ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 30 січня 2018 р.

ФРАГМЕНТИ З БОЇВ ПІД БРОДАМИ


П. Поварчук
Австралія


Ми були в дорозі на фронт — перший раз. У пам'яті ще залишився приємний спогад, коли нас вітали у Львові квітами — останній раз. Назустріч нам їхали з фронту дві колони заболочених танків, які зробили на нас дивне враження: імпозантне і пригноблююче. Ми все ближче підсувалися до фронтової лінії та прислухувалися мимоволі воєнній музиці, яка то притихала, то знову зривалася у могутні акорди, віщуючи смерть і терпіння. По шкірі пробігали мурашки.

Врешті ми із своїми гарматами зайняли вже приготовані становища. Розбудували бункри для амуніції та протитанкові рови для себе. Збіжжям замаскували гармати. Наша піхота змінила німецькі частини, за якими також від'їхала їхня артилерія. Ми залишилися самі. Вночі цивільні люди привезли довгі смереки, з яких ми витесали гарматні дула, доробили колеса й вкопали їх перед нашою батерією. Ми навіть були задоволені, бо наша підроблена "артилерія" виглядала непогано.

Ранком небо прорізали літаки. Розвідували. За ними з'явилася ескадриля бомбардувальників. Ми повскакували в рови й очікували поганої години. Біля літаків повисли білі клубки диму. Це стріляла наша зенітна артилерія. Бомбардувальні літаки, немов прийняли визов на двобій, і скинули бомби недалеко наших становищ. У цей момент з одного літака зробився чорний клуб диму і вогню. За хвилину все зникло й запанувала тиша.

Ми приготовлялися до вогню, коли прийшов наказ змінити становища. Через пів-години ми вже за селом на полі. На небі з'явилися дві чорні хмари й вже прав дощ. Ми перемокли. Не помагали і плащ-палатки. Колеса гармат закидало, мов по льоду, коні падали, всі мучилися.

Увечорі на допомогу темряві прийшла мряка й усе сховала. Ми не могли знайти призначених становищ і по дорозі заїхали в багно в лісі. Гармати погрузли, вози попереверталися. З великим трудом ми виїхали з багна й вранці затрималися на поляні. Становищ не знайшли, а далі їхати було небезпечно. При денному світлі ми могли краще один одному приглянутися. Кожний був по зуби обмазаний болотом і виглядав, як чорт. Тільки деякі, що ховалися поза кущі від праці, були чистіші. Цим разом можна було розпізнати кожного "маркеранта". Ми дещо завернули назад і за лісом знайшли готові становища для гармат, повні води. Ми так поспускали гармати у воду й болото й почали стріляти. Найбільше мороки мав п'ятий канонір, бо мусів кожний набій чистити тряпками, щоб не розірвати дула.

В обідню пору приїхала кухня. Розділили страву. Дехто почав їсти, а дехто щойно приготовлявся до їжі, коли пронісся наказ: "Вогонь"! Тепер чергувалося їдження із стрілянням. Згодом стріляли й копали для себе нори. Багато вояків втомилося, й ці воліли передріматися, ніж вкопуватися. Я викопав для себе нору, завглибшки якого півтора метра, коли низьким полетом з'явилося кільканадцять ворожих літаків. Ми перестали стріляти й, як зайці, порозскакувалися по норах, а хто не мав, куди-будь. Я скочив у свою яму, а на мене ще трьох, тих, що воліли дрімати, ніж копати. Літаки б'ють, а той на самому верху тисне як мога, щоб сховатися. Я на споді не то, що не можу кричати на них, але ледве вже дишу. Копав нору, щоб сховатися від куль, а тут виглядає, що в ній свої мене задушать. На щастя, атака швидко проминула, я добре насварив своїх "колеґів на зиму" й таке більш не повторилося. Під вечір знову впала мряка. Ми далі стріляли й аж пізньою ніччю все затихло. Тоді, де хто стояв, на тому місці від втоми негайно заснув.

Передишка довго не тривала, бо нас знову розбудив наказ: "До гармат! Приготовити протитанкові набої! Вогонь!" Близько вже чути кулеметний вогонь піхоти. Не знаємо, що спереду діється. Є там хто, чи може вже нікого нема?

Біля півночі перша й третя батерії почали вицофуватися. Наша залишилася у становищах, щоб прикривати відступ. Від поручника Длябоги надходить по радіо наказ наладнати перерваний телефонний зв'язок з його обсерваційним пунктом. Ми під проводом одного десятника пішли вздовж телефонного дроту й дійшли до місця, де його перервано. Другого кінця дроту не могли ніде знайти. Ніч темна, положення неясне, а страх перед большевицьким полоном нагнав нас назад. Ми були свідомі, що не виконали свого завдання, нам було неприємно, що залишили пор. Длябогу на "його щастя", відрізаного від нас на свому обсерваційному пункті. Ми забрали дещо амуніції (решту так і залишили) й почали відступати. Коли дійшли до шляху, побачили страшну картину. Маси людей, обозів, машин сунуться повільно на захід. За нами не вгавають бої.

Відпочивши трохи, ми рушили у напрямі Львова. По дорозі здоганяє нас пор. Длябога. Кінь і він зовсім обмазані глиною. Розповідає, що в наступ пішли величезні сили Червоної армії, але вдалося наступ зупинити і він щасливо прорвався.

Занимаємо знову становища на якійсь луці. Гармати важко встріляти, але вони врешті всідають в землю й ми стріляємо безперервно. Хоч не бачимо розриву наших стрілен, але слова похвали пор. Длябога говорять самі за себе.

Піхота під важким вогнем не встоюється, деякі частини відступають і минають наші гарматні становища. Їх переформовують у нові групи й завертають назад у першу лінію.

Я обсервую передпілля через далековид. Докладно бачу, як совєтська піхота влазить в окопи. Доносять амуніцію. Приготовляються до наступу. Наші гармати мовчать, чекають, аж ворожі окопи наповняться. Незабаром більшість з них там залишиться на завжди. Ми напружено чекаємо на команду барабанного вогню. Їх все більше й більше влазить в окопи.

Нагло вся артилерія нашого відтинку загриміла. На протязі п'ятнадцять хвилин наші стрільна рвали ворожі окопи. Там, де недавно панував рух й життя, тепер все затихло. Не видно жодної познаки життя.

За якусь годину ці самі окопи знову наповнюються вояками — новими жертвами. Наші гармати відпочивають, щоб знову ригнути вогнем смерти.

Ранком новий наступ. З'явилися танки. Тепер ми під обстрілом танків і гармат. Кругом нас розриваються стрільна. Я скочив під скриньку з амуніцією. Чую, як біля мене засичало стрільно і врилося в землю. Я задеревів й без руху чекав на вибух. Нічого не сталося. Я перестрашений обережно відійшов від того місця. Вогонь кріпшав. Один наш чотовий не витримав нервового напруження й почав втікати. Ми всі за ним, залишаючи все за собою. Вибігли на горбок і бачимо, як пор. Длябога із двома фірманами виїжджають на конях, запрягають їх до гармат і їх вивозять. Відступ замикає кінь пор. Длябога, якого він прив'язав до дула останньої гармати. Він з рештою залоги занимає нові становища оподалік нас. А ми?.. Ми залишили гармати й повтікали. Нам страшенно стидно й соромно. Стид, сором та й страх перед покаранням не дозволяв нам прилучитися до батерії пор. Длябоги. Ми не зможемо більше подивитися йому в очі вояцьким поглядом. Щоб притупити в собі неприємні враження, ми долучилися до іншої батерії.

Бій не вгавав. Шум моторів танків, гудіння літаків, вибухи, крик і зойк вояків — усе мішалося і розривало голову. Відступаємо на гору. У лісі знову бачу пор. Длябогу й моїх друзів при гарматах, але боюся підходити. Може дасть кару? Яку? Тут кара смерти чигає з усіх боків. Просто сумління не дозволяло до нього зголоситися. З деякими хлопцями я говорив.

На долині бачу довжелезний ряд возів. Думаю, може з харчами. Я нагло відчув страшенний голод. Зустрічаю знайомого й ми разом йдемо до возів. Заглядаємо у перший. На ньому замість харчів — поранені. Без ніякої допомоги, стогнуть і зойкають. Мені відхотілося їсти. Йду вздовж возів. Зустрічаю одного вояка з мого села, який везе поранених і харч. Ми обережно витягли з-під поранених кілька консервних баньок, відійшли набік і сіли їсти. Ще не відкрили баньки, як надлетіли літаки. Б'ють по людях і конях.

Два коні випряглося від воза й спокійно ступаючи по трупах пішли у пшеницю пастися. Літаки ще раз завертають і тепер стріляють по цих двох конях. Вбивають їх. Але й літакам не обійшлося безкарно. Два з них падають розбиті недалеко своїх жертв — убитих двох коней.

Не знаю, що робити. Йду в поле. Там майор Палієнко збирає вояків й веде у першу лінію. Іду і я. Кидаю кріс й беру кулемет. Білий Камінь у димах. Під вечір ми виперли большевиків і зайшли в село. Все горить, дороги завалені, нема навіть куди пройти. Нудота лягає на душу. Вночі крутяться літаки. Кілька світляних знаків і щось велике летить на парашуті вниз. Рознеслася чутка, що це большевицькі парашутисти. Надлітає ще один літак і з нього вилітає великий парашут і спадає поблизу нас. Ми підходимо ближче. Смердить бензина. Бачимо дві бочки бензини, одна розбилася, і харчі. Я набираю повний шолом  сухарів і шоколади.

Ранком ми знову пішли у наступ. У млаках зустрічаємо чотири совєтські танки, залога яких повтікала. Підходимо ближче. Біля одного танка лежить червоноармієць з перестріленою ногою. "Хто ти?" — питаємо. Мовчить. "Звідки ти?" — ні пари з уст. Його мовчанка дратує й так напружені нерви. Один хоче його застрілити. Я його стримую. "Пощо? Він і так нещасливий. Лишім його судьбі".

Знову літаки. Ми врозтіч. Це так виглядає, як малий хлопець для цікавости розбурює гніздо муравлів. Муравлі лазять, крутяться, не знаючи куди. Так і ми. Біжимо, ховаємося перед вогнем з повітря. Біжу в ліс. Чую сморід недогашених вогнів. Бачимо залишені котьолки з зупою та багато поранених. Тут були совєтські окопи. Ховаємося в них перед вогнем їхніх літаків.

До нашого місця підходить група офіцерів вермахту. Присідають і радяться. На нас знову налітає кілька літаків, дуже низько над землею. Ми врозтіч до ровів. Наша поведінка роздратувала німців. Вони на нас кричать, чому не стріляємо по літаках, а чекаємо без жадної оборони на смерть. Вони беруть від нас кулемет і кріси й чекають, коли літаки повернуть знову на нас. Не ховаючися, стріляють по літаках. Ніхто з них не був поцілений з літаків. "Так треба бити, боягузи. Інакше пропадемо", — кажуть нам.

Під постійним обстрілом совєтських літаків ми доходимо до річки Бугу. Наша артилерія нищить гармати, або витягає замки й закопує їх. Переправляємося через ріку й думаємо, що небезпека поза нами. Але тут на нас чекають совєтські застави й засипають нас страшним вогнем. Ми на чистому полі, нема де сховатися від куль. Тільки де-не-де стоять копиці сіна. Я стрибаю в ріку й занурений по шию, притуляюся до мокрого берега. Забуваю, що досі було. Тривога охоплює мене, що буде тепер. Хай діється Божа воля — думаю.



субота, 27 січня 2018 р.

ПРО ВІДНОШЕННЯ ДО УКРАЇНЦІВ У II. КОРПУСІ АНДЕРСА




Від Редакції: Видавець і головний редактор відомого польського журналу-місячника "Культура" у Парижі, голова "Інституту Літерацького", який охоплює також інші польські видання, Єжи Ґедройць, надіслав до Редакції "Вістей Комбатанта" листа, до якого залучено теж "зіраксові" відбитки перших сторінок "Молитовника для греко-католиків. Єрусалим 1944". "Культура" займала і займає завжди супроти проблеми визволення України надзвичайно пристойне, просто вийняткове в польському суспільстві становище, а сам Єжи Ґедройць належав ще в Польщі до "білих круків" серед польських публіцистів і політиків, різко критикуючи тодішню національну політику польського уряду та всю україножерну настанову більшости польського суспільства. Тому радо передаємо в цілості, в українському перекладі, його листа, не входячи в суть справи.

***                                                                        

"Щойно тепер я перечитав ч. 1 (81) "Вістей Комбатанта" і статтю п. Ореста Корчак-Городиського п. з. "Українці у Другому польському корпусі". Як відомо, до справи польсько-українських відносин намагаюся підходити об'єктивно, не промовчуючи промахів польської політики. Проте стаття п. Городиського має цілу низку недокладностей. Не маю причини підозрівати злу волю у п. Городиського, а радше незнання теми. Так склалося, що коли корпус ген. Андерса прийшов з Росії на Середній Схід, мене призначили на керівника військових видань і часописів у Відділі пропаганди і культури 2-го корпусу. На тому становищі я стрінувся з українською проблемою у 2-му корпусі. При наборі поляків до польського війська в Совєтському Союзі, НКВД контролював ту рекрутацію і не допускав до війська українців, уважаючи їх за совєтських громадян. (Це стосувалося також білорусинів і жидів). Тому, що національність утотожнювали з релігією і греко-католиків автоматично вважали українцями, то українці подавали свою національність, як польську, а віровизнання — римо-католицьке. Коли я стрінувся з цією проблемою на Середньому Сході, то в Командуванні 2-го корпусу я зголосив внесення, щоби всі ті, які подали були неправильні свої персональні дані, щоби могти виїхати з Совєтського Союзу, могли їх змінити, не наражаючися за це на будь-які наслідки. Це внесення стрінулося з повною апробатою від ген. Андерса. Так само я запропонував, щоби для греко-католиків видано молитовник українською мовою, що також затверджено не тільки генералом Андерсом, але й польовим єпископом Я. Ґавліною. Той молитовник — хоч тоді різко обмежено користування папером — видано кількатисячним накладом з початком 1944 року в Єрусалимі. Тому, що той молитовник є тепер бібліографічною рідкістю, то залучую лише фотокопії першої і останніх сторінок. Сам маю тільки один примірник, з яким не хотів би розставатись. Не сумніваюся, що українці, вояки 2-го корпусу, зберегли дотепер той молитовник.

Під час моєї праці в 2-му корпусі я не стрічався з випадками дискримінації українців. Я займав таке становище, що про такі факти повинні би були мене поінформувати.

Багато є справ між поляками й українцями — справ прикрих чи дуже важких. Проте не думаю, що слід було б орудувати недокладними інформаціями. Бо в інтересі наших народів лежить знормалізування відносин, що вимагає, щоб одні одним говорили в очі правду — цілу правду.
У переконанні, що Панове маєте те саме становище, пересилаю найкращий привіт — ЄЖИ ҐЕДРОЙЦЬ". (Париж, 2 ківтня 1976).



субота, 20 січня 2018 р.

ЧОМУ МИ ПРОГРАЛИ?


Іван Кедрин


До дискусії, яка напевно буде вестися ще довго, коли вже всіх сучасників не стане, про найбільш турботливу проблему — чому наш визвольний зрив у рр. 1917-1921 скінчився повною катастрофою, — чому ми програли нашу війну-революцію, — приєднався дуже авторитетний, дуже голосний і дуже переконливий голос: "Денник начальноi команди Українськоi Галицької Армiї" та "Процес ген. Мирона Тарнавського в 1919 р.", видані ось тепер одною об'ємистою книгою В-вом "Червона Калина" в Ню Йорку. У тому "Деннику" чи "Щоденнику" стільки цікавих, преважливих і контроверсійних подробиць, зокрема стільки прикрих і жалюгідних моментів, що назване Видавництво попередило текст аж 12-сторінковим вступом, із виправдуванням та з'ясуванням, чому властиво взагалі видано ту книгу. Тому, що це — важливий історичний документ, важливий для всіх нас, ще живучих учасників, чи тільки свідків визвольних змагань, які насправді розпочалися виступом Українських Січових Стрільців у 1914 році та тривали до останнього рейду УПА і до переходу за дроти табору полонених 1-ої Української Дивізії наприкінці чи швидко після Другої світової війни. Є в отому "Деннику" безумовно надзвичайно цікаві подробиці для історика українського війська.

Нас тут цікавить політична сторінка проголошеного історичного документу, — нас тут цікавить те, що тісно пов'язане з запитом: "чому ми програли?" І відповіддю на той кардинальний запит не є те, що в нас було замало війська, що командування поробило стратегічні і тактичні помилки, що було замало зброї чи що ворог мав перевагу збройною силою і всім воєнним потенція лом. Ні, все це не було найбільшою причиною прогри, хоч власне таке буває причиною кожної воєнної прогри у всесвітній історії. Унікальною, цілком в історії вийнятковою причиною української прогри була, як читаємо у вступі "Від Видавництва" у книзі "Денник Начальної Команди УГА": "...вся несамовита ситуація, яка довела Україну до катастрофи: дві армії, два уряди, дві психіки, брак взаємного довір'я, місце, якого займали взаємні жалі, претенсії й обвинувачення, а все це на тлі державницько незрілих ще широких мас народу, страшної зарази тифу та існування ворогів — червоної і білої Москви та Польщі".

Паки й паки треба повторяти, що перестарілою, анахронічною й фальшивою є теорія, що ми програли тому, що було забагато ворогів, що була непригожа міжнародня коньюнктура, що була катастрофа тифу і що не було амуніції. Це все у нашій проблемі, так би мовити, периферійні моменти. Сутньою і головною причиною було те, що ми не були приготовані до визвольної війни-революції, що ані в широких масах народу не було переконання, що їм потрібна власна суверенна українська держава, за яку треба воювати із зброєю в руках, ані теж не було зрілого, авторитетного проводу на обох відтинках — цивільному й військовому. На цивільному, політичному відтинку були власне дві психіки — були галичани й були наддніпрянці, а не було моноліту українців — на відтинку військовому ми не мали рідних старшин з високою фаховою освітою і мусіли запозичатися. Це правда, що однаково високі старшини, полковники й генерали, які скінчили російську Військову академію, як теж німці з австрійської армії, які мали високу військову освіту, були льояльними, набрались сантименту до української визвольної справи, служили не за страх, а за совість.

Але це не перечить правді, що брак рідних високих старшин був одною з поважних причин нашої катастрофи. Автор цих рядків писав уже на що тему і висловлював переконання, що для генерала Кравса — комендант ІІІ корпусу УГА, що зайняв 30 серпня 1919 р. Київ, — природно, зрозуміло і логічно —  ближчим  був  царський  російський  генерал  Бредов,  що вимагав здачі Києва, як деякі українські старшини, які свої високі ступні завдячували революції, та як сам Головний Отаман Симон Петлюра, який для українців став символом збройної боротьби проти Московщини, але для німецького генерала це була тільки людина без високого фахового військового знання, винесена вгору революцією, якої ті німецькі старшини —  не розуміли і зрозуміти не могли. Правильно звертає увагу само Видавництво "Червоної Калини", що не всі чужинецькі старшини в УГА були такими, як ген. Ціріц, який зневажливо висловлювався про "так звану Наддніпряську Армію". Генерал Ціріц згинув з большевицьких рук за свою службу в українському війську — і тому судити його не лицює. Але лицює, можна і треба на його прикладі вказувати на факт, що при творенні дієвої Армії УНР треба було перебороти первісні настрої провідних діячів Української Центральної Ради, що регулярна армія Україні не потрібна, бо досить буде народньої міліції, — Соціял-демократи і соціял-революціонери, які становили більшість у Центральній Раді (там узагалі всі тоді були "соціялістами", навіть Сергій Єфремов!) не мали зрозуміння для потреби, конечности, імперативу сильної рідної збройної сили, яку треба організувати за всяку ціну. Ото ж не було вояцької психіки у провідних державних колах і не було зрозуміння потреби рідної держави в масах народу. Генерал Кравс був льояльним до української влади старшиною, але не був таким фанатиком української визвольної справи, який, діставши неясний і баламутний наказ, щоб "виминати" боїв з денікінцями, рішив на власну руку у новоствореній критичній ситуації — виперти денікінців на лівий бік Дніпра і не відкликувати війська з Києва, що стало рішальним переломовим моментом у пізнішій повній воєнній і політичній катастрофі.

У "Деннику Начальної Команди УГА" та в "Процесі генерала Тарнавського" нема відповіді на запит, який так і залишиться запитом без відповіді, удокументованою архівними матеріялами, які всі загинули: які були закулісові ходи, якими листами з Парижу д-р Василь Панейко, перший секретар (міністер) закордонних справ ЗОУНР, делегат на Паризьку конференцію, переконував д-ра Євгена Петрушевича, що тільки згода на відбудову Росії з таким чи іншим правним статусом для України може прихилити Україні симпатії і підтримку від Антанти. Нема на це архівальних документарних доказів, але є брошура д-ра Василя Панейка "З'єдинені Держави Східньої Европи. Галичина і Україна проти Польщі і Росії", як документація так званої русофільської орієнтації України і є твір д-ра Михайла Лозинського, члена Української делеґації на Паризькій конференції, "Галичина" (теж перевиданий "Червоною Калиною"), де говориться власне про таку концепцію Василя Панейка.

Не було психічної підготови до зриву за свою державність, не було людей із широким політичним світоглядом на керівних становищах і не було національно-державної свідомости у широких масах народу. Як правильно вказується у Вступі "Від Видавництва" до тієї книжки, всі головні актори тієї історичної драми станули вже на суд Всевишнього. Згинув з рук большевицького агента Симон Петлюра і всі вільні українці у світі сущі прославляли у травні цього року, з нагоди 50-тиріччя тієї трагічної події, Головного Отамана, що виріс був високо понад сучасних йому діячів-творців визвольної війни-революції, як того, що власне зрозумів вагу збройної сили і став символом невгнутої збройної боротьби за державність. Померли Євген Петрушевич і помер генерал Мирон Тарнавський, якому справедливо влаштовано у Львові маніфестаційний похорон з участю також представників закордонного уряду УНР, як чесному патріотові-державникові. Патріотами-державниками були безумовно і члени Центральної Ради і всі члени Директорії і всі актори тієї трагічної п'єси, що розгравалась на широких полях України.

Але цього було замало. Не було в них тієї державницької мудрости, яка наказувала б бути з'єднаними у думках і почуваннях та діяти з'єднано. Був підхід обласний, а не всеукраїнський, була психіка чесних патріотів, виконавців своєї цивільної професії, але не було індивідуальностей, які могли б опанувати революційну стихію і покерувати нею. Не було мужів, військових організаторів типу Богдана Хмельницького, ані політиків дипломатів типу Івана Виговського чи Івана Мазепи. І це було нашою трагедією. Була та цвинтарна тиша, якої так лякався Шевченко. Ворог приспав національно-державну свідомість народу, не було психічної ані організаційної підготови і ми мусіли програти. Історики й публіцисти можуть без кінця-міри призадумуватися над питанням "щоби би було, як би було" — як би іншими були люди й іншими їх постанови та дії. Це все медитації без практичного хісна. Книга, яку тепер видала "Червона Калина", має, все ж практичну ціль: щоб сучасне і майбутні покоління українського народу навчилися на трагічних помилках минулого, що треба перестати бути галичанами, наддніпрянцями, буковинцями, волиняками, холмщаками, поліщуками чи може ще й подолянами, полтавцями і харків'янами, а бути українцями. Що треба ставитися до війська, як найпершого засобу зберігання безпеки кожної існуючої держави і найпершого засобу здобуття і збереження української ні від кого незалежної держави. І що не можна буде осягнути цього без попереднього відзискання національної гідности і гордости, притупленої знову 50-тирічним перебуванням у большевицькій неволі. Тому книга, що її тепер видала "Червона Калина", має вартість не тільки для дослідників воєнних подій в Україні, але має високовиховний характер. Тому добре сталося, що ця книга появилася і треба би тільки побажати, щоб читачі її виловлювали з неї те, що позитивне і конструктивне — для формування нової психіки, для формування соборности духа і культу збройної сили.


КАПІТУЛА ПРОПАМ'ЯТНИХ ВІДЗНАЧЕНЬ "БРОДИ" І ДИВІЗІЇ "ГАЛИЧИНА"

           

  Обіжник ч. 2.  

                                                   

1.  Спосіб ношення пропам'ятних відзначень:

Черговість і форма ношення всіх військових відзначень є нормована в кожній державі відповідними законами та правильниками. Внаслідок того наша Капітула схвалила тимчасову черговість і форму ношення відзначень:

а)   Індивідуальні боєві відзначення носиться на першому місці. Коли б вояк Дивізії отримав бойове відзначення в УПА, затверджене УГВРадою, це відзначення буде першим. Слідуючим  буде Залізний Хрест за І Зимовий Похід, далі "Броди", Хрест УСС з 1915 і 1939 років, після того Пропам'ятний Хрест Симона Петлюри. Молодше покоління, яке не було учасником 1-ої Світової війни, носить як перше — відзначення "Броди", далі Пропам'ятний Хрест Дивізії  "Галичина", Воєнний  Хрест УНРади, Медалю св. Архистратига Михаїла.

б)   На всіх одностроях (темно-голубі блюзи з дивізійною відзнакою і однострої молодечих організацій) носиться "великі" відзначення. Мініятури тих відзначень носиться на вечірних одягах (фраки, токсидо). На цивільній блюзі, на лівій кляпі маринарки, можна носити тільки мініятури-стяжки. Стяжка найважнішого відзначення має бути на горі. Неукраїнські відзначення носиться після всіх українських.

2.  Відзначення за битву під Бродами носиться на стяжці з голубою краскою на правій стороні.

3.  Всі колишні вояки Дивізії, які хочуть набути малу й велику медалю — Пропам'ятний Хрест Дивізії (1Д УНА) повинні вже тепер зголоситися до  своїх станиць. Ті вояки, які не належать до Братства або ОбВУА, повинні зголоситися індивідуально до секретаря Капітули. Разом з медалями буде вручена мистецько виконана грамота. Ціна за обі медалі (хрести) буде виносити 10 до 15 долярів.

4.   Капітула скоро перебере архів Капітули з Лондону (Англія), подасть фінансовий стан та довжників за старі хрести. До того часу Капітула не розпоряджає ще відзначеннями "Броди".


П. Силенко, кол. пполк. УНР                                      Ст. Гуляк, нол. сот. 1Д УНА
голова                                                                                   заст. голови

О. Городиський кол. бунч. 1Д УНА секретар


четвер, 11 січня 2018 р.

МОРІТУРІ


Отой старий, он там, що йде й говорить щось до себе,
Колись вояк він був і Червону підіймав Калину,
Як мовиться тепер — у час великої потреби,
І тиф не зміг його і, битий кулями, не згинув.

Як смішно він іде! Не йде, волочить ногу праву
і в простір дивиться, що не одному очі виїв.
Здається, бачить він, як сон, блакитно-жовту славу
і Київ, вічний Київ.

На мокрій вулиці старі газети й листя в'яле.
Спинився він, стоїть, і шию вигятає кволо.
Чи бачить він кого? — "Добридень пане генерале!"
Не чує. Він глухий. — І світ глухий навколо.


Бабай

 

субота, 6 січня 2018 р.

ЯРОСЛАВ ФИЛИПІВ, колишній підстаршина 1-ої УД УНА


Ярослав Филипів народився у Львові дня 9 вересня 1923 року. Як студент львівської політехніки зголосився один з перших до І УД УНА. Як підстаршина сотні тяяжих скорострілів, брав участь у боях під Бродами. Ранений прорвався з большевицького окруження і перейшовши скомпліковану операцію перебував на лікуванні у військовому шпиталі до кінця другої світової війни. В повоєнних роках продовжував студії машинознавства на політехніці в Мюнхені, які закінчив по переїзді до ЗСА на вейнському стейтовому університеті в Дітройті.

По закінченні студій працював як інженер-конструктор у фірмі Фругоф, а опісля перейшов на державну працю до арсеналу, де працював у відділі будови танків (Tank Automotive Command). Останньо як інженер у відділі провірки якости міцности матеріялів, авансував на діючого шефа цього ж відділу  (Active Chief).

Ярослав, обдарований музичним талантом, закінчив ще у Львові студії музики в Музичному Інституті ім. Лисенка. У Дітройті брав живу участь у суспільному зокрема музичному житті української громадськості. Диригував довгі роки безінтересовно дітройтським хором "Трембіта", як теж церковним хором української католицької церкви Непорочного Зачаття в Гемтремк. Як член станиці Братства І УД УНА ніколи не відказував своєї помочі, коли йшлося про зорганізування хору на різні імпрези дітройтської станиці.



Р.К.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації