ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

понеділок, 28 лютого 2011 р.

КАТЕРИНОСЛАВ У БОРОТЬБІ ЗА УКРАЇНСЬКУ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ 1917— 1918 Р.

Іван Гнойовий

Поміщений тут матеріял становить тільки початок більшої праці шановного автора.


Редакція


Мабуть у ніч із 28 лютого на 1 березня 1917 р. коло години 12-ої ночі відбулася несподівана зустріч старшин російської армії Катеринославської залоги, на якій було оголошено, що Микола II зрікся престолу в користь свого брата Михайла. Зречення Миколи II підписав, як говорить П. Феденко, в ніч з 28 на 1 березня ст. ст. 1917 року.

Може для одиниць це було очікуваною справою, але для загалу старшинства це зречення престолу Миколою II було великою несподіванкою й тому по всьому було видко, що старшинство розгубилося, тим більше, що на фронтах точилася тяжка війна, а в запіллю росли незадоволення й нелад та боротьба придворних клік із Ґрішкою Распутіним на чолі.

Тому нема нічого дивного, що після відчитання повідомлення про зречення Миколи II на залі запанувала мертва тиша. По всьому було видко, що старшина, вихована на засаді московської армії «слухати — й не розмишляти», втративши, хоч би й фіктивного провідника, розгубилася й не знала, що їй тепер робити.

Замикаючи цю зустріч, яку провадив, здається, старшина 271 зап. піш. полку полк. Дорошенко, він подав до відома, що про час присяги новому цареві буде повідомлено окремо пізніше, коли остаточно виясниться справа з престолонаслідством.

Ця зустріч старшин не була мітінгом, тому не було ані запитів, ані приватних виступів. Лише після її замкнення серед старшин розпочалися деякі приватні розмови, які можна було коротко окреслити так: військові треба негайно нав'язати безпосередній зв'язок із робітничими організаціями й допустити на терен, зайнятий військом, цивільних осіб від різних політичних організацій для проведення пропаганди. Але якої?

Росія, не дивлячись на всі невдачі на фронті війни, всеж стояла тоді на становищі — «війна аж до переможного кінця». Отже, правлячі кола, навіть ліберально-революційні, не могли згодитися з тим, щоб пропаґанда цивільних організацій розвалила їм армію! Це питання вимагало від старшинського проводу, щоб він ясно собі усвідомив, які взаємовідносини повинні наступити між армією й громадянством. Звичайно, це було б легше зробити, коли старшинство було б підготовлене політично й практично, але ж нам відомі заходи царської влади, що намагалася втримати старшин армії в стані політичних анальфабетів. Тому ті старшини пізніше на запит козаків не могли витлумачити різниці між большевиком і соціял-демократом меншовиком.

Однак не всі старшини цієї зустрічі були однієї думки про взаємовідносини війська з громадянством. Коли одні говорилли про тісну співпрацю між ними, то інші висловлювали свій острах, чи таке нав'язання стосунків із різними політичними організаціями не доведе армію до катастрофи?

Після цієї зустрічі пройшло кілька днів, але про присягу новому цареві ніхто нам нічого не говорив. Зате «пантофляна пошта» нам принесла вістку, що кн. Михайло не згодився прийняти царського стільця; не згодився сісти на нього й Микола Миколаєвич, про якого серед громадянства говорилося різно — і добре і зле. У деяких випадках — це був тоді пострах на людей з лихими вчинками серед тодішнього московського громадянства.

Так чи іначе, але через кілька днів до нас наспіла певна вістка, що в Петрограді утворився Тимчасовий Уряд («Временноє Правітельство»).

Отже, царат умер... Нехай живе Революція — Свобода, Рівність і Братерство!
Всі захоплювалися й раділи, що перебрання влади відбулося з малими жертвами — майже «безкровно».

Так можна було б окреслити настрої ліберальної частини тодішнього старшинства міста Катеринославу.

Десь, мабуть, у тому самому часі докотилася до нас у Катеринославі радісна вістка, що в Києві 7 (20) березня 1917 р. утво рилася Українська Центральна Рада із засягом діяльности на всі етнографічні українські терени. Всі українські організації без партійної різниці її негайно підтрималли й поповнилли своїми обраними представниками.

Для відсвяткування блискучої революційної перемоги над царатом на день 12 березня (ст. ст.) 1917 р. для війська Катеринославської залоги була призначена парада, після якої передбачалася й зустріч війська із народом, тобто з політичними й громадськими організаціями міста Катеринославу.

Хоч я в Катеринославі й не був новою людиною, бо від 1914 року по березень 1916 року я тут учився в Учительському Інституті, але зі свідомими українцями міста Катеринослава я не був знайомим і з ними немав безпосереднього зв'язку. Так само нікого з українців не бачив і в 271 зап. п. полку, в якому я тоді відбував військову службу в ранзі прапорщика. Однак я був переконаний, що в полку на 17 тисяч багнетів українців є дуже багато, але деж вони? їх ще треба буде відшукати й надати їм українського обличчя, а для цього потрібно знайти свідомих українців, а головне — знайти підпору в цивільному нашому громадянстві, щоб у війську повести українську працю. Без цього нас зразу заклюють москалі. А військо є військом — один необережний крок і опинишся в — рові чи ямі. Отже, я шукав підтримки від українських організацій, які в Катеринославі — я знав — були, але так законспірувалися, що до них трудно було добратися звичайному українцеві.

12 березня (ст. ст.) 1917 р. на площі коло Собору у вишикуваних лавах стоять два полки — 271 і 228 та деякі інші менші команди. На солдатських грудях тріпочуться від вітру червоні, як кров, стрічки — ясна ознака революції.

Я пильно розглядався довкола й з напруженням чекаю приходу цивільних, чи політичних організацій.

Нарешті йдуть. Червоніють малі й великі прапори, за якими сунуть маси народу. Все червоніє довкола від прапорів — лише ні одного жовто-блакитного. Невже його не буде? — неспокійно товчеться у мене в голові. «Але почекай... Ще не всі прийшлли. Бачиш он ще йдуть менші групки людей». Дійсно, на самому кінці походу показався жовто-блакитний прапор, малий розмірами й з маленькою жменькою людей за ним — здалеку я нарахував тоді щось коло 20 осіб, які за ним ішли!.. От і все!

Але вже добре, що хоч трохи, а таки українці показали, що вони тут існують і вже діють. Тішиться моя душа й я вже обдумую плян праці до опанування українських душ. прикриваючись революцією.

Після Служби Божої воякам вільно було ходити від трибуни до трибуни, слухаючи промовців. Як собі тепер пригадую, то від українців тоді виступали: інж. І. Труба, д-р Павловський та інші.
На закінчення паради частини війська пройшли ще по Катеринівському Проспекті, але йти було тяжко — все було заповнено розбавленим і радісним народом. Чота робила стримано крок уперед, а перед нею, як хвиля, відкочувалася людська маса. Мало не цілий Катеринослав виліз тоді на вулицю й заповнив як Соборну Площу, так і Катеринівський Проспект, а мешканців у Катеринославі за газетними даним із 1916 року було щось 216.000 до 217.000. Це сильне збільшення числа населення міста було спричинене великою кількістю біженців і евакуйованих із теренів зайнятих тоді війною.

Одного дня зараз же після паради до мене звернувся один із незнайомих мені старшин із запитанням, чи не пішов би я з ним на одне побачення з українцями. Я охоче на це дав свою згоду і ми вдвох із ним пішли по закінченню праці в полку. Привів він мене до полкової канцелярії нашого 271 піш. зап. полку, де нас зустрів старший полковий писар. Був це високий худорлявий мужчина, що називався Іван Рудічев. На боці його військової «гімнастьорки» виднів університетський значок, — отже це була людина з високою університетською освітою.

Зібралося нас небагато — всього шість осіб, а саме: старший писар І. Рудічев, прап. Грубрін (якщо не помиляюся, то він мене і припровадив на ці сходини), прап. І. Гнойовий (тобто я) і ще три чоловіки — ні їхніх прізвищ, ні ранг тепер уже я не пригадую.

Після деяких інформацій, поданих І. Рудічевим і переведеного обміну думок, ми постановили: а) рахувати себе ініціятивною групою для провадження освідомлюючої української праці в нашому полку, б) обрати голову цієї групи, що зараз і було переведено в життя. Одноголосно на голову цієї групи було обрано стар. писаря І. Рудічева, чим ми, військовики, налагоджували зараз же безпосередній зв'язок із нашими політично-громадськими українськими організаціями, в) якмога найшвидше перепровадити по сотнях нашого полку українську пропаґанду й відшукати серед них свідомих українців, щоб їх втягнути, як представників від сотень, в нашу ініціятивну групу. Ми хотіли якнайшвидше перейти від ініціятивної групи до Полкової Ради.

Підтримані нашими цивільними організаціями під час революційної паради, ми вірили, що осягнемо швидко наші завдання й організацію в війську.

Тому, що старший писар Іван Рудічев був небуденною фігурою на Катеринославщині, дозволю собі подати деякі дані про нього.

1. Належав до нелегальної Української Громади в Полтаві, а в 1900-х роках належав до РУП (Революційна Українська Партія). 2.У 1905 р. зимою провадив революційну діяльність у Верхнедніпровському повіті на Катеринославщині. Політичний процес із цього приводу мав у 1908 році. 3. У 1906 р. мешкав у Полтаві, де співробітничав у «Рідному Краї», що його видавав тоді адв. Микола Дмитріїв. 4. 1906—1912, це його студентські роки в Казанському університеті.

Із цих коротких дат з життя І. Рудічева бачимо, що він мав у Катеринославі безпосередні зв'язки з нашими українськими організаціями. Отже, ми, військовики, негайно набували зв'язок з українськими національно-політичними групами, що давало можливість координації нашої пропаганди й націоналньої боротьби.

Виконуючи постанову нашої «Ініціятивної Групи», десь по 15 березня рішився я виступити з промовю перед своєю першою сотнею 271 п. зап. полку, до якої входила й моя 73-тя маршова сотня, до якої я був переведений лише 15 березня 1917 р. Говорив я коротко й стримано про історію України, беручи своє знання з однотомової історії України М. Грушевського й історії Аркаса та популярних оповідань Кащенка. На закінчення своєї промови я дуже побіжно й обережно зазначив, що у новому устрої імперії ми хочемо бути українцями, а не «хахлами», чи «малоросами»; хочемо мати свою українську школу, свою мову в судах і урядах. Скінчивши на цьому про свої побажання, я звернувся до сотні з запитанням, чи хтось не має питань чи якихось побажань. Не вспів я цього сказати, як перед сотню, роблячи крок вперед, вийшов підстаршина, що робив навіть добре враження на мене. Звертаючись до мене, він сказав: «Пане прапорщику! Та ви, видно, із куркулів!» А то чому? — запитую його, розуміючи дуже добре слово «куркуль», як нову для мене халепу в ці революційні дні. «Та от ви хочете відділити Україну від Росії».

— Я цього не сказав, — кажу йому у відповідь. «Так, ви не сказали, але все те, що ви говорили, говорить за важе бажання відокремитися від нас. Ми народ робочий, деж ми тоді дістанемо хлєбушка?» — «Ми «хлєбушка» вам дамо — кажу йому, але, звичайно, за нього треба буде заплати, як належиться, а не задаром, чи півдарсм. Маєте ж врешті текстильні вироби, як і якісь інші фабрикати». Але москаль не переставав і з жалем продовжував: «У вас і повітря ліпше й сонце світить краще, як у нас. Та й земля у вас ліпша... Та ви на ній умієте працювати». «Тобто, ви хочете, щоб ми й надальше ходили в ярмі й на вас орали?» — запитую його. «А ми думали, — кажу, — що нас тиснула шляхта й взагалі пани, а ось бачимо, що й рабочіє хочуть нами орати»...

«От бач, чого вони хотять! А не діждете!» — почулися голоси обурення з лав сотні. Отже, сотня була за мною й москаль мусів заховатися в масі сотні.

Із усіх сотень полку лише в третьому курені нашого промовця не схотіли слухати й пригрозили, що коли він, чи хтось інший, прийде до них із подібними промовами, то промовця викинуть у вікно. (Касарня містилася на 3-му поверсі нового будинку Гірничого Інституту).

Так чи іначе, але до кінця березня ми поповнили нашу «Ініціятивну Групу» новими членами від решти сотень полку й перейменували себе на Полкову Раду 271 піш. зап. полку.

Більш менш в перших днях квітня 1917 року наша Полкова Рада увійшла до складу Залогової Ради міста Катеринославу. Головою її тоді був, коли не помиляюся, штабс-кап. С. Єфремов. Поскільки пригадую, то всі наради Залогової Ради відбувалися в Феодосієських касарнях, в яких містився 228 п. зап. полк. Серед старшин 228 п. зап. полку був і полковник Петрів, що признавався до українців, тоді як у нас в 271 п. зап. полку, то вище прапорщика нікого тоді не було. Навіть, один полковник з прізвищем «Дорошенко», до українства тоді не признавався...

неділя, 27 лютого 2011 р.

З МИНУЛИХ ДНІВ


Полк. Аверкій Гончаренко

Я, як активній старшина старої російської армії, з року 1912, по закінченні Чугуївської Військової Школи (до речі, разом з покійним ген. М. Садовським), в ранзі підпоручника, був призначений в 76 піхотний Кубанський полк.

У першій світовій війні я вийшов на фронт як командант сотні, а вже у вересні 1915 р. я обняв команду батальону. В грудні того самого року я був важко ранений і мене відправлено на лікування до військового шпиталя в Києві. По одинадцяти місяцях побуту у шпиталі, я був призначений на лектора тактики, топографії та фортифікації до школи хорунжих, яка містилася на Лукянівці в будинку духовної семінарії. Начальником цієї школи був полковник Хлопіцький, поляк, але дуже порядний чоловік, а начальником усіх шкіл хорунжих був москаль, генерал Соколов, мій колишній командир полка. Там мене застала і революція в березні 1917 р.

Коли почалась українізація частин російської армії, які складались із вояків українців, я взявся за це діло на терені школи. Моя кляса мала 36 юнаків і всі вони були українці й радо чекали на пер-організування їх на українську частину. В порозумінню із ними, я звернувся у справі українізації в школі підхорунжих до начальника школи, покликаючись на те, що формування польських частин уже почалось. Полк. Хлопіцький вислухав мене і сказав:

— Я знаю, що у вас уже готова кляса, але я цієї справи сам вирішувати не маю права й тому раджу вам удатись до вашого колишнього командира полку, ген. Соколова, від якого залежить остаточне вирішення цієї справи на терені шкіл підхорунжих. Я зі своєї сторони зберу всю школу і заповім, щоб юнаки українці перейшли до Вас.

Так воно і сталося. Ані ген. Соколов, ані полк. Хлопіцький не робили нам жодних перешкод в переведенні українізації школи, навпаки, останній допомагав нам, де тільки було можливо. Вже в березні нам удалось сформувати одну сотню і тоді ми зробили парадне відкриття української школи хорунжих, на яке прибув і секретар Військового Комітету Центральної Ради разом зі своїм штабом, ген. Івановим та полк. Пількевичем. Хоч москалі в загальному ставились вороже до нас, але справа українізації школи посувалась уперед і в місяцях серпень-вересень нам удалось оформити окрему українську юнацьку школу і ми перейшли із усім устаткуванням до будинку Старої Військової Константинівської школи під назвою Перша Юнацька Військова Школа ім. гетьмана Богдана Хмельницького.

Від Генерального Секретаріяту до нас прислали поручника Модеста Семирозума, як допоміжну учительську силу, але, на жаль, він належав до того роду тодішніх старшин, які дивились на українську армію як щось перехідне і непотрібне і не намагались вложити в неї все своє знання і практичний досвід, щоб щирим серцем і своєю працею доказати, що вони є справжніми синами свого народу. Пор. Семирозум приїхав із фронту як делегат на Український Військовий з'їзд у Києві і уже більше до своєї частини на фронті не вернувся. Рік пізніше, коли йому треба було бути на фронті із своєю чотою, він і там не вив'язався із свого завдання. Він був типовим героєм тилу, як і багато інших т. зв. кадрових старшин, які при зустрічі із денікінцями замість воювати із ними переходили до них у надії, що там скорше зможуть авансувати. Користаючи із революційної заверюхи, вони бавились у партійну політику, а не пильнували військового діла. Багато із них йшли за гаслами різних партій й більше перенимались партійними гаслами чим своїми обов'язками в армії. Дуже часто вони зовсім не приходили до служби, а у своїх частинах виправдувались тим, що були на засіданнях партії. До такої категорії старшин належав і згаданий Семирозум, з якого у школі не було жодної користи.

Пильна праця старшин і юнаків дала прекрасні висліди. По чотирьох місяцях Школа приготовлялась до випуску молодих хорунжих, які мали відійти до українізованих частин. Але цього не сталось, бо штаб Командуючого військом України вислав Школу із конечности на оборону Бахмачського залізничного вузла перед наступаючими большевицькими бандами Муравйова. Я мав повну сатисфакцію зі своїх юнаків, як вони прекрасно тримались у критичних
хвилинах під час боїв, охороняючи доступи до Бахмача та на залізничних лініях на станції Доч та Ворожба, а вже в бою під Крутами — це був шедевр витривалости.   Навіть трагічний відворот з-під Крут відбувся так тихо і спокійно, що можна було тільки подивляти дисципліну цих молодих і надійних юнаків. Коли ми почали ладуватись до вагонів у віддалі не більше двох кілометрів від большевиків, не дивлячись на великі й болючі втрати, який стискав серця молодих хлопців, вони без жалів і нарікань виконали своє завдання десь біля 2-ої години ночі, як старі і досвідчені вояки. На ранок вони прибули до станції Бровари, де вони, вишикувавшись у ряди, зустрілись із командантом Слобідського Коша, Симоном Петлюрою і відповідали бадьоро на всі його запити і слухняно прийняли наказ наступу на Арсенал у Києві. Можна тільки жаліти, що цим юнакам не довелось командувати частинами Армії УНР, що багато із них передучасно наложили своїми головами, рятуючи честь тих, які ховались за різні кадрові посади. Потім цю школу, що ще із неї було залишилось, було включено до Армії УНР.

За гетьманських часів я був при Головній Шкільній Управі і особистим секретарем генерала Юнакова. Підчас відвороту Армії УНР я був призначений викладачем знову в Юнацькій Школі, яку провадив отаман Шаповал у Станиславові. Після закінчення Визвольних Змагань, я відбув два місяці в таборі інтернованих коло Перемишля, а пізніше перейшов на працю в Українській Кооперації в Станиславові. Тут я мав різні посади, збіжевого референта, організатора сільсько-господарських кооператив тощо. Я і вступив до Української Дивізії «Галичина» весною 1943 року в Бучачі, якого повіт входив до Станиславівського Союзу Кооператив.

В ДИВІЗІЇ «ГАЛИЧИНА»

Свідомість продовження активної боротьби — це був ляйтмотив — без жадного «але» — я залишив родину і вступив добровольцем до Української Дивізії «Галичина». Перші рекрутські вишколи ми проходили в Генерал-Губернаторстві, а з бігом часу були перевезені до Німеччини до вишкільного табору «Нойгаммер» на Дол. Шлеську. Там ми проходили бойову підготовку, детально і з немалим зацікавленням пізнавали і вивчали новочасну зброю. Нам, старшим воякам, це все, а особливо рекрутська муштра, давалось таки добре в знаки. Але ми це переносили поруч з молодими, порівнюючи добре. Наші молодші колеги були добрими побратимами, а інструктори були різні.

По вишколі, в червні 1944 р., почали відправляти дивізію на фронт. Кількох старшин, а між ними і мене, призначили до нового набору добровольців. Я дістав призначення на повіти, що знаходились уже у фронтовій полосі: Бережани, Рогатин, Підгайці, Бучач. Тут були представництва Військової Управи. Для виконування моїх завдань зі штабу Дивізії було призначено мені ще чотирьох підстаршин і ми співпрацювали з представництвами Військової Управи. Набір у цих повітах був надзвичайно успішним і я відправив до Дивізії три ешелони, разом поверх 3.000 осіб. Найгірше проходив набір добровольців у Рогатинському повіті, де були вже дуже несприятливі умовини. Адміністрація вже або виїздила або готувалась до виїзду тому, що наближався фронт. Мені вдалось набрати всього біля 400 хлопців, із якими я приїхав до Львова. Це діялось уже в тому часі, коли Дивізія стояла під Бродами окружена.

Моїх 400 хлопців перебрав капітан Шульц — референт військових справ, а я дістав наказ вертатись до Дивізії, яка вже по відомій катастрофі — відступала на південь у сторону Старого Самбора, де мало бути збірне місце для її розбитків. В Старім Самборі я приєднався до розбитків Української Дивізії «Галичина», які з великими втратами прорвались з окруження під Бродами.
Але в Старому Самборі не довго Дивізія мала своє збірне місце, бо фронт був зірваний й большевицькі навали прямували до Карпат і на Польщу. Дивізійні частини зі Старого Самбора виїхали до Карпатської України. Але наш побут там був короткий і ми небаром виїхали через Відень до Нойгамеру.

У Нойгамері була переведена реорганізація і доповнення Дивізії. На відправі усіх поворотців з-під Бродів як і з нових частин, із яких реорганізувалась нова Дивізія, промовляв командуючий Дивізією, ген. Фрайтаг, і назвав українців зрадниками, закидуючи Дивізії вину за те, що сталось під Бродами. Розуміється, що старшини негайно запротестували проти обвинувачення Дивізії за трагедію під Бродами, за яку у великій мірі поносило командування XIII Корпусу з одного боку, а з другого таки величезна большевицька перевага на фронті так під оглядом чисельности війська, як і під оглядом узброєння, а головно летунства, якого німці не мали під Бродами взагалі. З Нойгамера Дивізія була вислана у вересні 1944 р. на Словаччину. Тут провадились перманентні бої з повстанцями під командою совєтських старшин, а пізніше і з совєтською армією, яка прямувала на Відень.

АБТАЙЛЮНҐ VI 30 ПОЛКУ

На Словаччині мене призначено до 30 полка, як референта VІ-го Відділу. Моїм завданням було видавати тижневий огляд новин «Вохеншав» для наших стрільців. Командир полку мені підкреслив, щоб обов'язково видавати в українській мові, доступній для наших вояків. Перед видрукуванням на циклостилі — провірити з адютантом командира полку, капітаном Курковським. Курковський сам був поляк з роду, але на зовні щирий нацист, удавав, що не знає слов'янських мов, лише мені по секрету сказав, що знає три українські слова і серйозно почав учитися української мови. Та ми знали, що то за птах, і всі, а я особливо, були обережні. При узгідненні цих тижневих обіжників він вимагав, щоб я друкував їх у мові німецькій. Тоді я йому сказав, що наказ командира полку є аж надто виразний, бо «Вохеншав» був його офіціоз, а я є відповідальний за зміст.

— Якщо ви маєте таку повновласть від командира полку — тоді ми мусимо узгіднити цю справу раз на все із самим командиром.

Після його погляду командирові все вільно змінити. На другий день я був покликаний до командира полку, який спитав мене, чи ми вже порозумілись з адютантом. Я відповів, що адютант мені сказав видавати «Вохеншав» у мові, згідно з вашим полковим наказом число Н.

— Так і робіть.

На тому моя візита закінчилася. Перед передачою реферату до цикльостилю, я вступив до адютанта для узгіднення, але він спішився до міста Велька Битча на якусь реквізіцію. Це, між іншим, було його улюбленим обов'язком. Відходячи, сказав мені робити, щоб було добре.

У першому рефераті, поза звідомленням положення на фронтах, я почав переводити дещо ширше обзнайомлення наших молодих вояків з нашим безсмертним Т. Шевченком. Мав на увазі впродовж двох-трьох місяців подавати деякі важніші його твори, а в першу чергу його життєпис.

Кожного тижня в суботу «Вохеншав» були доручені кожній сотні полку. На поквітованню про їх одержання мусить бути підпис бунчужного даної сотні. Але й тут не обійшлося без саботажів зі сторони німецьких підстаршин. Одного разу, коли я одержав листу доручень, перевіривши її, я зауважив, що там бракувало поквітовань двох сотень, які мали німецьких комендантів, що плянували не допустити «Вохеншав» до стрільців. Я перевірив, що дижурний відібрав своєчасно лектуру. В розмові з нашими підстаршинами виявилося, що дивізійники радо читали звідомлення на українській мові, а німецька команда була дуже невдоволена.

В цій справі я і пішов до командира полку. Старався в лагідній формі вияснити ситуацію: німецької мови наші вояки не знають і тому не розуміють звідомлення у «Вохеншав», якщо вони писані по-німецьки. Це не відноситься до наказів-команди в німецькій мові. Більшість є відома дивізійникам, а як треба, ми переводимо в українській мові. Як це показала практика в минулих боях — недомагань ніяких не було.

Може б усе було в порядку, але найшлися німці, які зажадали від мене статті в німецькій мові, щоб контролювати їх зміст. Але я все ж таки робив по свойому.

В місяці жовтні трапилась у 9-ій сотні 30-го полку велика неприємність. П'яний німець підстаршина застрілив нашого стрільця, М. Лябавку, який повнив нічну службу. Такий вартовий є перевірюваний що дві години. Так і в цьому випадку, надійшла контроля, а вартовий кликнув «Стій»! Ніхто не обізвався. Вартовий повторив ще два рази і, не отримавши відповіді, приготовив рушницю до вистрілу. Нараз з автомату пролунали постріли — вартовий був на місці забитий. Треба було перевести слідство в цій справі. Доходження я робив вісім днів. Нарешті, списавши все на письмі, та переклавши на німецьку мову, передав звідомлення командантові полку. В ньому було ясно доказано, що старшина-німець був п'яний, і наш стрілець, який був в той час біля нього, був свідком цього навмисного вбивства. Інші свідки потверджували це своїми зізнаннями і своїми підписами. Між іншим цей німака ненавидів українців, а підлеглі йому наші вояки відплачували тим самим.

Командант полку відвіз особисто до Штабу Дивізії моє доходження і, повернувшись на другий день, зажадав всі мої черновики. Очевидно я йому все передав. При цьому він мені сказав, що прокурор суду зарядив нове дослідження, для якого буде призначений юрист. Убивника, як я довідався від 9-тої сотні, ще тієї ж самої ночі перекинуто до Запасного полку, який стояв у місцевості Чадца.

Довідавшись про це все, я відразу написав до Штабу Дивізії приватно два листи, докладно висвітлюючи цю справу. Один до поручника Феркуняка, який якраз працював у цім відділі, а другий лист до о. Левенця, який був духовником при Штабі Дивізії.

Коли відбувся суд, убивника оправдали на підставі слідства, яке перевів німець-хорунжий. Покійного нашого стрільця похоронив полковий священик о. М. Ратушинський на цвинтарі у Великій Бичці.

Від того часу мої «Вохеншави», хоч і висилалися на час, їх стрільці не бачили. Німецькі підстаршини їх одержували, відбір потверджували, а реферати десь зникали. Тут допомагали мені наші писарі, які працювали при циклостилі. Вони робили інші пакунки і передавали безпосередньо до сотень. Це робилося нелегально, за що мене покарано: я дістав наказ від'їхати до Штабу Запасного полку.

В ЗАПАСНОМУ ПОЛКУ

Тому що на фронтах положення все погіршувалося, до Дивізії приїхала делегація від проводу Українського Центрального Комітету. До складу делегації належали політичні діячі, представники громадянства, між ними були мої давні знайомі — редактор Ст. Волинець, полковник Михайло Садовський, з яким я кінчив Військову школу в 1912 р. Мені прийшлось супроводити частину делегатів до Бистриці, де була прекрасно оборудована фабрика зброї. Якраз того дня до нашого полку прибула група молодих старшин-українців в ранзі хорунжих. Хлопці, як маків цвіт. Я знав про їх приїзд і тому сказав сотникові Сумарокові, щоб в мойому імені довів до відома командантові полку, щоб наших молодих старшин прийняти до Товариства Старшин Полку. На прохання наших старих ветеранів з 1-ої війни командант полку зробив прийняття, щоб познайомити молодих старшин із старшиною нашого полку. Коли я повернувся з нашими делегатами, застали традиційне прийняття в старшинській їдальні.

Командант привітав молодих вояків німецькою мовою і доручив мені привітати їх по-українськи. По цій параді я від'їхав на місце нового призначення, до штабу Запасного Полку, де командиром був полковник Маркс. Там я довідався, що я є звільнений з дивізії взагалі. Коли зі штабу дивізії до Запасного Полку приїхала делегація на чолі з доктором Шульцом, гауптманом, а з ним і д-р Макарушка, який стало перебував у штабі дивізії, то перше, що він мені сказав, було: «Ну, сотнику, ви є звільнені з дивізії разом із всіми старшими старшинами. Вам дадуть цивільне убрання, і повернетесь назад до своїх родин».

Тим часом до нашої кінмати зайшов капітан д-р Шульц, який пам'ятав мене ще із Львова. Я його повідомив, що мене викинули з дивізії. А він мені сказав:

— Вас не звільнили з дивізії. Я про це ще вчора говорив з генералом Фрайтагом і він зарядив відклик. — При цьому він мені пояснив, що через якогось забитого стрільця мене мали звільнити з дивізії. Тут я мав нагоду йому розказати, що сталося в дійсності і чия це вина.


В ПОЛОНІ В ІТАЛІЇ


Під кінець січня 1945 р. почався відворот до Австрії, який був для дивізії дуже тяжкий, так само як і побут на Словенії; звідти з початком квітня дивізію кинено на фронт біля Фельдбаху в Австрії, де нас захопила німецька капітуляція 8 травня 1945 р.

Коли наші передові частини одного дня в районі річки Мурав (здається) почули голоси: «Кінець війни, кидай зброю та йди до нас!» — відразу почали відступати з боєм, перейшли міст на річці і зараз же його зірвали. Тоді наступила зустріч з англійцями. Про нас старшина англієць сказав, що він знає, що ми прямуємо до них, але докладні інструкції дістанемо у штабі, який міститься у віддалі кількадесять кілометрів. Зброї від нас ніхто не відібрав, лише нас попереджено, щоб ми самі собе боронили при зустрічі із партизанами Тіта. Одної ночі ми зустріли партизан. Вони нас спитали, чи ми часом не стрічали німецьких частин. Але ми відповіли, що ми німців не бачили. Вони нас не зачіпали, бо певно по мові пізнали, що ми не німці. Ми прямували на захід в напрямі на Кляґенфурт.

В одному селі, в районі Кляґенфурту, знаходився штаб англійського корпусу, який нам приділив площу, де ми розложили свої шатра. Нас там зібралось біля 2.000 старшин, підстаршин і вояків, самих українців. Німці відійшли від нас таки першого дня по капітуляції.

Ця площа була поділена для частин по родах зброї. Провіянти ми діставали прямо з англійської інтедатури. Місце, де ми мали отаборитись, чекаючи від'їзду до Італії, було в дуже гарному положенню і там уже знаходився також і табір із москалями, які були в різних німецьких формаціях. Коли я вже розташував наших хлопців, до мене підійшов якийсь полковник-москаль і запропонував мені, щоб я разом із ним провадив табір.

Мене обурив його підхід до справи, бож я мав свій власний табір і зовсім не збирався мішатися із його вояками, й тому я його запитав:

— Скажіть мені, що то має значити «провадити разом із вами табір»? Я маю коменданта англійця і займаю із моїми вояками визначену для нас площу і сам відповідаю за те, що тут діється. Ви порядкуйте своїми людьми, а я буду своїми і за нас ви не турбуйтесь, ба що більше — не втручайтесь у наші справи. — Більше я того полковника не бачив, але цікава є тут московська психіка. Москаль усе намагається грати ролю старшого брата і порядкувати нами навіть тоді, коли його ніхто не потребує.

Пізніше до нас долучились ще полк. П. Силенко та полк Р. Долинський зі своїми частинами й ми разом організували наших хлопців, як могли.

Як ми вже розтаборувались, покликано нас до штабу корпусу. Пішло нас трьох: полк. Силенко, св. п. полк. Долинський і я. Командир корпусу доручив нам тримати всі частини по родах зброї і попередив, що ми незабаром будемо відправлені на місце призначення.

Піхотні частини були перші відправлені до Кляґенфурту. З ними і я переїхав тягаровим автом. Полк. Силенко і полк. Долинський з кінними сотнями і артилеристами виїхали пізніше.

Тому що в районі Кляґенфурту прийшлось осісти на довший час, всі стрільці були поділені на сотні. Кожна сотня мала свій участок і кухню, тому харч був можливий. На наказ штабу я мусів кожного тижня висилати певну кількість стрільців для обслуги магазинів. Я добре пильнував, щоб нікого не кортіло нічого вкрасти і це саме наказував старшинам. Мені залежало на тому, щоб ми себе добре зарекомендували, бо від цього залежало, як з нами вони будуть обходитись.
Кожного дня цілий табір мав свій розклад праці: рано — гімнастика, сніданок. Старшини давали доповіді, переважно на тему кооперації, бо між ними було більше кооператорів. Доповіді про кількасотлітню боротьбу українського народу з Москвою виголошували учителі, які знаходилися в дивізії. По обіді — короткий відпочинок, після нього трохи розваги (спів, організація церковного хору). Все це носило тимчасовий характер. Задоволені були ті, які ходили на працю, але їх багато не було.

Коли я відчув, що відношення до нас було можливе, рішив попросити дозволу відвідати військові шпиталі в нашому районі. Про них мені сказав один німецький підофіцер, який дуже хотів, щоб я його прийняв до табору як українця, що було зовсім неможливим.

Отже, одного дня, пішовши із щоденним рапортом до штабу, зголосив також своє прохання, мотивуючи, що по німецьких шпиталях лежить багато наших вояків. Вони почуваються самітні поміж німецькою обслугою. Сказав я також начальникові штабу, що ми хочемо завезти також гостинці, як папіроси, кекси і солодощі, а найважніше, поробити їхні списки, з яких вони частин. Це необхідно нам зробити тепер, щоб передати ці інформації до нашого відділу суспільної опіки при Міжнародньому Червоному Хресті.


—  А чи дадуть ваші люди щось для тих ранених? — запитав командант табору, — і чим ви думаєте їхати?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        

— Що наші вояки поділяться усім зі своїми раненими товаришами, у це я не сумніваюся, — відповів я. — А що до транспорту, то це вже залежить від вас.

— Прийдіть завтра знову сюди із усім, що матимете готове, на 9-ту годину рано.

Я повернувся до табору, зробив збірку на площі і розповів про мої відвідини в англійському штабі. Кожному сотенному я наказав списати, хто що дає в його сотні, і це все доставити мені ще сьогодні вечером. Коли збірка папіросів, харчів та цукру закінчилась, цього всього добра назбиралось на яких 15 міхів, з якими я пішов знову до англійського штабу, беречу зі собою чотирьох стрільців до помочі.

Коли начальник штабу це побачив — усміхнувся, дав тягарове авто, шофера-англійця і сказав, щоб авто було з поворотом цього самого дня. В той день ми відвідали 3 шпиталі. Знайшли там наших 30 ранених. Зробили списки, записали їхні адреси з краю, адреси шпиталів і з цим повернулись до штабу ще за дня. Поміж раненими я зустрів також і сина мого товариша полк. Сосідка і хотів його забрати відразу з собою, але мені його не видали. Під час наших відвідин, наші ранені були такі зворушені, що не втримались від плачу. Ми мусіли їх потішати тим, що як тільки вони виздоровіють, вони будуть перевезені до нас. А по шпиталях ходили неймовірні чутки, що не тільки цілу дивізію видадуть Аліянти Совєтам, але і також усіх ранених.

Начальник штабу поцікавився також, яке враження зробила наша поїздка до наших ранених. Тоді я йому розповів те, що чув і бачив, додаючи: — «Ми тепер є обездолені. Це нас усіх тримає, як одну родину».

Начальник штабу усміхнувся і сказав нам, щоб ми заспокоїли усіх — усе буде добре. Але яке то добре буде — не сказав нам. Мабуть і сам не знав. В той спосіб розпочалася наша допомога нашим раненим побратимам. Штаб нам допомагав у перевозі продуктів. Ми відшукали ще два інші шпиталі, разом ранених було 50. Вони пізніше були перевезені до Німеччини, де ними уже заопікувалася наша Суспільна Опіка. Започаткована допомога далеко краще розвивалася, коли нас примістили по таборах полонених. В Італії були шпиталі з німецькою обслугою. Ми всі полонені не могли нарікати, пристосовувались до обставин, та все очікували на те, що з нами зроблять. Та заспокоюючі інформації уділював наш постійний опікун, архиєпископ Бучко, через своїх душпастирів, які могли свобідно нас відвідувати.


Тяжча справа була з нашими умово хворими.

ПОБУТ В АНГЛІЇ

Справа умово хворих остаточно була позитивно полагоджена уже аж в Англії. Цих, здається 45, людей перевезено було до Англії і уміщено у відповідній установі, яка находилася в прекрасній місцевості з парками і управною площею для господарства. Деякі, з меншими проявами схизофрені, залюбки працювали в тих городах.
З рештою хворих, на сухоти, чи інші хвороби, справа була легкою: їх по вилікуванні призначено до праць, залежно від стану здоров'я. Але всежтаки їх була більша скількість і ними дивізія постійно опікувалась.

Нормально опіка представлялась так: у Англії, коли я був у шпиталі, сотник Длябога провадив серед старшин дивізії грошеві збірки. Коли я повернувся зі шпиталя, сотник Длябога зрезигнував із цієї функції і передав мені. Я продовжував цю справу так довго, поки вся дивізія влилась до СУБ (Союз Українців у Британії). До цього часу зібрані гроші на інвалідів ми, при помочі мужів довір'я, розділювали по мірі потреби. Часом прибували пожертви в натурі, які ми висилали нашим сухітникам, бо вони дуже потребували відживи.

Коли все передано було до СУБ — мене покликано бути завідуючим цим фондом в рамках загальних праць СУБ. Для постійної контролі праці в Суспільній Опіці була СУМ-ом покликана комісія Допомогова. І так, загальними силами жертводавців та керуючих органів, по мірі можливостей, задовольнялись потреби всіх хворих. А часто допомоги поширювались на наших потребуючих в Европі — але цю справу полагоджувала Дирекція СУБ.

Комісія Допомогового фонду все старалась в порозумінні з дирекцією СУБ-у придбати відповідний об'єкт у формі більшої реальности, з будинками та бодай з невеликою управленою площею, де мешканці цієї садиби могли б займатись і господарством.

Такий об'єкт — 35 акрів з гарними будинками, був знайдений. Заплачено за нього (боюсь сказати неточно), здається 9.500 фунтів стерлінгів. Були зараз же уміщені і господарі тієї Оселі— наші інваліди. Стан їх численний зміняється постійно: хто виздоровів — став до праці, а хто не міг працювати, був прийнятий до Оселі. Я покинув Оселю в 1952 р., коли виїхав до Америки до родини.

середа, 23 лютого 2011 р.

ЗОБРАЖЕННЯ ДИВІЗІЙНИКА

Ілюстрація художника з Аргентини Ramiro Bujeiro для "Конкорда"

неділя, 20 лютого 2011 р.

НА ЧИСТУ ВОДУ

Дмитро Паліїв

Спомини

 (Передрук з «Літопису Червоної Калини», Львів, 1930 рік, ч. б і 7.)

Договір Української Галицької Армії з Денікіном був у своїй концепції настільки дивоглядний, що на пальцях одної руки порахував би людей, які цей договір вважали політичним актом. Загал дивився на нього тільки як на передишку. Якщо були різниці в поглядах, то тільки в площині: Чи була конечною отся передишка, чи можна було без неї обійтися?

Сьогодні, з 10-тилітньої перспективи розглядаючи ту сторінку історії, немає думок поділених. Всі стоять на становищі, що політично був це промах, якого не можна допускатися навіть у найкритичніших хвилях (наука про футуро). З військового становища був це крок наскрізь фальшивий, а поповнено його наслідком злого поставлення розвідчої служби при Нач. Команді У.Г.А. Це й спричинило, що ми дивилися на Денікіна як на грізну мілітарну силу в той час, як Денікінська армія вже відступала на цілому большевицькому фронті, представляючи собою здеморалізовану отару.

Диктатор Петрушевич, як політично відповідальньий за У.Г.А., правильно поступив у першій стадії переговорів з Денікіном — не даючи на них своєї згоди. Але за другу стадію він відповідальний. Іменований Нач. Вождем ген. Микитка і шефом ген. штабу полк. Ціріц, як мужі довір'я Диктатора, закінчили переговори і заключили остаточний договір. Значить — це сталося за згодою Диктатора і на його відповідальність.

А тимчасом Диктатор виїхав за кордон, не оставляючи при Армії свого заступника, ані, як виявилося згодом, не даючи Командуванню Армії ніяких директив. Таким чином У.Г.А., після переходу до Денікіна опинилася без ніякого політичного проводу на чолі з ген. Микиткою і полк. Ціріцом, людьми, що поза військовим ділом нічого більше не знали, в політичній ситуації не визнавалися, а тим самим нічого не могли підприняти такого, що У.Г.А. з передишки випровадило б знов на ясний політичний шлях.

Це вияснення конечне для того, щоб зрозуміти те все, що діялося після переходу Армії до Денікіна, а про що саме я й хочу писати.

В дуже короткий час після переходу до Денікіна, виявилася слабість Добровольчої армії. Ніякими резервами вона не розпоряджувала. А тим часом большевики почали проявляти активність й на фронті. У.Г.А. згідно з договором мала перейти з району Бердичів — Козятин — Брацлав — Вінниця в район Балти на відпочинок і для реорганізації. Тимчасом Добровольчій армії й не снилося перебирати фронт. У висліді У.Г.А. не тільки, що не відходила в район Балти, але дістала приказ дальше боронити Житомирського напрямку. Начальна Команда, а властиво всесильний полк. Ціріц ішов під тим оглядом на руку Добровольчій армії. Це й сталося приводом для того, що старшини почали радити над витвореною ситуацією та взяли ініціативу в свої руки.

Увагу загалу старшинства абсорбував процес ген. Тарнавського і полк. Шаманека. Нарешті він відбувся і на порядок дня прийшла справа: Що далі? Хто виведе Армію з тимчасового стану пониження і дивоглядної спілки з Денікінцями? Хто візьме відповідальність за її долю? Бо чимраз ясніше ставало кожному, що Нач. Команда з Ціріцом на чолі (бо ген. Микитка був тільки фірмантом) Армії на ясний шлях не виведе.

Я, як ад'ютант ген. Тарнавського, дістав примусову відпустку і безпосереднього відношення до Нач. Команди не мав. Але в Нач. Команді остали ще «цивільні» старшини, з якими я часто, зустрічався, і ми застановлялися над витвореною ситуацією. Кожний день втверджував нас в переконанню, що полк. Ціріц заведе Армію в пропасть. З кінцем листопада нас кількох вирішило, що треба конечно покликати до життя політичну раду, яка й стала б політичним проводом У.Г.А. Я згодився виготовити реферат і виголосив його в помешкані сот. Льва Шепаровича перед кількома старшинами. Тези реферату були ось які: — Ми опинилися без політичного проводу. Диктатор виїхав, не оставляючи ані директив, ані свого заступника. Нач. Команда опинилася в руках Ціріца, чужого до українських справ. Він цілковито підчинився команді Добровольчої армії. Мусимо змагати до витворення заступництва неприсутнього політичного проводу і його зробити відповідальним за долю У.Г.А.

Тези одобрено і вирішено скликати на нараду, — очевидно в найстрогішій тайні перед Нач. Командою, — більше число старшин. Це й сталося в два дні після того. В кімнатах старшинської харчівні при вул. Хмельницького відбулося зібрання в присутності 16-ти запрошених старшин. Після мого реферату вив'язалася коротка дискусія, у висліді якої покликано до життя «Колегію п'яти» та уповноважено до діянь від імені У.Г.А.

До Колегії вибрано: от. Шухевича, от. Лисняка, сот. Молещія, сот. Турчина і мене. В тракті своєї діяльности «Колегія» кооптувала двох нових членів — от. Юл. Шепаровича і пор. Василя Чайківського. Голови Колегії не вибрано тому, що всі члени від того обов'язку відмовилися. Президіював на засіданнях звичайно от. Шухевич, або от. Лисняк. Я був секретарем Колегії.

Таким чином заіснувала немов друга Начальна Команда, а властиво політичний провід Армії. Колегія розбудувала свій апарат на підставі ось якої схеми: колегії з 3-ох утворено при всіх трьох корпусах. Ті мали утворити колегії 3-ох при бригадах, а бригадні колегії мали вишукати мужів довір'я по всіх полках. Іменовання членів колегії корпусів і бригад застерегла собі «Колегія 5-ти». Корпусні колегії іменовано безпосередньо, бригадні на внесок корпусних. Продовж тижня існували вже корпусні колегії, а бригадні колегії затверджувано одну за другою. Сьогодні вже не пригадую собі, в котрих саме бригадах утворено колегії, на всякий випадок були бригади, в яких колегій не утворено.

Через таку розбудову свого апарату колегія хотіла захопити вплив на цілу армію, щоб могти диспонувати армією так, як цього вимагала потреба.

Першою справою, що прийшла на порядок дня колегії, був перемарш Придніпрянської армії з заходу на схід через район У.Г.А. Армія У.Н.Р. відступила на захід в район Любар — Хмельник. Там влада Денікінців не сягала. Від Літина начиналося «царство» Шепеля. В тому районі створилися дві повстанчі армії (ген. Павленка і от. Тютюника) і постановили перейти в район Умань—Христинівка. Очевидно, мусіли вони переходити крізь залізничу лінію Винниця— Козятин, що була обсаджена У.Г.А. В тій саме справі приїхав до Винниці делегат від ген. Павленка, який й переговорював з колегією. Очевидно, рішено перепустити повстанчі армії. Але, що найближчої ночі армії мали вже переходити район У.Г.А., треба було негайно повідомити про це частини 1-го Корпуса, що були в районі Козятина. Офіціяльних середників льокомоції чи зв'язку не можна було вживати, бо легко могли про це довідатися Денікінці, що швендялися по Нач. Команді. Але тут станув в пригоді ген. Тарнавський (він знав про іменовання колегії і нашу роботу акцептував). Він мав два верхівці і вони послужили для зв'язку. Частини 1-го Корпусу в час повідомлено і армії Павленка і Тютюника свобідно перемаршерували ніччю через райони розташування У.Г.А. між Винницею і Козятином та перейшли в запілля Денікінської армії.

Наступ червоної армії на фронті, як рівнож акція повстанчих армій ген. Павленка і от. Тютюника в запіллі, привели до генерального відвороту армії Денікіна на полуднє. Ставало ясним, що Денікінська армія уступатиме й з району Винниці та що перед У.Г.А. стоять такі можливості: Відступати враз з Денікінцями на полуднє на Одесу і Крим, або свого «союзника» покинути і ділати на власну руку. Начальна Команда У.Г.А. була першої думки. Для полк. Ціріца не було сумніву, що У.Г.А. має ділити спільну долю з Денікіном і іншого виходу з ситуації він взагалі не допускав. Вслід за тим Н. К. приготовила плян переїзду всіх частин на полуднє, при чому осередком нового скупчення У.Г.А. мала бути спершу Одеса, а далі Крим.

Колегія була зовсім протилежного погляду. Вона вважала, що належить використати цей момент, щоб узагалі відірватися від Денікіна, а висилку У.Г.А. в район Одеси оцінювано як катастрофу. Щоб до цього не допустити, колегія вирішила — іншого виходу не було — застрілити полк. Ціріца. До того не дійшло, бо в міжчасі ген. Микитка захворів на тиф і команду Армії обняв ген. Тарнавський, який з колегією в поглядах зовсім погоджувався. Але про це пізніше.

Червона армія двигалася в переможному поході з півночі на південь і ставало кожному ясним, що їй не опреться виснажена Галицька Армія, рахуючи виключно на власні сили. Тому зриваючи з Денікіном, треба було організувати новий, об'єднаний національний фронт, настільки сильний, щоб він встоявся проти червоної армії. В тій цілі вирішено нав'язати контакт з армією ген. Павленка і от. Тютюника, що оперувала тоді в Уманщині. В Хмельнику, себто в районі «царства» Шепеля, зібралися були деякі члени правительства У.Н.Р. та діячі, між іншими тодішній товариш мін. внутр. справ д-р Макух. Це був одинокий галицький політик, який, хоча й мав змогу, не виїхав за кордон, але остався на становищі до останньої хвилі. Ті діячі створили в Хмельнику свого рода правительство, назване «Українська Краєва Рада». ЇЇ головою став, здається, д-р Макух. З цею Радою колегія увійшла в зв'язок, а що Рада стояла в зв'язку з армією Павленка і Тютюника, то через неї колегія нав'язала контакт і з нею. Ціль була ясна. Колегія хотіла випровадити У.Г.А. на чисті води, відв'язати від зненавидженого Денікіна і поставити її знову на фронт боротьби за самостійність України.
В той час не дармували й большевики. У Винниці і околиці, так серед населення як і серед У.Г.А. вели вони посилену агітацію та підготовлювали грунт для червоної армії. У Винниці, очевидно в підпіллі, сидів подільський ревком. На його чолі стояв Хвиля (пізніший шеф преси на Україні) член Рос. Ком. Партії (Р.К.П.), Андрій Ковтунович та Микитка — оба боротьбісти. (Після приходу червоної армії Хвиля став головою под. паркома, Ковтунович головою ревкома, а Микитка воєнкомом). Перед колегією стало питання: яке становище заняти супроти тої сили, що, випираючи Денікіна з України, ось-ось стане активною й на фронті У.Г.А.? Добре, якщо вдасться плян сполуки з армією Павленка і Тютюника, але як до того не дійде? І колегія постановила увійти в переговори з большевиками на всякий випадок, а головно, щоб знати їхні замисли супроти У.Г.А. Ведення переговорів доручено мені. Майже кожного дня вечером десь від 10-го грудня до мого помешкання при вул. Хмельницького приходили три згадані члени підпільного ревкома і я сам, а згодом в двійку з кооптованим членом колегії Вас. Чайківським годинами вели з ними розмови. Виступали ми перед ними — я як секретар, а Чайківський як член неіснуючого ревкому У.Г.А. Большевики старалися нас переконати, що У.Г.А. повинна зробити переворот та доки ще надійде червона армія — проголосити владу рад. Наші сумніви щодо большевиків намагалися вони розвіяти аргументами. Одного вечора з тріюмфом показали вони радіодепешу з промовою Троцького: «ми не йдемо України здобувати, але передати владу українським робітникам і селянам». Ну, щож!? Чи ще можете мати які-небудь сумніви? — питав Хвиля. І справді. Спритні посунення большевиків неодному могли тоді завернути в голові. Можна було справді повірити, що большевики по невдачах переродилися, що замість Муравйова йдуть спасителі.

Переговори з большевиками зовсім зрозуміло до нічого не доводили. Але натомість значно посунулися вперед переговори з армією Павленка і Тютюника. Дня 22-го грудня приїхали до Винниці її офіціяльні делегати і вже другого дня, себто 23-го грудня підписано договір (від колегії підписав от. Лисняк і я), на підставі якого У.Г.А.: 1) Начальним вождем об'єднаних армій визнавала ген. Павленка. 2) Мала перейти в район Христинівки. Міжтим громадські діячі, що перебували в Хмельнику та по різних містах України, зібралися в Літині, що лежав в районі Шепеля. Дня 24-го грудня відбулася там нарада, на яку від колегії виїхав я. Присутніх було около 15 осіб, між іншими прем'єр міністрів Мазепа. На тій нараді принято до відома договір У.Г.А. з армією Павленка і Тютюника, вибрано «Раду Републики» з 12 членів та постановлено проголосити владу У.Н.Р. в торжественний спосіб дня 25 грудня, себто на другий день, у Винниці.

В нараді я майже не брав участи і почувався зовсім хворим. Зміряв гарячку і виявилося, що я мав 39.5 гарячки. Шепель положив мене в окремій кімнаті на канапі — і я звідтіля слухав, як Палащук (Конар) кидав громи на У.Г.А., не оставляючи на нікому сухої нитки. Я з трудом встав та увійшов до кімнати нарад і попросив голосу. Але говорив дуже коротко, не було сил. Десь біля 7-ої год. вечора я від'їхав до Винниці. В авті застав я пару нових чобіт, а шофер сказав, що вони належать мені. Виявилося, що Шепель (він їхав зі мною з Винниці), побачивши, що мої чоботи находяться в більш як оплаканому стані, обдарував мене — на тодішні часи справжнім скарбом.

Тимчасом у Нач. Команді багато змінилося. Ген. Микитка захворів на тиф. Ціріц хотів спонукати Микитку, щоб на своє місце він іменував ген. Кравса. Але колегія до того вже не допустила —   | як це подрібно описує в своїх споминах от. Шухевич, і Нач. Вождем майже під пресією колегії згодився стати ген. Тарнавський. Таким чином ситуація значно покращала. Ген. Тарнавський знав про іменовання колегії і залишив за нею повне право рішень в політичних справах, заявляючи, що він акцептує все, що колегія вирішить. Першим ділом ген. Тарнавського було здержання транспортів частин У.Г.А., що їх Ціріц дириґував до Одеси. Як найдалі висунену на полуднє станцію скупчення визначено Бірзулю. Рівнож годився ген. Тарнавський на нашу концепцію злуки з армією Павленка і Тютюника. Отже колегія вже не потребувала працювати конспіративно і паралізувати ділання Н. К., але завдяки припадкові стала можливою співпрацю обох чинників у момент для У.Г.А. незвичайно тяжкий і відповідальний.

24 грудня 1919 р. вернувся я з сильною гарячкою з Літина до Винниці, а як опісля виявилося, це вже були початку плямистого тифу. В кільканацять хвилин після повороту, прийшли до мене до хати сталі гості: Хвиля, Ковтунович і Микитка. Як кожного дня, почалася дискусія. Але тим разом вже не теоретична. Хвиля від імені Ревкому заявив: «Ми постановили сьогодні ніччю вчинити переворот та проголосити владу рад. Переворот вже зовсім приготований. Від Української Галицької Армії вимагаємо, щоб вона вже остаточно здецидувалася та чинно виступила в перевороті по стороні радянської влади». Усі три большевики пронизливо гляділи на мене, яке враження викликала їхня вимога. А моя ситуація була справді невесела і тяжко було вирішити, що їм відповісти. Бож від учора ми були вже зв'язані договором з Армією ген. Павленка, а завтра мав відбутися переворот, але не большевицький, а національний. Проте й постанова і вимога большевиків саме напередодні чину ставила колегію в справді тяжке положення.

Я почав переконувати большевиків, що переворот тяжко цієї ночі перевести, що вже пізня пора, неможливо дати доручення відділам У.Г.А., що у Винниці є ще надто сильні відділи Денікінців і т. д. Але це їх не переконувало і вони заєдно відповідали: Денікінці нас не перестрашують, ваших відділів багацько не потребуємо, тільки один-два для асисти, а поза тим вимагаємо від вас тільки доручити відділам У.Г.А., щоб вони заховали прихильну невтральність. В міжчасі прийшов ще член колегії В. Чайківський. Я скористав з цього, та на хвилину вийшов з кімнати і пішов до помешкання ген. Тарнавського, яке лучилося з моїм кімнатами господаря. Ген. Тарнавського поінформував я про задуми большевиків, при чому зазначив, що від думки перевороту вони ніяким чином не хочуть відступити. Ген. Тарнавський висказав погляд, що до перевороту не можна допустити, видав відповідні телефонічні доручення К-ді міста та вирішив виїзд Нач. Команди на винницький залізничий двірець ще тієї ночі, вважаючи, що вигідніше для Н. К. буде очікувати подій там, як усередині міста.

Я вернувся в конференційну кімнату з постановою за ніяку ціну не допустити до большевицького виступу. Десь коло 11-ої год. ночі, коли побачив, що ніякі аргументи не всилі переконати большевиків, я встав і різко заявив слідуюче: — Панове! Повідомляю вас, що У.Г.А. підписала вчора договір з Армією ген. Павленка і станула на плятформі Української Народньої Республіки. Завтра наступить торжественне проголошення влади У.Н.Р. у Винниці. Супроти цього Українська Галицька Армія не тільки, що не поможе вам в перевороті, але кожну вашу пробу здусить силою. Тому я вам не раджу сьогодні ніччю нічого підприймати.

Большевики остовпіли. Від півтора місяця переговорювали вони з нами, як з правдивим Ревкомом і щойно у вирішний день на годину-дві перед виступом вони довідалися, що були в блуді. Вони були сильно схвильовані. Дискусія закінчилася сама з себе, тільки Ковтунович пробував «так от куди стежка в город». Члени Ревкому почали збиратися до відходу. Я запевнив їх, що їм особисто тепер нічого не станеться і як звичайно додав їм для безпеки одного стрільця, щоб відпровадив їх через головні вулиці міста. Тільки Хвиля не видержав і при прощанні по щирості заявив: «Зловимо — розстріляємо».

Тієї ночі у Винниці було зовсім спокійно. Большевики не важилися виступити тільки з власними силами, тай ще маючи проти себе У.Г.А. А серед частин У.Г.А. вони не вели безпосередньо ніякої акції і не мали своїх членів, здаючи роботу в армії всеціло на наш «Ревком», якого взагалі не було. Але на другий день рано виявилася причина, чому большевики за всяку ціну хотіли робити переворот. Червона армія розпочала генеральну офензиву на відтинку Галицької Армії. Після заняття Козятина, червона армія посувалася в напрямі Винниці, доходячи вже до Калинівки. Як згодом виявилося, винницький Ревком дістав доручення від свого центра вчинити переворот у Винниці і Жмеринці рівночасно з захопленням червоною армією Калинівки. В цей спосіб хотіли большевики в одному дні опанувати ціле Поділля.

Несподіваний наступ червоної армії і захоплення Калинівки, що лежить 50 верстов на північ від Винниці, перечеркнуло усі намічені пляни. В атмосфері евакуації Винниці не можна було думати про торжественне проголошення влади У.Н.Р. Члени «Ради Республіки» виїхали негайно з Винниці в напрямку Немирова, а Начальна Команда У.Г.А. від'їхала поїздом через Жмеринку до Крижополя. З півночі відступав 1-ий Корпус, якого команда (корп. кмд. полк. Шаманек) примістилася у Винниці. У Винниці осталися з членів колегії от. Лисняк і я. Ген. Тарнавський заявив при від'їзді, що і він уповноважнює нас до всяких ділань, що ми зробимо — це буде для
нього обов'язуюче. В міжчасі Винницю (якщо не помиляюся 26-го грудня 1919 р.) займає з своїми повстанцями Шепель. Не оглядаючися, що там була Команда 1-го Корпусу У.Г.А., він іменує свого команданта міста і рядиться як сіра гуска. Між частинами У.Г.А. і Шепелем приходить до гострого конфлікту. Повстанці нападають на обози відділів У.Г.А., які відступають перед червоною армією, реквірують коней, грабують майно і т. п. Полк. Шаманек грозить, що буде змушений виступити проти повстанців оружно. Я вічно інтервеніюю у Шепеля, він обіцяє, що вкоротить нахабність своїх повстанців, але напади повстанців не припиняються і тільки з трудом вдавалося вгамовувати полк. Шаманека від рішучого виступу проти повстанців. При цьому наступив ще один конфлікт. Шепелеві з вигляду 20-літньому хлопчині, а може мав 24-5 років, перевернулося в голові. Одного разу в розмові зі мною Шепель поставив вимогу, щоб полк. Шаманек, який заїхав в його район, прийшов йому представитися. Рівночасно з тим заявив він, що інакше вважатиме галицькі відділи нельояльними супроти нього і не перебере ніякої відповідальности за відношення до них повстанців. Я намагався переконати Шепеля, що його вимога є не на місці та що саме він повинен піти перший до команди 1-го Корпуса, що він молодший віком від полк. Шаманека, ну і врешті Шаманек є к-том корпусу регулярної армії і т.д. Але це Шепеля не переконувало. Вимога його була — як заявив — остаточна. Я вийшов від Шепеля з тим, що перекажу це полк. Шаманекові. Але очевидно, про це я й не згадував корпусному командантові, а ради зліквідування дивоглядного конфлікту по годині повернувся я до Шепеля і заявив, що приходжу офіціяльно від полк. Шаманека, який занятий воєнними операціями — з привітом для отамана Шепеля. Шепель не був з того зовсім вдоволений, але не знав, що робити і просив мене, щоб я від нього передав привіт полк. Шаманекові. Таким чином цей «важливий» конфлікт залагоджено і повстанці, здається, дістали доручення від Шепеля, бо перестали атакувати галичан. Про це я ніколи полк. Шаманекові не розповідав, бо на того роду історії він був дуже вразливий.

Отже ситуація представлялася слідуючо: «гро» армії не могло відв'язатися від червоної армії і свобідно перейти в район Христинівки, щоб там стрінутися з армією ген. Павленка. Треба було відступати з боєм. У Винниці були повстанці Шепеля і вони нормальний відворот тільки утруднювали. В районі Жмеринка — Крижопіль — Бірзуля були ще доволі сильні відділи «союзника» Денікіна, проте не можна було нічого підприймати такого, що видавалося б Денікінцям підозрілим. їх командування заєдно домагалося, щоб відділи У.Г.А. їхали в район Одеси. Тим часом Нач. Команда видала приказ, щоб поза Бірзулю не виїжджати. Денікінці підозрівали, що на щось заноситься, тому панувало вічне напруження. А по шпиталях і касарнях Винниці, Жмеринки і інших місцевостей лежали тисячі стрільців і старшин У.Г.А. хворих на тиф, яких евакуювати не було ніякої змоги. За два-три дні захопить цей район червона армія. Що станеться тоді з ними? Це не давало нам спокою, тим більше, що з Ревкомом були зірвані взаємини.

І тоді прийшла мені думка — в якийсь спосіб знов нав'язати з большевиками переговори. Я переговорив з пок. Опокою і Шекериком-Дониковим та представив їм свій плян. Вони мали дібрати до себе ще кількох людей, створити «Ревком», увійти в переговори з большевиками та таким чином рятувати тих хворих, що остануться на місці. Вони погодилися, а тоді я зв'язав їх (невидимими для большевиків зв'язками) з Хвилею і Ковтуновичем. Большевики незвичайно зраділи, що натрапили на дійсний ревком, вели з ним переговори і заключили умову — відомих 12 точок, завдяки якій хворих галичан не потрактувала червона армія як ворогів.

29-го або 30-го грудня от. Лисняк і я з маленьким відділом кіннотчиків виїхали в напрямі осідку Нач. Команди. 1-ий Корпус відступав на другий день на Немирів, — в район Тульчина. Я припускав, що Нач. Команда вже знайшла зв'язок з ген. Павленком та приготовила плян спільної акції. Але до Нач. Команди я вже не доїхав. В Шпикові по нічлігу пускався я в дальшу дорогу, але на власних силах вже не міг вилізти на коня. Мене підсадили, але з коня я впав. Закликали лікаря, а він ствердив, що я маю 40° гарячки і виступила вже тифозна висипка. Виявилося, що я мав плямистий тиф вже цілий тиждень. Їхати не було як і я остався в Шпикові, куди на моє щастя над'їхала лічниця IV Бригади і проф. Гайдучок мною заопікувався. Моя роля в цьому періоді таким чином закінчилася.

А тим часом в Нач. Команді багацько змінилося. Ген. Микитка ще находився в стані реконвалесценції; а вже за намовою полк. Ціріца перейняв команду Армії і Нач. Командантом став фактично полк. Ціріц. Не було нікого, хто переконав би ген. Тарнавського. що в найбільшім інтересі Армії він повинен був команди не випускати з рук. З хвилиною обняття команди ген. Микиткою і Ціріцом впав цілий плян сполуки з Армією ген. Павленка. Вони оба були приклонниками вдержання союза з Денікіном до самого кінця. Спроба — виплисти на чисту воду, закінчилася безуспішно.



вівторок, 15 лютого 2011 р.

Відійшов на Вічну Ватру пластун сеньйор довіри Юрій Ференцевич, курінь "Ватага Бурлаків"

В понеділок, 14 лютого, на 85 році життя несподівано відправився в Останню Мандрівку на Вічну Ватру член куреня «Ватага Бурлаків», ветеран першої української дивізії Української Національної Армії ”Галичина”, багатолітній Пластун, Передовий - Бурлака пл. сен. дов. Юрій Ференцевич.

Незламний духом друг Юрій, або ж Цюха, як його звикли називати в Пласті, був і залишається символом патріотизму, невпинної пластової активності, ідеалом відданості Богові та Україні. Спочатку – член підпільного Пласту у Львові, один з організаторів племені «Передові», потім учасник боїв у «Бродівському котлі» в лавах дивізії «Галичина». Після закінчення війни – полон та еміграція.

На еміґрації, спочатку в Німеччині, а згодом за океаном, в США, друг Юрій повністю присвятив себе праці в ім’я збереження українського духу в діаспорі, обіймав численні керівні посади в Пласті, був в проводі різноманітних таборів аж до останніх років свого життя. Цюха завжди був людиною молодої душі, умів іти в ногу з часом, тверезо оцінювати усі обставини та приймати важливі рішення навіть у віці поза 80. Він був не лише справжнім «мотором» громадського життя в товаристві ветеранів-дивізійників, а й залишався прикладом активності для пластової молоді, тримав тісний контакт з молодими пластунами з України.

Уже в поважному віці Цюха продовжував щороку відвідувати рідну землю (востаннє був в Україні влітку 2010 року), координувати проекти щодо вшанування пам’яті своїх побратимів - вояків Дивізії «Галичина». Плодами його праці є військовий цвинтар-меморіал в Червоному, монументи Дивізії на Личаківському цвинтарі, на горі Жбир коло с. Ясенів, Українським Січовим Стрільцям в Бережанах тощо.

Окрім ведення громадської діяльності друг Юрій виховав свідомих дітей-українців, Ярину і Тараса, які теж є активними пластунами в Америці.

До останнього свого подиху Цюха був активним учасником пластового життя. Нагороджений орденами св. Юрія в бронзі, сріблі і золоті, орденом Вічного Вогню в золоті. Нехай його приклад назавжди залишиться в пам’яті наступних поколінь.

Ватага Бурлаків в Україні та Музей-архів Пластового руху, до фондів якого покійний одним з перших жертвував архів пластових матеріялів, сумують з приводу важкої втрати, висловлюють співчуття усім близьким та рідним друга Юрія.

Вічная пам’ять!

Скоб! Мандруй! В Дорогу!

Біографія: Ференцевич Юрій-Евген (Цюха) так написав про себе у Книзі «Ватаги Бурлаків».
Дата та місце народження: 6 січня 1926 р., м. Львів.


Освіта незакінчена вища. Професія електричний дизайнер. Працював до 72-го року життя. Жонатий з Христиною Волицькою, дочка Ярина, син Тарас, обоє одружені.


Вступив до Пласту на юнацькому таборі 1942 р. Опісля 1-ий курінь «Передових». До «Бурлаків» вступив у 1947 р. в Мюнхені після виходу з полону.


Німеччина 1947-1950 рр.: ЮПЗ-1947 р., Міттенвальд, Бурлацькі табори і Миколайки, член булав юнацьких та старшопластунського табору, бунчужний Свята Весни (1950).


США: впорядник юнацького гуртка, кошовий, станичний, бунчужний кількох Свят Весни та кількох юнацьких таборів, комендант мандрівного табору (1954), таборовий референт управи Пластової Оселі «Вовча Тропа», бунчужний юнацького табору на ЮМПЗ 1957 р. Ґрефтон, Канада, член КПР, заступник голови КПС (1960-1963), голова орг. комісії і комендант ЮМПЗ-50 у 1962 р., голова КПС (1963-1967), голова ГПБ (1966-1970). У 1968 р. займався похоронами д-ра О. Тисовського (Дрота) у Відні. Брав участь в ЮМПЗ-55 (1967) в Канаді та ЮМПЗ-60, Вовча Тропа, США (1972). Бунчужний на похоронах Сірого Лева в Бофало (1962).


Брав участь в Крайових пластових з’їздах в США, деяких в Канаді, в усіх Зборах КУПО, за винятком двох останніх в Україні, у з’їздах УСП, а пізніше УПС. На доручення ГПБ зайнявся перенесенням тлінних останків Дрота та його дружини і сина із цвинтаря у Відні на Личаківський цвинтар у Львові (2001), праху Президента ЗУНР Євгена Петрушевича та Міністра військових справ ЗУНР Дмитра Вітовського (2002 р.). Від 1992 р. відвідую щорічно Львів і є в постійному контакті з Бурлаками Карпатської Полонини.


У Ватазі Бурлаків сповняв різні обов’язки, 30 років був скарбником, займався підготовкою і проведеням лещетарських таборів Whiteface, Killington, West Mountain, Gore Mountain. Член таборової комісії лещетарських таборів для пластового юнацтва. Брав участь у проводі мандрівного водного табору (Timagami, Kaнaдa), високогірського юнацького табору в Колорадо. Брав участь в бурлацьких Миколайках, був майже на всіх Велиих і Малих Радах Ватаги. Останньо брав участь в ЮМПЗ-95 в Канаді (2007).


Член Станиці Братства колишніх вояків 1 УД УНА в Нью-Йорку, скарбник, член Крайової Управи Братства 1 УД УНА в США та Головної Управи, від 1992 р. як зв’язковий з Галицьким Братством колишніх вояків Дивізії «Галичина». Голова управи Братства охорони воєнних могил «Броди-Лев».


Від 1974 р. до 1988 р. був головою дирекції кредитової кооперативи в Джерзі Ситі, Н. Дж.


Військова служба: дивізія «Галичина» від 18 липня 1943 р. до кінця війни, в ранзі підстаршини. Полонений в Італії, а від 13 березня 1947 р. до звільнення 17 травня 1947 р. — в американськім полоні в Німеччині.


Одержав пластові відзначення – бронзовий, срібний і золотий Св. Юрій, Вічний Вогонь в золоті, Грамота Заслуги і відзнака 50-ліття Пласту в США.


Військові: lnfаntеrіе Nahkampfschpange.


Комбатантські: відзнака учасника боїв під Бродами, медаля Архистратига Михаїла, медалі 50- і 60-ліття Дивізії «Галичина», «За заслуги», Відзнака 60-ліття боїв під Бродами.


Я не мав спеціяльних осягів в професії, науці чи спорті, хіба в громадській праці.


На інші замилування не маю часу, при всіх своїх громадських обов’язках.

Пластовий портал 

неділя, 13 лютого 2011 р.

ДОКУМЕНТИ ДО ІСТОРІЇ УД УНА

(З архіву «Вісті Комбатанта»)



Передруковуючи понижче архівні матеріяли, зберігаємо в них їхню оригінальну мову і правопис.


Редакція




ДОКУМЕНТ Ч. 1


 14. Ґрен. Див. Зброї СС (Гал. ч. 1.)       Кв. Див. Шт. дня ЗО. 10, 14.


Відн.: Святкування 1 Листопада.


Сьогодні минає 26 років від хвилини, коли українські війська зайняли Львів і цим збройним чином обстояли національні права свого народу.


Після 9-ти місяців українсько-польської війни українське військо перейшло Збруч, бо не могло встоятись перед поляками, що їх піддержували держави Антанти. Мимо цього цілими роками продовжували вони там завзяті бої з другим відвічним ворогом — червоною і білою Москвою.


Вояки дивізії! 1-ше Листопада 1918 року — це день, в якому згадуємо лицарські вчинки наших батьків. їхня боротьба, їх кров не пішли марно! Хоч не стало сили на полях боїв, український нарід не пропав! Мимо несчисленних жертв крови й життя, мимо сотень тисяч вивезених у сибірські тундри і постійного утиску нашої національної свідомости, український народ є нині куди сильніший, як колинебудь передтим.


Нині шаліє нова війна, що в ній нема пощади для того народу, який не вміє боротися зі зброєю в руках. Ми українці знову станули руч-поруч із німецьким вояком, щоб спільно із іншими народами Европи вирішити, на сей раз уже остаточно, і свою долю у нещадній боротьбі з навалою червоної Москви...


Наша дивізія є в цих поновлених змаганнях за волю українського народу ядром нашої нації. Нашим обов'язком, вояки дивізії, є продовжувати своїми боєвими вчинками військову традицію нашого народу, щоб не лише молоді народи Европи, а й Україна, що до них належить могли перевести новий лад на європейському континенті. Наші криваві труди — це продовження визвольних змагань наших батьків.


Ідіть їхніми слідами, не уставайте в боротьбі з вашим відвічним ворогом. Ввесь український народ буде нам вдячний! Нашим завданням є знищити большевицького ворога! Нашою ціллю _ перемога над ним!


** *

Цей заклик прочитати українським воякам у дні 1-го листопада.

Роздільник: І—IV                                                                                           з.п.
                                                                                                                 підп. Цоґляуер

За згідність перекладу:                                                                       СС-Гауптштурмфюрер
В-Унтерштурмфюрер                                                                             і Начальник VІа.


Повідомлення про смерть Митрополита А. Шептицького

ДОКУМЕНТ Ч. 2

14. Грен. Див. Зброї СС (Гал. ч. 1.)                                           Див. Шт. Кв.. дня 10. 11. 44.


Командир

                                     В середу 1 листопада 1944 р. помер у Львові
                                                    Його Ексцеленція
                                     Митрополит українсько-католицької Церкви
                                            Андрей граф ШЕПТИЦЬКИЙ
                                        Наша дивізія тратить в Його Ексцеленції
                                         одного із своїх найвизначніших приятелів
                                                     і найстарших добродіїв.

                                                                           ***

З приводу смерти  високодостойного   Митрополита  Андрея графа Шептицького наказую:

1. Полеві духовники дивізії мають присвятити в неділю 19. 11. 44. Панахиду (Заупокійну Службу Божу)  пам'яті Покійного Митрополита.

2. В проповіді висвітлити діяльність та всі заслуги Митрополита графа Шептицького, як теж вказати на Його єдине в своїй багатогранності значіння для українського народу.

3. У всіх частинах присвятити в тижні від 12.—19. 11. 44. в рямках світоглядового навчання  1  годину Особовості Покійного Митрополита.

Напрямні для доповіді видасть Відд. VI. дивізії.


 Розподільник: І + IV                                                                                   підп. Фрейтаґ
                                                                                                                    СС-Бріґадефюрер
                                                                                                               і Генерал-Майор Зброї СС
                                                                                                                      Командир Дивізії

ДОКУМЕНТ Ч. 3.


14. Ґрен. Див. зброї СС (Українська ч. 1.)   Див. Шт. Кв., 17. 11. 44

Відн.: Світоглядове виховання.

Райхсфюрер-СС зарядив на пропозицію Командира дивізії перейменування дивізії на 14. В-Ґрен. Дивізії Зброї СС (українська ч. 1.).

Значення цього наказу з'ясувати стрільцям при світоглядовому навчанні за такими напрямними:

1) Дивізію зложено в основі в Генеральній Губернії з людей із Области Галичина. На цій основі одержала дивізія названня «галицька ч. 1».

2)  3 часом ставала дивізія щораз більше сукупністю українських людей з усіх просторів України і має бути теж в майбутньому військовою батьківщиною всіх українців. Тимто поняття «галицька» стало завузьке і з цих міркувань Райхсфюрер наказав перейменування на «українська».

3) Перейменування стоїть у тісному звязку з загостренням боротьби всього українського народу проти большевизму.

Так, як наші ряди в дивізії з дня на день сильнішають, так і прибирає кожного дня на силі повстанчий рух в українському запіллі.

Ми раді всім товаришам, які приходять до нас з інших дивізій Зброї-СС та з робітничих таборів Райху. Ми горді з того, що —  як довідуємось — командир дивізії «Вікінґ» пращав наших товаришів такими словами:

«Добровольчі бійці проти большевизму!

Три тижні великобоїв щонайтяжчих лежать за нами. Ви виповнили кожний на своєму місці обов'язок і цим причинилися, що фронт проти многократної переваги ворога міг бути вдержаний. Райхсфюрер-СС наказав відпустити Вас з дивізії і перевести до добровольчої галицької дивізії СС. Я дякую за Вашу виказану волю до боротьби проти большевизму і бажаю Вам у рядах Галицької добровольчої дивізії СС жовнярського щастя аж до перемоги над нашим відвічним ворогом — большевизмом».   


Через це перейменування сповнилося довголеліяне нами всіма бажання. Але цим переймаємо на себе також святе зобов'язання: «Зберегти єдність України!»


Передумою для цього є, щоб ми по-братньому усунули всі протиріччя. Кожен кожному ладен допомогти, де лише заходить потреба. Створити велику товариську спільноту і стати потрібною бойовою одиницею за нарід і вітчизну, спроможною встоятись у всіх важких боях з непримиримим ворогом — большевизмом.


Всі земляцькі розбіжності між західніми і східними українцями мають зникнути в годині найважчої долі нашого всецілого народу.

 Роздільник: І + IV

ДОКУМЕНТ Ч. 4


                                                               Звідомлення
                                                            22 листопада 1944
про стан по той бік фронту, подане сотн. Навроцьким з памяти на основі прочитаних звітів                                                         розвідчиків.


Населення:
мужчини 18—35 до війська. Після 2-3 тижнів вишколу — на фронт. Родини дезертирів вивозять в напрямі на Броди.


У Львові НКВД запрягло до праці всіх сторожів і вони виготовляють списки мешканців і на основі тих вивозять інтеліґенцію польську і українську.


У Львові працює австралійський Червоний Хрест, продає харчі по мінімальних цінах, але на загал є голод. Польські гроші уневажнені.


Настрої у больш. війську:
є добрі, харчі лихі. Клич — ідем до Берліна. Пропаганда проти Англії. Кажуть: Берлін ось-ось займемо, а тоді будемо бити англійців.


Большевики думають, що англійці мають у них маса шпіонів, які стоять у зв'язку з УПА і вони уможливили переїхати Лебедеві до Англії для переговорів.


УПА працює дуже сильно від Припяті до Карпат. Нападають на обози, зривають мости і шляхи.
Німці ствердили правдивість цих вісток (на основі спостережень і шифрованих депеш большевиків).


Між Перемишлянами і Бережанами є великий відділ під командою вищого німецького старшини (правдоподібно СС-добров.).


Старшини з Дивізії, що стрічаються з людьми УПА передають такі непотверджені вістки: багато добровольців СС в лісах в УПА і між ними має бути сот. Мамчур і о. Дурбак. Є певні натяки на це, що там є також і пор. Качмар.

неділя, 6 лютого 2011 р.

СЛІДАМИ ДИВІЗІЙНИХ БОЇВ

Після двадцять шістьох літ, зовсім несподівано для мене, опинююся в околиці, де в липні 1944 р. відбувалися жорстокі бої дивізії «Галичина».

По головній автостраді виїжджаю зі Львова автом і через годину вже бачу здалека куполи ожидівської церкви. Тут, в Ожидові, в 1944 р. вивантажувалися дивізійні полки, яких не забули привітати скорострільними серіями большевицькі літаки. їду «бурком» три кілометри на північ від Ожидова, в напрямі Куцької, де вперше на галицькій землі бівакували дивізійні ґренадири. В корчах знаходжу кілька заржавілих набоїв. Наші набої, чи упівські? — годі розпізнати. Тут велися безпощадні бої УПА аж до 1952 р.

Дивлюся на південь і відразу бачу Білу Гору зі Шашкевичівським пам'ятником. Пригадую собі, що коло брами Личаківського цвинтаря купив букет пшеничних колосків і калини, щоб зложити його на могилі Незнаного Воїна, похороненого побіч пам'ятника Маркіяна Шашкевича. Даю знак водієві і авто мчить на Білу Гору. Бачу незмінну глиняно-камінну доріжку, таку саму як і в ці пам'ятні липневі дні, помережану з боків зливними дощами. З гори, як на долоні видно село Підлисся і Ожидів; на півдні виглядають із сивої мряки околиці Білого Каменя, Почапів і Гологір.

Прямую до пам'ятника: вперто стоїть залізно-бетонний велитень, дивиться мені з сумом в очі неначе говорить, що йому скучно без могили Незнаного Воїна, що його змели з лиця землі нові господарі. На місці знищеної могили стоїть артилерійський обсерваційний стовп і ніби вибачається передо мною за свою влізливість і за тих, що його тут поставили. Колись тут підчас щорічних Шашкевичівських святкувань лунала грімко пісня «Спіть орли соколи, ми остримо зброю»; тут, на стрілецькій могилі, складали присягу бійці УВО-ОУН. Варварська рука (людини двадцятого століття) знищила могилу воїна Галицької Волості, щоб замести в безвість сліди правдивої історії.

Стою як вкопаний: мені ввижаються виструнчені ряди хрестів на могилах наших ґренадирів. Прокидаюся з задуми та йду шукати слідів дивізійних боїв. Добрих дві години шукаю за могилами — їх немає. Питаю старих бабусь у Білому Камені, Почапах, Хильчицях, Золочеві, Підгірцях і Ясенові — могил воїнів дивізії «Галичина» немає. А їх тут полягло тисячі... В Почапах там, де скручує дорога вліво, на Золочів, лежав я за скорострілом в цю горобину ніч перед проривом. В п'ятницю рано безстрашно йшли до наступу молоденькі стрільці, йшли і гинули — а могил їх немає. Стискаю в жмені грудку рудої землі та завиваю в хустину...

Мчить авто через Сасів, Підгірці до Ясенова. Тут в липні 1944 р. машерували з заквітчаними шоломами відділи Штабової сотні 29 полку; звідти йшли вони до протинаступу в околицю Поникви; тут зіткнулися ми вперше з червоними танками.

Пора від"їжджати. Мчить авто автострадою попри Підгірці, Олесько, Юськовичі, Ожидів. Ці самі знайомі мені поля і околиці. Тільки люди не ці самі. Зі сотень людей моєї ґенерації в живих осталося лише кількох. Решта в могилі. Селяни вказують мені могилу сто вісімдесят п'ятьох бійців УПА, які загинули в нерівній боротьбі в роках 1945-1952. Всі вони були мені знайомими та близькими приятелями. Вклякаю на могилі та не знаю, молитися? чи проклинати? Починаю молитися... Кидаю зів'ялу цвітку на цю страшну могилу та від'їжджаю до Львова.

Я. С.

четвер, 3 лютого 2011 р.

СТАНИЦЯ ВІЙСЬКОВОЇ УПРАВИ У ВІДНІ

Роман Крохмалюк

По закінченні евакуації родин добровільців І УД з Криниці та довкільних сіл, частина членів Військової Управи виїхала через Словаччину на колишні терени Австрії, а частина подалась до Кракова, де евакуйовано бюра Військової Управи.

На коротко перед виїздом з Криниці прийшла з Кракова вістка, що Військова Управа розв'язана, а всі її члени звільнені з своїх обов'язків.

Маючи це на увазі, я подався через Словаччину до Відня. Через кілька днів я пішов відвідати Українську Установу Довір'я у Відні, якої головою був знайомий мені з Берліну сотник С. Доржинський.

Тут застав я містоголову Військової Управи О. Навроцького, який повідомив мене, що проголошення ліквідації Військової Управи неважне і всі її члени залишаються покищо на своїх місцях, чи займуть призначені їм нові функції. Позитивна оцінка участи І УД у битві під Бродами проголошена німецьким головним командуванням у Берліні змінили цілком наставлення ген. Фрайтаґа до Дивізії. Він був примушений відкликати свої зарядження щодо трактування наших старшин та вояків. Заслуженим у битві під Бродами старшинам та воякам надано, згідно з розпорядженням головного командування німецької армії, відзначення та хрести заслуги. Рівночасно поліпшено приділи харчів для Дивізії та приступлено до доповнення Дивізії вояками з запасного полку. У зв'язку з тим виявилася потреба створити у Відні станицю Військової Управи, яка мала б на цілі удержувати стислий зв'язок з Дивізією, та рівночасно зайнялася б допомогою родинам добровольців, яких щораз то більше почало напливати на терени колишньої Австрії.

Ще цього самого дня відбулася нарада Військової Управи, в якій взяли участь сотник О. Навроцький, інж. сотник М. Хроновят, автор цих рядків та майор Л. Макарушка, що саме приїхав з Нойгаммеру, місця постою Дивізії. На цьому засіданні було вирішено, що інж. М. Хроновят і я маємо зорганізувати і вести станицю Військової Управи у Відні.

Через два дні інж. Хроновят і я зайнялися організацією бюра Військової Управи. Нововідкрите бюро містилося в колишній ратуші тринадцятої округи Відня при вул. Гіцінґер ч. І. Там теж знаходилися бюра станиці Українського Центрального Комітету (УЦК) та бюро Україн-Банку, що був окремою референтурою УЦК. Головне представництво Українського Центрального Комітету, члени Військової Управи та Український Ревізійний Союз Кооператив осіли в містечку Любені на німецькому Шлеську.

Головою станиці УЦК у Відні назначив проф. В. Кубійович проф. Ю. Полянського. Та праця у представництві УЦК у Відні йшла пиняво. Тому теж проф. Кубійович передав справу організації станиці УЦК у Відні д-рові Т. Мацькову, який, приїхавши з Любену, зорганізував у короткому часі цю станицю. Головою станиці УЦК залишився проф. Ю. Полянський. Культурно-освітним референтом став д-р А. Княжинський, референтуру суспільної опіки перейняв п. Осип Голінатий, кол. голова Українського Допомогового Комітету (УДК) у Львові. Фінансовим референтом і головою Україн-Банку залишився д-р Вол. Кохан. Справи організаційні перебрав на себе д-р Т. Мацьків.

Військова Управа співпрацювала постійно з поодинокими референтурами УЦК. Було чимало справ, які підпадали під компетенцію УЦК, як нпр. справи видачі додаткових харчів родинам членів Дивізії, тощо. Військова Управа знова інтервеніювала там, де німецькі власті відмовляли помочі в поладнанні справ УЦК. Треба признати, що німецькі військові і цивільні уряди числилися з Військовою Управою і авторитет її у німців був, сказати правду, більший чим у своїх.

Одержавши приміщення,  ми по короткій нараді розділили працю ось як: інж. Хроновят взяв на себе реєстрацію родин добровольців і зв'язок з Дивізією, а я наладнання допомоги непрацездатним родинам добровольців у німецьких установах та полагоджування різних скарг і інтервенцій.

Діяльність бюра Військової Управи не обмежувалась до самого Відня, але обіймала територію кол. Австрії, як теж і чеський Протекторат. Відносно цього останнього, на Чехах знаходилося тільки мале число родин добровольців, з яких багато покинули за нашою згодою чеський Протекторат і переїхали на терени колишньої Австрії.

З погіршенням воєнної ситуації, зокрема в Польщі, де большевики підійшли вже під Варшаву та почали концентрувати свої дивізії під Ряшевом, чимало українців, що перебували у краківській окрузі, почали переїздити на власну руку до Австрії, та приміщуватися у малих містечках і селах.
З відкриттям бюра Військової Управи у Відні люди почали масово відвідувати це бюро. Головні справи, з якими родини добровольців звертались до нас, були: 1. Нав'язання контакту поміж родинами добровольців і вояками у Дивізії. 2. Скарги на невідповідне трактування наший людей на місцях праці. 3. Грошова допомога.

Ми нав'язали контакт з Дивізією, пересилаючи туди адреси зареєстрованих у нас родин добровольців. Щоби наладнати грошову допомогу нездатним до праці родинам добровольців я відвідав головне військове бюро допомоги родинам військових та поінформував їх про факт, що на терені Відня і віденської округи знаходяться родини нашої Дивізії, яким прислуговує те саме право допомоги, що і родинам німецьких військових. Крім цього залишив у головному бюрі і в його відділах, що знаходилися у кожній окрузі Відня інформаційне письмо про українську Дивізію та про їхні родини, що були евакуйовані з Західньої України. Це в великій мірі улекшувало справи, зокрема, коли йшло про видачу харчових карток чи грошову допомогу, коли на це існували правні причини.

З вибухом большевицького повстання на Словаччині у місяці вересні 1944 р. багато наших людей покидали Словаччину, виїжджаючи на колишні терени Австрії. Усі поїзди з біженцями скермовував німецький уряд до села Штрасгоф під Віднем, де був великий переходовий табір. Умовини життя у тому таборі були тяжкі і люди були щасливі, коли, перейшовши кварантину, виїжджали до різних таборів праці в Австрії або до Німеччини. Багато наших дивізійних родин були розміщені в околицях Відня у таборах Ґунтрамсдорф, Гайліґенкройц та на периферіях міста в округах Фаворітен, Фльорісдорф та Донавштадт. Наші інтервенції не обмежувалися тільки до родин військових, але взагалі до всіх українських біженців. Це було зокрема актуальне з початку нашої діяльности, бо УДК, який знаходився у великій залі В. У., ще не почав діяти.

Для наладнання доброго зв'язку з Дивізією, яка під ту пору знаходилася у Нойгаммері, ми звернулися до штабу Дивізії, щоби той присилав до Військової Управи кур'єрів, які забирали б пошту і дивізійну газету «До Зброї», що друкувалася тоді у Відні. Крім цього ми пересилали дивізійними кур'єрами листи та пакунки від родин.

Нав'язавши контакт зі штабом Дивізії, ми звернулися до полк. А. Бізанца, що, як голова В. У., перебував постійно у Кракові разом з евакуйованим урядом губернатора Галичини д-ра Вехтера, представляючи ситуацію, в якій опинилися родини добровольців. Дійсно, в багатьох випадках ситуація була незавидна, зокрема для тих, що перебували в таборах праці. Прохарчування в таборах було здебільша мізерне, а більшість родин були без гроша. В деяких таборах вдалося ті прикрі обставини на інтервенцію В. У. змінити на краще. Часто вже сама посвідка, яку ми видавали родині добровольця, стверджуючи, що дана родина має батька чи сина в Дивізії, причинялася до значного покращання ситуації. Та всеж, було чимало випадків, в яких грошова допомога була потрібною.

У відповідь на наш звіт внедовзі приїхав з Кракова полк. Бізанц, та передав інж. Хроновятові 20.000 німецьких марок як допомогоий фонд для тих родин добровольців, що опинилися у наглій потребі. З цього фонду інж. Хроновят виплачував одноразову допомогу у висоті 50 до 100 нім. марок, залежно від кількости осіб у родині. Річ, ясна, що Військова Управа не мала прямо фізичної змоги перевірити маєтковийй стан родини чи ситуації, в якій вона тоді знаходилась і гроші виплачувано всім, що такої допомоги просили. То й фонд, переданий Військовій Управі полк. Бізанцом, почав скоро меншати, особливо, як розійшлася вістка, що Військова Управа виплачує гроші! З дуже рідких випадків, коли Військова Управа відмовила виплати допомоги, був один характеристичний тим, що людина, яка просила допомоги, займалася торгілею харчів на чорному ринку на широку скалю. У результаті посипались на Військову Управу лайка, скарги та різного рода невірогідні сплетні.

Цілком іншою справою незв'язаною з наглою грошевою допомогою була державна допомога тим родинам військовиків, що були на удержанні члена Дивізії або були нездібні до праці. Виплата тих допомог належала в Німеччині до бурмістрів по містах та війтів по селах. Крім цього вони виплачували теж ті гроші, які німецькі старшини чи підстаршини депонували у своїх військових частинах для виплати своїм родинам. Ця німецька система аж ніяк не підходила для родин членів Дивізії і тому я звернувся до центрального бюра допомоги родинам військових з пропозицією зцентралізувати усі ці виплати грошей родинам добровольців І УД в одному німецькому військовому бюрі, яке в порозумінні зі штабом Дивізії могло б легко ці справи наладнати. Німецьке бюро для допомоги родинам військових мало б гонорувати посвідки Військової Управи, якщо дана родина не мала б оригінальної посвідки з Дивізії, на ствердження, що їх батько чи син служить у рядах І УД. Військове бюро, що мало займатись виплатою тих грошей, знаходилось близько нашого бюра і по поладнанні усіх технічних справ Військова Управа почала скеровувати людей до цього бюра, де вони теж одержували належні їм гроші.*)

Та вкоротці на жадання уряду генерального губернатора у Кракові та в порозумінні зі штабом Дивізії, виплати допомог родинам добровольців як теж і виплати грошей здепонованих членами Дивізії (пенсійний фонд) для пересилки і виплати їхнім родинам перебрав Українбанк, який мав своє приміщення в домівці УДК і до певної міри йому підлягав. Директором банку був кол. посол до польського сойму В. Кохан, а його урядовцем і керівником віденського відділу — Молодецький. Компетенції Військової Управи обмежувалися — подібно, як це було з німецьким військовим бюром допомоги родинам військовиків — до перевірки документів родини та видання відповідної посвідки, на підставі якої Українбанк виплачував родині належні їй гроші. На жаль, по якомусь часі почали траплятися випадки, що родини без уваги на належні документи не одержували грошей. Українбанк зупиняв самовільно виплату грошей, хоч усі посвідки родина мала в порядку. Як причину подавано, що потрібна додаткова посвідка з Дивізії.

На скарги родин військових інж. Хроновят інтервеніював декілька разів у д-ра Полянського, як теж у директора Українбанку Кохана, та це тільки на якийсь час помагало. Військова Управа у Відні була самостійною установою і не мала жадної екзекутиви над Українбанком, що був складовою частиною УЦК.

У тому часі Дивізія знаходилася на Словаччині у бойових діях проти партизанів і річ ясна, що бюра Дивізії не могли працювати якслід, а постійні налети альянтських літаків на Відень, бомбардування двірців та поїздів опізнювали, а то й переривали контакт з Дивізією. І так гроші з Дивізії, призначені для родин, лежали в банку, а Українбанк виплачував їх з постійним опізненням. Щойно інтервенції Військової Управи в УЦК в Любенї і Кракові приспішили виплати. Та багатьох справ не можна було вже направити, бо чимало родин військових І УД були в міжчасі перенесені до інших таборів праці, в глиб Німеччини, і контакт з ними затрачено.

Зв'язок з Дивізією

Крім урядового листування зі штабом Дивізії, Військова Управа удержувала контакт з українськими старшинами Дивізії і була поінформована докладно про всі важніші події, що заходили в Дивізії. Майже не було одного дня у тижні, щоби Військову Управу не відвідали старшини та стрільці. Одні приїжджали до Відня у справах службових, інші діставали короткі відпустки. Всі вони привозили листи і часто теж пакунки для родин стрільців. Не одному з них ми продовжували час службової поїздки два-три дні, зазначуючи це на його військовій відпустці, чи теж окремим письмом з відповідним умотивуванням. Німецькі військові уряди вповні респектували наші аднотації і нераз зверталися до нас за інформаціями, зокрема у спраах зв'язаних з чужинецькими дивізіями.

Зі штабу Дивізії приїжджали о. Сивенький, о. М. Левинець, сотник А. Гончаренко та інші. У Відні друкувалась під цю пору дивізійна газета «До Зброї», за якою приїжджали регулярно стрільці з відділу пропаганди.

До військової Управи у Відні вступали не лише вояки І УД, але й інших українських військових з'єднань, як нпр. Українського Легіону, що з початком 1945 року оформився у Німеччині, як Друга Українська Дивізія під командою полк. П. Дяченка і брав участь у боях з большевиками на Чехах, вже при самому кінці війни.

Десь з початком листопада зголосився до бюра Військової Управи булавний І. Бакай, що служив в українському баталіоні (курені) при нім. армії. Цей курінь кругло 450 люда був призначений тільки до охорони військових об'єктів. Знайшовшися у Хорватії у містечку Кутіна, вони з бігом воєнних дій брали участь у поборюванні тітовських партизанів. Військова Управа забезпечувала той курінь часописом «До Зброї».

В околиці міста Ґрац в Австрії знаходився «Волинський Легіон Самооборони», що його відтягли з Волині на захід. Цей легіон, якого стрільці теж відвідували Військову Управу, був з початком березня 1945 включений до 1-ої Української Дивізії. Волинський легіон мав тоді понад 500 стрільців, 20 українських та п'ять німецьких старшин. На чолі того легіону стояв поручник Личманенко. Душпастирем легіону був о. Йов Скакальський.

Подібно, як для родин членів І УД, ми вели реєстр чисел польової почти для усіх інших українських військових одиниць при німецькій армії.

Коли комуністичне повстання почало щораз більше поширюватися на Словаччині, тоді почався масовий виїзд наших людей навіть з тих частин Словаччини, що були зайняті німецькими військами. До переходового табору у Штрасгофі почали прибувати нові транспорти з нашими біженцями, що залишили остаточно Словаччину, де вже господарили, під проводом скинених большевицькими літаками московських пропагандистів, наївні словаки. Тому й наші виїзди до Штрасгофу задля реєестрації родин членів Дивізії були щораз частіші. На мою інтервенцію управа табору у Штрасгофі звільнила з табору по переході відповідної карантени кілька родин старшин Дивізії, між ними родину сотника А. Гончаренка.

У тому часі Дивізія знаходилася на Словаччині у боях зі словацькими партизанами. У зв'язку з переорганізуванням Дивізії, стан якої разом з запасним полком становив кругло 20.000 вояків і старшин, штаб Дивізії почав звільнювати хворих та старших віком старшин і стрільців. Їх відсилали з Дивізії до окремого табору в містечку Чадца на Словаччині, до диспозиції німецького уряду праці. Тут відбирали їм уніформи та відсилали до Штрасгофу. Більшість звільнених німці приділили до праці у металевій фабриці в Енценсдорф під Віднем. Тут трактували їх дуже погано. Це викликало з нашої сторони гострі інтервенції. Остаточно вдалося нам деяких старших та хворих звільнити цілком з праці. Ті, що залишилися на праці, дістали легшу працю і поведінка управління фабрики змінилася на краще.

Ситуація на східньому фронті

З бігом воєнних операцій ситуація на східньому фронті почала погіршуватися. Почавши від Балтійського моря аж до Карпат большевицькі армії почали натискати на німців, підсилюючи фронт свіжими дивізіями. 13 жовтня 1944 року паде Рига та рівночасно большевики починають велику офензиву на Східні Пруси. Не краще виглядала ситуація на південному відтинку фронту, зокрема на Мадярщині. Перша мадярська армія, що стояла в Карпатах, перейшла майже в цілості під проводом свого командира, генерала Мікльоша, до большевиків. Німці у відповідь на це арештували мадярського регента Горті, закинувши йому співпрацю з альянтами, і вивезли його до Баварії. Рівночасно німецькі дивізії зайняли Мадярщину. У тій тяжкій ситуації німці стягали усі зайві дивізії на східній фронт і проголосили на всіх теренах Німеччини набір до посполитого рушення (Фольксштурм).

Рівночасно з натиском на Східну Прусію большевики почали офензиву на Мадярщині. Уже у перших днях листопада почалася облога Будапешту, що його боронили німецькі дивізії. На місце інтернованого німцями мадярського регента Горті прийшов генерал-майор Франц Саляші. Та це не могло вже багато помогти. Мадяри вже були роздвоєні. Багато військовиків почали кидати зброю і скриватися по селах. Було очевидним, що без уваги на сильну оборону Будапешту та західньої частини Мадярщини, німці довго не вдержаться і скорше чи пізніше будуть змушені відійти, пояснюючи відворот оправданням «для скорочення фронту».

Рівночасно з офензивою альянтів на західньому фронті, американське летунство збільшило налети на Німеччину включно з теренами колишньої Австрії. Американські летунські ескадри, які недавно, вилітаючи із своїх летунських баз в Італії, переважно перелітали понад австрійською територією, щораз частіше скидали бомби на Відень. Військові склади, фабрики, будинки, в яких містились різні військові установи, стали пізньою осінню головними цілями американських налетів. У всьому тому видно було певну систематику, оперту на інформаціях, що їх доставляла американцям тайна військова організація відома під криптонімом «05». (Число 5 означало п'яту букву латинської абетки «Е», а «ОЕ» творило початок назви Австрії «ОЕстеррайх»).

Крім інформацій, що їх «05» подавала американській розвідці, «05» саботувало теж досить успішно потрібні направки знищених налетами залізничих та трамваєвих рейок, водопроводів, електрівень тощо. Летунські налети на Відень і околицю відбувалися майже щоденно, і тривали нераз по кілька годин. Люди почали заходити до бюр ВУ щораз рідше, переважно вчасним ранком і скоро зникали побоюючись налету.

(Продовження у ч.2 1971 р.)
_____________________
*) По закінченні другої світової війни деякі непоінформовані члени Дивізії почали приписувати Військовій Управі у Відні вину за повільне виплачування допомог родинам добровольців, думаючи, що урядовці Українбанку були урядовцями Військової Управи.

З ЛИСТІВ ДО РЕДАКЦІЇ

Шукати в цьому блозі

Популярні публікації