікого з редакції не покликали, а сказали видрукувати в тижневику такою, якою її нам дали. Це й були ті — може тактично необхідні! — ідеологічні скреготи, а я б таки сказав — нашої неполітичности вибрики чи може й непочитальности з обидвох сторін: навіщо, серед чужого моря німців, витягати лайку на своїх? І то важку лайку в часописі, що є дивізійним органом, що в Дивізії читають його також усякі наші «угрупування». Ідеологічного противника треба бити своїми ділами, а не лайкою. Як же наших діл не було, бо німецька політика їх не хотіла, не йшла на них, то навіщо лаяти своїх же з іншими поглядами, на той час, і то ще й у 1944 році?

                         Наш тижневик, поминувши всякі тертя, далі розвивався, все більше матеріялами своїми ставав цікавіший. Якось зустрів я у Львові Романа Купчинського, а він до мене: «Слухай, якої хитрости уживаєш ти, в цей трудний час, що твій тижневик таки направду цікавий?» Мені, розуміється, було мило почути таку похвалу. Але не сказав я йому, що, інколи, йшовши до цензора, я в редакції попереджував: «Якби я довго не вертався, то знайте, що я йду тепер до Лємана!»

                      До числа позаредакційних, але постійних співпрацівників, що давали добрі новелі, поезії, прийшов іще поет Криниця і Ситник. До адміністрації, на возного Гайдара, що був недбалюх, я взяв Мусієнка, селянин із України; цей був проворний, рухливий, помисловий. Наприклад, нашого тижневика не вільно було продавати прилюдно, в кіосках чи під церквами в неділю. Мусієнко брав спочатку по 250 примірників, ставав у загороді церкви св. Юра й продавав цю нашу газету. Згодом, він уже брав 500 примірників. Припадково, в неділю, виходжу з церкви й слухаю: що там Мусієнко так викрикує, а дівчата біжать і рвуться — купують часопис? Прислухуюся — а це він викрикає заголовок новинки, що була в даному числі: «Котра швидше вийде заміж — русява чи чорнява?». Чи не помисловий був він? Другий такий помисловий, але вельми рисковно, то був поет Григір Лиман: брав «До Перемоги», «Краківські Вісті», дещо й «Львівських Вістей» і, хитруючи, їхав із тим крамом в Україну й там — бувало аж у Полтаву! — на базарі збував ці газети, за якими в Україні був попит, бо вони були вільніше, як в Україні, редаговані. Очевидно, якби німці були «накрили» ідеаліста Г. Лимана, то був би опинився — ще найкраще — в концентраку. Але Г. Лиман був тоді молоденький поет і палким серцем горів до нашої правди в Україні.

                    Діла на східному фронті погано стояли: німці відступали вже до Дубна, Луцька, Проскурова. Праця в редакції проходила напружено. Прийшов і той березень 1944 — друга половина: зростала паніка. Військова Управа вже від лютня містилася при площі Смольки. Туди перенеслася й редакція; кімнати редакції понурі, холодні непривітні, і в цих зовнішніх обставинах виявлялася постава Військової Управи до редакції. Та прийшов і кінець березня 1944: у Львові — паніка! Всі — німці й наші втікають. І то німці краще дралюють, як наші. І саме німці й спричинили цю паніку, втікаючи з України, що, словесно, ствердив і полк. А. Бізанц на зборах повновласників Військової Управи і представників УЦК з краю, у Клюбі Літераторів, при вул. 3-го Мая 10, таки в останніх днях березня. А 25 березня 1944 у Військовій Управі метушня, пакування, біганина, поспіх, один на одного лопає очима. Це була субота. Я дістав наказ: редакція залишається і працює нормально, до останку! Залишається і сот. О. Навроцький і адютантура. Зустрів я ще Ст. Волинця і кажу йому: «Редакція має наказ — працювати нормально. Але, думаю, й наша пропаґанда, тобто, ти і Кушнір, або хоч один із вас, залишиться у Львові, бо ти бачиш, що нашу газету хотять мати німці, а в теперішніх умовинах начальний редактор має найменше даних оборонити газету». «Добре-добре, ти не журися тим», — відповів наоспіх і мало поважно. Це все діється у суботу, 25. III., до полудня. Наказ передав я усім моїм співпрацівникам, що ми залишаємося, крім В. Дзісеві, якого не було тоді в редакції, і Р. Плакиді, що, в порозумінні зі мною і Ваєром, поїхав до Кракова шукати «на всякий випадок» приміщення для нашого тижневика. Десь коло 1-ої години пополудні, приходить до редакції й В. Дзісь і, як це звичайно в таких хворих буває, счинює пекельну авантуру: «Ти пхаєш редакцію на землі Польщі! Ти не бачиш, що небезпека висить над головою, а ти нічого не думаєш і сидиш преспокійно тут. Треба їхати звідси до Самбора чи до Криниці...» — «Я дістав наказ, що працюємо нормально, тут. А врешті, іди собі до сот. Навроцького й там собі поговори з ним і не счиняй мені галабурди!» — відповів я йому. Дзісь пішов до начальника Військової Управи, а я до хати.

                               Пополудні ходив я по місті, по якому туманами літали попелища палених актів, пакувалися установи й усе їхало-їхало. Над містом висіла змора нової непевности: наближався московський дьоготь. Наступного дня ранком, свята неділя, я послухав радія, — ніяких тривожних новин не було — я пішов до церкви. По обіді я пішов до приятелів. Наступного ж дня, 27 березня, в сьомій годині ранку я вже був у редакції, щоб до готового числа газети додати ще цікаву новину про Везувій, що саме тоді був у вибусі. Вже й восьма година — в редакції нікого нема, хоч, звичайно, всі були точні, зокрема новий помічник адміністратора, Мусієнко. Іду на друге крило будинку до адютантури й кажу: «Тут також нікого немає з моїх. Щось вони попізнилися нині». — «Ні, не попізнилися вони, а всі вже в Криниці. За вами не було кого післати, а ви пополудні вже тут не показалися...» — Ущіпливо «поінформував» мене адютант Мирослав Жарський. Махнув я рукою на його інформацію й пішов верстати число тижневика. В друкарні всі працювали; тут також відчувалася нервозність. Скінчив я верстку й пішов я сам до Лємана до цензури, бо Д. Корбутяк просився пустити його до жінки, до Романова (Сянік), я його й пустив з тим, що 27 березня ранком вернеться, але і його небуло. Лєман майже не читав відбиток і підписав сторінки. Газета пішла на машину, а я ще пішов до Військової Управи. Тут урядував лише М. Жарський. І він до мене: «Коли ви, пане редакторе, будете готові до виїзду? В останній хвилині я нікого не беру!» — «Число буде готове в середу раненько, я його ж спакую, вишлю і щойно тоді можу їхати», — відповів я. З'явився й Ст. Волинець, що був вельми «заспішений». «Ну, як ти є ще тут, то я не їду нікуди» — кажу до нього. «Ні, я виїжджаю, мушу виїхати!» І до Жарського: «Пану редакторові Островерсі видайте «Раймунґсбефель», а мені ж дайте всі харчеві картки (що їх Військова Управа одержувала, ті німецькі, на три особи дві картки), я їх заберу з собою до Криниці». А я з моїм: «Стефку! уважай, що німці можуть забрати нашу газету, бо я сам не обороню її!» Відповів Стефко коротко: «Не бійся!» Не було тоді у Львові й сот. О. Навроцького; був у поїздці службовій. Був іще в канцелярії підполк. М. Пікульський, що працював у поборовому відділі, була урядничка пані Міля і симпатяга Тимчишин.

                                   У середу, 29 березня, газета, з датою 30 березня, була готова: сам я поадресував і на почту (Фельдпост) спаковане вислав. Пополудні пішов я до полк. А. Бізанца і зголосив йому, що газета готова й вислана, що їду до Кракова в справі переносин газети туди, а подорозі вступлю й до хати, до Сянока. «Жарський і так хоче якнайшвидше мене позбутися!» — додаю. Бізанц усе прийняв до відома, лишаю йому мою домашню адресу і краківську — «Краківські Вісті». Іду ще до гаштуф Шульце і дістаю «Безондерсшайн». У четвер раненько покидаю Львів, де хвиля паніки вже проминула, бо панікери вивтікали...

                            У Сяноці таке ж напруження і нервозність, що й у Львові було. Через Сянік і Дубрівку Руську переїжджають потурбовані на східному фронті дивізії «Ґросдайчлянд» і, здається, «Вікінґ». Деякі авта з порозсаджуваними моторами, вояки співають «Аллєс іст форібер, аллєс іст форбай!» Волосному старшині, Василеві Подубинському, вояки «оферують» за невисоку ціну револьвер. Вичуваю, що «тисячлітня» імперія Гітлера таки добре тріщить. Проте, по нервах Львова я таки трохи відпочив. Почистив дерева в саді, порадилися з жінкою де і що засівати. Але треба було в дорогу рухатися. Ранком, З квітня 1944, я виїхав до Кракова. У ту ж годину, коли я рушив із нашої стації, Дубрівка Руська, до Кракова, прийшла в Дубрівку телеграма від полк. А. Бізанца, що я «зофорт» вертався до Львова: жінка телефонічно повідомила мене вже в Кракові. І я знову на Сянік, забрав мої конечні речі й — до Львова. Тут зголосився я у полк. А. Бізанца, а він: «Ви ж нічого не сказали Ваєрові, що їдете». — «Ви, пане полковнику, є мій шеф, а не Ваєр. А друге, усі наші виїхали, і наша пропаґанда, обронити газети перед Ваєром ніхто з них і не думає. Усю мою редакцію вивезли до Криниці, я залишився сам, сам газету докінчив і вислав. А далі, я ж вам казав, що Військова Управа нетерпеливилася, коли я нарешті покину Львів. Найголовніше, якщо наша газета переноситься до Кракова, то я мушу бути сам у цій справі в Кракові, бо Плакида сам не може полагодити того». — Полковник: «Газета далі виходить тут. З тою Військовою Управою то щось страшного! Ваєр казав, що редакція не мала чого лякатися, бо він же забезпечив її автом». — Не втерпівши, перебиваю полковника: «Яким автом? Це вперше чую! Сущі бандиґи гне Ваєр. Вже йду до нього поговорити собі з ним!» — Полковник поглянув на мене обуреного: «Добре, йдіть до нього. А між іншим — він випустив число «До Перемоги»!» — Далі я вже й не слухав полковника і як фурія пігнав до Ваєра на Стрілецьку Площу, 8, відбивати газету — це в першу чергу. Моє передбачення справдилося. Подорозі обдумав я плян атаки. Входжу до бюра Ваєра — його, ні Менерта ще нема. Є тільки наші СС пропагандисти Ст. Конрад, О. Кравчишин і О. Лисяк, ці два гарні, «свої» хлопці. Число «До Перемоги» випустив Ст. Конрад із Менертом. Показали мені це число — суща казьонщина. Каже мені О. Кравчишин, що Ваєр забирає нашу редакцію до себе, редакторів йому не треба, «тільки вас», — себто: мене, Леман також казиться, що редакція «До Перемоги» втекла й «вас подасть до війська». Це все я збираю до купи, бо ж це цінні матеріяли. Перший прийшов Менерт. Ми привіталися. Говорили ми про щось неважливе. Він повторив, що Лєман вельми лихий на мене за те, що вся редакція виїхала, не повідомивши його як шефа; і сказав, що «дає вас до війська». «Тут легко вгадати, що Лєман лякається війська, як він так страшить інших військом» — кажу. Менерт розсміявся. Прийшов і шеф СС Штандарту «Курт-Еґерс Командо Лємберґ» пан уштуф Ваєр. «Вас іст ґешеген міт Шріфтляйтунґ «Цум Зіґ»?», — спитав. «Редакція зробила те, що Військова Управа її наказала! — відповів я. — Але я приходжу сюди ще в інших справах, а саме: ви сказали полк. Бізанцові, що редакція непотрібно лякалась, бо ви забезпечили її автом. Коли це ви мені про авто говорили? Пане Ваєр, будь ласка, виясніть цю справу в полк. Бізанца. Якби редакція була забезпечена автом, то була б сиділа й досі тут». — На це Ваєр: «Але повинні ви були мені сказати, що ви хочете робити!» — «Забагато шефів маю, усіх не можу задоволити!» — рубнув я. І далі додаю: «Ні ви, ні Лєман, а мій шеф, це Військова Управа і полк. Бізанц!»

                 — «Щоб не повторилося так, як останніми днями, то редакція буде працювати тут, у мене...» — Перебиваю його: «Найперше, з редакторів тут є тільки я, а решта в Криниці». .— «Знаменито! — каже Ваєр. — Добре, що ви є, інших мені й не треба. Тут до помочі матимете Конрада і Лисяка!» — Хвилину подумавши, спокійно кажу: «З нашою газетою не є така проста справа, як ви думаєте. Ви, пане, забуваєте, що часопис є Військової Управи «Галичина» й Дивізії «Галичина», а не «СС-Штандарту Куртс-Еґерс». Я добре зауважив, що ви від деякого часу зміряєте до того, щоб забрати наш часопис під свою керму. Либонь не маєте довіря до моєї редакції...» — Ваєр перебиває: «О! Це неправда!» — «Як неправда, то не мішайтеся у внутрішні справи нашого часопису. Часопис має мати німецький «штімунґ» політично, але український зміст, і дух, і характер, і не може бути він німецьким часописом друкований кирилицею», — закінчив я. Ваєр із криком, кинувшись у сторону телефону: «Так! то я негайно дзвоню до Берліна й не дістанете паперу!» — А я на це зо смаком: «Особисто, буду вам за це лише вдячний... Але, пропаґандивно, буде воно добре, як часопис перестане виходити? Це вже подумайте!» — Ваєр дещо втихомирився і висуває: «Волинець і Кушнір обіцяють нам у Військовій Управі кімнату, але конкретно — нічого не кажуть!» — Справді, кімната така для Ваєра, і Менерта, справді, була, але Ст. Волинець сказав мені: «Покищо, Ваєр не натискає йти вже до Військової Управи, то нам нема чого брати їх сюди «силою», але кімната для нього є готова, коли схоче, тоді може сюди прийти». — Тому я тепер до Ваєра: «Кімната для вас є приготована, прошу приходити. А «До Перемоги» мусить бути при Військовій Управі, редакції, цілий її склад, мусить бути той самий, що є. Редактори виїхали до Криниці на розпорядок Військової Управи, а не на свою руку. Наступне число газети я випущу собі сам, матеріяли маю, актуалії сам напишу!» — Ваєр зовсім спустив із тону. «Хлопці», наші пропагандисти, під носом муркотять, і зокрема, відважний О. Лисяк: «Гідно ви йому втяли!»

                              На додаток усього, довідався я ще таке: Менерт, верстаючи те одно число без мене, змінив фірму і замість мого прізвища поставив: Фріц Менерт. Лєман, побачивши це, накинувся на Менерта, що він не сміє цього робити, зміняти начального редактора може тільки Берлін! — Я й зрозумів тоді, чому Ваєр нікого не хотів із редакторів, тільки мене.

                             Наші редактори не спішилися вертатися до непевного, сумного Львова. Щойно на мою телеграму вернувся А. Орел і Р. Плакида, адміністратор. Про Д. Корбутяка — ні чутки! Великоднє число зробив я сам. До коректи якраз приїхав А. Орел. Верстаю останню сторінку, як до зецерні входить Лєман. Наближається до мене, я — як звичайно — кажу: "Доброго дня!", а він, не відповівши на привіт, зверещав: "Де ви були?" — Уся зецерня з робітниками при лінотипах, із редактором Осипом Боднаровичем і з директором 0. Костиком зірвались на цей крик Лємана. Про що йде справа — я знаю, але навмисне, піднісши й собі голос, питаюся: "Коли?" — Він іще раз кричить своє питання, а я вже кричу моє. Охоти до крику додає мені його простацтво і приявність здивованого нашого оточення. Врешті, він: "Чому ви втекли зі Львова?" На це я не втерпів і: "По перше, пане шефе, рахуйтеся зі словами. По друге, — і вже горлаю, як і він, — уважайте, що я не є дитина, вашого крику не боюся, і собі не бажаю, щоб ви тут, у друкарні, счиняли крик, бо я таке саме потраплю!" — Я ще щось там кричав і не давав йому прийти до слова та ще й правою рукою на нього вимахував, бо в лівій тримав "дурхшуси" до верстки. Він швидко вибіг із зецерні і щось там бурмотів, щоб я і Корбутяк зголосилися до гштуф Шульце, до війська.

                            До мене підійшов ред. Осип Боднарович, — що верстав "Львівські Вісті", — і схвильовано каже: "Що ж ви зробили? Навіщо ви з ним зажерлися? Та ж це небезпечно!" — На ці слова наблизився дир. О. Костик, що німців знав із своїх студій у Берліні й каже до ред. Боднаровича: "Що ви говорите? — і до мене: Тепер, будете мати спокій від Лємана. На німця гримнути, він стає людиною; це лежить у їх натурі".

                           Костик мав рацію — більше зударів із Лєманом я не мав. Лиш він жалувався перед нашими людьми, що я хотів його бити під час нашої "розмови" в зецерні. — І переказав я Д. Корбутякові, що ми обидва маємо зголоситися, на вимогу Лємана, до війська; обидва ми сміялися з вискоків Лємана. — При цензурі великоднього числа газети Лєман був спокійний, нічого ми до себе не говорили.

                           По Великодні, 16. IV., всі мої працівники були вже в редакції. Не вернувся лиш возний Мусієнко, що залишився у відділі Військової Управи в Криниці; так розпорядився сотн. О. Навроцький, хоч Мусієнка взяв я до "До Перемоги" трохи не проти волі Військової Управи; забрали його в мене либонь тому, що був він, Мусієнко, працьовитий, солідний, мовчаливий. Д. Корбутяк був усе більше важкий до роботи, працював без зацікавлення, з Лєманом не хотів бачитися. Якось при наступній цензурі Лєман швирнув йому відбитками так по своєму — по простацьки, що Корбутяк, вернувшись від Лємана, заявив мені, що більше до Лємана не йде, бо "це негідне людини давати себе так понижувати!" — Я дуже добре його розумів і нічого на те не сказав. А роздумавши над дивною незацікавленістю Корбутяка до праці у редакції, і не хотівши робити йому прикрости моїми заввагами, я порадив йому, щоб він вніс до редакції письмо резиґнації, а нехай старається дістатися до відділу Військової Управи в Криниці, до ред. Ст. Волинця, який про це й писав мені. Д. Корбутяк так зараз і зробив, а я на його місце, таки зараз, узяв собі ред. Осипа Новицького, що увійшов у редакцію 15 травня 1944.

                              Якось при кінці квітня 1944 приїхав до Військової Управи шеф пропаганди при штабі Дивізії "Галичина" гштуф Цоґлявер у справі "До Перемоги": зробити її цікавішою для стрільців. Договорилися ми на спільній нараді у Військовій Управі: постаратися, щоб часопис міг виходити на шість сторінок; третя і четверта сторінка призначені цілі для Дивізії; матеріяли до цих сторінок будуть приходити просто з Дивізії. Натякнув я Цоґлєрові, щоб він ужив заходів, аби світлини, що приходять із Дивізії, я міг містити в тижневику, бо всі світлини, що приходять із Дивізії, а не від Ваєра, Ваєр не пускає, а то й конфіскує. Цоґлявер заявив, що це більше не повториться. По цій нараді — ждав я на матеріяли з Дивізії надаремне; Ваєр далі не пускав світлин із Дивізії, лише давав свої з Дивізії.

                               З приходом О. Новицького до редакції, Ваєр знову вмішався до справ редакції: бо без його згоди я змінив редактора. З цієї ж причини надувся і Лєман. Але, як до шефа преси на "Дистрикт Ґаліцієн", пішов я з О. Новицьким до нього, з помпою представив його старому, порадив старому й він прийняв О. Новицького на співпрацівника до моєї редакції без ніякого спротиву. З Ваєром же дійшло до того, що Військова Управа знову мусіла була скликати нараду, що на ній були: сот. О. Навроцький, Ст. Волинець, М. Кушнір, Ю. Крохмалюк, я і Ваєр. На цій нараді Ваєрові сказали, що Військова Управа таки краще визнається, котрий редактор може надаватися до нашої редакції, а котрий не підходить нам, у чому Ваєр, як німець, не визнається. Те саме сказав сот. О. Навроцький полк. А. Бізанцові, про що і Ваєр довідався. І Ваєр погодився на О. Новицького; проте, до кінця існування часопису муляв Новицького, що він "мусить перейти військовий вишкіл у Дивізії".

                               Одного разу, не пригадую собі в якому числі газети, вже йо цензурі Лємана, Менерт щось — для мене й нашої газети непідставове — "не пустив до друку" і газета вийшла без того (не пам'ятаю, що це таке було: оголошення, чи якась замітка?). Перед пущенням машини я Лєманові нічого не сказав, бо знову мав надію, що, може, з приводу цієї незначної справи вирине новий між німцями конфлікт, на якому скористає газета і позбудусь Лємана. Коли вже вийшло число, тоді я пішов до Лємана в якійсь справі та при тій нагоді узяв я з собою свіже з друку число і показав його йому і скромно сказав: "Думаю, що цю малу зміну Менерт зробив за вашою згодою". — Лєман поглянув на дану сторінку й увесь почервонів та затрепенився: "Хто сміє по моїй цензурі щось зміняти в газеті? — "Тому й кажу, що це така важна справа, що я був певен, що Менерт зробив це за вашою згодою!" — "А чому, ви, по цензурі, позволили на це?" — "Пане шефе! Між німців не думаю пхатися; ця справа належить до Вас обидвох..." — сказав я, не докінчивши, бо Лєман махнув рукою.

                              Декілька днів по цій розмові з Лєманом, зустрів мене Ваєр і таке почав: "В часописі зайдуть деякі зміни у вашу користь і будете вдоволені!" — На це я: "Невже? Чи не підете на мою пропозицію і чи не схочете оживити наш часопис українськими бодай фрагментами з визвольних наших змагань?" — Ваєр: "Буде й це!" — "Так, — сказав я, — але на це за ніщо не погодиться п. Лєман!" — Ваєр: "Пан Лєман із військовою газетою не буде мати нічого спільного". — І справді! Якось зайшов я в якійсь справі до бюра Ваєра і там застав молодого, симпатичного уштуфа. Ваєр представив мене йому і сказав: "Це є цензор часопису "До Перемоги", вже від наступного числа!" — Цей молодий, гладкий, поставний уштуф звався
д-р Роберт Крец. Довідавшись від Ваєра, що я був у Італії, почав до мене говорити доброю італійською мовою. У ньому вичув я, що це людина культурна, мудра, що, врешті, матиму цензора людину культури.

                              Редакція вже працювала в повній згоді і спокою. Володимир Дзісь, сердега, вже з Криниці не вернувся. Таки в травні —  роблю ці записки, не маючи нашої газети, й дати не маю —  він у Криниці й помер, там і поховали його. Артим Орел, що за часів В. Дзіся мовчав і поза свої обов'язки нічим не виявлявся, тепер, прийшовши на місце В. Дзіся й, при тім, виконуючи обов'язки мовного редактора і коректора, став вельми діяльний і, я сказав би, незаступний у редакторській праці. А О. Новицький, — попри спорт, репортаж, всячина й гумор — давав короткі й цікаві матеріяли: "На маргінесі". До спілки стали ми придумувати, як зробити часопис іще живішим, більше його "зукраїнізувати", першу й другу сторінку зробити зовсім поважною. При кінці червня (1944) Ваєр сказав, що наш часопис дістає ще дві нові сторінки, себто — всіх шість — із тим, що на дві середні має йти виключно дивізійний матеріял і вісті з краю, яким він, часопис, мав бути від першого дня своєї появи. Ми зраділи, що маємо цілу сторінку на матеріяли чисто наші: статті, історія, спогади, література. Матеріяли з Дивізії так і не приходили. Але я вже вхопився задуманого і "офіційно" дозволеного — шість сторінок! І приготовив відповідний матеріял, а замість дивізійного матеріялу, даю інтерв'ю з полк. А. Бізанцом, як із учасником і співборцем у 1919/20 роках у наших Визвольних Змаганнях; інтерв'ю зробив О. Новицький. На п'яту сторінку дав я спогад про полк. Дмитра Вітовського з приводу 25-их роковин його смерти. Перше число на шість сторінок вийшло з датою 6 липня 1944.

                              Нашим цензором таки справді став д-р Р. Крец, а Лєманові казали носити число до цензури лиш "про форма" й він більше до нічого не присікувався. І все йшло добре! Наша Дивізія стояла на фронті в околиці Бродів, ми мали з нею зв'язок, рахували на ще більше з дивізійними матеріялами пожвавлення нашого часопису.

                                В ті дні Львів був сумний, бездушно понурий, непевний і загадочний. У нашому літературному клюбі можна було зустріти знайомого з Риму, — де ми слухали всяких викладів, — словом, старого знайомого, як не друга, — а тут він удавав, що вас зовсім не знає, не бачить. На кожному кроці людські очі світилися конспірацією на всі боки й руки. Леся Кривіцька й та своїм м'ягенько-ліричним голосом жалувалася, що "от, знаєш, важке життя приходиться волочити!" Стріляли одні одних; падали видні постаті з нашого боку, падали вони і з польського боку: поляки далі не розуміли, що, щоб то ще не сталося, Львів їхнім не буде. Падали й наші поліціянти, що їх стріляла польська боївка. Попід мурами камяниць, тут і там, лежали кістяки огорнені у зеленаво-жовту прозору плівку, —  важко було назвати це шкурою, — і мутними очима блукали по прохожих — жиди конали. Деяка милосердна і відважна душа крадькома кидала цим кістякам кусок хліба.  Інколи ранком над містом нісся гомін пісні: "Булава це..." і завмирала, а місто знову огортав задушно-димний настрій. Усе частіші налети московських бомбовиків і зриви тих невеликих, але сильних гамірливих бомб пригадували, що зі Сходу суне грізна зміна; гітлерівський "кріпель" у Берліні, Ґебельс, уже не настигав у своїх невіжеських вихилясах, що ми їх читали і, скрито, в душі реготались із них.

                               Врешті, приходить "непередбачене-сподіване": 17 липня 1944, раненько, понеділок, іду до верстки часопису: на місті спокій; у полуднє йду з друкарні на обід: військо, транспорти, рух, усе "рве" Городецькою — дуже влучно німецька влада назвала її: Вінерштрассе! — на захід. Тут і там німецькі вояки —  втомлені, запорошені, заболочені — сидять на мотоциклетах, похилившись на них, дрімають. Знову заскочила паніка і то вже всіх. У Військовій Управі — рух. На другий день я докінчив верстку, заніс часопис до цензури і пустив на машину. Пішов я до Військової Управи й узяв для всіх моїх співпрацівників, "на всякий випадок", документи подорожі. У Львові вже був виразний посмак передбою. На всякий випадок — зробив я собі ще одну відбитку нашого часопису ч. 29 (30), бо була в цім числі характеристична відозва від губернатора О. Вехтера й від Військової Управи до Дивізії "Галичина". А саме — О. Вехтер ужив ось такого звороту: "Української Нації". Але над цим може й щирим висловом належні чинники зупинилися й замінили його на: "Вашої Батьківщини". Хто був цей німецький "чинник", що його й тоді кололо в душі "українська нація", — того я не знав і не знаю й досі! Ця ж відбитка з цього числа нашого часопису з цією відозвою є —  а може вже лиш: була! — у Музеї Визвольної Боротьби.

                                Вночі, з 18 на 19 липня 1944, бій почався вже на дальших передмістях Львова — перед Винниками. Львів опинився вже під постійним бомбленням. Усю ніч німецьке населення — переважно мужчини — втікало, разом із військом, на захід. Вранці, 19 липня 1944, о годині 4.30, я ще заскочив до редакції, захопив іще всі матеріяли, інші, менше важливі, дав Р. Плакиді, аби знищив. Подався я швидко на стацію. Тут і там нові вибої від бомб, пожежі, бомби свищуть над головою, дими.

                               Задумав я їхати на Дубрівку Руську, щоб забрати свою дружину і дещо річей. Але, не викрутився: біля самого залізничного двірця натрапляє на мене Ваєр, у авті, й каже: "Знаменито, що бачу вас!" — А я, мов відгомін у думці: "Було б найблискучіше, якби ти був не побачив мене!" — "Редакція уся їде до Кракова, а там, завтра, о годині 16-ій, збірка при Вестрінґ ч...!" — кричав серед тріскоту бомб Ваєр. "Я мушу скочити по свою дружину!" — кричу. "Ще буде час поїхати і з Кракова!", — закінчив Ваєр. Хоч мав я квиток до Сянока, то не було ради — мусів їхати військовим поїздом на Перемишль-Краків.

                               У Кракові я на змовку з Ваєром пішов, але він — не явився. То я дав короткий розпорядок: О. Новицький із Р. Плакидою, у порозумінні з Менертом, шукають друкарні; редакція буде приміщена, по порозумінні моїм із редактором Михайлом Хомяком, при "Краківських Вістях" у одній з кімнат цього ж тижневика; К. Конрад, що його висилає Ваєр, їде до Криниці по А. Орла і по решту редакційних матеріялів. Я ж їду по свою дружину.

                              За чотири дні я вже був вернувся з хати до Кракова. Друкарні, що в ній ми повинні б друкувати наш часопис, нам ще не призначили. Проте, від 29 липня 1944 редакція "До Перемоги" вже працювала. Від 1 серпня призначили нам друкарню при вул. Пілсудського 19-19а. До двох днів вийшло число нашого часопису, 29 (30). До цензури, до д-ра Р. Креца, аж за Краків, на "Вартенберґ", у сторону Бєлян, де була приміщена СС-Штандарт Курт-Еґерс, Командо "Скорпіон", — ходив Р. Плакида. Часопис мав чотири сторінки, формат більший як у Львові, на чотири шпальти, прегарний папір, друкований на плоскій машині, а головно: мудра цензура!..

                                 Якось, одного гарного дня пішов я сам із наступним числом до цензури до д-ра Р. Креца, щоб собі з ним порозмовляти. З ним робили ми цензуру обидва: я читав із відбитки, що, очевидно, була в українській мові, відразу перекладаючи йому на італійську мову, яку він добре знав. Звичайно — я доходив до половини статті, а він казав: "Дякую, я кінець уже знаю!" — Виходило таке, що він і по українськи розумів. По цензурі, Крец повів мене в гарний парк, до лісу, до басейну. Посідали ми на лавці й говорили про Італію, про сучасну німецьку політику, безперечно — не потребую пояснювати — делікатно. Довідався я від Креца, що в українській політиці прийдуть зміни на краще. Говорили ми про поширення українськими матеріялами нашого часопису — бо ж це власне й була ціль мого приходу до Креца. "В цім випадку, — сказав Крец, — маєте повну волю щодо матеріялу в часописі, ідеологічного характеру. Думаю, що мого довіря до вас не заведете!" — Запросив мене на другий раз, коли буде погода, тепло, "...прийдіть, викупаєтеся, пообідаєте тут зі мною... Можете прийти з Менертом!" — Я лиш натякнув на Ваєра, а він на це: "Ні, Ваєра не хочу!"

                                  Ми сиділи над басейном, у якому купалися старшини. Крец познайомив мене зі старшинами німцями. Був між ними майор Міллєр, що знаменито говорив по-московськи. Пізнав я і якогось хорунжого. З ним я вертався автом до Кракова. І довідався від нього, що він: "Я тоже украінец!", — як це сам сказав; це був наш землячок із Курщини, по цей бік Сейму, а ввесь час говорив зі мною по-московськи.

                                   Наш часопис знову почав набирати — либонь тому, що вже на польській землі! — українського характеру, певности, поваги, розмаху в політично-ідеологічних статтях, у замітках — "на берегах", у відділі політики, в поезіях, а то й у карикатурі, в гуморі. Ми мали вільніші порухи. Все мало й могло бути тільки українське. Вояцькі репортажі "СС-ПК" чи тільки "ПК", — ці мали йти, але міг я вибирати такі, що були написані в українськім дусі. Незаступного і сумлінного співпрацівника до всього мав я в особі А. Орла. Кожну передовицю, ще поки була написана, ми її обговорили. Часопис усе більше починав подобатися усім читачам. Але... оте препогане "але"! Мав часопис одну хибу: про Дивізію, з Дивізії — нічогісенько не приходило; світлин — і тих не було. По виступі нашої Дивізії у Галичині, на фронті під Бродами, — хоч не була вона в тім бою гірша, як не ліпша, від частин чисто німецьких, — німці "поспонували" її. Перед появою кожного числа вимагав я від Ваєра світлин і репортажів із Дивізії — усе було надаремне.

                                В Галичині, у Львові, Військова Управа, — якої протоколянтом був я у всіх нарадах, включно з ген. Фрайтаґом, давала мені тим самим спроможність бодай докладно знати всі настрої Дивізії, стрілецьких родин. У Кракові ж, Військова Управа не то, що на наради не кликала мене, а й післянарадних інформацій мені не давала. Завершенням нетакту Військової Управи супроти свого ж часопису було, що на важливу нараду Військової Управи з командантом нашої Дивізії ген. Фріцом Фрайтаґом не запросила мене, як начального редактора дивізійного часопису. У той краківський час часопис був від Дивізії відірваний. А ті відомості, що я їх діставав із Дивізії, то це були особисті розмови, мої, зі стрільцями, зі старшинами з Дивізії. Така постава Військової Управи до редакції нас сердила, а то й принижувала. Та ми, врешті, на Військову Управу махнули рукою: "Дасть нам Військова Управа матеріяли дивізійні, добре! не дасть — також не зле;" — і кожне число старались робити кращим і змістовнішим.

                                Якось, не довго по моїй розмові з Р. Крецом, довідався я, припадково й посередньо — Крецового приятеля мґра Я. Кальби, що ґен. Власов дістав широкі концесії — і то політичні! — в організуванні протибольшевицької армії; він же підпорядковує під свій провід і українську політику. Почувши це й передумавши добре, я прийшов до редакції і звірився з секретом А. Орлові. І тут же запропонував я йому: "Професоре! Пишіть на цю тему передовицю. Наше слово мусить бути в цій справі сказане, ясне становище мусимо заняти. І передовицю — пишіть тільки ви, бо ви ж краще зумієте вжити — в цьому випадку большевицької — діялектики, як я. Прізвища Власова не зачіпаймо!" — Ми ще обговорили цю тему, перебрали всі ходи й підходи, щоб цензора не насторожити проти нас. І А. Орел написав гідну статтю під заг. "Політична опіка". Взяв я цю статтю, у скрипті, і сам поїхав до Р. Креца. Перечитав він її раз і вдруге. Він думав, а я тремтів. По хвилині, сказав: "Може йти!" — "Пане цензоре! прошу ласкаво підписати цей скрипт, бо інші матеріяли до цього числа ви вже знаєте їх", — попросив я його. Він підписав і стампілю дав. Ця стаття звернула увагу всіх українців у Німеччині, редакція дістала прихильні листи за цю статтю. Коли питалися українців у Берліні про їх поставу до Власова, тоді відповідь звичайно була: "Така, як про це написала "До Перемоги".

                                  Та — добрі часи у війні не існують. Пішов я до Р. Креца з наступною цензурою. Він запросив мене, по цензурі, на обід. По обіді ми пішли до парку. І тут сказав він мені, що він переходить на інше становище, на зв'язкового між Гітлером і Власовим. Моїм цензором буде майор чи пак штурмбанф Міллєр. Очевидно, я спустив носа, а рівночасно — Р. Крец став мені якийсь загадковий. Вже перед тим, коли приходив я туди до нього, завважив я, що цьому уштуфові Крецові майори перші "били в дах". Але думав: ну, партійний, а ці не є партійні! Тепер же: зв'язковий між Гітлером і Власовим, це, ясно, муж довіря Гітлера! Проте, я ще попросив його, чи не зробив би він іще цензури двох передовиць у рукописі, до наступних чисел тижневика. Він відразу погодився. По цій цензурі — я з ним розпрощався — і вже більше його не бачив.

                                 Міллєр, це був німець, що довгі роки жив у Москві, очевидно — добре знав московську мову, як свою рідну, людина московської культури, — як і Лєман. Проте, до тону, до ідеології часопису, покищо, не встрявав. Інколи скреслив якусь коротку вістку, то висунув бажання: не писати, не страшити, що большевизм переможе в Европі. На це я відповідав, що в цій справі такий же тон тримає й офіційна німецька преса. На мою відповідь він мовчав.

                                Здавалося, що відгомін по статті "Політична опіка" в нашому тижневику вже віддалився, і що нам удалося обійти тонке чуття Берліну в такій матерії. Ми помилилися. Одного ранку телефонує Міллєр до мене: "Слухайте, статтю "Політична опіка" ви давали до цензури?" — "А чому ж таке питаєте? Чи може якась стаття іти без цензури? Вона була цензурована в рукописі, маю підпис на ній цензора уштуфа Р. Креца!" — "Зараз приходіть із рукописом тієї статті до мене!" — Кажу до А. Орла: "Біда! Міллєр хоче мене і статті, рукопису, "Політична опіка". Орел подивився на мене, своїм, у таких випадках, скривленим усміхом посміхнувся, і сказав: "Ну, що ж німці ж!"

                                 На "Вартенберґу" Міллєр зараз же мене прийняв. Перше його слово: "Рукопис?" — Я подав йому. Перелисткував до останньої сторінки, зупинився довго на підписі Р. Креца. І зачав, дивлючись на підпис: "Ваша стаття наробила лиха в Берліні. Лиш не думайте, що мені — ...ви всі, ціла редакція, це я вам ручу, скінчите в Дахав!" Сказав він це розлючено й твердо. Очевидно, не було мені мило почути такий присуд. А тому, що мої нерви натягнулись, то я спокійно сказав: "Так, але рукопис я попрошу назад, бо думаю, що цензор знав, що пускає: це буде наша оборона". "Оборона, в нас? Ви жартуєте?" — відрубав Міллєр. Вийшов я від Міллєра з переконанням, що те, що він сказав, це погроза, що одного дня може здійснитися. І неспокій увійшов у душу.

                               Так прийшов 14 листопад 1944. До цензури з новим числом тижневика — на 16 листопада — післав я до Міллєра Р. Плакиду. З приводу смерти нашого митрополита Кир Андрея графа Шептицького на першій сторінці була довга стаття з світлиною. Розказав мені Р. Плакида: "Застав я Міллєра осяяного і втішного. Поглянувши на статтю про митрополита Шептицького, сказав, що треба її зняти, дати передовицю про маніфест Власова, бо це є велика подія". — Але Р. Плакида, хоч і непоказний, спокійно почав забивати Міллєрові баки: "В цьому числі це вже неможливо зробити, бо ж число спізнене, вас, пане цензоре, не було дома, а ви застерегли собі, що ніхто інший, лиш ви можете робити цензуру "До Перемоги", а число вже на машині, заклиноване, лиш їхати..." — "Ну, — Міллер на це, — в такому випадку, про маніфест випустити наступне, окреме, цій справі присвячене число, а це нехай вже йде, яке є!

                                  Заметушився й собі Ваєр! Кличе, телефонує... Мене, або «нема» в редакції, то «є», але в цій хвилині не можу вийти». — «Що? Окреме число з маніфестом Власова? Ну... можливо... Чому ні! Але...» — ні в кут, ні в двері. Телефонує до мене й Кушнір: «Зачуваю, що випускаєш окреме число з маніфестом Власова! Це правда?

— «Ані мені сниться! Неясно я говорив із Ваєром, аби позбутися його. Але, слухай, Міллєр?»... — відповідаю. «Та як притиснуть, то щось будемо робити, аби відтиснути!» — сказав М. Кушнір. «Проте, — кажу, — до наступного числа дам ширшу замітку про цей маніфест, на другу сторінку!» — «Перед тим, дай мені її переглянути», — зауважив М. Кушнір.

                                  Ваєр, порозумівшись із Міллєром, таки вперся на окреме число про маніфест Власова. А що я йому суперечив, він іще раз задзвонив: «На годину 15 вся редакція — до мене!» — Я ж у той самий тон: «Саме перед хвилиною на годину 15 запросив мене голова Військової Управи полк. Бізанц!»
—  «Добре! На цю годину і я приходжу до полк. Бізанца!» чеше Ваєр. «Я не маю права запрошувати вас до нього», спокійно відповідаю і думаю: «А що тепер? Як я тією брехнею про Бізанца поїду?» — І дзвоню до М. Кушніра: «Михайле! Ваєр завізвав редакцію на 15 годину до себе, а я, щоб викрутитися,... запросився до Бізанца; його ж нема! Ваєр же прийде там до нього. Що робити?» — «Не журись, добре все. За Бізанца, буду там я, і скажу, що Бізанц мусів виїхати у важливій справі. Ти ж, у міжчасі, приходи з редакторами  на нараду з Ваєром» — успокоїв Кушнір.

                              Ваєр дав на себе ждати цілу годину, — як згодом довідався я: він гнав іще до Міллєра! — але прийшов, іще й узяв собі до помочі уша Стаха Кравчишина. Ми засіли до наради. Ваєр почав про важливість маніфесту Власова. На це М. Кушнір, менше-більше, так йому відповів: «Власов — не наша справа. Він має московські справи, ми же українці і стараємось, наскільки можна, вести наші справи, нашу політику. Може німці й вірять йому, ми — ні! І маємо підстави не вірити йому, зваживши хто він, коли і чим був, коли до Німеччини прийшов. Та й маніфест його не має для нас аж ніякої вартости, ніякого значіння. Можемо дати в нашім часописі замітку про нього, але не давати на це окреме число. Дивізія «Галичина» і родини добровільців не мають ніякого відношення до маніфесту Власова; ми змагаємо до нашого, українського маніфесту й тоді присвятимо йому і кілька чисел нашого часопису». — Далі, М. Кушнір, скориставши з нагоди, щоб німця затовкмачити, зійшов на наших пропаґандистів, що служили в німецькім пропаґандивнім відділі. «Ми їх дали, — тягнув Кушнір, — а сьогодні наша Дивізія не має з них ніякіської користи. Десь порозкидали їх по чужих нам частинах, інші у вас сидять... Хтось за цю роботу таки відповість». — Ваєр усе це вислухав і став дещо говорити, тобто — відповідати; говорив довго, нічого путнього не сказаши. А на кінець свого говорення найвлучніше заявив: «Либонь на українській справі я не визнаюся!»


                              По цій нараді, Ваєр іще раз поїхав до Міллєра, який по його звіті з наради, кинувся і сказав: «Редакцію розжену і покажу їм...!» — Але вже наступного дня прийшла для них із Берліну вказівка на руки Міллєра: «В справі маніфесту Власова не змушувати Українців, щоб займали до нього своє становище». — І справа сіла. Нашу статтейку про маніфет, — що з неї М. Кушнір скреслив останнє речення, — а мала йти на другій сторінці, Міллєр не пустив; статтейка була вельми самостійно-українська. Щойно в наступному числі пустив звичайну хронікарську замітку про цей маніфест. І так — по 10 днях нервів справа зовсім утихла. Ваєр ще щось там говорив, що були прикрости з Берліна за наші статті за їх протимосковський тон, а про ці статті донесла німецьким властям редакція «Голосу правди». При наступній зустрічі з Ваєром він сказав: «При першім «штосі» на большевиків, наша ґазета «До Перемоги» йде перша до Львова й там почне виходити в поширеному об'ємі!». — Я подивився на нього і подумав: «Десь хочеться тобі жартувати!»

                            В краківський період багато праці, і то мозольної, мала секретарка. Д-р М. Кобринська, що була у Львові, коли ми покинули Львів, — більше до редакції не показалася. У Кракові я став розглядатися за новою секретаркою. Не пам'ятаю хто прислав мені Ірину Перчик. Була це молода, мила, по гімназійній матурі, дівчина, краковянка, але українка; жила постійно в Кракові з своїми батьками, говорила прегарною українською мовою. Я й прийняв її. У Кракові виринуло прикре питання з рукописами — треба було давати до друкарні лише машинописи; короткий час складачі були українці, знаменитий Іван Пурій і Голінка, але їх забрали і я залишився з складачами поляками, Березовскі і Сьлінскі — вони могли кирилицю читати, але тільки з машинопису. І машинка — стала проблемою! У Львові за машинкою я й не побивався, хіба для Дзіся, аби йому догодити, — бо складачем «До Перемоги» був, переважно, — живий, проворний, — Володимир Балицький. А тут, у Кракові, машинка стала необхідною. Військова Управа й не думала дати машинку до редакції. Припускаю, що, либонь, і сама вона не мала багато машинок. Але... Тому, Ірина Перчик, — на щастя молода, рухлива, проворна,
—  бігала від Грицька до Панька: то до Військової Управи, то до УЦК, то до дир. Кусика, то до Ваєра, до його бюра, і де була вільна машинка, секретарка сідала і переписувала з рукопису статті. Інколи, бувало, що ніде не застала вільної машинки, а тоді терпіло число тижневика... виходило спізнене. Отакі то були гаразди ґ а з е т и Дивізії «Галичина»!

                              Одного пополудні увіходить Р. Плакида й каже, що «там чекає якийсь пан, хоче говорити з редактором». Тоді «якісь пани» викликали обережність. «Запитайтеся, як він зветься».
— Вертається Плакида й каже: «Пан Фіґура!». — Перед очима моїми станули юні роки, Іван Фіґура, наша кімната його «чомусь» не любила, ми, вночі, накидали на нього коц і били куди попало! І втікали кожен на своє ліжко і — хропіли! А в 1920—1939 роках, Іван Фіґура славний аґент польської поліції, виступає у процесах проти наших націоналістів, як свідок прокуратора... «Добре, хай увійде. А ви будьте при нашій розмові, Ромцю!». — Увійшов Іван Фіґура — ті самі нечесні очі, що ми їх у дитячих роках не любили, той самий гієнний усміх... «Що тебе де мене приводить?» — питаюся і наставленої руки не бачу. Він змішано: «Я... прийшов тебе привітати і хотів би дещо поговорити...». — «Знаєш що? Ти мене не вітай! А говорити з тобою... я не маю про що! Та й узагалі — більше не приходи до мене! Ходи здоров!». — І міркую: від кого він прийшов: від німців, від поляків, від большевиків?.. Більше я його й не бачив.

                               Наближалася пімста Міллєра. Роман Плакида, вернувшись, — 4 грудня 1944, — від Міллєра з перецензурованим числом, — на 7 грудня 1944, — сказав: «Майор Міллєр офіційно заявив, що це вже останнє число нашої газети, бо нема паперу. Цей розпорядок прийшов із Берліна». — «За нашу поставу до Власова, нас і покарано», — сказав я. Моїм обов'язком було й далі обстояти часопис. Пішов я до Військової Управи і зголосив про це сот. О. Навроцькому. І піддав я думку: зателефонувати до інж. Е. Пиндуса в Берлін, до полк. А. Бізанца, що був тоді дома в Катовицях і до штабу нашої Дивізії. На все це: «Прошу... написати листа до інж. Пиндуса» — сказав сот. О. Навроцький. Я це й зробив. Військова Управа вельми не побивалася за своїм часописом. Правда, М. Кушнір преспокійно упевнив: "Кажу тобі, наш часопис буде виходити, — про це й сумніву не може бути". Тоді, постановляю — сам піти до небезпечного Міллєра і з'ясувати йому, що ще два числа: в роковини появи першого числа часопису і різдвяне, — таки мусять вийти. І подався я на Вартенберґ до Міллєра. Не було воно мило ставати мені перед ним, але... Він мене прийняв вельми ввічливо. Він почав говорити про припинення часопису, бо "брак паперу", "буде повна реорганізація у пресовій ділянці", а врешті — приповідка каже: "Язик б'є в той зуб, що болить!". Таке й Міллєр: "Чому Українці так ворожо поставилися до ген. Власова і його політичної лінії?" Я: "Бо він діє на добро своїй батьківщині, а не Україні. Для нас усе одно, хто стоїть на чолі визвольного руху, що його починателі є москалі, — Сталін, Власов, чи інший із-поміж них, бо всі вони, зовсім ясно, зрозуміло і льогічно, будуть визволяти тільки свою батьківщину. Наша ж ідея є суперечна з інтересами Москви". Міллєр перебиває мене: "Ви помиляєтесь! Власов іде во ім'я визволення усіх народів, що їх поневолює Москва, чи пак — Сталін. А всі ви і ваш часопис ворожо ставитеся до нього!". Я: "Ідея визволення народів не є нова. Та ж із цією ідеєю й Сталін іде в світ! А наш часопис ніколи проти Власова не писав; ні разу не згадали ми його прізвища!". Міллєр: "Я вам кажу, що Власов є таки чесний, шляхетний та ідейний чоловік. Правда, довкола нього — і ми це знаємо — зібралися погані, підступні типи, як от його начальник штабу". І назвав прізвище цього начальника штабу, але нині я його забув. При кінці нашої розмови сказав я йому ціль моєї візити в нього. Міллєр, вислухавши моє бажання, вийшов до другої кімати і з кимсь там порадився. Вернувшись, сказав: "Добре, ще два числа, на 21 грудня 1944 і 7 січня 1945, нехай вийдуть!".

                                           І ці два числа ми випустили. Старались дати до них найкращий матеріял, бо сподівались ми, що цей часопис, при нашій редакції більше не появиться. Різдвяне число, що мало мати лише п'ять тисяч накладу, заходом інж. Омеляна Тарнавського — а не Військової Управи, хоч я за це просив її — мало шість тисяч накладу.

                                          Суперечки мої з Міллєром, його погроза, ще лиш останні два числа часопису, а потім? Дахав! Ясно? Це товклося у моїм мозку в останніх днях — безперервно! То я постарався у мого приятеля, директора "Маслосоюзу" інж. Андрія Палія, за виказку, що я є урядовець цієї установи, що я є у тимчасовій відпусці, і безплатній, що можу бути кожної хвилини покликаний до праці. І, нічого нікому не сказавши куди їду, поїхав 30 грудня 1944 до Боденбах, Судети, на Різдво до дружини.

                                         Та, як звичайно в тій війні бувало, прийшла сподівана несподіванка: большевики, 14 січня 1945, сильним ударом почали наступ на захід, на Німеччину. Англійці почали ще сильніші, як досі, бомбардування міст і фабрик західної Німеччини. Воєнні події, що почалися, — усі ми відчували, що це вже кінцеві, фінальні, — хоч тривали вони трохи не чотири місяці. Перед моїми очима виринула редакція у Кракові, всі співпрацівники і мій обов'язок супроти них, у скрутній хвилині. Острах перед: Міллєр — Дахав, відійшов, "бо ж таких типів у таку хвилину — вже їх там нема!" — подумав я. І я постановив: негайно їхати до Кракова! І раптом, понеділок, 15 січня 1945, я рушив у дорогу. До Тшебіні ще був поїзд швидкий, а дальше — звичайний. До Кракова прибув я 16 січня, год. 6.30 ранку. Тут уже була та прикладна паніка, що зветься повна втеча. З далеких передмість, від сторони Катовиць, було чути далекі стрекотіння кулеметів, гатили німецькі гармати. Німецьких літаків — я не зауважив; зате, большевицькі щоразу навідували Краків. Відразу зайшов до УЦК, де ще був проф. В. Кубійович, і вистарався — вперше без перепон і клопотів — для усіх моїх співробітників: "маршбефелі", на один місяць харчеві картки і тримісячну платню для кожного. Проте, здається мені, що харчеві картки я дістав від УЦК, а "маршбефелі" і платні я дістав від Військової Управи. І це певніше. З тим усім пішов я до редакції. Тут, побачивши мене, О. Новицький крикнув: "А ти що тут робиш?!" "Не добре я зробив, що я тут?" — спитав я. І швидко роздав їм усім їх належність. Бачу, що Р. Плакида й І. Перчик уже дещо спакували. Сказав я їм, щоб переважно — нищили й палили. Тут сказали мені, що Ваєр і Менерт, забравши з собою Ст. Конрада і О. Лисяка, поїхали до Братислави й там видаватимуть часопис для нашої Дивізії п. з. "Наша боротьба". "Щаслива їм путь і успіх!" — сказав я.

                                 Секретарка І. Перчик увихалася сюди-туди, випорожнювала всі шухляди, кидала до печі одне, до сміття друге. Наблизилась до мене, що хоче зі мною говорити. Ми вийшли до другої кімнати. "Порадьте, що мені робити? Чомусь я розгублена!" — нервово промовила. "Тато й мама тут, лишайся й ти дома, тут" — сказав я їй. "Ні не можу, бо сусіди, поляки, напевне знають, де я тепер працювала, донесуть!" "Ну, як же ти даш собі раду, сама, молода, на чужині" — "У Відні є мій наречений". "Тато, мама знають його?". "О, так!". "То все добре! Бери від батьків листа до віденського нашого пароха, що вони твого нареченого знають і у Відні побирайтеся, і справа поладнана!". "Так, це добра рада... Чи я можу вже йти до хати?" — спитала. "Вже біжи! А з хати просто на залізницю!". Вона попрощалася з усіми й побігла. Ми закінчили нищильну роботу і були готові в дорогу. Кинув я оком по всіх — на смутки не було часу! "Панове! Щиро дякую вам за співпрацю. Як інколи щось було не так, це не було зі злої волі! А тепер, оставайте здорові! Я вас не питаюсь куди ви їдете, ви й мене не питайте, куди я їду!" — швидко я виголосив до них ці прощальні слова. І я вийшов із редакції.

                                Місто покривала сумна музика боїв. Тут і там рвалися бомби. Дим пожеж стелився над містом. Люди ходили то перелякані, то втішні — поляки. Не завидував я їм їхнього щастя п'ятираменної зірки. Зайшов я ще до УЦК — може ще буде дещо підкріпитися. І був нашвидкоруч поданий обід. Тут я довідався, що Ірина Перчик згинула від бомби на плянтах. Це мене сильно збентежило! Ще й години не було, як радилася у мене, як вибігла з редакції до хати і вже не живе: молоде, свіже життя; повна мрій у майбуття, завсіди чисто усміхнені її сині очі, той медалик у неї на шиї — пам'ятка першого св. Причастя — вона вже не живе.

                                Був я вельми втомлений, до ніякої подорожі просто нездатний, то ще залишився у Кракові переночувати. Пішов на квартиру і там, із моїм шваґром, М. Потюхом, повідсувавши ліжка далеко від вікон, щоб не поранило нас скло на випадок вибуху близько бомби, — полягали спати. Ранком прокинулись ми від шаленого розриву бомб. Наладував я повен наплечник харчевих усяких продуктів, що ще були в хаті, і, ледве завдавши собі на плечі, — подався на головну станцію. По дорозі, польські поліцаї насмішливо питалися: "То, може, на Катовіце, пане?". Не відзивався я на цей глум. Перед самим залізничним будинком зустрів я доброго вояка і приятеля Івана Юрієва. Хотів я з ним привітатися, а він: "Нема часу! Бійся Бога! Ти ще тут? Швидко махай, може ще захопиш останній поїзд... стоїть на перших рейках! Швиденько біжи!". Встиг я ще влетіти на східки поїзду, як він рушив. Якась добра душа відчинила двері й подала руку і мене, з вантажем, втягнула до середини. І так, 17 січня 1945, година 15, я — вже не на Катовиці, а — через Плашів — Скавіну — Осьвєнцім подався на Боденбах. Тут, тихо, з острахом і непевністю, діждався 8 травня 1945 р.


                                                         Характеристика персоналу редакції "До Перемоги"

                           Ось така ота, коротко зібрана, хроніка редакції "До Перемоги". Тут додам іще деякі моменти й характеристику осіб, що мали безпосереднє й посереднє відношення до нашого тижневика, мали додатній чи від'ємний вплив на хід праці й розвиток часопису.

                           Про оштурмбанф Верцуга не можу нічого сказати, бо він до нашого часопису не виявився нічим. О. Лєман, шеф преси на "дистрикт Ґаліцієн", була це людина шорстка, авторитарна, нетактовна, нерівна; для нього редактори, це якісь собі раби, цуцики (й деякі такими й були!); у своїх обов'язках він інколи виявив і своє невіжество; у своїй політичній лінії він, інколи, був суворіший, як Берлін. Психологічно все це випливало з того, що був він німець московської орієнтації й українства не міг стерпіти, й де лиш міг виступав проти нього. Уша, а в грудні 1944 вже Гаша Ваєр, це була людина практична, справова, жвава, духово малої культури; а в цих його недоліках був йому помічний штурман Фріц Менерт, людина справді культурна й у газетярстві розумна; без Менерта, суто журналістичних справ Ваєр ніколи не рухав, а то й оминав їх. Усі, що знали Ваєра, твердили, що до пропаґанди він припадково попав, що по званні був він столяр. І якщо це правда, то все таки це свідчило б, що був він проворний. Робив він вражіння запільника-маркіранта. Кажуть, що вмів він "показатися" й гідно погостити своє начальство, якщо воно на це йшло. В українській справі був він повний невіжа та й не старався пізнати нашу проблему. А ми всі — йому підчинені українці — не заходилися усвідомлювати його, бо й так це нічого було б нам не помогло, а може й навпаки... В розмові зі мною чи з моїми співробітниками був майже завсіди делікатний, але поза очі був і нетактовний. (Якось, у Кракові, до Р. Плакиди сказав: "Їду до Берліна в справі зміни начального редактора "До Перемоги". Він цього й не міг уже тоді зробити, але це свідчить про його характер). Наш СС-пропаґандист Степан Конрад мав також претенсії до нашої редакції, бо — як сам мені це сказав — в Берліні фігурував він як співробітник у редакції "До Перемоги". Роберт Крец, це людина поважна, мудра, розважна, інтеліґентна, в повному розумінні — культурна. Його цензорство, було цензорством розуму, а не дошкульних і принизливих для редакторів забаганок, шикан і напастей. Міллєр, це вже тип хитрий, підступний, у цензорстві "дипломат". Він мав розмах — робити політику. На українців і на їх проблеми глядів із точки терпимости. Вся його опора і сила в пропаґандивній праці його "Скорпіона" була сперта на московських маріннях про Власова, про його армію. Врешті, був він докладним виразником політики Берліна. Якось він сказав: "На Сході нам не треба ні війська, ні важкої зброї; большевизм розіб'єм пропаґандою, летючками!". На це я йому й поглядом очей не відповів, бо пригадав собі офіційні статті німецької преси з літа 1944, що "на Сході ми б'ємося лівою рукою", бо "доля Сходу на Заході рішається". Як іще нині подумати, то так воно й було, а Міллєр не міг нічого іншого сказати.

                                  Наша пропаґанда: — ще найдостойніше тримався М. Кушнір. Був він спокійний, повільний, роздумний; як до чогось взявся, то його виконав; інколи був шорсткий. До редакційних справ майже не встрявав, але обороняв її перед нерівностями Військової Управи. Степан Волинець, це тип живий, непосидющий, живої уяви, ентузіяст у своїй праці, працьовитий, але й непоміркований у набиранні на себе обов'язків, а з цього виходила імпровізація, на швидку руку, недокладність. До редакції постійно вмішувався, що було добре, бо був у ході справ і брав нас в оборону перед Лєманом і — як і М. Кушнір — перед Військовою Управою. Полк. А. Бізанц, особисто, безпосередньо не встрявав до справ редакції; як щось було важливе, то я сам мусів іти до нього, зясовувати йому якусь справу, просити інтервенції у користь тижневика. Сотн. Осип Навроцький, начальник канцелярії Військової Управи, — людина добра, працьовита; інколи ущіпливий до підчинених, нервовий, що інколи було перепоною у нормальній праці редакції. Прикрого тону надавав Військовій Управі адютант Мирослав Жарський. А взагалі, полк. Віктор Малець, М. Жарський відносилися до редакції у справді простацькому стилі, мовляв: редактори, це люди, яких можна трактувати як майже неконечних, зайвих наймитів. Пишучи ці рядки про цих панів, я добре пам'ятаю на "остави нам долги наша, яко же і ми оставляєм...", але подаю це на те, що, як ці мої зауваги збережуться, то в нашому майбутньому: не наставляйте безвідповідальних людей на відповідальні становища. Бо — в цьому випадку — це, на щастя, була лише Військова Управа "Галичина"!...

                               Склад редакції. Володимир Дзісь, людина чесна. Політично — галицький тип українця, що шукає радикального напрямку в нерадикальності: від націоналістів до "Фронту Національної Єдности". Запалений шукач правди в житті політичному і щоденному. Був він інтеліґентний, культурний, з багатим знанням, що вміло використовував у журналістичній діяльності. Його перо було гостре, інколи прикро гостре, їдке, що випливало психологічно з його важкої недуги легенів; інколи він прямо ненавидів людей здорових, веселих. Тому й політичні погляди його пера були перчені, з їдким дотепом. Очевидно, була це добра сила в нашій редакції, але на довго з ним працювати — неможливо. Тип авторитарний, не дуже схильний, щоб хтось із співтоваришів виявляв свою індивідуальність, усе робив на свій "штих". Проте, як небуденний талант, його передчасна смерть, велика втрата. З приводу його смерти, А. Орел сказав: "Бачите, в Совєтів, журналіста, взагалі — людину, що віддано служить устроєві, за всяку ціну її рятують. У Совєтів, Дзісь таки був би жив. У вас, тут у Галичині, ніхто й не подумав рятувати Дзіся".

                                По смерти В. Дзіся, моїм помічником і політичним редактором став Артим Орел — людина чесна, ідейна, великої культури, скромна, працьовита, спокійна. В справах марксизму, сходу і його політики був А. Орел незаступний. Хоч по вдачі, а може й по характері, був він письменник, поет, філолоґ, але виявив себе глибоким журналістом, що вміє тонко спостерігати в лябіринти політики. До його думок, до його праці ставився  я з пошаною і щиро  оцінював їх вартість. Правда, інколи, у своїх поглядах був він односторонньо впертий, а тому, в редакції вибухали гострі дискусії; праці ще молодих, необличних журналістів він, інколи, переробляв на свій лад і стиль, проти чого був і я у гострій поставі, але поза цією рискою його характеру був це робітник пера доброго, поважного і характерного. Таких редакторів у нас вельми мало. Дмитро Корбутяк, що був у редакції десь від половини січня до 1 травня 1945, був знаменитий до редакційної праці. Мав він: репортаж, хроніка, всячина, гумор. Був точний і працьовитий. Але — працював він без захоплення, без переконання; просто: не мав і найменшого довіря до... політичної конюнктури часу, а це робило його працю в редакції сірою. Дійшло до того, що я сказав йому: "Пане товаришу! Чи ви думаєте, що ми є якісь ентузіясти теперішньої конюнктури, і є хруні, а ви патріот? Подумайте, і будьте послідовні". І він, як сказано вище, відійшов. На його місце прийшов Осип Новицький, молодий, як і його попередник, але живий, рухливий, інтеліґентний, поліглот — як мало серед українців — й живої та рвучкої уяви. Він уже мав — хоч іще кострубатий — свій стиль, що інколи виявлявся оригінально. Тому, часто він робив "На марґінесі" чи "Відгомін політики". Проте, найкраще блистів він у гуморі, у всячині, у репортажах. Правда, його стиль молодий треба було, час до часу, "стримувати", вигладжувати — робота А. Орла! — на що він і не гнівався.   Працювала в редакції, як секретарка, тільки у Львові, д-р Марія Кобринська, але, в тім тоді хаосі, вона не мала змоги виявити свій талант у писанні. На її місце, в Кракові, прийшла Ірина Перчик, молода, працьовита і зарадна: бо вже оте ходження від дир. Кусика до Ваєра, від УЦК до Військової Управи, аби десь захопити машинку й переписати для друкарні статтю, а ще й інколи надаремне ходження, — виявляло її твердість і охоту до праці.

                                  Позаредакційних співробітників було чимало. Згадаю тут: В. Царинник, полк. В. Євтимович, полк. Й. Мандзенко, розмріяний і делікатний поет Яр Славутич, Вол. Лірник, ідеаліст чистої води Леонід Лиман (Григорів), Михайло Ситник, М. Карпенко-Криниця; мистці — Еко, Леонід Перфецький, Микола Жеваго, Іван Іванець, Прокуда — вони давали ілюстрації, заставки, кінцівки, карикатури.

                                 Адміністрація — Роман Плакида, молодий, добрий, чесний співробітник, інколи повільний (з причини, як і в Д. Корбутяка, невідповідної конюнктури політичної). У своїй праці часто хитрував, брав її вже занадто провізоричну. Але я тримав його й перед сот. О. Навроцьким обороняв (бо хотів забрати його до війська, до Дивізії "Галичина"); була це людина національно чесна. Возний Гайдар, іще у Львові, що дала мені його Військова Управа, був нездара і ледащо. На його місце я зважився прийняти — проти волі Військової Управи — збігця із Києва, Мусієнка, під 60 років. Був це зразок нашого селянина: точний, обов'язковий, працьовитий, інтеліґентний, помисловий і відданий праці та — на диво! — в політиці мовчаливий і чесний.

                                У Львові наш часопис виходив у друкарні колишнього щоденника "Вєк Нови", вул. Сокола 4. Складачі, що найбільше працювали для "До Перемоги" були: Володимир Балицький, Іван Пурій і Павло Голінка. Верстник — Яросевич, а по нім Іван Пурій. Директор друкарні був німець, але все робив і всюди був приявний добряга дир. Олександер Костик — колиш. відповідальний редактор "Діла". У Кракові наш часопис виходив у друкарні, що при вул. Пілсудського 19-19а. Складачі наші були спершу Іван Пурій і Голінка, а потім — поляки Березовскі і Сьлівінскі; верстник — увесь час Козік, також поляк.

                             Про себе ж самого — краще нічого, або вельми мало можу сказати, бо не випадає! Добре говорити — якось ніяково, а зле — таки смішно і чи не цинічно. Нехай осудять мене всі ті, що про них я тут добре чи недобре говорю, а в першу чергу — мої співпрацівники. За ввесь час праці моєї у "До Перемоги" мав я одно на меті: поставити газету на відповідному рівні політично-ідеологічному, культурному, виховному — щоб була приступна для читача. До цього — політичні умовини були тоді не важкі, а інколи скажені! Проте, я не переставав змагати до моєї ціли. До цього я добирав собі відповідних співпрацівників. їм давав я повну волю виявляти свою індивідуальність, бо тільки тоді часопис стає цікавим. Як же щось не йшло в парі з моїми поглядами, то старався без скреготу цю перепону усувати. Всякі новини-інновації у часописі приходили постійно так, що я підсував мою думку товаришам праці й ми, передискутувавши її, приймали, або відкидали. Ніколи не накидався я з моїми плянами, знаючи, що в культурній і добрій редакції не можна поступати шорстко. Всі передовиці, що писав А. Орел і я, були спільно передискутовувані. Відношення моє до товаришів праці було приятельське і щире, хоч інколи був я й наполегливий і твердий в обов'язках. З моїх товаришів я був вельми вдоволений! Не знаю — як вони з мене? Якби мені в житті пощастило ще редагувати якийсь часопис, то хотів би я мати в моїй редакції таких редаткорів як Артим Орел і Осип Новицький!

 Судети, Боденбах, квітень 1945.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації