ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

середа, 23 жовтня 2019 р.

В РІЧНИЦЮ БОЮ ПІД БРОДАМИ

М. Висоцький (Австралія)


(СПОМИН)

Перейшовши короткий рекрутський вишкіл в польово-запасному курені, (важка сотня), вернулися ми до Нойгаммеру. Був це початок місяця травня 1944 р. Поставлено нас 80 вишколених скорострільчиків на майдані, де стояв 14-ий полк артилерії. Отже, кожний з нас знав, про що йде. Будуть розділювати нас по батеріях.

За короткий час з'явилось перед нами кілька старшин. Всі українці і то в доброму настрою, а це для нас новоприбулих важне. Один із них у ранзі хорунжого, стрункий, високий, з короткими вусами, зробив на мене гарне вражіння. В моїх очах це був тип правдивого вояка-старшини. Він потребував трьох скорострільчиків-охотників. Великого вибору не мав, бо нас лише трьох зголосилося. Інші старшини у формі жартів говорили, що ми зробили поганий вибір. "Цей новий шеф", говорили вони, "страшний кат, він скоро вас викінчить".

Я попав до другої батерії, де командиром був один із кращих артилерійських старшин, (вже покійний) сотник Михайло Длябога. Тут звели вояків із різних пунктів, та почали з них творити одиницю, яка носить назву "артилерія", та котра, крім гармашів, потребує багато інших фахівців.

З початком червня 1944 р. рознеслась вістка, що Дивізія скоро виїде на фронт і то в рідний край. Не довго довелось чекати, вже з кінцем червня почали нас вантажити у вагони. Їдемо на фронт, на Україну — більшого бажання вже ніхто не міг мати. Яка ж була наша радість, коли наш транспорт стримався на скраю української землі, на малій станції Журавиця. В переїзді через Львів потяг звільнив скорість. Під вечір ми в Ожидові. Наказ: "вивантажуватися". Тої самої ночі прийшли ми до Ясенева.

З 30.6.44. на 1.7.44 дальший марш на становища. По дощі, польові дороги розбиті, тяжкі, тож і люди і коні добре намучилися, щоб до сходу сонця бути на призначеному місці. Становище нашої батерії було коло села Голосковичі. Напроти нас Суходоли і фронтова лінія нашої піхоти. Далеко напереді, трохи направо, червонів лан дикого маку, який робив на мене дуже погане вражіння та якесь нічим необосноване лихе передчуття.

Коло Олеська довідалися ми від вогневого старшини, хорунжого Зарицького, що ми окружені. Було це 20 липня. Одержали ми ще останній "фасунок", несолену баранину та цигарок більше, ніж звичайно. Ще того самого дня почали на нас наступати ворожі танки. Наша піхота мимо найбільших зусиль та жертв, не могла їх здержати. Почався відступ, а дальше прорив з окруження.

Самого прориву не збираюсь описувати, це понад мої сили. Одначе зазначую, що хто прорвався та вийшов живим, той перейшов пекло на землі.

Ранений, до краю фізично вичерпаний, вернувся я до Нойгаммеру прикінці вересня. Прийшов я вночі, переспав, а зглядно пересидів на вартівні, рано подався туди, де перед виїздом на фронт стояла моя батерія.

Приходжу до бюра, двері замкнені; йду дальше до бараку, де колись мешкав. Відчиняю двері. Пустка. Вікна заслонені чорним папером, ліжка, матраци та все інше урядження поскладане так, як ми залишили виїжджаючи на фронт.

Лежачи в лікарні, нічого не знав я, що сталося з Дивізією. З Берліну мене спрямовано до Нойгаммеру, а тут усе порожнє. Нікого із старших друзів немає. Переходять біля мене якісь вояки та нікого не знаю. Питаю одного-другого, чи не знають, де стоїть друга батерія. Відповідь одна: "не знаємо такої частини". (Після бою під Бродами Українська Дивізія була поповнена рекрутами, а артилерійський полк був в стані реорганізації і розділений на так звані "збірні дивізіони", тому ніхто не знав про вище згадану батерію). Надходить старший віком вояк не дуже здорового вигляду, пробую щастя, питаю і його: "Може ви знаєте де стоїть тепер друга батерія?" Він сумно глянув на мене, старому воякові-фронтовикові стали сльози в очах, а по хвилі відповідає: "Нема її, брате, не вернулася з-під Бродів..."

Не лише друга батерія  не вернула, не вернулася майже ціла Дивізія.




субота, 19 жовтня 2019 р.

ВОЛОДИМИР ҐАЛАН


Володимир Ґалан - колишній учасник Визвольних Змагань, комендант артилерійського полку УГА. Після закінчення війни продовжував студії у Празі, здобувши в тамошньому університеті докторат права. Переїхавши до ЗСА, Ґалан продовжував студії політичних наук в   Пенсильванському університеті та включився в громадське життя. Він був організатором  Українськоі Стрілецької Громади, що дала щирих працівників у різних ділянках українського  життя.

Коли після років постало Об'єднання б. Вояків Українців в Америці, д-р Ґалан очолив його і під його проводом це об'єднання зуміло згуртувати всіх колишніх вояків-українців різних з'єднань. Мавши економічні студії і банкову практику, д-р Ґалан був одним із перших піонерів  господарського росту української громади. Він був співосновником банкової установи у Філадельфії, що тепер носить ім'я "Української щадниці" і під його керівництвом ця банкова установа стала сильною і незалежною фінансовою інституцією з багатомільйоновим капіталом. Найбільша заслуга д-ра Ґалана — це створення української допомогової установи — Злученого Українського Американського Допомогового Комітету. Це його обрали першим директором цієї установи і під його постійним проводом ця установа виконала історичну місію переселення сотні тисяч українських виселенців до ЗСА та велику допомогову діяльність. Д-р Ґалан був діяльний у всіх українських організаціях. Довгі роки він був головою Контрольної Комісії Українського Народного Союзу і це він зумів винести Контрольну Комісію цієї найбільшої української організації в Америці на позицію відповідального і рішального тіла. Д-р Ґалан є автором багатьох статтей і праць, головно на економічні теми, і споминів. Окремою книжкою вийшли його спомини з часу Визвольних Змагань п.н. «Батерія смерти»."

Ця згадка не може заступити потрібної студії про життя і діла Володимира Ґалана. Вона конечна, бо історія його життя — це історія епохи частини українського народу. Пізнати її, цю епоху, вивчити її добре і зле — це значить збагатити знання і досвід, а вони позволять в майбутньому не повторяти помилок минулого.

Для нас Володимир Ґалан, це перш за все вояк. В свій час взірцевий фронтовий старшина, відтак активний організатор комбатантського життя. Великий прихильник друкованого слова, також співорганізатор і горячий прихильник нашого журналу. До нас апелюють, нас переконюють його розваження та висновки про причини наших невдач. На доказ пошани для нього на іншому місці передруковуємо декілька його вдумливих спостережень.

Д-р Володимир Ґалан — цитати з видання "Червона Калина", 1968: "Батерія смерти", про визвольні змагання, причини їх невдачі, про перспективи, про консолідацію і про нашу дивізію.

"Не можна було виграти війну, коли фактично були дві армії з двома командуваннями і двома політичними проводами, не тільки не скоординованими, але й взаємносуперницькими, а згодом, коли виринула концепція союзу з Польщею, і взаємноворожими. Не можна було виграти визвольну війну, коли маси народу, сотні тисяч здорових мужчин у силі віку були "нейтральними" до справи творення рідної держави і боротьби за неї. Не можна було виграти визвольну війну, коли просто не було часу від березня 1917 року перевиховати нарід, який за понад двісті років неволі затратив амбіцію мати рідну державу".

"Тому тверджу, що до тієї історичної нагоди, яка прийшла з несподіваним розвалом австрійської і російської імперій, не доросли не тільки наддніпрянці, але й галичани. На Наддніпрянщині не доросли головно народні маси, які тільки з ходом національної революції почали набирати національно-державної свідомости, але не могли в тому процесі дозрівання наздогнати подій, що їх випереджали. А в Галичині не доросла інтеліґентська верхівка, яка і у Львові і в Станиславові і на Наддніпрянщині робила одну важку помилку за другою. Наприклад, у Львові, вже коли почалась вулична стрілянина, наш провід замість виарештувати відомих польських проводирів, вів з ними "рукавичкові переговори". А перейшовши Збруч — галицький провід думав про власний уряд, власну армію, власну політику, ставився з недовір'ям до наддніпрянського державного проводу і сприяв, замість процесові повного усоборнення психіки — процесові сепаратизму у духовій сфері.

А по наддніпрянському боці було не тільки те, про що Винниченно писав у своїй п'єсі "Між двох сил" — роздвоєння між соціальним й національним. Українська національна революція мусіла бути й соціальною, бо нарід був за царату соціально уярмлений і шукав соціального визволення не менше, як національного. Але й поруч з тим — поруч із подивугідним творчим ділом Української Центральної Ради і місцевих діячів по всій Україні — було також стільки проявів аматорщини, дилентантства і просто дитячих поривів та вчинків, що в них потопала праця над встановленням власної адміністрації і правопорядку".

"Ми не були приготовані до будування рідної української держави, до здобування її зброєю та до збереження її масовим українським визвольним рухом під єдиним зрілим державницьким проводом. І я маю поважні сумніви, чи ми дозріли до цього за минулих 50 років. Якщо хтось і дозрів — то, здається, найперше сталося це з народними масами в Україні, які перейшли страдницький шлях під большевицьким режимом, загартувались у ньому, навчились ненавидіти гнобителів і цінити власну владу, власну державницьку волю.

Вся наша надія на сили українського народу в Україні і на тамошніх українських фахівців, що здобули освіту і знання вже за окупаційного совєтського режиму. Але українська політична еміґрація не склала іспиту з державницького думання і діяння. Вона метка, створила масу установ і організацій, творить багато добра, але водночас — анархічна, розполітикована, партійницька, без зрозуміння багатьох таких речей, які належать до державно-політичної абетки.

Насправді ні одна з існуючих українських політичних партій не склала іспиту на те, щоб бути керівною партією у вільній державній Україні. Але й ні одна з них не усвідомлює собі цього, ставлячись до проблем визвольної політики тільки з партійницького погляду".

"Багато у нас говориться і пишеться про консолідацію. Консолідація не полягає у механічному з'єднанні. Біда у нас не в тому, що ми не всі "сконсолідовані" — в Державному Центрі УНР на чужині, в Українському Конгресовому Комітеті, в ОбВУА чи інших централях. А біда в тому, що немає взаємного зрозуміння, взаємної толеранції, нема зрозуміння потреби співпраці і все ще існує гін мати "свою" організацію, свою лавочку, "своїх" науковців, «свою молодь і навіть "своє" партійне військо".

"Дивізія "Галичина" — це була наче воскресла українська армія з 1917 і 1918 років з її поняттям чести і відповідальности. Цим українська армія значно випередила всі наші політичні партії. Вияснення легке: в проводі політичних партій не було у нас — і тепер немає — людей з військовим вишколом і воєнним досвідом, як це буває у державних народів.

Мені здавалось, — і так я передав Дирекції ЗУАДК, — що коли б ЗУАДК не зробив більше нічого, як тільки врятував цих наших молодих ідеалістів, то для української справи він зробив би історичну прислугу".



понеділок, 14 жовтня 2019 р.

ЯК ПОЛЯКИ ОЦІНЮЮТЬ АКЦІЮ "ВИСЛА"


В. Ґоцький


Ґеновефа Лукасевич, урядник державних архівів у Щеціні, опрацювала матеріяли про перебіг акції "Висла" та помістила у квартальнику "Дзєє найновше", ч. 4/74, статтю п.н. "Навколо ґенези та перебігу акції "Висла" 1947". Ось її короткий зміст.

Репатріяція української людности з Польщі до УРСР 

Опираючись на працю Тожецького "Українське питання в політиці 3-ої німецької республіки 1933-1945", авторка подає, що в бувшій Генеральній губернії жило 744 000 українців і припускає, що в Польщі було залишилося приблизно 650 000. Польський Комітет Народного Визволення вже 9 вересня 1944 року підписав умову про виміну населення, яка була ратифікована Крайовою Народною Радою, а згодом доповнена умовою про зміну громадянства і репатріяцію поляків" з СРСР та росіян, українців білорусів і литовців з Польщі до СРСР. Умову підписано в Москві 6 липня 1945 р. Виміна населення мала відбуватися на добровільній базі та мала закінчитися до 31-го грудня 1945 р.

Уповноваженим уряду УРСР призначено Миколу Підгорного, а його заступником — М. Ромащенка. Уповноважений польського уряду був Владислав Вольський. Районові репатріяційні уряди створено в Ярославі, Горлиці, Красноставі, Холмі, Білгораї, Яслі, Новому Санчі і Замості. Репатріяція натрапляла на великі труднощі через брак списків, транспорту та з причин опору самого населення. Одні боялися опустити свої садиби, інші були агітовані та тероризовані УПА.

УПА почала свою діяльність на Поліссі і Волині в 1942 році. У 1943 р. бої між поляками й українцями перекинулись на захід в Любельщину, коли українські поліційні з'єднання підкріплено двома куренями полк. Остроського та сотнею "Вовки" Ягоди-Черника. На початку 1944 р. в Польщі діяло чотири курені: "Вовки", "Месники" Рена (авторка пише "Мясніка" та помилково подає "Роня" і "Різуна"). Частина населення сприяла УПА з ідейних мотивів, але багато було примушених до співпраці засобами терору. Коли почалася репатріяція, УПА посилила свої дії, щоб за всяку ціну перешкодити репатріяції. Проголошено мобілізацію, посилено диверсійні акції, особливо на станиці міліції та на людей, які проводили репатріяцію.

У повітах Холм, Білгорай, Красностав і Замость переселення відбувалося без охорони війська, зате на Томашівщину, Грубешівщину і Любачівщину кинено 3-ій полк піхоти, а на Ряшівське воєвідство — цілу дивізію. Однак агітація проти репатріяції мала успіх — населення покидало села, криючись по лісах від репатріяції. Найбільший опір ставили лемки, аргументуючи тим, що репатріяція стосується до українців, а про лемків у ній немає згадки. Це спонукало віце-прем'єра Вл. Ґомулку видати доручення не примушувати лемків до репатріяції. (Це розпорядження вказує, що всіх інших примушувано до репатріяції.) Польсько-українська  комісія встановила, що репатріації підпадало 273 810 в Ряшівщині та 192 294 в Люблінському воєвідстві. З Ряшівського воєвідства виїхало 249 781, а з Люблінського — 199 387. Однак ці дані не точні, бо багато переселенців втікало — одні до своїх осель, другі до сусідніх. Переселенці мали право брати з собою 2 тонни харчів, збіжжя, знаряддя та одягу. Залишене майно мало оцінитися, а його рівновартість виселенці мали отримати від уряду на нових поселеннях. Одначе через постійні напади УПА оцінники рідко виїздили в околиці і ця справа була зовсім занедбана.

Хоч репатріяція мала закінчитися до кінця 1945 року, вона протягнулася аж до 18 серпня 1946 р. Деякі українці, які працювали в адміністрації чи нафтовому промислі, залишилися в Польщі. Залишилися теж численні відділи УПА.

Ситуація від серпня 1946 р. до березня 1947 р.

Переселення більшости українців було болючим ударом для УПА. Припинився доплив рекрутів, порвалися зв'язки, не дописувала розвідка. Та своїх дій УПА не припинила. Військові залоги мали багато різних завдань, як охорону уряду, шляхів, військових об'єктів, а в час референдуму та перших виборів до Сойму займалося політичною роботою, тому не могли
успішно протиставитися діям УПА. Крім цього, офіцери, привиклі до відвертої фронтової дії, не мали досвіду в поборюванні невловимих партизанів, а вояк, недавно змобілізований, не був загартований й належно вишколений.

УПА старалася так вести свої операції, щоб на випадок Третьої світової війни вона була єдиною армією, яка без перерви боролася проти комунізму за "самостійну Україну".
На початку 1947 р. УПА посилила свої акції. 28 березня у засідці, приготованій сотнями "Криня" (Хріна) і "Стяга" (Стаха), згинув ген. К. Свєрчевський. Стало очевидним, що дотеперішні засоби були невистарчаючі.

Створення оперативної групи "Висла" і переселення українців

Після закінчення репатріяції до УРСР, певна кількість українців залишилася з власної волі в Польщі. Можна було припускати, що вони будуть льояльні, але виявилось, що воно так не було. Завдяки тим залишкам, УПА могла далі втримуватися на тих землях. Міністерство публічної безпеки і Міністерство народної оборони прийняло рішення зробити вирішальний удар. Створено операційну групу "Висла" з завданням ліквідувати українське націоналістичне підпілля, в тому також УПА і її запілля. Вирішено виселити все українське населення, то зн. теж бойків, лемків та гуцулів (сік!), як і всю мішану людність. Командиром групи призначено ген. С. Мосора. Акцію поділено на два етапи: в першому очистити район Сянока, у другому — райони Перемишля, Любачева і Західньої Лемківщини. Створено чотири операційні округи: Люблін, Ряшів, Сянік і Горлиці. Призначено для дій 5 дивізій і один полк піхоти, одну дивізію військ безпеки (три бригади), один полк саперів, один транспортний полк, ескадру літаків.

Було запляновано переселити приблизно 90 000 людей, а виселено приблизно 150 000. Під час транспорту переселенці були під військовою охороною. На збірних пунктах Державний репатріяційний уряд сортував переселенців, видаючи їм різнокольорові картки для відрізнення добровільних від примусових переселенців. Транспорти, які прибули до Любліна й Освєнціма, були відсилані до Щецінка й Ольштина, звідки їх розвожено до повітових міст, а там розділювано по селах. З Щецінка розсилано людей до Щецинського і Ґданського воєвідства, а з Ольштина — до Ольштинського. В травні зорганізовано роздільні пункти в Познані та Вроцлаві.

Авторка стверджує, що під час переселення було багато недотягнень, а то й каригідних надуживань. "Не всі коменданти продумали як слід плян акції, бо не брали до уваги труднощів з транспортом чи людських упереджень..." Пізніше таких похибок не було. Доручено допильнувати, щоб переселенці забирали з собою найбільше господарського знаряддя, харчів та щоб списки були точні і належно провірені. В летючці пояснювано людям причину переселення: "Українське населення не завжди добровільно часто під терором, допомагало бандам. В цей спосіб українські села були базами для тих, що ширили мордування і пожари. Такий стан не може далі тривати... Хто не зголоситься на переселення і залишиться в тих околицях, буде трактований як бандит УПА".

Українці поставилися до акції переселення по-різному. Одні раділи, що виїздять з теренів вічних боїв, другі, прив'язані до родинних осель, перемагали в собі страх, були й такі, що хотіли далі допомагати УПА та ділити з нею долю і недолю. Дуже рішучий опір ставили лемки. Вони апелювали до уряду, та до своїх земляків в Америці, щоб вони протестували перед польським амбасадором в США.

Рівночасно з акцією переселення ведено бойові дії проти УПА. Спочатку її розпорошено, а після виселення населення, розпорошені відділи УПА почали збиратись у сотні, а то й цілі курені. Найдовше велись бої з УПА в Любачівському і Грубешівському повітах. Під час акції "Висла" було вбито 1 509 бійців УПА та арештовано 2 781 осіб, головно із цивільної сітки та різних допоміжних служб. 31 липня 1947 р. розв'язано групу "Висла". Дальші справи виселення і ліквідації УПА перебрали окружні команди.

Становище переселенців

Становище переселенців було дуже важке й тому було створено контрольну комісію в складі майора М. Бунди і ппор. 3. Йонкуна. Вона зголосила, що більшість господарств для переселенців були або зовсім знищені або потребували більшого ремонту. Труднощі зростали ще її тому, що переселенці були перестрашені, безрадні, не проявляли ніякої ініціятиви. Крім
того вони вірили, що переселення є тимчасове й, коли бойові дії скінчаться, вони повернуться на свою батьківщину. Переселення в більшості закінчено восені 1947 р., але ще взимку й на весну приїжджали окремі особи, а то й цілі родини з повіту Новий Торг.

Поселення земель, залишених українцями

Опущені українські господарства призначувано репатріянтам-полякам з СРСР. Правний статус тих господарств урегульовано декретом з 5 вересня 1947 р. в той спосіб, що опущені господарства перейшли на власність держави. Але справа господарств опущених внаслідок акції "Висла" не врегульовано. Був плян поселити на тих землях 9 580 польських родин. Командир групи "Висла" висунув проект, щоб ті землі заселити бувшими вояками, але уряд того проекту не прийняв. Зате цивільна влада опрацювала заселення повітів Сянік, Ліско, Перемишль, Ярослав, а згодом Горлиці, Ясло, Березів і Любачів. Йшлося про забезпечення засівів і недопущення до "дикого" поселення українців, які нелегально поверталися на свої оселі. До того більшість українських господарств були спалені боївками УПА, щоб осадники-поляки не мали де осісти.

Переселення поляків йшло пиняво. До кінця 1947 р. загалом поселено 39 000 осіб. Про переселення до Краківського й Люблінського воєвідства нема точних даних, а південно-східню частину Ліського повіту не можна було заселювати, бо там велися бої з УПА. Напротязі 1948 р. в тому районі песелилося ледве 733 родини.

У висліді акції "Висла" заселено північно-західні землі Польщі, зате південно-східня частина Бескидів лежала облогом. Ті землі, здаля від більших осередків, із слабо розвиненим транспортом і мало врожайною землею, не знайшли охочих на поселення.

Наші висновки

Авторка безпристрасно провірила ряд документів і подала чисті факти, правдиві настільки, наскільки їх складали військові командири чи цивільні урядовці. Вона не добре обзнайомлена з проблемою УПА й тому є ряд перекручень псевд чи навіть такий ляпсус як "гуцули на Закерзанні". У своїх коментарях вона говорить про повстанську армію, яка безперервно боролася за самостійну Україну, хоч у звітах цитується як "банди бандерівців".

Хоч військо мало за завдання охоронити транспорти й поборювати УПА, воно проводило реєстрацію і зганяло людей, причому були "численні надуживання". Поляки часто твердять, що переселення було зумовлене військовою конечністю, а з цієї праці виходить, що головною ціллю акції "Висла" було виселення української людности. Переселення мало проводитися у відношенні не більше 10% до місцевої польської людности, проте на практиці цього принципу не можна було застосувати, бо не можливо було прийняти і розмістити такої скількости людей на північно-західніх землях.

Також не все було гаразд з добровільністю переселення до УРСР. Часто комісії "не могли виїздити в терен через діяльність УПА і саме військо мусіло поспішно і доволі брутально проводити примусову акцію виселення".

Далі авторка каже, що законно не була розв'язана власність землі по виселенцях, як теж обсадженої землі переселенцями. Чи вона сьогодні наладнана і як — авторка не подає. Поляки поселилися на землях з доброю комунікацією, положених недалеко від корінних польських земель. Зате гористі землі донині лежать облогом. Чи на це заважив самий економічний фактор, чи може психологічний — не дано відповіді. Авторка присвячує багато уваги надужиттям та труднощам переселених людей на нових місцях, але зовсім не згадує про їх національні і культурні проблеми. А саме оті проблеми переслідування за мову, віру, звичаї куди важчі, ніж господарські труднощі.


Шукати в цьому блозі

Популярні публікації