ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 19 травня 2018 р.

ПОЛЬСЬКІ ДОСЛІДНИКИ ПРО УПА


В. Ґоцький


Степан Заброварний завдав собі труду й на сторінках "Наша Культура", що виходить по-українськи у Варшаві, опублікував ширший перегляд дослідів польських істориків, які відносяться до України. Ми беремо уривок з розділу сьомого, названого автором "Друга світова війна та перші повоєнні роки". У точці третій говориться про діяльність українських націоналістичних організацій в Польщі та їх ліквідація. Ось як пише автор.

"...Закінчення другої світової війни й наладнання добросусідських відносин між польським народом та народами Радянського Союзу не принесли повного спокою на польсько-радянському пограниччі. Через націоналістично-шовіністичні організації з одного й другого боку кордону гинули далі солдати й цивільне населення. Тема збройної боротьби проти ворожих народній владі елементів, а зокрема проти українських буржуазно-націоналістичного підпілля ОУН і УПА, що діяли на так званому Закерзонському Краї, знайшла широке відзеркалення в історичній літературі в Польщі. З багатьох причин немає ще на цю тему глибших монографічних праць, але багато авторів не обмежується звичайним описом подій, пробуючи теоретично справи узагальнювати, шукаючи висновків у своїх працях.

"Піонірською у тій справі треба вважати статтю І. Блюма, "Участь польського війська у змаганнях за закріплення народної влади (Боротьба з бандами УПА)", Військовий Огляд Історичний 1959. Немовби продовженням тої статті є стаття Я. Ґергарда про "Деякі деталі боротьби із загонами УПА та ВІН у південно-східніх районах Польщі". Стаття ця появилась теж у Військовому Огляді Історичному за 1959. В статті Ґергард, що "сам був учасником тих боїв, аналізує співпрацю бандерівців із польськими загонами ВІН та проаналізовує причини довготривалої боротьби з бандерівським підпіллям.

"На сторінках Військового Історичного Квартальника продовжують цю проблему інші автори. В. Шота, "Нарис розвитку ОУН і УПА", ділить діяльність та розвиток тих організацій на певні періоди та аналізує їх організаційну структуру, чисельність та озброєння. М. Юхнєвіч, "Участь 7-ої лужицької дивізії пішої в акції "Вісла" — 1962, описує участь згаданої дивізії в 1947 році в боях від Щавного на Лемківщині до Ярослава та Сіняви на Посянні. Знова ж С. Жепський реєструє найважливіші події в часі від липня 1945 до серпня 1947 як старшина 8-ої дивізії піхоти у двох статтях: "Участь 8-ої дивізії в боях з бандами УПА в роках 1945-1947" та "З історії 8-ої дрезденської дивізії ім. Бартоша Ґловацького".

"Під редакцією М. Турлейської появився збірник маґістерських праць на теми боротьби Польського Війська із збройним підпіллям, в тому й з українським. Ось кілька назв тих статтей: Й. Чапля — "Баротьба з ОУН, УПА в роках 1944-1947", М. Редзінскі — "8-а дивізія піша в боротьбі з ОУН-УПА 1945-1947", М. Тиліщак — "9-а дрезденська дивізія піша в боротьбі з українським та польським подпіллям — червень 1945 — жовтень 1947".

"Чапля пише про боротьбу проти куріня Залізняка".

"Багато матеріялів на цю саму тему містить інше збірне видання під редакцією В. Ґури та Р. Галяби — "В боротьбі за закріплення народної влади в Польщі 1944-1947", а також том 7 "Народна Польща", де стаття А. Щенсняка — "Деякі проблеми відносин польсько-українських в роках 1939-1947", ширше аналізує ці справи.

"Першою спробою ширшого висвітлення проблематики підпілля ОУН і УПА є монографія А. Щенсняка і В. Шоти, "Шлях у нікуди, діяльність ОУН та її ліквідація в Польщі", 1973. Автори висвітлюють польсько-українські відносини до війни, діяльність українських буржуазних партій у міжвоєнній Польщі, організацію та діяльність УВО та ОУН до 1939. У воєнному періоді зупиняються вони на таких подіях, як розлам в ОУН, підготовка до війни з Радянським Союзом, акція батальону "Нахтіґаль", історія дивізії СС "Галичина", організація УПА, і створення УГВР. Післявоєнний період — це переселення українського населення з Польщі на Україну, організаційний розвиток ОУН-УПА на території Польщі та їх боєво-терористична та політично-пропаґандивна діяльність та відносини до польського, пролондонського підпілля. Книжка кінчається описом та аналізою різних акцій Польського Війська проти українського буржуазно-націоналістичного підпілля, яку остаточно вирішила акція "Вісла".

"Питання акції "Вісла" обговорює детальніше стаття Г. Лукашевіча, — "Біля генези та перебігу акції "Вісла" — 1947". Він зосереджує свою увагу головно на акції переселення українського населення до УССР та до північно-західніх районів Польщі. Великим недоліком згаданої праці є факт, що акції УПА автор трактує у відірванні від подібних акцій польського підпілля.                                                                                    

"Польські історики займаються також проблематикою терористичної діяльности польських буржуазно-націоиалістичних загонів у відношенні до місцевого українського населення на Люблинщині та Ряшівщині. Знов В. Волчев досліджував політику лондонського еміґраційного уряду в українському питанні та акти терору А. К. у праці, — "Причинок до становища угрупувань лондонського табору на Любельщині відносно української проблеми". Тематика ця є теж зачеплена у збірнику, — "Формація народної влади в Ряшівщині — 1965".

Стільки подав нам про ці справи С. Заброварний, як видно сам дослідник доволі дбайливий та докладний. У свому закінченні він підкреслює два цікаві моменти, які .дадуть нам певне ясніше насвітлення, в яких умовах працюють оті польські дослідники. Він слушно підкреслює, що праці тих дослідників є піонерські, це значить, що вони починають їх від самого початку, спираючись на самих лише джерелах, коли мова про події останніх років. Він признає, що заторкнуті авторами питання є дуже широкі та що автори стараються розробити найбільш складні питання польсько-українських взаємин. Але при тому зазначує, що велике значення має користування радянською історичною літературою та можливість обміну думками з радянськими колегами на наукових сесіях та під час індивідуальних зустрічей.

Це значить, що, хоча в Польщі багато дечого можна написати, чого в СССР не пропустять, то все одно око старшого брата наглядає й в Польщі та витискає своє п'ятно. Молоді польські історики, ентузіясти свого фаху, мусять теж платити данину старшобратської опіки та допомоги. Тому навіть в наукових дослідах, відділи УПА далі банди буржуазно-націоналістичні, а шлях їх веде "до нікуди". Ось до чого додумались молоді дослідники історичних джерел при допомозі старшого брата.



пʼятниця, 18 травня 2018 р.

ЗГАДАВСЯ ДОЩ...

Ярослав Курдидик


Згадався дощ зі снігом в переміссі,
Як пік у пальці — стікав з автомата...
До траншей глибоких долітали з лісу
Дошкульні дишканти хрипотів гармати.

Усе промокло наскрізь і дощенту
Ще й проклятий наступ розпочався збоку,
З люті, що зростає із кожним моментом,
Хочеться втоптати — ворога в болото!

Під вечір принесли друзі якусь юшку
Навпів з водою і пронизно зимну,
Посьорбуєш юшку і смієшся нишком,
Як місять болото — мої побратими...

З тютюну в кешені, що промок до нитки,
Важrо скрутити трубку, чи цигарку —
Принесли хлопці з села оковиту
Частують,  сміються і  счиняють  сварку.

Просто... із нічого... В усьому дощ винен,
Сльота під-осіння, холод і болото,
Листа принесли з дому, від відчини,
Але відписати — немає охоти...

Читаю, як пише: — "Так тужу за літом"...
(Соромно признатись, що тужить за мною.)
І на лист дівочий, ніжний і привітний,
Скапує з шолома мокрий сніг з водою...


Жовтень 1976 р.

понеділок, 7 травня 2018 р.

ВИЯСНЕННЯ ДО СТАТТІ "ТИТУЛОМАНІЯ"



НАМ ПИШУТЬ...


Статтю під заголовком "Титуломанія" поміщено в ч. 6-му "Вістей Комбатанта" за 1975 рік на стор. 41-44. Підписав її: "Роман Б. Припхан підп. (або хор.) 1 УД УНА (Старшиська Школа  Позен-Трескав-1944  р.)".

Отже, автор, як підпоручник або хорунжий, є молодший старшина скороченого курсу німецької старшинської школи воєнного часу за Другої світової війни, то є з малим ще стажем старшинської служби, хоч би й боєвого геройського вояка. Тому для критики справи підвищень в рангах він ще не встиг бути обізнаний з підставовими й відповідними для того матеріялами.

Тому, не дивно, що зміст його статті виказує брак знання основних відомостей для правдивого вияснення теми та для об'єктивної аналізи тих явищ, які він розглядає, відносно підвищень військових рангів на еміґрації та гонорових звань в Українському Вільному Козацтві.

Те і друге він змішує й ототожнює та оцінює з одної і тої ж точки зору. При тому допускається грубих помилок. Вони у нього сталися з одного боку — через незнання, а з другого боку через тенденційність, яка прозраджується в його іронічних насмішках та висновках.

Через ту непідготовленість автора до солідного й правдивого насвітлення та об'єктивної критики згадуваних справ, він понизив значення своєї статті, не перевіривши джерельного матеріалу, а може його й не маючи до своєї розпорядимости.

Щоб допомогти ВШановним Читачам мати правдиву уяву про фактичний стан справи та направити хиби атвора, подамо слідуючі далі вияснення.

В першу чергу вияснимо справу українських військових рангів, що їх надається для відзначення стажу і заслуг в армії. Потім подамо фактичні й дісні дані про гонорові звання в Українському Вільному Козацтві, що не є ідентичні з військовими армійськими рангами.

1.

Найперше подаємо дослівну копію слідуючого основного наказу Армії і Фльоті Української Народньої Республіки.

"Наказ Армії і Фльоті Української Народньої Республіки
М. П. 30-го червня  1924 р. 
По Мобілізаціино-Персональній Управі.

Армія і Фльота Української Народньої Республіки переходить 30-го червня 1924 р. (О годині  12-ій вночі на 1-го липня) в стан ДЕМОБІЛІЗАЦІЇ.

 З цим днем припиняється:

а)   Приняття  на дійсну війсьному службу,
б)  надавання  старшинської ранги
в} підвищення в старшинських рангах і
г) нагородження орденами та відзнаками,

аж до часу розпочаття Українською Армією і Фльотою воєнних дій на УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ.

Підписав:  Головний Отаман Симон Петлюра"

Скріпив копію своїм підписом: "Микола Янов полковник, в той час вик. об. Начальника Мобілізаційио-Персональної Управи Військового Міністерства".

Шановний автор "Титуломанії" пише, що в ділянці "військових титулів чи ступенів"... "у нас на еміґрації справжня суматоха". В точному перекладі на українську мову слова "суматоха" — означає "метушня" або "колотнеча". І це правда. Але далі він зазначає, що "на щастя, це вже минулося"! На жаль, він помилився або не знає, що підвищення у військових рангах продовжувалось і досі продовжується з рамени Ресорту Військових Справ УНР в екзилі. Маємо факти, з яких подамо лише деякі для прикладу, не називаючи імен нагороджених рангами старшин вже на еміґрації, коли українська військова служба припинилася і воєнних дій на еміґрації не відбувається.

Маємо кілька хорунжих Армії УНР, які ту рангу набули, скінчивши Військову Школу в таборі інтернованих у Вадовицях в році 1921-му наказом Головної Команди Війська УНР ч. 69 з дня 28 липня 1921 року. Від того часу, вже після демобілізації Армії, вже за часів перебування на еміґрації, без служби у війську, багатьох з тих хорунжих поступово підвищувано аж до ранги майора, а то й до підполковника...

А з найновіших прикладів наведемо слідуючі факти. Наказом по Ресорту Військових Справ УНР чис. 21 з дня 25 травня 1975 року між іншими нагородженими підвищено одного майора в підполковники зі сташинством з 1-го квітня 1954 ропу. А слідуючим наказом ч. 22 з 25-го червня 1975 року одного поручника підвищено в сотники зі старшинством з 9-го травня 1950-го року...

За браком місця вже й цих прикладів вистачить, щоб показати помилковість автора статті "Титуломанія", що "суматоха" в справі підвищень в старшинських рангів на еміґрації ніби вже припинилася. Тому він помилково також пише, що частина українських комбатантів не встигла використати нагоди, коли "Військове Міністерство при УНРаді підвищувало в рангах. Як бачимо, така "нагода" продовжується і по цей час.

2.

Підпоручник або хорунжий Роман Припхан, кінчаючи розділ статті про військові ранги, що їх надає Ресорт Військових Справ УНР з наказу Президента УНР в екзилі, зауважує, що лишилась значна частина незадоволених честилюбивих комбатантів, які... "не  встигла добитись жадних підвищень". А далі вказує на Українське Вільне Козацтво, де, на його думку, мовляв, є вихід для людей, які хотять почестей і тут можуть "авансувати" у скорому часі.

Характеризуючи далі УВК, як парамілітарну організацію та цитуючи про те дані з журналу "Українське Козацтво" ч. З (1975), підпоручник або хорунжий Р. Припхан допустився кількох хибних тверджень, які вважаємо за необхідне, ради правди, вияснити.

Він вважає, що УВК признало своїм Почесним Отаманом Командира УНА Генштабу Генерала Павла Шандрука, щоб тим "немовби старається залегалізувати серед української громади свою практику підвищень військових ступенів своїм членам"... Тож вияснюємо: Генштабу Генерала Павла Шандрука обрала Почесним Отаманом УВК Велика Козацька Рада 30-го квітня 1969 року по традиції ще від 1917-го року вибирати Почесним Отаманом заслужених перед Україною осіб. Першим Почесним Отаманом був обраний Голова Української Центральної Ради проф. Михайло Грушевський, потім — Головний Отаман Симон Петлюра, потім Андрій Лівицький, пізніше — кол. Кошовий Українського Козацтва на Слобідську Україну Генерал Іван Омелянович-Павленко, а  по  його смерти —  Ген. Штабу Генерал Павло Шандрук.

Коли ж Генерал П. Шандрук іноді, спорадично висловлював Генеральній Булаві УВК або Гоноровій Раді УВК свої поради, побажання чи внески, то згадані установи УВК ставились до того так, як велить правило мілітарної дисципліни, яке каже, що навіть прохання начальника є наказом до виконання, а тим більше внесок чи порада Командира Української Національної Армії, яке становище генерала П. Шандрука провід УВК респектує в повній мірі і беззастережно.

Далі слідує друге наше пояснення. В УВК не даються і не підвищуються "військові ступені", як називає підпоручник або хорунжий Р. Припхан військові ранги. В УВК лише за відповідні заслуги в організаційному житті й праці, і то на протязі встановленого терміну для кожного звання, надаються підвищення в гонорових козацьких званнях. Отже надаються ГОНОРОВІ, то є почесні звання заслужені відповідною працею напротязі встановленого часу. При тому розрізняються ті звання на: звичайні козацькі, звання адміністративні для тих кандидатів, що не служили у війську, звання санітарні для медичних фахівців і звання капелянські для священослужителів. Тому, що це лише гонорові звання, то коли дотичний член УВК виступає з радів УВК добровільно або буде виключений за якуть провину з козацького реєстру, то одночасово наказом УВК його позбавляється і дотичних козацьких звань, які він перед тим набув в УВК.

Отже, зовсім не те, що є притаманне для військових рангів, які лишаються при їх власниках і тоді, коли дана особа вже виступила з дійсної військової служби або, як у нас тепер хоч вже перестала існувати дієва Українська Армія, але її колишні старшини і далі титулуються своїми військовими рангами.

Підпоручник або хорунжий Р. Припхан точно подав за "Українським Козацтвом" інформації про ті роки праці, які призначені в інституціях УВК для підвищень в козацьких званнях. Але він не згадав про те, що і в інших культурних і державних народів також практикуються підвищення в званнях чи і в рангах в неармійських парамілітарних або допоміжних та добровільних організаціях потрібних для плекання вояцького духа. А такою нашою традиційно-національною організацією і є УВК, що існує зі своєю практикою підвищень козацьких звань ось вже 60-й рік, бо ж наказ про демобілізацію дієвої Армії УНР з 30-го червня 1924-го року не торкався УВК.

Автор "Титуломанії" підпоручник або хорунжий Р. Припхан не зробив такої порівняльної замітки, хоч певно про такі приклади у інших народів знав. При тому, він не спромігся розрізнити "інтернаціональних", як він називає "військових ступенів" від традиційних наших козацьких звань і тому критикує їх рівняючи до рангів в армії. Крім того, він змішує або утотожнює ті козацькі звання з назвами службових становищ в УВК. Наприклад, називає "козацькими ступенями" і курінного отамана і кошового отамана. Також згадує, що УВК надає своїм членам рангу "майора", якого звання під такою назвою в УВК ніколи не надавалось.

Висміваючи звання козацьких генералів, автор "Титуломанії" виявив незнання того, хто може бути генералом в армії. Він пише, що: "На те треба довгих літ служби, високої освіти, а що найважніше, треба успішно закінчити високу старшинську школу генерального штабу". (Підкреслення наше. А. К. і М. П.)

Мало служив у війську в старшинській ранзі згаданий автор, а тому мабуть не встиг довідатись, що одержання генеральської ранги у війську нема вимоги мати високу освіту (розуміється, що йде річ про цивільну високу освіту) та, що зовсім не є "найважнішим успішне закінчення школи генерального штабу". Видко він не знає, що така школа в усіх арміях зветься "Академією Генерального Штабу" і має завданням поповнювати Корпус Старшин Генерального Штабу не обов'язково в генеральських рангах, але і в інших рангах старшини Ген. Штабу: сотників, підполковників, полковників...

Критикуючи звання генерала УВК, підпоручник або хорунжий Р. Припхан пише: "В УВК ця справа упрощена. Тільки 5 літ активної праці в УВК та закінчення середньої освіти є вистачаючі, щоб стати генералом УВК. Навіть при війську не треба служити. Легко і скоро!". Отже, чи навмисне, для упрощєння свого твердження, чи може тенденційно він пропустив сказати, що на протязі тих п'яти років активної відповідальної праці кандидат на звання козацького генерала має бути обов'язково в ранзі полковника не менше тих таки п'яти років, а не таким собі козаком, що й при війську не служив.

Ще гірше і не по лицарські поступив підпоручник або хорунжий При-пхан, коли безпідставно зробив такий іронічно-насмішливий закид, висловлений в своєму імені підпоручмика по адресі генерала УВК, хоч і не називаю-чи генерала по імені. Підпоручник або хорунжий Р. Припхан пише-запитує: "Яке має бути відношення підпоручнина, що здобув свій ступінь у активній службі, до генерала УВК, який у активній службі був тільки канцелярійним писарем,  або у війську взагалі не служив?"

Щоб відповісти на таке безпідставне запитання і спростувати таку негідну для старшини безіменну, отже узагальнюючу, насмішку, подаємо тут статистичні дані про всіх генералів УВК, яких в козацькому реєстрі маємо одинадцять осіб.

З тих 11-ти генералів 2 генерали закінчили Академію Генерального Штабу, 1 генерал (з 11-ти) має освіту трьох високих шкіл, один генерал (з 11-ти) має освіту двох високих шкіл, 5 генералів (з 11-ти) мають освіту одної високої школи, 7 генералів (з 11-ти) закінчили по дві військових старшинських школи і 4 генерали (з 11-ти) — по одній старшинській школі. Всі козацькі генерали служили в активній військовій службі і всі брали участь в старшинських рангах у збройній визвольній боротьбі України в українських формаціях, а перед тим — у боєвих акціях інших армій за Першої світової війни, а 7 з них потім і в Другій світовій війні.

Ніхто з них — одинадцяти козацьких генералів — за активної служби не був "тільки канцелярійним писарем", як то висловився підпоручник або хорунжий  Р.  Припхан.

Як правдиві вояки по своєму духу, ніхто з них не нарікає на труднощі, при яких вони здобували свої старшинські ранги, як то хвалиться підпоручник або хорунжий Р. Припхан, який згадує, що свій "ступінь" здобув "потом і кров'ю", одначе видко лишився по духу звичайною цивільною людиною, бо й досі не знає точно назви своєї старшинської ранги в українській мові, бо підписується: підпоручник або хорунжий"!



За Генеральну Булаву УВК: 

Антін   Кущинсьиий                                                             Михайло   Петруняк


неділя, 6 травня 2018 р.

UNIFORMS, ORGANIZATION AND HISTORY OF WAFFEN SS


Roger James Bender and Hugh Page Taylor — UNIFORMS, ORGANIZATION AND HISTORY OF WAFFEN SS. Publ. R. J. Bender, San Jose, Cal. 1976, p. 207, (І УД УНА, стор. 57), том IV.

Недавно появився цей четвертий том, в якому автори опрацювали однострої, організацію й
історію п'яти Ваффен-СС дивізій, в тому і нашої, якій присвятили найбільше місця. Бендер — американець, видавець серії книжок присвячених зброї СС, та Тейлор — англієць вложили багато зусиль, щоб в архівах Америки й Европи знайти усі дані, потрібні для такої праці. Зосібна знаходимо багато інформацій про нашу дивізію, при чому автори цитують уривки наказів і розпоряджень та дати, які досі не були устійнєні або були сумнівні.

Приміром може бути питання назви дивізії і відповідних дат. Ці справи рішалися у Берліні в штабі Гіммлера і першою датою був би день рішення. Урядова публікація мала іншу дату — пізнішу, а наказ дивізії ще пізнішу. І так дня 12 квітня 1943 секретар Гіммлера скликав більше число високих військових СС і партійних провідників та заповів творення дивізії під назвою "СС Добровольча Дивізія Галичина". Так подає на основі актів Бендер і Тейлор. (У Гайке нім. видання — 30 серпня 1943). На цій нараді вирішено, що старшинський корпус дивізії має виносити 600 старшин, 50 лікарів, 2000 підстаршин. З того числа ледве 300 старшин були б українці, які служили у першій світовій війні і в українських арміях або мали польські старшинські школи.

Проклямація дивізії мала відбутися 28 квітня 1943 і до того часу Гітлер погодився на дивізію з назвою "СС стрілецька дивізія Галичина".

Автор аналізує ситуацію з назвою "Галичина", замість "українська" і стверджує недоцільність ігнорувати назву "Україна" і "український" рішенням Гіммлера. Теж фальшивою була політика не допускати українців до старшинських і підстаршинських постів, хоч можна було знайти потрібну кількість відповідних українців.

Далі Гіммлер зарядив, що у Дивізії не вільно називати вояків "українцями", а тільки "ґаліцієр", проти чого твердо виступав Вехтер. Цій справі автори присвячують більше місця.

22 жовтня 1943 вирішено назвати нашу формацію "14 Галицька СС Добровольча Дивізія". А вже 22 січня 1944 дивізія дістала нову назву з додатком "ґренадирська" і "галицька ч. 1", що потвердив Гіммлер 16 травня 1944, визнавши, що галичани це українці. (У Гайке 27 червня 1944). Але автори стверджують, що докладна дата цієї зміни у назві дивізії не знана, її опублікували аж 15 серпня  1944, хоч почали вживати скоріше.

В листопаді 1944 зв'язковий старшина Начальної команди Вермахту до СС повідомив, що дивізія має назву "Українська ч. 1". Це сталося 12 листопада, але командир дивізії або не дістав того наказу, або його зіґнорував. Ледве під натиском ген. Шандрука появився наказ ген. Фрайтаґа називати дивізію І УД УНА.

 Це є примір, в який спосіб оба автори проводили свої досліди над історією дивізії. Таких питань немало. Деякі твердження слід би провірити, але назагал книжка дає багато нового для нас матеріялу і фактів, нам вповні невідомих.

Книжку прикрашує багато світлин, деякі у кольорах. Автор вживає українські географічні назви міст і сіл, пояснює, що Львів заложили українські князі, та добре орієнтується у політичній ситуації воєнних років.

Бібліографія — це переважно архіви англійські і німецькі, акти і накази, а в тому такі українські праці:


Б. Дмитришин: "Наці і українська добровольча дивізія Галичина" в журналі The american Slavic and East European Review, vol. XV, No.  1, February 1956;

С. Яськевич: "Українська дивізія у битві під Бродами", Наш Клич, 24/1948;

Олег Мартович:  "Пор ля лібертад де Укранія", Буенос-Айрес,  1952;

Л. Ортинський: "Правда про українську дивізію", Kultura, 11/52, Paris;

П. Шандрук: "Arms of valor", New York, 1959;

В. Трембіцький: "Flags of non-russian peoples under Soviet Rule", The "Flag Bulletin", 3/69;

Tys-Krokhmaliuk Y.: "Guerra y Libertad, Historia de la Division "Ha-lychyna"  del cjersito Nacional Ukranio", Buenos Aires,  1961.

Адреса видавництва:
Roger J. Bender Publishing
P.O.  Box 23456
San Jose, Cal. 95123, U.S.A.

ю.т.к.


пʼятниця, 4 травня 2018 р.

КНИГА ПОЕЗІЙ ПРО ЛИЦАРСЬКІСТЬ


Коли Братство кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії візьметься за будь-яке діло, доводиться об'єктивно ствердити, що все мало завжди на собі типічний вояцький вияв — солідність, точність і прецизність.

Ось для прикладу варто відмітити "Вісті Комбатанта", які ця Організація перебрала і має вирішний вплив на їх редагування, хоч співредакторами цього журналу є ще Б-во УСУС-ів, ОбВУА, Об'єднання кол. Вояків УПА, Броди-Лев Інк. та Українська Стрілецька Громада в Канаді.

Головна Управа Братства подбала, щоб закріпити друкованим словом минуле своєї формації і видала такі цінні праці, як "Українська Дивізія Галичина" В. Д. Гайке, "Українське Юнацтво" — 3. Зеленого, збірник О. Лисяка "Броди", "Львівська братія" і "Спогади фронтовика" Е. Загачевського, "На шляхах Европи" Р. Лазурка. Братство сфінансувало також видання німецькою мовою "Вони хотіли волі" В. Д. Гайке. Незалежно від того Братство підтримує фінансово чимало різних починів, пов'язаних з нашим сучасним мілітарним рухом.

У серії видань Братства появилася в цьому році й збірка вояцької лірики, Ярослава Курдидика "Серце і Зброя", якої автор сам, до речі вояк. Вступ до книжки написав Леонід Полтава й обкладинку виконав мистець Петро Андрусів. Книжка має чотири окремі підрозділи: 1)  Вояцька честь, 2) Землею українською, 3) Доба велика і сувора і 4) Серце. З технічного погляду книжка видана справді дбайливо і, враховуючи наші друкарські можливості, презентується просто люксусово. (Друк. в друкарні "Київ", Торонто). Що ж до змісту книжки, то в короткій рецензії важко передати хочби дещо з того враження, що постає після перечитання її цілістю. Матеріал у книжці зложений так, що полонить на свій питомий лад не лиш колишніх побратимів зброї, яким напевно пригадаються дні — "сумісі сонця, крови, землі і сталі", а тим, які не змогли попасти у вояцькі ряди, варт переглянути цю збірку та пережити разом з автором те про що в поезії "Палітра" він пише:

— Намалюю образ — "Пробій з Перекопу", Життя і смерти наберу
з  палітри!

І так з цією "палітрою" поет не розстається...

Починаючи від року 1942, точніше від перебування в Україні в час, коли два великі драпіжники зчепилися на ній у смертельному поєдинку і наш народ намагався сказати своє владне слово господаря, і аж до 1975 року, автор бачить ті самі картини, які  "пахнуть війною"...

В розпалі боїв завжди проявлялася жива постать нашого вояка, який у смертельному змагові з окупантом розкрив найкращі геройські прикмети. В  поезії  "Слово для друга" автор говорить  мовою справжнього вояка:

— Не плач!
Хто ще нині звертає увагу на сльози
Серед людських заглад?
Скажи слово, таке,
Щоб серця обпалило  морозом,
Що немає у наступі слова — "Назад?"...

Наші читачі знають Ярослава Курдидика ще з його писань на Батьківщині. Після переїзду з великим українським ісходом за океан, автор поселився у ЗСА, де і далі не припиняє своєї письменицької діяльности. За океаном вийшла його збірка новель "Два Кулемети" з бойових дій УПА та збірка майже клясичних мініятюр "Етюди". В усю його творчість різко вплетені волюнтаристичні й патріотичні мотиви, лірика її сповнена ніжною щедрістю й у творчому вияві він незвичайно різноманітний. У його техніці віршування подибується типічний клясичний ямб, наприклад у вірші "Доба велика і сувора", присвяченому ген. хорунжому Т.  Чупринці:

Рокочуть  громи у  повітрі,
Що хто  шукатиме  раба —
Того  розчавить і  розітре
Чупринки кована доба!

Подибуємо у збірці і прояви цілком вільного віршу, як у поезії "Київ":

Мій друг з Донбасу — пахне антрацитом,
Друг з Борислава — пахне терпко нафтою.
Ми йдемо в поході поруч, і мов плити —
Розсовуємо простори,  вкриті  думу плахтою.

Вірш "Епітафія" можна назвати "поетичним кредо" Ярослава Курдидика:

Будьте  ви,  мої слова, найгострішими  стилетами,
Будьте  ви,  мої думки,  найпалкішимй  транспарантами
Будьте  ви,  мої діла — ґранітними  парапетами,
Будь,   моя   віро  —   найміцнішою   між   діямантами.

Зустрічаємо теж в автора так звані  "білі  вірші", які хоч і  не  мають чіткої пов'язаности з клясичним віршуванням, відчуваєте в них різко ковану ритміку і  всю силу волюнтаристичного вислову, от хочби  в "Баляді про вояків", яку автор присвятив Воякам 1-ої УД УНА:

Земля в той час куріла, гула і родила криваві, примерклі досвітки і вечори
Стокляті шрапнелі тріскали з реготом між мурами гір, злющо і безпощадно,
Їхня родина була дивізія, сестрами — сотні, братами вірними — батальйони
Всі  вони  спільно  раділи,  злорічили зпересердя, сміялись і плакали.

"Баляда про вояків" дещо довша своїм змістом і закінчується так:

Світе, згадай усіх бійців, — і живих, і давним-давно померлих і  призабутих
Поклади півдужку лаврів усім померлим, китицю обгорілих маків ще живим...
Віддай у пошані воякам усю землю, яка ще й далі у клекоті погрожує громами:
Я найлютішо стихія з усіх стихій,
Я людьми для слави породжена — війна!"...

В іншому білому вірші "Вояцька візія" промовляє справжня сила слова:

Будемо кутими закаблуками дороги глибинно краяти і залізні мости
розхитувати
Крізь пульсуючі поля мчатися і в перегрозі — млосну кров із землею
перемішувати.

У деяких віршах Я. Курдидик виявляє, як от у "Перша стежа", лірику, яку міг написати тільки вояк, що справді  пережив такий момент:

Ніхто так, мабуть, не знайомивсь,
Як ми, кохана, у той вечір:
Я — в першій  стежі... Рвались бомби...
І  пахло медом десь од гречок...

У поета з його метафор промовляє до читача витончене ґраційністю багатства оригінальних картин і не має сумніву, що автор книжки "Серце і зброя", як поет проявив у своїх національних поезіях, окрему притаманну йому поетичну мову. Навіть і без підпису легко відгадати зі стилю, що в ньому окривається поет нашої української лицарськости — Ярослав Курдидик.


Б. Криницьний


ПО КНИГАРСЬКИХ ПОЛИЦЯХ


Юрій Тис-Крохмалюк

Іван Кедрин: "Життя — Події — Люди", Спомини і коментарі, Видавнича Кооператива
"Червона Калина", Нью-Йорк, 1976, стор. 724.

Якщо маємо бібліотеку книг з важливих для наших часів, зосібна до історії останніх десятиліть, то побіч Енциклопедії (Коломийське видання), Екс Лібріс за редакцією Ковжуна, "Від комітету до Державного Центру" і "Від держави до комітету" Паньківського, Нотатників Є. Маланюка, "Українська Галицька Армія" Л. Шанковського та інших видань Д. Микитюка, врешті клясичних уже праць визначних діячів нашого століття, у ній повинна знайтися книга споминів і коментарів Івана Кедрина. Це тому, що І. Кедрин виповнює порожнечу у наших публікаціях, коли йдеться про психічне і духове підґрунтя нашого суспільного і політичного життя. Кедрин не тільки описує минуле, майже завжди зв'язане з його особою, його працею як професійного журналіста і його довкіллям, але теж дає оцінку подіям, які скромно називає коментарями, хоч ті, його чисто особисті, погляди глибоко сягають у гущу контроверсійних подій, і подані читачеві у новому світлі інтерпретацій автора.

Я певний, що з завдання проаналізувати дух нашої доби, ніхто інший не міг би краще вив'язатися, як І. Кедрин. У нього немає злоби до нікого, навіть до своїх противників, у яких старається знайти навіть позитивні причини до такого ставлення. В тому і приємність читати спомини з тисячами постатей, для яких нема ні одного злого слова, а коли й знайдемо негативну оцінку людини, то завжди з доброзичливими коментарями. Цікаво характеризує автор роки під польським пануванням у Західній Україні. Він оправдується, що можливо положення українців і польська політика достатньо відомі, але все таки пише про це, бо у нас нема відповідної праці на цю тему, а позатим, совєтська пропаганда фальшує дійність українського життя під Польщею.

Коли йдеться про стиль цього визначного твору, хочу звернути увагу, що автор не придержується хронолігії подій і, мабуть, цілком свідомо, описуючи якусь подію чи тему, часто забігає допереду, до пізніших, а навіть сучасних подій, або повертається десяліття дозаду. Такий стиль є доцільний у того роду споминах, які мають змінливу тематику і багато постатей, та й тоді, коли автор має нагоду обсервувати дуже многогранне життя та брати участь у повному багацтві позитивних і негативних для нього подій, ситуацій і переживань. Такого стилю ужив вперше французький письменник Андре Мальро у своїй  книзі  споминів "Антимемуари", що йому дозволило у споминах глибоко роздумувати над життям. Кедрин вживає цього стилю, щоб знайти цілість зложену з різних подій з різними людьми і в різних часах; і з тої цілости дати матеріал для майбутнього при допомозі свого інтелекту і поважного журналістичного досвіду. Його власна особа служить тільки для пояснення ситуацій, для наближення їх до читача, наче на другому пляні те, що діялося з ним самим, а часом із його ріднею. Книга І. Кедрина — це повінь подій, долі осіб і крутіж життя, у якій багато дечого згадано тільки кількома словами або у коротких уступах.

Я особисто був зацікавлений у питанні: Кедрин і 1 УД УНА. Але автор не замешкував тоді у Львові і не мав відношення до творення дивізії. Тому часто, наче рефлектором, кидає промінь світла на проблему і це вистачає читачеві зрозуміти забуті події. Приміром, добре сталося, що автор пригадав розмову Сталіна з ген. Сікорським у Москві. Сталін переконував Сікорського про долю Західньої України, що українці полякам не потрібні та що "ми їх разом викінчимо!" Сікорський відповів: "На людях нам не залежить, тільки на землях!"

Про 1 УД УНА знаходимо на стор. 365 таке: "Про Український Центральний Комітет, про акт з 30 червня і створення Дивізії Галичина, відомої нині як Перша Українська Дивізія Української Національної Армії (тоді у 1944 р., не було ще навіть прикметника "Українська" у назві Дивізії) є вже ціла література — твори діячів, які безпосередньо брали участь, а то й стояли у проводі даних організацій і установ, і вони авторитетно подають факти та насвітлюють ті події. В першу чергу треба згадати про монументальний тритомовий твір д-ра Костя Паньківського: "Від держави до комітету", Нью-Йорк, 1957, "Роки німецької окупації", 1965, і "Від Комітету до Державного Центру", 1968. Володимир Кубійович писав нераз про УЦК та зокрема багато місця присвятив йому у своїх споминах "Мені 70", Париж—Мюнхен, 1970. Про Українську Дивізію існує окрема література, згадати б тільки про твір Вольфа Дітріха Гайке "Українська Дивізія Галичина" (Торонто, як том 188 Записок НТШ), Олега Лисяка "Броди" і інші. Заповіджено видання великого збірника Братства кол. вояків 1 УД УНА під редакцією Олега Лисяка. До речі, про Українську Дивізію Галичина я написав цілу низку статтей у "Свободі" та "Вістях Комбатанта" (дві статті "Дивізія Галичина" 5 і 6 жовтня 1950,  "7000  поляглих за  ідею",  "Свобода" з 2 серпня 1952 і багато інших).

На стор. 397 автор пише: "Еспанське видання історії УПА, що появилося заходами чи з-під пера Юрія Тиса-Крохмалюка видатного дослідника того періоду, мені не відоме. Я не дивуюся, що невідоме, бо автор помиляється. Я написав в еспанській мові історію Дивізії п. н. "Ґерра і Лібертад" (Війна і свобода", а історію УПА по-англійськи в ЗСА, яка вийшла 1972 р. у перекладі В. Душника і заходом Т-ва к. вояків УПА, а недавно в американському видавництві. 
                                                  
На стор. 401 пише: "Однаково Українська Дивізія як Українська Повстанська Армія довгий час становили в українському вільному суспільстві проблеми, довкола яких велися  приватні  розмови і публічні дискусії. Адже до творення Української Дивізії негативно поставилася була ОУН Степана Бандери, а вісті про УПА довгий час частина української еміґрації сприймала скептично... Сьогодні УПА — як і Українську Дивізію — визнано вже як велику цінність, як останні добровільні українські військові формації, які так само, як УГА, армія УНР і Карпатська Січ — виводили себе ідеологічно від першої у новій історії України української формації Українських Січових Стрільців".

Стор. 437 до 441 присвячена старанням архиєпископа Бучка про 1 УД УНА та про двох духовників, які прибули до полонених 25 червня 1945 року. Коли тоді ще єпископ Бучко довідався про небезпеку видачі полонених вояків Дивізії совєтським військовикам, не завагався вночі піти до Папи Пія XII, якого переконав про потребу негайної інтервенції.
Автор згадує ще про оборону Олега Гарматія і його родини, переведену директором ЗУДАК-у, та Мирослава Прончака. Справи, які торкаються 1 УД на згаданих сторінках передаю у великому скороченні.

Іван Кедрин людина великої чесноти і великого серця. Передав нам працю свого життя, з якої можемо вивчати українську людину у закрутах світових криз останніх десятиліть. Не мав ніколи великих постів і посад. Але мав зате відповідальність за своє становище і за свої слова, до яких прислухувалися найвизначніші люди української дійсности. Те, що сьогодні колишні вояки Української Дивізії втішаються пошаною серед українського суспільства є в певній мірі теж заслугою Івана Кедрина.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації