ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

субота, 24 квітня 2010 р.

Д-Р ВОЛОДИМИР БІЛОЗОР

1890 — 1969

Д-р Володимир Білозор, лікар в рядах УСС і УГА, член Військової Управи "Дивізії Галичина".

Д-р Володимир Білозор народився 24. 11. 1890 р. у Львові, де закінчив ґімназію і вступив на медичний факультет, який кінчав у Відні і Празі. До УСС вступив в жовтні 1914 р. і в ранзі чотаря-лікаря перейшов із ними цілий воєнний шлях. Вояки з боїв на Маківці пам'ятають шатро д-ра Білозора, розложене недалеко першої боєвої лінії, де протягом тільки одного дня він перев'язав около 60 ранених. Разом із Усусусами він перейшов 1917 р. недугу тифу. В роках 1918-20 служив при Українській Галицькій Армії як сотник і полковий лікар на різних становищах, в тому і як командант військового шпиталя в Вінниці.

Між двома світовими війнами був лікарем в Коломиї. Тут оснував Амбуляторію Гігієнічного Товариства для незаможних селян. У своїй професії був відомий з великої гуманности, нерідко траплялись випадки, що бідних селян лікував задармо, або ще давав їм свої гроші на лікарства. У час другої світової війни, на початку 1943 р. він став членом Військової Управи для творення Дивізії "Галичина" та очолив її лікарсько-санітарну референтуру. Під його проводом складалися проекти набору українських лікарів і санітарного персоналу, організувався їх вишкіл і приділ до поодиноких частин Дивізії.

Д-р Білозор брав живу участь в прамі Військової Управи і з її рамени відвідував він Дивізію у вишкільних і фронтових становищах і так: 6-20 листопада 1944 відбув вій поїздку до Відня-Братіслави-Жіліни з метою кращого наладнаний медичної служби в Дивізії. В час Різдвяних Свят 5-8 січня 1945 його вітали вояки Дивізії на Словаччині в запасному полку в Чадці, в штабових частинах в Жіліні в першій санітарній сотні в Будатині, де він відбував конференцію з дивізійними лікарями.
 ...

І. Скіра

середа, 21 квітня 2010 р.

Квіти і сальви

    17 – 18 квітня 2010 р. 

У минулу суботу і неділю на Черкащині та Кіровоградщині відбулися вшанування учасників боротьби за Українську державу в 1917 – 1920-х роках. Привід більш, ніж вагомий, – 90 літ тому загинув Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак. 

    Урочистості почалися 17 квітня на околиці села Розумівка, що в Олександрівському районі Кіровоградської  області. Тут, в урочищі Чорний Ворон, представники Історичного клубу  “Холодний Яр”, Історичного товариства “Чорні запорожці”, Козацько-стрілецького братства з Луцька з Луцька, партії “Батьківщина”, Всеукраїнського об’єднання “Свобода”, ОУН, “Щирого братства” та козацьких формувань вшанували отамана Чорного Ворона (Миколу Скляра) і триста його козаків, які полягли в бою з будьонівцями 1920 року.
    Урочистості відкрив кобзар Василь Литвин піснею “Ой умер козак”. 
            Ой  умер, умер та й козаченько,
            Та  не вмерла честь і слава.
    Василь  Литвин сказав: “Приємно бачити тут  знайомі обличчя, але ще радісніше  бачити обличчя незнайомі. Якщо нас все більше тут сходиться, значить ці жертви не були даремні”.
    За  кобзарем виступив патріарх боротьби за Українську державу, герой України  Левко Лук’яненко. “Московські  окупанти хотіли стерти пам’ять про боротьбу на Східній Україні, – почав  він. – Червона галайстра хотіла забрати в нас пам’ять про цих хлопців, але ми тут, отже їм не вдалося відібрати в нашого народу історичну пам’ять. Ми вертаємо собі велику історію, а значить і велике майбутнє. Нація, яка готова жертвувати за свою свободу, здобуде її”.
    Організатор урочистостей Роман Коваль сказав: “Для цих хлопців бій за Україну  був способом буття. Відстоюючи рідну  землю в бою, вони могли показати кращі свої прикмети – хоробрість, силу, витривалість, кмітливість, хитрість, часом і гумор. Люди, які десятки разів були в пеклі боїв, боїв за Самостійну Україну, для мене є святими, тому і смислом мого життя стало вшанування їх як праведників нашого народу”.
    Присутніх привітав голова Олександрівської ради н. д. Станіслав Степанов, який уже багато років сприяє вшануванню борців за волю України. З його ініціативи в урочищі Чорний Ворон встановлено новий дубовий хрест із мистецьки оформленою табличкою, викопано та освячено колодязь, поставлено дубові столи та лави. А ще він пообіцяв побудувати тут капличку.
    Промовляв і представник Історичного товариства “Чорні запорожці” Олександр Стець із княжого міста Перемишль. Висловивши впевненість, що польська нація після національної катастрофи під Катинню вийде сильнішою, він поставив гостре питання: “А чи ми стали міцнішими після втрати наших провідників, чи стали ми згуртованішими після втрат у двох світових війнах, після голодоморів? Чи підемо ми з цього місця міцнішими, чи стане міцнішою Україна?” 
    На  це питання відповів письменник Василь Шкляр, який своїм романом “Чорний Ворон” на кілька легіонів збільшив ряди борців за волю України. “Нас тут триста як скло товариства лягло, – почав Василь Шкляр словами Тараса Шевченка. – Цей вислів Кобзаря став магічно-пророчим, похмурим символом української боротьби за свободу. Число 300 стоїть перед очима, коли згадуєш Берестечко, з цим числом пов’язана боротьба під Крутами. Витає ця цифра і тут, над цією могилою в лісі Раєвського. Хлопці, які тут лежать, були колись у війську Махна, але вийшли з нього і стали під синьо-жовті прапори, бо понад усе любили Україну. Як живого бачу я Чорного Ворона – повільного велета, який став для мене уособленням спокійної сили, певної себе, сили, яку вже ніщо не похитне у виборі. Саме такі вважали найвищою доблестю смерть у бою. Саме на їхніх могилах проростає правда. Тут, у могилі, біля якої стоїмо, спочиває один з найзапекліших вояків України – Чорний Ворон. Ми прийшли сюди не лише вшанувати його пам’ять та його побратимів, але й набратися їхньої сили та мужності, зачерпнути у свої серця холодноярського вогню й зухвалого молодецтва, яким дихає оцей ліс, що жене зело із їхньої козацької крові. І в тому, що нас тут рік у рік більшає, я бачу благословенний знак. Ще розростеться наша щопта в легіони нових борців за українську волю і долю!”.
    Представник партії “Свобода”, письменник Сергій Коваленко сказав, що вперта 400-річна боротьба українського народу за вільне життя у власній державі є свідченням його величі і запорукою того, що Україна таки стане українською.
    Верховний отаман “Великого козацького кола” Володимир Присяжнюк, який привіз чималу делегацію з Луцька, закликав берегти пам’ять про українських героїв. “Тоді вони постійно будуть з нами”, – мовив отаман.
    Поетеса Антоніна Литвин з болем говорила про те, що українських лицарів  волі криваві переможці нарекли бандитами, але висловила впевненість, що “встане гетьман, зблисне булава”. Антоніна Литвин закликала “в серцях нести пам’ять про хлопців Чорного Ворона, щоб у наших серцях розквітла слава”. 
    Поет  Павло Вольвач скептично оцінив політиків з патріотичного табору, котрі свою бездіяльність і яловість котрий рік ховають за зручною формулою: “Вся надія на нові, прийдешні покоління”. Павло Вольвач висловив переконання, що на тривожні виклики доби, на крижані вітри початку ХХІ століття мусимо реагувати саме ми, нині сущі, не перекладаючи відповідальність на заобрійні покоління. Павло Вольвач прочитав вірш, написаний ним після першого відвідування Холодного Яру 10 років тому.
            Росте трава крізь очі смілі
            В блакить нових тисячоліть.
            Лежать  отамани зотлілі
            І не дають комусь зотліть...
            І не дають себе позбутись,
            Летіть  за хмарами вдогонь.
            І – підступає незабутість
            До  обезшаблених долонь. 
    Над могилою героїв пролунала сальва, після чого сільський голова Розумівки Микола Христенко запросив присутніх до поминального обіду.
    Люди ще довго не розходилися, бо для них і козаків Чорного Ворона співали повстанські пісні кобзар Тарас Силенко, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та бард Володимир Гонський.

    Вшанування  у Соснівці, Цвітній та Цибулевому
    Надвечір суботнього дня членство Історичного клубу “Холодний Яр”, партії “Батьківщина” та Всеукраїнського об’єднання “Свобода” вшанували жертв більшовицької розправи під селом Соснівка, що в Олександрівському районі, при трасі Київ – Дніпропетровськ. Тут на полі під Соснівкою у вересні 1920 р. червоний ескадрон курсантів Єлисаведградської кавалерійської школи порубав близько 70 хліборобів Соснівки, Девятки, Скаржинки і Тирнавки, які виступили із протестом проти свавілля червоних продзагонів.
    “У  людей були порубані обличчя, шиї, руки, плечі, спини, – розповідав свідок тих жахливих подій. – Люди кричали від болю, засохлі рани розривались, кровоточили. Рядна – хоч викручуй від крові… Очі відкриті, в них застиг жах… Голови покладені на праве плече, на одній шкурочці держаться…” Червоні довгий час не давали поховати цих людей, обстрілюючи похоронну процесію з гармат, а тоді, “щоб покарати Соснівку, червоний бронепоїзд із гармат, прямою наводкою, розстрілював селянські хати, – розповідала Марія Кирилівна Павловська, 1913 р. нар., із с. Соснівки. – А двох наших сільських хлопців укинули в топку паровоза…”
    До  майже розораного кургану, де колись зібралися на нараду люди, які виступили проти диктатури чужинців, було покладено квіти, запалали свічки. Молодь, взявшись за руки, слухала кобзаря Тараса Силенка, який співав полеглим старовинну пісню, яку, напевно, і вони колись співали…
            Ой  у полі могила з вітром говорила:
            “Повій, вітре буйнесенький, щоб я не чорніла.
            Щоб я не чорніла, щоб не марніла,
            Щоб по мені трава росла та ще й зеленіла”.
    Після того було вшановано чорноліського  отамана Пилипа Хмару – в селі Цвітна квіти лягли до монументу, встановленого на подвір’ї, з якого він пішов у світ широкий воювати за Україну. Гості поспілкувалися з нащадком отамана – Юрком Хмарою та старим козаком Карбалою – Олександром Ромащенком, батько якого був козаком Чорноліського полку. Ці світлі і тверді козаки, духовні нащадки отамана Хмари запали в серця на все життя.
    А велика делегація на чолі з Олесею Коваль у цей час у Цибулевому та Чорнолісці вшановували отамана Миколу Кібця-Бондаренка та його родину, закатовану червоними москалями.
    Коли  стемніло, на берегах Гайдамацького  ставу, що біля Мотриного монастиря, чорношличники при світлі смолоскипів  провели обряд прийняття до своїх  лав. Свідком містичного дійства  став і Левко Лук’яненко.
    У столиці Холодного Яру 
    У неділю 18 квітня від самого ранку  скликав козацтво до Мельників, столиці  Холодноярської республіки, величезний тулумбас. “Бандура чи не вперше поступилася  правом відкривати наші заходи, – розпочав вшанування Роман Коваль, який разом  з журналісткою Лідією Титаренко вів меморіальний мітинг. – Поступилася ввічливо. Адже тулумбас – її давній друг-товариш. Ще ж часів козацьких походів. 
    Тулумбас, яким нас скликали Чорні запорожці, власними руками сотворив Роман Боровик, козак із княжого міста Перемишль”.
    До  Мельників приїхали козаки і козачки  також з Києва і Київщини, Галичини і Волині, Харкова і Херсона, Одеси і Житомира, Кіровограда і Кіровоградщини, Черкас і Черкащини, Закарпаття, Запоріжжя, Рівного, Нікополя та багатьох інших міст та сіл. 
    “Окупанти століттями нищили українську провідну верству, – продовжував Роман Коваль, – мужів довір’я, отаманів, українську шляхту – нашу аристократію. Окупанти розуміли, що військо без отамана – зграя, що народ, позбавлений еліти, – отара.
    Тому  й перед нами стоїть надзавдання – створити нову українську еліту, когорту мужніх, що послідовно і наполегливо відстоюватиме національні інтереси, національну честь, плекатиме національний дух. Створити і привести цих людей до влади.
    Саме  тут, у Холодному Яру, і в минулих століттях, і тепер панує національний дух, до могил наших збираються українці, які мають національну честь і готові в боротьбі відстояти її”.
    Промовляли  на меморіальному мітингу і Левко Лук’яненко, Василь Литвин, Олександр Стець, письменники Володимир Яворівський, Іван Драч та Василь Шкляр, який, зокрема, сказав: “Більшовицька Росія вже перемогла Антанту, перемогла поляків, Денікіна, Врангеля, Махна та нічого не могла вдіяти з Холодним Яром. Холодний Яр чекісти називали “чєм-то вродє Пєтлюровськой Сєчі”. Це справді була Січ, Січ українського духу, Січ української звитяги. А для ворога це був киплячий казан на жовто-блакитному вогні. І в цьому вогні повстань, у цьому киплячому казані згорали тисячі московських окупантів та їхніх прислужників”. 
    Павло Вольвач зазначив, що в Україні останніми роками відбулося щось незвичайне, глибинне, на рівні тектонічних зсувів і розламів. “Попри неувагу високочолих політологів і переважно куцочолих політиків, на поверхню сучасного українського буття, наче затонула Атлантида, виринає Центральна Україна, – сказав він. – І це невипадково. Адже саме тут, у цій старожитній, гетьманській, козацькій Україні, а ще вужче беручи, – на Черкащині, коріниться наше Слово (Тарас Шевченко) і наша Шабля (від Богдана Хмельницького до Юрка Тютюнника та братів Блажевських). У цьому ж ряду – і герої-холодноярці. Про це свідчать не лише цей пам’ятник і ці вшанування. Про це свідчить оце небо, в якому іскрить героїчна енергетика і витають козацькі тіні. Вони й зараз спадають вниз, до нині сущих, стають плече до плеча й розширюють коло до безмежжя. З ними українці є непереможними, а всілякі потуги українофобів – марними”.
    І знову співали прекрасні пісні лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк та Володимир Гонський, координатор оргкомітету свята від БЮТ, публіцист і бард, який чимало зробив для організації цьогорічних вшанувань у Холодному Яру. Він, зокрема, сказав: “Ми перебуваємо в центрі ще до кінця не пізнаної галактики української величі, героїки, доблесті й честі. За своєю силою Національно-визвольна боротьба в Наддніпрянській Україні в 1917 – 1920-х рр. має небагато аналогів у світовій історії – це була організована, суцільна війна українства зі всіма окупантами – від Збруча до Кавказу, від Одеси до Чернігівщини. Тепер я розумію, що УПА зродилась не на Волині і не в Карпатах. УПА зродилась тут, у Холодному Яру. А через 20 літ нове покоління борців – вже під проводом Романа Шухевича – продовжило кривавий змаг за право нашого народу на буття. Пам’ять про Холодний Яр покликала нові легіони для боротьби за волю України”.
    У вшануваннях взяли участь нащадки  повстанських родів, зокрема Василя Чучупака, Олександра Кваші, гайдамацького ватажка ХХ ст. Семена Неживого та козака Армії УНР Олексія Здоровецького.
    Наприкінці  урочистостей своє слово сказали  нащадки Чучупаківського роду – правнуки братів-повстанців – Владислав Чучупак, Артем та Даринка Горбаченки. П’ятилітній Владик у мікрофон сказав лише чотири слова: “Чучупаківському роду нема переводу!”
    Виступила на меморіальному мітингу і Леся Янг, дочка Юрія Горліса-Горського, автора знаменитого роману “Холодний Яр”. Влітку 1943 року тут, у Мельниках, він організував велелюдні вшанування Василя Чучупака. І ось тепер, через майже 70 літ, приїхала з Великобританії вшанувати головного отамана його дочка Леся. 
    За  півгодини на мельничанському кладовищі на могилах Василя Чучупака та братській могилі холодноярців відбулися панахиди, які провів панотець Олександр із Галаганівки. Свою молитву заспівали Головному отаманові Холодного Яру кобзар Василь Литвин, а козакам-холодноярцям – бандурист Тарас Силенко. Виступали Іван Драч, поетеса Антоніна Литвин та голова Кіровоградської обласної організації “Свобода” Олександр Ромащенко.
    На  високий мистецький рівень підняв урочисті заходи хор зі Сміли “Заграва”. Він співав гімн України, “Червону калину”, “Заповіт” Тараса Шевченка, “Галайду” з “Гайдамаків” Тараса Шевченка та інші пісні, які лунали і на могилах, і на місці останнього бою Василя Чучупака, і на мітингу. 
    Завершальним  акордом вшанувань стало освячення  зброї на берегах Гайдамацького ставу. Обряд здійснив священик Української православної церкви Київського патріархату Олександр.
    Ініціатором урочистостей у Холодному Яру як і в минулі роки виступив Історичний клуб “Холодний Яр”. Активну участь взяли партії “Батьківщина” та “Свобода”, Історичного товариства “Чорні запорожці”, Козацько-стрілецького братства з Луцька, а також ОУН та організація “Бойовий гопак”. Режисером дійства став відомий український режисер Сергій Архипчук.
    Повідомляємо, що 18 квітня силами Українського козацтва в Чигирині було поставлено меморіальну дошку наказному отаманові Вільного козацтва Іванові Полтавцю-Остряниці.
    Слід  зазначити, що про перший день вшанувань  було знято репортаж однією з кіровоградських  телекомпаній (оператор Валерій Лебідь), а про другий день підготували репортаж Житомирська обласна телерадіокомпанія (режисер Наталка Дехтієвська). А ось з Черкас не було жодної телезнімальної групи, хоч у попередні роки репортажі про вшанування в Холодному Яру завжди готували два-три телеканали з Черкас. Оцінюємо таку байдужість як перші “історичні” кроки нової влади на чолі з черкаським намісником Сергієм Тулубом, фахівцем з донецького вугілля. Тим вагоміша робота телеоператора Сергія Губенка, який на прохання Історичного клубу “Холодний Яр” зафільмував урочисті події на Чигиринщині та Олександрівщині.
    Відповідаючи на питання поручника чорношличників Олександра Стеця на могилі Чорного Ворона, чи підемо ми з цих святих місць міцнішими, відповідаємо однозначно: “Так!”

    Бачили  б ви, як горіли очі людей, коли вони від’їжджали у рідні місця, які просвітлені обличчя були у них, яке бажання працювати, яка впевненість, що ми таки виборемо національну  свободу на рідній, та поки не своїй землі.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

понеділок, 19 квітня 2010 р.

ГЕН. КРАВС НЕ ВИНЕН...

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ


До статті в 3-4 числі журналі "Вісті Комбатанта",  "ТРІЮМФ І КАТАСТРОФА"

(Дискусійне)

Генерала А. Кравса знаю ще зі Заліщик, як "ц. к. оберляйтенанта". Вже тоді, хоч німець, він ставився з симпатіями до місцевих українців, втримуючи особливо знайомство з о. Петром Ілевичем, парохом Городка. Таке речення, як: "Генералові Кравсові куди ближче по психіці був обвішаний царськими медалями денікінський генерал Бредов... Австрійські старшини у УГА ще менше розуміли революцію на Наддніпрянщині, як її розуміли галицькі політичні провідники", тут ні при чому. Ген. Кравс був професійним старшиною австрійської, а не денікінської чи махнівської армії і виконував лиш те, що йому доручено з Головного Штабу Армії. Кожний старшина на його місці зробив би те саме. На жаль, Штаб Дійової Армії, так само як цілий уряд на чолі з Головним Отаманом, самі не знали як повестися при зударі з армією Денікіна.

Будучи тоді урядовцем особливих доручень при Міністерстві Внутрішніх Справ в Кам'янці, я був докладно в курсі справ, про які тоді дискутовано по всіх Міністерствах. Одно певне: ніхто нічого не знав. Міністерство Внутрішніх Справ не спромоглося навіть намітити: як треба буде влаштувати Управу міста Києва, коли займуть його наші війська. Хоча половина Київщини була вже від місяця звільненою від большевиків, губерніяльний Комісар Київщини, Пинчук, соц.-рев., не зумів наладнати адміністрації. Губерніяльний Інспектор міліції не визнавав його і проголосив себе від нього "незалежним"! Виходило, що Обласний Комісар Київщини, де було 3 і 1/2 мільйона населення, не розпоряджав жодною виконавчою владою! Пинчук швидко по тім перейшов до Денікіна. Шеф політичної міліції Яцура був, як згодом виявилося, на службі большевиків.

Не винен був ген. Кравс, а Уряд, котрий не доріс до такої історичної події. Ген. Кравс був вояком, який чесно виконував свій обов'язок, а що політичний провід не дописав, це не його вина.

Хай хтось скаже, чи соціалістичний Уряд УНР, літом 1919, здавав собі справу з того, що до зуадру з Денікіном прийти мусить? Чи ті лідери хотіли того чи ні, кожний трохи думаючий мусів таке передбачати. Сам Уряд УНР став виновником тієї катастрофи. З самих лише урядовців усіх Міністерств у Кам'янці можна було зорганізувати курінь, який міг стати виконавчим органом Уряду, зайнявши Київ. Такого не було, ніхто про це навіть не подумав. Мовляв: "Хай нам Київ здобувають"!
Історія показала, що революцію на Наддніпрянщині не збагнули й ті, що їх революційна стихія висунула на провід.

Роман Коцик

середа, 14 квітня 2010 р.

РІЗДВЯНІ ВІДВІДИНИ

К.Паліїв


(На спомин юначкам у Ш.)

Поміщуємо спомин Покійної Цьопи Паліїв із відвідин дівчат-юначок у Шляйфе в горішній Сілезії, яких німці насильно забрали до протилетунської оборони.
Редакція

Перший день Різдва... На майже порожній станції Ш. зустрічає мене здивовано станційний урядовець. Клопочуся, чи прийшли тим поїздом мої клунки. Їду "на свята" до юначок, тож як показатись там без «гостинця»? На щастя, є! Залишаю їх у станційного, бо мені ще треба найти дорогу до бараків у лісі. Спрямовують мене до села, а там «треба питатися».

Іду. Сніг блищить на морозі і сонці — дерева вкриті білим інеєм, зовсім так, як не раз на Різдво «у нас». Поле, а далі село (хоч по будинках того не пізнати). Починає мене огортати дивне враження: ні по дорозі не зустрічаю, ні в жадному вікні чи подвір'ї не бачу ані одної живої душі. У кого спитати дорогу?

У церкві задзвонили дзвони... теж так як «у нас»! У цей момент я вже не могла не перейнятися «різдвяним» настроєм. Іду за голосом дзвонів. Доходжу до старенької церкви, обкладеної деревом. Її дуже стара дзвіниця дерев'яна, старі внизу сходи і грубі двері... Входжу до середини: у церкві, крім священика, не бачу ні одного чоловіка - самі жінки: всі однаковісінько одягнені — у чорному одязі, а голови завинені чорними грубими хустками: всі вони з білими молитовниками в руках стоять у лавках, а пастор читає Молитву, в якій щораз згадка про упавших у бою, ранених, полонених, заблуканих на морі. Жінки не плачуть, але багатьом котяться сльози з очей... У мене дивне враження: цей образ намалював мені поставу і жалобу німецького краю...

Незручно мені було у когось із них спитатися про дорогу, вони всі втоплені у своїх думках, далеко із своїми рідними, тож тихенько виходжу. Стараюсь не піддаватись враженню, бож я маю нашим дівчатам принести радість, підбадьорити їх... Коло церкви на вулицю вибігають, може, 6-річні два хлопчики в одностроях ГЮ. У них питаю про дорогу. Знають, радо показують, підпроваджують, але кажуть, що в лісі певно заблуджу!

***

Дорога лісом. Їде, на щастя, якийсь робітник ровером, справляє на дорогу.Напроти мене йде юначка в однострою, жовто-блакитна стрічка на шапці. Здоровлю та питаю, чи вона не знає «нашого» табору. Здивований та немов радісний погляд і щирими, але російськими словами намагається мене переконати, «як то вчора очікували гостя, як гарно святкували Свят-вечір»... Кінчу розмову, а вона ніяк не хоче зі мною розставатися, вона пізно вернеться до табору, може, мене не застане, а хотіла б щось довідатися... Але прощаємося, мені спішно... Іду і роздумую: серце, може і наше, певно наше, але треба заохоти, щоб навчитися і «нашої» мови...

***

Барак наліво. В темному довгому коридорі хтось відкриває якусь скритку в стіні. Підходжу ближче. Струнка постать юначка. Питаю за українською провідницею. По здивованому обличчі і якомусь ніби зніяковінню догадуюся, що це певно вона сама - Катря Хр. Ідемо зараз до кімнати де мешкають мої знайомі. У всіх велике здивування — уже мене не сподівалися, але в усіх і оклик радости. Це те, на що я з острахом чекала: чи мої відвідини будуть чимсь радісним для тих, до кого я із радістю їхала!

Тож пішло одне питання за другим, оправдування, що сьогодні довше спали, тож не так «складно» в кімнаті, та все хотілось би скоро-скоро і розпитати і розказати... Трилавою стоїть коло сотні юначок у синіх одностроях... «Слава, слава»... б'є грімко в стіни бараку привітання для мене.

- «Христос Рождається»... приїхала я сказати вам, дорогі юначки»... Ті, що звикли Різдво вітати цим кличем, — стрясають сльози-перли з очей... Ті, що вперше з тим зустрічаються, стоять, може, здивовані, цікаві, але, здається мені, теж радісні.

Що «твердо» вам живеться тут - це ми знаємо..., але великі цілі має перед собою український нарід..., гартуватися нам треба змалку, бо твердих, дуже твердих ворогів має Україна»...

В такі дні слова находять дорогу до людських сердець. Мені здалося, що дівчатам починали ясніти очі...

*** - Чудово було вчора вечором! Просфорою (білий хліб із масло-медом) ділилася Оксана з нами всіми... і страв було багато, ми аж три дні вечері те їли, щоб було хоч приблизно так, як «дома»..., а як Оксана до нас говорила, то ми ледве здержувались, щоб не плакати... і «Бог Предвічний» співали, і то всі, і ті навіть, що молитись не вміють»... і якось усім так дивно було на душі... Бажання складали собі найгарячіші: повороту до Вільної Батьківщини — теж усі, навіть ті, «вперше за нею тут тужити навчилися».

Дай Боже, дівчатка, щоб бажання Ваші сповнилися Вам, як заслужена нагорода, бо дійсно «твердими днями молодости проходить Ваше життя».

«Скоб» — вітаються зо мною Рома, Ірина і Оля — це одні з наймолодших юначок, мої знайомі «ВСУМ-івки» зі Львова. Обставини склалися так, що їх приділено до найтяжчої праці, працюють увесь час надворі...

— «Раненько, ще темно, ідемо до праці, вертаємося ввечорі і тоді мусимо собі затопити в печі, все зробити», — оповідають, ніби трохи жалуються, але одночасно збуджують у мені багато пошани до себе: вони не скаржаться, як «зломані», вони при тому горді, що «все вже вміємо зробити самі»... «я в слюсаря як "челядник" працювала». Не потішаю їх, щоб не розжалоблювати..., але, дівчатка, в мене було тоді багато подиву для Вас! Я так хотіла б — додати Вам сили до того, щоб Ви гідно, як на пластунок пристало — видержали... і вернулися до своїх гуртків справді «сильними» по тяжкій життєвій пробі!
По обіді розмова з першою з-поміж юначок провідницею... — Катрю! Чому розмовлялося нам так, якби ми були давніми-давніми знайомими, а зустрілися ми вперше, зустрілися ми в такі дивні дні, як Різдв'яні, коли об'єднуються всі українські родини в одну Велику Сім'ю! Чи не відчули ми цього дива на собі?

І ті три «колядники»: Рома, Оля й Ірина, що перервали нам ділову Розмову, бо прийшли Вам, Катрю, ...заколядувати... — чи не хотіли вони вам доказати, що ви хоч їх недавня знайома, і то аж з далекого Харкова, але рідна, близька душею! Може теж тому так тяжко було нам розпрощатися ввечорі, Зою, при моєму від'їзді!
***

«Нова радість стала...» співаємо в одній з кімнат бараку... Відчиняються двері і входить три селянські дівчини. З виду пізнати, що українки, а з способу привітання та мови пізнаю зараз, що це із східньоукраїнських земель. «Господиня» Стефа — запрошує їх до столу... «це мої товаришки праці з фабрики». Вони аж з-під Житомира, я їх запросила зайти до нас на свята»...
Стефа! У кожній ситуації, при кожній праці, можна робити велику національну працю. І якби так кожний з нас докинув цеголку від себе, то кордони будуть зломані безповоротно!

Ірма... молода медична сестра, харків'янка, завтра їде. В неї заплакані очі, бо лишає тут недалеко в шпиталі свого одинокого тяжко хворого брата. Хотіла б конче найти якийсь спосіб, щоб вистаратися про дозвіл залишитися йому в тій місцевості, ... бо товаришки доглянули б його в останніх днях його життя»... Як боляче, Ірмо, що всі ми безрадні в тім вашім старанні. Ще спробуємо написати в одне місце... Але як знову надійно виглядає наша молодь, яку не змогли навіть більшовики «вилікувати» від ніжности та чутливости і почуття родинної спільноти!

— Ага! Товаришки! а гроші ще треба передати — каже Оксана. Це говорила вона, про збірку, яку з нагоди свят провели юначки: 500 РМ на полонених і щось коло 200 РМ для брата товаришки.
Вісім дівчат, що пішли на станцію по клунки — вернулися. Розпаковую та кладу на стіл: книжки, календарі, картки, тісточка!

Як приємно було дивитися на дівчаток, як світилися радістю їх очі на вид рідної книжки! Може вона їм справді в дуже рідку хвилину їх відпочинку принесе трохи радости і в чужому середовищі перенесе їх між своїх рідних.

- Даруйте за такі скромні дарунки, обставини не дозволяють нам обдарувати вас, дорогі, так, як ми хотіли б, але вірте — «що дар цінніший даєм від мира — це любов щира...», а її у мене до Вас дуже-дуже багато.

***

В хаті відкриваю валізку... і знаходжу дбайливо запаковані шматочки булки, грудки «ледового цукру», одинокі два яблука, які Оксана дістала на свята, та пляшечку... перфуми. Вони поділилися зі мною... «дорогоцінними речами», але це був для мене найцінніший дарунок у моєму житті, як гарне було і те Різдво».

неділя, 11 квітня 2010 р.

ПРОТИБОЛЬШЕВИЦЬКІ ПОВСТАННЯ В УКРАЇНІ В 1921 Р.

(На основі офіціальних большевицьких звідомлень і інших непублікованих матеріялів подав сот. Н. П-па)


Передруковуємо цей цінний історичний матеріял з "Літопису Червоної Калини'', Львів, річник 1929/30, не зміняючи мови ні правопису —Редакція.

Доклад Особого Штабу по боротьбі з повстанчеським движенням в Українській Совітській Соціялістичній Республиці та оперативний звіт Штабу Красної Армії УССР.
Цілком довірочно!

Звідомлення: Про повстанський рух на Київщині, Чернигівщині, Волині, Поділлю, Херзоншині, Полтавщині, Харківщині, Катеринославщині в 1921 році.

Київщина.

  Отаман Мордалевич, бувший сотник, народився в Радомисльському повіті. Склад відділу: 600 чоловіка піхоти, 50 чоловіка кінноти, 15 скорострілів, 2 гармати. Підчас великих операцій кількість піхоти в двоє збільшується. В складі відділу коло 100 чоловіка дезертирів з червоної армії. Підтримують селяне з Студенців, Кочерова, Воталівки, Рижова, Соловівки, Мотижина, Ходоркова, Сокольчого (?), Котельні, Іванців, Андрусівки, Ромендорфа, Малина, Вишневича та Ігнатівки. Військова діяльність відділу: напади на стацію Васильків, Молотівку, захоплення стації Хвастів і стації Бровки, з винищенням залог. Невдала спроба захопить стацію і місто Житомір, де розташовано штаб XIII совітської армії.

Отаман Сірко, бувший урядник української армії.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти. Є скоростріли. Підчас виступу число доходить до 500 чоловіка. Повстанці ховаються в лісах і болотах між ріками Дніпром і Тетеревом. Підтримують селяне Чорнобиля, Хатного, Бобра, Василівки, Обухівки, Іванівки, Коровичів, Кухарів і Шибеного. Військова діяльність відділу : напади на стацію Бородянка, винищення членів Ч. К., знищення карного відділу в районі Шибеного.

Отаман Левченко, селянин. Склад відділу 100 чоловіка піхоти, з них половина з дезертирів червоної армії. 2 скоростріли. Підтримують селяне Злодіївки, Тарсовичів, Демидівки, Нової Петрівки і Гостомиля. Ховаються між ріками Дніпром і Навою.

Військова діяльність: напад на патрулі коло Святошина (?), вибух моста через ріку Наву, один напад на реквізійний відділ.

Отаман Волощенко, (Юрій), бувший сотник української армії з Полтавщини.

Склад відділу: 300 чоловіка піхоти, 10 скорострілів. Була одна легка гармата. Слад відділу постійний. Організація військова. Підтримують селяне з Сальних, Хмільного, Райгороду і Ланова та Холодківського. Військова діяльність: захоплення стації Козятин з винищенням членів Ч. К., спалення складів і залізничих валок, зруйновання залізничого шляху коло Бердичева (?). Знищення двох карних військових відділів, висланих з Бердичева.

Отаман Коленський. Склад відділу 100 чоловіка піхоти і 2 скоростріли.

Підтримують селяне з Карушівки, Самгорода, Прилук, Зожева та Вахнівки. Військова діяльність: виключно псовання залізничого шляху Козятин — Калинівка і Козятин — Умань. Підлягає отаманові Струкові.

Отаман Струк, бувший полковник. Народився на Київщині.

Склад відділу: 1,000 чоловіка піхоти зі скорострілами і 4 гарматами. Підчас великих виступів скількість повстанців доходить до 4,000 людей.

Піддержують селяне з повітів: Васильківського, Сквирського, частини Канівського і Білоцерківського (?) 120 сіл.

Військова діяльність: захоплення міста Василькова (?) і околиць Києва. Тимчасове захоплення міст Білої Церкви, Сквири, Канева, Брацлава, Умані. Сприяючі бої з трьома совітськими дивізіями зі складу XII і XIV армії. Відпустив мобілізованих до дому. Голова повстанчого руху на Київщині.

 Отаман Кінський. Склад відділу 50 чоловіка піхоти. Підтримують селяне з Маріївки, Монастирища і Соколівки.

Військова діяльність: напади на дрібні продовольчі і реквізійні відділи (4). В лютім 1921 р. був розбитий і тимчасово скінчив своє істнування.

Отаман Богатиренко, селянин.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти зі скорострілами. Підчас виступу збільшується в двоє. Підтримують селяне з Уманського повіту.

Військова діяльність: виступає завсіди з отаманом Струком.

Отаман Чехович, бувший старшина, степень і армія невідома.

Склад відділу 200 чоловіка і скоростріли. Скількість завсіди змінявся. В лютім 1921 було всього 50 чоловіка.

Підтримують селяне Звенигородського повіту.

Військова діяльність: в лютім 1921 захопив місто Златополь і стацію Ново-Миргород. Зареґістровано 10 випадків знищення залізничого тору і три напади на продовольчі реквізійні відділи.

Отаман Зеленчук, бувший старшина української армії з Черкас, правдиве назвиско Михайличенко.

Склад відділу 200 чоловіка кінноти, одна гармата. В складі відділу богато старшин. Кіннота вся з дезертирів української совітської кавалерії.

Користується широкою допомогою з боку населення повітів Канівського і Черкаського. Всі напади відзначаються добровільною підмогою. Відділ виявляє виключну жорстокість до комуністів і аґентів Ч. К., яких закопують живцем в землю.

Військова діяльність: захоплення на 2 день міста Черкас і стації Цвітково зі знищенням бронепотягу "Український Комуніст". Зареґістровано 9 нападів на карні та реквізиційні відділи. В квітні 1921 вів успішну боротьбу з большевицькою червоною бриґадою.

Отаман Матвієнко.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти з 10 скорострілами і одною гарматою. Всі дезертири з української радянської червоної армії.

Підтримують селяне Смілої, Бобринської, Ломового, Медведівки, Прус, Янівки, Олександрівки і около 21 хуторів. Має багато співчуваючих червоноармейських залог міст Кремчуга і Чигирина. Доповняється дезертирами.

Військова діяльність: захопив на три дні Чигирин, нераз підходив до Кременчука, розбив два карні відділи.

Отаман Перенко, бувший старшина української армії (бувший полковник).

Склад відділу 300 чоловіка піхоти з одною гарматою. Виключно з місцевого елементу. Коло 40 чоловіка старшин. Підтримують селяне Канівського повіту, а по части і Золотоношського на Полтавщині.

Військова діяльність: виступає завсіди разом з отаманом Струком.

Чернигівщина.

Отаман Довгаленко, колишній старшина добровольчої армії.

Склад відділу: 300 чоловіка піхоти, є скоростріли. Більшість місцеві люди. Коло 20 старшин. Є перебіжчики з червоної армії. Підтримують селяне з повітів Остерського, Чернигівського, Козелецького і Ніжинського. Військова діяльність: завсіди добре зорганізовані виступи. Іноді відділ несподівано зникає. Зареґістровано в 4 місяцях напади на місто Козелець, Остер, Ніжин, ст. Бобрик і стацію Бересоч. Розбито два совєтські полки і відділ чернигівських курсантів.

Отаман Лошин, бувший хорунжий української армії.

Склад відділу 1,000 чоловіка піхоти з 30 скорострілами і 2 гарматами. Складаються з решток Української армії, решток червоної армії та місцевих селян.

Має величезну популярність серед селян Чернигівщини. Відхилив всякі переговори з совітською владою.

Військова діяльність: захоплення міста Чернигова і Ніжина, захоплення стації Бахмач і Конотоп, зареґістровано 14 випадків розгрому продовольчих відділів і знищення 3 карних відділів.

Волинь 

Отаман Тютюник, молодший, був. старшина української армії.

Склад відділу: 400 чоловіка піхоти, 250 кінноти і 4 гармати. Виключно з решток української армії.

Підтримують селяне повітів Проскурівського, Летичівського і Староконстантинівського і має піддержку назовні.

Військова діяльність: Зареґістровано 12 випадків боротьби з продовольчинми відділами, 5 випадків знищення карних відділів і постійне руйнування залізничого шляху. В кінці лютого 1921 р. був оточений між Старо-Константиновом і Бердичевом і сильно розбитий. Рештки по части перейшли кордон, по части перейшли в північнім напрямі.

Поділля.  


Отаман Подоляка, бувший старшина української армії.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти з 8 скорострілами і одною гарматою. Рештки української армії.

Підтримують селяне повітів Винницького і Літинського і районів Жмеринки та Браїлова. Має підтримання назовні.

Військова діяльність: В лютім і марті 1921 вів успішний бій з 41 та 25 совітськими піхотними дивізіями, захопив стацію Жмеринка. Змусив штаб XIV совітської армії перейти в Умань.

Отаман Бабич.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти з 6 скорострілами. Підтримують селяни повітів Могилівського і Ямпільського. За це совєтськими карними відділами були спалені хутори Джурак, Березівка і Чорнівці.

Військова діяльність: знищення до останнього чоловіка трьох карних відділів, спалення совітських складів на стації Вапнярка, 7 випадків руйнування залізничого тору.

Отаман Голуб, бувший старшина української армії, приїхав з Галичини в січні 1921 року в район Гайсина.

Склад відділу 700 чоловіка піхоти, 100 чоловіка кінноти, одна гармата. По части зі складу XI української армії. Більшість з місцевого селянського населення.

Підтримують селяни з повітів Гайсинського і Ольгопільського, за що спалені 3 хутори в районі Тульчина, має піддержку назовні.

Військова діяльність: захоплення Тульчина, Гайсина, стації Соколівки та стації Темнівки. Знищення 4 карних відділів і залізниці Ч. К. на стації Івангород. Напад на радіо-стацію південного фронту на стації Вапнярка. Має звязок з отаманом Струком.

Отаман Василенко, бувший урядник української армії, селянин Балтського повіту.

Склад відділу 150 чоловіка піхоти з двома скорострілами. При великих виступах збільшується до 500 чоловіка. Більшістю місцеві селяне.

Підтримують селяне з Писарівки, Оленівки, Буд, Лисничівки, Немирівки, Крут, Христова і Піщанки. За допомогу пережили екзекуцію Писарівка і Оленівка.

Військова діяльність: зареґістровано знищення совітського реквізіціного відділу коло стації Писарівка.

В кінці березня відділ перейшов до Херсонщини.

Херзоншина.

Отаман Сокіл, дезертир совітської червоної кінноти.

Склад відділу 300 чоловіка піхоти, більшість з місцевих селян, які здезертирували з червоної армії.

Піддержують селяни повітів, Ольгопільського, Ананіївського й Вознесенського.

Військова діяльність: в районі військової діяльности в селах зовсім не існує совітська адміністрація. Зареґістровано 12 нападів на урядовців совітської адміністрації і два напади на продовольчі реквізіційні відділи.

Отаман Павлов.

Склад відділу 200 чоловіка піхоти. Є скоростріли. Всі дезертири з української совітської армії. Перший прояв військової діяльности почався 15 марта 1921, коли відділ зробив напад на Веселий Кут і перебив комісарів ремонтної комісії третьої кінної совітської армії.

Отаман Кущ, бувший козак української армії з Нового Буга. 

Склад відділу 200 чоловіка піхоти, Місцеві селяне. Підтримує населення Єлисаветградського повіту.

Військова діяльність: знищення залізниці Ч. К. на стації Долинській і знищення карного відділу.

Відділ був сильно розбитий коло Нового Бугу 14-16 квітня. Розстріляно 60 чоловіка полонених, серед яких був помічник отамана бувший Матрос Митаренко.

Полтавщина

Отаман Шуба, бувший підстаршина червоної совітської армії. Називає себе лівим соціял-революціонером.

Склад відділу 300 чоловіка піхоти, 200 чоловіка кінноти, 4 гармати. Підчас великих виступів відділ доходить до 2,500 чоловіка. Частина дезертири з червоної армії, частина місцеві селяне.

 Підтримують селяне майже всіх повітів Полтавщини і тому відділ зявляється безкарно в різних частинах губернії.

Військова діяльність: зареґістровано напади на міста Полтаву, Лохвицю, Гадяч, Миргород, Кобиляки, 6 нападів на продовольчий відділ, 28 випадків руйнування залізничого шляху і розгромлення відділу червоних курсантів, висланих з Полтави.

Отаман Сокира (?).

Склад відділу 400 чоловіка піхоти, виключно селяне Переяславського повіту.

Військова діяльність: зареґістровано напад на стацію Яготин і 7 нападів на продовольчі відділи. 22 квітня відділ був окружений і до чиста знищений.

Харківщина. 

    Отаман Бурлака.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти, дезертири з червоної армїі.

Підтримують селяни повітів Чугуївського, Волчанського та Купянського.

Військова діяльність: 5 нападів на продовольчі відділи. 8 випадків знищення совітської адміністрації. По звіту ч. 41, відділ тимчасово перейшов на Вороніжчину.

Отаман Сірошапка, колишній вахмістр, дезертир червоної армії.

Склад відділу 400 чоловіка піхоти, одна гармата. Основне ядро дезертири червоноармейці 80-90 чоловіка. Інші місцеві селяне.

Підтримують селяне Ізюмського повіту.

 Військова діяльність: зареґістровано 3 напади на карні відділи.

Відділ був сильно розбитий на початку лютого і з того часу великих наступів не робить.

Отаман Литвиненко, колишній комісар п'ятого продовольчого відділу.

Склад відділу 50 чоловіка піхоти.
   
Оперує в районі Старобільського повіту, 7 нападів на дрібні відділи совітської армії.

Катеринославщина. 

Отаман Махно, бувший учитель. Уродився в Гуляй-Полі.

Штаб: Начальник Штабу бувший сотник Василів, начальник розвідки бувший поручник Сидорів-Павлович, командант бувший матрос Кійко, начальник конвою "батька Махна" бувший матрос Лащенко. Командант піхотного ударного відділу бувший матрос Ґура, начальник кінноти бувший вахмістр Довженко.

Склад відділу: Головне ядро 2,000 чоловіка піхоти, 600 кавалєристів, коло 80 скорострілів, 10 гармат, 2 автоброневики "Смерть — комуністам!" і "Батько — Махно". При виступах число повстанців доходить до 12,000, з них 2,500 кінноти.

Підтримує все населення Катеринославщини.

В квітні вів боротьбу з кінною армією Буденного і частинами української совітської армії, винищено до ноги відділ червоних курсантів кількістю в 450 чоловіка коло стадії Грушино.

Отаман Гладченко, бувший осаул української армії.

Склад відділу 250 чоловіка піхоти і 9 скорострілів.

Підтримують селяне повітів Катеринославського і Верхнє-Дніпровського.

Військова діяльність: зареґістровано 18 руйнувань залізничого шляху, 4 напади на карні відділи та розброєння 6 продовольчих відділів. Тримає зв"язок з Махном.

Повстанча група отамана Ромашка.

Група та зістала розбита в боях під Київом, Житомиром, Черниговом і Єлисаветгородом.

Повстанці святого Михайла.

На Поділлю та Волині формував сотник Богданов повстанчий полк іменем святого Михайла. Орґанізація полку відбувалась під кличем "Спасати Україну від комуністів". До полку принимали козаків зі збруєю і кіньми. Богданов випустив відозву, в якій взивав усіх Українців по обох боках кордону та козаків з Кубані, вибирати старшину і ставати під прапор святого Михайла. На другім боці відозви була пісня, яка зачиналася словами :"3 огнем пожарів і крови невинних, до Тебе Боже голос наш гуде". Повстанці ті оперували на околицях Житомира, Бердичева і Київа.

Повстанча група Ангела.

Група та зістала розбита в боях під Київом, Житомиром, Черниговом, Єлиасаветгородом.

Повстанча група отамана Деревляного.

Групу цю частинно знищено в Гетьманських лісах, часть розбіглася

Повстанча група отамана Заболотного.

Оперував в Подільській губернії.

Повстанча група Марусі Соколовської.

Оперувала в Чернигівщині.

Повстанча група отамана Цвітковського.

5,000 узброєної кінноти і піхоти з кількома гарматами. В його відділі була сильна організація, дисципліна, а навіть форма. Відділ розбито на полки, навіть сотні. Клич його "Самостійна Українська Народня Республика і поворот української влади на чолі з Петлюрою".

Повстанча група отамана Голяка.

Оперувала в Чернигівщині.

Повстанча група отамана Голого.

Про себе каже цей отаман таке: "Я голісенький, маленький, а як прийду в Богуслав, то не залишу там ні одного комуніста". Його відділ числив 5,000 осіб. Клич його такий же як Цвітковського. Ловить і розстрілює комуністів-кацапів, Китайців та Мадярів і Українців, які служать російським окупантам большевикам. В селі Квітки коло Корсуня мав бій з червоарміцями. Розташованих в цьому селі повстанців його відділу окружили большевики і після недовгої бійки примусили уступати.

Захопивши село, певні своєї перемоги, большевики почали мститися на селянах, грабуючи, розстрілюючи та насилуючи жінок та дівчат. При кінці уладили п'яний бенкет і підпалили село. В той час Голий стягнув увесь свій відділ і при помочи селян з окружних сіл несподівано напав на село, захопив в полон всіх пяних червоноармійців і розстріляв їх.

Повстанча група отамана Трубича.

Група його розбита в боях під Київом, Жмеринкою, Черниговом і Єлисаветгородом.

Повстанча група отамана Савонов-Каменюка і повстанча група отамана Бондаренка.

Обі ті групи оперували на Слобожанщині. В квітні 1921 р. большевики розстріляли 50 селян за симпатії до повстанців. Повстанці відомстились в той спосіб, що на початку мая окружили карательний відділ червоноармійців і всіх вирізали до ноги.

Повстанча група отамана Дерещука.

За Директорії був комендантом міста Уманя, оперував на Правобережу.

Повстанча група отамана Хава.

Повстанча група отамана Гетьмана.

Повстанча група отамана Кучера.

Повстанча група отамана Штейненка.

Повстанча група отамана Болонського.

Повстанча група отамана Чорного Мусіна.

Всі ті групи оперували в районі Лебедина.

Повстанча група "Не журись".

Оперувала в Звенигородському повіті, селянський відділ, який скривався в лісі, мав досить численний склад. Стурбовані повстанською акцією большевики оголосили весь повіт на військовому стані і сконцентрували тут богато війська, а саме частини піхоти, цілу кінну дивізію і 20 гармат розташовано переважно в Кирилівській волости. Цей карательний відділ спалив 11 хат в селі Юрківка та перевів богато арештів і розправ як серед селянства та і учительства за участь і співчуття в повстанню за незалежну Україну.

З посеред учителів заарештовано в селі Кирилівці П. Штемпеля і Ганусу як жовтоблакитників і розстріляно учителя Гомолицького за те саме; в педаґоґічній школі арештовано Ушакевича і Музиченка.

Повстанча група Чорної Марусі.

Оперувала в Полтавщині.

Повстанча група отамана Антонова.

Оперувала в губернії Тамбовській і Саратівській.

Повстанча група отамана Вакумина на Дону.

Його клич були великі совіти без большевиків і свобода торговлі. На стації Михайлівській Усть-Медведецького округа арештовує комісарів, відтак розбитий переходить до тамбовської губернії до Антонова.

Повстанча група Махновци.

Оперувала на Дону. Група та визначалася тим, що приходила нечайно, убивала комісарів, комуністів і продовольственників. Нераз заходила до міста і озганяла власть. Виступала відділами 12, 15 і 50 душ.

Повстанча група Сави Чалого.

Покінчив винницький церковний семинар, який рівняється теперішному низшому степеневі народної школи з додатком деяких курсів, які давали такій людині можність бути учителем в школі грамоти (старий тип сільських шкіл при церкві, де займали посади учителів особи, які вміли лиш читати і писати).

Цей Сава Чалий організує повстання в Брацлавщині, відтак переходить до большевиків, де працює у них як комісар камянецького університету і як дійсний Сава Чалий переслідує студентів і професорів університету, заводячи неможливий режім шпигунства і трусу, рабуючи співробітників університету.

Повстанча група отамана Орлика.

Оперувала під Київом, Коростенем і Староконстантиновом. В липні 1921 червоноармійці розбили цю групу.

Повстанча група отамана Олексієнка. Оперувала під Київом, Коростенем і Староконстантиновом.

Повстанча група отамана Андрійчука.

Оперувала під Київом, Коростенем і Староконстантиновом.

Оперувала під Кременчуком. В липні 1921 червоноармійці мали цю повстанчу групу розбити і Загородного убити.

Повстанча група отамана Полтавця.

Оперувала під Кременчуком. В липні 1921 червоноармійці розбили цю групу.

понеділок, 5 квітня 2010 р.

ВІСІМНАДЦЯТЬ ПРОТИ ТРЬОХСОТ

 (-)

Із світлих фрагментів визвольних змагань

Денікінські війська хотіли використати перемогу нашої Армії. Вони поспішно підходили до берегів Дніпра, бо чули, що наші заняли золотоверхий Київ. І хоч їх напрямок ішов на північ, то вони нагло повернули фронт на захід, думаючи, що українські війська кривавляться тільки на те, щоб звільнити Україну від москалів червоних, і віддати її таким же москалям на біло помальованим...

В хвилі, коли Денікін кількома загонами перейшов Дніпро, наша тодішня столиця Кам'янець була в небезпеці. Большевицька група з Одеси зміряла перебитися на північ, через Вапнярку і Жмеринку, загрожуючи Кам'янцеві. Тривожні відомості доходили і від сторони польського фронту.

Та Начальне Командування галицьких і придніпрянських військ вирішило кинути останню резерву, що була під рукою — Бригаду УСС. Вона мала захистити важну вузлову станцію Жмеринку і зіпхати большевицьку групу в сторону денікінців.

В перших днях вересня виїхала Бригада з Кам'янця кількома потягами на фронт. Під містечком Тростянчиком (над рікою Богом) прийшло до першої стрічі. В бою було багато втрат по обох сторонах. Найбільше потерпів І і ІІІ Кур. УСС. (Сот. Чичкевич хотів відразу фронтовим ударом знищити безпощадно большевиків, що окопались на мостовому причілку). Та всеж цей бій підорвав у ворога силу опору. Втікаючи на реквірованих підводах, опинились большевики біля Христинівки і Уманя.

Післаний на розвідку відділ кінноти УСС в силі 18 шабель під командою хор. Петруняка, довідується, що біля Христинівки стоїть великий обоз під охороною 300 піхоти і 10 скорострілів. Не надумуючись довго, хор. Петруняк наскакує негайно на ворога і добуває велике майно. Біля 1000 шт. кримських волів і овець, касу, вози і коні. Цей наскок навів ще більшу паніку на ворога, а нашій інтендантурі приспорив чимало користи. Волами обділено всі сусідні групи і кожній було подостатком.

  Відділ кінноти дістав окрему похвалу від бригади і командуючого групою, а хор. Петруняк був поданий до піднесення на вищий ступінь.

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації