ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 28 жовтня 2013 р.

КИЇВ 1920 РОКУ

Петро Самутин
ген. штабу генерал хорунжий

                                         З попередніх записів нам відомо, що Київ був опанований 8 травня 1920 року, а мости ланцюховий, залізничий та піший провізоричний зайняті на розсвіті 9-го травня 1920 року. Створено мостовий причілок на лівому березі Дніпра. В пізнішому цей причілок поширено так, що Київ був поза засягом артилерії ворога.

                                        На протязі 8-го травня VІ-а с. стр. дивізія вивантажується на ст. Пост-волинський і ст. Київ-пасажирський. Штаб дивізії і Штабова сотня дуже поволі просуваються транспортом на ст. Київ-пасажирський і там вивантажуються в ніч з 8-го над 9-те травня 1920 року.

                                       Після вивантаження частини дивізії розташувались в Києві так: Штаб дивізії, Штабова сотня, Кінна штабова чота в районі вулиці Фундукліївської. Обоз Штабу дивізії в Михайлівському монастирі (тимчасово). Бриґади стрілецькі, Гарматна бригада, Технічний курінь і Кінний курінь на Печерську в будинках колишньої Костянтиновської воєнної школи. Дня 9-го травня 1920 року відбувся перемарш і дефіляда всіх частин, що входили в склад ІІІ-ої польської армії та потім відходили на фронт для обсади оборонних відтинків чи теж призначених до резерви.

                                       VI Січова стрілецька дивізія, що знаходилася в стадії організації, була призначена до резерви та несення ґарнізонової служби в Києві. В дефіляді взяли участь такі частини: а) 1-а Леґіонова дивізія, б) Частини Оперативної Групи полк. Рибака, в) 15-а Великопольська дивізія, г) Тяжка артилерія та д) VI Січова стрілецька дивізія. Дефіляду приймав командуючий ІІІ-ою польською армією генерал-поручник Ридз-Сміґли зі своїм штабом, біля нього стояв командир VI с. с. д. генштабу полковник Марко Безручко та гості, що прибули до Києва: з Головного польського штабу полковник Стахевич, французький полковник Ганнот, військовий атташе Японії майор Ямавакі.

                                      Дефіляда відбулася на одній з найкращих вулиць Києва  — на Хрещатику. Дефіляда перейшла чудово. їй приглядалися великі маси киян. Командантом міста Києва від поляків був призначений пполковник Ольшина-Вільчинський, з українського сотник Громико. Київ поділено на райони та призначено районових командантів, як з боку польського так і українського боку. Співпраця між командантурами була добра.

                                    Що ж переживали ми, українські вояки, вступаючи до нашої столиці Києва? Чи наша радість, наше захоплення, не покривались смутком? Ми бачили маси людей, маси своїх людей і людей зовсім нам чужих по духові. Ці маси ще не здавали собі справи, що властиво сталося? Маси призвичаєні до частих змін влади, отже їх реакції не можна брати за щире виявлення почувань. Українці обсипали нас квітами, викрикували «Слава» — але між людьми бачилося і насуплені обличчя, що зовсім не захоплені нами. Ясно — це були люди вороже наставлені як до поляків, так і до нас українців. Перед нами стояло питання: це сьогодні, що ж буде завтра?

                                   Київ? Ми не здобували тебе. Ми не увійшли до тебе переможцями. Переможцями насправді були поляки. Не наш головний командир робив перегляд військам. Приймав дефіяду і робив перегляд таки польський генерал. Ми українці виступали в ролі чемно запрошених гостей — але не господарів. Словом «декорум», прикраса.

                                    Приявність французів і японців ще більше пригнічувала нас. Ці панове приїхали сюди не для того, щоб показати себе, але в першу чергу, щоб перевірити дійсний стан. Вони будуть і далі стежити за розвитком подій та докладно інформувати свої уряди. Напевно в часі перемаршу і дефіляди вони порахували кожного нашого стрільця та порівняли наші сили і сили польські, а польські чинники напевно постаралися дати ще докладніші інформації. У військовій термінології це називається просто — розвідка.

                                   Будьмо щирими і признаймося: нам було соромно за себе, нам було соромно за наш народ. Нас же 45 мільйонів, а де вони? Тут ми відчули велику правду: Тільки сила і то власна сила виборює і творить державу. Так вступила дивізія 8-го травня до Києва, а вже 9-го травня «З радістю журба обнялась». Перед нами стояла тяжка праця.

                                   Що ж писали про вступ до Києва поляки? Можна було там читати таке: Що говорили маси, що бачили ті «сірі» маси люду, дивлячись на добірні польські війська і на долучені до них українські відділи, що маршують перед польським генералом, побіч котрого стоять старшини українські, французькі і японські? Маси бачили наслідки, не знали причин. Тому почали народжуватися сплітки, поставати різні здогади. Шукалося якогось пов'язання між польським військом і чужинцями, старшинами, переможцями у світовій війні Франції і Японії, сусідом Совітської Росії на Далекому Сході. Впало слово і почалось дошукування причин, воєнно-політичного явища, що розграється в Україні: Це Антанта проголосила війну Совітам. Польща тільки виконує завдання і в допомогу Польщі додали українське військо, але душею походу на Київ є Франція і Японія. Спеціяльно Франція, котра підтримує Врангеля, що йде з Криму на північ, вона має зацікавлення в тому, щоб привести до упадку Совітської Росії та відзискати свої великі капітали, що їй належать від Росії... Київ залишений росіянами і зайнятий без стрілу, не мав обличчя міста, що лежить майже на лінії фронту. Навпаки, вигляд міста пригадував типове велике місто, далеко поза фронтом, відзначався великим рухом, що його вносили маси вояків, що йшли на фронт і з фронту, та масою урядовців, затруднених на етапі. Рух цивільної людности відбувався цілком нормально, майже як у часі миру. Незначні загострення, що торкалися годин торгівлі на базарах, заборона продажу алькоголю на передмістях у крамницях — були назагал майже непомітні. Звичайно, як у кожному здобутому місті, поширювались прерізні чутки про пляновані замахи, розрухи і т. п. Відомості ці, пляново поширювані чужою розвідкою і аґентурою, щоб сіяти неспокій та впливати морально на окупанта, не знаходили в командуванні армії поважного відгуку. Ми здавали собі справу, що в такому великому місті мусять бути сотки агітаторів та розвідчиків, що працюють для чужої справи.

                                       Коли спокійне життя почало відроджуватися в Києві, перед лініями фронту почали громадитись хмари, що віщували бурю. Була нею, легковажена нами дотепер, кінна армія Буденного. Генерал Т. Кутшеба «Виправа Кійовска» — 1920 рік, пише про це на сторінці 110.

                                      Була вже згадка про настрій дивізії та її перше враження після перемаршу містом і дефіляди. Яке ж враження зробила дивізія на місцеву людність? Під оглядом зовнішньої презентації — безперечно — якнайкраще. Дивізія була гарно одягнена, чудово зіграна та здисциплінована. Стрільці та старшини прийшли до доброї фізичної форми, але, на жаль, її загальний стан був дрібонький у порівнянні з польськими частинами, і це напевне не одному спостерігачеві кинулося в вічі. Чисельний стан дивізії майже не змінився після кількаденного перебування у Бердичеві. Старшинські кадри прибували майже щоденно і під цим оглядом не відчувалося недостачі.

                                     Дивізії забракло часу на переведення часткової мобілізації чи теж заклику добровільців, та, з рештою, дивізія і не мала відповідного мобілізаційного апарату, і це не повинно було входити в рямці її завдань. Про поповнення дивізії людьми — повинен був думати хтось інший, але на жаль, цього не сталося. Наше запілля завжди не дописувало. Це наша хвороба — на протязі цілої нашої боротьби.

                                     Частинно дивізія поповнила свої ряди повстанцями з канівського повіту та з Чернігівщини. Всього винесло це 128, сто двадцять вісім людей. В першу чергу були поповнені ряди штабової сотні та кінної чоти штабу дивізії, решта була розподілена між стрілецькими бриґадами та технічними службами. Зі старшин, що прибули з повстанцями, пригадую собі поручника Тимоша Синельника та хорунжого Гайдара-Сокиру. Перший залишився при штабі дивізії, другий був приділений до штабової сотні, як молодший старшина. Прибуло теж кілька добровольців з району Білої Церкви. Була це краплина в морі, що не вплинула на збільшення стану дивізії.

                                      З більш визначних подій, що відбулися в Києві треба відзначити такі: 1) 23-го травня 1920 року приїзд Головного Отамана військ УНР Симона Васильовича Петлюри. Перегляд дивізії на Софійській площі та равт на його честь. На жаль, авторові цих рядків не довелося брати участи ані в перегляді ані в равті, бо був тоді на службі і тому про їх перебіг нічого не може сказати.

                                        2) 31-го травня 1920 року дивізійний хор, що складався зі стрільців, підстаршин та старшин під батутою професора музики адміністративного хорунжого Степана Шабаліна, дав вечером концерт в саду Купецького Зібрання. Репертуар: Стрілецькі та народні пісні. Як учасник, мушу сказати, що хор зробив надзвичайне враження на присутніх. На концерті маса-масенна людей, мешканців Києва та його околиць. Багато вояків, українців та поляків. Концерт був безплатний. Кілька разів хор мусів виступати на «біс». Диригент хору дістав букет квітів. Всі хористи переживали ці незабутні хвилини разом з приявними та відчували на собі кожний їх погляд. Ми бачили сльози і радість на обличчях тих, що жили разом з нами одними думками. Захопленню не було кінця.

                                          3) 6-го червня 1920 року відбулося відкриття Стрілецького клюбу. Все це невтомна праця начальника культурно-освітнього відділу дивізії сотника Гриця Гладкого.

                                          Чим же жила і що робила дивізія в Києві? Починаючи від стрільця і кінчаючи командиром дивізії — всі з великим запалом і енергією віддались головно праці над бойовою підготовкою до дальших завдань дивізії. Всі здавали собі справу, та нераз і наші зверхники підкреслювали, що наші малі сили мусимо надолужити чим іншим, та виправдати довір'я Головного Командування. Велику організаційну працю перевели два командири гарматних куренів: 16 гарм. куреня сотник Віктор Філіпович і 17 гарматного куреня сотник Микола Сіпко. Вони за короткий час перебування в Києві допровадили свої курені під оглядом поповнення кіньми та технічним забезпеченням — до досконалости. Не відставав від них і технічний курінь, поповнюючи технічне приладдя.      

                                        Тут мусимо сказати правду, що не всі старшини працювали якслід для дивізії і жили нею. Знайшлася жменька старшин, що використала ряди українського війська тільки, як тимчасовий притулок і компромітувала нашу уніформу. Це ті «панове старшини», що дні і ночі прогулювали в московських притонах, які постали зараз же після нашого вступу до Києва. Там знайшли вони різних естрадових «Катюш» і перегулювали з ними дні і ночі. Яке завдання цих притонів і «Катюш» — нам добре було відоме, на жаль, не стало часу на їх ліквідацію, як також на здемаскування «панів старшин». Наслідком того розгульного життя була загадкова смерть сотника Вільчевського. Це була пригадка, як мусимо бути обережними на будуче. БУРЯ ЗБЛИЖАЄТЬСЯ:

                                        Недовго тішилися ми працею для дивізії та нашими думками про дальший похід в Україну. З південного сходу насувалася хмара, зближалась кінна армія Буденного.

                                         День 6-го червня 1920 року був для командування дивізії і вояків — переломовим в її житті. На годину 6-ту вечора начальник штабу дивізії генштабу полковник Всеволод Змієнко призначив збірку всіх старшин штабу дивізії, штабової сотні та кінної чоти штабу дивізії. Розмова була дуже коротка: «З наказу командира дивізії розпоряджую гостре поготів'я. На годину 10 (22) — все готове до вимаршу. Штабова сотня дістане інструкції щодо охорони командантури міста, патрулювання району, розположення штабу дивізії та збільшення охорони самого штабу дивізії. Всі дальші накази будуть передані в свій час». Короткі запити і всі розходяться до своїх відділів...

                                         Надійшла хвилина, на яку всі ми так довго чекали та якою жили всі. Перед нашими очима все стояв лівий беріг Дніпра, його темні ліси і за ними велике невідоме. Наші думки і наші мрії бігли далеко на лівий беріг Дніпра. Але відчувалося, що наші мрії далекі від реальности. З нашої «збірки» вийшли ми всі з тим, з чим на неї і прийшли, себто з великим невідомим.

                                         Наше гостре поготів'я тривало аж до години 12-ої дня 8-го червня. О годині 12-й того нещасливого дня знову ті самі старшини були завізвані до начальника штабу дивізії, знову короткі інформації і наказ: «Ворог, кіннота Буденного, прорвала польський фронт десь в районі Самгородка, дальший рух ворога невідомий. Дивізія має ще сьогодні вночі осягнути річку Ірпень». Стало всім зрозуміло, що йдемо на захід, а не на схід, що загроза вже й від заходу, а не лише від сходу...

                                         Наказ штабовій сотні: «Вимарш з місця постою сьогодні година 4-а (16) в напрямку Святошин і на Житомирському шляху в пункті (X) — відгалуження польової дороги, зустріти і згрупувати всі обози дивізії та обняти їх охорону. Про дальший напрямок руху і обозів буде доручений наказ сотні начальником оперативного відділу дивізії. Марш через місто в повній бойовій готовості». Крім того начальник штабу попередив, що чота, яка знаходиться при командантурі міста (чота штабової сотні) — долучиться до сотні пізніш на житомирському шляху. Ця чота буде в розпорядженні команданта міста, сотника Громика. Крім того начальник штабу попередив, що можна очікувати всяких несподіванок: провокацій, диверсій. Однак нічого не сталося. В повітрі панувала якась зловіща тиша. Коли саме вирушили стрілецькі бригади, гарматна бриґада, технічний та кінний курені — авторові цих рядків не відомо. Коло години 10-ої ранку вже 9-го червня 1920 року зауважили батерію з гарматного куреня на вогневих позиціях на річці Ірпень. Була це батерія 16-го гарматного куреня. Стало зрозумілим, що дивізія зайняла позиції фронтом на захід.

                                      Вимарш штабової сотні з Києва — це найтяжчі хвилини для стрільців і старшин сотні. Вулиці міста вимерли. Ніде ні живої душі. Це нас гнітило і приголомшувало. Страшний біль можна було спостерігати на обличчях всіх. Напевно наше почуття було би кращим, коли б ми залишали наш Київ з боєм. Увійшли ми до нашої столиці без стрілу і без бою її лишаємо. Ми добре знали, що на лівому березі Дніпра ще стоять польські відділи, чому ж нас кидають на захід, а не на схід?

                                     Але наказ є наказом і його треба свято виконати. Вийшовши з міста на житомирський шлях (вже вечором) — до нас стали доходити далекі вибухи гармат з південного заходу. За Дніпром на сході — тиша. На житомирському шляху рух обозів в напрямку на захід в три ряди, але панує повний порядок. Рух реґулює польська польова жандармерія. Коло години десятої рано колона обозів була затримана, щоб дати прохід польській кінноті, що перетинала житомирський шлях з півночі на південь. Рух кінноти тривав коло двох годин. Так в ніч з 8-го на 9-е червня 1920 року дивізія залишила нашу столицю Київ та вступила на новий етап своїх дій.

РОЛЯ НАШОЇ  (VI-ОЇ СІЧОВОЇ) ДИВІЗІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВНІЙ СПРАВІ ТА БОЇ ДИВІЗІЇ


                                        Віддаймо слово начальникові штабу дивізії полковникові генштабу Всеволодові Змієнкові. (В пізнішому генералові — П. С). Цитую:

                                      «В кінці 1919 року військова ситуація на сході Европи змінилася в корені. Денікін потерпів катастрофальну поразку. Українці поділилися на дві частини: Одна зв'язала свою долю з Денікіним, друга, знищена тифом, потріпана Денікіним, без набоїв, бази — теж виходила з військової гри. Нові, знову посталі на північному сході держави, мирилися з большевиками. Єдиною військовою силою, що продовжувала боротьбу з большевиками, лишилася Польща.

                                     Отже, її державним мужам треба було рішити завдання знайти спільників для боротьби на Сході, бо Захід допомагав лише матеріяльно: зброєю, порадами, всім, крім озброєної живої сили. А думати треба було, бо на весні, цілком певно, можна було чекати большевицького наступу проти останнього ворога. При рішенні цього завдання необхідно було затримати демократичну плятформу і в той же час здобути економічні вигоди. Відомо, що союз між державами не заключується ради гарних очей, або задля симпатії, лише на підставі реальних відносин та економічних вигод.

                                       Виникли два рішення: — одно за старим рецептом, цілком імперіалістичне, а друге — значно відповідніше сучасним вимогам демократизму і в той же час економічно вигідне. Перше рішення висунене демократичними колами з метою сховати Польщу за «бар'єр» з цих «буферних», як їх стали називати, держав. Погляньмо на мапу: Хто може відгородити Польщу від Московії, — це Україна і Білорусь. Цілком ясно, що архітект схоче отримати за свій проект і вказівки нагороду, але в очах Европи декорум лишається цілком демократичним, навіть «Американським», бо ходить про «Самоозначення народів».

                                      Друге рішення, висунене колами консервативними, головно партією народових демократів, більшість якої складають великі землевласники, промисловці і шовіністи примітивного типу, не визнавало за народами колишньої Росії, й особливо за українцями й білорусами жодних прав на самоозначення. «Історична Польща мусить бути реставрована» — ось їхнє гасло, дармащо здійснення цього гасла привело б до розкладу держави. Коли розглянемо уважніше підстави такого рішення, та поза всіма вигодами такого рішення (другого), а саме: придбання шпихліра Европи України та вільного вивозу через Чорне море, одночасно треба знову сусідувати з большевиками, себто продовжувати війну, тримати величезну армію для підтримання ладу у цьому неспокійному народові, від зустрічі з яким розклалися німецькі і французькі війська, і, нарешті, зробитися національною меншістю у власному будинку. В чому ж причина такого рішення ? Може в короткозорості, в глупоті, а скорше всього в жадобі, бо маєтки тих великих панів здебільша знаходяться в Україні і Білорусі, а жадоба, як відомо, сліпить очі.

                                        Переговори з українцями почалися ще в серпні 1919 року. Перебування Головного Отамана у Варшаві після листопадової катастрофи лише привело їх до певного кінця. Польські державні мужі вибрали перше рішення і предклали маленький рахунок, в котрому стояло: відмова від Галичини, Холмщини і частини Волині по р. Горинь. Це було як забезпечення контракту, економічний договір мав би наступити додатково. Прихильники історичної Польщі негайно повели неперебірчиву кампанію в пресі проти України й українців, як у себе, так і за кордоном, закидаючи українцям цілу низку обвинувачень, вміло перетасовуючи брехню з фактами. Головні обвинувачення їхні були такі: український і білоруський народи темні, неграмотні, анархічні по своїй природі, не мають потрібної для обслуговування державного апарату інтелігенції, не зможуть збудувати державної армії, по своєму анархічному характерові не зможуть увійти в рямки реґулярщини, де кожному окреслена своя компетенція та місце, що через той анархічний характер, українці —перш за все бандити, що витрачені на них гроші даремно пропадуть, бо вони скористають з першого випадку, щоб перейти до москалів з котрими вони споріднені по духу, що, нарешті, петлюрівців мало і нарід за ними не піде і т. і. Нема чого гріха таїти, навіть у демократичних колах, у прихильників конфедерації (а може лише федерації), котра теж мала під собою «історичні підвалини», — не було певности у відпорності українців проти большевиків. І ось на перші українські формування в Польщі лягло тяжке завдання довести, що вищенаведені закиди це самісінька брехня, що українці спроможні увійти в рямки регулярної армії, помимо свого індивідуалізму й анархізму, присущих усім слов'янам, що вони не бандити, що вважають большевиків за ворогів не тільки національних, але і соціяльних, що вони з приємністю підтримують порядок і лад і нарешті українці являють собою витривалих спільників і своїми діями сторицею повертають витрачені на них гроші.

                                         Першим українським формуванням була на терені Польщі VІ-та Стрілецька дивізія, і вона мусіла тримати іспит на атестат зрілости щодо організації і в очах всього світу доказати здібність українців у військовому ділі. А іспитуючими були, крім французів, що сиділи по польських штабах, англійці, що слідкували за всіма змінами політики на Сході Европи, американці, що пильно студіювали у своїх У.М.С.А. поведінку старшин і стрільців, синів українського народу.

                                          Наказ Ч-І, від 8-го лютого підкреслює завдання VІ-ої дивізії в таких коротких словах: «На збірному пункті в Ланцуті формується окрема українська дивізія, яка по сформуванню має переїхати в Україну і стати кадром регулярної Української Армії для боротьби з большевиками». І дивізія за два місяці зформувалася за польськими штатами. З виснажених тифом людей, одержала виснажених коней, прийняла польську систему господарки, зовсім нам чужу, встановила в себе принципи регулярної армії, — дисципліну, спаяність, відповідальність, і вирушила на поле бою майже без обозу, настільки бідно заосмотрена, що до річки Стиру ввесь час відступу від Києва старшини гармаші, навіть командири батерій, за браком коней ішли пішки, пішки робили бойові розвідки, штаб дивізії, за винятком стисло оперативного (5 старшин), ішов пішки, кіннота їздила на волах.

                                       Такої спішної відправи вимагало польське командування, бо при початому наступі на Київ дивізія своєю присутністю мусіла заспокоювати українське селянство, котре вороже ставилося і ставиться до всіх чужинців, коли вони самітні приходять в Україну. Дивізія мусіла репрезентувати Українську Армію і тим полегшити виконання бойових завдань полякам. Це було потрібне нашому урядові, і дивізія виконала це завдання. Тепер розглянемо в коротких рисах, наскільки задовільно наша дивізія виконувала поставлені їй бойові завдання та репрезентувала Українську Армію в очах чужинців.

                                       ІГНАТШЛЬ: 18/20 червня 1920 р. При відвороті з Києва ІІІ-тя польська Армія, в склад якої входила VІ-та дивізія, зробила спробу затриматись на р. Уші. До чести тієї Армії треба віднести, що вона відходила завжди лише з наказу у зв'язку з невдачами сусідів.

                                        На відтинку річки Уші, між селами Дідковичі і Барда — стала VІ-та дивізія, маючи зв'язок ліворуч з групою полковника Рибака, лівим крилом армії, праворуч з 7-ю польською дивізією. Група полковника Рибака прикривала шляхи на м. Овруч, 7-а дивізія боронила підступи до Коростеня. Ворог рушив у цих напрямках, але від Коростеня був відбитий. Невідомо, з яких причин частини полковника Рибака відійшли на Мозир, відкривши цим ліве крило дивізії. В цей прорив увійшла червона башкірська бриґада й охопила з лівого крила і тилу 16-ту бриґаду в селі Дідковичі, наслідком чого був відхід її на місто Ігнатпіль. Ворожа кіннота, зірвавши залізницю під Овручем, перервала зв'язок з групою Рибака і Мозирем. Тепер дивізія являла собою ліве крило ІІІ-ої Армії, і треба було чекати ворожого окрилення, або навіть удару на тилові шляхи армії. Розуміючи всю вагу утримання Ігнатполя в наших руках, як узлового пункту, було рішено триматися до підходу допомоги від 17-ої бриґади з села Васьковичі та від штабу армії, що вислав 5-й полк леґіоністів.

                                       Згідно з цим рішенням, були використані і технічний курінь та старшинський вишкіл. Ігнатпіль стоїть на великому шляху Овруч-Коростєнь серед густих лісів на дуже перетятій місцевості. Густий ліс, що починається зараз же за парканами містечка, полегшував ворогові підступ до нього, місцями до 200 кроків. З ранку 19 червня 1920 р. ворог повів наступ кінноти на 46 курінь з напрямку Дідкович. Декілька його аатак було відбито, після чого він спробував від Млинів атакувати нашу артилерію, але також був відбитий вогнем її кулементів і втік, залишаючи убитих. Також невдало кінчились його спроби атакувати від сторони Овруча і нові атаки на 46-ий курінь. Між тим обіцяна допомога в призначений час не підійшла, і зв'язок зі штабом був перетятий. Не знаючи, що робиться під Коростенем і вважаючи на небезпеку залишитися на ніч в селі, з добрими для ворога підступами, що облегшувало йому захоплення села, було рішено в сутінках почати відступ на с. Михайлівку, щоб скупчити всю дивізію і водночас, прикриваючи ліве крило армії, поставити ворога під загрозу бічного удару в випадку його маршу на річку Уборть через Ігнатпіль. Під прикриттям 47-го куреня всі частини дивізії стягнулись у загальну колону по дорозі на село Млини і біля години 5-ої ранку 21 червня 1920 осягли село Михайлівку, де зв'язалися з 7-ю дивізією (польською) і отримали наказ від штабу ІІІ-ої Армії про загальний відворот на лінію річки Уборті і села Перга. Між тим виправлений на допомогу 5-ий полк леґіонів підійшов до села Ігнатпіль біля години 24-ої, користуючись добрими підступами, несподівано заатакував, занявши його червону башкірську бриґаду і майже знищив її.       

                                            Таким робом, нашій дивізії в складі 800 багнетів і 24-ох кулеметів та 4-х гармат прийшлося захищати відтинок в 15 верстов і при тяжких умовах в цілоденному бою самостійно забезпечувати ліве крило ІІІ-ої Армії, не мавши часу на перегрупування своїх сил, не мавши технічно підготовленого опірного пункту, і, нанісши втрати ворогові, відійти з метою перегрупування та продовжувати виконання покладеного на дивізію завдання. Це була перша значна спроба дивізії.

                                                РУДНЯ-КОВАНЬКА, РУДНЯ ЧЕРВОНА


                                         Після захоплення Овруча большевики повернули на Мозир, придбання якого давало їм можливість використовувати залізничну лінію:  Гомель-Мозир-Овруч-Коростень  і  цим  збільшити свої оперативні можливості. Лише одна бриґада 25-ої совітської дивізії була відряджена ними на села Словечне-Перга з метою виходу на основну оборонну лінію польських військ по річці Уборть. Польське командування, з метою відтягнути большевицькі сили від Мозиря, зарядили випад на Словечно, при чому дивізії був підпорядкований 5-ий полк леґіонів з батерією і технічна група, — три саперні команди капітана Дешу. 5 полк леґіонів після Ігнатполя по шляху: Рудня-Переброди-Перга.

                                        Попереднього наказу польського командування про осягнення Перги в два переходи дивізія не могла виконати з фізичних перешкод. Наказ про випад застав її 22 червня в Рудні-Червонці (?). Стан дивізії був досить оплаканий: після 2-х діб було зроблено 79 верст. Стрільці і старшини понатирали ноги, піщані і багнисті дороги зовсім змучили коней, разом з тим бракувало харчів і зернового фуражу. В такому ж стані були і 5-ий полк леґіонів та технічна група. З приводу відсутности при дивізії кінноти не було можливости вести дальшу розвідку і весь час походу дивізія не відчувала ворога. Між тим шлях пройдений дивізією являвся півколом по відношенні до шляху, котрим могли йти большевики від Овруча на Пергу. Для забезпечення собі тилового шляху, було відряджено 47 курінь в Рудню-Кованьку, як заслону. Ранком 23 червня, коли дивізія вирушила на Словечно, большевики заатакували Рудню-Кованьку здовж великого шляху від Словечна.

                                           Місцевість: самий ліс де-не-де перерізаний піщаними вузенькими доріжками. Тоді 17-а Стрілецька бриґада вдарила на большевицьке крило при допомозі вогню наших гармат і швидко весь бій скінчився повним розгромом 73-ої ворожої бриґади 25-ої дивізії, заскоченої таким несподіваним ударом.

                                           Большевики позалишали свої шинелі, гармати з набоями, покидали всі кулемети. Як після дізналися з книжки донесень забитого вже під Пергою командира бриґади, цей удар так вплинув на большевиків, що він ледве зібрав 40 чоловік на хуторі Бігіни, 10-12 верст від місця бою. З допитів полонених виявилося, що з села Словечно йде ще одна бриґада піхоти просто на Копище. В той же час командир 5-го полку леґіонів зголосив, що він через перевтому людей і коней нездібний до випаду проти села Словечно (біля 20 верст). Наша дивізія після бою була теж перетомлена. Рахуючись, що поразка 73  бриґади 25-ої сов. дивізії примусить большевиків надіслати підкріплення, котрі будуть відтягнуті від Мозиря, можна було вважати мету випаду осягнутою, а після відпочинку продовжувати марш на Пергу вночі. Крім того, деякі обставини просто примушували зробити цей марш, а саме: перевтома людей, коні котрих вели в поводі, відомості про другу большевицьку бриґаду, завдання котрої було нібито осягнути річку Уборть в районі Копища і звідтам оперувати на тили ІІІ-ої Армії. Відсутність харчів, фуражу і зв'язку зі штабом Армії, звідки можна було отримати все, невигідна місцевість (ліс з маленькими руднями, де нічого не можна було дістати) все це примушувало продовжувати відворот на річку Уборть, де вже починалася більше заселена смуга і де була можливість дістати харчі і встановити зв'язок. 27 червня група прийшла в Пергу і згідно з наказом обсадила позиції. Розрахунки команди дивізії були цілком певні — як виявилось пізніше. Ціла 25 большевицька дивізія була надіслана для захоплення Перги.

                                                                            ПЕРГА           

                                        24 червня до б липня. Для детального опису бойової діяльности під Пергою — бракує місця. З 24 червня по 4 липня дивізія обороняла свій відтинок, робила успішні напади, маневрувала із своїми 800 багнетами на просторі 12 верстового відтинку, розбила дві бригади 25 дивізії, морально вивела їх з військових рядів, бо за відмову битися, ту дивізію зробили тимчасово робітничою. Далі, наша дивізія витримала атаки нової і сильної 58-ої больш. дивізії, правда, понісши багато втрат у стрільцях і в командному складі. Але і ворогові далася взнаки ця «юнкерська сволоч», як казали большевики. Діяльність дивізії не давала змоги большевикам охопити ліве крило ІІІ-ої польської Армії і загрожувати її крилу, а чолові большевицькі атаки були цілком безуспішні.      
           
                                    Поляки одверто казали, що вони дивуються, як VІ-а дивізія вела боротьбу в таких тяжких умовах і, маючи повну змогу, не перейшла до большевиків. Це найкращий малюнок існуючого серед вихованих в московській чи австрійській культурі поляків погляду на українців, як свого роду большевиків. Дивізія своєю діяльністю зламала цей погляд і примусила польські військові кола зовсім інакше дивитися на українського вояка.

                                      Оборона лінії р. Стир від Новосілки до Рафаїловки включно: 13 липня до 23 липня. Бої на річці Стир, де дивізія на 20-верстовому відтинку в місцевості багнистій, лісній і бездоріжній, без технічного і при слабому кінному зв'язку обороняла свої позиції, також добре вплинули на опінію польських військових кіл. Річ в тому, що польське військове командування невірно оцінювало ситуацію і рахувало, що центром большевицьких змагань будуть мостові причілки біля Рафаїловки і Ваража, утворені на високих холмах. Підступи до них було видно на протязі 5-ти верст. Командуванню дивізії було ясно, що ворог не буде бити чолом у ці причілки, а постарається їх обійти з півночі або півдня, про що і був зроблений відповідний доклад польському командуванню. Нарешті дивізії був приданий польський батальйон 400 баґнетів і ескадрон (швадрон) кінноти, що збільшили оборонну силу до 1000 багнетів на 20 верст. Прорив дійсно стався, але на відтинку доданого до дивізії польського батальйону, й дивізія була розірвана на три частини, працюючи без зв'язку одна з одною. Штаб дивізії не був захоплений лише завдяки мужності штабової сотні. І всеж в той скрутний мент, коли поляки вжили до контрудару 8 батальйонів, частина дивізії, біля 200 багнетів зі штабом дивізії зліквідувала глибокий прорив большевиків на річці Єзерці і тим забезпечила свободу діяння контрманевру, а нарешті своєю артилерією допомогла викинути большевиків з правого берега річки Стир. Прийшлось ствердити, що попередня військова праця ще не всіх поляків переконала. При одержані відомостей про прорив на фронті української дивізії Командування групи (австрійські поляки) дещо ремствувало, але додаткові відомості, що прорив відбувся на відтинку польського батальйону та що Штаб дивізії був у бою і збирав той розбитий батальйон та згодом без допомоги зліквідував глибокий прорив большевицького полку, — знов налагодили справу і дивізія придбала нових бойових товаришів і прихильників.

                                         ЗАМОСТЯ. А в міжчасі, на початку серпня большевики скерували головний удар (три армії і один кінний корпус) на Варшаву і в її сполучення з Ґданським коридором, другу групу Буденного скерували на Львів. Інші відтинки фронту були лише намічені. Польське командування обміркувало такий плян контрнаступу: перепустити большевиків до самої Варшави, зробити за час їх підходу перегрупування за Вислою і Вепром, а
опісля нанести удар по крилах і комунікаціях, тримаючись на останньому фронті по річці Бугові від Володави і в Галичині тактики активної оборони. 16-го серпня чотири групи військ розпочали одночасно наступ з районів Модліна, Варшави, Дембліна і Люблина в північно- східньому напрямі з таким розрахунком, щоб відступаючі большевицькі частини по черзі підпадали під удари наступаючих польських колон. Контрманевр знаменито вдався. Большевицькі армії з-під Варшави почали поспішний відворот, підставляючи свої крила і комунікації під удари поляків. Становище большевиків було катастрофальне: «знаменита» червона армія перестала існувати. Необхідно було рятувати ситуацію, рятувати рештки армії. Одним засобом порятунку був Буденний з його кіннотою, а саме удар його від Сокаля на Замостє, Люблин, на тили ІІІ-ої Армії і операційну базу правого крила наступаючих польських військ. Наслідки цієї операції моли бути такі: знищення залізниць і операційної бази ІІІ-ої армії, припинення дальшого наступу поляків, врятування решток червоної армії і затримка польського наступу на лінії Буга. Польське командування передбачало такий маневр і після поразки большевиків під Варшавою почало перекидати по залізницях дві дивізії в район Люблин-Замостє і створило одночасно групу генерала Станіслава Галлера в складі 13-ої п. дивізії і першої кінної дивізії з завданням бити Буденного по крилах і щоби таким робом знищити його кінноту. Для скріплення фронту на лінії Вепра був створений цілий ряд укріплених пунктів, в тому числі і Замостя. До часу приходу польських дивізій завдання укріпити і боронити Замостя було покладено на VІ-ту Січову стрілецьку дивізію, дармащо вже призначили були її до відправи на з'єднання з Армією УНР. В той час Буденний знаходився під Львовом, зачарований його виглядом. Він не виконав двох радіонаказів про марш в район Сокаля-Варяж, а зідтам на Замостє-Люблин. Лише третій наказ, писаний Леніним і Троцьким, з погрозою віддання під суд Революційно-військовоо Трибуналу — зрушив його з місця. На цей обмін телеграмами зужито було два дні, на протязі яких ішло успішне укріплення Замостя, підтягалися частини 10 польської дивізії, але залізниці не могли своєчасно перевезти дивізію. Польський плян замкнути Буденного в районі Грубешів, річки Гучва, Тишовці — потерпів невдачу, бо поки генерал Галлер учепився йому «в хвіст», він розбив козацьку бригаду Яковлева в Тишовцях і перейшов болотнисту річку Гучву. На його шляху черговою перешкодою було Замостє під українською командою з невеликою залогою і з завданням затримати кінноту Буденного на декілька днів, щоби дати можливість підійти з півночі частинам 10-ої польської дивізії, з південного сходу групі генерала Галлера і спільним ударом або відкинути його, або зовсім знищити. Буденний вихопився з приготованої йому пастки, але завдання, покладене на VІ-ту Січову стрілецьку дивізію — фактично на її штаб — було виконано, і загальний контрнаступ продовжувався. Наскільки поляки не вірили в те, що Замостє зможе витримати облогу Буденного, ясно показують слова генерала Галлера: «Я ішов з завмиранням серця цілий день, цілу ніч і все гадав, чи витримає Замостя? Ось ранком сьогодні чую гаматну стрілянину — ну, слава Богу, ще тримаються». На другий день, після звільнення Замостя від облоги, французький генерал, який прибув з командуючим Армією генералом Сікорським, зробив теж позитивну оцінку діяльности нашої дивізії. Вислухавши доклад, він сказав: «Ви виконали своє завдання». Це вже було визнання здібности українців одним з авторитетних чужинців.

                                        З днем 1-го вересня група Замостя була розформована, і частини дивізії після урочистих похоронів поляглих оборонців, вимаршували на Красностав для вантаження в потяги на поїздку до Армії УНР.

                                        Висновки: Приведені нариси менше-більше важливих моментів бойової діяльности VI-ої Січової стрілецької дивізії дають право сказати, що вона не поганьбила української Армії, українського народу, а навпаки, своєю бойовою діяльністю високо піднесла прапор УНР в очах всього світу (Комунікати польського генерального штабу друкувалися у всій закордонній пресі). Дивізія вживала найкращих метод аґітації: аґітації своїм поведенням, перед котрим никли всілякі брехні. — В. 3. (Всеволод Змієнко).

                                         Примітка: Наведену статтю підписав, спершу псевдонімом, генштабу генерал Всеволод Змієнко, начальник штабу VI-ої Січової стрілецької дивізії і начальник штабу залоги Замостя. Стаття надрукована в ювілейному збірнику дивізії «Нове Життя» ч. 33, виданому в таборі Олександрів у Польщі в 1921 році. Переписав статтю М. Битинський, колишній начальник культурно-освітнього відділу дивізії.     

неділя, 20 жовтня 2013 р.

ЛІКАРСЬКИЙ СВІТ ЗА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

                                        ЗА ДИРЕКТОРІЇ УНР (1919-1920)


                                         З упадком гетьманського уряду в грудні 1918 р. прийшла в усій медично-санітарній та червоно-хрестній службі велика зміна, яка полягала на з'єднанні функцій медично-санітарної служби (в армії) з діяльністю Товариства Українського Червоного Хреста. Причиною такої реорганізації був новопосталий воєнний стан між Українською Народною Республікою та совітською Росією. Воєнне положення приневолило з'єднати чи мілітаризувати всю червоно-хрестну службу, а цивільна активність Товариства Українського Червоного Хреста була можливою лише поза кордонами України у відношенні до міжнародного Червоного Хреста, червоно-хрестних Товариств інших держав та медично-фармацевтичних фірм, в яких можна було купити якусь кількість ліків для армії та потреб населення Української Республіки.

                                        Ось тому то вся історія червоно-хрестної служби в Україні, починаючи з січня 1919 р., має здебільша військовий характер та з тої точки зору треба до неї підходити. Червоний Хрест*) в Україні ніс допомогу армії та населенню. Все це було узалежнене від воєнно-оперативної ситуації та льокальних проблем серед цивільного населення.

                                        З приходом нового республіканського уряду в половині грудня 1918 р. санітарну місію в Києві перебрав д-р Одрина, пізніший міністр здоровельних справ УНР. Його помічником чи заступником був д-р Карабай.

                                       Одначе вже в лютому 1919 р. прийшлося евакуювати Київ. Штаб київської медичної станиці евакуюовано в окремому поїзді з обсадою 200 санітарних службовців та аптечного складу під управою Лютого-Лютенка. Однак тому, що абсолютна більшість медичного персоналу не була українською, а якщо й була української національности, то малої свідомости, в дорозі до нового тимчасового приміщення уряду в Вінниці медична обслуга танула як сніг. Дезертирство в санітарному поїзді було, так сказати, нормальним явищем. Постійне наступання ворога і брак контролі урядових органів були додатковим від'ємним чинником в послабленні медично-санітарної служби в армії та по містах Української Республіки. Не обійшлося і без крадежі з евакуаційного санітарного поїзду всякого добра на протязі евакуаційного періоду між лютнем та квітнем 1919 р. Коло 3,000 комплектів цінної білизни чи бандажів зникло з магазину і згодом сильно бракувало цього товару в нових воєнних операціях на Поділлі та Волині.

                                     В час евакуації лікарського складу з Лівобережжя та Правобережжя багато лікарів, особливо неукраїнської національности, залишилися на місцях, проголошуючи політичний "нейтралітет" у відношенні до існуючої та нової совітської влади. Ось тому медично-лікарська сила значно зменшилася та її недостача дуже відчувалася в армії та по малих, поруйнованих воєнними діями, містах. В багатьох випадках доставці ранених з фронту до польових шпиталів закидали шпитальну площу раненими. Обмаль лікарів спричинювала перевантаження працею місцевих лікарів, а то їх прямою безрадністю.

                                      Недостача медикаментів приневолила уряд відправити певну кількість лікарів за кордон до існуючих при посольствах чи дипломатичних місіях червоно-хрестних станиць чи санітарно-медичних служб для кращого наладнання закупу лікарств та обслуги сотень тисяч полонених в таборах у Німеччині, Італії, Австрії Чехословаччині, в Румунії. Малося на увазі поробити якнайшвидше доповнення малої Армії УНР.

                                       За даними п. Совачевої, на чолі з д-ром Холодним відправлено в держави Західної Европи аж 42-ох лікарів в службовому характері. Ясно, туди попадало багато таких лікарів, яких присутність за кордоном була зайвою, а виїжджаючи туди, ті лікарі мали на увазі тільки власний, зрештою, зрозумілий інтерес: рятувати себе і свої родини від лих війни та від пошести тифу, який жахливо нищив не лише вояцтво, а й лікарів у польових шпиталях. Тому то, коли в березні 1919 року санітарний поїзд переїздив р. Збруч на територію ЗОУНР, стан медичної обслуги УНР становив всього... 13 людей на 150 з липня того ж року. Дезертирство і виїзд людей на захід зруйнували весь апарат колись добре діючої червоно-хрестної чи санітарно-медичної служби за мирного часу на протязі літа 1918 р. аж до упадку гетьманського уряду.

                                     На території ЗОУНР (Галичини) санітарно-червонохрестна служба (з Придніпрянщини) мала свій осідок в м. Бродах, де теж і була червоно-хрестна станиця Галицької Армії та всієї галицької держави. Маючи сякий-такий спокій, санітарно-червонохреетна управа УНР змогла переорганізуватися. Одначе, за звідомленнями п.Совачевої, перевибори управи Червоного Хреста та санітарно-медичної служби УНР переводилися не так по принципу фаховости людей, а партійно-політичному, що, ясно, від'ємно впливало на дальшу працю медичної служби та долі цієї важливої установи в армії та в державі.

                                      Виходячи з засновку, що Галичина творить лише автономну область УНР, Управа УЧХреста УНР претендувала на медичне майно галицької держави, яке під управління д-ра Танашкевича містилося в чотирнадцяти санітарних вагонах. Для армії УНР це був велетенський склад припасів.

                                     Одначе тому, що бої на польсько-українському фронті не вгавали, а навпаки посилювалися із прибуттям на галицький фронт польської "синьої дивізі" ген. Галлера, медичне майно галицької держави було необхідне для Галицької Армії. Ось тому не можливо було відступити чи приєднати галицьке медично-аптечне майно до медичної управи придніпрянського уряду та його збройних сил. Очевидно, внаслідку суперечки, кому повинні служити запаси ліків та білизни, поставали дисонанси територіального характеру чи регіонального патріотизму. Д-р Совачів, як начальник придніпрянської санітарної управи, мусів починати свою працю з тим майном, яке йому пощастило врятувати чи упорядкувати в час постою на "мирній" території ЗОУНР.

                                   Щойно від 15 липня 1919 р. галицька санітарна служба з сотнею людей обсади та цілим майном перейшла галицько-український кордон та стала на службу спільним збройним силам УНР. Шефом військово-санітарно-червоно-хрестної служби в Україні був у той час д-р Верхрадський, який ще 1 липня 1919 р. замінив д-ра Совачева. Це був час наступу на Київ та надії на поворот до столиці та інших областей України. В серпні 1919 р. головство медичної служби (з невідомих авторові цієї праці причин) замінив Андрій Вязлов, який проте швидко потім помер на тиф. Його співробітник, міністр здоров'я Одрина 16 листопада 1919 р. відійшов у вічність. Місце Одрини припало д-рові К. Підбуцькому.              

                                 Центром всієї санітарно-медичної служби став Кам'янець Подільський — тимчасова столиця української держави. Тут і містилися й головний шпиталь та міністерство здоров'я. Тут працювали лікарі: д-р Махулько, д-р Робцевич, д-р Ціпко, д-р Різочка з Галичини та голова аптекарського відділу Лютий-Лютенко.

                                 Із медсестер в управі УЧХреста урядували пані Вязлова та Совачева, які мали нагляд над хворими та раненими по польових шпиталях. Велику прислугу робили армії та всій медичній службі УНР галицькі лікарі та санітари.

                                  Одначе їх праця була в більшості припинена з приходом в листопаді 1919 р. до Кам'янця польських військових відділів (17 листопада 1919 р), які перевели арештування усіх тих людей так, що санітарній управі Кам'янця приходилося нести опіку — галицьким медичним арештантам в кам'янецькій тюрмі. Відсутність галицьких санітарів та лікарів в армії УНР та по шпиталях на останніх куснях території Республіки дуже від'ємно відчувалася в усій праці червоно-хрестної служби.

                                  В кінці листопада 1919 р. голова української військової Медично-Санітарної Служби д-р Підбуцький зрезиґнував зі свого посту та його місце знову прийшлося зайняти д-рові Совачеву, який сповняв свої функції до кінця державности України, тобто 20 листопада 1920 року.

_________________________
*) Назва, яка заступила давню: Санітарно-Медичного Управління.

пʼятниця, 18 жовтня 2013 р.

БІЙ ПІД ДАРАХОВОМ

Євген В. Курилюк

Спомин присвягую моїй Дорогій Матері, 
що померла в Сибірі на засланні,
 замучена большевиками, не знати де й коли.


                                       «Ей, хлопці, де криниця близько, принесіть для кожної гармати відро води, та поливайте по кожному стрілі, бо дуже загріваються», гукнув наш сотник.

                                       Було це влітку, славного року Божого 1919, під Теофіпількою. Поляки, по великім перестраху під час нашого славного прориву під Чортковом, таки перейшли в протинаступ, — то треба їх було гаряченько привітати.

                                        Ех, колиб у нас було постачання муніції таке як у вас, то ми вам показали б, де раки зимують, там за Сян-рікою, а в нас постачання тільки те, що від вас здобудемо.

                                        Багато було завдань для нашої славної «антилерії», котра в той час мала велику перевагу над польською, як досвідом старшин, так і досвідом гармашів.

                                        Любив наш сотник свою першу батерію Першого Гарматнього Полку У.С.С., любили його всі хлопці з батерії. Гармаші були наполовину гуцули, а наполовину «бобрецькі», з Бібрки під Львовом.

                                       По чортківському прориві, поляки, викупавшись в Сереті при наглій втечі з Чорткова, відступали дуже скоро, бувши під враженням, що нам якась небесна сила дала поміч, бо такий надзвичайно сильний удар прийшов з рук сл.пам'яти генерала Грекова. Ото перша батерія І. Гарматнього полку У.С.С. під командою сотника Ярослава Курилюка та півкурінь У.С.С. під командою сотника Чичкевича (це був другий Галицький корпус) дістали наказ перервати полякам дорогу з Бучача на Тернопіль. Отже ми махнули швидким маршем через Могильницю, Романівку, Брикулю Стару та Нову в напрямі на Дарахів.

                                  Ми зловили у Брикулі у школі польський телефон, що мав зв'язок з Бучачем та Тернополем, і нам удалося дурити поляків цілу ніч, неначе на відтинку все в порядку, а «гайдамаків» близько нема. Аж десь над ранком вони таки мабуть доміркувалися, що ситуація щось «не теє» та післали один батальйон піхоти на провірку ситуації в Дарахові. Польський батальйон не знаючи, що передні відділи У.Г.А. загналися вже аж так далеко, підмаршував у майже замкненій формації аж під самий Дарахів.

                                 Нас було обмаль, тому ми поставили наші гармати в першу лінію та привітали непрошених гостей так здорово, що вони по короткім бою завернули в напрямі на Варваринці та на Струсів.

                                 Не довелось нам довго стояти без діла, бо десь за годину поляків підсилено свіжим батальйоном, і вони вже розстрільною пішли в гостру атаку. Зав'язався дуже завзятий бій, в якому наші хлопці достойно зберігали запорозьку традицію та билися заїло й запекло. Вогнем наших гармат, що були в першій лінії (другої в нас в цім випадку не було) диригував прямо наш сотник. Він був на стрісі польського «пробоства» із сл. п. хорунжим Чукуром з Іспаса коло Коломиї, та поров на коротке віддалення, не більше як 600 метрів безпосереднім вогнем по наступаючих поляках. Обстріл був скажений, кулі свистали як рясний дощ. Почало робитись дуже «гаряче», як ворожі кулі почали занадто торохтіти по сталевих охоронних щитах наших гармат. Скребло й нашого брата по спині, як треба було вискочити для прицілу, або висунути голову з рівчака, чи з-за купи каміння, за котру на хвилину скрилось козацьке грішне тіло.

                              Діло приходилось дуже круте, бо нам кінчався вже наш невеликий запас гарматніх стрілен, а піхота витрясала останні набої. Наші гармаші «викопали» десь небагато ґранат з білими «пупчиками», кажучи, що це, мовляв, «газові». Возили ми їх із собою вже довгий час, бо всяке стрільно зберігалося як дорогоцінний скарб: так задля «пригоди» тягли ми з собою й оці ґранати.

                              Ми почали лупити на близьке віддалення та на прямий приціл по гостро наступаючих поляках. А й справді, оці ґранати пускали при зударі з землею маленьку хмарку білого диму. Були і ми дуже близько до отого нашого останнього спасення, але ми рішили битися до останнього, як велить запорозька традиція, та дорого продати наше життя.

                             Поляків оцей білий димок трохи збентежив, що зупинило розгін польської атаки.      

                             Це ми зараз же й використали та витягнули три гармати з першої лінії і поставили їх на горбі за Дараховом.

                                Гірше було з четвертою гарматою, що була вкопана прямо на шосі. По ній «кропив» польський кулемет, що був навпроти. Старшим гармашем при цій гарматі був молодий леґінь Івасюк, десь мабуть з Прокуряви біля Косова. Втирав сердега кінцем засуканого рукава ніс, бо дуже йому маркотно було, що поляки могли б захватити гармату. Це він «ріхтував» під прямим обстрілом гармату, як довго ще було чим стріляти. Треба було коханого «брйечика» конечне рятувати. Наше щастя було, що польський кулемет дуже часто затинався. Як він раз отак трохи «захрип», то нас пару, що були близько (пригадую собі четаря Дмитра Оленюка з Корнича, біля Коломиї) і тузин запорізьких рук вхопили за шпиці коліс і в секунді гармата була за горбком. Наші вершники від шести-запрягу, теж пробували під'їхати: бачу їх прилиплих трохи до кульбак, як заслонюють собі голови сталевими лопатками, але коні почали ставати дуба, одного коня ранило, ото був даний наказ для них завертати. Одному вершникові прострілила куля шапку, а другому штани, мали хлопці щастя. Зараз нам розв'язалися руки, як ми витягли гармату. Сотник та хорунжий — на диво — також вийшли ціло із свого обсерваційного пункту на стрісі «пробоства» і зараз же таки скочили в першу лінію між стрільців. Я взяв від найближчого раненого стрільця рушницю, примостився за купкою лупаного дарахівського каміння, поставив «візір» на «пятсот» і зачав кресати по всякій тіні, що лізла з другої сторони.

                                   Тим часом поляки, підсилені вже третім куренем, готувалися знову до останньої, рішальної атаки.

                                    Тим часом мені було дуже весело, бо за три кроки від мене, таки прямо на дорозі, завзято гримів короткими сальвами наш кулемет, аж мені цікаво стало, що воно за такий завзятий гуцул так здорово орудує «машинкою». На ньому не було шолома, тільки шапка «усусуска» підскакувала на лобі в такт сальв кулемета «Шварцльозе» та йшла курява. Пізнав я юнака: це був четар У.С.С. Штефан Мельничук із П'ядик біля Коломиї. Його скоростріл говорив куди гарніше, як польський на другій стороні; видно що польська обслуга або не вміла добре вичистити муніцію, або таки не вміла гаразд «погладити машинку» аби вона рівненько та мелодійно працювала. З цього й користав Мельничук та поров так, що аж серце радувалося.

                                      «Мой, кажу, Штефане (ми були одноклясники з коломийської гімназії), а де ти тут взявся?»

                                      «Е, каже, пожди хвильку, бо я тепер дуже не маю коли». А й справді, часу в нього було дуже обмаль, та й очі мав вп'ялені у поляків, що залягли перед нами в молодому житі.

                                      Обернув я голову на бік, направо, бачу ведуть наші полонених поляків. Хлопці рослі, гарно вдягнені, їх бачите прекрасно вивінувала Антанта, а ми «аки птици небесниє», мали тільки те, що на ворогові здобули.

                                      Ота польська частина напоролася на наше праве крило, думаючи, що нас об'їдуть та нароблять бешкету, поки що буде. Але поки так сталося довелось їм кидати зброю, та піднімати руки вгору. Вони нам ще в додатку також прийшли подекуди з поміччю, бо за ними наші стрільці тягли польський кулемет зразка «Максима». Було в нім ще добре із пів стрічки набоїв, ото ми його таки зараз же обернули та вистріляли решту набоїв на поляків. Чи подумала польська обслуга, що половина куль, що їх вони всувають до стрічки, щоб стріляти на «збунтоване куринє отамана Павленкі» (як нас тоді називали) буде свистати проти них?

                                    Дорогий Читачу, гарно оці рядки читати тепер, але тоді почало робитися дуже скрутно, бо муніція доходила дослівно до останнього набою. Трохи набоїв нам підносили дарахівські хлопці (був між ними малий хлопчина Берест), але цього було мало. Хоча наші хлопці були відважними, проте таки моторошно було ставати з багнетом на рушниці без однісінького набою проти п'ятикратно численніших ворогів у прегарному виряді. Почали хлопці відступати.

                                   Наш сотник був дуже гострий, скочив з пістолею в перший ряд і гремить до якогось стрільця, що завертав назад: «Чому втікаєш?» «А, каже, пане сотнику, в мене діло зовсім погане, я не маю ні однісінького набою, а поляки сиплють кулями неначе дощ». «З багнетом йди, загремів сотник, я йду з тобою».

                                  Не залишив милосердний Бог нас серденят. Під'їхала на возах якась прегарна піхота, закурена та запорошена, і зразу таки вишикувалася за дарахівськими хатами в розстрільну. Бачу як сьогодні, роздають муніцію та ручні ґранати з отворених скриньок. Хлопці всі у сталевих шоломах, аж серце радується на них дивитися. Це були частини 3-ої Станиславівської Бриґади, котра звільнилася після заняття Бучача.

                                 Де не взялось авто з якимсь високим штабовим старшиною та його адьютантом. Це був полковник Шаманек, мабуть з хорунжим Палієвим. Шаманек ще тоді добре по-українському не говорив, відізвався до нас так: «Хлопці, каже, ще трошки держітесь, надходить вам велика поміч». Були це цілі три бриґади, 2-га Коломийська, 3-тя Станиславівська та ще якась. Вони одним бравурним замахом перейшли Дарахів, та гнали поляків, котрим в міжчасі знову прийшла допомога через Струсів аж під Теребовлю. Стрінув я між новоприбулими мого другого одноклясника поручника Петра Шлемкевича з Серафинець коло Городенки. Було їх трьох братів і всі були старшинами.

                             Відпитав полковник Шаманек нашого сотника, якого, мабуть, бачив на даху польського попівства, звідкіля сотник керував вогнем батерії на пряме віддалення.

                             «Ваша батерія дуже гарно списалася, тому я дозволяю, аби ви переночували у Струсові, щоби коні та люди трохи відітхнули».

                             Густо стало від гармат на горбі за Дараховом. Під'їхав цілий Гарматний полк отамана Шепаровича, 3-тій Гарматний та ще одна батерія не знаю котрого вже полку. В них вже було доволі стрілен здобутих на поляках, отож заграли вони так на дорогу втікаючим полякам, що наша піхота на возах не могла їх дігнати. За не цілої півгодини не стало по поляках ні слуху ні духу.

                             Наші гармаші «з рук» мерщій підкормлювали гарматних коней, так «на всякий випадок», а хто цікавіший (це говорю про нашу батерію, що мала особливий дозвіл від полковника Шаманека), то вже зачинав думати про м'яке сінце десь на доброму оборозі. Не наспали ми, бачите, багато за останню ніч, падав дрібний дощ, ото лише дехто здрімнувся трохи на купці товченого каміння при дорозі.

                             Але живий про живе думає, таке й наше. Все було дуже гарно, лиш залізь у стебло та Бога хвали, але не давала нам задрімати гарматня муніція. У нас її не було зовсім, але від інших гармашів вчули наші хлопці, що в такому та такому селі поляки залишили цілий склад.
Годилось би тут сказати, що в рік пізніше, як я був вже зв'язковим старшиною при штабі 3-тьої польської армії на Україні, та зустрів муніційного референта, якогось поручника Славічека, який при добрій чарці сказав таке: «Ех, в Ґаліції, то ще була війна. Раз на нас натиснули так, що ми не мали часу навіть муніцію висадити в повітря». Армія УНР була тоді союзником польської армії в боротьбі з большевиками, ото я йому напів жартівливо оповів, як надзвичайно нас потішила приявність згаданої муніції на нашій стороні рік тому. Як на той час «союзник» я міг собі зробити таку скромну замітку.

                            Але вертаймося до речі. Зачув про цю муніцію також наш сотник. В нас при обозі був десятником Дідух, чорноволосий та білозубий, «прудиус-чуприндир», хоч куди. Мабуть ще показніший від нашого старшого десятника Вінтоняка з Мушина під Коломиєю, а казали, що перед ним не встоялася ніодна жіноча «фортеця».

                           Каже сотник: «Дідух, візьміть з обозу скільки є вільних підвод, та поїдьте по ту муніцію».

                           Дідух вже певне підглядів якесь запашне сіно, а може й молодицю, ото йому не дуже хотілося вибиратися кудись на ніч. І він відважився замітити: «Та я не знаю, пане сотнику, де та муніція». Дідух був з Русова біля Снятина, а зі Стецеви біля Снятина походила дружина сотника, отож він відважився просити, щоб йому повторити наказ. Відповідь сотника була дуже крута і вузлувата: «Знайдете її на кінці язика, зрозуміли?»

                              Видно, що відповідь сотника була або дуже вичерпна, або Дідух був не тільки охочий до молодиць, бо десь по півночі він привіз коло двадцять підвод доброї артилерійської муніції до наших польових свиставок. Було це дуже велике свято для нас, бо стільки доброї гарматньої муніції ми вже давно не бачили.

                                 Навіть Малофій, візник від нашого старшинського багажового возу, почепив задля великого свята нову трясунку на свою шапку-усуску. Радість поділяв з ним дуже щиро сотників чура Гривнак, що любив, як його кликали «Гало Отаман». Це, бачите, була шифра сотникової квартири, як батерія стояла ще в Сихові під Львовом, звідкіля вона перенеслася до Давидова, там на польову дорогу на північ за залізничим двірцем.

                                У Струсові ми доволі гарно заквартирувались і за хвилину по оборогах, а то й по клунях свистали тільки здорові козацькі груди, що їх зморив твердий сон.

                                 Не спала тільки сторожа та десятник при обозі, який бачив, як той кінь, котрого ранила в задню ногу польська куля під Дараховом, пришкутильгав десь з поля, та став коло жолоба біля свого напарника, з котрим разом тягав гармату...


Написано в Торонті, Канада,                                  

24 листопада 1956 р.                         .

неділя, 13 жовтня 2013 р.

ЯРОСЛАВ ПІЧКАН

                            Ярослав Пічкан народився 15 вересня, 1921 р. в Дрогобичі і в родинному місті покічив народню і середню школу. До Дивізії вступив зараз після проголошення її організації в 1943 р. Вишкіл і службу в Дивізії відбував при зенітній артилерії. Брав участь в боях під Бродами. Вирвавшися щасливо з кітла, перейшов у рядах Дивізії увесь її шлях аж до закінчення війни в 1945 р. У Братстві Дивізійників приймав активну участь від початку зорганізування Станиці у Філядельфії.

вівторок, 1 жовтня 2013 р.

СВЯТОСЛАВ ВАСИЛЬКО

Олександер ПАНЧЕНКО

                                                      Ювілей українського патріота


                                         У Стецеві на Снятинщині, в неперевершено чудовій місцині українського Прикарпаття, народився у свідомій патріотичній родині 8 червня 1923 року Святослав Василько, який у буремні роки Другої світової війни зголосився й до кінця пройшов бойовий шлях Української Дивізії ,,Галичина”, був у запеклих боях під Бродами, став підстаршиною й згодом під кермою генерала Павла Шандрука прийняв Присягу на вірність українському народові.

                                        Прибув з Ріміні до Англії у 1947 році. У ході громадсько-політичної акції закордонних українців, Святослав виявив себе як активний й провідний член ОУН за кордоном (ОУНз), тривалий час був Головою Політичної Ради ОУНз у Великій Британії, є членом Ради Середовища Української Головної Визвольної Ради (УГВР).

                                     Однак особливою, але покищо дещо втаємниченою частиною його
діяльности – це праця в К3 – Крайовому Зв’язку Закордонних Частин ОУН. І хоча про його працю в КЗ я дізнався із його ж допису п. н. „До доброї пам’яті друга Юліяна” – Юліяна Маґура-„Марка” (28.07.1928 – 28.04.1993), який помер несподівано у Львові.

                                  У повоєнні роки Юліян Маґур, проживаючи й працюючи у Великій Британії від 1948 року, як член Закордонних Частин ОУН, в перших місяцях 1951 року згололосився до підпільної праці в КЗ. По вишколі на радиста, він був перекинений до Польщі, а пізніше перейшов нелеґально в Україну у 1953 році. На жаль, в той час лінія зв’язку, по якій
він пішов, вже була під наглядом польської Служби Безпеки та КҐБ, однак його не заарештували. Інтеліґентний і кмітливий Юліян Маґур по кількох тижнях зорієнтувався, що довкола нього не все в порядку й у своїй депеші повідомив КЗ попередньо умовленим знаком, що він і все його оточення є під наглядом КҐБ. Це був дуже відважний крок, бо він чи не першим подав правду про свій дійсний стан. По якомусь часі Юліяна-„Марка” все ж було заарештовано.

                                 Згадуючи той час, Святослав Василько писав у книзі Ю. Маґура „Про себе і КДБ розповідає „Марко”, що побачила світ у львівському видавництві „Поклик сумління” 1996 року: „…десь осінню 1953 року керівник Крайового Зв’язку (КЗ) сотн. Богдан Підгайний уповноважив мене зайнятися дуже важливою і таємною ділянкою в праці КЗ, саме: зашифровувати і розшифровувати телеграми, які висилалися до наших радистів в Україні і в Польщі, включно з телеграмами від Мирона Матвієйка („Усміха”) та інших. Він віддав у моє розпорядження таємний архів, в якому зберігалися всі вислані і прийняті телеграми, дані про радистів, умовні розпізнавальні знаки та всякі ініші зауваги, включно з темпераментом та звичками поодиноких осіб-радистів. До цього архіву мали доступ, як мені відомо, крім мене,
тільки хор. Володимир Керод, відповідальний за радієві зв’язки і, очевидно, керівник КЗ сотн. Богдан Підгайний. З Юліяном Маґуром („Марком”) в’язали мене дружні взаємини від кількох років і тому я зацікавився його долею. Телеграми від „Марка” були для мене втіхою, як доказ, що він живий. Десь у третій телеграмі від нього, яку я почав розшифровувати, на мить забилося моє серце. В сьомій групі п’ятірки я не знайшов умовленого знаку-підтвердження, що все добре. З Юліяном-„Марком” було домовлено, що умовний знак має бути тільки в 7-ій групі, а коли він буде в одній з інших груп, це значить, що він під наглядом КДБ. Такий умовний знак я знайшов аж у 12-й групі радіограми. Ще заки покликати сотн. Підгайного, я посягнув по течку „Марка”. Сумніву не було. Пригадую, коли я роз’яснив Б. Підгайному ситуацію, він ледь помітно змінився на лиці… Дуже ризикованим, сміливим, вчасним повідомленням „Марко” безперечно заощадив багато труду для праці КЗ і, можливо, врятував деяким людям життя. В цьому його заслуга…”.

                                ...
                           

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації