ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 26 листопада 2008 р.

Українська військова організація у Відні в днях перевороту*)

З ІСТОРИЧНИХ ДОКУМЕНТІВ

Іван Німчук

(Причинок до історії будови української держави в Галичині)

Думка явного сепаратизму від Австрії стала назрівати в умах молодих українських старшин австрійської армії (инших молодих українських інтелігентів не було, бо майже всі служили в рядах армії) вже по відомім маніфесті Франца Йосифа з 4. листопада 1916. р. про відокремленнє Галичини. Маніфест сей означав перечеркненнє пляну тодішньої Загальної Української Ради про утвореннє окремого автономного українського краю в Австрії і полишеннє української Галичини під скріпленим польським пануваннєм, бо розширенне автономії Галичини було однозначне зі скріпленнєм польського панування в Галичині.
Та дальші події, а саме смерть цісаря Франца Йосифа і скликанне парляменту новим цісарем Карлом відвернули на якийсь час увагу Українців від акту з 4. листопада. Пішли ріжні обіцянки й торги, справа відокремлення Галичини зійшла з овиду.
Щойно загальноросійська революція, що принесла й воскресеннє України, і приступленнє Америки до війни по боці Антанти розбурхали в Австрії українську суспільність, найпаче ж її молодше покоління. І в краю і в українських полках на фронті й у запіллю і у Відні стало ферментувати, зачалися дискусії, наради, збори.
Вислідом того настрою був революційний військовий гурток у Відні, що оснувався 31. мая 1917. р. Його оснуваннє попередило кілька таємних нарад присутних у Відні українських старшин лєґіону У. С. С. і австрійської армії. Членами його були: Р. Заклинський, М. Опока, С. Безпалько, В. Свидерський і автор сих споминів. Метою гуртка було відірваннє українських земель від Австрії і прилученнє їх до Великої України. Для сеї ціли постановив гурток вести іредентистичну пропаґанду в рядах галицьких і буковинських полків, де до того часу — в противенстві до чеських, югославянських, а навіть польських полків — не було і сліду такої роботи. Гурток передискутував свою програму й поділився на підгуртки з 4—6 осіб. Був плян видати відозву до українських військ австрійської армії із зазивом до непослуху й дезерції 1). Пропаґанда пішла по краю і по наших полках. Багато зробило в сім напрямі ,,оброблюваннє" старшин, що приїздили з фронту на відпустку й переїздили через Відень до Галичини. З відомих причин не вели ми ні протоколів ні найменших записок. Знаю тільки, що подібні гуртки повставали в рядах У. С. С. і в деяких полках. Одначе віденський гурток по кількох (5—6) своїх засіданнях розлетівся. Причиною була небезпека відкриття, бо про гурток стало забагато людей говорити, як також примусовий виїзд деяких членів з Відня.2)
Та кинена раз думка не пропала. Виміна гадок та дискусії не вгавали. Пішли наради і збори у віденськім акад. тов. „Січ", що була тоді під головуванням енергійного 3. Пеленського. Згадаю тут про збори з 25.квітня 1917. р., які ухвалили привіт Головній Українській Студентській Раді Київа3) і збори з 3. грудня 1917. р., на яких ухвалено постанову, що найвищою владою для всіх Українців є Центральна Рада в Київі. Резолюції сих останніх зборів, вислані до львівських українських дневників, польські цензори сконфіскували, а проти учасників зборів розпочалося у Відні слідство за державну зраду. Зачалися ревізії в „Січи" й по приватних мешканнях і тягання до поліції. В українських студентських кругах було бажаннє довести до процесу, який повинен був спопуляризувати нашу справу в Европі, головно ж в очах антанти. Але що кількох учасників зборів належало до військового стану (автор резолюції був також австрійським резервовим офіциром), яким грозив військовий суд, з котрим не було тоді жартів, то Українська Парляментарна Репрезентація постаралася, що слідство припинено.
В другій половині 1918. р. вже було видно, що центральні держави не встояться. Особливо ж Австро-Угорщина посилала ноти за нотами з мировими предложеннями. В місяцях вересні-жовтні воєнний розгром центральних держав висів уже в воздусі.
Українців у Відні було з тім часі небагато, військових ледви кільканайцять. В половині жовтня стали українські військові між собою вже явно радити, що нам робити на випадок розгрому Австрії. Молодші однодушно годилися в тому й настоювали на се, що треба створити українську військову організацію, яка повинна б заложити у Відні перехідну українську військову станицю для сподіваних десяток тисяч поворотців з італійського, альбанського й инших фронтів, зорганізувати українське військове представництво, яке виступило б як рівнорядний чинник при ліквідації спільного військового майна й кермувала б українським військовим рухом у Відні. Скільки глибоко вкоріненої льоялькостії, страху й рабства було ще тоді в декого з наших громадян, свідчить хоч би такий факт: До одної такої наради кількох українських військових втягнено раз також поважного представника нашої професури. Вислухавши нас, об’явив він коротко: „Панове, не забувайте, що ви військові і що ви присягали," при чім зробив увагу, що він, мовляв, робить нам ласку, бо не зробить з сеї розмови відповідного вжитку. . .
Після Української Конституанти у Львові з 19. жовтня пішли події скорим кроком. Треба було скоро рішатися й нам. По 2—3 передвступних нарадах (на яких були 3. Пеленський, В. Біберович, І. Проць, І. Карач, я і ще дехто) скликано 27. жовтня більшу нараду в бічній кімнаті каварні Райхсрату. Зібралося 17 учасників, головним чином військових. Присутний був також сотник В. Байло від Військової Місії Великої України, яка була вже від кількох місяців у Відні. Проводив наради однор. добров. Дрогомирецький. Тут основно передискутовано потребу військового представництва і станиці й вибрано комітет з пятьох членів (Біберович, тоді завідуючий канцелярією У. П. Р., Пеленський, Дрогомирецький, Кобєрський, Кущак), який мав справу повести дальше.
Дня 1. листопада перед полуднем відбулося в українській клюбовій салі австрійського парляменту зібраннє українських військових, головним чином старшин. Між присутними був підполк. (тоді) Варивода і сотник проф. др. Смаль-Стоцький. Прикінці наради прийшов до салі президент др. Є. Петрушевич і заявив коротко отеє: „Дуже дякую вам, Панове, що Ви так скоро зібралися, щоб послужити справі рідної державности. Повідомляю Вас, що якраз вчора сказав я австрійському премієрови Лямашови в присутности п. міністра Горбачевського й мін. Тоґґенбурґа: Бувай здорова, Австріє! Між нами порвані всі нитки. Тепер ми самі будемо рішати про себе!" Сю заяву приняли зібрані гучними оплесками.
Пополудні того ж дня відбулося в льокалі „Січи" велике зібранне (до 100 осіб) під проводом підполк. Вариводи, який і отворив збори. Промовцями виступали: Пеленський, Катамай, Бриндзан, Посацькнй, Кущак, Дрогомирецький. Говорив також проф. Стоцький. Збори визначили українським військовим представником підполк. Вариводу, а Парляментарна Репрезентація іменувала від себе військовим делеґатом (політ.) проф. Стоцького. Командантом української перехідної станиці вибрано поручника Катамая, бо він уже був довший час командантом віденської станиці У. С. С. і добре в тих справах визнавався. Крім сього ухвалено багато инших справ, між иншими висилку військових відпоручників на всі прифронтові збірні точки, щоби спрямовували всіх наших людей до віденської станиці й не дали їм розпорошуватися по чужих націях, висилку делегатів до залізничого полку в Корнайбурґу, де було багато Українців, висилку делегата до Вінер-Найштадту з такою самою ціллю, усталеннє служби по всіх віденських двірцях, виданнє відповідної відозви до українського війська і т. п. Вибрано також відповідні комітети (технічно-орґанізаційний, пресовий, для звязку з краєм). Збори мали бадьорий характер, все ж таки вчувалися тут і там песимістичні нотки.
Найближчого дня зложив я з тов. І. Процем відозву, яку після одобрення през. д-ром Петрушевичом видрукували ми в друкарні Гольцгавзена в накладі 10.000 примірників. При укладанню її було присутних кількох членів пресового комітету. Памятаю, що дискутували ми довго, чи підписати під відозвою „Військова Рада", чи инакше, бо вже тоді побоювався дехто слова „рада" (совіт). Згодилися таки на „Військову Раду", бо виглядало поважніше, як пропонований „Комітет".
Тому, що ся відозва, перша українська відозва до українського війська після розвалу Австрії як історичний документ має свою вартість, подаю тут її текст без зміни.

З рук до рук! З рук до рук!
Жовніри! Українці!

Польське панованнє в Галичині скинено. Українські жовніри і робітники обсадили цілий Львів і всі більші міста Східної Галичини. Українською Галичиною по Сян, українською Буковиною і українськими частями Угорщини править Українська Національна Рада у Львові, яка є тепер нашою найвисшою державною властю. Ми всі підлягаємо тепер тільки її приказам.
Поляки в Кракові не перепускають українських жовнірів. Вони їх роззброюють, обрабовують і задержують в голодї і холоді.
Ми мусимо чимскорше добитися всі між своїх, бо там ждуть на нас. Тому кождий український жовнїр мусить зголоситися до Збірної Станиці української національної армії у Відні, десятий бецирк, артилерійські бараки (їхати трамваєм ч. 67). Там кождий український жовнїр довідається, коли, куди і як переїде до Галичини. Там кождий дістане їду і пристановище.
Жовнїри! Збруї і амуніції не кидати! Держати її як святу річ при собі, бо вона буде нам конче потрібна дома. Нас дожидає ціла галицька Україна. Наша вільна нині рідна земля виглядає нас зі всіх сторін світа!
Ми проливали свою кров і гинули поверх чотири роки за чужу справу. Тепер мусимо піти на поміч своїм батькам, братам, жінкам, своїм краянам жовнїрам, які скинули з себе польське ярмо, щоби на віки його позбутися і добуту свободу закріпити.
Жовнїри!
Коли хочемо вже раз зажити вільним житєм, коли хочемо знищити до тла польську неволю, коли хочемо дістати на власність розлогі панські лани, зрошені нашим потом і кровю, мусимо бути карні і мусимо слухати тільки своєї української власти, якою є Національна Рада у Львові.
Нехай живе Українська Національна Рада!
Нехай живе українська національна армія!
Нехай живе українська Держава і весь український нарід!


Українська Військова Рада у Відні.

Найблищого дня була вона готова і зараз виїхали з нею делєґати на фронт.
„Перед хвилею ще в кіхтях австрійського орла, були ми вже вольними синами України, на службі української армії, зі синьо-жовтими відзнаками на рамени й такоюж розеткою на шапках. Ми їхали назустріч тисячам братів наших з італійського фронту, щоб занести їм радісну вістку: Ви вже не раби, а вольні сини й козаки вільної України.
Серце дріжало на спогад останніх вісток з Галичини: Львів, Перемишль, перші бої Українців за свою волю, перші жертви! Все те неначе лискавиця перелітало серед хаосу думок і почувань. Одно нестримне бажаннє заволоділо душею, чим скорше долетіти до них, росказати їм, показати дорогу та піднести в гору їх прибитого духа!4)
З такими думками й почуваннями їхали наші делєґати сповнити свій обовязок. А обовязок був не легкий, бо наші люде були прибиті, зневірені, перемучені, а до того Поляки, Чехи, Румуни й инші вели між ними сильну аґітацію і тягнули їх між себе. Все ж таки більша частина українських жовнірів прямувала до української Збірної Станиці у Відні й не давалася зводити на манівці.5) А скільки було випадків надзвичайного привязання, глибокої посвяти й пожертвування для рідної справи, сього не счислити. Памятаю випадки, де наші жовніри приїздили на станицю в повнім узброєнню і з крісом під плащем, хоч переходили по дорозі кільканайцять ревізій австрійських військових властей, які всі такі річи конфіскували.
Зараз в перших днях листопада зароїлися артилерійські бараки в X. окрузі Відня (Laaerstrasse), які роздобуто на перехідну станицю для Українців, нашими жовнірами і старшинами. Фізичний стан людей був пожалування гідний, моральний не кращий. Обдерті, голі, голодні, брудні... Тяжко було формувати з них боєві частини.
Зачалися — спершу з великими труднощами й небезпеками — транспорти наших людей до Галичини через Угорщину, почалася праця над формуваннєм відділів для відсічи Львова. Кождого дня відбувалися в станиці великі віча (бесідники: Проць, Білинський, сел. Бариш, Пеленський, Пасічник і инші), на яких освідомлювано людей про вагу моменту, вияснювано сучасне положеннє і взивано всіх до оборони Рідного Краю.
Перший курінь на відсіч Львова в силі 600 людей відійшов в короткім часі під проводом підполк. Кравса, того самого, що вірно витревав до самого кінця і робив відомий відворот через Галичину на Підкарпатську Україну...


______________________________
*) Цю брошурку, видану у Відні 1922 року накладом „Українського Прапора" у Відні, можна вважати історичним документом. Передруковуючи її, зберігаємо мову й правопис ориґіналу. — Ред.
1) Дві такі літоґрафовані відозви видав гурток в копії У. С. С, з них одну зі сконфіскованою промовою посла Загайкевича й коментарем до неї. Відозви сі перевожено в наплечниках до Відня, а звідси на італійський фронт.
2) Гляди: Др. М. Лозинський, Галичина в рр. 1918.—1920., стор. 23.
3) Гляди: „Вістник Союза Визволення України", ч. 148. (18), стор. 23.
4) І. Карач: Спомин з Бреннерпасу в пад. 1918, „Укр. Пр.", ч.23—25., р.1919.
5) Великі заслуги поклало тут від.українське жіноцтво й делєґати робітничих товариств, що перші робили днями й ночами службу по віденських двірцях.
Дописати коментар

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації