ЗА БАТЬКІВЩИНИ ПРАВО – ЗА ПРАДІДІВ ЗАКОН !

неділя, 23 лютого 2020 р.

ВОЯКИ ДИВІЗІЇ В УПА




"У лісах Любачівщини" — це праця, в якій знаходимо багато матеріалу до історії УПА. У продовженні цієї праці, друкованої в тижневику "Гомін України" ч. 18/1978 з 30-го квітня ц. р., читаємо про старшину УД у курені  Рена:

"Також 2-га і 3-тя сотня куреня "Месники" мали великі втрати. Пізною осінню того ж року (1947) оцілілі стрільці з тих сотень, разом з деякими членами Проводу ОУН і районовою боївкою СБ, пішли рейдом на захід. На чехословацькій території, в околиці Банської Бистриці, сотні звели бій з чеськими відділами. Нашим стрільцям забракло набоїв. Багато постріляли самі себе останніми кулями, щоб тільки не попасти живими в руки ворога. Інші, в тому багато ранених, дісталися в чеський полон. Між ними був і командир другої сотні Калинович, ранений в чоло над правим оком. Чехи підлікували ранених упівців і перевели їх до загального табору полонених вояків УПА. Зимою 1948 року чехи заладували всіх полонених у товарові   вагони і відставили транспортом до Польщі.

"Польські "господарі" з місця застосували дикунські знущання над безборонними вояками; між іншими обливали нагих водою, і залишали на довгий час на морозі. Скатованих відвезли поїздом до відомої катівні т. зв. "обозу праці" в Явожні під сильною охороною скорострілів. Тут польські специ з УБ разом з московськими КҐБістами розпочали т. зв. "слідство" — переслухи всіх полонених. Це були вирафіновані тортури, від яких чимало загинуло в часі "переслухів", інші були засуджені на кару смерти або на довголітню тюрму.

"Між замученими в тому "слідстві" був теж мій зверхник — надрайоновий господарський референт Корнієнко, син священика з Нового Люблинця, поручник 1-ої Української дивізії, учасник бою під Бродами".

У книжці Івана Дмитрика "У лісах Лемківщини" (В-во "Сучасність", 1976, стор. 303) автор згадує про те, що в сотні командира Веселого "було багато стрільців, які прийшли до нас з Дивізії "Галичина" і які воювали під Бродами" (стор. 43).

Командир УПА Веселий закінчив старшинську школу в Дивізії "Галичина" зі степенем поручника, за походженням син священика з-під Надвірної; він мав яких 25 років, був інтеліґентний та енергійний. Любив пісні, але любив і дисципліну. Веселий здобув для своєї сотні славу Месників, хвалили його за вміння воювати й виходити переможньо з усіх трудних ситуацій (стор. 136).

Далі автор пише, що в січні-лютому 1945 появилися підозрілі типи в мундирах НКВД з доброю зброєю і радянськими документами. Вони ходили по селах без порозуміння з нашими відділами і станицями ОУН, хоч подавали себе за українських парашутистів, скинутих з літака для боротьби з більшовиками. Якщо б це була планована акція — міркує автор — то вони повинні б шукати зв'язку з повстанцями. В той час його сотня прийняла багато утікачів з Червоної армії та з Дивізії "Галичина".

Далі читаємо: "Приблизно в другій половині квітня сотня Веселого таборувала в комплексі лісів Мочари. Одного дня якийсь селянин прийшов до сотенної частини і передав записку, яку йому дав у містечку Тісна большевицьний золотопагонний командир. Цей командир записав ім'я і прізвище селянина і загрозив, що власноручно вб'є його, коли він не винонає негайно його доручення.

Сотенний Веселий покликав старшин і прочитав записку приблизно такого  змісту:
"Передаю щирий привіт і признання вашому командуванню та бійцям за геройський спротив військам ННВД під Струбовиськами. Зараз ви кватируєте в  масивах лісу Мочари".

І тут було визначено докладно місце постою сотні.

"Бажаю попередити вас, що завтра точно в сьомій годині ранку війська НКВД у більшій силі зроблять наскок на ваше місце постою. Негайно вийдіть з цього місця далі в ліси, не залишаючи слідів за собою. Гаразд!"

Письмо було без підпису, писано каліграфічним почерком.

Сотенний вислав естафету до курінного Рена, але місця таборування не покинув. Цілу ніч чатували стежі, але не помітили нічого. Вранці, точно в сьомій годині почався наступ совєтських військ сильним вогнем на табір.

У відступі й постійному бою сотня прорвалася на зади ворога, але загинув сотенний Веселий, ніхто не зная в якому місці лісу. Аж коли стопилися сніги, знайшли тіла Веселого і  політвиховника Кривулі.           


(ЮТК)

субота, 15 лютого 2020 р.

СТАРШИНИ В УГА



Нам пишуть


У спогадах про наші визвольні змагання в роках 1918-1920, а також у статтях на цю тему в нашій пресі, деякі автори подають, що одною з причин невдач наших визвольних змагань був брак фахових військових старшин. Наша молодь в австрійській державі не цікавилася чи не любила військової служби, і по відбуттю обов'язкових літ служби, не залишалася в ній, щоб робити військову кар'єру чи набути фахового військового знання.

В дійсності справа виглядала дещо інакше. В австро-угорській армії, з якої в 1918 році вийшла Українська Галицька Армія, було дещо старшин, у тому й булавних (штабових), навіть у генеральських ранґах. Лев Шанковський у своїй праці "Українська Галицька Армія" (Вінніпеґ 1974) подає прізвища українців генералів, як: Антін Лаврівсьний, Осип Доброволя-Вітошинський, Степан Кобилянсьний і Фелікс Шепарович. В УГА вони не служили, бо два перші померли перед постанням УГА, а два останні з невідомих причин не служили в УГА. Крім цих генералів були ще старшини нижчих булавних ранґ, згадати б хоч таких, як: В. Курманович, М. Тарнавський, Г. Степанів, Й. Дяків, О. Микитка, чи О. Красицький (підполк. австр. жандармерії). Були також старшини-лікарі, як: д-р Я. Окуневський і д-р Рожанковський у воєнній фльоті), д-р Кос, д-р Маланюк та інші. Про цих старшин автори не згадують або подають неправильно їхні військові ранґи.

В одному нашому тижневику читав я цього літа, що найстаршим ранґою українцем в австро-угорській армії був резервовий майор М. Тарнавський. Звідкіля автор цеї статті дістав такі відомості, тяжко збагнути. По-перше, резервових майорів в австр. армії не було, а М. Тарнавський був активним старшиною у 35-ім  полку краєвої оборони в Золочеві.

Певна річ, що відсотково мали ми в австро-угорській армії замало старшин, а тим самим бракувало їх в УГА, яка створилася по розпаді австро-угорської монархії. Чому так було? Чи дійсно наша молодь не любила військової служби? Відповідь на це питання дали ці тисячі молоді, що літом 1914 року зголосилися до Січових Стрільців. А втім наша молодь любила військовий однострій, а дівчата по наших селах нерадо виходили заміж за хлопців, що "навіть у войську не служив", і з цеї причини був "меншевартним".

Чому тоді так мало наших інтеліґентних хлопців залишалося у війську на постійне? Одною з причин була матеріяльна сторінка. Старшини австрійсько-угорської армії були слабо оплачувані, а кожний старшина мусів жити відповідно до свого військового ступеня, бо військо це була немов еліта суспільства. Тому на військовій службі залишалися лиш заможніші, а якщо старшина хотів одружитися, то батьки нареченої мусіли забезпечити доні "віно", щоби на випадок смерти мужа, вона мала забезпечену сторінку матеріялнього життя. Для найнижчого ранґою старшини (чотаря-лейтенанта) така сума "віна" виносила мабуть 20 тисяч корон. Таких багачів було у нашому суспільстві небагато, тому й дружину між своїми знайти нелегко, а одружуватися з чужинками не було звичаєм (як тепер). Для залюбленого старшини був один вихід: залишати військову службу і шукати собі іншої праці — при залізниці, пошті, або в інших установах. От тому не мали ми фахових старшин на вищих командних місцях, а резервові, при найкращій волі і героїзмі, не могли їх заступити, не маючи відповідної військової підготовки. Тому на вищих командних постах в УГА були старшини неукраїнці, в більшості німці, народжені на території, що входила в склад української держави, а тим самим були обов'язані до військової служби. Так було і в інших державах, що постали на руїнах австрійської імперії.


Бофало, Н. Й.                                                                       О. Залеський


пʼятниця, 7 лютого 2020 р.

СПОМИН З ВОЯЦЬКОГО МИНУЛОГО


В.  Горбатюк


Після легкого поранення в ногу на Мадярщині, мене перевезено до військового шпиталю у Відні на Марія Гільфер Штрасе, де перебув я два і пів тижня.

Коли рана почала уже гоїтися, переїхав я до відпочинкового шпиталю у гірську околицю, 55 км. на захід від Відня, до малого містечка Вайсенбах. У цьому шпиталі в той час перебувало 350 ранених вояків, самі німці з вермахту. Коли ця вермахтівська братія побачила мене в мундирі з невермахтівськими відзнаками, ставилась до мене із застереженням і не дуже по-товариськи, що відразу я запримітив.

Було це перед Різдвом 1944 р. У шпиталі приготовлялися зустрічати Різдва Христове. Багато німців, отримавши відпустку, поїхало на свята додому. Усі, котрі залишилися в шпиталі, по-своєму готовилися  до Різдва.

Врешті прийшов Святий Вечір. До великої шпитальної залі зійшлися усі жителі шпиталя, лікарі, медсестри, вояцтво та шпитальна обслуга. До багатьох приїхала родина. Усі безмежно раділи. Свят-вечірня атмосфера з'єднала усіх німців у одну велику родину, до котрої тільки я не міг належати з причини моєї національности та відмінних відзнак на мундирі, що для мене було дуже болючим тому, що пішов я до Української Дивізії, одначе проти моєї волі, в бігу тогочасних воєнних обставин, я попав до німецьких частин, до яких вермахт ставився досить неприхильно.

Після святочного слова, побажання веселих свят для усіх головним лікарем (шефарцтом) директором шпиталю, поіменно почали викликати усіх та вручати святочні подарунки від родини та від команди тої військової частини, до котрої даний вояк був приналежний.

Не сподіваючись від нікого жадного подарунка, я сів собі окремо в кутку та приглядався цій радіючій німецькій "гавфі" з почуттям невимовної самітности тут серед чужого оточення. Я снував думки про наш український Святий Вечір, про родину та друзів, котрих залишив я на фронті під Будапештом.

Уже майже при кінці церемонії роздавання подарунків, нараз пролунало моє ім'я, що збудило мене з глибокої задуми. Мені вручено подарунок від команди моєї військової частини, на що усі присутні звернули особливу увагу, а в парі з цим, довелось мені почути сказане кимось притишеним голосом "дер фердамте есес ман", що боляче мене вразило.

Я збирався уже вийти з залі, коли нараз знову викликають моє ім'я та кажуть, що хтось прийшов відвідати мене й жде на коридорі.

З великою цікавістю виходжу я на коридор і стрічаю двох молодих мужчин вбраних по-цивільному. Поздоровившись, вони кажуть, що довідались, що в цьому шпиталі є один українець і прийшли відвідати, при чому вручили мені українську книжку та кілька українських часописів. Це був мій найкращий дарунок, який я коли-небудь у моєму житті отримав. Це було рідне слово, живе і друковане серед чужого і неприхильного середовища в чужій країні, у Різдвяний час.

По відході цих двох молодих українців, я повернувся до залі та стрінувся ще з одною несподіванкою, коли директор шпиталю подав мені руку, після чого пояснив присутнім, що я є українець і незабаром буду святкувати українське Різдво, яке припадає на 7 січня. Кінчаючи, сказав він, тому що родина його тепер є під більшовицькою займанщиною і він не може бути в час Різдва разом з нею, ми, як побратими по зброї ("кріґс-камераден"), не повинні забути про нього в час його Свят-Вечора. Відтоді відношення до мене усіх шпитальників змінилося на більш товариське. Навіть медсестри стали більш прихильними. Коли наспів день 6 січня, виказалося, що сказане директором шпиталю не пішло в забуття. Для мене було уряджено Свят-Вечірню гостину в шпиталі, а згодом пішов я на свята до табору, де жили ті українці, котрі мене відвідали і запросили на свята до табору.

Як звичайно, усьому приходить кінець. Отож прийшов також кінець побуту для мене у шпиталі. Незабаром по святах відіслано мене до Відня, а звідтіль мав я повернутися назад до моєї частини, котра ще далі була на Мадярщині. У Відні вніс я прохання про поворот до Української дивізії, що у кількох тижнях здійснилося.

Під час побуту у Відні, стрінув я 3 вояків-українців з Буковини, з котрими я стоваришувався і разом ділили ми нашу вояцьку буденщину. Мушу сказати, що усі три вони були дуже спритні "організатори". Без цього "фаху" у той час вояк був бідний. їхня спритність стала мені у великій пригоді. Подорозі до шпиталю погубилися усі мої персонально потрібні речі. У скорому часі вони "зорганізували" для мене усе потрібне, включно з добрим плащем, з якого мусіли ми відрізувати офіцерські пагони, з якими мав я трохи  клопоту.

Одної неділі усі ми чотири вибрались на прохід вулицями міста. Недалеко перед нами іде жінка з маленькою дівчинкою, котра, підскакуючи, щось багато говорить до неї. В кількох хвилинах ми наближаємося до них. Згадана пані мала дуже гарну постать та була гарно вдягнена, що розв'язало моїм буковинцям язика, і посипались на її адресу досить голосно різні компліменти, які виходили навіть поза межі пристойности. Коли я звертав увагу, щоб уважали на слова, була відповідь: "Вона віденка і не розуміє, що ми говоримо". Я чомусь відчував інакше і старався втихомирити їх. Але, як кажеться в пісні, "для вояка все одно, щоб гарна лиш була", так і думали мої товариші.

Під час цієї приємної для вояка розговірки, маленька дівчинна оглянулася, зміряла нас своїми оченятами, і сказала до гарної пані: "Мамцю, це українські вояки".

Без найменшої надуми. мамця відповіла донечці: "Ні, доню, це нечемні і останні лайдаки в уніформі".

Ще ніколи за час служіння при війську я не бачив, щоб без команди 4 вояки у одній секунді і в один такт обернулися і скорим вояцьким кроком мовчки пішли у противну сторону, а маленька дівчинка, оглядаючись, махала своєю ручкою нам на прощання.



Шукати в цьому блозі

Популярні публікації