ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

вівторок, 27 лютого 2018 р.

Д-р ЛЮБОМИР ОРТИНСЬКИЙ

Пам'яті друга

Орест Корчак Городиський



В п'ятнадцяту річницю смерти приятеля, громадського діяча, політика, журналіста і революціонера, колишнього голови Головної Управи Братства, редактора "Вістей" і "Вістей Комбатанта".


Коли відійде із цього світу людина, яка була активною на громадському чи політичному відтинку нашого еміґраційного життя, то крім стандартного некрологу появляться більші чи менші згадки про його діяльність у пресі. Роки пливуть і дуже часто образ втраченої особи затирається в пам'яті. Відходять від нас люди, яких важко заступити в нашому житті. Такою особою був пок. пор. д-р Любомир Ортинський.

Хай отся коротка згадка про Нього пригадає всім нам, що мали приємність з ним співпрацювати, про доброго друга Любка.

Травень 1945. Кінець війні й беззастережна капітуляція Німеччини була тільки питанням днів. Для кожного вояка по німецькому боці насувалося питання: "Що далі?" Хоч в моменті закінчення війни є це дуже важне питання, всі вояки на Східньому фронті ставили собі інше питання: "Як найскоріше відв'язатись від большевиків і не попасти до них в полон?"

Цим питанням найбільше турбувались вояки Дивізії "Галичина", яка в той час перебувала на фронті в Австрії, головно старшини, які несли, з повним розумінням проблеми, опіку над своїми відділами.

Проблема не була легка, бо ті, які крім старшинського ступеня, мали також громадсько-політичний життєвий досвід, знали добре, що в таких важких життєвих моментах не важко попасти в паніку.

Триматись разом, творити до останку "силу", заховати дисципліну й послух, вдержати довір'я до проводу, отеє була конечність в час капітуляції. Ясно, не кожний із старшин хотів брати на себе ту велику моральну відповідальність перед вояками заставити їх слухати, хоч війна скінчена. Далеко легше в таких випадках дбати виключно про себе, чим думати про інших (до речі часом дуже химерних).

З приємністю треба ствердити, що українські старшини станули на висоті завдання. Одною із позитивних причин було те, що великий відсоток старшин, підстаршин і стрільців прийшли до Дивізії "Галичина" з рядів ОУН, де засвоїли собі прикмети карности, послуху й братерства в боротьбі. ОУН — обох відламків — мала до капітуляції і в полоні виключний вплив на вояцтво. Ніякого іншого авторитету в Дивізії не було.

Одним із тих молодих старшин, хоч вже з поважним громадсько-політичним і життєвим досвідом, які в тих важких часах хотіли зберегти вояцтво перед панікою був покійний пор. д-р Любомир Ортинський. Ніхто не знав, як і не знав пор. Ортинський, що жде їх всіх в майбутньому; найголовніше — відійти якнайскоріше з загрозливої зони від большевиків. Капітуляція застала Дивізію "Галичина" на фронті. Дехто виписує неповажні фантазії про стягнення Дивізії з фронту на 48 годин перед капітуляцією, що цілковито не відповідає правді, бо до останнього моменту повне військове командування Дивізією було в руках німців, які ніколи не виконали б наказу, який не прийшов від вищої команди.

Багато близьких товаришів, добрих знайомих, земляків, а то й рідних не знали, що, відходячи з фронту пам'ятного дня капітуляції, розійдуться в різні сторони, часом вже й не побачаться.
Велика частина Дивізії попала до англійського полону і згодом опинилась в Італії в Ріміні, менші частини попали до американців, а ще менше до французів. Скільки попало до большевиків ніколи не довідаємось.

Покійний д-р Любомир Ортинський, чи як його близькі друзі називали "героєм" за його цивільну відвагу, попав до американського полону, в якому побідники не найкраще поводились з нашими полоненими. Невідповідні житлові умовини, недостача харчів, як рівно ж і психічні переживання впливали негативно на його здоров'я, тим більше, що покійний Любомир мав деякі клопоти з своїми легенями. Застаріла й залікована вже хвороба легенів була опісля також причиною труднощів у його виїзді до США.

Як виглядали умови побуту в американ. полоні дуже гарно й плястично описав пор. д-р Олекса Горбач у "Вістях Комбатанта" ч. 4 за 1961 р. З "медом" там не було.

Котрогось дня вересня 1945 р. рознеслась вістка по таборі в Беллярії, в Італії, що під брамою є кол. старшина нашої Дивізії хор. Цимбалістий, який в товаристві ще кількох громадян був в дорозі з Інсбруку до Риму і "по дорозі" зупинився в Беллярії. Від нього прийшли перші певні вістки про декого з рідних, а також про тих наших товаришів, що попали до американського полону. Тоді ми довідались, що пор. Л. Ортинський живий в американському полоні. Хор. Цимбалістий привіз і сумні вістки про нераз неприхильну поставу до кол. вояків Дивізії деяких наших громадян, що стали членами таборових адміністрацій УНРА, про опіку СХС (Санітарно-Харитативної Служби) над нашими полоненими в таборах в Німеччині.

Багато з нас, які здавали собі справу з того, що англійський король не буде нами вічно піклуватись, втікали з табору головно до Австрії та Німеччини чи до рідних, чи продовжувати студії.

Не було дуже важко втікти з американ. полону, але старшини без потреби не покидали мужви. Американці пустили на волю молодших ранґою підстаршин та стрільців, а старшин відпустили щойно в січні 1947 р.

У столиці Баварії, Мюнхені, існував студентський гуртожиток при Фюріхштрассе, що був приміщений в школі і популярно знаний як "Фіріхшулє".

Тому, що практичну контролю над гуртожитком мали ЗЧ ОУН (популярно — бандерівці) треба було мати знайомство й протекцію, щоб одержати приміщення в гуртожитку. Гуртожиток приміщувався на 2-му й 3-му поверсі школи, і крім приміщень для мешканців були також верстати шевський і кравецький як рівно ж деякі спеціяльні організаційні кімнати.

З бігом часу вдалось кол. "дивізійникам" змайоризувати 1-шу кімнату на 2-му поверсі. Була вона приміщенням не тільки для сталих мешканців, але й для "гостей", які по справам мусіли задержатись кілька днів в Мюнхені. На "1-ці" товариське життя і самодопомога була неписаними законами.

В січні 1947 р. мешканці — кол. "дивізійники" — фюріхшулівської "одинки" вітали своїх товаришів, головно старшин, що вийшли з американського полону. Не багато з них мали свої родини, не багато могли приміститись по приватних мешканнях, не багато мали змогу дістатись до таборів "ДП", тож лишились на Фюріхшулє.

Скромне товариське прийняття, чорний хліб і чорна кава, клуби тютюнового диму, розмови, спогади, пляни на майбутнє.

Хоч про Любка Ортинського знав я давніше, на тій товариській зустрічі я познайомився з ним особисто. У відміну до інших, мало говорив про минуле, не любив вдаватись до "серцещипательних" мотивів у розмовах. Як сьогодні пригадую собі, як він снував пляни про майбутнє. "Треба братися до книжки, треба робити старання "очистити" нашу Дивізію перед теперішніми західніми побідниками".

Любко активно включився в політичне життя. Його не манили "сходини", вічні наради й переливання з пустого в порожнє, так характеристичне для тогочасних "великих політиків"; він вже тоді почав активізувати себе на зовнішньому відтинку, а при тому продовжував перервані студії політичних наук на німецькому університеті в Мюнхені, який і закінчив титулом доктора політичних наук.

Любко знав свою вартість. Коли бачив, що хтось своїм говоренням (щоб тільки говорити) забирає йому час, скоро кінчав розмову. Противників умів дуже скоро "посадити" своїми влучними аргументами. Завжди старався чогось нового навчитись, не терпів людей, які "стояли на місці", які не прогресували, які не вчилися, бо, як говорив, "чужинців не можна переконати в слушності наших змагань чуттєвими аргументами, а тільки річевими, опертими на правдивих фактах і документах, твердженнями". Здавав собі справу, що шлях, який вибрав, шлях свідомого, українського, еміґраційного політичного діяча важкий, не було (й далі немає) багато таких, з якими знаходив би спільну мову у своїй праці. Мусів бути піонером, пробоєвиком, таким лишився до останньої хвилини свого життя. Він хотів бачити при праці добре підготовану еліту, а не малих людей, що викрикують неповажні гасла й дивуються, що не знаходять зрозуміння серед чужинецького світу.

Коли 19 березня 1947 р. ініціятивна група членів корпорації "Листопад", заснованої ще в таборі полонених в Ріміні, скликала основуючі загальні збори в таборі "Ґанґгоферзідлюнґ" в Реґенсбурзі, не бракувало там і пок. Ортинського. Корпорація "Листопад" була подумана як елітарна організація членів Дивізії "Галичина" з точно означеними рамками діяльности Головою обрано д-ра Мирослава Малецького, Ортинського вибрано головою контрольної комісії, а автора цих рядків — секретарем. Виглядало, що Управа вив'яжеться з поставлених собі завдань, однак як побутові причини (брак матеріяльного забезпечення), так інтенсивні продовжування студій, не дали змоги вповні осягнути намічені цілі.

Відновлена корпорація добилась тих моральних успіхів, що згуртувала в своїх рядах дійсний дивізійний актив, який в кілька літ пізніше дав ініціятиву до зорганізування Братства кол. вояків Дивізії "Галичина". Товариські з'їзди корпорації стояли на високому рівні як по формі корпораційній (опрацював д-р 0. Горбач), так і по змісті виголошених доповідей і дискусій.

Покійний Любомир не любив половинчастости в праці, висловлював невдоволення отверто відносно того чи іншого члена управи корпорації, який занедбував свої обов'язки. Взятий на себе обов'язок старався виконати задовільно, не вдоволявся "півуспіхами", не любив ховатись за високопарні фрази і відмовлятись від важких, краще сказати, мало популярних завдань. Якраз у таких справах ставав у проводі, згадати хоч би важку працю щодо регабілітації нашої Дивізії перед унрівсько-ірівськими чинниками і право кол. вояків Дивізії на еміґрацію до США чи Канади.

Меморіяли, в писанні яких Пок. Ортинський все брав участь, мусіли бути не довгі, без зайвої пустої фразеології чи "серцещипательних" зворотів, щоб як найбільше переконували "власть імущих". На основі своїх особистих студій американської влади в Німеччині він прийшов до переконання, що можна у них добитись зрозуміння проблеми і симпатії.

На апльодименти маси не чекав, очікував скоріше чогось противного, чим однак не зражувався. Кожний його співрозмовник вже по короткій дискусії мусів набирати респекту й поваги. Розмовляв спокійно, переконував силою своєї культурної аргументації, за що шанували його навіть його опоненти.

Абстрагуючи, чи всі з його близького окруження (в товариствах чи місцях праці) його любили, у всіх він втішався повагою. Його атворитет держав Головну Управу Братства від всяких непередбачених внутрішніх потрясень, його авторитет заставляв призадумуватись над проблемами, а не над несуттєвими справами.

Ми мусимо подивляти його пильність і систематичність в праці. Багато з нас ще дуже добре пригадує собі його блискучі репортажі з заль засідань Об'єднаних Націй з дуже цікавими коментарями.

Два дні перед своєю передчасною смертю сказав покійний Любко, як ми його популярно звали, авторові цих рядків, під час оглядання Об'єднаних Націй в Нью-Йорку: "Сьогодні я можу бути помічним неодному з журналістів на паркетах ООН, в час коли я розпочинав мою працю тут, я був перший, все мусів здобувати сам, нікого не було, щоб мене впровадити".

Не судилось йому впровадити нікого молодшого, воєнні переживання зробили своє. Хоч особисто не впровадив нікого до так важної праці журналістично політичної на терені ООН, все ж таки добре ім'я, яке він залишив серед товаришів по фаху — неукраїнців — таки допоможе майбутньому його наслідникові.

Завдяки наполегливій праці й тактові покійний д-р Ортинський допровадив до дуже тісної співпраці поміж Братством і ОбВУА. В 15-ту річницю створення "Вістей Комбатанта" та також річниці смерти д-ра Любомира Ортинського складаємо йому запевнення, що його праця — головно на відтинку консолідації наших комбатантських організацій не пішла надармо, а журнал "Вісті Комбатанта", якого він був редактором з рамені "дивізійників", сповняють своє завдання.



неділя, 18 лютого 2018 р.

500 ГРИВЕНЬ НА ВЕЛИКДЕНЬ



Степан Куропась


Начальна команда УГАрмії у наказі до бриґад проголосила, що всі члени армії, які були в час Різдва 1919 р. на фронті, мають одержати як "великодній дар" по 500 гривень. "Жалування" (платню) для вояків виплачувалося австрійськими грішми, бо не було часу видрукувати гривні і карбованці. Гривні йшли на рівні з австрійськими коронами. За 500 гривень можна було в 1919 році купити пару гуцульських коней, отже, дар був великий.

Зараз по Різдві сотні, курені, групи і бриґади робили реєстр вояків, заторкнений наказом Начальної команди. Гусаківський курінь отамана Чорного на 99% свого складу був уже на Різдво на фронті на найдалі висуненому клині під Перемишлем, отже, майже кожний вояк дістав 500 гривень.

Грошей, як відомо, вояки не щадять, до банків не ходять та воліють їх негайно зужити і забавитися. А де ж забавитися й зужити таку масу гроша? Треба йти до міста, а Самбір найближче. Звичайно, всі сотні не могли нараз йти з фронту до Самбора, була черга по десять денно. Сотня Гусаківського куреня займала два села — Цинків і Боратичі. Між Боратичами і Яксманичами був присілок Дев'ятичі і фільварок княгині Любомирської. На фільварку було чотири стирти пшениці і жита. Дві стирти пшениці за допомогою збройної охорони сотні перевезли наші сільські підводи до села Радохінці, де на фільварку працювала господарська сотня, яка займалася молоченням збіжжя і в ґуральні двора теж гнала алькоголь з бараболі  — бо армія відчувала "спрагу", головно в час свят. Тому з тої сотні, до якої я належав, нікого до Самбора не пускали, аж поки остання стирта пшениці і жита не була перевезена.

Чекали ми на підводи, які наша жандармерія організувала по селах. Селянські коні втомлені довозом амуніції, вози без коліс (селяни деякі колеса поховали) спиняли наладнання перевозу збіжжя. Одного гарного дня наші стежі донесли, що до Яксманич увійшов полк польської піхоти. Як виявилося пізніше, це був 33-ий познанський. На другий день поляки поставили стійку і вояки вигрівалися на сонці під стиртами і на стиртах. Вкінці підводи були готові і сотня мала помагати забрати збіжжя. Ранком о годині 4-ій, одна чота увійшла до Дев'ятич, схопила сплячого стійкового і залогу 11 вояків та привезла їх до Боратич. Командир сотні хор. Лісікевич з Волі Баранецької біля Самбора рішив, що вже нема перешкоди і що обі стирти за два дні будуть у Радохінцях. Наші підводи чекали на знак. Тим часом наш вістовий, козак Микола Корженко, родом з села Ротмистрівки, Звенигородського уїзда, доніс, що поляки наступають на три шляхи. У Дев'ятичах цілий полк, під Гусаків прибули танкові з'єднання Галлера, команда групи покинула Крукеничі і "Нєбєска" армія відтинає наш курінь від решти армії. Пропали стирти, підводи повтікали й ми не дійшли з гривнями до Самбора.

Перейшли ми Дністер, дійшли аж до Бистриці під Надвірною, завернули назад, бо Коломию зайняли румуни. Перейшли на Чехо-Словаччину і перший нічліг мали в селі Студене. На запит селян, які нам виносили молоко і вівсяні калачі, ми гордо відповідали: ми русини, так як ви, йдемо вас визволяти. У Воловому зложили зброю і за два дні опинилися в Дойч-Ґаблю (Німецькому Яблонному) на Судетах. По дорозі у вагонах на 42 людей ми грали в карти: очко, фербля, хто, що знав. Я ніколи раніше не грав в карти і не вмів, програв 500 гривень і товариство відсунуло мене як "безгрішного". У Дойч-Ґаблю знайшлися купці, які купували гривні — 5 гривень за одну чеську корону. Хто мав гривні, міг купувати в місті булки, а хто не мав — вдоволявся пенцаком. І хоча була надія, бригада на Україну вже не вернулася, хоч у таборі ми співали "Ще вернуться тії стрільці січовії, задрожить Варшава..."



неділя, 11 лютого 2018 р.

VI СІЧОВО-СТРІЛЕЦЬКА ДИВІЗІЯ

 Хаотичні накази й розпорядки совєтських партійних і військових верховодів


Ген. Петро Самутин


 Цей нарис нав'язує до статті "Битва на Вислі і під Львовом", з циклу військово-історичної   праці VI Січово-Стрілецької Дивізії, ч. 3-4 з 1975 року. Редакція


2-го серпня 1920 р. Політбюро ЦК РКП(б), обговоривши воєнне положення, виникле на півдні країни у зв'язку з успіхами Вранґеля і повстанням на Кубані, признало, що Вранґелівський відтинок має велике, цілком самостійне значення та прийняло рішення виділити його в окремий фронт. Сталінові було доручено зформувати Реввоєнсовєт, на посаду командуючого фронтом рекомендовано І. Єґорова або М. Фрунзе. Політбюро також постановило об'єднати Південно-західній і Західній фронти. В ролі Реввоєнсовєта намічалось залишити Реввоєнсовєт Західнього фронту.

У зв'язку з вказівками ЦК партії, головнокомандуючий 3-го серпня 1920 р. дав директиву командуючим Західнього і Південно-західнього фронтів, в якій вказувалось, що з форсуванням річки Нарев і за оволодінням Берестя Литовського приходить час об'єднати в руках командуючого Західнім фронтом управління всіма арміями, що продовжують рух в напрямку р. Висли, себто передати в його розпорядження XII і І-у кінну армії. У зв'язку з цим Головнокомандуючий запропонував М. Тухачевському прийняти міри до якнайскоршого забезпечення зв'язку (лучби) зі штабами цих двох армій.

4-го серпня ЦК РКП(б) одержав телеграму від Сталіна, в якій він висловлював свій погляд відносно постанови Політбюро з 2-го серпня. "Треба думати, — писав Сталін, — що мова йде не про об'єднання двох фронтів, їх апаратів і майна і створення нових апаратів Південного фронту, а про передачу ХІІ-ої, І-ої Кінної і ХІV-ої армій Західньому фронтові. Реввоєнсовєт, писав Сталін, апарати і майно Південно-західнього фронту не розбиваються і не діляться, а залишаються непорушними, при чому передані Захфронтові армії Південно-зах. фронту будуть обслуговуватись РВС (Реввоєнсовєтом) і штабом Західнього фронту в їх теперішньому стані. Така комбінація була б більш природньою і безболісною, бо вона, з одного боку, виключає непотрібну витрату сил при розбиванні старих апаратів, з другого боку, дала б можливість об'єднати всі антипольські армії в єдиний Західній фронт...

Із телеграми Сталіна далі слідувало, що в склад нового Південного фронту крім ХІІІ-ої і ІІ-ої кінної армій, повинні увійти ІХ-а армія Кавказького фронту. Міркування Сталіна про переведення в життя постанови ЦК з 2-го серпня були прийняті совєтським Реввоєнсовєтом та розглянуті 5-го серпня на пленумі ЦК РКП(б). Пленум прийняв рішення: "Затвердити запропонований тов. Сталіном варіянт, прийнятий ГВСР".

Таким робом, ЦК РКП(б) признав необхідним передати ХІІ-у, ХІV-у і І-у кінну армії Західньому фронтові та тим самим об'єднати на кінцевому етапі війни всі війська, діючі проти польських інтервентів, в складі одного фронту. Це дозволяло використати їх більш цілеспрямовано для осягнення успіху на головному Варшавському напрямку.

Вповні своєчасним було і рішення большевиків про створення самостійного фронту проти Вранґеля, однак в наслідок різких змін положення, — відкладено його переведення в життя на деякий час.

Згідно з постановою Пленуму ЦК партії, Головнокомандуючий 6-го серпня наказав командуванню Південно-західнього фронту, разом з передачею ХІІ-ї і І-ї кінної армій, підготовити для передачі Західньому фронту також ХІV-у армію. Одночасно в другій директиві Південно-західньому фронтові він указував:

"...Необхідно дати відпочинок кінармії в підготові її для нового удару, для чого вже тепер треба прийняти таке групування на польському відтинку фронту, щоби піхотою змінити І-у кінармію та вивести її в резерву для відпочинку і підготовити до рішального нового удару".

А 7-го серпня 1920 Реввоєнсовєт Південно-Західнього фронту наказав вивести в резерву всі чотири дивізії І-ої кінармії і тримати їх скупчено, приймаючи всі міри для швидкого приведення в порядок особового складу, коней і матеріяльної частини. Однак у зв'язку з тим, що І-а кінна армія вела важкі бої з ворогом, вивести практично в резерву вдалося лише дві кінні дивізії, котрі після короткого відпочинку змушені були знову відбивати настирливі контратаки ворога.

В цей час Реввоєнсовєт Західнього фронту розробляв плян нанесення рішального удару Польщі в районі Висли.

5-го серпня в розмові з Головнокомандуючим М. Тухачевський заявив, що повний успіх буде лише при об'єднанні всіх військ шляхом узгіднення дій, але покищо просив підштовхувати ХІІ-у армію, котра сповільнила темпо свого руху і відстала від Мозирської групи.

8-го серпня М. Тухачевський знову поставив питання про об'єднання всіх совєтських військ польського театру воєнних дій. Він запропонував, щоб зв'язок штабу Західнього фронту з арміями, котрі передаються цьому фронтові, був зорганізований з допомогою оперативного пункту, розбудованого в місті постою полевого штабу Південно-західнього фронту силами і засобами цього штабу. "Це абсолютно необхідно, — сказав М. Тухачевський, — тому, що, з одного боку положення вимагає негайного об'єднання армій, а нема у нас засобів швидко встановити з ними всебічний зв'язок".

Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту в телеграмі з 8-го серпня на ім'я Головнокомандуючого заперечував ті пропозиції, вважаючи, що здійснення їх спаралізує апарат управління Південно-західнього фронту. Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту пропонував достосувати фактичну передачу трьох армій до моменту організації оперативного пункту засобами Західнього фронту. "Всяке інше рішення питання — говорилось у телеграмі, — вважаємо шкідливим для справи взагалі, та зокрема для осягнення успіху над Вранґелем".

Реввоєнсовєт Сов. Республіки і Головнокомандуючий, переводячи об'єднання всіх армій, діючих проти Польщі, одночасно рахували, що Варшавську операцію Західній фронт зможе провести успішно своїми силами. В телеграмі з 8-го серпня Головнокомандуючий не згодився з думкою Командування Західнього фронту про те, що швидша передача ХІІ-ої, І-ої Кінної і ХІV-ої армій вплине на осягнення більш рішучих дій фронту. Головнокомандуючий заявив командуючому Західнім фронтом, що тимчасове відхилення ХІІ-ої армії на південь вимушене ситуацією і навіть необхідне.

"Особисто вважаю — писав Головнокомандуючий, — що це зниження (на південь — П.С.) ХІІ-ої армії дасть, нарешті, можливість вивести частини Будьонного за піхоту та тим самим відірвати його від лобового удару, в котрий він втягнувся, для майбутнього його скерування в більш вигідному напрямку, котрий до того часу намітиться".

Включно до 2-го серпня 1920 совєтське Головне командування не бачило потреби в притягненні ХІІ-ої і І-ої кінної армій для участи у Варшавській операції. При розпрацюванні пляну наступу на Вислу, командування Західнього фронту змушене було рахувати лише на власні сили.

Для совєтського командування не було таємницею, що поляки підготовляються до протинаступу. 9-го серпня Штаб ХІІ-ої армії перехопив польську директиву, дану ІІІ-й польській армії, із котрої було видно, що польське командування передбачало на 17-те серпня зосередження нової армії в районі Люблина з метою розгрому військ південного крила Західнього фронту. Але большевицький Реввоєнсовєт, Головне командування і командування Західнього фронту не прив'язували поважного значення до тих відомостей.

10-го серпня совєтський Головнокомандуючий в часі телеграфної розмови з командуючим Західнім фронтом висловив свої думки про групування сил ворога (поляків) в районі Варшави. Він думав, що головні сили польських військ знаходяться на південь від Варшави. М. Тухачевський рахував, що головні сили ворога є на північ від Варшави. С. Каменєв не настоював твердо на своїй оцінці ворога, заявивши, що командуванню фронту на місці видніше, і тому дає йому повну свободу дій.

Плян совєтського наступу на Варшаву, розпрацьований командуванням Західнього фронту, був затверджений головним командуванням, і 10-го серпня 1920 р. М. Тухачевський підписав директиву на форсування Висли та заволодіння польською столицею. Операцію намічалось розпочати 13-го серпня 1920 р. так: Основні совєтські сили Західнього фронту зосереджувались на правому крилі щоб, обійти Варшаву з півночі і північного заходу. В центрі і на лівому крилі залишались дуже незначні сили, котрі властиво не могли забезпечити ударну групу з півдня. Командування фронту до деякої міри признавало небезпеку наміченого розподілу сил. 10-го серпня М. Тухачевський звернувся з проханням до Главкома передати в склад Мозирської групи 58-у дивізію ХІІ-ої армії, для створення міцного лівого крила. В той самий день Главком видав відповідні розпорядження.

Однак Главком, при всьому свому оптимізмі в оцінці війни, розумів, що в умовах, коли польський ворог готовить сили для контрудару, не можна розраховувати на успіх, маючи досить слабі сили в центрі і на лівому крилі Західнього фронту. Тому під час розмови по телеграфі з М. Тухачевським Главком заявив про необхідність (це відбулося 11-го серпня 1920 р.) переміщення ХІІ-ої і І-ої кінної армій на північ та запропонував йому негайно взяти в своє розпорядження 58-у дивізію і всю ХІІ-у армію.

"...Інакше, я думаю, — сказав С. Каменєв, — ваш центр може не справитись зі своїм завданням і, можливо, трісне, як перетягнута струна".

У відповідь Командуючий фронтом заявив: "Необхідним є здвинути ці частини (ХІІ-у і І-у Кінну армії) до півночі, щоб вони могли взяти участь в головній операції".

Отже тільки 11-го серпня між совєтським Головним Командуванням і Командуванням Західнього фронту прийшло до згоди про участь ХІІ-ої і І-ої кінної армій в наступі на Варшаву.

11-го серпня, о третій годині ранку, Головне Командування дало директиву Командуючому Південно-західнім фронтом, в котрій вказувалось: "Захфронт приступає до нанесення рішаючого удару для розгрому ворога і заволодіння Варшавським районом. З огляду на це вже тепер прийдеться тимчасово відмовитись від негайного заволодіння на вашому фронті Львівським районом та для співдії з Тухачевським скерувати як можна більше сил для удару приблизно на Люблин — Нова Александрія (Пулави), щоб всемірно підтримати ліве крило Тухачевського. Ця обставина вимагає змінити основні завдання ХІІ-ої і Першої кінармії, при чому ХІІ-а армія повинна наносити удар в загальному напрямку на Люблин, а кінна армія, також головними силами, повинна вийти в район Замістє — Томашів — Грубешів. Разом з цим є засадничо необхідним найскорша передача перше ХІІ-ої,а потім і кінної армії в безпосередню підлеглість Комфронту Тухачевському, при чому тов. Тухачевський вказує час передачі ХІІ-ої армії на 13-го серпня, а кінної на 15-го".

Ця директива не мала характеру наказу, котрий безумовно треба було виконати. В кінці директиви Главком просив Реввоєнсовєт Південно-західнього фронту негайно дати свої висновки і відповісти в засаді на його питання. Це значило, що можна було ще роздумувати над поставленими завданнями. До того дійшла ще одна перешкода. Шифр директиви був переплутаний. Директива була розшифрована і пред'явлена лише 13-го серпня Командуванню Південно-зах. фронту. В той сам день, відповідаючи Главкомові, Реввоєнсовєт Півд-зах фронту телеграфував: "Армії Південно-зах. фронту виконують основне завдання заволодіння районом Львів — Рава Руська і втягнуті вже в дію... Зміна основних завдань арміям в даних умовах — лічу вже неможливою".

13-го серпня, ще перед одержанням цієї телеграми, Главком дав Реввоєнсовєтові Південно-зах. фронту другу директиву, в котрій наказував — для успішного наступу Західнього фронту з 12 годин 14-го серпня передати в оперативну підлеглість командуючому Зах. фронтом ХІІ-у і І-у кінну армії без 8-ої кінної дивізії з лінією розмежування між І-ю кінною армією і ХІV-ою арміями.

Член Реввоєнсовєт та Сталін не згодився з Главкомом і заявив, що остання директива без потреби перевертає всю ситуацію, що склалася на Південно-зах. фронті, котрий вже перейшов в наступ. Цю директиву, на думку Сталіна, належало б дати або три дні раніше, коли кінна армія стояла в резерві, або пізніше, коли кінна армія заволодіє районом Львова, а тепер ця директива тільки заплутує справу та викликає непотрібну затримку. Сталін відмовився підписати відповідний наказ до фронту. Так само зробив і другий член Реввоєнсовєт та Південно-зах. фронту Берзин, котрий покликався на те, що він займається питанням запілля і тому не в курсі оперативних завдань. А без підпису члена Реввоєнсовєта наказ не мав сили.

13-го серпня Главком по прямому проводі зв'язався з командуючим Півд. західнім фронтом А. Єґоровим і заявив: "Я нічого не розумію, тому що питання про передачу ХІІ-ої і І-ої кінн. армій давнім-давно рішене і, як видно, було нормальне". Главком потворив свій наказ. Тільки після цього 13-го серпня директива до Південно-зах. фронту про передачу І-ої і ХІІ-ої армій в підлеглість Західнього фронту була підписана А. Єґоровим і Р. Берзіним. Однак і тепер, наполягаючи на виконанні свого наказу, Главком як і попередньо не був переконаний в необхідності пересунення І-ої кінної армії на поміч Західньому фронтові. Він все ще лічив, що Зах. фронт виконає своє завдання своїми силами.

13-го серпня в розмові по телеграфу з Командуючим Західнім фронтом Главком заявив: "Якщо в майбутньому не дивитись на кінну армію як на таран, без котрого ми, може бути, все рівно рішимо своє завдання, то 6-у дивізію (кінну — П.С.) можна перекинути проти Вранґеля. Якщо ж є небезпека, що наше завдання може зірватись, то цей таран належить тримати, на той випадок, що ваш кулак (мається на увазі ударну групу Західнього фронту — П.С.) — ослабне"... Далі Главком зазначив, що необхідно ліквідувати Вранґеля таксамо скоро, як і закінчити Варшавську операцію, та у зв'язку з цим висловився за перенесення 6-ої кінної дивізії на вранґелівський фронт. Зустрівши заперечення з боку командування західнього фронту, Главком відмовився від своєї пропозиції.

Передача І-ої кінної армії Західньому фронтові затягувалась. В цьому були винні Реввоєнсовєт на чолі з Троцьким і Главкомом, котрі недооцінили сили ворога та в часі підготови наступу на Варшаву — властиво не передбачали використання І-ої кінної армії разом з військами Західнього фронту. Не можна виправдувати й Реввоєнсовєт Південно-зах. фронту, котрий намагався вдержати І-у кінну армію в своїх руках, щоб завоювати район Львова та водночас знищити Вранґеля.



понеділок, 5 лютого 2018 р.

АНТИ- НАУКА

М. Сулима


Так, як в демократичних країнах, в системі економічної обильности, молодь створила рух анти-культури, яка виявляється в запереченні дотепер прийнятих форм людського спілкування, у ворожому наставленні до прийнятого стилю в музиці, малярстві, поезії, навіть у моді, так від десятків років, особливо в Україні, росте нова ділянка "творчости", яка має претенсії на наукову, але такою не є.

Бо ж метою науки є досліджувати факти життя, аналізувати їх без усяких упереджень і шукати об'єктивної правди. Те, що під благословенням Академії Наук Української Радянської Соціалістичної Республіки видається як твори філософічні, не є ніякою філософією, а звичайною дешевою пропагандою марксизму; те, що мало б правити за історичні науки, є примітивними пашквілями та фальшуванням фактів. Все це твориться на замовлення "всесоюзної та всевидячої" партії.

Один з таких творів виданий під покровом Інституту Історії АН УРСР під назвою "Справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму", Наукова Думка, Київ 1974 р. я радше б відвів до ділянки патології, бо все, що в ній читач знайде, це гістеричний крик проти чогось уявленого. Редактор — академік А. Д. Скаба — у вступній статті стверджує, що "недобитки української буржуазії", опинившися в Сполучених Штатах Америки, в Канаді та Західній Німеччині, нічого не роблять як тільки в ролі "найманців імперіялістичної реакції" в своїх організаціях ведуть підступну та запеклу боротьбу проти радянської системи та трудящих України; виросши на зраді, вони всі свої дії спрямували на знищення соціалізму, і то в спілці зі сіоністами та маоїстами. От і по наказу першого секретаря — В. В. Щербицького — товариші з Інституту Історії одержали "почесне завдання" прочуханити цих "народних зрадників" та викрити всі злодіяння "українських буржуазних націоналістів", "диверсії жовто-блакитної преси, уніятської церкви" та наукових інституцій таких як: Український Вільний Університет, Українська Вільна Академія Наук і Наукове Товариство ім. Шевченка.

Академік Скаба відразу заявляє про "банкрутство ідеології буржуазних націоналістів". Якщо так, то навіщо було писати 236-сторінкову книжку? Про банкротів звичайно не говориться. Цей "твір" мав би викрити справжнє обличчя українського буржуазного націоналізму. На ділі він нічого не відкриває, хіба що безлицість отих усіх "істориків", що їх навчили тільки цитувати Леніна та кадити "великому російському братові".

І так коротко подивімось на "цвіт української історії" в суверенній країні рад.

1. А. В. Демківський забирає становище "Проти буржуазно-націоналістичних фальсифікацій економічного розвитку УРСР". На його думку, професор Голубничий, професор В. Бандера і К. Кононенко в своїх статтях і студіях над економікою України промовчують світлі успіхи виробництва, зріст життєвого стандарту та соціалістичного будівництва в Україні, як також применшують важливість колективізації для української економіки. Він обурюється, що українські буржуазні націоналісти не бачать "зросту матеріально-технічної бази комунізму, яку створила дружба усіх народів СССР". Товариш Демківський забуває, що всяка дружба засновується на добровільності; так звана дружба народів СССР, накинута їм Москвою й вона виходить на користь тільки Москві. А вже, якщо така сильна база комунізму, то пощо СССР просить кредитів і технології вільних демократів?

2.  М.Ф. Котляр у статті "Чого вони шукають у сивій давнині?", незадоволений, що  "українські  буржуазні  націоналісти" фальсифікують  минуле українського народу.  Думаєте, хто то такі наші фальсифікатори? Історики: М. Чубатий і В. Щербаківський, бо вони, мовляв, "сліпо наслідуючи М. Грушевського, доказують, що термін "Русь" був етнічним поняттям нинішньої України, та що цю назву присвоїв Петро І московському царству". Автор боліє над тим, що буржуазно-націоналістичні історики заперечують існування "спільної давньо-руської народности" і відкидають "історичну закономірність буття єдиної для всіх радянських народів  Радянської Вітчизни". Запитаємо товариша Котляра: де ж тоді в такій теорії причепити Вірменію, Грузію, Литву? Чи вони також вийшли з давньо-руської народности?

3.  Ю.І. Римаренко розбирає "Теорію еліти на службі українського буржуазного націоналізму". Він зачислює до попередників творця теорії еліти Д. Донцова і таких політичних українських діячів як Д. Андрієвського, Ю. Вассияна, Ю. Липу та  М. Сціборського. Очевидно, вся атака звернута проти Донцова, проти його думки про месіянську ролю еліти в житті українського народу, як також проти "оунівських ватажків", які пропагують расистські теорії. При тому автор лає теж Р. Єндика, Ю. Клена і навіть О. Назарука. Навіть критик Д. Донцова — Ю. Шерех дістає епітет "ренеґата".

4.  В. Л. Микитась у статті "Молоді радянські літератори та вигадки заокеанських фальсифікаторів" атакує Богдана Кравцева як відвертого "ворога радянського способу життя". Кравців бореться проти більшовизму та партійного керівництва літературним процесом в УРСР. Брошури та статті Кравцева автор називає пасквільною літературою, бо в них Кравців критикує штампових молодих поетів УРСР.

5.  М. М. Варварцев виступає проти "Трубадурів  психологічної війни". На його думку, "зростаюча притягальна сила СССР, ідей марксизму-ленінізму викликає шалену лють імперіялістичної реакції". Оунівці як "наємники імперіялістичних хазяїв, створили антирадянські осередки, щоб вести психологічну війну проти  СССР". Автор  накидається  на  щоденник  "Свобода", газету "Америка", журнали: "Шлях Перемоги", "Юкрейніян Квортерлі", бо вони, мовляв, фабрикують наклепницькі статті на СССР, щоб викликати недовір'я до соціялізму. Він твердить, що всі націоналістичні видання — дефіцитні, отже одержують гроші від капіталістичних хазяїв. Так само радіопередачі "Вільна Европа" мала б фінансувати американська тайна розвідка.

6.  Г. І. Ігнатченко в статті "Під вкраденою назвою" дістав завдання розправитися з "Науковим Товариством ім. Шевченка". Для нього вся українська еміграція, після першої і після другої світових воєн, є ватажками української контрреволюції. Ними створені українські наукові установи (УВУ, УТГІ, Український Науковий Інститут у Берліні) — це "центри для підривної діяльности проти Радянської України". В новіший час центром "антирадянських ідеологічних диверсій" стало НТШ. За його твердженням, НТШ створила українська буржуазія на те, щоб "розпалювати національну ворожнечу між українським, польським, російським та   іншими народами". Справді "вчене" твердження, а ми й досі не знали про таку революційну мету НТШ. Великим досягненням НТШ мало бути те, що в його бібліотеку надходили праці Леніна та що за ініціативою І. Франка було видано українською мовою праці Ф. Енгельса. Як і кожний із згаданих писак, так і Ігнатченко вірить, що "антинаукові концепції М. Грушевського — заперечення історичної спільности українського і російського народів шкідливо вплинули на діяльність НТШ".

Автор пише, що в "результаті воз'єднання західньо-українських земель із Радянською Україною" члени НТШ в січні 1940 р. вирішили розпустити товариство. Після війни "емігрантські націоналістичні ватажки", надягли на себе тоґу вчених і об'єдналися для спільної антирадянської діяльности, привласнивши собі назву "Наукового Товариства ім. Шевченка". В лісту наукових "узурпаторів" Ігнатченко включає В. Кубійовича, Е. Храпливого, В. Лабу, 3. Кузелю, Ю. Полянського. До них він каже, потяглися "народні зрадники" такі як О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, П. Курінний, М. Міллер і спеціяліст історії України в гітлерівському райху — Б. Крупницький. Зараз, твердить дальше автор, НТШ є "однією з найбільш реакційних націоналістичних установ, що спеціалізується на перекрученні історії українського народу". Він атакує "зрадника українського народу" — Р. Смаль-Стоцького та "антирадянського наклепника" — М. Стахова, що займали пости президента головної ради НТШ. Вся діяльність НТШ підпорядкована цілям "ідеологічних диверсій українського буржуазного націоналізму проти УРСР". Так само, як Котляр, Ігнатченко розправляється з д-ром М. Чубатим за його "фальсифікацію раннього періоду історії українського народу". Ігнатченко теж покликається на Леніна, який твердив, що тільки соціялізм може "визволити науку від її буржуазних пут".

Насправді ми бачимо, в які важкі ганебні пута загнав соціялізм науку в УРСР. Про те, хто фальсифікує історію України свідчить факт із статтями наших "науковців" про Україну в "Енциклопедії Брітанніці", яка була змушена змінити брехливу статтю про історію та літературу УРСР, як також усі статті про совєтські республіки. З'їдливі вислови про д-ра Кубійовича — автора "Енциклопедії Українознавства" та "Географії України" — свідчать, як справжня наука б'є по безлицих поплічниках соціалістичної анти-науки.

7.  Р. Т. Симоненко у своїй статті п. н. "Антирадянське спілкування українських буржуазних націоналістів і сіоністів" розмальовує картину поєднання цих двох згаданих "реакційних елементів". Вже Ленін остерігав перед співробітництвом між сіоністами та українськими буржуазними націоналістами, яке має за ціль "роз'єднати робочу клясу та затемнити її клясову свідомість". Леґіони єврейські Жаботинського, каже автор, допомагали українській буржуазно-націоналістичній контрреволюції. Взагалі, на його думку, жиди особливо допомагали українській буржуазії відірвати Україну від Росії. Він дуже уболіває над тим, що Винниченко і Марґолін працювали над зближенням євреїв і українців, а тепер Л. Добрянський і Я. Мусіянович з одної сторони і Ґольдельман із другої працюють в напрямку наладнання співпраці між двома народами.

8.   Н.І. Червінкіна-Корольова хоче розправитися з "реакційною антикомуністичною діяльністю уніятської церкви" у статті "Хрестом і пером". Вона бідкається, що газети "Християнський Голос" (Мюнхен) і "Америка" (Філадельфія) поширюють "ненависть до країни рад". Особливо атакує редактора З. Пеленського та о. І. Гриньоха. Їй не подобається християнсько-національне виховання молоді в діяспорі. Вона твердить, що трудящі католики світу "ставляться зі симпатією до Совєтського Союзу", що Ватикан відмовляється від лобової атаки на комунізм. Без ніякого зв'язку з контекстом статті авторка паплюжить Петлюру, Коновальця, Бандеру й Шухевича та всіх уніятів. Всі вони вороги СССР, злочинці, бо одні мечем, а другі пером діють проти СССР і світового миру.

9.  Дев'ятий із черги "дослідник" — М. І. Павленко робить "відкриття" у статті "Розсадник буржуазно-націоналістичної ідеології", про те, що в Баварії — колисці нацизму знайшли  "притулок злочинці — верховоди українського буржуазного націоналізму, які ведуть шпигунську діяльність проти країн соціялізму". Хто  вони? Це "Український Вільний Університет",  який  за поглядом "вченого історика", готує кадри антирадянців. Фахівці антикомунізму спонзорують уніятські кола. "Вихвалення великомученика Й. Сліпого, каже автор, стало притчею во язицех". Він — Сліпий, каже Павленко, виїхав за кордон (не каже звідкіля) й осів у Римі, щоб створити Київський патріярхат. Але ж в Україні уніятської церкви немає, стверджує автор. Але де вона поділася, історик соціялістичної ленінської школи не говорить.

10.  В. М. Ткаченко пише статтю "Ще одне перелицювання націоналістичних догматів".  В ній він вважає, що система організацій "українського буржуазного націоналізму" була продуктом холодної війни, як також інструментом політики визволення. "Фашистські   прислужники плянували хрестоносний похід на визволення України". Справді весело робиться, коли читаєш таке; це ж показує які ми сильні та як нас бояться! Кандидат на президента США, Ґолдвотер, на думку автора, стаючи на позиції політики визволення, підсилив рух антикомунізму. Після провалу ідеї холодної війни, в колах буржуазних націоналістів появилися "реалітетники" й тим самим табір розколовся. Ідея визволення стає, на погляд автора, непопулярною. Тим самим націоналізм, каже, він, переживає кризу та є на шляху до банкрутства. Якщо так, чого ж тоді піднімати так багацько галасу знечев'я?

11.  О.В. Картухов заторкує в статті "На послугах імперіалістичної вояччини" питання   "прогресивної молоді". Він вдоволений, що молодь у США ухиляється від військової служби.   Українські верховоди хотять, каже він, ізолювати українську молодь від прогресивного руху.  Переписуючи історію, "націоналістичні інквізитори хотіли б вилучити об'єктивну інформацію  про Україну із енциклопедій, каже Картухов. СУМ і "Пласт" нібито "обробляють нашу молодь в буржуазно-націоналістичній ідеології та вказують на наших мілітарних героїв  (Чупринку та  Коновальця)". Він твердить, що молодь відходить від батьків і від ґетта. Прогресивна українська молодь в Канаді домагається звільнення політичних в'язнів у ...В'єтнамі.

Очевидно, як випадає унраїнській молоді домагатися звільнення українських політичних в'язнів? Це ж було б обмеженим націоналізмом. От зацікавлення В'єтнамом, а не українським ґеттом повинно бути ціллю нашої молоді. Підсвідомо Картухов навіть не зчувся, як описуючи буржуазних націоналістів, він описує пролетарських духових євнухів, що фальсифікують українську історію, літературу; що згубили не лише українську душу, але також власне обличчя.

12.  В. А. Онищенко, як останній із подвижників української анти-науки, своєю статтею п. н. "Спадкоємці свастики та тризуба" намагається розправитися з "горлорізами із дивізії "Нахтіґаль" і "Ролляд". Оунівці, твердить він, школилися на німецьких шпигунів. Він описує ролю М. Лебедя та діяльність Врецьони і Клима, яку "благословив Кир Андрей". Він говорить про акції оунівців у Вервольф", які нищили тили радянських військ і порівнює їх із американськими "зеленими беретами".

З повищих виводів ми маємо уявлення про стиль і характер "наукових творів" українських радянських авторів. Я зумисне не давав багато коментарів, бо цитати, навіть скорочені, говорять самі за себе. В жадній соціялістичній країні не появляються такі примітивні пашквілі на політичних опонентів, як це робиться в Українській РСР. Усі автори користуються трафаретними стандартними фразами, які стали буденщиною в країні рад. Цей рід "творчости" аж ніяк не збагачує української мови, чи ушляхотнює її стиль. Але хіба їм усім залежить на українській мові чи творенні української науки?

В них усіх упередження: хто не так думає, як наказала партія — той ворог українського народу, зрадник, вислужник всіх диявольських капіталістичних і імперіялістичних урядів світу. Всі ці згадані статті нічого не дослідили, нічого нового науково не відкрили; всі вони мають за завдання грубо атакувати всю еміграцію; опаплюжити її працю; засудити все українське життя в діяспорі. Для них краще було б, якби тут, поза кордонами України, не було нікого крім "прогресистів", які коліноприклонно сприймали все, що подає великий "народ-герой, народ російський".

Так "правда наша п'яна спить". Колись нащадки, коли читатимуть наукові "подвизанія" оцих українських істориків, будуть дивуватися, як низько могла впасти мораль і інтелектуальний рівень у соціялістичному царстві; дивуватися, як багато їді та ненависти рідні брати виявляють до тих, що їх життя на чужині не було встелене рожами, а що вони мусіли пробиватися в життя на прю всіх ворожих середовищ, творити якісь скромні наукові і культурні пам'ятки та рівночасно обороняти добре ім'я українського народу перед чужими так само, як перед своїми рідними холуями.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації